Україна на карті Європи/Розділ 1

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Україна на карті Європи (2013
Кирило Галушко
Розділ 1
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: 2013.

Розділ 1
Україна до появи України

Створення карт (або ж мапування), як і писемність, виникає не спонтанно, не випадково, а тільки тоді, коли це дійсно потрібно. Для цього необхідне складне суспільство, яке обіймає великі терени і насичене комунікацією. Комунікацією людей, товарів, ідей і, передовсім, цікавістю до нового і невідомого. Необхідні інтелектуальні амбіції, які можуть містити і банальну адміністративну необхідність полегшення контактів між віддаленими пунктами, і вишукану фантазію, яка прагне собі уявити не ближчу околицю, а увесь Великий Світ. Задля цього треба створити або потужну імперську державу, або таку культуру, у ментальності якої закладений інтерес до пізнання світу. Філософія та ідеологія якої потребують візуалізації безпосередньо непізнанного простору. Ця культура може бути пасивно споглядальною, може бути агресивною і практичною, але для створення карт, як і для будь-якої інновації, необхідний якійсь мотив, спонука.

Ближчими до нас у часі і просторі, у кого могла виникнути така мотивація, були, звісно, греки та римляни – представники античної цивілізації, яка заклала підмурівок усього сучасного світу від технологій до естетичних звичок. Вочевидь, що індійці чи китайці, араби не були дурнішими і мали чимало аналогічних або ж і кращих здобутків, але прадавні мешканці України з огляду на уперті географічні та історичні факти, перебували у колі зацікавлень саме цих "класиків усього". То ж здобутки Сходу ми поки полишимо, і дізнаємося, хто ж нас перший намалював як просторовий об'єкт.

Греки звернули увагу на українські терени не через якійсь особливі їх принади, а просто через те, що вони вигадали "географію" – "опис землі". Народ вони були зацікавлений у багатьох речах, схильний до вишуканих балачок про все на світі (філософії), далекої торгівлі та мандрівок. Ми не знаємо досі, що з пригод хитромудрого Одіссея було справжнім, але коли якійсь народ закладає у фабулу свого популярного протягом сторіч епосу далекі морські мандрівки і пригоди, то він вочевидь цікавиться далекими землями – навіть такими, у які ніколи не потрапить пересічний селюк з тихої рільничої Аркадії. Проте авантюрний і вправний торговець з припонтійського портового міста Гераклеї може туди податися і навіть, знайшовши комерційно перспективне місце, – то й оселитися за тисячі стадіїв від батьківщини, навіть у землях войовничих дикунів-варварів.

У VIIІ–VII ст. до н.е. розпочиналася Велика грецька колонізація, коли за двісті років Середземне море перетворилося на істинний життєвий простір існування грецької спільноти, яка поширювалася морем, і для якої саме Середземномор'я перетворилося на "Ойкумену" – "Заселену чи Відому землю". Це море стало осердям простору, а розходився він далі – у нетрі узбережжів. Протилежний від Еллади кінець моря – Гібралтарська протока, означена Геракловими стовпами, була кінцем Ойкумени. Далі вже була "річка Океан", що периметром оточувала плаский диск землі. На жаль, замало відомо, як собі уявляли греки "кінець Світу", – місце, де уривається наш фізичний простір.

Тодішня географія, починаючи від її "батька" Страбона (64 р. до н.е. – 24), полягала в дійсно буквальному "описі Ойкумени": де які країни, якого вони розміру, хто там живе, які їхні звичаї та розташування. У більшій мірі це було "етногеографією" – просторовим описом народів. Це давало широке уявлення про світ для освіченої людини, але набагато практичнішою інструментальною річчю були для мандрівних греків "перипли" – лоції (сучасною морською мовою), навігаційні керівництва з описом узбережжя і портів. І це були дійсно докладні описи, які могли сягати доволі віддалених місцин, але були вони суто словесними, описовими – без карт.

І одним із див для сучасних дослідників античних географічних знань, як вказує російський учений А. Подосінов, лишається те, що саме словесного опису тодішнім географам і мандрівникам зазвичай цілком вистачало. Ми не маємо давньогрецьких мап – ані світу, ані принаймні морського торговельного маршруту. Ми знаємо, що карти у давніх греків траплялися, але було це зрідка, і не мали вони практичного використання.

Західних європейців доби Відродження, які в усьому спиралися на античну спадщину, це вкрай дратувало. Твір іншого визначного географа Античності Клавдія Птолемея (87–165) дійшов до них і мав інструкції зі створення карт, а його описи різних земель містили їх розміри. Людина доби Відродження і Великих географічних відкриттів прагнула візуалізації, і тому "Географія" Птолемея друкувалася вже з картами, які довгий час вважалися античними. Але це було вже хоч і гарним, але усе ж доопрацюванням класики, здійсненим у XIV-XV ст.

І тут варто було б сподіватися на вкрай практичних римлян, величезна імперія яких вочевидь потребувала (як на наш погляд) карт себе. Імператор мусив орієнтуватися, де яка провінція, де який зовнішній ворог, полководці – куди рухатися у своїх походах, намісники провінцій – свої межі і краї ближчих варварів, чиновники та посланці – шляхові маршрути. Римляни, знаючи усі здобутки грецької ученості, мали симпатію до практичної, літературно-цікавої, навчальної географії всупереч "науковій", яка сприймалася надто абстрактно. Римляни дійсно також займалися "описом Ойкумени", яка передавалася латиною як orbis terrae або terrum – буквально "коло земель", але у них не було практичної мотивації намалювати круглу землю (ідея її сферичності була їм відомою) – бо ж Римська імперія і була тою "Ойкуменою сучасності". Вони повторювали у своїх уявленнях плаский диск, поділений річками та морями на три частини – Європу, Азію й Африку та оточений хвилями Океану. Тому щодо римських географічних уявлень учені пишуть про їх "хорографічність". Хорографія (також грецьке слово) – це опис (відомих) країн і земель, а географія – це опис усієї землі. Але "уся земля" – це надто абстрактне поняття, у той час коли "відомі землі" – практичне. Римська ментальність не вбачала необхідності в описі чи умоглядній реконструкції вигляду невідомих земель, континентів чи навіть земної кулі. Такі вправи вважалися безглуздими фантазіями.

За доби Античності північною межею східної Європи вважався Льодовитий океан, якого скоріш за все ніхто з греків та римлян безпосередньо не бачив, але його існування виходило з постулату про те, що Океан оточує земний диск з усіх сторін. Східна межа визначалася традиційним уявленням про межу між Європою і Азією по річці Танаїс (Дон), Меотійським болотам (Азовське море) та Боспору Кіммерійському (Керченська протока). З півдня, зрозуміло, вирували хвилі Понта Евксинського (Чорного моря). Великі річки нашого краю – Борисфен (Дніпро), Танаїс (Дон), Гіпаніс (Південний Буг) або витікали із внутрішніх озер (за Геродотом), або стікали зі схилів північних Ріфейських гір, які простягалися у широтному напрямі (за Аристотелем). Реальна північ східної Європи не має гірських масивів, то ж вважається, що Ріфейські гори – результат викривлених уявлень про далекий Урал. За Ріфейськими горами лежала область вічного холоду – Птерофорон. Як писав Пліній Старший (23/24 – 79), "ця частина світу знедолена самою природою, сповнена густим мороком і піддана дії страшного холоду і льодовому віянню Аквілона". "Аквілон" – це північно-східний холодний вітер, який мусив мати свою батьківщину. То ж ми перебуваємо десь у краях виходу Аквілону.

