Українська Церква й наша культура/Ідеологія Української Православної Церкви
| ◀ І. Культура духова | Українська Церква й наша культура II. Ідеологія Української Православної Церкви |
ІII. Культура соціяльна ▶ |
|
Яка ж це була та Церква, що створила таку високу культуру? Яка була ідеологія нашої Церкви, що одухотворяла Її на таку культурну працю?
Про ідеологію Української Православної Церкви трудно говорити, не розглянувши, що вона виконала для свойого народу. Однак, подавши тут нарис духової культури, яку створила наша Українська Церква в Україні, можемо зовсім сміло приступити й до її ідеології. Православна Церква на нашому грунті культурно стояла найвище. Наша Церква взяла собі за завдання з християнства найкращу частину його, й провела її вповні в життя. Щодо своєї ідеології, Українська Церква під тим поглядом стояла поміж усіма іншими Православними Церквами найвище. Вищої філософії від християнства на світі немає; про правдивість цього переконалися всі, що шукали правдивої філософії. Ідеологія нашої Церкви дуже висока. Вона є Церквою Первозванною, Апостольською. Її заснував Апостол Андрій, один з 12 Апостолів, Андрій Пєрвозванний. Наша Церква прийняли науку безпосередньо від Апостолів, з уст апостольських.
Наша Церква віддавна соборноправна. Наше духовенство звичайно вибіралось. Раз вибраний Священик був у великій пошані, — його шанували, й мало коли бувало, щоб наших Священиків легко переношувано з однієї парафії на другу. Україна подібного не знала. Усі духовні особи в нашій Церкві були виборні.
Наша Українська Православна Церква була незалежна від світської Влади. В нас того не бувало, щоб світська Влада занадто втручувалась до церковних справ; була отже окремою від світських втручувань. Однак поміж Церквою й світською Владою панувала найбільша гармонія. Наша світська Влада Церкву дуже шанувала, зате й Церква до Влади ставилась завсіди з належною пошаною. Наші князі й гетьмани завжди звертались у важливих випадках за благословенням і порадою до Митрополитів. Влада зате була Церкві завжди помічного. Князі й гетьмани були жертвенними, й ніколи не жаліли для своєї Церкви приспішити з пожертвами.
Наша Церква завжди вимагала від Священиків високої освіти. Неосвічене духовенство не було нашим.
Церква наша була вибачливою, любовною, терпимою та толерантною. Була національною, й тим дуже сильно впливала на розвиток національної свідомости серед народу. Понад те все ще була наша Церква щиро народньою. Її служба по всіх ділянках була скерована на добро народові. Наша Церква завжди старалася піднести народ релігійно, щораз на вищу ступінь, і то вміло сполучивши релігійність з його національним та культурним розвитком. Це відрізняє нашу Церкву від усіх інших Церков, а головно від Церкви Московської. Ось тому Українська Церква була завжди для свойого народу рідною Матір'ю.
Українське духовенство було високоосвічене, авторитетне, національне та близьке до народу. Хоч Україна й приєдналася 1654 року до Росії, однак наше духовенство, як щиро національне, ставило дуже довго опір проти того. Наші Митрополити Київські 32 роки не признавали злуки з Москвою. Гедеон Четвертинський, Митрополит Київський, зробивши в 1685 р. церковну злуку з Москвою, поховав волю нашої Церкви аж до останнього визволення України.
Наша Церква, бувши високо ідейною, ніколи не нападала на інші віроісповідання, але за те свою Віру боронила, як слід. Противне цьому було завжди в Москві, де духовенство було малограмотне. Там не признавали правильним навіть хрещення похрещених в іншій Православній Церкві. Українців примушували ще раз перехрещуватись; доходило до того, що навіть греків примушували перехрещуватись. До православних українців та греків ставились в Московії дуже підозріло й за ними пильно стежили.
