Україна в міжнародних відносинах/3/Львів

◀ Лозаннська конференція 1922–1923

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Львів

Львівський національний університет ім. Івана Франка ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

ЛЬВІВ — місто, адм. центр Львівської області. Екон. і культурний центр зх. регіону України. Вузол залізничних, у т. ч. й міжнар., та автомобільних шляхів. Населення 757 795 осіб (2012).

Першу писемну згадку про Л. подає Галицько-Волинський літопис у зв'язку з описом пожежі в м. Холм, що сталася 1256. Місц. львів. джерела 16–17 ст. (М. Ґруневег, І. Альнпек, В. Зіморович) одностайно називають засновником міста кн. Лева Даниловича; напис про це, за даними 16 ст., був на Галицькій брамі — гол. в'їзді у Л. з півдня. Однак більшість істориків 19–20 ст. надавали перевагу не цим повідомленням, а літописному свідченню, що Данило Галицький «багато градів будував проти безбожних татар». На підставі цих слів вони обстоювали тезу про заснування міста Данилом. У сучасній історіографії переважає концепція, що поєднує обидві версії: Данило налагодив містобудівельну діяльність у масштабах усієї д-ви, а Лев безпосередньо керував спорудженням міста, призначеного йому в уділ і названого його ім'ям. За Юрія Львовича (1301–08) Л. був столицею об'єднаної Галицько-Волин. д-ви. Після прийняття Юрієм Львовичем титулу короля вживалася і назва «Львівське королівство», засвідчена в іспанській «Книзі знань» 14 ст. Швидкий екон. розвиток і розбудова міста були зумовлені його роллю як центра міжнар. торгівлі на схрещенні шляхів із Центр. Європи до Причорномор'я і з Прибалтики до Угорщини та на Балкани. У Л. оселялися купці з різних країн, серед них переважали німці, поляки, вірмени , євреї.

Коли Галицько-Волин. д-ва ослабла в боротьбі з монголами, цим одразу ж скористалися сусіди, які менше постраждали від нападів військ Золотої Орди. 1340 Л. захопив польс. король Казимир ІІІ, але не зумів утриматися в ньому й обмежився пограбуванням князівської скарбниці у Високому замку.

1340–49 містом і всією Галичиною володів кн. Любарт, від його імені управляв Дмитро Дедько. 1349 містом і Галичиною знову оволодів польс. король Казимир ІІІ, він прагнув оформити своє панування в цьому краї як персональну унію Королівства Русь і Корони Польської. Однак після короткого перехідного періоду Галичину було включено до Польс. королівства на правах землі. За Л. і навколишню територію велося політ. і військ. змагання Польщі, Великого князівства Литовського і Угорщини. 1349–70 Л.

належав Польщі, 1370–72 і 1379–85 — Угорщині, 1372–78 і 1385–87 був у володінні васала Угорщини кн. Володислава Опольського (той карбував у Л.

монету із зображенням лева — герба Льова і Галицької землі), від 1387 і до 1772 належав Короні Польс., яка після Люблінської унії 1569 стала складовою частиною Речі Посполитої; у цей період з 1434 був центром Руського воєводства.

Місто здавна мало магдебурзьке право. На думку деяких істориків, грамота польс. короля Казимира ІІІ 1356 була не першим наданням Л. цього права, а тільки його підтвердженням. Акт 1356 закріпив поділ Л. на місто і передмістя, причому лише власники нерухомого майна в межах міських мурів могли мати статус повноправних міщан. При покровительстві королів. влади з 2-ї пол. 14 ст. провідне місце в міськ. управлінні зайняли католики, спершу це були здебільшого німці, а з 1-ї пол. 16 ст. — переважно польс. поселенці. В оточеній мурами і валами центр. частині були виділені окремі ділянки, де могли володіти будинками русини (українці), вірмени, євреї.

Від 1364 Л. був осередком вірмено-григоріанського єпископства.

На відміну від інших міст, у Л. була не одна єврейська громада, а дві: крім новозаснованої в 14 ст. міської, залишилася громада в Краківському передмісті, що виникла ще в княжі часи.