***

Якоїсь суттєвої цивілізаційної відмінності між Західною Європою і Східною на римські часи не існувало, оскільки тоді Європа поділялася на римський Південь і варварську Північ, відокремлені укріпленнями римського кордону – лімесу, що простягався від гір Шотландії до нижнього Дунаю. Єдиною помітною різницею можна вважати засади грецької традиції про "великі варварські народи", з котрих захід Європи опановували кельти, а схід – скіфи. Але часи змінилися, і за нової ери римляни вже мали справу переважно з германцями в лісовій смузі та сарматами у степовій. Кельти були упокорені та успішно романізувалися, а скіфи були витиснені сарматами з Великого Степу до Криму. Відповідно, на "ментальній карті" з'являються "Германія" та "Сарматія", і римський автор Тацит (56–117), описуючи купу варварських племен Півночі, намагався їх механічно або за способом життя віднести чи-то до германців, чи-то до сарматів, – хоча це могли в реальності бути і германські, і кельтські, і праслов'янські, і фінські народи. Втім, саме "Скіфія" та "Сарматія" залишаються узагальненим іменем для східної Європи на чимало століть.

У подальшій географічній та картографічній традиції терени майбутньої України будуть часто називатися Скіфією або Сарматією "Європейською", оскільки володіння кочових варварів губилися на сході у невідомих глибинах Азії (відповідно, існували й "Азійські" Скіфія і Сарматія). Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня, у значенні "ближча", – так само як невдовзі будуть писати "Германія нижня" (ближча) та Верхня (дальша)). Про поширення на наші терени назви "Скіфія" згадує і набагато пізніший Нестор-літописець: "І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби ж тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки "Велика Скіфія"".

Але що ж дійшло до нас з античних "візуалізацій" наших країв? Першим слід назвати фрагмент карти Чорного моря, намальований на легіонерському щиті з фортеці Дура Европос на середньому Євфраті (суч. м. Калат есСаліхія, Ірак) (рис. 1). Відноситься до ІІІ ст. н.е. Приємно, що це взагалі єдина незаперечно автентична мапа, яка дійшла від доби Античності, - і на ній є українські терени. Знайшла її у 1923 р. експедиція бельгійського археолога Франсуа Кюмона. Знайшли карту у розташуванні казарми вояків ХХ когорти пальмирських лучників.

Захищали вони цю ділянку кордону Риму з сасанідською Персією в часах 230–256 рр., перед тим як місто було залишено. Намальованою карта була на пергамені (телячій шкірі), яким був обтягнутий парадний легіонерський щит. Збереглася вона не уся – лише добряче зіпсований фрагмент. Зображено на ньому у вигляді слабко вигнутої лінії частину північного та східного чорноморського узбережжя, на якій грецькою мовою надписані назви міст від Одессоса (у суч. Болгарії) до Трапезунта (у суч. Туреччині). У нашому розумінні – це схема шляху від міста до міста морем. У греків це називалося "перипл", у римлян – "ітинерарій". В реальності скористатися цією схемою для мандрівки було б вкрай важко, оскільки вона надто схематична і фактично не дає інформації про форму узбережжя: так, кримське місто Херсонес на карті вказане, але самого Кримського півострову немає. Це просто схематичне зображення і перерахування головніших міст і річок уздовж узбережжя із заходу на схід. До наших країв відносяться: Данубіс (Дунай), Тіра (грецьке місто на Дністрі), Борисфен (або річка Дніпро, або один з варіантів назви Ольвії) та Херсонес.

Україна на карті Європи. Рис.1.png
Рис.1. Карта з Дуро Европос

Найбільш же відомою античною картою, – як взагалі, так і щодо зображення частини західного і північного Причорномор'я, – є "Певтінгерова карта" (рис. 2), яку ще називають "Певтінгерові таблиці". Назву свою вона отримала за одним з її власників – політиком і ученим з Аугсбурга Конрадом Певтінгером (1465–1547), який отримав її у спадок від визначного німецького гуманіста, поета, професора Віденського університету Конрада Кельтеса (1459–1508). Вважається, що останній знайшов її у якомусь південно-німецькому монастирі. Сама карта є копією з античної, зробленою в к. ХІІ–ХІІІ ст.

Свідоцтвом її античного походження, окрім інших аргументів, є її форма, властива давньоримським книгам: довгий свиток-волюмен (завдовжки 6,75 м і завширшки 34 см), який намотувався на дерев'яний циліндр. Така форма створення книг проіснувала до IV ст., коли вже остаточно запанували зшиті рукописи-кодекси (книги у сучасному розумінні). Показані на карті реалії відповідають III–V ст. і місцями вказують на її поточні доповнення та редагування.

Україна на карті Європи. Рис.2.png
Рис.2. Певтінгерова карта

У ХІХ ст. карту розділили на складові 11 аркушів пергамену ("сегменти"). Дійшла Певтінгерова карта до нас у непоганому стані. Змістом її є увесь світ, відомий за часів пізньої Античності – від Атлантики на заході до Індії на сході, від Північного (Льодовитого) океану до гір внутрішньої Африки на півдні. Завданням карти було не зобразити цей світ у його реальних пропорціях і формах, а бути "шляховиком"-ітинерарієм – схемою мережі суходільних доріг із позначенням найбільших міст, станцій, переправ та відстаней між ними. Через таку мету і форму свитка, непотрібні моря і водні простори зображені як вузькі смужки, річки показані суто символічно, а частини суходолу також витягнуті, але насичені інформацією. Відповідно, шукати на Певтінгеровій карті т.зв. "географічні знання давнини" можна лише дуже умовно, але її інструментальне призначення скаже нам чимало про інфраструктуру Римської імперії. Дослідники вважають, що в її основі лежить офіційний довідник шляхів Римської імперії, призначений для державних службовців, що рушають у дорогу. Копій такого "шляховика" мусило бути чимало, але Певтінгерова карта – єдина, яка дійшла до сучасності.

