Україна на карті Європи/Розділ 4

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Україна на карті Європи (2013
Кирило Галушко
Розділ 4
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: 2013.
Розділ 4
Боротьба за місце на карті

Не буде хоч у якійсь мірі перебільшенням сказати, що новітня українська державність стала результатом двох кривавих світових війн та того потужного зламу міжнародних відносин в Європі, які вони принесли. У порівнянні зі відносно стабільним "довгим ХІХ століттям" вік ХХ перетворився на тривалу низку конфліктів, війн та катастроф, яких зазнали країни та народи європейського континенту. Україна стала ареною боротьби протиборчих військових блоків, провідних держав, пересування фронтів, міждержавних та міжетнічних конфліктів; а політична карта Центрально-Східної Європи стала би геть невпізнаваною людині, яка її останнього разу бачила у 1914 році.

Конфлікт 1914 р. видавався його початковим учасникам – англо-франко-російській Антанті та німецькоавстрійському блоку Центральних держав – очікувано швидкою воєнною сутичкою, яка мала розв'язати ті протиріччя, які накопичилися в дипломатії та суперечливих амбіціях великих держав після Берлінського конгресу 1878 р. та зафарбування усього світу у кольори європейських колоніальних імперій. Проте конфлікт вилився у виснажливе багаторічне протиборство, яке виявилося непосильним для старих імперських держав, котрі врешті були зруйновані спалахом національних рухів. Починаючи війну під гаслами єдності народу навколо традиційної династії, монархії Романових та Габсбургів опинилися заручниками внутрішніх соціальних та національних негараздів, які врешті в крихти зламали довоєнні ілюзії старих політичних еліт, а довоєнну етнографічну карту перетворили на нову політичну. Утворення і зникнення державних утворень, хронічні пересування кордонів, сепаратистські та іредентистські[1] рухи – усе це стало тою перманентною кризою Версальської системи, яка закінчилася Другою світовою війною і черговою стабілізацією Європи, поділеної Ялтинськими угодами Антигітлерівської коаліції.

Але повернемося до українських подій. На початок світової війни "свідомі українці" не ходили в улюбленцях ані Петрограду, ані Відня. Звичайні українці-русини-малороси воювали одні проти одних в лавах ворожих армій, і мало що обіцяло їм радикальну зміну "українського національного буття". Проте у війну час і події ущільнюються, і те, що видавалося нездійсненню маячнею напередодні її початку, може виявитися одним з мінімальних результатів її закінчення. У даному розділі ми спробуємо показати ретроспективу державно-територіальних (і, відповідно картографічних) змін України у ХХ ст.

Як справедливо зазначає дослідник цієї проблеми Олена Бойко, "одним із наскрізних питань правового оформлення українських національних вимог щодо утворення власних державних інститутів у 1917–1920 рр. стало визначення територіальних меж України та тих підстав, виходячи з яких вони вважалися б легітимними і могли здобути зовнішнє визнання".

Певні вихідні «географічні претензії» українства поширювалися нашою політичною еміграцією, зокрема Українським комітетом у нейтральній Швейцарії. останній видав франкомовну карту Європи, де на тлі довоєнних політичних кордонів була показана Україна в її етнографічних межах (рис.26).

Для модерної української нації територіальне питання постало з початком Української революції, що розпочалася слідом за падінням в лютому 1917 р. самодержавства Романових. Провдники національного руху спочатку висунули гасло національно-культурної автономії українського народу. Але досить швидко життя показало, що прагнення суспільства до революційних змін у національній сфері не можуть бути задоволені лише зрушеннями національно-культурного характеру. Ослаблення та криза верховної російської влади у 1917 р. дозволяли доволі швидко піднімати незвичні та радикальні питання. Радикалізація суспільства зростала, і місяць від місяця політичні та ідеологічні конфлікти у столиці та на національних окраїнах імперії набували усе більш гучних проявів. Український рух у своїх амбіціях набирав радикалізму вкрай поступово, обмежуючись звичними для нього гаслами "автономізму" або "федералізму" (української автономії у межах федералізованої Росії). Проте навіть для автономії, яка б мала територіальний характер[2], необхідно було б колись окреслити територію.

Україна на карті Європи. Рис.26.png
Рис.26. Фрагмент «Карти Європи», виданої Українським комітетом у Швейцарії, 1916?, Женева

Вимога національно-державного самовизначення України вперше була озвучена на Українському кооперативному з'їзді, що відбувся 14–15 березня 1917 р. у Києві. Виступаючи на ньому, визнаний провідник національного руху початку ХХ ст. Михайло Грушевський сформулював головну політичну мету українського руху: національно-територіальна автономія у складі Російської держави. У постановах з'їзду зазначалося, що "тільки демократична федеративна республіка в Росії з національно-територіальною автономією України, з забезпеченням прав національних меншостей забезпечить права нашому народу". Ця загальна декларація залишиться офіційним кредо українського руху до кінця 1917 р. і початку збройного конфлікту з більшовиками. Зазначимо, що початок розв'язання територіальної проблеми українства як суверенної нації нерозривно пов'язаний з діяльністю Української Центральної Ради (УЦР), яка постала на чолі національного руху. Складаючись з представників лівої національної інтелігенції, вона віддзеркалювала їх "ментальну картографію": уявлення про межі України, її стан, політичні перспективи та амбіції. Вимогу національно-територіальної автономії Центральна Рада мала наповнити якимось реальним змістом, адже для автономії потрібні були певні територіальні рамки, які на той час ніким офіційно не були визначені.

Ми знаємо з викладеного вище, що Україна не була окремою провінцією чи адміністративною одиницею багатоетнічної Російської імперії. Громадсько-політичною думкою Росії кінця XIX – початку XX ст. Україна сприймалася як певний етнічний регіон, ніяким чином не окреслений адміністративно-територіальними межами. Офіційна імперська історіографія розглядала минуле українського народу як невід'ємну складову загальноросійської історії, а простір "України" сприймався як історично своєрідна частина ареалу розселення російського племені малоросів. В цьому сенсі сам цей широкий ареал малоросів-русинів, показаний навіть в російських навчальних атласах, аж ніяк просторово та ментально не сприймався як "ціла країна". Просторова тотожність країни "України" та етнічних "українських земель" існувала лише в уяві "політичних українців". У цьому сенсі статус, наприклад підавстрійської Галичини (котра була частково окупована Росією під час війни), і де проживала русинська гілка малоросів, міг бути для Петрограду лише російським, а будь-яка "українськість" сприймалася як "австрійська інтрига".

На противагу цим стереотипам власну національно орієнтовану схему історії українського народу здійснив у своїх історичних працях М. Грушевський. Багаторічні дослідження він підсумував в опублікованій 1904 р. статті "Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства", у якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського історичного процесу (про яку ми вже згадували вище). Це давало можливість українському рухові ставити питання про національно-державні прагнення українського народу, що й було зроблено з початком Української революції. Тепер настав час конкретизувати вимоги, визначивши територіальні межі "українських земель".

Питання про автономію вперше широко і публічно обговорив Всеукраїнський національний конгрес, проведений УЦР 6–8 квітня 1917 р. у Києві. У першому представницькому форумі українського руху взяло участь близько 1 тис. делегатів від різних українських політичних, громадських, професійних, культурних організацій. Конгрес перетворив Українську Центральну Раду на загальноукраїнську організацію, зробив її керівним органом українського національно-визвольного руху, переорієнтував діяльність з культурно-просвітницької на державотворчу, наскільки така уявлялася в момент спалаху революційного романтизму. Конгрес став важливим етапом у розвитку Української революції, продемонструвавши серйозність і невідкладність українських національних домагань. Як вказує О.Бойко, на ньому прозвучало вісім науково-теоретичних рефератів і доповідей, що торкались різних аспектів автономії України. Доповідачами виступали провідні діячі національного руху, відомі вчені і фахівці Н. Григоріїв, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський, Ф. Матушевський, П. Понятенко, В. Садовський, М. Ткаченко, О. Шульгин, в обговоренні взяли участь близько 100 делегатів.

