Три портрети/Іван Франко/Франко в Жукові
| ◀ Лист без відповіді | Три портрети Іван Франко Франко в Жукові |
Зустріч із Франком у Львові ▶ |
|
ФРАНКО В ЖУКОВІ
Було це в Жукові, бережанського повіту, в другій половині липня, в самі гарячі жнива, року, мабуть чи не 1892.
Я вертався з поля до хати на обід вполудне, між 12. та 1. годиною. Днина була погідна і гаряча. Ніде ані хмаринки. Пекло. Я перебіг попри церкву, став на сходах і під грушкою побачив товариство. Трьох мужчин лежало головами до середини — щось балакали. Двох мені не важко було пізнати. Це були: мій батько і др. Андрій Чайковський, але хто третій? Якийсь гість, мабуть з Чайковським приїхав. Треба звитатися. Збіг я по сходках, перейшов стежку та зупинився перед липою. Чи правда це, чи мені лиш так здається? Цей третій то був Іван Франко. Я знав його з портретів.
Я підійшов і ми познайомились.
Перше вражіння звичайно найсильніше. Я ще й нині Франка уявляю собі таким, яким його тоді під грушкою у Жукові побачив. Був він у повнім розцвіті сил і видно, що почував себе добре на селі, здалеку від гамору Львова і від редакційної літературної та наукової праці. Мав на собі якусь люстринову попелясту, легку блюзу, вишивану сорочку й нові, але чомусь роздерті черевики.
Я тоді багато рисував і не диво, що малярський вираз моменту найсильніше врізався в мою память.
Найвищого росту був мій батько, трошечки нижчий Андрій Чайковський, а найнижчий Франко. (Такого росту уявляю собі Шевченка, себто середнього). Всі три широкоплечі, сильно збудовані мужчини, усі три синьоокі. Батькові очі всміхалися, Чайковського дивилися бистро, щоб помітити щось цікаве (він же знаменитий оповідач), а Франкові гляділи, ніби крізь якусь червонаву імлу, оминали людей, деколи здавалося, гейби вони позичені в нього, то знов, ніби не привикли до сонця, бо задивлені були вглиб, у душу. І всі три визначалися маркантними фізіономіями й цікаво збудованими головами. Батькова була незвичайно кругла та реґулярна, мов виточена, Чайковського велика, чоло вискакувало вперед, а Франкове ще більше, підлазило кудись угору, вверх.
— Сідайте, а краще сказати, кладіться, Богдане, коло нас, — відізвався Чайковський, але мені, молодому студентові фільософії, ніяково було встрявати поміж старших і я присів на лавці під розложистою, старезною грушкою, що виглядала на прародичку всіх трьох батькових садів. Внизу, за берестовим ліском шуміла Золота Липа, ніби на хвилях своїх несла торохтіння тих численних млинів, що їх колеса мусіла обертати, за Липою бігла білою стрічкою мурована дорога з Бережан до Золочева, поміж горбами видно було шматок бережанського великого ставу, долом луги а кругом поля, села й ліси, здебільшого дубові.
— Гарно тут — сказав Франко. — Але двора не бачу. Де двір?
Йому відповіли, що двора в Жукові немає, що тут жив Ян Бєлєцкі, якого траґедію виспівав Словацький у своїй поемі, бо ще й досі живуть у Жукові Білецькі, але вже не шляхтичі, а селяни й на подвірю у них є якісь муровані пивниці, ніби останки того двора, що його збурив і слід по ньому заорав великоможним пан на Бережанах.
Франко глянув на стареньку церкву. — „Była to cerkiew z modrzewia jej ściany“ — проговорив виїмок з поеми Словацького і нараз спитав:
— А як-же з рибою у Золотій Липі? Хто її ловить?
Відразу видна була його цікавість до риболовлі, яку дуже любив.
Про що балакали далі не тямлю, бо я побіг подивитися, як примістили й як угостили коней Чайковського і який готовлять обід на привитання таких гостей. Обід, можна сказати, був по попівськи добрий. Обідали ми в покою від ґанку, де не було вікон, тільки шкляні двері. Ґанок був оброслий зеленим, буйним виноградом і зеленаві рефлекси падали на всі обличчя. В невеличкім покою було, як на таку жару, досить холодно. Як подали рибу, то Франко дорікав моїй мамі, нащо вона передтим курятами гостей угощала, і риби, мовляв, було би досить. Взагалі їв він ніби від несхочу і ніби йому байдуже, що їсть і що пє. Чарки за комір не виливав, але і зайвої не випив. Взагалі ціле товариство не належало до прихильників Бакха. Видно було, що вище від їжі та напитків клали розмову та ще маючи такого гостя між собою, як Франко.