1412 до Л. перенесено з Галича Римо-католицьку митрополію. До її юрисдикції належали римокатол. парафії всіх українських земель, крім Закарпатської України. 1539 засновано Львів. правосл. єпископство. Гол. чинником екон. розвитку міста стала міжнар. торгівля, особливо транзитна. Через Л. вів торг. шлях з пд. Німеччини та пн. Італії до італ. колоній Криму, а після падіння Візантії — до Стамбула та ін. міст Туреччини. Л. користувався правом складу, за яким транзитні товари протягом 15 днів мали виставлятися на продаж у місті. З Бл. Сходу через Стамбул, Крим, Балкани надходили прянощі, прикраси, шовк та ін. сх. товари. З Криму, островів Іонійського моря та Угорщини привозили вина, із Зх. і Центр. Європи та Польщі — сукно, металеві вироби, одяг. У торгівлі сх. товарами гол. роль відігравали вірм. і грец. купці. З часом значна частина міжнар. торгівлі перейшла до єврейс. купців. Розвиток ремесла і торгівлі супроводжувався зростанням чисельності населення міста: на поч. 15 ст. у Л. проживало бл. 10 тис., у 1-й пол. 17 ст. — 20–25 тис. осіб. За кількістю населення і екон. потенціалом Л. був найбільшим містом на укр. землях з 14 ст. до 1830-х рр., потім за цими ж показниками на перше місце вийшла Одеса.

Л. став осередком розвитку укр., польс., єврейс., вірм. к-ри. 1573–74 тут діяла перша на укр. землях друкарня, в ній І .Федоров видав «Апостол» Львівський і «Буквар» Львівський.

Про Л. писали істор. книги: І.Альнпек уклав латинською мовою істор. нарис, М. Ґруневег дав опис міста нім. мовою, В.Зіморович створив лат. мовою хроніку «Потрійний Львів». У місті були написані укр. мовою публіцистичні пам'ятки «Пересторога» і Львівський літопис. Польс. і лат. мовами писали тут вірші і прозові твори С.-Ф. Кльонович і Ш. Шимонович.

У Л. жив вірм. письменник Симеон Дпір Лехаці, тут працювали кілька єврейс. книжників.

Від 1580-х рр. провідною громадсько-політ. і церк. організацією укр. населення міста було Львівське братство при Свято-Успенській церкві на Руській вул., воно 1593 отримало права ставропігії. При ньому діяли Львівська братська школа, Львівська братська друкарня. Крім гол. міськ. братства, братства створювалися також у передміських парафіях (усього бл. 10), вони спільно виступали проти національно-реліг. обмежень укр. населення. У 16–17 ст. у Л. діяли 15 правосл. церков, з них 12 — у старостинському передмісті, одна — на Руській вул. в межах мурів, одна — у Галицькому передмісті. З монастирів найстаршими були православні Онуфріївський і Святоюрський та католицькі домініканський і францисканський.

При римо-катол. парафіях і вірм. соборі діяли школи для дітей цих релігій. Високим рівнем відзначалася латиномовна катол. кафедральна школа. 1608 заснована школа при єзуїтському монастирі (з 1661 і до скасування 1773 ордену єзуїтів вона діяла на правах академії, тобто ун-ту).

9 жовтня 1648 військо Б. Хмельницького зайняло передмістя Л., а 14–16 жовтня М. Кривоніс здобув Високий замок, після цього міська громада виплатила контрибуцію, і козац. військо зняло облогу, оскільки поспішало вирушити в напрямі Замостя (нині м. Замосць, Польща). 20–27 вересня 1655 місто тримали в облозі армія Б.Хмельницького і рос. війська В. Бутурліна.

1672 Л. намагалася захопити турец. армія за підтримки війська П. Дорошенка (останній був на боці Туреччини у війні проти Польщі). 6 вересня 1704 швед. військо під проводом Карла XII здобуло Л. і змусило магістрат виплатити великий викуп. Не раз місто мусило давати контрибуцію також загонам польс. війська, які не отримували платні й кошти на своє утримання збирали від населення.

