Україна на карті Європи/Розділ 2
| ◀ Розділ 1 | Україна на карті Європи Розділ 2 |
Розділ 3 ▶ |
|
Наближення географічних інтересів до наших теренів через "призму" нідерландської, німецької або польської картографії рано чи пізно мало зіткнутися з вкрай цікавим Заходові кордоном Європи з ісламським світом у Причорномор'ї і Подніпров'ї. Експансія Османів в Європі, яка з у XVII ст. сягнула свого апогею, становила основну загрозу християнському світу в самому його серці, попри усі його здобутки у Нових Світах. Тому зростання активності запорозького козацтва, його морські і суходільні протитурецькі звитяги часів Петра Сагайдачного (а надто Хотинська війна 1620 р.), запеклі битви за Кам'янець та Чигирин 1670-х рр., блискуча звитяга під Віднем у 1683 р. зроблять українське Дике Поле одним із постійних стратегічних кордонів Європи. Інформація про ці рицарсько-романтичні події стане вельми поширеною. Саме Дике Поле запровадить в широкий обіг свою другу назву – "Україна", і протягом XVII ст. вона за своїм змістом з "окраїни", "кордону" перетвориться на назву країни. Характеризуючи західні відомості про українців, італійський дослідник А.Кроніа пише: " …[Західна] література про війни, переважно анонімна, повна захоплення невтомним у боротьбі народом, який був відкриттям століття".
Тому тут, попри численні інші пам'ятки, ми маємо звернути основну увагу на три в важливі в нашому контексті картографічні роботи, які з різних причин стали щаблями по візуалізації цього "відкриття століття". Це твори Ісаака Масси, Ґійома де Боплана та Йоганна Гоманна. І, звісно, супроводимо їх іншими сучасними їм баченнями українського простору.
"Найновіша карта Руссії" голландського купця та картографа Ісаака Масси, видана у 1633 р., була гравірована майстром з відомої родини — Віллемом Гондіусом, який згодом відзначиться гравіюванням "Генеральної карти України" Ґійома Левассера де Боплана і портрету Б. Хмельницького. На карті Масси зустрічається назва "Okraina", яка окреслює розпливчасті терени Дикого Поля на південних межах Московської держави, і перебуває доволі далеко на схід від української Сіверщини. Оскільки Масса ґрунтував свою карту на московських джерелах, то йому вдалося несвідомо віддзеркалити у ній витоки того популярного згодом ідеологічного стереотипу, який пов'язує "Україну" з "окраїною Росії". Щоправда, на мапі Масси ми дійсно бачимо московську "окраїну", але, що цікаво, — вона не має жодного відношення до "України". Це десь в краях верхньої Оки, Дону або ж Рязанщини (рис. 13).
Очевидно, що етимологія назв "україна" та "окраїна" – ідентична, позначаючи порубіжжя. Проте в нашому контексті кар'єра "україни" виявилася вражаючою у порівнянні з російською "окраїною", яка по мірі колонізації степу не набула самостійного значення та чіткої локалізації. Несвідомими промоторами "України" виступили, звісно, запорозькі козаки, які створили на цій "україні" вкрай своєрідну військову спільноту, історична місія та активність якої виплеснули "Україну" зі справжньої окраїни на землі середньої і початкової Русі – на усю Середню Наддніпрянщину. З часів Хмельницького "Русь" та "Україна" стають синонімами[1]. Русь – назва цілком історична, "заслужена" і традиційна, вживана у політичній риториці; Україна ж в лихах важкого протиборства козацтва з Річчю Посполитою, Москвою та Османською імперією стає за часів Руїни, словами російської дослідниці Т.Таїрової-Яковлевої, "емоційною вітчизною". Цей процес "накладання назв" добре відбиває вислів гетьмана Петра Дорошенка "Україна наша Руська".
Однак варто згадати ще одну локалізацію Русі, властиву погляду "із Заходу", особливо тих, хто мандрував чи мешкав у землях Центральної Європи. Із часів завоювання володінь колишнього "короля Русі" Данила Галицького Казимиром ІІІ Великим, а надто створення Руського воєводства із центром у Львові (1434) "Русь" мала чітку адміністративну локалізацію у Прикарпатті, у той час як решта колишньої Русі у її найширшому значенні (білоруські, новгородські та московські терени) представляли собою конгломерат різних держав, князівств з різними назвами, і жодне з них не звалося Руссю, – якщо не рахувати третю, часто призабуту частину назви Великого князівства Литовського, Жемаїтського і Руського. Тому присутність цієї назви саме у Прикарпатті на картах, починаючи з XV ст., є цілком закономірною. Якщо ми згадаємо карту Бернарда Ваповського (на якій відсутні політичні та адміністративні кордони – рис. 10), то там "Руссія" блукає від просто "Руссії" в Галичині до "Руссії Альби (Білої)" біля Московії, – а от починаючи з різних редакцій Вацлава Гродецького (рис. 12), коли вже зображуються адміністративні кордони воєводств, то вона логічно стає однопорядковою назвою з такими саме регіональними назвами воєводств як "Волинь" та "Поділля". Хоча з історичної перспективи або ж назв країн, "Руссю" були усі ці українські воєводства разом, а вже тим більше Київщина чи згодом – Чернігівщина. Але загалом, якщо брати назву "Русь" у широкому сенсі, то (як ми вже згадували) польські, верхньонімецькі та південноєвропейські картографи зазвичай писали її у Прикарпатті, а північнонімецькі, нідерландські та англійські – на теренах ближчої до них північної Новгородщини поруч із відповідною "Новгардією".