Франко балакав тихо, відривисто, про якусь особливо гарну будову речень не дбав. Була це звичайна розмова. Нараз задумався, ніби відбігав кудись, ніби його тут нема. Тоді голова його хилилася ще нижче, як звичайно, а чоло робилося ще вище, дуже високе. На голові волосся червонуватого відблиску, злегка схвильоване, досить коротко пристрижене, вгору зачесане й мабуть не дуже то плекане. В момент такої екскурсії робив Франко вражіння невдоволеного, навіть гнівного і я мимохіть завдавав собі питання, чому це він невдоволений нами, ми ж старалися вгостити його, як могли найкраще. А може якраз тому, що він не любить, щоб його вирізнювати, гостити, величати? То знову гадав я собі, чи не вважає він нашої хати багатою і не думає собі: „От і збагатився піп кривдою своїх парохіян”.
А в нас про це багатство й мови не було, хоч попівство виглядало, як невеличкий двір. Шість покоїв зі салею, де місцева читальня давала концерти, перед вікнами шуміли високі сосни, перед соснами ґазон, кругом хати сади й городи, далі берестовий лісок, левада, якою перепливала Золота Липа, дотого просторе подвіря, муровані стайні, — міг Франко погадати собі, що до багачів заїхав.
Що він дійсно гадав, не знаю, але дуже добре пригадую собі одну тему розмови за обідом, а саме про Корнила Устіяновича і про його „Мойсея”, писаного та мальованого.
Батько хвалив Устіяновича. Перша батькова посада була в стрийських горах, в Ялинковатім. Тоді він познайомився з Миколою Устіяновичем і з його сином Корнилом. Миколу, відомого діяча й автора двох, у свою пору доволі відомих повістей, батько мій дуже шанував і мило згадував. Як бережанці робили його поминки, то батько виголосив проповідь, а мені казав вирисувати портрет Миколи Устіяновича, який стояв на поминальній могилі в церкві. Корнила знав батько молодим, дуже гарним, живим, великонадійним хлопцем, з широким розмахом козацько-романтичної фантазії. Годі дивуватися, що любив його, радо читав його історичні драми і бачив у них може дещо більше, ніж дійсно було. Оба вони (батько і Корнило У.) належали до народовців 70-тих років, до останніх могіканів нашого романтизму.
Інша річ — Франко, який тоді захоплювався Золею і реалізмом та визначався радикальними поглядами в політиці. Для нього Корнило Устіянович був людиною з другого табору, фразер, декляматор, козак з лицарською ґрандецою.
Франко став гостро критикувати поезії та образи Корнила. Батько боронив. Казав, що це справжній, вроджений поет, людина з божою іскрою, ширококрилий дух. Вивязалася літературна полєміка, тимбільше цікава, що оба полємісти визначалися незвичайною памяттю і дуже широкою освітою (мій батько знав Шекспіра, Ґетого, Шіллєра напамять, правив, а навіть євангелію читав з памяти, латину й греку так умів, що я пильно оминав розмови на ті теми. Як прочитав кілька томів Ґомого, то в розмові з єзуїтами на їхнє превелике диво цитував з голови цілими сторінками). Яка була память у Франка, то всі ми знаємо. До тієї полєміки др. Чайковський мало мішався, а я слухав побожно і — дивувався, як можна так багато вміти. Встрявати і пхати свої чотирі ґрейцарі туди, де сипалося золото, я попросту не смів.
Прийшла черга на Устіяновичевого „Мойсея”, на образ і на вірш. Батько процитував: „Мертва очам, німа для уха, жене від себе жизні духа” і т. д.
— Невже-ж воно не гарне, не поетичне й не сильне? — питався батько.
— Гарне та неглибоке, — відповів Франко. — Устіянович пише й малює поверху, нічого з глибин душі Мойсея не добуває, не розуміє його траґізму.
І пішла дальше бесіда про біблійного Мойсея. Не міг я надивуватися, що Франко так добре знав Святе Письмо, історію церкви, патристику, тощо, забувалося тоді, що це поет, можна було гадати, що доктор святої теольоґії, тільки не зовсім покірний канонам. Полєміка скінчилася, як звичайно — противники залишилися на своїх позиціях.По обіді пішли ми до саду, — оглядати щепи, рожі, кавуни та мельони, а як трохи похолодніє, мали їхати до Краснопущі, до тамошнього славного манастиря. Але мати не хотіла пустити нас без кави. Це був один із канонів жуківського життя, ніде не їхати без „вчесної” кави і нікого з гостей без неї не пускати. А робили каву „стоячу”, на три поверхи: партер — чорна, перший поверх — біла сметанка, а до того домашня, легка, як пух булка. Франко вернувся з проходу в добрім настрою. Сідаючи до тієї кави, сказав звертаючися до мого батька:
— А всеж таки, отче, не вдоволяє мене Устіянович своїми Мойсеями. Побачите, якого я колись напишу.