Східна Європа частково потрапила на VII сегмент карти, уздовж її самого краєчку. Таке "ігнорування" не є дивним, адже влада Риму (і відповідна мережа шляхів) обмежувалася нижнім Дунаєм. Там, де закінчується імперія, автор карти надписував назви ближчих варварських народів. Тому ця карта є одним з трьох античних джерел (разом із Плінієм і Тацитом), де згадуються венеди – імовірні предки слов'ян. Закінчується римська дорога у Томах (у суч. Добруджі), а за Дунаєм починається майбутній "український простір". Закінчується він написом "Ріка Танаїс, що розділяє Азію та Європу". Остання думка щодо важливої ролі Дону була загальноприйнятою в античній та середньовічній географії. А що ж до загальної назви нашого північного сходу Ойкумени, то за римських часів він загалом звався "Аквілон" (за згаданим нами північно-східним вітром). Цей край був відверто ворожим і загадковим.

***

Наприкінці V ст. в нашій уяві у Європі змінюються історичні епохи: починається Середньовіччя. Що ж нового з'являється в образі майбутнього "українського простору" після падіння Риму? Бо ж у нас усе швидко змінювалося: Велике переселення народів показало, що якщо раніше з України на Захід проривався хтось новий і небезпечний раз на триста років, то тепер за одне століття наші терени могли подарувати західним сусідам три-чотири войовничі народи, які вносили хаос у їхнє життя і перекроювали етнічну мапу континенту. Наприклад, мешканці українських степів, предки сучасних осетин алани промандрували з гунами у Центральну Європу, а потім з германцями-вандалами аж до Іспанії. Принаймні половина з того, що намальовано на Певтінгеровій карті, або перестала існувати, або прийшла у запустіння, або змінила "власника" та назву. За таких обставин могло статися так, що карти вже не буде кому і малювати…

Але суцільної культурної деградації не відбулося, попри гучне (як для нас, далеких нащадків) падіння Західної Римської імперії, Константинополь встояв перед численними варварами, а культурна традиція Античності зберігалася як у Візантії (Східній Римській імперії), так і у християнській церкві Заходу. Майже усе, що ми отримали від Античності, є продуктом середньовічного копіювання і переписування. Така ж доля спіткала і картографічну традицію. До "нового" також можемо сміливо віднести появу на історичній арені наших предків-слов'ян (склавинів та антів), які своїми нападами на Візантію, просуванням на Балкани та у Центральну Європу змусили тогочасних авторів вписати себе на скрижалі історії та згодом якось показати на карті відомого світу. Попри усі географічні традиції, карти іноді треба оновлювати, аби вони не перетворилися на образ геть нереального світу.

Однак, зрозуміло, що експансія слов'ян наблизила до культурних центрів (де писали історію і малювали карти) самих слов'ян, а не Україну. Якісь уявлення про наші терени зберігалися на рівні попереднього знайомства з берегами Чорного моря, вже за тих обставин, що північне узбережжя перестало бути для греків "гостинним". Ольвія, Тіра, Пантікапей лежали в руїнах після нападів готів та гунів. Константинополь ще поверне частину Криму, але зазвичай він більше намагатиметься врятувати свої стіни та ближчі володіння від слов'ян, аварів, булгар із заходу та арабів зі сходу. В якійсь мірі українські терени ще більш віддалилися від культурних осередків. Певні картографічні новації відбуваються бл. 700 р., коли створюється "Космографія" Аноніма з Равенни (рис. 3). Ця праця позначає доволі тривалий перехідний етап від античних уявлень до середньовічних, коли докупи змішуються і ті зниклі народи, які наведені в "класичних джерелах", і ті нові, які становлять актуальну реальність. Спирається у своїй праці Анонім на карту, близьку змістом до Певтінгерової, і ще якусь невідому нам карту світу, але при тому змушений зізнатися у поважному масштабі змін у світі: "… докладно оповім за допомогою Христа про усе, якщо тільки не буду уведений в оману тим, що різноманітні племена, забажавши внаслідок свого надмірного нахабства чужих або кращих земель або ж, можливо, зазнаючи тяжких утисків від інших народів, перемістилися з власних володінь і, як буває у варварів, країни, міста або ж ріки, названі колись [одним ім'ям], тепер стали зватися інакше". І передчуття не зрадили автора. Чимало географічних об'єктів набуло нових назв, а мапа народів стала геть несхожою на минулі часи.

Щодо оригінальності його викладу ми можемо для ілюстрації навести спосіб опису. В центрі круглої карти світу Аноніма (яка до нас не дійшла, але по якій він робить свій опис) лежить Равенна (його рідне північно-італійське місто), а світ як годинник поділений на відцентрові сегменти: 24 години (12 годин ночі і 12 дня). "Ніч", відповідно, – північ, "день" – південь. Схід розташовувався нагорі, захід – унизу. Опис робиться по порядку годин зліва направо. У 6-й годині ночі знаходиться "країна скіфів, звідки вийшов рід склавинів"; у 7-й годині ночі – країна сарматів, "з якої вийшов рід карпів" (дакійське плем'я, від якого походить назва "Карпати"). У 8-й годині – "країна роксолан". Позаду неї далеко в океані розташований великий острів – древня Скіфія, "звідки вийшли готи, дани і гепіди". Тут, щоправда, автор переплутав "Скіфію" і "Скандзу" (Скандинавію), яка за античності вважалася островом. Країну амазонок Анонім поміщає за Азовським морем у Передкавказзі. Вперше у західній Європі автор згадує хозарів. Перераховуються вже застарілі через руйнацію, але звичні для давніх периплів порти Чорного моря. Поруч з країною амазонок лежить країна роксоланів, сваріків і савроматів; протікає через цю країну річка Вістула (Вісла), яка впадає в Океан. Позаду цієї країни знаходиться острів Скандза (тут вже дійсно Скандинавія).

Україна на карті Європи. Рис.3.png
Рис. 3. Карта Аноніма з Равенни (реконструкція).

Попри усіляку можливу плутанину, яка утворилася у "Космографії" Аноніма, можна припускати, що сама візуальна структура його карти (кругла форма, східна орієнтація, поділ на години, ідентичні "розі вітрів") стануть в пригоді для запозичення багатьом середньовічним картографам. Тільки от "центром землі" на них вже буде не Равенна, а святе місто Єрусалим. Бо ж сказане у Єзекіїля 5.5: "Так говорить Господь Бог: це Єрусалим! Я поставив його серед народів, і навколо нього – землі".

Середньовічні карти світу (mappae mundi) багато у чому наслідували античні чи пізньоантичні зразки, передовсім Аноніма, але збереглося їх набагато більше, аніж давніших: це і простенькі схеми з кількома географічними назвами, намальовані у рукописних книжках, і дійсно монументальні, настінні – як от Ебсторфська карта, на якій бл. 1600 написів-повідомлень (легенд). "Картографічна потреба" західнохристиянського Середньовіччя полягала у наочному, дидактичному зображенні християнського бачення цілого світу, і це була цілком практична ідеологічна потреба. Спочатку це були загальноорієнтовні схеми, що ілюстрували будову християнського світу, але з якогось моменту підйом західноєвропейської цивілізації та її експансія (зокрема Хрестові походи ХІХІІІ ст.) вимагали усвідомлення свого місця на землі. Європа залишалася, як і раніше, лише однією з трьох сторін світу; Азія і Африка перебували у володінні невірних мусульман. Втім, Європа мала свою місію, і її уявним духовним осередком, центром земного диску став Єрусалим, який знаходиться в Азії. Певний час ним володіло християнське рицарство, потім він був втрачений, але відчуття "місії" вимагало, аби саме він, а не Рим (чи тим більше Париж, чи інше місто) перебував у середині світу як його уявна вісь.

