Україна на карті Європи/Розділ 3

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Україна на карті Європи (2013
Кирило Галушко
Розділ 3
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Розділ 3
Від Малоросії до України

ХІХ століття як певний цілісний "історичний", а вже тим більше картографічний образ України для нас видається вочевидь "довгим" – 1795–1914 рр. У 1795 р. відбувся третій поділ Речі Посполитої, який звів кількість "власників" українських земель до двох – Російської та Австрійської імперій. Більша частина північного Причорномор'я з 1790-х рр. належала Росії, а приєднання до неї у 1812 р. Бессарабії остаточно засвідчило занепад османських впливів. Війни Австрії та Росії з наполеонівською Францією лише епізодично зачіпали Україну – в сенсі скороминущих незначних змін австрійськоросійського кордону або ж так і нездійснених планів французьких стратегів щодо розчленування західних володінь Росії. Надалі протягом сотні років у східній Європі були відсутні настільки масштабні воєнні конфлікти, що вони могли б помітно змінити політичну карту регіону. Основний інтерес Росії був спрямований на Балкани та Близький Схід; програна Кримська війна з морськими державами обійшлася Петербургу втратами дрібними і тимчасовими; Росія, Австрія (з 1867 – Австро-Угорщина) та Пруссія (з 1871 – Німецька імперія) до пори були міцно пов'язані одна з одною співучастю у контролі польських проблем. Польські повстання 1830–1831 та 1863 рр. були придушені, засвідчивши вихідну недостатність потуги поляків. Очікування, що на цьому просторі міжімперської стабільності сколихнеться якесь нове "питання", видавалося принаймні наївним.

Втім, подібні прецеденти "неясності" щодо питання "народ-країна-держава" траплялися не лише з Україною і українцями або Польщею і поляками: наприклад, в амстердамському "Історичному атласі" Шателена і Гудвіла 1720 р. другий упорядник з подивом зазначав щодо Богемії (Чехії), частини Священної римської імперії: "Хоча цю країну і зображають на усіх картах Німеччини, хоча вона входить до складу Імперії, проте залишається самостійною державою. Її закони і звичаї відрізняються від німецьких, навіть мова її інша; через це ці дві причини та держава – вид одиничний і неповторний у цьому просторому краї". Критерії "заслуги перебувати на карті" "країною або державою" були ще розмиті і диктувалися баченням політичного простору феодально-династичної доби. На питання, чому на карті Німецької імперії мусить бути окремою слов'янська Чехія-Богемія (попри те, що політично це умовна Німеччина або ж конкретніша Австрія як тодішній осередок Священної римської імперії), відповість вже ХІХ століття, – принаймні в особі мовознавця та етнографа Павла-Йозефа Шафарика, але про це – нижче. Протягом першої половини ХІХ ст. можна було спостерігати, як народи починають потрапляти на загальногеографічні та етнографічні карти. Українці ось-ось мали вигулькнути, – от тільки неясно під якою назвою (принаймні точно не як "українці", бо такої їх прийнятої спільної самоназви ще не існувало). Бо ж на початку століття уявлення західних європейців про народи сходу континенту були вельми химерними: вважалося, що на західній Україні мешкають поляки, а у Закарпатті – якійсь "мадяро-слов'яни".

Що ж до України, то вона принаймні існувала як історичне явище (на історичних картах) та як регіональна назва Наддніпрянщини. Наведемо доволі якісний приклад.

Вагомим джерелом з еволюції зображення української історичної, етнічної та політичної топоніміки у Західній Європі ХІХ ст. є французький "Універсальний атлас фізичний, історичний і політичний Дюфура" (Париж, 1860, карти 1854–1860 рр.) (рис.18). На загально-географічній карті "Сучасної Європи. 1855" ми бачимо одночасно Україну та Малоросію (Petite Russie). Україна – по обидва береги Середнього Дніпра, Малоросія – від Чернігова до Слобожанщини; однак перебувають вони в одному контурі-просторі, який охоплює Київську, Чернігівську, Полтавську та Харківську губернії (кордони самих губерній на цій карті не показані).

Україна на карті Європи. Рис.18.png
Рис. 18. Фрагмент карті «Сучасна Європа» з атласу Дюфура, 1855, Париж

Аналогічне виділення контуром торкається етнічної Польщі, смуги західного регіону Російської імперії (від Прибалтики до Поділля) та смуги південного (від Прута уздовж Чорного моря), Півночі та Поволжя. Тут ми можемо спостерігати становлення французького, німецького та англійського (і похідного від нього американського) районування Європейської Росії, яке запанує саме з середини ХІХ ст.: Велика Росія, Малоросія, Західна Росія, Польща, Казань (Поволжя), Південна Росія (Північне Причорномор'я і Передкавказзя) (рис. 19). Прикметно, що у випадку Малоросії це не збігалося з власним російським районуванням. В Росії Малоросією вважалися лише терени Малоросійського генерал-губернаторства 1802–1856: Чернігівська і Полтавська губернії, а з 1835 ще й Харківська (до того – Слобідсько-Українська).