Після 1569 р., коли українські землі Великого князівства Литовського перейшли під владу корони Польської, підпольська Русь могла замінятися синонімічною назвою "Украйна", як це було в одному з універсалів короля Стефана Баторія (1580), цитованому українським істориком П.Сасом: "старостам, підстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим". Відповідно, тут до "Украйни" відносяться Руське, Волинське, Київське, Підляське, Брацлавське воєводства. Це доволі раннє і змістовно широке використання назви "Украйна", і тому ця цитата становить собою передчуття її подальшої «кар'єри».
За наявності прикарпатської Русі у центральній Європі, стає зрозумілим, чому з того південного ракурсу дуже довго не сприймалися спроби Московської держави іменуватися "Руссю", стійке західне вживання слова "московит". Адже очевидна Русь знаходилася у східній частині земель корони Польської (згодом – Речі Посполитої). Князь Данило Галицький коронувався як король Русі у 1253 р., а Руське воєводство існувало з 1434 р. Мешкали у ньому русини (в латинській передачі – rutheni, відмінні від moscovites). А запізні вправи з "руської“ титулатури московських князів та царів сприймалися як суто політичні амбітні кроки, а не доказ тотожності з населенням теренів сучасних України чи Білорусі. З перспективи ж північної, прибалтійської Європи "Русь“ писалося зазвичай на північних володіннях новгородців поблизу Білого моря. На півночі Новгород зі своєю країною "Новгардією“, як і Галичина на півдні, був здавна відомим торговим партнером північних європейців і традиційними "входинами“ до далеких невідомих напівазійських країв Східної Європи. Тому з обох європейських "бачень“ Русі Московське велике князівство, а згодом царство було найвіддаленішим прикордонням Татарії, а з огляду на тривалу політичну підпорядкованість Орді (на відміну від Новгорода або Галицько-Волинських князівств), то й з неясною "цивілізаційною приналежністю“. До Русі в "широкому сенсі“ Московію на зображеннях з кін. XVI – початку XVII ст. відносили, але вже на картах, які за своїм ракурсом містили частини Сибіру та Центральної Азії.
Ранній західний вжиток прикметнику "руський/російський“ щодо Москви відноситься до праці Джайлза Флетчера "Про Російську державу“ («Of the Russe Common Wealth», 1591). Як зазначає Д. Наливайко, "Флетчер побував англійським послом у Москві, отже йому була відома офіційна назва держави, zку він виніс на титульну сторінку своєї книги, але симптоматично, що в назву він ввів уточнення, важливе для орієнтацій своїх читачів, які знали цю державу та правителя під іншою назвою ("або спосіб правління російського царя, котрого звичайно називають московським царем")“. Врешті ж західні європейці фіксували той факт, що "руська“ і "московська“ мови відрізняються. Так, австрійський посол у Москві Я.Генкель фон Доннесмарк вказував, що мова України – "руська“, а польський дипломат Ганс Гритина "дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами".
"Русь" була, сучасною мовою кажучи, "брендовою назвою", і нею не хотіли поступатися усі, хто претендував на її спадщину. Той же Богдан Хмельницький, згодом окреслюючи свої політичні претензії, називав себе "единовласником и самодержавцем Руским" з зазіханнями відповідно "по Львов, Холм и Галич". Тобто для великого гетьмана влада Русі виходить з Києва і охоплює і Русь придніпровську, і Русь прикарпатську, – тобто по суті етнічний ареал русинів-українців. Проте поєднати тоді обидві частини майбутньої України не вдалося, і це стане одним із чинників того, що за Прикарпаттям ще довго буде триматися назва "Русь", а Наддніпрянщина почне далі з різною мірою успіху "покозачуватися" та відповідно за назвою "українізуватися".
У західній Європі українське козацтво певний час сприймали як окремий народ, проте невдовзі його почнуть усе ж сприймати як частину русинів. Тому суттєвим з тих часів є зауваження французького автора П'єра Шевальє (1663), що "козаки – це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав". Італієць Г.Пріорато тоді ж писатиме, що "ні походженням, ні укладом життя вони (козаки) ні в чому не відрізняються від русів" (цитую за Д.Наливайком).