2-га пол. 17 і більша частина 18 ст. — період занепаду Л. Зумовлена політикою шляхти екон. криза, війни, епідемії спричинили стагнацію ремесла. У міжнар. торгівлі Л. поступився Бродам. Ослабла центр. влада, на передмістях розширилися юридики (ділянки, де адм. влада належала феод. землевласникам — магнатам або церк. установам). Проте Л. залишався й далі культ. осередком. Серед міщан було багато освічених людей, деякі з них мали великі б-ки, вихідці зі Л. навч. в закордонних ун-тах. Крім Львів. братської друкарні, діяли друкарні М. Сльозки, Львів. єзуїтського колегіуму, І. Филиповича та ін. Упродовж 16–18 ст. Л. був центром образотворчого мист-ва. У місті працювали укр. малярі-іконописці Ф. Сенькович і М. Петрахнович, архіт. з Італії: Павло Римлянин, Петро Красовський, Петро з Барбони (загалом у Л. у різні роки були збудовані, зокрема, СвятоМиколаївська церква 12–14 ст., Вірм. собор кінця 14 ст., Римо-катол.

кафедральний собор 15–18 ст., вежа Корнякта, Свято-Успенська церква, збудована братством 1590–1631, каплиця Камп'янів (кін. 16 ст. — 1609–29), каплиця Боїмів (1609–17), костьол бернардинців (1600–30), собор святого Юра (1744–64), Домініканський костьол (1749–64), численні житлові будинки — Чорна кам'яниця (1577), будинок К. Корнякта (1580).

Від 1772 (і до жовтня 1918) Л. був столичним містом Королівства Ґаліції і Лодомерії — найбільшої провінції Австрії. Наприкінці 18 — у 1-й пол.

19 ст. місто розвивалося переважно як адм. центр краю. Влада в цей час належала австрійс. бюрократичним структурам. Перестали існувати юридики магнатів і церк. установ, знято було обмеження прав некатоликів на купівлю будинків у центрі міста. За володаря Австрійської монархії Йосифа II було скасовано ряд катол. монастирів і їхні будівлі передано урядовим установам, мед. і навч. закладам. Від 1775 став діяти нім. театр, пізніше виник також польс. театр.

1776 виходила франц. мовою «Gazette de Léopol» — перша газета на українських землях.

1807–08 Л. став центром новоутвореної Галицької греко-католицької митрополії.

1783 заснована Львів. духовна семінарія, 1784 — Академічна гімназія у Львові з лат. мовою викладання (з 1849 була німецькомовною, потому поступово 1867–74 стала україномовною). 1784–1805 і з 1817 діяв німецькомовний ун-т (нині Львівський національний університет), а при ньому 1784–1809 — Укр. ін-т (Studium Ruthenum) для підготовки греко-катол.

духовенства. Від 1818 діяла 2-га г-зія. 1823 створено Ін-т ім. Оссолінських, який включав вид-во, б-ку і музей. 1844 на базі австрійс. реальної школи заснована Тех. академія (з 1872 — Львів. вища політех. школа). У місті виходили нім. і польс. періодичні видання (з 1811 — «Gazeta Lwowska»), з 1848 — перша україномовна газ. «Зоря Галицька». Найбільшою в місті була друкарня Піллера, книги церковнослов'ян. та укр. мовами видавав львів.

Ставропігійський інститут. У Л. працювали художники Л. Долинський, Й. Свобода, скульптори А. Шімзер, Г. Вітвер.

Початок революцій 1848–1849 в Європі був сигналом до активізації громадсько-політ. руху у Л. Польс. визвол. рух очолила Нац. рада (Rada Narodowa). Першою укр. політ. організацією стала Головна руська рада, під її егідою проведено з'їзд укр. освіт. діячів (Собор руських учених 1848).

1 листопада 1848 демонстрація проти абсолютистського режиму Габсбургів переросла в революц. виступ, який було придушено після гарматного обстрілу центру міста.

1849 в ун-ті засн. кафедра укр. мови і літератури. Гол. вимогою укр. громад. і освіт. діячів було розширення політ. прав українців і виділення укр. частини Галичини в окрему провінцію.