У рефераті Ф. Матушевського "Права національних меншостей", прочитаному перед учасниками конгресу 6 квітня, значне місце було відведене проблемі території. В українських політичних колах на той час найбільш поширеною була звична думка про визначення меж України за етнографічним принципом. У відповідності з ним, українськими вважалися землі, на яких більшість місцевого населення складали українці. Саме такий принцип і відстоював доповідач. Край, заселений українським народом, політично перебував у складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Українські землі, що входили до складу Російської імперії, називалися "Наддніпрянською Україною". Спираючись на етнографічний принцип, доповідач стверджував, що у 1917 р. українськими могли вважатися такі адміністративнотериторіальні одиниці:

У повному складі губернії: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська (від 68% до 97% українців);

Чернігівська губернія (за винятком чотирьох північних повітів: Мглинського, Новозибківського, Стародубського, Суражського);

Таврійська губернія (без Криму);

Грубешівський, Томашівський та Влодавський повіти Холмської губернії;

Катеринодарський (51,8% українців), Єйський (73,9% українців) і Темрюцький (75,2% українців) відділи на Кубані;

Хотинський повіт (79% українців) Бессарабської губернії;

Брестський (64,4% українців) та Кобринський (79,6% українців) повіти Гродненської губернії;

Бирюченський (69,3% українців), Богучарський (82,2% українців), Валуйський (52,9% українців), Острогожський (93,5% українців) повіти Воронізької губернії;

Таганрозький округ (61,7% українців) Області війська Донського;

Грайворонський (57,3% українців), Новооскольський (50,8% українців), Путивльський (51,9% українців) повіти Курської губернії;

Новогригоріївський (50,7% українців) повіт Ставропольської губернії.

Адміністративний устрій південної Росії з відповідними губерніями ми можемо побачити на рис. 27. Критерієм, за яким згадані землі були віднесені до України, слугувала перевага українців у складі населення. На вищезазначених територіях вони становили більше 50% усіх мешканців.

Рис.27. Адміністративний устрій Росії, «Навчальний атлас» Е.Петрі, 1914, Спб.

Додамо, що крім перерахованих у рефераті Ф. Матушевського територій, українці переважали також у Медвеженському повіті (58,4%) Ставропольської губернії. Окреслена таким чином територія Наддніпрянської України (в етнографічних межах) займала площу 513 тис. кв. км, а за переписом 1897 р. на ній проживало понад 26 млн населення, у 1917 р. – певно, близько 35 млн осіб. Вона стала стратегічною метою, основою для подальшого визначення територіальних меж erhf]української держави. Інші реферати та пропозиції не відрізнялися суттєво від позиції Ф. Матушевського.

У цей же час латиські національні організації виступали за об'єднання територій Прибалтійського краю, населених латишами, в автономну Латвію; литовські – за створення автономної Литви; естонські – за автономію Естонії. Старі губернські кордони не відбивали реалій етнічних ареалів. Так, естонці проживали в Естляндській та Ліфляндській губерніях, але в частині останньої більшість складали латиші. Білоруси домагалися федеративного устрою Росії, одним із "штатів" якої мала стати Білорусія; грузини – національно-територіальної автономії Грузії. Тому сторічний адміністративно-територіальний устрій Росії став піддаватися усе більшій критиці з боку "національних окраїн", які намагалися перемалювати його за етнічними критеріями. На певний, доволі тривалий час дореволюційна етнографічна карта Росії стала більш політично актуальною, аніж усі інші "тематичні карти".

Для розв'язання питань, що назріли у відносинах між центральною владою в особі Тимчасового уряду та Українською Центральною Радою, яка після Українського національного конгресу вважала себе представницькою організацією українського національно-визвольного руху, фактично – передпарламентом, 13 травня до Петрограду виїхала делегація на чолі з Володимиром Винниченком. 16 травня вона подала Тимчасовому уряду та виконкому Петроградської ради доповідну записку з аналізом сучасного суспільно-політичного становища в Україні, відому під назвою "Декларація Української Центральної Ради". Тимчасовий уряд стояв на позиціях збереження єдиної Росії принаймні до скликання Установчих зборів, тому апріорі був налаштований до вимог України негативно.

Ми не будемо заглиблюватися у перипетії тодішніх перемовин Києва і Петрограда, і лише підсумуємо їхні наслідки. Обидві сторони мали несумісні погляди на перспективи вирішення питання автономії України, адміністративних повноважень УЦР і територіальних меж автономії автономії. Процес містив низку етапних моментів, урочистих актів, гучних розривів, декларацій (зокрема двох перших Універсалів УЦР, які постулювали "явочним порядком" обсяг амбіцій УЦР), але максимумом здобутків Ради в відносинах з Тимчасовим урядом стала ухвалена 4 серпня "Тимчасова Інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні". Цей документ перекреслював більшість досягнутих перед тим домовленостей, а найбільшої поразки українська сторона зазнала у визначенні територіальних меж автономії.

Попри попередню усну угоду про розповсюдження компетенції Генерального Секретаріату на дев'ять губерній, "Інструкція" обмежувала територію автономної України лише п'ятьма. У ній йшлося: "Повноваження Генерального секретаріату розповсюджуються на губернії Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську за винятком повітів Мглинського, Суразького, Стародубського та Новозибківського, вони можуть бути розповсюджені й на інші губернії, або їх частини у випадку, якщо утворені в сих губерніях на основі постанови Тимчасового уряду земські установи висловляться за бажаність такого розповсюдження". За "Інструкцією" до Україні не переходили найбільш економічно розвинені регіони – Харківщина, Донбас, Криворіжжя; райони високотоварного сільського господарства – Херсонщина і Таврія, великі промислові міста – Харків, Катеринослав, Одеса; порти Чорного моря. Попри переважання українського населення, ці терени для Петрограда лишалися або Новоросією або Південною Росією. "П'ять українських губерній" при перевазі українців були майже такими ж поліетнічними, як і індустріальні південні райони, але декларування українського характеру останніх видавалося уяві російських політиків набагато менш доказовим, якщо не звичайним нахабством київських вискочок з Центральної Ради.

Подальші колізії стосунків з "демократичним" Петроградом тривали до більшовицького перевороту. Вирішальні Вирішальні документи з приводу територіальних меж України були прийняті восени 1917 року.

30 жовтня 1917 р. на Сьомій сесії УЦР М. Грушевський зробив доповідь про роботу комісії по виробленню автономного статуту України. Комісія у складі 100 осіб, створена під час П'ятої сесії УЦР (20 червня — 1 липня 1917 р.) представила на розгляд Центральної Ради проект конституції, яку в подальшому мали затвердити Всеукраїнські Установчі збори. Територія України у проекті охоплювала переважну більшість українських етнографічних земель, що входили до складу Російської держави. Вперше йшлося про зв'язок з західноукраїнськими землями: за сприятливих умов і на основі вільного волевиявлення вони також могли прилучитися до автономії.

Жовтневий переворот у Петрограді та події, що відбулись слідом за ним в Україні, створили для Центральної Ради сприятливу можливість прискорити процес державотворення. У боротьбі за владу, що розгорнулась у Києві, УЦР виступила найбільш реальним претендентом; на той момент вона ще була морально й організаційно готова перебрати владу на всій території Україні. Сьома сесія УЦР, яка відбулась 28 жовтня – 2 листопада 1917 р., санкціонувала перехід влади в Україні до Центральної Ради, утворила у складі Генерального Секретаріату ряд нових секретарств з метою повного охоплення усіх ланок державного управління. У територіальному питанні сесія ухвалила: "Виконуючи волю трудящого народу, висловлену в численних постановах селянських, національних та загальнотериторіальних – губерніальних та повітових – з'їздів і різних політичних та громадських організацій... поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини".

Зміна влади у Петрограді залишила Центральну Раду на сам-один з проблемою упорядкування своєї влади і


території. До певного часу вона із цим могла впоратися. 13 листопада УЦР зробила рішучий крок вперед на шляху до суверенізації. Вона ухвалила III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) як федеративної частини Російської демократичної держави. III Універсал УЦР включив до складу Української Народної Республіки більшість українських етнографічних земель, розширивши її територію у порівнянні з "Інструкцією" Тимчасового уряду з п'яти до дев'яти губерній: "До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки щодо прилучення частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів".

На жаль, прагнучи зберегти федеративну Росію, УНР залишила поза увагою питання адміністративнотериторіального розмежування та визначення власних кордонів. Реалії революційної доби та очевидне наближення масштабної громадянської війни вимагали рішучих кроків у справі створення збройних сил та дієвої адміністрації. Рада ж виявилася врешті неготовою до здійснення таких завдань.

Подальший розвиток подій призвів до посилення протистояння між УНР та радянською Росією, яке вилилось у більшовицьку агресію. Прийнятий 11 січня 1918 р. під час першої війни більшовицької Росії проти УНР ІV Універсал проголосив самостійну суверенну Українську Народну Республіку. Оскільки в ІV Універсалі територія незалежної УНР не була окреслена, відповідно, вона залишалася у межах, визначених Ш Універсалом. Це був для соціалістичної української політичної еліти вимушений крок, спрямований на пошук зовнішньої військовополітичної підтримки проти більшовиків, але з точки зору історії державотворення та "територіалізації України" IV Універсал позначив вагому принципову межу, коли нова країна Україна вступила на шлях здобуття незалежності і суверенітету за нових історичних умов.