Духовенство наше приносить до нас західню культуру. Знаємо багато наших високоосвічених духівників, що студіювали в західньоевропейських містах. Цілий ряд наших високоосвічених о.о. професорів свою освіту набували в Празі, у Відні, Штрасбурґу й ін. містах. Принесена нашим духовенством західня культура відчувалася всюди в усьому нашому культурно-освітньому житті. Церква наша ніколи не боялася західніх впливів, бо стояла нарівні з західньою культурою. Наше духовенство встаровину було в пошані перед іншими власне за свою добру освіту. Відзначалось наше духовенство знанням майже всіх европейських і старих мов. Маємо ще з XVII—XVIII віків велике число перекладів його з різних европейських мов. Духовенство наше було освітою все вище від світської нашої інтелігенції. В нас було зовсім звичайною річчю мати західньоевропейську освіту. Маємо цілий ряд наших учених з високою заграничною освітою: Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Ісая Трохимович, Тарасій Земка, Феофан Прокопович і багато ін., — всі вони вчилися по університетах Европи. Нема в Европі видатної високої школи, де б не вчилося наше духовенство.
Наше духовенство, як високо авторитетне, грало високу ролю в житті, — наша вища Ієрархія була першими совітниками чи дорадниками князів і гетьманів.
Принижування духовенства в нас не знане. Це виключно російська ідеологія. Найбільше приниження зазнало духовенство за царя Петра І, Петра III й Катерини II. Українська Церква ніколи не знала кари на тілі для духовенства, як то бачимо в Церкві Російській. Там було допустимим бити різками й катувати Священиків за всяку провину, як тільки хто з урядових чинників царя захотів собі того.
Українська Церква, як Церква щиро національна, різко відрізнялася. від інших Церков своїм величним гаслом: „Служити Народові, — то служити Богові“. Це цілком гармонізує зо всім тим, що зробила наша Українська Церква для свойого Українського Народу.
Цілий ряд наших Єпископів, Архимандритів й ін., принісши високу освіту з університетів західньої Европи, ширили її стихійно по всій Україні. Чогось подібного Росія, напр., не знала. Вона була загороджена китайською стіною від усієї західньої культури. Духовенство в ній було темне, малограмотне. Усе, чого Росія потребувала для поширення своєї культури, брала вона з України. З Росії звертались до Києва за вченими, яких часто закликувано до Москви чи Петербургу. Україна культурно та освітньо поставила на ноги й усю Росію. Російська влада дивилась на цю нашу вищість із великою ненавистю, й постановила за всяку ціну цілком поневолити Українську Церкву. До Петра І ще якось справа волі Української Церкви виглядала не найгірше. Однак від Петра І начинається сильний похід на Українську Церкву. Петро І свій Патріярхат цілком знищив, Українську Церкву підчинив цілковито собі, цебто „Святішому“ Московському Синодові, якого він був головою, як і головою всієї Російської Церкви.
Як вище згадано, наші духівники не були звиклими коритися всякому світському приказові. До тіла українського Священика різка ніколи не доторкалася. Тілесне карання Священиків у Росії сильно прибило їх духа, й тому й не дивно, що Церква Російська стояла так далеко взаді під культурно-освітнім поглядом. Петро I-ий був першою причиною теперішнього сильного закорінення в Росії більшовизму. Російські царі, починаючи від Петра, всі сіяли релігійний індиферентизм між російською інтелігенцією, що було також однією з найбільших причин до повстання в Росії більшовизму. Чогось подібного в Україні ніколи не було.
Наша інтелігенція все була побожна, до Церкви ходила й молилася, на Церкву жертвувала великі суми грошові. Наш інтелігент відчував, що Церква є його правдива Мати, він був свідомий того, що все, чим завдячує Україна великому культурному розвиткові, завдячує виключно своїй Українській Церкві. Найбільшу й найтяжчу боротьбу з обмосковленням краю вела наша Українська Церква, і була б ще довго трималася, коли б церковна політика царів не насіяла масу свойого священства по Україні.