І написав, але батько вже не побачив. Полєміка залишилася не вирішена, а як полємісти вирішили її „там”, то ми про це не будемо знати.
Для мене вона лишилася як причинок до ґенези одної із тих нечисленних поем, якими слушно може повеличатися наша література, до ґенези Франкового „Мойсея”.
Сонце скочувалося над ліси, як ми двома возами, а властиво одним повозом і одним візком докочувалися до Краснопущі. Їхали ми від сторони Пліхова, вузькою, глибоко в поле врізаною доріжкою так, що крила повозу зачіпали об беріг. Треба було добре дивитися, щоб не надїхав який віз, бо розминутися було б неможливо. Але вози не їхали; люди, ще працювали по полях і ми їх здоровили старосвітським: „Дай Боже, щастя!” „Дай Боже, і вам!” — відповідали. Франко те саме кликав, вимахуючи капелюхом, і мені дивно було, що він вимовляє імя Бога, за такого страшного безбожника ми його тоді мали. Але пізніше переконався я і в Жукові у батька і в Циганах у мого дядька Омеляна Глібовицького, де Франко зі своєю родиною цілі одні вакації перебув, що він зі своєю безбожністю людям в очі не ліз. Навпаки, шанував те, в що інші вірили, ходив до церкви і радо ставав у крилосі, бо знав „відправу”, як добрий „дяк”, а головна річ, цікавився старими богослужебними книжками. Любив ловити рибу, а може ще більше любив виловлювати старі, цінні книги із хвиль забуття. Про те мав я нагоду переконатися в Краснопущі.
Не знаю чому, але мені дуже хотілося, щоб Франка скрізь гарно гостили, і я боявся, що краснопущецький ігумен, старий, нереформований василіянин, Федоренчук, відомий дивак і відлюдок, не прийме його гостинно, а то ще чого доброго і в манастир не впустить, як прославленого атеїста. Але нічого подібного не було. Федоренчук вийшов до воріт, щоправда, неголений, заялозений, у старій „обстріпаній” рясі, але впустив нас радо в манастир, в якім був „суперіором” над самим собою, бо другого черця там тоді не було.
Краснопущецький манастир стояв між лісами в долині, на просторому, зеленому майдані, ніби схований перед суєтою мірською. Трибанна деревляна церква, того самого типу, що й наша у Жукові, тільки без порівняння більша і вдвоє вища, вражала своєю щирою і безпретенсійною повагою. Як похвальний псалом, знімалася вгору. Одно її поганило — бляшаний дах, гордощі ігумена Федоренчука — одна з ознак його скупства. Федоренчук, воюючи з „дятелями”, які „клювали” ґонти і псували покрівлю, казав цинковою бляхою побити церкву. (Який глум долі! Той сам Федоренчук дожив страшного моменту, коли в саме полудне і величава деревляна церква, мабуть найбільша того типу на Україні, і доргоцінний іконостас і ризи церковні, золотом руками королевої Марисєнки ткані, і старі книги, портрети, численні рідкі ритовини, що висіли, мов макати на стінах, все це безцінне добро, свідоцтво нашої високої культури 17. століття, згоріло, як свічка, бо по Службі Божій забули згасити на престолі свічку). Церква була стара, з XVII. століття, чорна, як гебан, а дах був новий, блискучий. Дах не гармонізував зі зрубом. Крім того бережанський бляхар Померанц, хоч дуже був гордий тою роботою, не доріс був до такого завдання: попсував чудові лінії бань і змінив на гірше форму надбанників. Церква ніби присіла під дотиком святотатської руки. На щастя та обнова не зміняла її величавого нутра. Іконостас захоплював і тягнув до себе очі видців не тільки блеском золота і свіжими, ясними колірами мистецьких образів, але і сміливістю своєї загальної архітектури та викінченням подробиць. Ажурові стовпи, на лікоть наперед понагинані соняшники, ніде ніодного зайвого листка — нічого подібного я не бачив. За церквою, поперечно до неї, ніби підстава, з якої вона знімалася вгору, тягнувся довгий одноповерховий, камяний манастир. Фільварок був далеко, на боці, під горою. Ніщо не псувало поважного, святочного настрою.