Україна на карті Європи. Рис.19.png
Рис. 19. «Південно-західна Росія» з британського «Королівського атласу сучасної географії» Кіта Джонсона, 1886, Лондон.

Розташована на Правобережжі Київська губернія була складовою Київського генерал-губернаторства або ж Південно-Західного краю (південної частини Західного краю – російської частини колишньої Речі Посполитої) в складі губерній Київської, Волинської та Подільської. Термін "Нова Росія", що характерно, блиматиме лише на картах часів російсько-турецьких війн доби Катерини ІІ або тих пізніших, які показують ці часи), при тому вкрай вузько – фактично колишні землі Вольностей Війська Запорозького (з 1775) та здобуте за Кючук-Кайнарджийським трактатом 1774 р. межиріччя Дніпра та Бугу. Надалі писатимуть "Південна Росія", яка включатиме в себе землі на південь від Києва та Харкова від Бессарабії до Передкавказзя. Звісно, що "Росія/Русь" передаються одним словом Russie, що вже є очевидною банальністю, і до чого ми вже не будемо повертатися.

На карті "Західної [європейської] Росії" в атласі Дюфура згадане районування надалі повторюється вже із кордонами губерній. Через підросійську Люблінщину і підавстрійську Галичину написано "Червона Русь". У Гродненщині та Пінщині – "Чорна Русь". Східна Білорусь – "Біла". Є також і етноніми, що показують початкові впливи тодішньої етнографії (надалі політико-адміністративну та етнографічну інформацію намагатимуться розвести по різним спеціальним картам). У Білорусі існують "Північні росіяни". Це видається дивним, але натомість на самій півночі Росії бачимо етнонім "новгородці". Є, звісно, й "великороси" (Grande Russiens) – у Центральній Росії. На карті середземноморського басейну ми побачимо ще цікавішу "етнографічну вставку": "росіяни південні" (точніше – "росіяни на півдні"); напис починається акуратно в українському Закарпатті, йде через Галичину і сягає Слобожанщини, тобто більш-менш охоплює ареал українців. Є ще на Кубані "Чорноморські козаки". І знаходимо ми нарешті "готовим" згадане вище районування на повній найзагальнішій карті "Росія європейська та азійська". Невдовзі на французьких картах з'являться малороси (Petite Russiens), але тут у нас з'явилася поки лише Малоросія і "росіяни на півдні".

Наявність "новгородців" імовірно свідчить про вплив результатів досліджень визначного мовознавця та етнографа Павла Йозефа Шафарика (1795–1861), які узагальнені на його карті 1842 р "Слов'янські землі" (рис. 20). На ній, на думку Р. Сосси, чи не уперше виділені серед слов'янських народів "малоруси", які показані як окремий народ з власним етнічним ареалом, котрий вельми достовірно збігається з українським етномовним простором на першу третину ХІХ ст.

Великий авторитет П. Шафарика мав наслідком те, що його етнографічна карта слов'янства доволі швидко була інтегрована у західноєвропейські довідкові та учбові

карти й атласи – спочатку німецькомовні, а згодом французькі і т.д. Зокрема, точно за Шафариком показані слов'яни на етнографічній карті Європи з німецького навчального атласу Берґгауза відомого готського картографічного видавництва Юстуса Пертеса у 1847 р.

Україна на карті Європи. Рис.20.png
Рис. 20. Карта «Слов’янські землі» Павла Шафарика, 1842, Прага. Виділені малоруси.

Зазначимо, що з Готою також пов'язана діяльність визначного німецького географа Адольфа Штілера (1775–1863), автора вкрай популярного німецькомовного навчального атласу, який неодноразово перевидавався, виправлявся і став основою для багатьох західноєвропейських та російських навчальних атласів. Зокрема на Штілера спиралися тартуські упорядники першого естонськомовного атласу (рис. 21); та й визначний російський географ Е. Петрі у методологічній передмові до свого популярного навчального атласу (1914) зазначає: "Загалом ми віддали безумовну перевагу перед іншими великими атласами кресленням знаменитого картографічного закладу Юстуса Пертеса в Готі, оскільки вони втілені в новому виданні великого атласу Stieler'а (Штілера)". Але в російських варіантах Україну це на карті, звісно, не залишало. Проте малороси були показані на етнографічній карті.

Україна на карті Європи. Рис.21.png
Рис. 21. Україна в першому естонськомовному атласі, 1859, Тарту

Аналогічно до Шафарика виглядає етнічний ареал малоросів на французькій "Етнографічній карті Росії" (1852). Російські етнографічні карти, як ми покажемо нижче, на той момент ще не виділяли окремі "племена руського народу", вважаючи і малоросів, і білорусів просто росіянами.

