Україна в міжнародних відносинах/4/Французька революція кінця XVIII ст.

◀ Французи в Україні

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Французька революція кінця XVIII ст.

Харків ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ КІНЦЯ XVIII СТ. — перша в історії нового часу революція, яка повністю зруйнувала феодально-абсолютистський лад і заклала основи республіканських та демократичних традицій у Франції, справила глибокий вплив на характер і хід політичних і соціально-економічних перетворень у світі. Ф. р. виникла внаслідок системної кризи суспільного і державного устрою Французького королівства. Її назріванню безпосередньо передували торгово-промислова і фінансова криза, неврожайні 1787 і 1788 та спричинені ними масові голодні бунти. У пошуках виходу з критичного становища король Людовик XVI змушений був скликати Генеральні штати — представництво усіх трьох станів країни, маючи на меті за їх підтримки здобути кошти для наповнення державної казни. 5 травня 1789 Генеральні штати розколов конфлікт: представники найчисельнішого — непривілейованого третього стану (буржуазія, селяни, робітники, ремісники та ін.) відмовилися засідати і голосувати окремо від депутатів вищих станів — духівництва і дворянства. 17 червня вони проголосили себе Національними зборами, 27 червня — Установчими зборами, до яких приєдналася решта депутатів. Підготовка королівською владою розгону самопроголошеного представницького органу — введення в Париж війська, в т. ч. найманих німецьких і швейцарських полків — спричинила до вуличних протестів населення. Їх кульмінацією став 14 липня штурм фортеці-в'язниці Бастилії, що поклало початок революції в усій країні. За прикладом створеної Паризької комуни аналогічні органи самоврядування виникали у провінції, формувалися власні збройні сили — національна гвардія.

У столиці та інших містах постали «народні» і «братські» товариства, політичні клуби.

5 серпня 1789 Установчі збори прийняли декрет про ліквідацію феодальних повинностей селян, який започаткував знищення всієї соціальної та юридичної структури монархічної держави. Іншим найважливішим документом, схваленим Зборами 26 серпня, стала «Декларація прав людини і громадянина», яка проголосила «природними і невідчужуваними» правами людини «свободу, власність, безпеку і спротив гнобленню», рівність у правах. Прийнята у вересні 1791 конституція закріпила перетворення Франції на конституційну монархію. Було скасовано поділ населення на стани, церковні маєтності передавалися у власність нації, здійснено адміністративну реформу, відмінялися всі обмеження для торговельної і промислової діяльності. За виборчим (цензовим) законом відбулися вибори нового органу вищої влади, який від 1 жовтня 1791 дістав назву Законодавчих зборів. Король, який за конституцією вважався главою держави, склав присягу «нації і закону», але продовжував протидіяти усім найважливішим актам законодавців. У контакті з ним та його двором розгорнули діяльність французькі роялісти-емігранти, підтримані сусідніми німецькими князівствами, а також Австрією і Швецією. У Петербурзі із закликом «взятися за зброю для настрашки оскаженілих» виступила імператриця Катерина ІІ. У відповідь на зосередження інтервенціоністських формувань біля кордонів Франції Законодавчі збори 20 квітня 1792 оголосили війну Австрії, на бік якої стали Пруссія і Сардинське королівство (наступного року — Англія, Нідерланди, Іспанія та ін.).

На хвилі руху за позбавлення влади Людовика ХVІ 10 серпня 1792 у Парижі вибухнуло повстання. 20 вересня за новим законом про загальне виборче право було обрано національний Конвент, що замінив Законодавчі збори і наступного дня декретував знесення монархії, а 22 вересня проголосив Францію республікою. Від початку своєї діяльності Конвент став ареною запеклої боротьби між основними партійними угрупованнями — жирондистами (Ж.-П. Бріссо, П.-В. Верньйо та ін.) і монтаньярами (П. Робесп'єр, П. Марат та ін.). Останні добилися рішення про судове переслідування Людовика ХVІ та його страту (21 січня 1793).

Зміцненню республіканського жирондистського уряду сприяв перелом на фронті — перемога армії у битві 20 вересня 1792 під Вальмі. Війна перейшла на терени Бельгії, німецьких прирейнських князівств. Конвент зобов'язав французьких генералів скасовувати на окупованих територіях феодальні права і привілеї, кріпосне право, відсторонювати від влади місцеву адміністрацію і проголошувати суверенітет народу. Відтак 4 березня 1793 постала перша на німецьких землях Майнцська демократична республіка.