Сонце не пекло, лише лагідно всміхаючись, ховалося за верхівя дерев. З поля долітав запах спілого зерна, вітер заносив веселу, може й за веселу пісню женців і, граючися, кидав її на шибки келій і на голову ігумена. Ігумен відганявся від них, як від настирливих комах. Виглядав безрадно й безпомічно, сам один серед тих чарів спокусливої природи. Якіж тут ночі довгі в тих склеплених келіях! Робилося жаль самітного черця.
Може й Франко жалував ігумена, бо споважнів ще більше, як звичайно, і мовчав. Не пригадую собі ніодної його замітки про церкву, ні про іконостас, хоч він про все вмів щось цікавого і мудрого сказати; був не як катедра українознавства, а як цілий український університет. А може спішився оглянути манастирську бібліотеку, бо книжки його таки найбільше цікавили, а тут уже сонце клонилося до заходу.
Глухо лунали відгуки нашої ходи по камяних плитах вузьких і низьких манастирських хідників. Пусткою віяло на нас. Миші втікали до нор, павуки ховалися в кутки віконних рям.
Ігумен відчинив двері до одної з келій на першому поверсі. Тут була ніби його вітальня. Якась старосвітська канапа, два-три прості, висиджені фотелі, на столі літопис манастиря.
— Деж бібліотека? — спитався Франко.— Бібліотеки ми не маємо, але є трохи старих книжок і всякого „папіря” — відповів ігумен, відчиняючи перед нами другі і треті двері. І дійсно, в одній із келій лежали на підлозі книжки, як снопи на тоці в стодолі. Ніби якийсь велитень приніс їх у вереті і висипав тут.
Франко оживився, очі в нього заблистіли і рідкий гість — усміх, появився на його обличчі. Не зважаючи на пил і на павутиння, розгрібував високу аж до склепіння могилу.
Хто сам не любить книжок, того запалу не зрозуміє.
Мабуть ігумен Федоренчук теж не розумів. Хвилину дивився на нашого бібліофіла, а потім потюпав кудись по квасне молоко, щоб нас угостити.
Як вернувся, Франко вже сидів поміж нами, бо стемнілося, а світла у келії не було. — Колиб знаття, то привезли б свічку зі собою — жалував.
Вдоволений вертався до Жукова. Всеж і в тому ставку зловив мабуть якусь гарну рибу. В Жукові показував нам — але я цього не розумів тоді — що то за ціннощі були.
Здається мені, щось кабалістичного. Не пригадую собі.
Я тоді захоплювався Байроном, Шеллім і Словацьким.
Одне від другого далеке. Для Франка тої віддалі не було.
Він легко та свобідно мандрував по широких просторах знання, перескакуючи з питання на питання. Але мало коли захоплювався і гарячився, часто здавалося, що балакає від несхочу. Не скажу, щоб був привітний. Поки його ближче хто не пізнав, то скоріше відтягав, ніж притягав до себе.
Притягало його знання і його тоді ще не дуже голосна, але добре заслужена слава. Знали ми, кого гостили.
Мимохіть завдаю собі нині питання, як ставився до мене. При першій зустрічі стримано. Був малощо не вдвоє старший від мене. Хто такий був я? От, молодий студент, на його гадку — панич. Чемний, уважливий, добре вихований і старанно вдягнений панич — більш нічого. А для нього все те було байдуже, здавалося, навіть нелюбе. Любив поводитися свобідно, безцеремонно, особливо на селі. Чи з роду був такий, чи життя його так настроїло, не вмію сказати.
На другий, чи на третій день поїхали ми до Раю, до палатки ґрафа Потоцького, де була невеличка, але цінна бібліотека, з деякими справжніми білими круками.
Палатка одноповерхова, невеличка і зверху не розкішна, лежала серед великого, прегарного парку, куди вела довга, липова алєя.
Ґрафа Потоцького не було у Раю; він майже цілий рік сидів за границею, великий пан, царський конюший, чи щось таке; палатою і бібліотекою завідував мій знайомий Должицький.
Заки його повідомлено про наш приїзд, проходжувалися ми перед верандою, дивилися на гарні муравники та квіти, з насолодою дихали, чистим повітрям. На муравнику, перед верандою, стояла якась невеличка статуя. Не знаю, чи краса природи, чи оця статуя була причиною, досить, що Франко став балакати про грецькі мальовані портрети. Перший чоловік у Галичині, що говорив зі мною на цю тему. Але як? Почувалося, що він любив і відчував красу геллєнського світа, хоч своїм зверхнім виглядом і першим вражінням, яке на чоловіка робив, здавалося, нічого спільного з тим світом не мав.