Арх-ра Л. розвивалася під впливом віденських зразків: театр Скарбка (архіт. Л. Піхль, 1837– 42), Будинок інвалідів (Т.Гансен, 1855–63), будинок сейму (Ю. Гохбергер, 1877–81), Міський театр (З. Горґолевський, 1897– 1900), готель «Жорж» (Г. Гельмер і Ф. Фельнер, 1899–1901).

1861 Л. отримав залізничне сполучення з Перемишлем (Пшемисль, Польща), Краковом і Віднем, 1866 — з Чернівцями, 1870 — з Тернополем і Підволочиськом, 1873 — зі Стриєм, Закарпаттям і Будапештом.

1864 у Л. виник укр. театр при т-ві «Руська бесіда». 1868 засновано Львівське товариство «Просвіта». Наприкінці 1860-х рр. юрид. статус Л. змінився внаслідок перетворення Австрійс. імперії на конституційну Австро-Угор. монархію і надання Галичині крайової автономії. Однак недемократ. виборче право зумовило перевагу в Галицькому крайовому сеймі польс. великих землевласників, політ. інтереси яких представляли подоляки і станьчики, з поч. 20 ст. — ендеки. Статут 1870, який регламентував нові засади самоврядування міської громади, не забезпечував укр. і єврейс. населенню Л. сприятливих умов для національно-культ. розвитку. Разом з тим конституційний лад в Австро-Угор. д-ві створював умови для боротьби за демократизацію сусп. ладу, надавав представникам різних національностей можливість об'єднуватися для захисту своїх нац. прав у громад. орг-ції та партії політичні, боротися за розширення свого представництва в крайовому сеймі й віденському парламенті.

1880 у Л. відбулося перше масове віче українців. У місті зосередилися керівні органи т-в, діяльність яких поширювалась на всю Галичину й мала загальнонац. значення.

1892 Т-во імені Шевченка було реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка. 1893 почав діяти Історичний музей міста Львова. Польс. к-ру репрезентували Літ. т-во ім. Міцкевича, Т-во людової школи, Польс. істор. т-во. 1905 митрополит А.Шептицький створив церк. музей, 1909 перетворений на Національний музей у Львові.

1910 у місті проживало 206 тис. осіб (з них 19,2% — греко-католики, переважно українці, 50,2 — римо-католики, головно поляки, 27,8% — євреї).

Із 410 книг, виданих 1913 укр. мовою в усіх країнах світу, а також із 83 укр. періодичних видань, у Л. було видрукувано відповідно 299 і 65.

У Л. працювали укр. письменники І. Франко, М. Павлик, В. Щурат, В. Пачовський, М. Яцків; великий вплив на літ. життя у Л. мали М. Драгоманов, О. Кониський, П. Куліш.

З польс. письменників, котрі жили у Л., найвідомішими стали А. Фредро, Я. Каспрович, М. Конопніцька, Г. Запольська, Л. Стафф. Розвиток істор. науки у Л. пов'язаний з діяльністю М. Грушевського, Ю. Целевича, І. Шараневича, С. Томашівського, І. Крип'якевича, М. Кордуби, І. Кревецького, Ф.-К. Ліске, В. Лозінського, К. Шайнохи, Л. Кубалі, Я. Птасьніка, О.-М. Бальцера, М. Балабана. Вивченням і популяризацією істор. та культурно-мистецьких пам'яток Л. займалися, зокрема, краєзнавці А. Шнайдер, Б. Януш, дир. міськ. архіву О. Чоловський, бургомістр Т. Рутовський.

В ун-ті викладали зоолог В. Дибовський, філософ К. Твардовський, математик Р. Смолуховський, у політехніці — архіт. Ю. Захарієвич, геолог Ю. Медвецький, хімік І. Мосціцький. У Л. діяли керівні органи укр. політ. партій — Української радикальної партії (засн. 1890), Української соціал-демократичної партії (1899), Націонал-демократ. партії (1899), ряду польс. і єврейс. партій та орг-цій.