Воєнні успіхи республіканської Франції невдовзі змінилися поразками на фронті, що сильно скомпрометувало уряд, його нездатність вести «революційну війну». Всередині країни — у Вандеї та прилеглих департаментах поширився заколот роялістів, до якого масово приєднувалися селяни. У самій столиці невдоволення народних мас, яке переросло у повстання 31 травня — 2 червня 1773, очолили прихильники найбільш радикальних революційних заходів із Генеральної ради Паризької комуни. Оточений 100 тисячами озброєних парижан Конвент виконав їх вимогу про арешт жирондистських лідерів, і 2 червня вся повнота влади перейшла до монтаньярів. 24 червня була ухвалена нова — республіканська конституція, введення в дію якої, проте, було відкладено за рішенням Конвенту до встановлення миру. Натомість у країні запроваджувався «революційний порядок управління», зміст якого, за поясненням одного з його ініціаторів Сен-Жюста, полягав: «Треба управляти за допомогою заліза там, де не можна діяти на основі справедливості».

Для боротьби з контрреволюцією 17 вересня 1793 був виданий «закон про підозрюваних», який поряд з іншими актами Конвенту сприяв розгортанню масового терору. За період березня 1793 — серпня 1794 було заарештовано і ув'язнено щонайменше півмільйона людей. За цей час, за вироками Паризького революційного трибуналу, «військових комісій» та інших судів, було страчено 16594 особи; разом із розстріляними без суду і слідства та померлими в тюрмах число жертв склало 35–40 тис., з них 85% — представники колишнього третього стану. Покаранню підлягали не тільки активні противники Ф.р., а й «байдужі» і «пасивні». Меч революційного терору впав також на його головних натхненників: 27 липня 1794 (9 термідора за революційним календарем) Конвент одноголосно висловився за арешт чільника уряду Робесп'єра, якого наступного ж дня без суду стратили на гільйотині. На ешафоті закінчили свій шлях інші провідники республіки. Зміна керівництва Франції зумовила долю також самого Конвенту: 21 жовтня 1795 він був розпущений відповідно до прийнятої після «термідоріального перевороту» третьої конституції. У листопаді постала Директорія, діяльність якої підготувала в подальшому встановлення 9–10 листопада 1799 військової диктатури генерала Наполеона Бонапарта — майбутнього імператора Франції (1804–1815).

Ф.р. викликала величезний міжнародний резонанс. Під її безпосереднім впливом 1789 вибухнула революція у Бельгії проти панування Габсбургів, розпочалися виступи селян за скасування феодальних повинностей у Німеччині, Італії (П'ємонт), Іспанії, піднесення національновизвольної боротьби в Австрійській імперії (угорців, чехів та інших народів), в Польщі, Греції, Латинській Америці, посилення демократичного руху у Великій Британії, Швейцарії. Проголошуючи «війну народів проти королів», діячі Ф.р. привертали увагу й до України. 1790 французьке міністерство закордонних справ склало меморіал «Про небезпеку для Європи анексіоністської політики Росії», де Україна називалася «жертвою» царизму. Законодавчі збори, за наполяганням депутатів Ж.Л. Карра і Ф.А. Буассі д'Англа наказали своєму представникові «для Польщі та східних країн» «пильно стежити за настроями в Україні та подавати інформацію про українські справи». 1792 Збори направили емісара до Константинополя, щоб з'ясувати «можливість повстання в Україні», а посол у Венеції дістав розпорядження розшукувати для цього українців серед тамтешніх польських емігрантів, «бо Польща і Україна мають поширити гасла свободи на всій Півночі». Республіканська влада виступила за створення мережі агентів для революційної пропаганди в Україні. 1794 Комітет громадської безпеки поставив завдання залучити до боротьби проти Російської імперії українську націю: «щоб дерево свободи розквітло в Києві». Крізь призму політики революційного визволення Європи українське питання трактували також періодики та інші видання Ф.р. У книзі депутата Конвенту Ж.Ф. Гаррана де Кулона «Політичні студії старої і нової польської держави» (1795) наголошувалося на історичних традиціях українців у змаганнях за незалежність.