Щодо України, то П.Шевальє надає таку інформацію: "Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає «окраїна». Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і яка входить до складу Київського та Брацлавського воєводства… Україна є дуже родючою країною, так само як Русь і Поділля." Коли у нього мова йде про "Русь", то йдеться про Прикарпаття (Руське воєводство). Таким чином, "Україна" для Шевальє – це Наддніпрянщина, яким за булави Хмельницького оволоділо Військо Запорозьке. В іншого француза Отевіля у загальному описі Речі Посполитої Україна є також лише Придніпров'ям, але вона перераховується в числі "руських провінцій" – разом з Поділлям, Волинню та Галичиною.
Втім, повернемося до "візуалізації України", здійсненої іншим сином Франції, стар1шим сучасником Шевальє і одного з його джерел інформації. Вочевидь етапний для картографії та історіографії України автор – це Ґійом Левассер де Боплан (1600–1673). Ця постать добре відома поколінням істориків, які зверталися до його "Опису України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн" (1651). Цей французький артилерист, військовий інженер і картограф, який вже добряче побачив світ (брав участь в експедиції до Індійського океану), перебував на польській службі у 1630–1647 рр. У 1630-х рр. він будував укріплення у Барі, Бродах, Кременчуці та Кодаку, проводив топографічні вимірювання і креслив карти українських територій. Географи найбільш шанують його здобутки у гідрографії: наприклад саме він, як сьогодні видається, як слід "загнув" на мапі Дніпро, який перед тим зазвичай зображувався з прямим руслом або з лише одним вигином.
У його описі "Україна" є також збірною назвою придніпровських провінцій Речі Посполитої, у яких саме в часи друку його праці завирувала кривава козацька війна. Для Боплана правий берег Дніпра є "руським" або "українським", а лівий – "московським" (не в сенсі приналежності, а наближеності); вживає він як синоніми "русини, або козаки".
Боплан по суті першим помістив "Україну" (принаймні за назвою окремої карти країни) в географію Європи, де вона займала своє місце до кінця XVIII ст., а згодом епізодично "блимала" до 1917 року. Наприкінці ж XVIII ст. і українська Гетьманщина, і самі запорозькі козаки, і Польща, і Литва, і татари кримські вже втратили актуальність через завоювання, поділ і розчленування імперіями – Російською та Австрійською. Але за часів Боплана усі ці процеси лише розпочиналися…
Характерною і важливою для нас є змістовна зміна, ще за перших років побутування карти Боплана, пояснення терміну "Україна". Спочатку вона виступає як друга назва "Диких Полів", але вже за декілька років починає цілком відповідати назві "Опису" Боплана – "Карта України з багатьма її провінціями" (рис. 14), оскільки одночасно відбувалося становлення держави Б. Хмельницького та його послідовників під час визвольної війни. Через це "Україна" перетворювалась зі своєрідного прикордонного регіону Речі Посполитої на політонім (назву політичного утворення), межі якого обумовлювалися актуальними кордонами Козацької держави. За викладом Боплана, до "України" очевидно "надійніше" належить західніший, ближчий до Польщі берег Дніпра, власне саме Дике Поле, воєводства Брацлавське та Київське (останнє обіймало обидва береги Дніпра).
За загальним "образом території" (чи "ракурсом") на карті Боплана Україна являє собою буквально східну частину володінь корони Польської в межах "Республіки двох народів" (Речі Посполитої) від певної межі: на схід від "Russіae Pars" (Галичини), на південь від Великого князівства Литовського, на північ від турецькотатарських володінь і – до московського кордону. Врешті, десь такі саме кордони держави Хмельницького і фігурують у Зборівській угоді 1649 р. або ж межі Великого князівства Руського у Гадяцькому трактаті Івана Виговського 1658 р. Щодо західних меж "карти України" (не самої "України", як її уявляв Боплан – остання у нього була меншою), то на першій карті ("Загальному плані") вона сягає Львова і Західного Бугу, а от на докладнішій "Спеціальній" – вже Перемишля і Вісли; на першій карті є "Русь", на другій – "Червона Русь".
Надалі, відколи козацька Україна буде поділеною по Дніпру між Московією та Польщею Андрусівським перемир'ям 1667 р. та "Вічним миром" 1686 р., її розфарбування на картах навпіл в різні державні кольори не надто поспішатиме. І не стільки внаслідок професійної "інерції" картографів, скільки в силу постійної зміни політичних та військових важелів, які не дозволяли зафіксувати якійсь "остаточний стан" території. Тим більше, що така радикальна зміна кордонів вимагала певної реклами та промоції. Якщо Боплан перебував на польській службі і віддзеркалював на карті як ракурс південносхідну частину Речі Посполитої, то для зафарбування Лівобережжя у московські кольори на західноєвропейських картах необхідна була "московська редакція" карт Східної Європи, яка б дійшла до провідних картографічних видавництв, майстерень і редакцій Заходу: Парижу, Амстердама, Лондона, Нюрнберга, Данцига (Гданська).