Найголовнішою зовнішньополітичною подією, що сприяла розв'язанню низки тодішніх геополітичних проблем для України, стали мирні переговори з країнами Четверного союзу у грудні 1917 – січні 1918 рр. в БрестЛитовську. Попри вихідну проантатнівську орієнтацію Рада була змушена шукати підтримки Центральних держав. Обсяг і спрямування даної розвідки не вимагають від нас докладного аналізу зовнішньополітичної активності Ради: для нас важливі ключові моменти формування державної території УНР, які могли сприяти закріпленню нашої держави на політичній карті.

Врешті, під час брестських переговорів у своїх максимальних територіальних амбіціях українці задовольнилися обіцянкою створення автономного коронного краю з українських земель Галичини, але у складі АвстроУгорщини, а не новоутвореної Польщі. Домовленості про долю західноукраїнських земель стали предметом таємної угоди між Україною та Австро-Угорщиною. Вона була затверджена окремим таємним протоколом до Брестської мирної угоди, який сторони підписали 26 січня (8 лютого) 1918 р. За ним передбачалося вилучення території Східної Галичини, де переважало українське населення, від королівства Галіція, об'єднання її з Буковиною в один суцільний коронний край – українську автономію у складі Австро-Угорщини.

27 січня (9 лютого) 1918 р. українська делегація у складі членів УЦР О. Севрюка, М. Любинського і М. Левитського підписала мирний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Сам по собі факт підписання мирного договору, який зробив УНР суб'єктом міжнародного права, свідчив про успіх молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт незалежної України на міжнародній арені. І хоч на той момент договір не міг змінити військову і політичну ситуацію на краще, він став реальним кроком у ствердженні української незалежності, особливо у територіальному питанні та створенні щодо нього належних правових прецедентів.

У Брестському мирному договорі, в розділі першому, ст. 2 були визначені зовнішні кордони УНР на заході та півночі: "1) Між Австро-Угорщиною, з одної, і Українською Народною Республікою, з другої сторони, наскільки ті дві держави граничитимуть з собою, будуть ті границі, котрі існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни. 2) Дальше на північ ітиме границя Української Народної Республіки, починаючи від Тарнограда западно по лінії Відгорай, Щебрешин, Красностав, Пугачев, Радин, Межиріччя, Сарнаки, Мельник, Високолитовськ, Каменець, Литовськ, Пружани, Вигонівське озеро. Подрібно установлятиме границю мішана комісія після етнографічних відносин із узглядненням бажань населення".

Запропонована лінія кордону з Польщею в цілому відповідала західним етнографічним межам розселення українців. Таким чином, за Брестським мирним договором до УНР відходили Холмщина, Підляшшя, а також Брестський і Кобринський повіти Гродненської губернії. Передача територій, окупованих німецьким і австрійським військом під юрисдикцію УНР мала відбутися одразу по ратифікації мирного договору.

Радянська Росія підписала мирний договір з Німеччиною та її союзниками 3 березня 1918 р. За умовами цього договору (ст. VI) РСФРР зобов'язувалася укласти мирний договір з Українською Народною Республікою, визнати мирний договір від 27 січня між Україною та країнами Четверного союзу, а також вивести свої війська з території УНР.

Реалізація обох Брестських мирних угод надавала Україні можливість слідом за північними і західними, визначити за етнографічним принципом і свої східні кордони. Як видно з протоколів засідань Ради народних міністрів, це питання постало 14 лютого в ході обговорення умов майбутнього мирного договору між УНР та РСФРР.

Більш реальним став ухвалений Центральною Радою 6 березня 1918 р. закон про новий адміністративнотериторіальний поділ України. Скориставшись тим, що наступ на схід німецьких і українських військ тривав, і на значних територіях, окупованих німецьким військом, взагалі не існувало цивільної адміністрації, українська влада спробувала хоча б де-юре розповсюдити на них свою компетенцію. Згідно закону, до України були включені нові території. На півночі: частина білоруського Полісся – Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії (українське населення на цих землях не складало більшості). На сході: Рильський, Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський, Путивльський повіти Курської губернії; Бірюченський, Богучарський, Валуйський, Острогозький повіти Воронізької губернії. Але й цей закон включав до території УНР землі, які на момент його ухвалення не перебували під українською владою.

У законі було скасовано попередній адміністративнотериторіальний поділ України на повіти і губернії. Замість нього запроваджувався поділ на 32 землі. Проте нові адміністративні експерименти УЦР закінчилися нічим внаслідок зміни політичного режиму: 29 квітня 1918 р. владу перебирає на себе проголошений гетьманом П.Скоропадський, який перетворює УНР на Українську Державу (УД).

***

Зовнішньополітичний курс УД був націлений на приєднання всіх земель, що з етнографічного та історичного погляду були зв'язані з Україною. Як вказує історик О.Бойко, переговори з сусідніми країнами та тими державними утвореннями, що виникли внаслідок розпаду Російської імперії, точилися здебільшого навколо проблеми території та кордонів.

На заході з територій, що відійшли до України за Брестським мирним договором, у складі Української Держави була утворена Холмська губернія, яка включала Холмщину, Підляшшя, а також південну частину Брестського і Кобринського повітів Гродненської губернії. За чим самим договором західний кордон України був визначений відповідно до кордонів Росії з Австро-Угорщиною (1914). Тут українські землі межували з новоутвореною Польською державою.

За Брестським мирним договором на півночі до України відійшли три південні повіти Мінської губернії – Пінський, Мозирський і Річицький, а також частина Брестського і Кобринського повітів Гродненської губернії, де населення складалося з українців і почасти білорусів. За часів УНР вони були включені відповідно до складу Волинської і Холмської губерній. З приєднанням цих територій Україна вступила в протиріччя з прагненням білорусів до самовизначення та об'єднання усіх білоруських етнографічних земель. За згодою німецького командування уряд Української Держави розповсюдив свою владу на півночі на всі спірні території, на які претендував. Рішенням Ради міністрів від 7 червня 1918 р. вони склали окрему адміністративну одиницю – Поліський округ (староство) із адміністративним центром у Мозирі. До української території із стратегічних міркувань був приєднаний Гомельський повіт Могилівської губернії з переважно білоруським населенням. Спонукало до цього важливе становище Гомеля, розташованого на перетині двох залізниць та водного шляху, що вели до Чернігова та Києва. Адміністративно повіт увійшов до Чернігівської губернії. З цього бачимо, що за П. Скоропадського формування території України спиралося не лише на етнографічний принцип, але й на "стратегічну доцільність".

Найбільш складною в цей час була проблема східних кордонів. Порівняно з добою УЦР на сході українська влада за гетьманату розповсюдилася на ряд нових територій: Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронізької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація. Згідно постанови Ради міністрів від 6 серпня 1918 р. Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта – до Харківської губернії.

Відповідно до Брестських мирних угод, радянська Росія зобов'язувалася визнати УНР, вивести з її території свої війська, розпочати переговори про підписання мирного договору і встановлення державних кордонів. Перші кроки до миру зробила українська сторона. 2 квітня 1918 р. Рада народних міністрів УНР звернулася до радянського уряду з пропозицією припинити стан війни і визначити окремою угодою кордони країн, на що Москва відповіла 3 квітня згодою провести спільну мирову конференцію. В результаті довгих і копітких узгоджень місцем її проведення був обраний Київ.

Починати треба було з припинення стану війни. Розпочаті 4 травня в Кореневі (Курська губернія) переговори про перемир'я між представниками німецьких і українських військ, з одного боку, і військ РСФРР – з другого, продовжились 6 травня в Конотопі і завершились підписанням договору про припинення військових дій. Була встановлена демаркаційна лінія – тимчасове розмежування території Української Держави та РСФРР. Вона проходила через: Сураж-Унечу-Стародуб-Новгород-Сіверський Глухів-Рильськ-Колонтаївку-Суджу-Беленіхіно-Куп'янськ. Таким чином, населені українцями Бірюченський, Богучарський, Острогозький повіти Вороніжчини залишилися у складі РСФРР. Але українська сторона не вважала цю лінію остаточним кордоном. Проте подальші тривалі переговори у Києві врешті закінчилися нічим вже з огляду на революцію у Німеччині та Австро-Угорщині та кризу влади П.Скоропадського.

Однією з найважливіших зовнішньополітичних проблем Української Держави було розмежування території з державними утвореннями, що виникли після розпаду Російської імперії і безпосередньо межували з Україною. Це питання постало з початком українсько-російських переговорів, ставши одним з каменів спотикання у досягненні взаєморозуміння сторін. Російська делегація претендувала на те, щоби представляти всю колишню Російську імперію. Більшовицька Росія ніяк не бажала погодитись з фактом відокремлення від неї Дону, Кубані, Криму, які прагнули стати на шлях державного самовизначення і вважала їх за тимчасові антирадянські "контрреволюційні" утворення.