З вересня 1914 в ході Галицької битви 1914 Л. був зайнятий рос. військами і став центром Галицького генерал-губернаторства. Царська адміністрація заборонила укр. партії та організації, укр. пресу, депортувала політ. опонентів. 22 вересня 1915, після поразки рос. військ у Горлицькій битві 1915, Л. повернувся під владу Австро-Угорщини.

18–19 жовтня 1918 у Л. відбулася Укр. нац. рада. Вона проголосила створення в Галичині, на Буковині й у Закарпатті Укр. д-ви (згідно з Тимчасовим осн. законом від 13 листопада 1918, її було названо Західноукраїнська Народна Республіка). 1 листопада 1918 укр. прапор піднято над Львів. ратушею. Українсько-польс. бої в місті тривали до 22 листопада 1918, а облога міста укр. армією — до квітня 1919.

1919–39 Л. був під контролем Польщі. У грудні 1920 став адм. центром Львів. воєводства. У цей час були порушені зв'язки Л. із традиційними ринками на сх. і пд. Це негативно позначилося на станові його економіки.

Міжнар. ярмарок «Східні торги» не зміг активізувати позиції Л. у світ. торгівлі.

Польс. влада всіляко обмежувала можливості вільного розвитку укр. к-ри. Ун-т, який фактично був двомовним, перетворили на польс. ун-т ім. Яна-Казимира (в ньому працювали математик С.Банах, філософ Р. Інгарден, біохімік Я. Парнас, лінгвіст Є. Курилович, бактеріолог Р. Вайгль, історик права П. Домбковський). 1921–25 діяв Львівський таємний український університет, 1922–25 Львів. таємна укр. висока політех. школа. 1920 засновано Укр. військово-істор. т-во, 1923 — Українське богословське наукове товариство. 1927 Українська греко-католицька церква заснувала Львівську богословську академію, її ректором був о. Й. Сліпий. НТШ розгорнуло дослідження з археології (Я. Пастернак), історії (І. Крип'якевич), літературознавства (К. Студинський, В. Щурат), мовознавства (В. Сімович), фольклористики (Ф. Колесса), книгознавства (Є. Пеленський), медицини (М. Панчишин).

У місті було засновано низку польс. і єврейс. фахових товариств. Світової слави зажили львівсько-варшавська філософська школа, заснована К. Твардовським.

Радянсько-нім. договір 23–24 серпня 1939 передбачав входження до СРСР Зх. України з м. Львів. У серед. вересня 1939 нім. війська вели на підступах до Л. бої з польс. гарнізоном, 19 вересня зі сх. надійшли рад. частини.

22 вересня польс. військо здало зброю Червоній армії, яка того ж дня увійшла у Л. 26–28 жовтня у Л. проведено Народні збори Західної України, делегати до них були попередньо підібрані новою владою. Попри недемократичність виборчої процедури більшість українців схвалювали возз'єднання укр. земель, єврейс. населення вітало рад. владу, натомість переважна частина поляків вважала рад. владу окупаційною. Усі укр., польс., єврейс. партії та громад. організації були заборонені, націоналізовані пром. підпр-ва — підпорядковані рад. адм. органам. Укр. мова впроваджувалася до вищих навч. закладів, зростала кількість укр. шкіл, відкривалися масові б-ки, у той же час гол. завданням культурно-освіт. установ вважалася комуніст. пропаганда.

Розпочалися масові репресії — звільнення з роботи «неблагонадійних», ув'язнення, депортації, страти. Наприкінці червня 1941 в тюрмах Л. співробітники НКВС УРСР вбили понад 2 тис. українців, поляків, євреїв, причому серед жертв переважала інтелігенція.