"Картографічна пропаганда" була вагомою річчю в часи, коли безпосередньо "великий світ" мало хто бачив, а от уявлення хотів би мати (хоча й зараз не надто багато змінилося…). Тим більше, для повноважних людей, які за тих часів практично займалися "геополітикою". Як пише історик Ларі Вулф, "самі карти стали географічним каркасом для впорядкування інших галузей знань, від природничої історії до історії національної… Географія стала невіддільною частиною тогочасної міжнародної політики".
Такий політично важливий напрям "картографічної пропаганди" буде цілеспрямовано розвинутим у Росії лише від Петра І. Його масштабні проекти географічного дослідження Росії передбачали створення зусиллями Санкт-Петербурзької імператорської академії наук "Атласу Російського" який би став перевіреним джерелом інформації для Заходу. До цього Московія виглядала на картах як таємнича холодна країна на самому краю Європи та в Азії, її приналежність до європейського або азійського світу була заплутаною (згадаємо цю ж дилему на портоланах). Християнська віра московитів начебто і відносила їх до Європи, але з античних часів відомий кордон Європи по Дону (Танаїсу) ділив Московію з часів завоювання Сибіру принаймні навпіл; дипломат і мандрівник Сигізмунд Герберштейн у сер. XVI ст. вважав, що якщо провести лінію від Танаїсу, то Московія опиниться в Азії. Це змушувало згадувати аналогічну ситуацію з "Сарматією європейською" та "Сарматією азійською", оскільки межа Європи становила для європейців певну самодостатньо значущу, символічну річ у визначенні того, що ми б сьогодні назвали "цивілізаційною приналежністю". Аналогічна думка присутня й на карті, створеній у Литві втікачем з Москви воєводою та окольничим Іваном Ляцьким та художником Антонієм Відом (1542): "Московія, вона ж Альба (Біла) Руссія, не є частиною Європейської Сарматії. Але належить великій Азії або ж Скіфії…". В амстердамському атласі Яна Блау 1665 р. московити зображені на карті Азії серед мініатюр азійських народів.
Взявся за цей споконвічний кордон з Азією той самий Петро І під час Азовських походів 1695–1696. Успіх цих війн мав бути прорекламований відповідними "декларативними" картами. Начерк одної виготовили у 1699 р. іноземці на московській службі генерал-майор Менгден та фельдмаршал Брюс, а гравіював її голландець Ян Тессінг. Ця карта була видана російською та латинською мовами, містила улесливий картуш і портрет московського монарха. На думку українського історика картографії Р.Сосси, на ній чи не уперше Україна позначена як "Мала Руссія" (Pars Russiae Minor), у межах Наддніпрянщини і без тодішнього польсько-російського поділу по Дніпру (рис. 15). Подібний твір 1701 р. створив й інший голландець Адріан Схонебек. Імовірно, що "Мала Руссія" взагалі як назва на карті походить саме з російської картографічної продукції петровської доби, – принаймні на західноєвропейських картах раніше цей термін не вживали.
Втім, одночасно, початкова залежність петровської російської картографії від західноєвропейських зразків позначилася на тому, що на межі XVII–XVIII ст. вперше (але вкрай ненадовго – хіба що один раз) на російську карту втрапляє "Україна Козацкая Страна" (саме так!). Співіснують на цій карті і "Царство Московское или Российское", і "Рωссиа Черная" в Галичині та Холмщині. Поява тут України продиктована тим, що ця карта була перекладом французької карти Ґійома Сансона, на якій був підпис, успадкований від Боплана. Надалі ж "Україна" вже не з'явиться знову, замінена на офіційно прийнятнішу для держави, що нещодавно почала назватися "Росія", – "Малоросію".
Звісно, що термін "Мала Русь", який у XVII–XVIII ст. трансформувався у "Малоросію", нам відомий здавна – з XІV ст. (епізод, пов'язаний з утворенням Галицької митрополії паралельно із перебуванням у Москві київського митрополита). Проте якогось географічного та політикоправового змісту "Малоросія" набула лише в контексті стосунків українських гетьманів та церковних ієрархів з московськими установами після 1654 р. Використовувалася ця назва як синонім земель Війська Запорозького (Гетьманщини) та України-Наддніпрянщини в офіційному листуванні і була відсутньою у буденному вжитку. Останнє не є випадковим, адже й саме слово "Росія" було урочистим елінізованим (грецьким) синонімом "Русі" (або ж широкого ареалу руського православ'я) і було, відповідно, поширеним в колах церковної ученості. До другої половини XVII ст. воно не відносилося до земель Московської держави, і тому ми не знайдемо якоїсь помилки у вітаннях спудеїв Київського колегіуму до Богдана Хмельницького у 1648 р.: "З тобою, Богдане, Росія на ноги встала". У вірші малися на увазі Русь-Наддніпрянщина та її сакральний центр Київ, а не Московщина. Проте згодом, у 1660–1670-х рр. поширюються у джерелах "малоросійські люди", "малоросійські городи", "малоросійські гетьмани".