Должицький, побачивши такого рідкого і несподіваного гостя, дуже чемно привітався і дуже радо показав нам усе, що цікавого було в палаті. Французькі, гарно різьблені сходи, данціґські старі дубові меблі, дорогоцінні кришталеві павуки, Матейкового Віта Ствоша, Ґриґлєвського „інтерієр”, японські обруси, тощо.
І про спомини, а може тільки лєґенди, звязані з палатою, не забував.
Тут, кажуть, ночував Петро Великий і Мазепа, тоді, як у Жовкві були на воєнній раді, тут цар Микола гостив на ловах, тут покійна ґрафиня попала в суперечку з мужем, скочила на балькон, казала запрягати коні, виїхала і більше не вернулася…
Перейшовши всі салі та оглянувши також домашню каплицю, ввійшли ми до бібліотеки. Досить простора саля на партері з дверми на веранду і з видом на ставок.
Палісандрові шафи кругом, за мосяжними решітками книжки, інкунабули, ельзевіри, стародруки. Должицький добув катальоґ, Франко переглядав і яку книжку хотів бачити, ту ґрафський бібліотекар добував із шафи і подавав йому. Зразу брався пояснювати її вартість і значіння, але, помітивши, що Франко все те прегарно знає, дав спокій і вдоволився тільки історією, як котра з книжок попала до Раю.
— Оцей прегарний, може найкращий із усіх дотепер відомих примірників Біблії Острожської набув ґраф за одного ґульдена (дві австрійські корони). Переїжджаючи через Лісники, побачив перед одною селянською хатою дитину, що бавилась якоюсь старою книжкою. Стримав повіз і казав собі показати книжку. Заплатив матері тої дитини ґульдена і книжку привіз до своєї бібліотеки. Обі сторони були вдоволені… „Habent sua fata libelli“.
Наших стародруків було тут досить багато, але мало таких, щоб їх не знав Франко. Бібліоґрафічне знання і память у нього були незвичайні. З того боку він нагадував Анатоля Франса.
Не знаю чому, але цікавився також повним гербарем Папроцького і довше розглядав його. Одної тільки книжки не дав нам Должицький у руки: була це якась латинська історія так званої Йоанни Папісси з ритовиною; єдиний, як він казав, ненарушений примірник у світі. У пристойнім віддаленні, дивилися ми на ту річ, для мене тоді байдужу, для Франка дуже цікаву.
Оглянувши бібліотеку, пішли ми на підвечірок до Должицького. Щойно тоді я помітив, що наш достойний гість не дуже то по візитному одягнений і боявся, щоб пані не образилася й не дала йому це відчути. Але нічого подібного не було. Видно, і вони знали, хто такий Франко, і вважали собі за честь, що мають нагоду гостити його в своїй хаті.
Розмова велася по польськи і тоді мав я також нагоду переконатися, що Франко дуже гарно тою мовою балакав і знаменито знав польську історію і літературу.
Вечором верталися ми до Бережан. Липова алея була, як зелений тунель. Праворуч Руриска, з лівого боку Сторожиска, вдолині, нижче від ставу, Бережани. Франко був мабуть вдоволений, бо стиха підспівував свою улюблену пісню: „Гей, за горою, за кремяною не по правді жиє чоловік з жоною”.
Голос у нього був слабий, високий баритон, але у співі було багато душі й розуміння, більше, ніж в неодного вченого співака.
|
|
Ще раз жуківська хата гостила Івана Франка.
Приїхав під вечір. Мабуть запізно вибрався з Бережан до залізниці, до Зарванички під Золочевом і знаючи, що не поспіє до поїзду, поступив до нас, щоб переночувати і ранком рушити в дальшу дорогу. Я тоді був у своїх тіток у Шумлянах, а коли вернувся до хати, то застав Франка при вечері, на розмові з батьком. З Франком був один із його синів, маленький хлопчик, що кулачком тер очі, бо хотів спати.Мати приладила гостям постіль у гостиннім покою, за великою салею з трьома вікнами і двома печами, де, як казали, раз сорок пар танцювало.
Франкові постелила на ліжку, а його синкові на канапці.
Вже й ми, домашні, збіралися йти спати, досвіта треба було гостей виряжати до залізниці, коли я спитався, чи дівчина дала Франкові свічку та воду на ніч. Виявилося, що ні. Я взяв одно і друге і на пальцях перейшов салю та несміливо зазирнув до гостинного покою.
Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину і присипляв її якоюсь казкою, мабуть одною з тих, що склалися на збірку: „Коли ще звірі говорили”.
Не знаю чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжности по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався. І та жанрова картинка до нині залишилася в моїй памяті. Якби я був малярем, то радо переніс би її з голови на папір.