Якщо перед цим, як і в атласі Дюфура, картографи намагалися вмістити на одній загально-географічній карті максимальний обсяг різноманітної інформації, то у другій половині ХІХ ст. загальний принцип подання картографічної інформації про Європу вже спирається на певний необхідний мінімум трьох "спеціальних" чи "тематичних" карт: карти фізичної, політичної та етнографічної. На останню малороси потрапляють доволі швидко і на ній залишаються; на фізичній – наявний відомий нам фізичний простір сучасної України; на політичній – ті держави, які володіють на конкретний час цим простором. Але очевидно, що для майбутніх перспектив України як "країни" (не кажучи вже як "держави") головне значення мала карта етнографічна: для нас ареал малоросів сьогодні є простим очевидним повторенням контурів "країни України", для освічених же людей першої половини ХІХ ст. цей зв'язок ще був надто невідчутним, або недоказовим, або принаймні зворотнім (назва місцевості визначає назву населення). "Україна" мала тоді виразно менший "простір". "Розширення" України відбувалося внаслідок формування ідеї про українську націю, яка містить і підросійських малоросів, і підавстрійських русинів. Принаймні послідовний логічний ланцюжок у ХІХ ст. тут починався від окреслення етнічного ареалу народу, історично зорієнтоване академічне "опрацювання" якого через подальше ідеологічне, політизоване розуміння й мало дати нам потім на виході "країну", що мала претендувати би на статус "держави". Ця схема не є чимось оригінальним в історії національного руху бездержавних східноєвропейських народів.

Для подальшого обґрунтування оцих етнографічно-культурницьких та імовірних політичних вимог українців було необхідно, аби цей етномовний ареал став сприйматися як усталений у тогочасній науці й освіті та з'явився такий українофільський рух, який би був у цьому зацікавлений.

Щодо останнього, то ми не будемо тут надто докладно звертатися до історії модерного українського національного руху, про що написано вже чимало. Подамо лише коротку ретроспективу основних тенденцій в

українському самоназиванні. А потім опишемо процес формування та уточнення етнічного ареалу українців географами, картографами, етнографами та статистиками ХІХ ст.

Як цілком слушно зазначає історик В.Маслійчук, "власне поняття "Малоросії", "Росії", "України" не мали тривалий час ані історико-політичної, ані географічної визначеності, лише певним осердям Малоросії повсякчас вважали територію колишньої гетьманської держави. Назва "Україна", поширена у козацьких літописах та фольклорі, сприймалася як "країна", "земля", однак мала певну забарвленість насамперед "окраїни", прикордонного краю: як щодо Речі Посполитої (Польщі) існувала "Україна" в розумінні старих козацьких вольностей на правому березі Дніпра, так і щодо Московської держави (Росії), де "Україною" виявлявся великий прикордонний регіон (у тому числі слобідські полки). Ця ситуація почала утверджуватися і стала питомою наприкінці XVIII ст.". В своєму аналізі регіональних назв Лівобережжя цей автор показує цікавий процес міграції (навіть певні рокіровки) назв "Україна" та "Малоросія" поміж колишньою Гетьманщиною та Слобожанщиною. Певний час Слобожанщина передувала у своїй "українськості", що було спричинено й зокрема адміністративним чинником – існуванням Слобідсько-Української губернії до 1835 (після цього – Харківська) та тим, що до часу Слобожанщина не входила до Малоросійського генерал-губернаторства, яке містило лише Гетьманщину.

Для поширення західноєвропейських ідей романтизму та похідного від нього романтичного націоналізму необхідна була концентрація освічених людей, доступ західних інтелектуальних впливів. Таким осередком став Харківський університет у 1804 р. Він, до відкриття Київського (1834) по суті зосередив у своїх стінах найкращі інтелектуальні ресурси "обох Україн". Саме на цей час припадає поширення видань з назвою "Український …", а у дослідження та збірках фольклору прикметник "малоросійський" (пісні, думи і т.ін.) поступово заступається на

"український". Одним із провідників нової течії був Ізмаїл Срезневський, який вказував, що "Мова українська (чи як завгодно називати інакше: малоросійська) є мовою, а не говіркою російською чи польською". Відбувається процес набуття поняттям "Україна" інакшого, ніж регіонального змісту – історичної спільноти, Вітчизни, що нагадувало уявлення української еліти часів Руїни.

На 1840-і рр. "Малоросія" витісняє "Україну" в якості регіональної назви, а остання натомість набула нового, широкого романтично-національного звучання. Основні зусилля тут доклали (вже у Києві) Михайло Максимович та кирило-мефодіївські братчики – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та Тарас Шевченко. Подальше історичне та географічне окреслення України припадає на ІІ пол. ХІХ ст., коли у цьому візьмуть участь колишні "братчики" вже у в петербурзькому часопису "Основа" (1861– 1862), інтелігентські просвітницькі гуртки Громади, і одночасно посилиться український рух у підавстрійській Галичині. На кінець ХІХ ст. ідеологічна українськість почне долати архаїчні регіональні ідентичності Галицької Русі та русинства. Етнографічні, лінгвістичні та статистичні дослідження дозволять сформулювати та візуально окреслити ту "Україну", яку ми знаємо. Часовий вимір їй надасть "Історія України-Руси" Михайла Грушевського (з 1898), і на межі ХІХ–ХХ ст. модерні академічні часово-просторові концепти чи виміри України нарешті "зімкнуться" в єдиний континуум. Застосування ж цих здобутків з політичними цілями – лишалося справою для нового століття.