Зазначимо, що самі «малоросійські гетьмани» не надто поспішали вживати цей термін. Наприклад, у завданнях українському посольству до Москви від канцелярії гетьмана І.Самойловича у 1685 р. так писалося про Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства: «В тех трех воєводствах и Украйна вся, и Войско Запорожское заключаетца» (цитую російський переклад, що зберігся, за Т.Таїровою-Яковлевою).
Якогось зневажливого значення (як на уявлення українського національного руху ХІХ–ХХ ст.) «Малоросія» тоді, звісно, не мала. Зручною вона була вочевидь для московської адміністрації, бо більш звична для них назва українців-козаків "черкаси" виявилася завузькою. Картографічним прикладом термінології також може бути назва "Чертежа украинским и черкаским городам от Москвы до Крыма" (1670–1671?), який служив шляховиком (від міста до міста, з відстанями) для тих, хто рухався найбільш популярним маршрутом московського війська часів української Руїни.
Та й назва відповідної адміністративної установи по зносинам з Гетьманщиною (Малоросійський приказ, який діяв у 1662–1722 р., до утворення Петром І першої Малоросійської колегії) задавала термінологію. І зрозуміло, що в європейську географію і картографію топонім "Малоросія" потрапляв епізодично і лише через рімейки російських карт XVIII – поч. ХІХ ст.; закріпиться він там згодом вже у перекладі (саме як "Мала Росія": Petite Russie, Kleine Russland, Little Russia), а не як транслітерація з російської ("Malorоssia"). Це станеться набагато пізніше, аніж сама "Росія" остаточно заступить "Московію" (лише в сер. XVIII ст.) – у столітті ХІХ.
Тому для історика картографії існує суттєва проблема: як перекладати одне й те саме слово у французькій, німецькій та англійській мові, яке позначає і Русь, і Росію Московію (в сенсі російської держави/імперії)? Оскільки це залишає забагато простору для довільних тлумачень або ж видавання авторських гіпотез за дійсність, то ми тут намагаємось до XVII–XVIII ст. просто подавати транслітерацію (Русія, Руссія), а згодом виходити з номенклатурного контексту карти: якщо на ній існує у якійсь формі "Московія" паралельно із "Руссія", то "Руссію" ми тлумачимо як "Русь", без обов'язкової прив'язки до Московської держави. Якщо ж "Московія" зникає, і залишається лише "Руссія" з прив'язкою до Російської імперії, то ми перекладаємо як "Росія" і, відповідно, у нас з'являється "Малоросія", а не "Мала Русь". Інші приводи для відмінності назв нам надає лише наявність одночасно назви "Рутенія", яка ніколи не відносилася до Московії, але це стосуватиметься століть ХІХ і ХХ.
У ті ж часи провідними подіями європейського життя стали дві війни: на заході за Іспанську спадщину (1701–1714) та на сході – Велика Північна (1700–1721). Друга для української історії має трагічне значення, перекресливши спробу Івана Мазепи відновити самостійність Гетьманщини. Звісно, що виступ його був вимушеним ризикованим кроком, але це була одна із тих ситуацій історичного вибору, сама ідея якого потім живе набагато довше за учасників події. Війна була, як ми знаємо, "Північною", присвяченою пануванню на Балтиці, але військова вдача (точніше невдача) привела війська молодого амбітного шведського короля Карла ХІІ на українські землі. Гетьмана Мазепу це поставило перед важким неочікуваним вибором – зберегти лояльність до не менш амбітного, особисто симпатизуючого гетьманові, але очевидного руїнника українських вольностей Петра І, або ж податися з однодумцями у табір шведів, шукаючи можливої зовнішньополітичної альтернативи. Хоча зізнаємося, що союз зі шведами не був чимось новим в українській зовнішньополітичній практиці: Хмельницький після розчарування у Москві також дивився переважно на Балтику. Подальша сумна історія поневірянь "мазепинців" нам відома: Полтава, Переволочна, Бендери, смерть Мазепи, невдалі спроби реваншу Пилипа Орлика.
Для європейських картографів Північна війна була одним із вдалих бізнес-проектів. Поважний континентальний конфлікт, який тривав два десятиліття, за яким було зручно стежити, маючи перед очима театр воєнних дій. Як слушно писав невдовзі, у 1730 р. шведський географ Штраленберг, "хоча більшість мистецтв під час війни занепадає, географія розвивається і удосконалюється". Не знаємо, чи були схильні тодішні шанувальники політичних новин пересувати прапорці по мапі, позначаючи рухи "фронтів", але карти Прибалтики після 1700 р. почали користуватися значним попитом.