Від 30 червня 1941 до 27 липня 1944 тривала нацистська окупація міста; з 1 серпня 1941 Л. був центром дистрикту «Галичина» у складі Генеральної губернії. В перші дні окупації було розстріляно бл. 7 тис. євреїв, страчено групу провідних польс. учених: К. Бартеля, Р. Лоншана де Бер'є, Т. БойЖеленського, А. Ломніцького, Т. Островського та ін. 1942 — 43 у Л. знищено бл. 236 тис. євреїв. У концтаборі «Цитадель» проводилися масові розстріли військовополонених. Гол. місцями розстрілів були Янівський табір, гетто, концтабір Белжець, куди завозили єврейс. населення з усієї Галичини. На вулицях і площах Л. проводилися страти (повішення) підозрюваних у сприянні рухові Опору, у т. ч. членів і симпатиків ОУН. 30 червня 1941 національні збори у Львові прийняли декларацію про відновлення Укр. д-ви. Було сформовано уряд — Українське державне правління — на чолі з Я. Стецьком. Однак уже 9 липня були арештовані голова та кілька міністрів правління. Збройну боротьбу проти окупантів вели підпільні структури ОУН і групи польс. підпілля. Рад. підпільні організації були у Л. нечисленними.

Відразу ж після звільнення Л. від окупації почалося відновлення органів рад. влади, у т.ч. її карально-репресивного апарату. Політ. терор служив упровадженню тоталітарної системи у всіх сферах сусп. життя. Першою маніфестацією непокори режимові став масовий похорон митрополита А. Шептицького 5 листопада 1944. 8–10 березня 1946 влада провела збори групи підібраних і заляканих силовими структурами священиків та мирян, які проголосили ліквідацію УГКЦ і передачу її парафій моск. патріархатові.

Масового характеру набули арешти та заслання до Сибіру. Тільки в ніч з 20 на 21 жовтня 1947 з міста було відправлено на заслання 287 родин.

Спровоковані рад. спецслужбами вбивства Г.Костельника (20 вересня 1948) та Я. Галана (25 жовтня 1949) стали приводом для подальшого загострення репресій. Кампанії паплюження «українського буржуазного націоналізму» супроводилися посиленням цензури, новими хвилями русифікації. У вищих навч. закладах проводилися чистки викладачів і студентів, у б-ках і музеях вилучалися й частково знищувалися визнані «ідейно шкідливими» книги й експонати; частину їх було запроторено у спецфонди. У боях зі спецслужбами загинули 31 січня 1949 шеф штабу Української повстанської армії О. Гасин (у центрі Львова), 5 березня 1950 — головнокомандувач УПА Р. Шухевич (у с. Білогорща, нині село в межах міста).

Вимушений виїзд зі Л. польс. населення, істотне зменшення у місті кількості євреїв через масове знищення їх у роки війни, арешти й депортації частини місц. людності зумовили зміну нац. і соціальної структури мешканців міста. 1955 українці становили 44,2% населення, росіяни — 35,6%, євреї — 7,3%, поляки — 2,3%.

Деяка політ. лібералізація, що намітилася з серед. 1950-х рр., створила умови для активізації ролі Л. як центру освіти й науки та осередку творчих ініціатив. Водночас наприкінці 1950-х рр. і пізніше у Л. виникали розрізнені антирад. підпільні групи. 1957–61 діяв Український національний комітет (1962 його керівники Б. Грицина та І. Коваль були страчені). 1961 у Л.

відбувся суд над Л. Лук'яненком та ін. членами Укр. робітничо-сел. спілки.

1963–65 у Л. діяв Клуб творчої молоді «Пролісок» (хоча клуб був легальним, його культурно-освітня діяльність припинилася внаслідок репресій каральних органів).

1971 засновано Зх. наук. центр АН УРСР (з 2001 — Зх. наук. центр НАН України і Мін- ва освіти України). Л. став одним з головних в УРСР центрів «самвидаву». Звинувачення у «виготовленні, зберіганні і поширенні антирадянської літератури» були головними в політ. процесах, які проходили у Л. На них були засуджені М. Масютко, І. Гель та Я. Менкуш (березень 1966), М. Горинь, Б. Горинь, М. Осадчий та М. Зваричевська (квітень 1966), В. Чорновіл (1967). Жертвами нових засуджень стали в 1972 Ірина Калинець, Ігор Калинець, С. Шабатура, вдруге І. Гель і М. Осадчий, 1973 — В. Чорновіл (за видання самвидавного ж. «Український вісник»), З. Попадюк, Я. Микитко. З роботи були звільнені кілька працівників ун-ту ім. І. Франка, Ін-ту сусп. наук (нині Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). В акцію протесту перетворився похорон В. Івасюка 22 травня 1979; за виступ на похороні зі звинуваченням влади у вбивстві композитора були засуджені члени Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) В. Січко і П. Січко. 1981 за участь у роботі УГГ отримав вирок І. Кандиба і 1982 — у черговий раз М. Горинь. Від серед. 1980-х рр. рух за демократизацію стає все більш відкритим.