***

Отже, як ми вже згадували вище, по мірі розвитку етнографічних знань у середині ХІХ ст. попередні політикоадміністративні або загально-географічні карти починають доповнюватися етнографічними. Це врешті дозволило наново окреслити ті території, які були заселені українцями і сформулювати в останній третині ХІХ ст. поняття "українські землі". Останні виразно виходили за межі вузько-регіональної Малоросії та старих історичних уявлень про "локальну Україну" на Наддніпрянщині, ставши, як би сказали сьогодні, "українською етномовною територією". Але на підставі чого створювалися ці нові карти? Адже уявлення про "національності" або "племена" лише усталювалися в науці. Трохи далі після романтичнонаціональних зацікавлень та вправ зі збирання фольклору треба було виробити критерії, як чітко відрізнити малоросів-русинів-українців від росіян, поляків чи білорусів.

З одного боку в Росії офіційно вважалося, що великороси, малороси і білоруси – лише "племена російського народу" і в силу цього їх розрізняти взагалі не надто необхідно. А от поляки з цього обраного православного східнослов'янського кола виразно випадали. Обшири ж територіальних претензій сепаратистського польського руху часто зазіхали на ті спільноти, які могли вважатися Петербургом "ісконно російськими людьми", – але це принаймні треба було комусь довести, оскільки самі ці "ісконні росіяни" були неписьменними білоруськими та українськими селянами-кріпаками.

Спочатку найочевиднішим критерієм, як відрізнити поляків від східних слов'ян, була конфесійна ознака, але доволі швидко стало зрозумілим, що частина білорусів та малорусів є католиками та або колишніми уніатами (в Російській імперії ця конфесія була остаточно заборонена Миколою І у 1839 р., а її вірні обернені на православних). Не підходив цей критерій і для Галичини, де місцеві русини не були ані поляками, ані православними. Тому у середині ХІХ ст. симпатії учених усе більш схиляються до мовного критерію. Тому географія у нас починає усе більше вступати у поле етнографії та мовознавства.

Але які власне люди та установи мусили цим "критерієзнавством" займатися? Якщо ми згадаємо три уявлення XVIII ст. про те, чим була географія ("адміністративне", "історичне" та "математичне"), то розгортання усіх цих уявлень потребувало певних структур і виконавців. Адже навіть далекі від "історичного інтересу" або фізикоматематичних "обзервацій" на кшталт визначення довжини меридіану поточні потреби цивільної та військової адміністрації в величезній Росії мусили задовольнятися завдяки збиранню та оновленню інформації про власні ресурси і можливості. Вузькі функції і недостатні інтелектуальні сили фіскальних відомств, міністерства внутрішніх справ або ж Корпусу військових картографів потребували значного академічного підкріплення, розробки відповідної методології досліджень та коректного збирання та опрацювання інформації. Таке, поміж з іншими, завдання мусило виконувати Російське географічне товариство, затверджене Миколою І у 1845 р. (а з 1849 – "імператорське").

Ця спільнота учених виникла завдяки ініціативі наставника великого князя Константина Миколайовича адмірала Федора Літке та двох учених – Фердинанда Врангеля та Карла фон Бера. Підтримали ініціативу і міністр просвіти граф С.Уваров (відомий своєю славнозвісною "тріадою" – "православ'я, самодержав'я, народність"), і міністр внутрішніх справ Л.Перовський. Товариство було складовою адміністративного апарату імперії і мусило давати раду у її науковому "просторовому самопізнанні" як імперії та народу, надавати міжнародній академічній спільноті перевірену інформацію про Росію. Щоправда, як це трапляється на політично ковзких наукових напрямках, діяльність Товариства стала пов'язаною з низкою ідеологічних суперечок на тлі саме етнографії.

На кінець 1840-х рр. в лавах Товариства утворилося дві "фракції" – умовно "німецька" і "російська". Перша об'єднувала його провідників-фундаторів, учених та офіцерів німецького походження, і контролювала керівні органи та загально-географічний напрям роботи. Вона сприймала діяльність Товариства суто академічно, мало чим відмінно від дотеперішньої практики Академії наук. Метою ж етнографії, на їхню думку, мало бути вивчення величезних обширів та численних підданих народів імперії. Друга, "російська" фракція, об'єднувала молодих чиновників ("просвічених бюрократів") на чолі з братами Мілютиними, які найбільше цікавилися статистикою та етнографію з метою сприяти суспільному перетворенню Росії. А для цього необхідно було не відправляти експедиції у маловідомі краї Сибіру (як би це не було цікавим для європейської географії взагалі чи адміралу-німцю Літке особисто), а вивчати саме осердя Росії – її власну "народність". Тому каменем спотикання в Товаристві стало саме "національне питання", як його розуміли в Росії на 1840–1850-ті рр. Дослідник Натаніель Найт пише, що ця етнографія "була передовсім російською наукою, що керувалася скоріше боротьбою за російську самобутність, аніж прагненням брати участь у світовому науковому діалозі".