1702 р. амстердамський гравер Даніель де ля Фей (1640–1709) видав "Атлас кішеньковий театру війни в Європі", у якому щодо східного театру застосував варіант карти француза А. Феротея де ля Круа (1640–1715) "Польське королівство з його кордонами", створену до 1693 р. На ній зображено 12 щитів з гербами воєводств та територій, що входили до Речі Посполитої; є серед них (можливо уперше на карті) і герб України (на щиті – Ukrine, на мапі – Ukraine) зі стоячим галицьким левом, а на самій карті зазначено "Україна або земля козаків". Сам напис проходить уздовж Волині, Київщини і Поділля. Галичина та Берестейщина окреслені як "Чорна Русь", окремо від "України", хоча остання, як ми могли помітити, має вочевидь галицьку символіку. Це поки єдиний відомий на карті геральдичний зв’язок між Наддніпрянщиною та Галичиною (рис. 16).
А після 1708, коли популярний у Європі Карл ХІІ подався в екзотичні козацькі землі, довелося швиденько знову згадати творчість Ґійома Левассера де Боплана і показати зацікавленим політикам та громадянам, якими такими ресурсами володіє або на які претендує спільник Карла "князь Мазепа" (гетьман з 1707 р. мав титул князя Священної римської імперії), – а саме, що то за Україна (і нагадаємо, – аж ніяк не Малоросія). А ситуація у тих краях була заплутаною: попри полтавську перемогу, Петро І зіткнувся зі вступом у конфлікт Османської імперії, відбув невдалий Прутський похід та втратив той самий Азов, що перебував на межі Європи та Азії.
Цілком "буденна" прибалтійська війна перетворилася на низку екзотичних експедицій по кордонах ісламського Сходу. Зацікавлена публіка потребувала карти театру воєнних дій, чим, власне, і стала "Україна або козацька земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії і Малої Татарії" (1712) нюрнберзького картографа Йоганна Баптиста Гоманна (1664–1724) (рис. 17). Гоманн – фундатор німецької школи видання атласів (ця карта була поміщеною саме у його атласі) – намагався стежити за впровадженням на картах актуальних політичних та військових реалій, змін кордонів та міжнародної ситуації. Людиною він був шанованою, і невдовзі, у 1715 був призначений Географом Імператора Священної римської імперії.
Через це на покладеній за основу карті Боплана (вона була "першоджерелом" більшості французьких та центральноєвропейських карт українських теренів того часу) винесені на картуш гетьман Мазепа та його прибічники, позначено місце Полтавської битви. Проте для нас, окрім цієї актуалізації для західних європейців подій боротьби за Україну, важлива ще констатація на картуші: "Україна – земля [країна] козаків", що знову піднімало цю назву з регіональної на рівень країни-держави. Згадаємо, що для Боплана "самодостатність" України як країни (попри наявність внутрішніх провінцій) була "неостаточною" з огляду на те, що вона як політичний новотвір відбувалася саме при ньому. Вона "виникає", вона є лише Наддніпрянщиною, по суті без західної прикарпатської Русі, і те що вона "країна", ще не робить її "державою", окремою від Польщі.
Але на карті Гоманна ми вже бачимо через півсотні літ після Боплана, що внаслідок тривалої боротьби козацьких гетьманів поміж Варшавою та Москвою, попри поділи по Дніпру між двома зовнішніми потугами, Україна тут "виводилася" на карті зі звичних "польських" кольорів, але при тому й не зафарбовувалася у "московські". Ми бачимо на карті Гоманна "Україну", яка серед карт тої доби максимально наближена до своїх етнічних меж — від Слобожанщини до Перемишля. Чому "образ України" Боплана був Гоманном розширеним (зокрема на захід до Карпат) — важко сказати, адже він вочевидь не мав карт українських етнічних земель, які з'являться лише у ХІХ ст. Можливо, що він тут просто показав усі терени, на яких живе руський народ, або ж усю колишню «Польську Русь».