З точки зору найпростішої "схеми", реальні форми континентів, гір, річок, морів та країн не мали суттєвого значення. На "схемах" земне коло дуже гарно поділялося на чверті (Європа знизу зліва, Африка знизу зправа і дві верхні чверті на Азію), розділені Середземним морем, Чорним морем з Танаїсом-Доном та Нілом. Втрачений цілісний середземноморський античний світ Mare Nostrum (римського "Нашого моря") залишив європейцямихристиянами лише чверть, але на мапі він виглядав як масштабна програма на майбутнє. "Схема" побачиться читачем одразу у тій назві, яку у дослідників отримала більшість mappae mundi: "карти типу Т-О" (рис. 4). Якщо ми впишемо Т в О, то одразу побачимо середньовічну карту світу, де сторони світу вписані у земне коло, а на перехресті паличок літери Т знаходиться Єрусалим. Тим більше, що Т є однією з форм християнського креста.

Україна на карті Європи. Рис.4.png
Рис.4. Карта типу Т-О. ХІІ ст..

"Ідеологічність", сакральність середньовічних карт засвідчена постійним згадуванням кожним з їхніх авторів небаченої річки Танаїс (Дон). Дон був важливим структурним елементом карти світу, показуючи кордон європейської чверті та Азії. Кумедно, що єдиними із західних європейців, хто той Дон бачив на власні очі, були хіба що генуезці та пізанці у середині XV ст. Причому вони "картами світу" не користувалися, оскільки у них були зручні навігаційні мапи-портолани ("карта світу" до портоланів входила, але лише "для годиться"). На останніх Дон був лише одним із сотень орієнтирів басейну Чорного моря. Про самі портолани ми розповімо нижче.

Докладніші "карти світу" показували нюанси, з ХІІ– ХІІІ ст. усе більш наближаючись до географічних реалій у "відомому світі", але зрозуміло, що "схема" була надто досконалою, аби псувати її надмірним наближенням до реальності. Відчутно, що правдиві обшири Азії чи Африки порушили б очевидну і наочну гармонію божественного задуму земного життя – як вона уявлялася середньовічним ченцям. Тому ці автори не могли б собі й у мріях уявити такий "шляховик", як Певтінгерова карта, – але й не надто прагнули цього (хоча мальовані "шляховики" таки створювалися). Тим більше, що хоч якось подібна до римської комунікаційна інфраструктура з'явиться лише за Нового часу, але навіть тоді вона буде примітивнішою і поділеною на величезну кількість держав і державок, кількома фікціями декларованих спадкоємців Римської імперії, – на відміну від часів справжньої великої античної Імперії.

Звісно, що середньовічні карти не обмежувалися лише картами типу Т-О. Вони не завжди були круглими, – наприклад, коли прямокутна сторінка рукопису підказувала зробити її квадратною. Тим більше, якщо у Біблії існує згадка про "чотири кути землі" (Одкровення, 7.1). Також поширеними були карти, де земний диск розділявся чотирма затоками зовнішнього океану: Каспійським морем (тоді вважалося, що воно є затокою зовнішнього Океану), Перською затокою, Червоним і Середземним морями.

Але у будь-якому разі метою середньовічних карт аж ніяк не була орієнтація на місцевості: вони були вікном у світ, даючи про нього найзагальнішу візуальну та текстову інформацію.

Що ж вони оповідали про терени східної Європи? Остання, як і раніше, залишалася на краю Ойкумени та була джерелом небезпеки. Наслідуючи Біблії, християнське середньовіччя пов'язувало по простій асоціації з "кінцями світу" (периферією карти) особливо неприємні речі. А північ і північний схід (той самий "Аквілон") були особливо загрозливі. Там мешкали апокаліптичні біблійні народи Гог і Магог, заперті Олександром Македонським за Каспійськими горами. Ці народи чекали на кінець світу, аби принести смерть і загибель. "Схід" у сенсі ховання майбутніх небезпек був не гіршим за інші частини світу, але актуальні тоді угорці, русь-варяги та монголи, які завертали до західної та південної Європи зі сходу, аж ніяк не сприяли позитивному іміджу цього регіону.

Що ж до окреслення "українського простору", то побачимо ми його (звісно без підпису "Україна") на тих картах, авторам яких заманулося додати трохи подробиць до схеми Т-О. Оскільки їм закортіло урізномантінити поперечину Т, то зліва вона у них починає розділятися на Танаїс і Данубій (Дунай), а з протилежного боку їм для рівноваги відповідає Ніл, який поділяється на рукави.

Натомість північну "варязьку візію" нам демонструє Ісландська карта сер. ХІІІ ст. Вона цілковито "писана", без графічних позначок, символів і малюнків, просто відтворює "схему". Цікава вона, зокрема, тими характеристиками частин світу, які (окрім чотирьох сторін світу та сезонів року) є для нас незвичними: дванадцять вітрів, віки (дитинство, юність, старість, дряхлість), якості (тепло, спека, волога, холод), елементи тіла (кров, вода, дух, плоть). І, крім того, на ній позначені лише три міста у Європі: Рим, Константинополь і Київ (Kio). І наявна така країна як Русь (Rusia). Є ще кочівники (Eronei). Очевидно, що для міцної історичної пам'яті ісландців, відбитої у циклі усних і лише набагато пізніше записаних саг, найпівденніший форпост скандинавського світу – Київ (якщо не брати їхніх "онучатих племінників" норманів у Сицилії) – ще у ХІІІ ст. міцно перебував серед найважливіших географічних пунктів.

Ну, і звісно, не можна оминути найбільші (не книжкові, а настінні), найінформативніші і найрозкішніші з художньої точки зору карти – Ебсторфську (ХІІІ ст., 3,5/3,5 м) та Герефордську. Пізніша Герефордська карта (1290-ті, 1,5/1,3 м) була створена в Англії, а найдокладніша з цього типу – Ебсторфська - у Нижній Саксонії; але обидві вони походять усе-таки від певного англійського оригіналу. Ну, а нас передовсім цікавить, що ж з наших земель потрапило на найвражаючі середньовічні карти?

Україна на карті Європи. Рис.5.png
Рис. 5. Ебсторфська карта. ХІІІ ст.