З іншого боку активізація офіційних етнографічних досліджень у європейській Росії із залученням місцевих кореспондентів активізувала інші "національні етнографії" – зокрема фінську та, трохи пізніше – українську. Питання мови, яку вживає "російська народність", було також одним з найпріоритетніших, але протягом 1850– 1860-х рр. зібрані відомості ще важко було чітко систематизувати. Втім, тим-не-менш, це дало поштовх східнослов'янській діалектології, в якій дуже швидко познаходили свої місця на карті такі старі "наречія" чи "говірки" як "південно-російські" (українські). Чітко окреслить їхній простір Південно-західний відділ Російського імператорського географічного товариства після експедицій і праць нашого земляка Павла Чубинського (якого ще згадаємо нижче).

Але повернемося до практичної роботи статистиків та картографів. У Росії збиранням і обробкою етностатистичних відомостей в межах усієї імперії одним з перших зайнявся видатний вчений, академік П.Кеппен. У 1851 р. ним була опублікована перша в Росії карта етнічного складу (за ознакою "племінної приналежності") населення Європейської частини імперії. В основу цієї карти були покладені матеріали статистичної VIII ревізії (1834 р., перший перепис населення в Росії відбудеться лише у 1897 р.), а також адміністративнополіцейських обчислень і церковного обліку 40-х років XIX ст.. Однак тут не наводилися дані про чисельність і розселення росіян, українців і білорусів, ареали яких на карті так і залишилися незафарбованими. Тому ми могли б взагалі не згадувати про цю роботу, але П.Кеппен інтенсивно не збирав матеріали про всіх ці етноси, але він так і не встиг використати їх у своїх працях. Його дані потраплять до подальших видань географічного Товариства. А принцип "не виділяти племена" час від часу діяв і пізніше, зокрема в «Енциклопедії Брокгауза та Єфрона» (том «Росія», 1898).

Взагалі ж до Кеппена дійсно наукових досліджень про етнічний склад населення європейської Росії, включаючи сюди й українців, немає, хоча в архівах збереглися дані про чисельність і розселення тих самих українців з початку XVIII в. Вони будуть опрацьовані вже набагато пізніше класиком радянської і пострадянської етнодемографії В. Кабузаном. А в якості прикладу пошукових експериментів ХІХ ст. можна назвати ґрунтовну статтю М. Лебьодкіна "Про племінний склад народонаселення Західного краю Російської імперіі". Тут на підставі церковно-парафіяльних списків, складених місцевим духовенством з ініціативи П. Кеппена в 1857–1858 рр., зроблено спробу визначити національний склад жителів так званого Західного краю (Вітебської, Могилевської, Мінської. Віленської, Ковенської, Гродненської, Київської, Волинської та Подільської губерній). Автор наводить губернські і повітові цифри етнічного складу населення. Однак, незважаючи на всю цінність зазначеної роботи, неможна не визнати, що М. Лебьодкін виявився не в змозі критично осмислити і узагальнити відомості церковної статистики. У парафіяльних списках священиків у графі про національність нерідко вказувалися найменування давно зниклих племен: бужани, поляни, ятвяги, кривичі, чорноруси, волиняни, тиверці, навіть уличі і хорвати! Автор лише акуратно підсумував і систематизував результати церковного обчислення 1857–1858 рр., не зробивши жодного критичного аналізу і зберіг назви всіх перерахованих екзотичних племен. Такий аналіз не був здійснений і набагато пізніше. Втім, дані, опублікування Лебьодкіним, широко використовувалися в науковій літературі протягом другої половини XIX ст. Під вплив його відомостей потрапили такі визначні вчені, як П. Семенов-Тян-Шанський, В. Обручев, Р. Еркерт і чимало інших, хоча згадки про східнослов'янських племена усе ж були ними зняті, а їх "представників" врешті усетаки віднесено до українців або білорусів.

Для виявлення етнічної структури населення Росії в 40–60-х роках XIX ст. чимало було зроблено офіцерами Генерального штабу. Від часів Павла І, який заснував Картографічне Депо Генерального Штабу, картографування у Росії було переважно функцією військових та піддавалося цензурі. Але самі масштабні зусилля військових заслуговують на щиру повагу. У 1848–1858 рр. ними було випущено 17-томне видання під загальною назвою "Військово-статистичний огляд Російської імперії. Видано при I відділенні Департаменту Генерального штабу працею офіцерів Генерального штабу". У цьому виданні в статистичних розділах представлені дані VIII– X ревізій, а також церковного і поточного адміністративного обліку за 1847–1848 рр., значною мірою уточнені. Інакше кажучи, в ході складання оглядів відомості, почерпнуті з різних джерел, як правило, перевірялися і коригувалися на місцях. Поруч з іншими, було зібрано чимало інформації і про українців.

У пореформені роки в Росії була опублікована низка робіт з етнічної демографії та статистики населення, зокрема українського. Варто зупинитися на праці Р.Ф. Еркерта "Погляд на історію і етнографію західних губерній Росії" (1864). Його робота примітна тим, що автор дотримувався сумнівної точки зору на співвідношення етнічної і конфесійної приналежності населення західних губерній Росії. Р.Еркерт вважав, що все слов'янське католицьке населення там було польським за національністю. Він, щоправда, припускав, що його твердження застосовне в більшій мірі до Правобережної України, аніж до Білорусії, де етнічна самосвідомість білорусів і українців була виявлена слабкіше. Все ж автор допустив явну помилку, оскільки на території імперії мова, в кінцевому рахунку, виявилася набагато більш точним і чітким етнічним позначником для виділення українців, ніж конфесійна приналежність.