Загалом Гоманн явно намагався показати саме широкий "театр воєнних дій", адже у нього по суті – це карта південно-східної Європи і Причорномор'я; окрім України показані не лише згадані на картуші Молдавія, Валахія і Мала Татарія (Кримські володіння), але й Трансільванія, Болгарія, Стамбул, чорноморське узбережжя Кавказу, а з боку Московії – Смоленщина, Рязанщина та відповідна частина Дикого Поля. Зрозуміло, що стратегічні витівки Карла та Петра могли занести "фронт" вже не зовсім "Північної" війни у ще дальші незвідані землі. Але інтерес становить саме побачити Гоманнову Україну на такому широкому тлі. Оскільки на карті адміністративні утворення виділені кольором, цікавим видається один колір на усю Україну від "Покуття" до "татарського шляху на Москву", попри існуючі польські воєводства на захід від Дніпра і польсько-московський кордон по Дніпру. Навряд Гоманна вразило те, що Мазепа у 1704–1706 рр. накинув своє гетьманування на обидва береги Дніпра і дійшов військом до Замостя, бо ж усе одно, – до Перемишля влада його булави де-юре вочевидь не поширювалася. Польща на цій карті явно просто ігнорується. А звична відмінність України-Наддніпрянщини від Русі-Прикарпаття долається в простий спосіб: написи "Червона Русь" та "Україна" проведені паралельно через увесь жовтий "український простір". Щоправда, в останньому "компромісі" Гоманн не є одиноким винахідником: у 1714 р. на карті в атласі лейденського видавця Пітера ван дер Аа (1659–1733), яка є іншою версією Боплана, на картуші зазначено: "Україна, земля Червоної Русі". Потім цей варіант назви України буде неодноразово траплятися на західних картах.
Після цього карта Гоманна перевидавалася його підприємством та іншими (зокрема ще одним нюрнбержцем Крістофом Вайгелем у 1719 р.); останній спалах інтересу до неї припадає на часи російсько-турецького конфлікту 1730-х рр.
Цікавим також є означення України на карті "Королівства Польського" французького картографа Жана-Батиста Нулена (1742). На ній ми бачимо три Русі. Одна – "Русь польська або червона" (суч. Україна), друга – південносхідна Білорусь (решта Білорусі – "Литва"), третя – "Московія або Велика Русь". "Україна" на карті – це Поділля і Наддніпрянщина. Фігурує також прикметник "Мала" (Petite), але незрозуміло, до чого він відноситься, адже "Мала Польща" вже показана у районі Кракова та Любліна, імовірно – це Мала Русь. Розлогий поземельний коментар до карти пояснює вжиті назви:
«Русь Польська, яка також має назву Мала Русь, поділяється на Русь Литовську і Русь Червону. Далі ми говоримо (уточнюємо), що Русь Литовська належить державі Литовській.
Русь Червона є частиною держави Польської і поділяється на Русь окрему (Russie particuliere) та Україну (Ukraine).
Русь Окрема – це воєводства (palatinates) Хелма, Белза і Русі.
Україна – це землі козаків, що охоплюють провінції Волинь і Поділля або козаків польських, козаків московських і козаків турецьких[2].
Провінція Волинь, яка поділяється на Верхню та Нижню Волинь, містить воєводства Луцьке і Київське; з додачею великої частини, що належить московитам.
Провінція Поділля, яка поділяється на Верхнє та Нижнє Поділля, містить воєводства Кам’янецьке і Брацлавське; з додачею великої частини Кам’янця у турків з 1672»
Політична "гнучкість" вже англійського картографа Германа Моля у називанні територій і держав кумедно проявилася у розкішному "Новому і повному атласі" (Лондон, 1719), де майже кожна карта присвячена якомусь поважному можновладцеві – від англійської королеви Анни і герцога Мальборо до російського царя Петра І. Звичайна карта називається традиційно: "Московія в Європі". На ній "Russia", як було звичним для північноєвропейської картографії, розташована біля Білого моря. А от у ому ж виданні на карті Московії, присвяченій "Петру Олексійовичу", назва країни змінюється: "Росія або Московія". І з'являється на теренах Гетьманщини не менш цікавий дещо заплутаний напис, який наводить на меланхолічні роздуми: "Землі старої України" або ж "Землі колишніх козаків" – дивлячись як читати...
До середини XVIII ст., після розв'язання "українського питання" Полтавою, здавалося, що карти України, засновані на Боплані, підзабулися і вийшли з поточного обігу картографічних служб і редакцій. Наші краї знову опинилися на маргінесі уваги, і на 1770-ті рр. начебто втратили свої географічні подробиці. Україну в якомусь сенсі можна було відкривати наново.
Втім, усе ж не будемо вже так швидко ховати карту України упертого Ґійома Левассера. Вона втрапила ще в паризький "Універсальний атлас" батька і сина Роберів де Воґонді (1757). Але тут ми можемо простежити очевидний "польський слід", адже Робер-син був вихованцем і співробітником Нансійської академії. Останню утримував колишній польський король, прихильник Просвітництва (та й, згадаємо, в свій час – кореспондент Івана Мазепи) Станіслав Лещинський (правив у 1704–1709, 1733–1734 рр.), у побутування своє герцогом Лотаринзьким (1738–1766). То ж картографічні сюжети, пов'язані з Річчю Посполитою, мали певні пріоритети. Адже "Україна" була картографічним нюансом до карт саме Польщі. У Воґонді вона знаходиться на польському правобережжі Дніпра. Якщо ж ми візьмемо ширші обрії чи більшу перспективу, – наприклад карту Європи, – то у Воґонді ми побачимо лише кордон Польщі і Європейської Росії по Дніпру. Тому під кінець XVIII ст. за умов "скорочення" і зникнення самої Польщі "український сюжет" впав на рівень нижче неї в рейтингу імовірних політико-картографічних проблем. Польща стала "колишньою державою", але залишилася "країною"; Україна ж в силу набагато меншої, або ж цілком відсутньої політичної актуальності себе як назва на карті почала відверто "блимати", згадуючись усе рідше.