Принципи, якими керувалася українська сторона у відносинах з новими державними утвореннями, були викладені у документі "О границях Української Держави під виглядом політичним", підготовленому Д. Донцовим, що брав участь у мирних переговорах як експерт української політичної комісії. Цей документ аналітичного характеру охоплював велике коло питань і був покладений в основу визначення позиції України щодо її кордонів. Українська Держава виходила з факту розпаду старої Російської імперії і визнавала за окремими її частинами, які самовизначились, право на суверенітет. Враховуючи непевність політичної ситуації в цих регіонах, українська сторона повинна була провадити гнучку політику. Так, Д. Донцов зазначав, що у Всевеликому війську Донському треба вбачати союзника, що, на його думку, мало б стати "найпершим і найважливішим завданням нашої східної політики. За ціну цього приятельства могла б Україна зрезигнувати з українських національних окраїн Донщини. Анексія Донщини з Кубанню була б шкідлива і неможлива до проведення".

Політика Української Держави щодо вкрай важливого у стратегічному відношенні Кримського півострова, на думку Д. Донцова, мала бути іншою. Визнання права Криму на самовизначення мало носити характер не політичний, а лише культурно-національний з забезпеченням прав татарського народу. Українська Держава не повинна була робити жодних компромісів у справі Криму, бо приналежність Криму до України, вважав Донцов, є необхідною умовою української незалежності. Український уряд мав добиватися суверенітету над Кримом і вести переговори про його статус в Українській Державі, виходячи з того, що півострів є її складовою і невід'ємною частиною.

Відносини Української Держави з Доном розвивалися динамічно і носили загалом добросусідський рівноправний характер, за винятком суперечностей щодо перспектив Кубані. Політичні обставини змушували обидві сторони йти на взаємні поступки. Встановлення кордону між Україною і Доном зміцнювало позиції української делегації на переговорах з РСФРР. Донському уряду порозуміння з Україною давало можливість вивільнити свої військові сили для боротьби з більшовиками та отримати матеріальну допомогу від Української Держави. Були й інші причини, в тому числі й економічного характеру, які робили договір з Доном конче потрібним. 8 серпня 1918 р. уряди Української Держави і Дону підписали договір про основні принципи двосторонніх відносин. Сторони обмінялися визнанням суверенності й незалежності одна одної. Договором передбачалося, що обидві держави зрікаються територіальних претензій й кордоном між ними буде слугувати адміністративна межа між Областю війська Донського та Воронізькою, Харківською і Катеринославською губерніями. В районі Маріуполя до України прилучалася певна територія на схід для забезпечення цілісності адміністративно-господарського управління містом та портом.

Кубанське козацтво також встало на шлях самовизначення. У січні 1918 р. було проголошено Кубанську Народну Республіку, як складову федеративної Російської республіки, 16 лютого – самостійну Кубанську Народну Республіку. Українські уряди провадили лінію на зближення з національно близьким до українців кубанським козацтвом з метою схилити його до злуки з Україною. Протягом усього 1918 р. між українським і донським урядами велася таємна, а часом і відверта боротьба за вплив на Кубань. Маючи в Кубанському крайовому уряді своїх прихильників, і Україна, і Дон в перспективі планували приєднати Кубань до себе. Проте події нового витку громадянської війни перекреслили ці плани.

Свого часу Українська Центральна Рада не включила Крим до складу УНР, оскільки він не був українською етнографічною територією. У III Універсалі та Законі про адміністративно-територіальний поділ УНР йшлося про Таврійську губернію (без Криму). Як виявилося згодом, відмова від претензій на стратегічно важливий, територіально і економічно пов'язаний з Україною Крим була політичною помилкою керівництва УНР. Почасти її можна пояснити сподіваннями української влади на федерацію з демократичною Росією. Кримське питання не піднімалося на мирних переговорах у Бресті. Оскільки Крим не був згаданий у Брестському мирному договорі в числі територій, на які розповсюджується суверенітет УНР, більшовики сподівалися, що він залишиться у складі радянської Росії. Для цього вони на всяк випадок зробили Крим "самостійним" і "незалежним", проголосивши наприкінці березня 1918 р. квазі-державу – Радянську соціалістичну республіку Тавриди.

Проголошення державної самостійності України ускладнило стосунки з Кримом. Під час вигнання більшовицького війська з території УНР українська влада намагалася виправити свою помилку. Наприкінці квітня українське військо під проводом полковника П. Болбочана вирушило в похід на Крим і увійшло до півострова, але німецьке командування не дозволило йому означити свої здобутки як приналежні Україні. Приєднанню півострова до України опиралася частина діячів кримськотатарського руху, російські кола Криму та на початку Німеччина, яка до кінця літа 1918 р. не могла визначитися зі своїм ставленням до майбутнього цієї території. Спочатку у Берліні розглядалася можливість встановлення протекторату над Кримом. Але з часом перемогла позиція, згідно з якою півострів мав бути переданий Україні на правах автономії.

На території Криму перебували німецькі війська, які у квітні вигнали звідти більшовиків. У травні-червні за згодою з німецьким командуванням тут був утворений Кримський крайовий уряд. Серед його членів переважали урядовці Російської імперії, на чолі стояв генерал С. Сулькевич. І хоча в кримському уряді боролися різні політичні течії, головним напрямком його діяльності було визначено створення незалежного від України державного утворення, яке в майбутньому мало увійти до складу відновленої "єдиної Росії".

Українська Держава не визнавала "самостійності" Криму і вела наполегливу боротьбу за приєднання півострова. Гетьман П. Скоропадський та міністерство закордонних справ неодноразово зверталися до німецького командування та дипломатів з проханням посприяти у справі приєднанні Криму до України. Український уряд надавав широку допомогу українофільським течіям в Криму. Були виділені кошти на підтримку українських газет, громадських організацій, зокрема, спеціально створеного "Комітету степової України", українських кооперативів та інформаційного бюро МЗС України у Сімферополі.

Але всі ці заходи не призвели до змін на краще, у кримському уряді все більше брали гору проросійські настрої. У відповідь на антиукраїнську політику, Рада міністрів розпочала митну блокаду Криму. Було припинено перевезення товарів залізницею та морем. Економічного тиску Крим не витримав і згодився шукати компромісів. До цього його спонукала також і зміна позиції Німеччини, уряд якої в ході візитів до Берліну П. Скоропадського та Ф.Лизогуба погодився з українською точкою зору на шляхи вирішення кримської проблеми.

Таким чином, шляхом цілого ряду політичних і дипломатичних зусиль справу було зрушено з місця. На початку жовтня у Києві розпочалися переговори між Україною і Кримом. Кримську делегацію очолював міністр юстиції А. Ахматович, українську – прем'єр-міністр Ф. Лизогуб. В ході вкрай важких переговорів було досягнуто угоди про входження Криму до складу України на правах автономної одиниці. Однак повстання Директорії проти влади гетьмана П. Скоропадського, що розпочалось в другій половині листопада, поклало край намірам приєднання Криму до України.

У добу Української Держави гетьмана П. Скоропадського було досягнуто найбільших в часи Української революції успіхів у вирішенні територіальних питань. Ставши фактичною правонаступницею УНР, Українська Держава прагнула розширитися до меж, визначених попереднюю владою в законі про адміністративнотериторіальний поділ від 6 березня 1918 р. Шляхом військових, дипломатичних, політичних, економічних заходів українську владу було поширено майже на всі українські етнографічні землі Східної (перед тим підросійської) України. Розповсюдити її не вдалося лише на невелику частину українських етнографічних земель на сході. Це сталося тому, що наступ німецько-австрійських та українських військ припинився в середині травня, не дійшовши до межі, що визначала в законі українську територію. Із стратегічних міркувань на півночі українська влада розповсюдилася на частину білоруських земель.

Адміністративно територія Української Держави поділялася на 10 губерній і 1 округ. У складі УД було утворено нові адміністративно-територіальні одиниці – Холмську губернію та Поліський округ. До Чернігівської і Харківської губерній включено нові повіти. Досягнуто принципової згоди на входження Криму до складу України на правах автономії. Проте ці територіальні зміни 1917– 1918 рр. були перетворені нанівець внаслідок поразки держав Четверного союзу та повстання Директорії УНР на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою.

Ми бачимо, що уряд П. Скоропадського відверто відійшов від властивого попередній українській владі виключно етнографічного бачення "українського простору" як остаточної територіальної реальності. Від етнічного принципу в практичній діяльності гетьманські військова та цивільна адміністрації перейшли до державницького, коли вже легітимна суверенна "етнографічна Україна" ставала певним територіальним ядром державності, – а надалі стосунки з зовнішніми суб'єктами переходили у площину узгодження або конфлікту територіальних інтересів геополітичного або стратегічного характеру. Зазначимо, що саме такий підхід домінував у боротьбі новоутворених держав за спірні території Центрально-Східної Європи у дипломатичних та військових конфліктах 1918–1920 рр. Аргументуючи свою позицію для світової громадської думки, провідних держав, політичні та дипломатичні представники Польщі, Румунії, ЧехоСловаччини, Угорщини, Естонії, Латвії, Литви апелювали до принципу етнічних кордонів (етнографічні карти), але за змоги залучали "історичні кордони" (наявні на історичних картах) і водночас застосовували "право сили" у постійній збройній боротьбі за конкретну етнічно мішану або ж відверто чужу територію.