Тоді ж був опублікований "Атлас народонаселення Західно-руського краю за віросповіданнями" військового та етнографа Олександра Ріттіха (1863). У ньому містяться таблиці конфесійного та національного складу населення дев'яти західних губерній держави. Автор залучив широке коло джерел, використовував матеріали церковного обрахунку, адміністративно-поліцейських обчислень, праці П. Кеппена і "огляди", складені офіцерами Генерального штабу.

Загалом вищесказане свідчить про те, що за період 40–50-х років XIX ст. було зібрано великий обсяг ґрунтовних даних про чисельність і розміщення серед решти "російських племен" і малоросів, – але тут масив даних виразно переважав чисельність і спроможності дослідників для систематизації. Втім, для етномовного картографування вже було достатньо підстав, що й відчується у появі відповідних видань.

У 60–70-ті роки XIX ст. найбільш плідним вченим, що займався вивченням етнічного складу населення Росії, залишався О. Ріттіх. Він продовжив справу, успішно розпочату, але не завершену М. Кеппеном. На думку вченого, "хоча релігія і може служити підрозділом населення на племена, але вона не може проводити остаточну розділову риску і перебуває в тісному зв'язку з говіркою народу, його звичаями, звичаями, звичками і іншими ознаками етнографії". У 1875 р. О. Ріттіх опублікував докладні по повітові дані про етнічний склад населення Росії (крім Сибіру і Середньої Азії) станом на 1867 г. Український етнос тут вказаний особливою графою. Як вказує В. Кабузан, в цьому відношенні праця О. Ріттіха становить особливий інтерес. У ній вперше в російській історіографії містяться доволі докладні дані про українців. Однак не можна не відзначити, що в дослідженні міститься чимало неточностей. Так, в Таврійській губернії всі українці віднесені до росіян, хоча перші тут тоді абсолютно переважали. Ця помилка, зазначимо зі свого боку, потрапить у західні картографічні видання і стане одним із приводів для сумнівів щодо поширення українців на південь від Дніпра у степовій Таврії та у Криму. Вона буде блукати й на картах періоду 1919-1920 рр.

Тоді ж, в 1875 р., О. Ріттіх опублікував "Етнографічну карту Європейської Росії". Тут вперше на етнографічній карті російського виробництва виділені території переважного розміщення великоросів, малоросів і білорусів (рис. 21). Ця карта стала класичною етнографічною картою Російської імперії
Рис. 21. Фрагмент «Етнографічної карти Європейської Росії» Олександра Ріттіха, СПб, 1875.

І тепер варто ще зупинитися на діяльності визначного українського етнографа, автора нашого національного гімну Павла Чубинського. Його найвідоміша праця у нашій царині – "Праці етнографічно-статистичної експедиції до Західно-Російського краю" (1872). Використовуючи дані про віросповідання та рідну мову, Чубинський намагався визначити етнічну структуру населення Правобережної України (Київської, Волинської та Подільської губерній) на 1870 р. Відомості Чубинського про євреїв, німців, росіян, молдаван і чехів не викликають скількинебудь серйозних заперечень. Проте основна увага в його роботі приділена домінуючому в регіоні етносу – українцям, у визначенні числа яких виникла низка спірних і не до кінця розв'язаних питань.

П.Чубинський стверджував, що переважна частина україномовного католицького населення там може бути віднесена до українців, оскільки навіть перейшовши в католицтво, вона не втрачала рідної мови і не опанувала досить добре польську. Повністю сполонізованим, на думку Чубинського, можна вважати тільки спадкове дворянство. Інакше йшла справа з численною дрібною шляхтою. Спочатку вона почала охоче засвоювати польську культуру і мову, отримуючи в результаті зміни своєї етнічної приналежності певні соціально-економічні привілеї і переваги. Однак "зі знищенням Речі Посполитої вона виявилася більш непотрібною панам. Економічний стан зблизив її з народом, з яким вона дорівнювала за своїм розумовим розвитком. Від цього стався зворотний рух у шляхти. Вона все більше і більше втрачає свій полонізм". Ці спостереження Чубинського, діаметрально протилежні помилковій точці зору Р. Еркерта, становлять великий інтерес і загалом підтверджувалися всім перебігом етнодемографічних процесів серед українського етносу на Правобережній Україні після придушення польського повстання 1863 р. На підставі досліджень П.Чубинського та мовознавця Костя Михальчука було складено карту "Південно російських наріч та говірок" (рис. 22), що увійшла до видань Південно-західного відділу Російського географічного товариства.
Україна на карті Європи. Рис.22.png
Рис. 22. «Карта південноруських наріч і говірок» П.Чубинського та К.Міхальчука, 1872.