Ебсторфська карта (рис. 5) була створена у ХІІІ ст. і знищена під час бомбардування Ганноверу нащадками авторів Герефордської карти у 1943 р.; для дослідників збереглися кольорові прорисовки та ретушовані фоторепродукції. Вона є найбільш інформативною середньовічною картою (бл. 1600 легенд), містячи відомості не лише про загальну географію світу, але й про мінерали, рослини, тварини, античну та християнську міфологію, вельми багатою є уява автора щодо різних монстрів, яких він розташовує переважно в Африці. Увесь світ карти є тілом Христовим, оскільки на горішньому її краю – його голова, по бокам – руки, знизу – ноги.

Наші краї на цій карті – під десницею Христовою, але найдокладніше змальовані північноруські терени, органічно близькі до економічних та політичних інтересів північної Німеччини. Наша географія збагачується низкою міст і назвою країни "Русь". І попри плутанину з їхнім взаємним розташуванням, ці міста як торговельні та церковні осередки займають належне місце у низці провідних географічних пунктів. Щоправда "погана репутація" нашого регіону часом бере своє: серед малюнків, що прикрашають карту, бачимо у нас великовуху людину, грифона, що нападає на скіфа, двох людей, що поїдають кінцівки третьої… Вказуючи у легенді античних скіфів, аланів, даків, сарматів, гетів, калліпідів, карта не називає сучасних її авторові народів, втім згадує такі пункти, як Новгород (Novgardus), Київ (Kiwen), Полоцьк (Plosceke), Смоленськ (Smalentike), держава Русь (Rucia regio).

Герефордська карта (рис. 6) була створена бл. 1290 р. в Англії таким собі Ричардом Гельдінгемським і Лефордським, який у лівому куті твору попросив за себе помолитися. Зображення східної Європи на цій карті починається від притоки Дунаю Тиси. Вона ідентифікується чітко, а от усе, що на схід від неї – вкрай неоднозначно. Є там ціла купа річок – Арфаксат, Корвус, Danaper, Істр, Алан, з ідентифікацією яких (окрім Дніпра та Дунаю) справа складна. Цікавою є інформація про те, що "тут мешкають есседони-скіфи, в яких прийнято супроводжувати поховання батьків піснями.

Україна на карті Європи. Рис.6.png
Рис.6. Герефордська карта, бл. 1290

Зібравши збори друзів, вони розривають зубами небіжчиків і, змішавши з м'ясом худоби, влаштовують бенкет, вважаючи за краще самим з'їсти старих, аніж віддати їх хробакам". Інша легенда також небезкорисна: "Під Ріфейськими горами. Скіфи внутрішніх областей провадять суворий спосіб життя, живуть у печерах. Користаються келихами, зробленими як не як в есседонів, з черепів друзів, але з ворожих черепів. Полюбляють битви. П'ють кров з ран убитих. З числом убивств зростає слава, а не убити нікого – ганьба. Скіфотаври-скіфи тримають іноземців за ворогів. Сатархи-скіфи, відмовившись від використання золота й срібла, викоренили у своєму суспільстві жадібність". Втішимося тим, що спроби побудови комуністичного суспільства без грошей та жадібності у нас відносяться не лише до ХХ століття, але й зафіксовані на англійській карті ХІІІ ст. Ну – і є ще назви "слов'яни" (Sclavi) і "тут є Русь" (Hec et Rusia).

Отже, якщо підсумувати здобутки античної та середньовічної картографії, то ми маємо чотири географічних об'єкти, які згодом будуть частково окреслювати "український простір": Чорне море, Дунай, Дон і Карпати. Посередині його протікав Борисфен-Дніпро. Але оскільки батьківщину слов'ян та майбутніх українців у лісостепу затуляли від греків кочові народи – скіфи і сармати, то й усталилося дві перші назви нашого краю – Скіфія і Сарматія (Скіфія – з уточненням "Нижня"(ближча)). Її східною межею був Танаїс-Дон, а західною – Дунай та Карпати. Десь на північ від них у бік Вісли вже починалася "Верхня (дальша) Германія", – хоч і також заселена слов'янами, але традиційно віднесена до "Германії". Північною межею Скіфії за античних часів вважалися або Північний океан, або міфічні Ріфейські гори, але до ХІ–ХІІ ст. гори поступово зникають з карт, заступаючись тим, що ми би сьогодні назвали Східноєвропейською рівниною, пронизаною мережею річок з кількома давньоруськими містами.

Назва країни, що походить від імені слов'ян, трапляється зрідка. Sclavenia occidentalis (західна країна слов'ян) згадується на англійській карті 1260-х рр. Показана вона у північному Причорномор'ї поруч із Ruscite (можливо Руссю), але її важко ідентифікувати. Ще на одній тодішній англійській карті є Sclavonia. Набагато частіше на картах згадуються просто "слов'яни" (sclavi). Дослідник середньовічної картографії А.Чекін наводить їх перелік: Англо-саксонська карта ІІ чв. ХІ ст, серія карт Ламберта Сент-Омерського (1112–1121 і далі), Ебсторфська карта ХІІІ ст. (на південь від Дунаю, щодо західних слов'ян і відмінно від Русі), Герефордська карта 1290-х (поруч з угорцями та сарматами та у Верхній Германії). Загалом, історично на давніх картах спочатку починає згадуватися етнонім (назва народу), а вже потім – похідний хоронім (назва країни).

Що ж до назви "Русь", то, за А.Чекіним, вона фігурує на англійській Солійській карті ("Карті Генріха Майнцського") межі ХІІ–ХІІІ ст. (Dascia et Russia) біля устя Дунаю, німецькій Ебсторфській карті ХІІІ ст. (Rucia regio), англійських Герефордській карті 1290-х рр. (Dacia. Hec et Rusia), карті Джона Воллінгфордського сер. ХІІІ ст. (Russia поруч із Comannia – країною половців), Ісландській карті сер. ХІІІ ст. (Rusia). Зазвичай ця назва фігурує у перерахуванні східноєвропейських країн, а не народів в одному ряду з Дакією або Угорщиною, Болгарією, Грецією чи Куманією. Найдокладніше (хоч і плутано), як ми вже згадували, вона зображена на Ебсторфській карті. Фактично західноєвропейська картографія лише у ХІІІ ст. "пропускає" Русь на карту світу, у той час, коли вона вже не становила якоїсь державної цілісності, а її назва, яка раніше торкалася переважно Середнього Придніпров'я, починає приживатися по периферії – на заході, а потім на півночі. Характерно й те, що з'являється вона лише на північноєвропейських картах – в Англії, Нижній Саксонії та Ісландії. Імовірно, це відголоси далеких комунікацій вікінгів-варягів.

Постає питання, чому ж Русь одразу "випливає" як назва країни, а не народу? Адже закінчення на "-ia" у латині позначає країну. Відповісти складно, адже можливо на ХІІІ ст. вже було запізно фіксувати назву народу, бо тоді Русь вже була доволі давньою державою із осередком у Києві. Як "народ" рання "Русь" становить для істориків досі відносну загадку щодо своєї "національності" і походження. Точніше, є "предметом дискусій". Сперечаються між собою прихильники північного (балто-скандинавського) та південного (територіально українського) походження назви. Колись це звалося "норманісти" та "антинорманісти", і повторювалось за кожного етапу ідеологічних суперечок: між "німцями" та "росіянами" часів Ломоносова, "почвенніками" та "західниками" ХІХ століття, науковцями та профанаторами часів сталінізму, українськими та російськими "гіперпатріотами" ХХ і ХХІ ст. Але карти нам тут, на жаль, не допоможуть.