В Україні посиленню антимонархічних та антикріпосницьких настроїв і виступів сприяло ознайомлення з «Декларацією прав людини і громадянина», промовами депутатів Конвенту, які друкувалися в російських, польських, австрійських часописах, що циркулювали тут. Поширювалися твори французької революційної публіцистики, зокрема на Полтавщині, брошура «Оратор французьких генеральних штатів 1789» Ж.Л. Карра в перекладі і з коментарем Г.Вінського. У Львові ідеями Ф.р. переймалися університетська професура і студентство, про перебіг революції сповіщав «Щоденник патріотичних політиків» під редакцією (від 1894) сина уніатського священика М. Герасевича. На Київщині і Поділлі з підтримкою французьких республіканців виступав шляхтич С. Познанський, висловлюючись за те, щоб люди в Україні були «рівними і вільними», як у Франції. В цей же час на Харківщині у середовищі військовиків і чиновників постав гурток очолений майором В. Пассеком, який, посилаючись на французький приклад, пророкував знищення царату, збирав однодумців у Катеринославі і Херсоні. Прихильником Ф.р. повернувся з Парижа відставний офіцер П. Капніст, який був свідком революційних перетворень і на їх честь завів «республіку» у своєму маєтку в с. Турбайці на Полтавщині.

В Європі й Америці Ф.р. вітали визначні діячі культури і науки — поети Ф. Шіллер, У. Водсворт, В. Альфієрі, К. Рігас, драматург Р. ШеріФ дан, композитор Л. Бетховен, філософи І. Кант, Т. Пейн, Ф. Буонаротті, історик А. Шльоцер та ін. З ними письменників, митців і мислителів України об'єднувала позиція заперечення феодально-кріпосницького ладу, що відбилося в поемі «Енеїда» І. Котляревського, оді «На рабство» та комедії «Ябеда» В. Капніста тощо. На Сумщині гурток А. Паліцина розгорнув студії і переклади творів французьких енциклопедистів, ліберальні проекти перебудови суспільно-політичного й економічного устрою Російської імперії розробляв В. Каразін.

Ідеї Ф.р. надихали декабристські товариства — Південного та Об'єднаних слов'ян. «Вельми корисною» називав революцію 1789 П. Пестель.

У 1820-х рр. із спадщиною духовних батьків Ф.р. — Вольтера («Філософський словник»), Монтеск'є («Дух законів»), Руссо («Про суспільний договір») — знайомилася молодь на лекціях професорів-«вільнодумців» Ніжинської гімназії вищих наук. У 1840-х рр. засновники КирилоМефодіївського товариства, складаючи демократичні засади політичного відродження України, були сповнені, за твердженням одного з них — В. Білозерського, «бажання рівності, навіяне французькими ідеями».

Разом з тим у своєму програмному документі «Книга буття українського народу» кирило-мефодіївці негативно оцінювали терор Ф.р., внаслідок якого французи «підпали у гіршу неволю». Протягом 19 — поч. 20 ст. до досвіду Ф.р. зверталися всі визвольні рухи в Україні, які ставили за мету ліквідацію самодержавства і соціального гноблення, здобуття національної свободи. В арсенал їх революційних традицій увійшли відзначення дня штурму Бастилії, виконання «Марсельези» на демонстраціях і мітингах та інші ритуали й символи Ф.р.

Літ.: Aulard A. Histoire politique de la Révolution française. Origines et développement de la démocratie et de la république (1789–1804). — Paris, 1901. (Пер.: Олар А. Политическая история Французкой революции. Происхождение и развитие демократии и республики 1789–1804. 4-е изд. — М., 1938); Лучицкий И.В. Состояние земледельческих классов во Франции накануне революции и аграрная реформа 1789–1793 гг. — К., 1912; Борщак І. Наполеон і Україна. — Львів, 1937; Джеджула К.Е. Россия и Великая французкая буржуазная революція конца ХVIII века. — К., 1972; Коваленко Н.А. Велика французька буржуазна революція і громадськополітичні рухи на Україні в кінці ХVІІІ ст. — К., 1973; Кропоткин П.А. Великая французкая революция 1789–1879. — М., 1979; Soboul A. Révolution française. — Paris, 1983; Манфред А.З. Великая французкая революция. — М., 1983; Ревуненков В.Г. Очерки по истории великой французкой революции, 1789–1799. Изд. 2-е, доп. — Л., 1989; Великая французкая революция и Россия / Под ред. А.В. Адо и В.Г. Сироткина. — М., 1989; Карлейль Т. История французской революции / Пер с англ. — М., 1991.

М.М. Варварцев.