Ця карта лише доказово закріплювала вже усталені в українофільському русі погляди на обшири України. Так, десятьма роками раніше у петербурзькому часописі «Основа» І.Маркович писав таке: ««країна, населена південнорусами (українцями, малоросами), займає частину Східної Європи. Протяжність її з заходу на схід займає майже 20 градусів довготи, тобто від 38 до 58 градусів східної довготи, що складе більше 1800 верст. Найбільша її довжина з півночі на південь простягається до 900 верст, тобто від 44 градусів 30 мінут до 53 градусів 45 мінут північної широти. Із розгляду кордонів Південної Русі читачі побачать, що край цей має досить різноманітну фігуру і входить до складу двох держав: Росії та Австрії; менша частина його (одна чотинадцята) належить останній. [...] Простір земель, населених українцями, у точності визначити не можна, але, приблизно, він складає більше 10 870 кв. географ. миль, з яких на австрійські володіння в Галичині, Угорщині і Буковині приходиться близько 1650 миль. На всьому цьому просторі знаходиться 14 300 000 жителів, які говорять південноросійською мовою (“южнорусским языком”). Таким чином, за простором Україна чи Малоросія перебільшує Францію на тисячу географічних миль, а за абсолютним населенням поступається Іспанії двома мільйонами жителів» (1861, цитую за А.Котенком).

Отже, саме описані нами вище дослідження дозволили загалом окреслити етнічний ареал українців в межах Російської імперії, який і став основою для територіальних амбіцій українського національного руху у нових історичних обставинах ХХ ст. Але йшлося, поки, зазначу, – лише про підросійську Україну. Що ж відбувалося західніше, – у Королівстві Галіції та Лодомерії, на Буковині та у Закарпатті – на землях "матінки-Австрії"?

***

Тут масштаби уваги до етнічного складу населення цілком відповідали гостроті "національного питання" у володіннях Габсбургів. Але так само, як і в Росії, усе мусило початися зі статистичних відомостей, які містять інформацію про мову та віросповідання населення. Такі дані щодо християн (на відміну від юдеїв та мусульман) австрійські ревізії починають фіксувати лише з 1840-х рр. Тому дослідження С.Бредецького ("Опис Угорщини та Галіції", 1809) та І.Ліхтенштерна ("Настільна книга новітньої географії Австрійської імперії", 1818) цікаві скоріше як загальна характеристика наших країв. Зокрема Ліхтенштерн поділяв населення Галичини на католиківполяків та греко-католиків-русинів. Оскільки ж на теренах Угорського королівства церковна статистика фіксувала не лише конфесію, але й мову парафіян, то цей автор зміг вказати селища, в яких мешкали закарпатські русини та їх загальну чисельність.

Першу етнічну карту Угорського королівства і імовірно взагалі першу наукову етнічну карту якоїсь частини сучасної України, засновану на статистичних даних, створив словацький учений Ян/Янош Чаплович (1829, за даними 1818 р.) Він також описує розселення та чисельність русинів. Уточнив і доповнив відомості Чапловича угорець А. Феньєш у "Статистиці Угорського королівства" (1843).

Перша етностатистична праця, присвячена безпосередньо Галичині, вийшла у 1840 р. авторства М. Веселовського, – але з огляду на згадану обмеженість статистичних даних, етнічні розбіжності визначаються тут лише за конфесією. Але правила змінилися, і у 1846 р. на підставі ревізії 1843 р. І.Гауфер опублікував першу в Австрії карту поширення мов на її території, де зокрема позначені своїм мовним ареалом і русини. Потім, за матеріалами наступної ревізії 1846 аналогічну роботу здійснив Р. Фреліх.

Фундаментом же усіх подальших досліджень етнічного складу держави Габсбургів стала капітальна праця Карла Черніга "Етнографія Австрійської монархії" (1855–1857). Цей учений використав найширші дані: церковного обрахунку, адміністративної статистики з етнічним походженням підданих, результатів ревізій 1843 та 1845 рр. та перепису 1850–1851 рр. За обрахунками Черніга, русинів в Австрійській монархії нараховувалось 2 940,1 тис. (в Галичині – 2281,8 тис., на Буковині – 145 тис., в Угорщині (Закарпатті) – 440 тис., на Воєводині – 6,8 тис., в лавах регулярного війська – 65,9 тис.). Ці дані відповідали дійсності за виключенням Буковини, де частина русинів була помилково віднесена до валахів. До монографії Черніга була додана вишукано виконана "Етнографічна карта Австрійської монархії", яка окремо вийшла у 1857 р. (рис. 24). Надалі на цю ґрунтовну карту чекатиме цікава доля, бо вона буде згаданою у тимчасовій конституції Західноукраїнської народної республіки, про що ми скажеми нижче.

Україна на карті Європи. Рис.24.png
Рис. 24. «Етнографічна карта Австрійської монархії» Карла Черніга, 1865, Відень


Отже, в Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр., але досконаліші статистичні дані дозволили тут швидше та коректніше заповнити етнографічну карту держави. Надалі ж опрацювання чергових цифрових даних по результатам переписів стало буденною технічною роботою, результати якої вже опрацьовувались при дослідженні окремих етнічних груп Австро-Угорщини. Зокрема щодо українців на поч. ХХ ст. такими дослідженнями займався відомий буковинський історик та етнограф Мирон Кордуба. Його праці набудуть активного вжитку під час національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.