Втім, була тут іще одна інтрига. "Народ русь" в латинській традиції, на відміну від грецької (яка нам подарує елінізовану назву "Росія") – це ruteni або rutheni. А це збігається із давнім, "класичним" галльським племенем рутенів, центром якого був Сегодунум (нині Родез на півдні Франції). Середньовічна звичка хапатися за усе античне ("авторитетне") змішала обидва народи в уяві багатьох тодішніх авторів і спричинила появу ще одної назви – "Рутенія", яка у геть різних формах буде блукати мапами до ХХ ст. Але згодом, із XV ст., із початком доби розквіту європейської картографії місце Русі буде набагато більш чітко локалізованим: одна, південна, у Прикарпатті, інша, північна, – у Новгородщині. Але потім ім'я "рутени" як аналог "русинів", відмінних від росіян або московитів, – у сенсі або галичан, або закарпатців, або українцівмалоросів загалом, – буде вельми поширеним в картографії: від Австрії і Польщі XVІІІ ст., Німеччини поч. – сер. ХХ ст. до американських, французьких та англійських атласів 1990-х років. Термін "Рутенія" буде застосовуватися і як аналог слова "Русь", відмінний від "Росії", (наприклад: Білорусь – Weiss Ruthenia, а не Weiss Russland на деяких німецьких картах), і як регіональна назва для Закарпаття у французькій та англо-американській картографічній традиції ХХ ст.

***

Вище ми розглянули середньовічні карти, які подавали схематичне, радше умоглядне бачення Божого світу. Створювалися вони ілюстраторами, які працювали у монастирських скрипторіях, і тому мапи ці відносяться умовно до "християнської середньовічної картографії" або ж до "монастирських карт". Як ми побачили, бути практичним дороговказом вони б навряд чи змогли. Але усе таки за середньовіччя з'явилися й карти, які були дуже точними і інструментальними – морські навігаційні карти-портолани. За хронологією вони є вповні "середньовічними" (відомі в джерелах з ХІІ по XVII ст., збереглися з XIV ст.), за віросповіданням авторів та користувачів частково "християнськими" (бо користалися і створювали й мусульмани), але становлять разючу відмінність із картами типу Т-О. Тому їх виокремлюють в окремий сюжет історії картографії.

Слово "портолан" – італійського походження (від слова porto – порт, гавань) і означає навігаційну карту водного простору з описом орієнтирів узбережжів та румбовими (компасними) лініями. Історики картографії у ХІХ ст. зупинилися на назві "морська карта-портолан", аби не плутати з описовими писаними портоланами. Оскільки ми ведемо мову про карти, то у нас далі "портолан" буде лише навігаційною картою.

Ми можемо здогадуватися, що портолан є нащадком античного периплу. Проте вчені констатують відносно "раптову" появу середньовічних портоланів на поч. XIV ст. у вже доволі досконалій формі. Попередні, перехідні, зразки, "протографи" нам невідомі, але можна припускати, що десь в межах Середземномор'я існувала навігаційна картографічна традиція, яка втратилася для далеких нащадків. Версій щодо виникнення портоланів чимало, і, як вказує їх дослідник І.Фоменко, найбільш інтригуючою є їх вражаюча докладність і точність. Остання з точки зору нашої сучасної логіки не могла бути результатом одномоментної інновації, лише результатом тривалого збирання і уточнення інформації. А так, начебто одразу виникає готовий високоякісний продукт, точність якого буде перевершеною лише завдяки навігаційним інструментам та астрономічним відомостям доби Великих географічних відкриттів та Просвітництва. Для прикладу зазначимо, що якщо широту могли порахувати і за часів Античності, то довготу – другу необхідну координату, яка відраховувалася від умовного нульового меридіану, – змогли більш менш адекватно визначати лише мореплавці початку ХІХ ст., коли отримали до вжитку хронометр, котрий "діяв" лише за умови уважного підрахунку швидкості корабля.

Посилює інтригу, наприклад, те, що відома карта турецького адмірала Пірі Реїса з позначенням контурів геть далекої від Османів північної та південної Америки та надміру інших, як на наш погляд майбутніх відкриттів (1513) відноситься саме до портоланів. Але без таких інтриг історія була б вкрай нудною… То ж загадки лишаються, а ми скажемо про вочевидь відомі про портолани речі і те, як вони "зачепили" українські терени.

Найстаріший датований портолан, який дійшов до нас, був створений у 1311 р. генуезцем Пьєтро Вісконте (ми можемо побачити його портолан Чорного моря 1320-1321 рр. – рис. 7), але факт у тому, що у XIV ст. одночасно постають вельми потужні картографічні школи в Каталонії (рис. 8) та Італії. Пріоритет тут вже важко комусь віддати, адже портолан вже став популярною річчю.

Україна на карті Європи. Рис.7.png
Рис. 7. Портолан Чорного моря Пьєтро Вісконте, 1520-1521.

Як виглядав портолан? Це був сувій пергамену (овечої або телячої шкіри), який був значно витриваліший у морі, аніж папір. На карті були зображені узбережжя Середземного і Чорного з Азовським морів. Окремі карти включають атлантичне узбережжя Європи, північний берег Африки, до Балтики та Британських островів, а на сході – з Червоним морем. Згодом з найпопулярніших фрагментів таких карт почали робити книжкові зшитки (морські атласи). Основними елементами карти були берегова лінія та компасні румби, що виходили з "рози вітрів". Підписувалися порти та об'єкти узбережжя, елементи гідрографії (скелі, мілини). Порти і прибережні міста містили позначки з прапорами та геральдичними символами, які вказували на їх державну, етнічну або конфесійну приналежність.

Україна на карті Європи. Рис.8.png
Рис.8. Фрагмент портолану з атласу Дієго Гомема, 1550-ті рр.

Вражає точність деяких портоланів. Виконане українським ученим-географом А. Гордєєвим комп'ютерне порівняння берегової лінії Чорного моря, зображеного на портоланах П.Вісконте (1313 та 1318), з Каталанського атласу 1475 та ін., із зображенням сучасного космічного знімку показують розбіжність лише у 2-7 %. І якщо брати оновлення інформації, то обриси берегів на портоланах з XIV ст. не змінювалися, давши одразу "стандарт", незмінний аж до XVІІІ ст.

Україна на карті Європи. Рис.9.png
Рис. 9. Фрагмент карти з атласу Вісконте Маджоло, 1512.Рис.4. Карта типу Т-О. ХІІ ст..