Від доброї волі картографів та, певніше, тих установ, на які вони працювали, залежало, залишати на мапі Польщу після її остаточного поділу 1795 р. чи ні. Адже якщо брати вже звичну з сер. XVI ст. наявність на мапі державних та адміністративних кордонів, існувало очевидне право вибору: позначати лише держави (тоді вже не існує ані Польщі, ані тим більше України як адміністративних одиниць), або ж звертати увагу ще на "країни" та "народи". Щодо останніх, то у ранньомодерний час "народи" залишилися поза Європою, оскільки варварський бездержавний світ стрімко віддалявся на периферію – Новий світ, Африку, віддалену Азію, Океанію. "Народи" ототожнювалося з варварськими бездержавними племенами, яких тут вже не лишилося. Європа була континентом державних націй. У Європі, аби втрапити на карту в якості "не держави", треба було становити собою певну ексклюзивну спільноту – як от українські козаки, які доволі довго саме як "козаки" протрималися на картах Східної Європи у XVIII ст. Але оскільки етнографічні карти принесе з собою лише "націоналізована" середина ХІХ ст., то "полякам без Польського королівства" легітимне місце знайти було важко. Поляки на карти не потраплять до появи етнографічних, а от сама Польща на західноєвропейських картах уперто залишиться: як окремий об'єкт, хоч і де-юре неактуальний. Треба було в якійсь спосіб тулити на карту Польщу як країну, а не державу. За виключенням, звісно, карт тих, хто її поділив, – Росії, Австрії та Пруссії.
За таємною угодою 1797 р. держави-учасниці третього поділу встановили, що сама назва Польщі мусить "зникнути раз і назавжди". Щось у цьому формулюванні нагадує слова вже небіжчиці Катерини ІІ з іншого приводу: "Аби саме ім'я гетьманів було забутим". Те, що Польща, словами славнозвісного американця Томаса Джеферсона, стала "країною, стертою з карти світу через розбрат її громадян" породило очевидний прецедент: чи достатньо "стерти з мапи" для того, щоб саме "питання" було знятим? І чи є присутність на мапі необхідною ознакою існування народу та країни?
Отже, підсумовуючи мандрівку України картами XVII– XVIII ст., ми можемо говорити про те, що після впровадження її назви в європейську географію Бопланом, вона на тривалий строк закріплюється у свідомості західних європейців як "країна козаків". Козаки вважалися своєрідною частиною "руського народу". Можна було найчастіше зустріти вужчу локалізацію України – у Наддніпрянщині та на Поділлі, або ширшу – коли так підписувалися усі руські воєводства корони Польської (але із паралельною назвою "Червона Русь"). Протягом Хмельниччини, Руїни, численних антитурецьких кампаній, подій Північної війни Україна стала звичним географічним об'єктом на карті Європи, попри те, що їй не вдалося усталити свій суверенітет, і вона була розділеною по Дніпру між Польщею та Московією. Іноді її позначали окремим кольором у фактично етнічних межах українства, уникаючи російських або польських кольорів.
До середини XVIII ст. відчувалося доволі чітке розрізнення України (Русі) та Московії, але після Полтави, із розгортанням зовнішньої експансії Санкт-Петербурга на захід та південь значення Гетьманщини у європейській політиці сходить нанівець. Інтерес до України час від часу пробуджується під час російсько-турецьких війн XVIII ст., але розвиток російської картографічної індустрії та поширення в західній літературі офіційної назви Росії впроваджують в картографічний обіг топонім "Малоросія" (щодо Лівобережжя), який констатує остаточне входження України до Російської держави, котра протягом XVIII ст. перестає на Заході називатися Московією.
Із поділами Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією і постанням як найдраживішого у Східній Європі "польського питання" якісь українські сюжети у картографії набувають лише епізодичного, маргінального характеру на наступні сто років. Поступове зникнення з карти позначило перехідний етап від часів козацької самобутності до формулювання на нових засадах модерного українського національного проекту.
——————
- ↑ Третім синонімом щодо Середнього Придніпров'я за Хмельницького був ще грецький термін "Росія" – урочиста назва Русі у православній церковній риториці. Лише з другої половини XVII ст. ця назва разом з українськими ієрархами та ченцями "перетікає" у Московщину, а з 1721 р. з «подачі» киянина Феофана Прокоповича перетворюється на офіційну назву – "Російська імперія".
- ↑ Тут мається на увазі різна політична підпорядкованість українських козаків.