Територіальні здобутки УНР та Української Держави нам покаже видана у Відні у 1919 р. «Карта України» (рис. 28). Скоріш за все, вона замовлялася ще гетьманським урядом, але вийде вона вже за Директорії, коли сама Австро-Угорщина, ще показана карті, вже перестане існувати. Російськомовні карти України видавалися у 1918 р. і безпосередньо в Україні, але україномовна номенклатура ще не була розробленою, - чому й відповідне замовлення потрапило до віденського видавництва «Фрайтаг унд Берндт», яке друкувало україномовні карти вже двадцять років.


***
Рис. 28. «Карта України», 1919, Відень

Дати собі якусь остаточну раду щодо кордонів у Центрально-Східній Європі провідним західним державам було важко, і тому, як це зазвичай відбувається у великій світовій політиці, діяли або подвійні стандарти, або прагматичні інтереси щодо більшої корисності певного партнера в регіоні. Останні дозволяли в якійсь момент просто пост-фактум визнати легітимним територіальний стаус-кво, що утворився на момент закінчення активних військових дій. У 1918 р. такими методами користувалися Німечина та Австро-Угорщина, а опісля – вже країни переможниці з табору Антанти. Але оскільки Україна встигла стати союзником переможеної Німеччини, її перспективи у світі, який створювали переможці, були сумнівними. Особливо за умови внутрішніх конфліктів та війни фактично на всіх напрямках. З осені 1918 р. територіальні зміни України диктувалися мінливою реальністю воєнних дій, в яких врешті українські національні сили програли, але важливим правовим прецедентом стала історія Західноукраїнської Народної Республіки і практики окреслення "українського простору" із заходу.

Вже 1 листопада 1918 р. на землях колишньої АвстроУгорської імперії постала нова незалежна держава Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Територія ЗУНР у складі української частини Галичини, Буковини та Угорської Руси (Закарпаття) була визначена "Тимчасовим основним законом про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", ухваленим Українською Народною Радою ЗУНР 13 листопада 1918 р. Згідно Артикулу ІІ «Тимчасового закону», межі ЗУНР визначалися в наступний спосіб: «ГРАНИЦІ. Простір Західно-української Народньої Республики покривається з українською суспільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (Комітатів) : Спиш, Шариш, Земляни, Уг. Берег, Угоча і Марморош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000)» (рис. 24).

Протягом усього свого існування західноукраїнська держава також перебувала у стані збройної боротьби за державність проти новоутвореної Польщі. Попри волевиявлення українців, після розпаду Австро-Угорщини українські території Буковини та Закарпаття були окуповані румунськими, чеськими та угорськими військами. Фактично у складі ЗУНР перебувала лише Галичина


Лемківщина, Закарпаття, Буковина і Хотинщина перебували під українськими впливами лише короткий час.

Керівництво ЗУНР, підтримане населенням, вважало головною державною справою об'єднання з Наддніпрянською Україною. 5 листопада УНРада ЗУНР надіслала делегацію на чолі з О. Назаруком та В. Шухевичем до Києва для переговорів з гетьманом П. Скоропадським. З початком протигетьманського повстання переговори про об'єднання провадилися з Директорією. 1 грудня у Фастові був укладений "передвступний договір" про "маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Зміст угоди був оприлюднений наприкінці грудня 1918 р. на Київському губернському селянському з'їзді. Голова Директорії В. Винниченко повідомив, що ЗУНР і УНР заявили про свої наміри: перша – увійти з усім населенням і територією як складова частина до УНР; друга – прийняти територію і населення ЗУНР як складову частину державної цілості до УНР. Обидва уряди взяли на себе зобов'язання здійснити "державну злуку" в найближчим часі.

3 січня 1919 р. Українська Національна Рада ЗУНР затвердила "передвступний договір" і прийняла ухвалу про злуку. 22 січня 1919 р. було проголошено злуку – об'єднання двох українських державних утворень Української Народної Республіки (Наддніпрянська Україна) та Західноукраїнської Народної Республіки (Галичина, Буковина і Угорська Русь) в єдину соборну незалежну українську державу. Того ж дня злука була затверджена Універсалом Директорії УНР. 23 січня 1919 р. це рішення було затверджено Трудовим конгресом України, 528 делегатів конгресу представляли Наддніпрянську Україну, 65 депутатських мандатів було віддано ЗУНР. Але оскільки через воєнні дії вибори там не відбулися, Західну Україну на Трудовому конгресі представляла делегація Української Національної Ради ЗУНР у складі 36 осіб.

Відповідно до акту злуки ЗУНР і УНР, затвердженого Трудовим конгресом, єдина соборна УНР мала складатись з таких територій: Західної області – у складі Східної

Галичини, Буковини і Закарпаття; Східної області (Наддніпрянська Україна) – у складі Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам'янецької і Холмської губ. Порівняно з територією Української Держави у переліку відсутня Поліська округа, яку, очевидно, не включили до соборної України як неукраїнську територію. Вказана територія соборної української держави налічувала понад 500 тис. кв. км з населення понад 40 млн. осіб.

Урочисто проголошений акт злуки носив, як ми розуміємо, очевидно декларативний характер. На цей час окреслена в документі територія обох українських держав не контролювалися в повному обсязі ані урядом ЗУНР, ані урядом УНР. Через воєнний стан практичне злиття двох державних структур відкладалося на майбутнє – до скликання Всеукраїнських установчих зборів, обраних спільно Наддніпрянською і Західною Україною. Соборна УНР не набула характерних рис ані унітарної, ані федеративної держави. З певними припущеннями з правової точки зору вона могла б вважатися конфедеративним об'єднанням. Західноукраїнська республіка залишила свої органи законодавчої та виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Вона й надалі діяла як окреме державне утворення у внутрішніх справах та на міжнародній арені. Влада Директорії та її виконавчих органів й надалі обмежувалася землями на схід від Збруча. Певним чином координувалася лише військова діяльність обох урядів. Втім, в історії українського народу проголошення Злуки залишилося непересічною подією і вагомим прецедентом на майбутнє, попри нереалізованість цього акту через зовнішні агресії та внутрішньоукраїнські політичні конфлікти.

***

Успіх Директорії, яка де-факто була правонаступницею УНР, в боротьбі проти П. Скоропадського, виявився нетривалим на тлі решти її проблем, і вже взимку 1918– 1919 рр. Україна знову перетворилася на театр воєнних дій всеросійської громадянської війни. Агресія з боку більшовиків, а з літа 1919 р. й Збройних сил Півдня Росії призвела до відступу українського уряду на Поділля. Тимчасовий успіх спільних дій Армії УНР та Української Галицької Армії у серпні 1919 р. в наступі на Київ-Одесу врешті закінчився військовою поразкою і політичним розколом між наддніпрянцями та галичанами. Акт Злуки УНР і ЗУНР 19 січня 1919 р. виявився формальністю, а територія Галичини на червень 1919 р. була окупована Польщею. Подальші дипломатичні домовленості С. Петлюри та польського уряду (Варшавська угода березня 1920 р.) мали наслідком спільний наступ польськоукраїнських військ на Київ у травні 1920 р. Проте хід війни показав, що де-факто територія України опинилася поділеною між новою Польщею і Радянською Росією, що й було закріплено Ризьким миром 1921 р.

Участь у підписанні Ризького договору Української СРР була формальністю, оскільки "воєнно-політичний союз радянських республік" лише маскував трансформацію Російської держави у нову, радянську форму. У 1922–1923 рр. із утворенням СРСР і укладанням Союзного договору зовнішньополітичні функції УСРР остаточно перейшли до Москви.

Ще однією невдалою спробою втрутитися у процеси післявоєнного врегулювання стали намагання українських представників взяти тучасть у Паризькій мирній конференції, яка розпочала роботу 18 січня 1919 р. Конференцію було скликано, аби закріпити результати Першої світової війни і вирішити питання повоєнного устрою Європи. До участі в ній запросили лише ті держави, які від початку воювали на боці Антанти або встигли приєднатися до неї наприкінці війни. Україна, що уклала сепаратний мирний договір з Центральними державами, а відтак не була офіційно визнана жодною країною-переможницею, до участі у конференції запрошена не була. Формально "українське питання" як самостійне конференцією навіть не розглядалося.