В Україні Віра й Нація були злиті в одне нерозлучне ціле. Вистачало сказати, що він православний з України, і вже кожному було ясно, що ходить про українця. Або вистачило сказати, що він є українцем, тому вже ніхто не сумнівався, що це православний. Цілком спокійно можу ствердити що найбільша національна свідомість була витворена нам нашою Церквою й у Церкві. Духовенство наше завжди було з народом навіть у часах найбільшої його недолі. Віра й нація міцно в нас поєдналися, православність та українство ще й до сьогодні залишились нерозлучними поняттями.
Наші духовні школи свойого народу не зрадили, — вони позісталися й за час останньої революції тими самими, якими були встаровину. Вони то провадили ввесь час тяжку боротьбу з нерівним ворогом.
Наші священичі родини аж до революції були огнищем української національної свідомости. Витримали аж до часів, коли Україну поділено між сусідніми народами. Під пануванням Польщі доля нашого Священика була тісно зв'язана з ходом польської нагинки. Тому не дивно, що в нерівній боротьбі дуже багато українських Священиків у Польщі мусіло піддатись.
Що наші Духовні Семинарії таки витривало вели боротьбу проти зросійщення їх, можемо пересвідчитися й із тих великих страйків, які були в них останнього часу на денному порядкові, напр. великі страйки учнів Духовної Семинарії в Києві в 1905 році, в Кам'янці та ін. містах. Покажіть мені хоч одну світську школу з тих часів, щоб була відважилась на щось подібне. Наші семинаристи, розносивши по цілій Україні рідну національну свідомість, підтримували духа в народі та в Церкві. Священичі наші родини взагалі були тими баштами, які ще охороняли перед натиском чужих усе те, що було українським національним. Поділля, Київщина й Полтавщина зостались українськими, переживши всі найстрашніші напади, аж по сьогодні. Наші найкращі провідники й за новішої доби були вихованці Духовних Семинарій, або принаймні походили з родин духовних, — усі вони мали добру освіту духовну, напр. Симон Петлюра, Вол. Чехівський й інші. Симон Петлюра скінчив Духовну Семинарію, Чехівський Володимир — Духовну Академію в Києві. Взагалі вся наша інтелігенція своїм походженням у своїй більшості духовного стану. Наша інтелігенція й культура не відірвалися від Церкви, як то сталося в державах Західньої Европи або в Росії. В нас більшість інтелігенції була зв'язана з Церквою, до національної праці бралося майже виключно саме наше духовенство, яке національну свідомість в Україні й заховало від заглади.
Національне відродження Галичини пішло під впливом так званої Руської Трійці, і то: отця Маркіяна Шашкевича, о. Івана Вагилевича й Якова Головацького. Галичина зрусифікована не була, за те була дуже сполонізована. Відродження своє Галичина може завдячити також особам духовним, але більше — українізаційній політиці Австрії.
Найновіше в Україні, вже за більшовиків, — національну свідомість підтримувала Українська Автокефальна Церква (Митр. Василя Липківського). Вона провадила аж до останнього часу страшну боротьбу за національне відродження України. Жодна світська організація не може похвалитися, що за часів більшовицького режиму стільки зробила для України, як Автокефальна Українська Церква. В нерівній боротьбі вона була витрива́ла, не піддалась, майже загинула, а таки своє зробила.
Духовенство наше вдавнину було народнє. „Духовних людей“, в стосунку до всього населення, нараховувалось у нас удавнину до 10 %. Серед них була й опіка за народню грамотність. Вони були творцями духової культури між народом. Духовенство наше було виборне, а це його й лучило з народом. Встаровину про наших духівників дійсно можна було сказати, що вони працюють для Народу, а праця для Народу — то праця для Бога.
Українське духовенство створило культуру не тільки для свойого народу, але, завдяки своїй високій освіті, мало великий вплив і на Церкви сусідні, — Сербську, Болгарську, Московську й Молдавську. Наша Церква з гордістю може сказати, що свою місійну працю Апостола Андрія Первозванного провела в життя в цілості. Така Церква й заслуговує на те, щоб носити величну назву — Українська Православна Первозванна Церква.Цим би я коротко скінчив про духову культуру, яку створила нам наша Православна Церква, але лишається ще декільки слів сказати й про культуру соціяльну та матеріяльну, яку творила в нас також Українська Церква.