Можемо ще в якості прикладу звернути увагу на околиці Чорного моря з атласу Вісконте Маджоло (1512, рис. 9). Бачимо загальні обриси узбережжя Чорного моря та ближчі держави: Туркія (Туреччина), Команія (половці), Тартаро (Татарія), Полонія (Польща), Русія. Яке саме державне утворення вважається "Руссю" – визначити важко. Імовірно, що Московія, адже капелюх "короля Русі" (тюрбан) ідентичний капелюху царя Татарії, що вказує на політичний зв'язок з Золотою Ордою або "цивілізаційний" зі Сходом взагалі. До Великого князівства Литовського, Жемаїтського і Руського або Руського воєводства Польського королівства з центром у Львові це не могло відноситися. Після виходу Великого Московського князівства з-під безпосередньої влади Орди у 1480 р., воно із певним запізненням потрапляє на портолани як королівство (суверенна держава). Певну загадку становить те, що мав на автор на увазі під таким анахронізмом як "Команія".

***

Якщо італійці були більш прагматичні, і зазвичай не виходили у своїх картах за межі Середземномор'я, каталанці з Майорки намагалися позначити і невідомі або маловідомі землі, вимальовані навколо вже стандартного портолану – аж до Китаю. Їхня карта була вже не лише портоланом, але побудованою навколо нього картою світу. Саме до таких відноситься відомий "Каталанський атлас" 1375 р. Він складається з 12 аркушів, 4 з яких містять космографічні та навігаційні деталі. Автором його був Абрагам Креск (1325–1387), юдей з острова Майорка. Він тривалий час був особистим "майстром карт світу та компасів" короля Арагона Педро ІІІ. Великі суходільні простори на картах дозволили Креску повправлятися в легендах і спробах надати відносно свіжу корисну інформацію (наприклад з мандрівок Марко Поло) або знову згадати "народ Гог і Магог", який чекає на кінець світу біля Каспію або про Антихриста.

Звісно, що з портоланів Чорного моря ми можемо взяти для нашої мети не надто багато, окрім перерахування тогочасної топонімики (географічних назв), яка суттєво відрізняється від сучасної, простежити зміни, які відбувалися залежно від міжнародної політики, спробувати знайти на суходільних маргінесах якісь коментарі чи назви держав чи народів. За XIV–XVII ст. переважна більшість назв уздовж берегів Чорного моря була грецькою, вкраплялися свідчення існування поруч слов'ян, тюрків, грузин, русі, присутності генуезців, венеціанців, пізанців. Частина грецьких назв згодом перетвориться на турецькі, але переважно шляхом буквального перекладу. Геральдичні знаки покажуть нам розширення і скорочення Золотої орди, престоли церковних ієрархів, існування італійських володінь в Криму та факторій уздовж узбережжя, появу Молдавського князівства, падіння Константинополя та перетворення Османської імперії на велику державу. Потенційну присутність русинів ми можемо відчути скоріше за варязькою спадщиною у назвах: insula Rossa (острів Джарилгач), Roxofar (пункт на півострові Тарханкут), Varango Limena (Варязька Стіна неподалік від Россофара). Їх розташування нагадує сліди шляху "з варяг у греки".

Загалом наші терени лишалися для італійських моряків на периферії інтересів – як віддалені зовнішні землі. Але серед тих топонімів, які ґрунтовно зібрав відомий дослідник портоланів І. Фоменко, ми можемо натрапити й на більш цікаві назви. Але враховуємо, що портолан "закінчувався" неподалік від берега, і тому вказані назви говорять про те, що цей об'єкт може знаходитися, там де підписано, а може – і далеко за межами карти у "тому напрямку". Є у нас (перераховую за І. Фоменком - від Дунаю до Дону) Європа, Сарматія Європа, Русія, тартари буджацькі, Валахія, Бессарабія (це усе у межах Бессарабії, Русія – подалі за тартарами і Валахією, за Дністром на схід – Подолія, тартари очаківські, турецьке "Ард алРусіа" (Русь), Тартарія, Куманія, Аланія. Далі вже відомий нам Танаїс. Крим зветься або "Таврикою" або "Кимеа". Ланцюжок портів не внесе тут чогось суттєво нового. Політичні позначки ми вже згадували, єдине що, на портолани такі реалії потрапляли із запізненням на 15–20 років. Зрозуміло, що шляхом від Чорного моря до Русії, виходячи з інформації портоланів, могли бути Прут, Дністер і Дніпро. Лідером уваги італійських торговців і навігаторів у наших краях був, звісно, Білгород на Дністрі, який у них мав назву Монкастро. Над ним до часу майорять прапори з тамгою Джучидів (символ влади Золотої Орди), а бл. 1450 підіймається бичача голова з гербу молдавських господарів.

Коли ж обрії портоланів розширялися, то туди втрапляли й навіть російські міста під ординською тамгою – на карті Анджеліно де Лалорто (1339; є Рязань, Москва, Новгород) та на згаданому Каталанському атласі 1375. З 1482 (портолан Хайме Бертрана) у широкій перспективі морських карт з'являється мальований персонаж "Rey de Rossia" (або "Russia") – "король Русі", основним опонентом якого є намальований поруч з шаблюкою "король Тартарії". Розмір фігурок володарів позначав рівень могутності та суверенітету держави. Імовірно, що посилення Московії часів Івана ІІІ вивело її у перелік східноєвропейських держав. Цікавим нюансом було те, що європейські правителі зображені у коронах, а азіатські – у тюрбанах. "Король Русі" – ані так, ані так, буває з якоюсь страшною рудою бородою. Можливо це траплялося з огляду на його неясну далеким каталанцям "цивілізаційну приналежність" – до європейсько-християнскього світу або ж до Азії. Згодом автори усе-таки надягають на нього корону, він збільшується в розмірі у порівнянні з королем тартарів, а з часів Івана Грозного останній стає другорядною маленькою фігуркою. Інший напрям щодо Русі – вгору Прутом і Дністром – не було якось уточнено. Але характерно, що портолани позначали назви суверенних (сучасною мовою) держав, а наші землі входили тоді, за цими критеріями, до Литви або Польщі. Тому бачимо скоріше регіональні назви (як от Поділля), аніж загальні. Можливо "Русія" в бік Прута і Дністра є також регіональною щодо львівського Руського воєводства корони Польської. Але державні кордони на портоланах не позначалися, і ми тут можемо лише робити припущення.