З ініціативи обласної орг-ції Українського товариства охорони пам'яток історії та культури розпочато збір коштів на побудову пам'ятника Т. Шевченкові. 1987 група священиків УГКЦ вийшла з підпілля й подала заяву до Москви щодо легалізації забороненої церкви (аналогічні вимоги поставила 250-тис. демонстрація 17 вересня 1989). Створене в жовтні 1987 Товариство Лева, офіційно культурологічне, набуло політ. спрямування. Під егідою т-ва у березні 1989 — серпні 1990 виходила як позацензурна газ. «Поступ».

13 червня 1988 відбувся перший мітинг, на якому, як і на наступних, висувалися демократ. та нац. гасла. 21 січня 1989 проголошено відновлення НТШ у Львові, а 26 квітня на мітингу в річницю Чорнобильської катастрофи 1986 піднято нац. прапори, 7 травня засновано Львів. регіональну орг-цію Народного руху України, 19 жовтня у Л. виникла перша парафія Української автокефальної православної церкви, яка поклала початок відновленню цієї церкви в Україні.

21 січня 1990 відбувся живий ланцюг Івано-Франківськ–Л.–Київ на відзначення дня самостійності і соборності України. 23 січня 1990 собор під кер-вом архієпископа В. Стернюка проголосив легалізацію УГКЦ.

Останні роки напередодні незалежності і перші роки незалежності України позначилися поєднанням процесів національно-культ. відродження і кризових явищ в економіці, у цей же час почала кількісно зростати корупція, розширювався тіньовий сектор.

1998 ЮНЕСКО включила центр. частину Л. до списку світ. культ. спадщини.

Літ.: Rasp K.W. Beiträge zur Geschichte der Stadt Lemberg. — Wien, 1870; Czołowski A. Lwów za ruskich czasów. — Lwów, 1891; Крип'якевич І. Львів, його минувшина і теперішність. — Львів, 1910; Lwów dawny i dzisiejszy. — Lwów, 1928; Charewiczowa Ł. Historiografia i miłośnictwo Lwowa. — Lwów, 1938; Львів: Літературно-мистецький збірник (в 700-ті роковини заснування княжого города). — Філадельфія, 1954; Нариси історії Львова. — Львів, 1956; Lviv: A Symposium on its 700th Anniversary. — New York, 1962; Історія Львова. — К., 1984; Трегубова Т., Мих Р. Львів: Архітектурно-історичний нарис. — К., 1989; Вуйцик В. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. — Львів, 1991; Крип'якевич І. Історичні проходи по Львові. — Львів, 1991; Tyrowicz M. Wspomnienia o zyciu kulturalnym i obyczajowym Lwowa 1918–1939. — Wrocław–Warszawa–Kraków, 1991; Różycki E. Ksiąźka polska i księgozbiory we Lwowie w epoce renesansu i baroku. — Wrocław, 1994; Львів: Історичні нариси. — Львів, 1996; Львів: місто–суспільство–культура. — Львів, 1999, т. 3; Lviv: A City in the Crosscurrents of Culture (Harvard Ukrainian Studies, vol.24). — Cambridge, Massachusetts, 2000; Lwów: miasto– społeczeństwo–kultura. — Kraków, 2002, t.4.; Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст.: соціально-правові взаємини. — Львів, 2003; Ісаєвич Я. Львів: Сторінки історії. — Львів, 2005–2006; Isaievych Ia.

Voluntary Brotherhood: Confraternities of Laymen in Early Modern Ukraine. — Edmonton–Toronto, 2006; Історія Львова. — Львів, 2006, т. 1–3.

Я.Д. Ісаєвич.