Хоча, як покажуть нам карти, у 1919 р. певні шанси на визнання в України існували. Приницп етнічних кордонів відводив для "потенційної" української держави певне місце (див. рис. 29А). Можливо, якби успіхи Армії УНР влітку 1919 р. не закінчилися лише нетривалим взяттям Києва, "українське питання" могло би потрапити "на стіл" Паризької конференції. Принаймні західна громадська думка (як зазвичай дещо наївна) вважала, що тепер етнічні кордони стануть визначати політитичні. Щодо України вона також могла так вважати, спираючись на звичну етнографічну карту Європи. "Русинималороси" там вже були від 1840-х років, щоправда вони там не були "українцями".

Україна на карті Європи. Рис.29А.png
Рис. 29А. «Європа за новоукладеними договорами», Лондон, 1919.


А ще карта на рис. 29 нам зайвий раз нагадає про картографічну помилку О. Ріттіха, який зарахував більшість населення Таврійської губернії до великоросів: англійці її зміст роками передруковували і не звернули уваги на російський перепис 1897 р. Нова статистика очевидно виправляла О.Ріттіха на користь українців, але подалі від Росії інерція в зображенні етнографічних карт вочевидь тривала.

Втім, у будь-якому разі реальні підсумки післявоєнного врегулювання у Європі будуть дуже не схожі на цю карту – що у випадку України, що у цілій купі інших. У низці збройних конфліктів, що прокотилися Центральною та Східною Європою аж до Туреччини та Закавказзя, вирішувала усе вже не етнографічна карта, а право сили. Французька допомога новій Польщі під час її війни проти ЗУНР перекреслить етнографічну карту Галичини. А наслідки радянсько-польської війни 1920 р., закріплені мирним договором з РСФСРР та УСРР у Ризі дадуть Польщі набагато більше, аніж було перед тим у неї реальних амбіцій. Майже остаточні підсумки післявоєнних конфліктів у Центрально-Східній Європі нам покаже карта на рис. 29Б.
Україна на карті Європи. Рис.29Б.png
Рис. 29Б. «Європа за договорами» на 1922, «Енциклопедія Британіка».

Щоправда, мирна конференція приділила значну увагу вирішенню долі окремих українських територій – Закарпаття, Буковини й, особливо, Східної Галичини. Уряд ЗУНР покладав великі надії на рішення конференції. Вони були пов'язані передусім з "14 пунктами В. Вільсона", які передбачали автономію для народів АвстроУгорщини і створення незалежної Польщі на територіях, "заселених безспірно польською людністю". І хоч усі великі держави погоджувалися з тим, що Східна Галичина є переважно українською, варіант утворення самостійної Західноукраїнської держави не розглядався.

Два важливих геополітичних чинники визначали і ускладнювали політику великих держав щодо Східної Галичини. Перший полягав у необхідності рахуватися з інтересами Росії, адже приєднання Східної Галичини було її метою у Першій світовій війні. На цьому й далі наполягали лідери білої Росії. Другий полягав у тому, що Антанта була зацікавлена у зміцненні Польщі як бастіону проти більшовицької Росії. Якщо Франція відверто захищала польські інтереси, Велика Британія і США, доки ситуація в Росії залишалася неясною, ставилися до надмірного посилення Польщі досить обережно.

Спроби Паризької мирної конференції припинити польсько-українську війну в Галичині не принесли результату. На початок червня 1919 р. майже вся територія Галичини була окупована поляками. 25 червня Найвища рада Антанти санкціонувала вже здійснені збройні акції польської армії у Східній Галичині – дала свою згоду на "тимчасову військову окупацію" Галичини аж по ріку Збруч. Але вирішення питання про остаточний політичний статус її вона відклала на майбутнє.

Уряд ЗУНР вирішив продовжити і дипломатичну, і воєнну боротьбу. 15 липня диктатор ЗУНР Є. Петрушевич надіслав Найвищій раді Паризької мирної конференції ноту протесту, у якій наголосив, що український народ і його армія не припинять боротьбу за свою державу проти польських загарбників. Державний центр ЗУНР та Українська галицька армія знайшли притулок на території УНР, де деякий час вели своє існування. УГА разом з армією УНР взяла участь у великій наступальній операції проти Червоної армії. Успішний наступ з'єднаних українських армій був зупинений, коли у боротьбу проти них вступила біла Добровольча армія. Військові поразки змусили урядові установи УНР та ЗУНР залишити свою територію. 16 листопада 1919 р., проіснувавши трохи більше року, ЗУНР припинила існування. Її уряд переїхав до Відня, де протягом 1920–1923 рр. діяв як екзильний державний центр.

Непевний статус Галичини нам покаже ексклюзивна карта з "Атласу Перемоги" лондонської газети "Дейлі телеграф" 1920 року (рис. 31). Оскільки її готував інший упорядник, аніж більшість тогочасних британських картографічних видань (зазвичай решту робив Единбурзький картографічний інститут Королівських картографів Бартолом'ю), то й вигляд Європи у "міжчассі" тут трохи інший. Автор цього видання Олександр Гросс зафіксував території, які не мали на момент видання юридичної приналежності: зони плебісцитів (у Східній Пруссії та Верхній Сілезії) і Галичину, щодо якої ще не було «ясності». Цілком імовірно, що це - єдина політична карта Європи, на якій є "нічия" Галичина. Через це вона нас цікавить, як вагомий феномен доби. На тій же карті ми побачимо незалежні закавказькі держави, окуповані радянською Росією у 1920–1921 рр.
Україна на карті Європи. Рис.31.png
Рис. 31. «Нічия Галичина» з атласу «Дейлі телеграф», 1920, Лондон
Звернемо увагу, що більша частина неслов'янських "національних окраїн" від Росії вже відокремилася. Помітно, що (і це не відрізняється від решти європейських карт XVI – поч. ХХ ст.) "Росія" існує лише в Європі. Далі на схід – її володіння – Сибір, Центральна Азія. Раніше знімала протиріччя між "країною Росією" (до Урала) і розмірами Російської держави назва "Російська імперія". Але останньої вже не було. Цікаво, що проголошення Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки від Балтики до Уралу стало мабуть найбільшим розширенням меж однієї країни в історії за один момент. Втратилися статуси "метрополії" та "колоній", "володінь", "васалів" (Хіва та Бухара). Усе замінилося надскладною для сприйняття назвою, яка по всьому світі зазвичай потім замінялася "Росією". Американці потім писатимуть ще років двадцять на картах: "СРСР (Росія)".
Україна на карті Європи. Рис.32.png
Рис.32. Поглинання Закарпаття. Атлас «Дейлі телеграф», 1920.
На іншій карті атласу відображено процес "переймання" Закарпаття Чехо-Словаччиною (рис. 32), а в легенді до вельми неадекватної етнографічної карти Центральної Європи ми побачимо той випадок, коли українці були народом з найдовшою назвою у Європі: "Малороси, Русини, Українці" (рис. 33)
Україна на карті Європи. Рис.33.png
Рис. 33. Фрагмент легенди з атласу «Дейлі телеграф», 1920.

Восени 1919 р. Паризька конференція повернулася до східно-галицького питання. Рішення на користь Польщі приймалося з огляду на поразки білих армій А. Денікіна та О. Колчака у боротьбі з Червоною армією. 21 листопада 1919 р. великі держави ухвалили компромісне рішення про подальшу долю Східної Галичини. Був ухвалений "Статут управління Східною Галичиною", згідно якого Польща отримала мандат Ліги Націй на управління нею терміном на 25 років з обов'язковим забезпеченням галицьким землям автономного устрою. 8 грудня 1919 р. Найвища рада Антанти під тиском польської сторони визнала східним кордоном Польщі т. зв. "лінію Керзона"[3], яка не відповідала етнічним кордонам Польщі й залишала під польською владою споконвічні українські землі Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Посяння.

Утворения УНР і ЗУНР, а потім проголошення їх об'єднання стали чинником, який притягував до себе українців Буковини та Закарпаття. Хоча УНРада ЗУНР проголосила свій суверенітет над північною Буковиною та Закарпаттям, у листопаді 1918 р. обидві українські території опинилися під контролем відповідно Румунії та Чехословаччини і Угорщини. Румунія і Чехословацька республіка були запрошені на конференцію як союзні Антанті країни, тому великі держави прихильно ставилися до задоволення їхніх територіальних вимог. Паризька мирна конференція дала згоду на анексію Румунією всієї Буковини включно з Чернівцями та північними землями з переважно українським населенням.

