Україна в міжнародних відносинах/3/Маґдебурзьке право

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергії)

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Маґдебурзьке право

Македонія ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

МАҐДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО — середньовічний правовий кодекс міського самоврядування, що визначав порядок обрання і функції органів місцевої влади (судової в тому числі), закріплював права і свободи городян, регулював питання оподаткування, торгівлі, діяльності цехів і гільдій купців, звільняв від переважної більшості феодальних повинностей тощо. Цей кодекс був укладений у німецькому м. Маґдебурзі на основі таких правових джерел, як привілеї, надані Маґдебургу 1188 архієпископом Віхманом, «Саксонське дзеркало», постанови суду присяжних Маґдебурга та ін.

Імунітет на міське самоврядування надавався безпосередньо королем чи феодалом у формі спеціальної грамоти. Серед найбільш відомих списків М.п. — «Саксонський Вейхбільд» (датований 1300).

Від 13 ст. М.п. поширювалося й у Центрально-Східній Європі, зазнаючи певних змін, обумовлених особливостями місцевих умов (Хелмське, Шродське право та ін.). Традиційно вищою апеляційною інституцією для усіх судів, що діяли тут на основі М.п., був суд Маґдебурга, проте встановлений порядок подекуди порушувався (в Пруссії 1251 такою інституцією став суд м. Хелмно (з 1466 — м. Торуні), в Польщі — суд м. Кракова (з 1365).

На українських землях М.п. стало відомим завдяки німецьким купцямколоністам наприкінці 13 ст. під назвою «німецьке право». Вважається, що першим українським містом, яке отримало таке право (від князя Юрія II Болеслава) став 1324 Володимир (тепер Володимир-Волинський). Але за Іпатіївським літописом, ще 1287 у цьому місті було створено міську «ґімну» саме на засадах М.п. Останнє розповсюджується спочатку в західноукраїнських регіонах, пізніше (з кінця 15 ст.) — у східній і центральній частині України. Упродовж 15–17 ст. М.п. вже використовувалося більшістю українських міст. Залежно від того, під чиєю юрисдикцією перебувало місто, це право надавалося польськими королями, литовськими князями, російськими царями, українськими гетьманами.

За своїм змістом українські варіанти М.п. значною мірою відрізнялися від західноєвропейських аналогів передусім тим, що регламентували здебільшого лише положення про діяльність органів місцевого самоврядування.

Українські міста за М.п. поділялися на магістратські й ратушні. Перші очолювалися війтом, який головував як у раді, так і у лаві, відповідно у вищих законодавчому й судовому органах. У таких містах вся повнота влади належала магістратам, до складу яких входило кілька урядників. Інші очолював староста. Мешканці міст М.п. були юридично вільними, виконували загальнодержавні повинності і ті, що встановлювала міська влада.

У тій частині України, яка входила до складу Російської імперії, М.п. фактично припинило діяти з 1781, після впровадження російською імператрицею Катериною II «Установлення про губернії». Це право було тимчасово повернуто лише Києву жалуваною грамотою Миколи І від 1801 (на честь цієї події в місті 1802 встановлено пам'ятник — так звану колону М.п. за авторством архітектора А.І. Меленського). Наказ щодо остаточного скасування М.п. в цій частині України (окрім м. Києва, яке продовжувало володіти ним до 1835) було видано тільки 1831. У західноукраїнських містах М.п. застосовувалося до 1-го поділу Речі Посполитої 1772, за умовами якого вони відійшли до Австрійської імперії, і відтоді усіляко обмежувалося й зрештою було скасовано.

Норми М.п. використовувалися в процесі усіх кодифікацій права в Україні («Екстракт малоросійських прав» 1767, «Права, за яким судиться малоросійський народ» 1743 тощо). Літ.: Багалій Д. Маґдебурзьке право на Лівобережній Україні. В кн.: Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV–XVIII в. — Львів, 1904, ч. 2; Берман Гарольд Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. — М., 1998; Білоус Н. Функції та основні напрями діяльності Київського магістрату XVI — пер. пол. XVII ст.// УІЖ, 2005, № 5.

В.В. Піскіжова.