Певною цікавинкою для можуть бути дослідження російським ученим А. Петровим етнічної ситуації у


Закарпатті у низці робіт початку ХХ ст. Ці роботи присвячувались проблемі т.зв. "угрорусів" та їх мадяризації. А. Петров намагався визначити межі "етнографічного кордону російського народу в Австро-Угрії". Його пошуки збіглися в часі з конфліктом Австрії та Росії та актуалізації "русинського питання". Доводячи тотожність "угрорусів" і того "російського народу", який мешкав по цей бік Карпат, він фактично доводив етномовну тотожність русинів закарпатських та русинів-галичан.

***

Таким чином, підсумувавши, ми можемо сказати, що на початок ХХ ст. в уявленнях європейської етнічної географії цілком окреслився, сформувався та був науково обґрунтованим "етнічний ареал" – контур і простір розселення – українців під їхніми тогочасними офіційними назвами – русинів в Австро-Угорщині та малоросів – в Росії. Європейські карти іншого виробництва (німецькі, англійські, французькі) комбінували ці дві назви в одному етнічному просторі (кольорі і контурі): або подаючи державну локалізацію ("русини" писалося на австрійських теренах, а "малороси" – на російських), або просто розтягуючи обидві назви ("малороси або русини") на увесь етнічний ареал українців.

В обох імперіях оперували звичними офіційними термінами (або – у Росії – часто взагалі уникали картографічного розчленування "триєдиних росіян"), але модерний український національний рух відмовлявся від тих назв, які почали вважатися регіональними архаїзмами та пов'язуватися з антиукраїнською ідеологією або ж само ідентифікацією: "русинством" в Галичині та "малоросійством" в Росії. В Галичині з початком ХХ ст. перехідний прикметник "україно-руський" заступається прикметником "український".

Цей відбивається на відомих з к. ХІХ ст. австрійських україномовних картах: «Русь-Україна та Біла Русь» 1892[1] (уклададач – Любомир Рожанський), «Народописна карта українсько-руського народу» видання львівської «Просвіти» (укладач - Гр.Величко) та інших. На початку ХХ ст.. вже пишеться «українські землі»: ми наводимо для прикладу карту Степана Рудницького - рис. 25.

Рис. 25. «Оглядова карта українських земель» Степана Рудницького, 1915.

У Росії цензура не могла дозволити легальну україномовну карту Росії або тим більше "України", що "заходить" в Австрію. Через це "картографічна підготовка" наддніпрянців виявилася на 1914 р. переважно недостатньою, і тому "картографічні амбіції" свідомих українців під час прийдешніх доленосних змін реалізовувались потужностями іноземних картографічних видавництв (від Женеви до Відня). Сам концепт "географії України" першим також почали розробляти галичани, зокрема вже згаданий С.Рудницький.

Якщо в картографічній пропаганді польський рух у формуванні кола своїх амбіцій міг більше спиратися на збережені протягом ста років на європейських картах "історичні кордони Польщі 1772 р.", то український через історичний регіоналізм комплекту "Україна-МалоросіяГетьманщина" мусив ставити акцент на іншому – картах етнографічних, які малювали актуальний багаточисленний широко розселений народ, а не історію минулої державності. В цьому сенсі в діалозі з Польщею або Росією з приводу територіальних меж українства "історична" картографія за українських умов ставала опонентом "етнічній". Найвиразніше цей конфлікт двох видів "тематичних карт" проявиться під час першої світової війни та післявоєнного врегулювання 1918–1923 рр., коли принцип "національного самовизначення" та "етнічних кордонів" почне прямо суперечити звичному принципу "історичних прав".

В українському історичному наративі починає домінувати термін Грушевського "Україна-Русь", який наголошував на окремій неперервній історичній долі українського народу протягом тисячоліття, незважаючи на зміну імен як таких та й "вкраденого імені" Русі зокрема. "Україна" стає і ментальною вітчизною, і ідеологічним концептом, і картографічною реальністю "українських земель" синонімічних окремій країні "Україні". Ментальний часопростір "України" набуває остаточного заповнення. Залишалося перенести її з етнографічної карти на політичну, політично "відживити", що по суті стало б у картографії поверненням на двісті років тому, – якщо ми згадаємо карту Йоганна Гоманна.

Варто було замислитися, чи не принесе ХХ ст. якісь зміни в суху і коротку констатацію з "Енциклопедії Британіка" за 1910 рік: "УКРАЇНА ("кордон"), назва що раніше стосувалася європейської частини Росії, що зараз відноситься до губерній Харківської, Чернігівської, Київської, Подільської і Полтавської . Частина на схід від Дніпра стала російською у 1686 р., а західніше цієї річки – у 1793 р."

Примітки[ред.]

  1. Що характерно, в австрійських виданнях етнографічних карт України у зображуванні підросійських земель галичани спиралися на карту усе того ж полковника російського генерального штаба О.Ріттіха. Це є цікавою відповіддю на поширений антиукраїнський міф, що «українців вигадав Австрійський Генштаб». Бачимо, що більше у цьому «винен» російський.