На Закарпатті ситуація була складнішою. На нього претендували Угорщина і Чехословаччина. В територіальній програмі президента Т. Масарика Закарпаттю, в разі приєднання до ЧСР гарантувалася автономія. 21 січня 1919 р. проведені у Хустї Всенародні збори "угорських українців" заявили про бажання об'єднатися з соборною Україною. Проте, усе вирішилося військовою силою. Наприкінці січня чехословацькі війська окупували більшу частину Закарпаття. Але варто зазначити, що врешті чехословацька окупація стала одним з "позитивів": Закарпаття не дісталося Угорщині, в якій процеси мадяризації місцевих русинів-українців тривали століттями. А міжвоєнна Чехословаччина була в нашому регіоні поодинокою демократичною державою з толерантним ставленням до української справи. На статус закарпаття це не впливало, але Т.Масарик надав притулок численній українській політичній еміграції. Остаточно приналежність української Буковини до Румунії та Закарпаття до ЧСР було зафіксовано у Сен-Жерменському мирному договорі союзних держав з Австрією від 10 вересня 1919 р. Його положення, які стосувались Закарпаття, були також підтверджені у Тріанонському мирному договорі з Угорщиною від 4 червня 1920 р.

Отже, сподівання українців на підтримку світової спільноти не виправдатися. Попри значні зусилля, неофіційній українській делегації так і не вдалося схилити Паризьку мирну конференцію до міжнародно-правового визнання УНР і збереження територіальної цілісності українських земель. Негативне ставлення країн Антанти і США до незалежності України стали вирішальним фактором, який перекреслив усі українські дипломатичні і збройні зусилля. Підтримані провідними країнами Заходу були територіальні амбіції Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. З іншого боку, стабілізація радянського режиму на більшій частині українських земель робила подальші "картографічні вправи" з українськими теренами фактично зайвими. Будь-які наступні територіальні зміни могли пов'язуватися лише з кризою Версальської системи міжнародних відносин, яка врешті відбудеться лише наприкінці 1930-х років. Винуватцями змін виступлять Третій Рейх А. Гітлера, Італія Б. Муссоліні та СРСР Й. Сталіна. І очевидно, що за цих умов український народ свою долю не вирішував.

***

Але, але… До нової європейської кризи, спричиненої ревізією Версальських угод, Україна усе-таки на картах закріплюється. Щоправда, лише з радянського боку. Етнографічні карти ХІХ ст. вже були начебто "востаннє", з більшим бо меншим успіхом, використані при проведені кордонів у 1918–1923 рр. Надалі лишилися на поверхні "Нового Світу" (як урочисто називали нові кордони у картографічних виданнях переможної Антанти) нові політико-адміністративні кордони нових (чи відносно нових) держав Центральної та Східної Європи. Слово "Україна" ані польська, ані румунська, ані чехословацька офіційна картографія згадувати не прагнули. Кожен український край, що потрапив під їхню владу (як колись сама Польща поміж імперіями), мав власну загальну назву: Галичина стала "Східною Малопольщею", Закарпаття – "Карпатською Руссю", Буковина та Бессарабія не потребували корекції з боку Бухаресту. Про всяк випадок нові володарі українських територій кожен (пам'ятаючи про вагу етнографічних карт) по-своєму провадив політику асиміляції і зміни ідентичності українців.

Більш-менш цивілізованою, як ми вже згадували, лишалася лише ліберальна політика чехословацького президента Томаша Масарика, – проте це аж ніяк не тягло за собою сумніви у приналежності Закарпаття. Адміністративне ж утворення з назвою "Україна" після 1920 р. існувало лише як "Українська Соціалістична Радянська Республіка" (потім за Сталінською конституцією слова "соціалістична" та "радянська" поміняють місцями), але, тим не менше воно снувало і перебувало на картах – радянських та європейських. Тому варто зупинитися на територіально-статусних еволюціях Радянської України, – від якої незалежна Україна отримала у 1991 році свої сучасні кордони.

Спочатку, у 1917–1919 рр. національна політика більшовиків передбачала "право народів на самовизначення" лише як суто декларативне гасло, яке мусило випробовувати себе у реаліях міжнародних конфліктів і громадянської війни. Самовизначення Фінляндії і Польщі (які так і не злилися протягом ХІХ ст. в одне "тіло" з російським народом та державою) видавалося вимушеним, але принаймні очікуваним тимчасовим кроком. Надалі, по мірі розгортання експорту пролетарської революції цю ситуацію можна було спробувати виправити. Що ж до решти "національних окраїн", тим більше східнослов'янських, дії Кремля визначалися поточними прагматичними деклараціями та кроками, залежними від військових здобутків Червоної Армії.

Перша спроба радянізації України у боротьбі з Центральною Радою породила маріонеткову радянську "УНР". Остання не відповідала жодній з ознак державності. Вона безслідно припинила існування у березні 1918 р. з приходом австро-німецьких союзників Ради. Утворені більшовиками в ситуативних політичних цілях на українських землях на початку 1918 р. ДонецькоКриворізька республіка та Радянська соціалістична республіка Тавриди також не були державами в прямому розумінні. Певна зміна в ставленні відбулася у 1919 р., коли складнощі боротьби за Україну і об'єктивно оцінена вага "розв'язання національного питання" в мобілізації ресурсів для перемоги над "єдинонеділимським" Білим рухом показали, що необхідно таки створити більш ефективну українську радянську державність, яка б виглядала як формально незалежне утворення звільненого радянською владою з-під гніту "тюрми народів" українського народу. Держава була б, начебто, окремою, але зі спільною з Росією Червоною Армією та партійним керівництвом, попри формальне існування власної КП(б)У.

Вперше територія та кордони української радянської держави – формально незалежної УСРР – були визначені у затвердженому 10 березня 1919 р. Радою Народних Комісарів УСРР "Договорі про кордони з Російською Соціалістичною Радянською Республікою"[4]. Враховуючи ті адміністративно-територіальні зрушення, що відбувались на українських землях протягом 1917–1918 рр., підхід радянської влади до державного розмежування був суто формальний: кордони мали проходити по старих межах губерній. До УСРР відходило 9 губерній: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська (без Криму), Харківська, Херсонська, Чернігівська (без 4 північних повітів). Втім, за невеликими винятками територія УСРР відповідала території автономної УНР за III Універсалом Центральної Ради (листопад 1917 р). Тому можна стверджувати, що після подій українських національно визвольних змагань вже ніхто не повертався до сумнівів літа 1917 р. щодо "загальних меж" України. Про тодішні "п'ять українських губерній" вже ніхто і не згадував. УСРР на чолі зі своїм комуністичним керівництвом входила до "воєнно-політичного союзу радянських республік", який слугував евфемізмом для відновлення Російської імперії в колишніх межах, але вже під гаслами нової інтернаціоналістичної ідеології.

Втім не будемо вже постфактум геть ігнорувати початковий державницький потенціал Радянської України. Її провід на чолі з Християном Раковським плекав достатньо багато ілюзій щодо реальних та потенційних власних повноважень. Формальна радянська конфедерація з Росії, України, Білорусі та Закавказзя, що склалася протягом завершального етапу громадянської вйни, могла видаватися харківським більшовикам (столицею УСРР до 1934 р. лишався Харків) бажаною реальністю. УСРР володіла міжнародною суб'єктністю, тобто підписувала паритетно разом з РСФРР міжнародні договори, які окреслювали межі цієї держави – зокрема Ризький мир з Польщею 1921 р.[5]Час від часу заходила мова про запровадження власних консульських служб закордоном, територіальні та економічні стосунки з Росією відбувалися в рамках договірного процесу рівних суб'єктів, – попри очевидний пріоритет думки вищих партійних установ. Але ці ілюзії розвіялись у 1922–1923 рр., коли стабілізація режиму дозволила Москві поприбирати зайві декорації. Починається процес утворення Союзу РСР, який передає цілу низку суверенних повноважень республік союзному Центрові, а статус республік опиняється під загрозою в контексті "дискусії з національного питання", що відбувалася за участі наркома національностей Йосифа Сталіна та самого пролетарського вождя Володимира Леніна. Суттю дискусії було визначення того, чи буде новий формат радянської держави простим миттєвим розширеннямРосійської Федерації, в якій попередні учасники "воєнно-політичного союзу" стануть звичайними суб'єктами федерації наряду з іншими, перед тим статусно нижчими (Татарією, Карелією, Республікою німців Поволжя, Горською республікою та ін.), або ж цей новоутвір буде мати формально конфедеративний "неросійський" характер. Перемогла, як ми знаємо, точка зору Леніна, який відстояв радянську форму національної державності для співзасновників СРСР. Ми знаємо також, що репресивно-асиміляційної суті радянського національного врегулювання це надалі не змінило, але за тих обставин і ця формальність "союзної держави" залишила для України на майбутнє певний ембріональний "комплект" для можливої міжнародно-правової суверенізації.

Європейська картографія, яка мусила спиратися на якісь формальні підстави, на картах "Нового Світу" 1921– 1923 рр. виділяла радянську Україну окремим контуром в загальному контурі нової Росії, щодо устрою, меж та форми визнання якої ще не існувало якоїсь ясності. "Реальність" радянської України видавалася більшою, аніж наприклад радянської Білорусі, яку окреслити на мапі часто-густо забували. Закавказзя, яке Червона Армія завоювала у 1920–1921 рр., ще пару-трійку років малювали як три незалежні неросійські (бо іншого кольору) держави – Грузію, Вірменію та Азербайджан. Сибір та Середня Азія лишалися в своєму державному статусі "терра інкогніта", і їх підписували традиційно, як до 1917 р. – "Сибір" та "Киргизи"; до 1922 р. існувала як радянський лімітроф[6] Далекосхідна республіка. "Росія" лишалася також традиційно в Європі, але щодо її колишньої "імперії" на схід від Уралу на даний момент було ще незрозуміло, що писати. Лишався поки лише спільний російський колір.

Після утворення СРСР та укладання протягом 1923 р. Союзного договору одночасно із процесами визнання Заходом більшовицької держави ситуація дещо прояснюєтья. На увесь простір колишньої Російської імперії розтягується напис "Союз Радянських Соціалістичних Республік", який, втім, часто доповнюється невипадковим словом "Росія" у дужках. В такий цікавий спосіб Росія миттєво перестала бути імперською державою і перетворилася на візуальну федерацію, де ширина контуру, а інколи й виділення кольором просто позначали різницю в статусі національних федеративних утворень від Фінської затоки до Тихого океану. З середини 1920х, трохи розібравшися в дещо заплутаному національному устрої РСФРР, на іноземних картах її внутрішні національні республіки окреслюються вже тонше, кольором не виділяються і вже візуально не "сперечаються" на мапі зі співзасновниками СРСР – Україною, Білоруссю та Закавказзям. З 1930-х, коли й з реальним статусом цих останніх прийшла певна ясність, СРСР на західних політичних картах починають зображувати одним кольором, де лише адміністративні пунктири час від часу вказують на наявність "союзних республік". Виділення останніх кольором збережеться лише на картах безпосередньо Союзу. Згодом, після 1945 р. міжнародна суб'єктність УРСР та БСРР як співзасновників ООН ні в кого не викликала зайвих ілюзій. Така практика збережеться до кінця існування СРСР.

Такі перехідні фази у картографуванні наших земель покажуть, зокрема, карти 1923 року. Британський "Сітізенс атлас" видавництва Бартолом'ю цього року переаховує нові держави в Європі після 1914 р., серед яких у Європі (Польща, Фінляндія, Естонія та ін.) присутня і Україна, решта "нового" – "автономні республіки у складі радянської Росії". Показані члени Ліги націй, до якої чомусь зараховані і Росія, і УСРР (є їхні прапори: рис. 34). У коментарях вказується, що "Росія у Європі і в Азії тепер поділена на декілька радянських республік, об'єднаних під центральною владою Союзу Радянських Соціалістичних Республік". Помітні очевидні протиріччя в процесі складання, коли відбувалися швидкі політичні зміни: на політичній карті Європи є Радянська Росія, Радянська Україна, немає Білорусі, є незалежні Грузія та Азербайджан.

Україна на карті Європи. Рис.34.png
Рис. 34. Фрагмент із «Ситізенс атлас», Единбург,1923
Кордони радянської України не відповідають дійсності і нагадують заплутані картографічні вправи 1919 р. (рис. 35).
Рис.35. Фрагмент із «Ситізенс атлас», Единбург, 1923

Ми це вже бачили на рис. 28: там лишається й "помилка Ріттіха" щодо Таврії. Етнографічна карта – традиційна ("малороси або русини"). А далі, на карті "Радянська Росія в Європі" є вже Білорусь (Whіte Russia), Грузія, Азербайджан і Вірменія, які в легенді визначені як "незалежні радянські республіки". В решті випадків територіальні утворення визначені як "автономні республіки" та "трудові комуни". Кордони радянської України тут вже відповідають реальності (рис. 36). Приналежне Чехословаччині Закарпаття підписане на іншій карті як "Карпатська Рутенія". Автори атласу не вбачають протиріччя у тому, що державне утворення в ареалі малоросіврусинів у них називається "Україна" (але це триватиме потім доволі довго).

Україна на карті Європи. Рис.36.png
Рис. 36. Фрагмент із «Ситізенс атлас», Единбург, 1923

Внутрішні межі України в СРСР змінювалися після громадянської війни лише кілька разів: у 1925 р. посунувсяся кордон з Росією у Донбасі передачею Шахтинського та Таганрозького округів Росії; у 1940 р. Молдавська АРСР (утворена перед тим з частини України у 1924 р.), перетворившись на Молдавську СРСР, трохи скоротилася на користь Одеської області; у 1954 р. до УРСР була переданою Кримська область РРФСР. Решта територіальних змін відбувалася за рахунок тих інших держав, які у 1918– 1923 рр. здобули собі українські етнічні терени із заходу.

Гучно заявлені факти "поневолення", "окупації", "загарбання" частин українського народу чужими державами (як би це не відповідало реаліям), надавали Радянській Україні в лексиконі тодішньої пропаганди виключне моральне право на об'єднання саме у своїх межах усіх "українських земель". Бо ж назва "Україна" існувала лише на радянській території. "Між вільними вільна" Радянська Україна мусила стати єдиним можливим національним домом для українців Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Було зроблено це, як ми знаємо, завдяки переділу сфер впливу у Східній Європі між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у 1939-1940 рр. і згодом де-факто і де-юре підтверджених результатами Другої світової війни – тепер вже учасниками Антигітлерівської коаліції. Велика Британія та США, віддаючи половину Європи під радянську "залізну завісу" фактично залишали Сталіну свободу рук для проведення тих кордонів, які були зручні радянській геополітиці у її виключній сфері впливу і під тими гаслами, які вона вбачала за потрібне озвучити.

Чергове зникнення Польщі у 1939 р. не було визнаним на Заході, але відновленою вона була у 1945 р. вже з новою конфігурацією кордонів. Анексію Прибалтики у 1940 р. також не поспішали офіційно визнати, але після 1945 р. вона також замальовується у радянські кольори. "Права СРСР" на Бессарабію уходили коріннями в аналогічні "права" на неї Російської імперії, і тепер з молдаван можно було спробувати утворити нову "нерумунську" націю, територіально приєднану до її "державного ембріону" у вигляді Молдавської АРСР. Буковина ніколи не належала Росії, але містила українські етнічні землі, на які вже існував відомий "монополіст". Те ж саме стосувалося й чехословацького Закарпаття у 1945 р. В сучасній антиукраїнській пропаганді через усе це називають Сталіна "збирачем українських земель", котрі українці собі отримали у 1991 р. начебто без будь-яких історичних зусиль, як подарунок, аналогічний "безпідставному" переданню Криму Микитою Хрущовим до УРСР у 1954 р.

Втім, залишимо у даному разі осмислення "історичної ціни" радянської України та радянської доби для українців осторонь, оскільки той "український простір", котрий (як і "молдавський", "карело-фінський", "польський", "білоруський", "прибалтійський" та інші, здобуті та нездобуті Москвою) приєднувала залізною рукою радянська імперія, був "створений", "винайдений" та окреслений аж ніяк не нею. Він становив собою хоча й до пори не суверенну державу, – але країну з власним народом. Цей простір був окреслений та наповнений часовопросторовим і людським змістом раніше – у лихоліттях XVII–XVIII ст. та наукових дослідженнях ХІХ ст., коли врешті набули чіткої форми "українські землі". І скільки б не говорилося про здобутки радянського режиму, його просторова уява не виходила за межі тих кордонів, які нам відомі з ІІІ Універсалу Центральної Ради та меж ЗУНРу, а якнайширшими українські державні терени для історії, нехай і нетривалими, залишаться за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.

Примітки[ред.]

  1. 5 Ірредентизм – гасло об'єднання в одній державі усього етнічного ареалу певного народу.
  2. Серед поширених на той час концепцій національного устрою держави існувала і ідея екстериторіальної "національно-персональної автономії", похідної від ідей австромарксизму Отто Бауера. Ця концепція також матиме місце у законотворчості Центральної ради.
  3. Я повторюся, що завданням даної книжки не є вивчення процесу формування кордонів України, а лише ретроспектива окреслення території. Тому подробиці щодо "лінії Керзона" та її історичної долі ми опускаємо.
  4. Зазначимо, що за тих умов радянська Росія тривалий час існувала без усталеної офіційної назви держави.
  5. Ризький договір 18 березня 1921 р., що підбив підсумки радянськопольської війни є промовистою ілюстрацією до реалій початкової міжнародної суб'єктності радянських республік. Його підписали з радянського боку лише РСФРР та УСРР; РСФРР підписала його також від імені БСРР, керівництво якої не було інформованим про хід переговорів та умови угоди, що визначила на 20 років західні межі цієї республіки.
  6. Лімітроф – буферне державне утворення, яке відокремлює ворожі держави.