***

У XV ст. відбувається революція у картографічному світобаченні західних європейців. Із загроженої, а згодом поваленої турками-османами Візантії на захід рушило чимало грецьких учених, які принесли з собою ще багато рукописів, наукових праць та іншої античної спадщини, втраченої Заходом. Потрапили туди, зокрема, й візантійські варіанти карт Клавдія Птолемея, які ілюстрували його "Географію". Як ми вже згадували вище, досі лишається невідомим, чи були це дійсно копії карт, створених безпосередньо Птолемеєм, або ж пізньою спробою візуалізації його географічних описів землі. Самі інструкції з приводу створення карт Птолемей дійсно писав, але неясно, чи встиг він самотужки втілити у життя свої рекомендації. Класик історії картографії Лео Багров вважав відому нам "Географію" Птолемея "величезною компілятивною роботою, що містить карти трьох або чотирьох різних авторів", переважно візантійських учених ХІІІ– XIV ст. Тим не менше, для нас єдино важливим є те, що знайомство з цими картами спричинило на Заході справжню сенсацію. Сам принцип карти світу з північною орієнтацією, опертою на довготу і широту та доданими регіональними картами, створював той образ світу та його частин, ґрунтований на "класиці", який запанує у картографуванні у наступні століття і дійде до наших часів.

Втім, класичний образ землі вже був недостатнім. З 1420-х рр. до чергових рукописних "перевидань" Птолемея додаються нові карти тих частин світу, яких у нього не було – наприклад Північної Європи. Німеччина, Нідерланди, Англія були промоторами Відродження і також прагнули "себе побачити", попри необізнаність давнього грека про їхні краї. Німецький картограф Доннус Ніколаї Германус переробляє та стандартизує "птолемеєві" карти і додає перші нові. Врешті, щойно винайдений друкарський верстат дозволяє зробити Птолемея автором бестселера.

Перший друк "птолемеєвого" атласу здійснюється у 1477 р. в Болоньї (це – перший друкований атлас), і далі усе більше – в інших передових країнах. Ще один німецький картограф Генрік Германус додає карти Англії та Ірландії, Іспанії, Галлії, Германії, Скандинавії, Італії, Сицилії, інші та морську карту Середземномор'я. Друкована в 1482 р. в Ульмі версія вже містила карту Прибалтики ("Сучасну карту Пруссії, Норвегії, Готії та Русії, понад наданих Птолемеєм"). Отже нарешті Східна Європа мусила потрапити на регіональні карти і в такий новий жанр, як "карти країн". Зауважимо, що раніше карти існували лише як кадастрові схеми земельних дільниць (у Єгипті та Вавілоні), згадані нами на початку дорожники-ітинерарії, схеми світу (Т-О) та похідні від них, навігаційні (портолани). Як не дивно, майже не траплялося спроб створити карту окремої цілої країни.

Теперішнє наукове картографування можна було здійснити вже на підставі точної топографічної зйомки, визначення географічних координат та з використанням належних інструментів. Це потребувало чимало часу, колективних зусиль, оскільки модерні карти потребували участі багатьох людей з різних країн, які б обмінювалися географічною інформацією.

Цей перехідний етап був позначений здобутками видатного польського картографа XVI ст. Бернарда Ваповського (1470–1535), який вносив виправлення до карт Птолемея, що видавалися у збірках, започаткованих Миколою Кузанським (1401–1464). Здобутком Ваповського є опрацювання карти "Сучасна карта Польщі, Угорщини, Богемії, Німеччини, Русі, Литви" (1507–1509). Ця карта задавала коло певних політонімів (назв державних утворень), де лише Русь по суті випадала з цього кола, будучи складовою Великого князівства Литовського та королівства Польського. Це є свідченням існування певного географічного "руського простору", який не поспішав "розчинятися". З того ж часу ми також спостерігаємо увагу до виокремлення й адміністративних регіонів на українських землях на підставі доволі приблизних меж давніших князівств та сучасних воєводств. У 1526 р. Ваповський випустив "Карту Сарматії", де вперше позначив регіон Поділля та застосував українську транскрипцію написання багатьох географічних назв.

У 1540 р. виходить заснована на Ваповському карта "Польща і Угорщина" німецького гуманіста та космографа Себастьяна Мюнстера (1488–1552, рис. 10), яка згодом регулярно перевидається протягом 60 років. На ній присутні регіональні назви (Волинь, Поділля, Покуття, Кодимія – від річки Кодима[1]) і загальна назва – Русь. Визначний географ і картограф, професор Гейдельберзького університету Мюнстер вкрай уважно ставився до своїх джерел, створивши мережу географів-інформаторів по всій Європі.

Україна на карті Європи. Рис.10.png
Рис.10. Фрагмент карти «Угорщина і Польща» Бернарда Ваповського у виданні Мюнстера, Базель, 1540

Проте, якщо у Мюнстера є назви теренів, але відсутні адміністративні кордони, то останні з'являються вже невдовзі – у 1554 р. на карті "Опис Європи" представника фламандської картографічної школи Ґерарда Меркатора (1512–1594). Фрагмент його карти Руссії ми можемо побачити на рис. 11. Інший визначний картограф Абрагам Ортелій (1527–1598) помістив у першому виданні свого атласу світу "Огляд земної кулі" карту Польщі Вацлава Гродецького (1558, з подальшими перевиданнями – рис. 12), де позначені межі і назви Русі (яка містить Руське, Белзьке та Берестейське воєводства), Поділля та Волині, що стає надалі стандартом подачі адміністративного устрою західної частини України до кінця XVIII ст.


Україна на карті Європи. Рис.4.png
Рис.11. Фрагмент карти «Руссія з навколишніми землями» з атласу Герарда Меркатора, Дуйсбург, 1595

Україна на карті Європи. Рис.4.png
Рис.12. Фрагмент карти Польщі Вацлава Гродецького з атласу Абрагама Ортелія, 1570.
***

"Russia" блукає тодішніми картами XV – поч. XVІІІ ст. від Карпат до Білого моря. Властивою для західноєвропейських карт є наявність двох Русей (прикарпатської та новгородської) та окремої від них Московії. Складається враження, що для сучасників з Центральної та Південної Європи Русь знаходилася в недалекій Галичині, для Північної – на теренах близької їм Новгородщини, а Московія не збігалася ні з тим, ні з тим. Хоча, звісно, варіантів накладання назв існувало чимало різних…

Тодішні карти отримували довге життя, оскільки якщо існувало друкарське кліше, її можна було відтворювати нескінченними ідентичними копіями, аж поки вона не втратить попиту. Такі карти іноді дещо коригувалися, ставали основами для інших, але вже на зовсім не зникали. Кожна з популярних регіональних карт диктувала образ країн, держав та регіонів щонайменше протягом півстоліття, а з урахуванням дещо меншого, ніж раніше, але втім стійкого консерватизму картографів, - і набагато довшевше. Усе таки, щодо Старого Світу мова не йшла про появу нових об'єктів; змінювалися лише межі володінь держав та династій. Держави і країни як такі вже усталилися, і образ Польщі, приміром, не змінювався залежно від того, хто перебував на троні – Валуа, Баторій чи Ваза.

Назва ж "Україна" поки на картах ще не фігурує, але до цього зашилося набагато часу…

Примітки[ред.]

  1. Значення невеличкої річки Кодима на Одещині у XIV–XV ст. було вагомішим, аніж згодом: вона була кордоном між ногайськими кочів'ями та осілим населенням Подільського князівства, між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським.