Українська Церква й наша культура/Ідеологія Української Православної Церкви

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українська Церква й наша культура (1942
Архиєпископ Іларіон
II. Ідеологія Української Православної Церкви
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ІІ.
Ідеологія Української Православної Церкви.

Яка ж це була та Церква, що створила таку високу культуру? Яка була ідеологія і я нашої Церкви, що одухо­творяла Її на таку культурну працю?

Про ідеологію Української Православної Церкви трудно говорити, не розглянувши, що вона виконала для свойого народу. Однак, подавши тут нарис духової культури, яку створила наша Українська Церква в Україні, можемо зовсім сміпо приступити й до її ідеології. Православна Церква на нашому грунті культурно стояла найвище. Наша Церква взяла собі за завдання з християнства найкращу частину його, й про­ вела її вповні в життя. Щодо своєї ідеології, Українська Церква під тим поглядом стояла поміж усіма іншими Право­славними Церквами найвище. Вищої філософії від христи­янства на св ті немає; про правдивість цього переконалися всі, що шукали правдивої філософії. Ідеологія нашої Церкви.дуже висока. Вона є Церквою Первозванною, Апостоль­ською. її заснував Апостол Андрій, один з 12 Апостолів, Андрій Пєрвозванний. Наша Церква прийняли науку безпо­середньо від Апостолів, з уст апостольських.

Наша Церква віддавна соборноправна. Наше ду­ховенство звичайно вибіралось. Раз вибраний Священик був у великій пошані, — його шанували, й мало коли бувало, щоб наших Священиків легко переношувано з однієї парафії на другу. Україна подібного не знала. Усі духовні особи в нашій Церкві були виборні.

Наша Українська Православна Церква була неза­лежна від світської Влади. В нас того не бувало, щоб світська Влада занадто втручувалась до церковних сирів; була отже окремою від світських втручувань. Однак поміж Церквою й світською Владою панувала найбільша гармонія. Наша світська Влада Церкву дуже шанувала, зате й Церква до Влади ставилась завсіди з належною пошаною. Наші князі й гетьмани завжди звертались у важливих ви­падках за благ словенням і порадаю до Митрополитів. Влада зате була Церкві завпеди помічного. Князі й гетьмани були жертвенними, й ніколи не жаліли для своєї Церкви приспішити з пожертвами.

Наша Церква завжди вимагала від Священиків високої освіти Неосвічене духовенство не було нашим.

Церква наша була вибачливою, любовною, терпимою та толерантною. Була національною, й тим дуже сильно впливала на розвиток національної свідомости серед народу. Понад те все ще була наша Церква щиро народньою. Її служба по всіх ділянках була скерована на добро народові. Наша Церква завжди старалася піднести народ релігійно, щораз на вищу ступінь, і то вміло сполучивши релігійність з його національним та культурним розвитком. Це відрізняє нашу Церкву від усіх інших Церков, а головно від Церкви Московської. Ось тому Українська Церква була завжди для свойого народу рідною Матір'ю.

Українське духовенство було високоосвічене, автори­тетне, національне та близьке до народу. Хоч Україна й приєдналася 1654 року до Росії, однак наше духовенство, як щиро національне, ставило дуже довго опір проти того. Наші Митрополити Київські 32 роки не признавали злуки з Москвою. Гедеон Четвертинський, Митрополит Київський, зробивши в 1685 р. церковну злуку з Москвою, поховав волю нашої Церкви аж до останнього визволення України.

Наша Церква, бувши високо ідейною, ніколи не напа­дала на інші віроісповідання, але за те свою Віру боронила, як слід. Противне цьому було завжди в Москві, де духовенство було малограмотне. Там не признавали правильним навіть хрещення похрещених в іншій Православній Церкві. Українців примушували ще раз перехрещуватись; доходило до того, що навіть греків примушували перехрещуватись. До православних українців та греків ставились в Московії дуже підозріло й за ними пильно стежили.

Духовенство наше приносить до нас західню культуру. Знаємо багато наших високоосвічених духівників, що студію­вали в західньоевропейських містах. Цілий ряд наших ви­сокоосвічених о.о. професорів свою освіту набували в Празі, у Відні, Штрасбурґу й ін. містах. Принесена нашим духовен­ством західня культура відчувалася всюди в усьому нашому культурно-освітньому житті. Церква наша ніколи не боялася західніх впливів, бо стояла нарівні з західньою культурою. Наше духовенство встаровину було в пошані перед іншими власне за свою добру освіту. Відзначалось наше духовенство знанням майже всіх європейських і старих мов. Маємо ще з XVI! — XVIII віків велике число перекладів його з різних європейських мов. Духовенство наше було освітою все вище від світської нашої інтелігенції. В нас було зовсім звичайною річчю мати західньоевропейську освіту. Маємо цілий ряд наших учених з високою заграничною освітою: Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Сильвестр Косів, Інокентій Гізель, Ісая Трохимовнч, Тарасій Земка, Феофян Прокопович і багато ін., — всі вони вчилися по університетах Европи. Нема в Европі видатної високої школи, де б не вчилося наше духовенство.

Наше духовенство, як високо авторитетне, грало ви­соку ролю в житті, — наша вища Ієрархія була першими совітниками чи дорадниками князів і гетьманів.

Принижування духовенства в нас не знане. Це виключ­но російська ідеологія. Найбільше приниження зазнало духовенство за царя Петра І, Петра III й Катерини II. Українська Церква ніколи не знала кари на тілі для ду­ховенства, як то бачимо в Церкві Російській. Там було до­пустимим бити різками й катувати Священиків за всяку провину, як тільки хто з урядових чинників царя захотів собі того.

Українська Церква, як Церква щиро національна, різко відрізнялася. від інших Церков своїм величним гаслом: „Служити Народові, — то служити Богові“. Це цілком гармо­нізує зо всім тим, що зробила наша Українська Церква для свойого Українського Народу.

Цілий ряд наших Єпископів, Архимандритів й ін., при­нісши високу освіту з університетів західньої Европи, ширили її стихійно по всій Україні. Чогось подібного Росія, напр., не знала. Вона була загороджена китайською стіною від усієї західньої культури. Духовенство в ній було темне, мало­грамотне. Усе, чого Росія потребувала для поширення своєї культури, брала вона з України. З Росії звертались до Києва за вченими, яких часто закликувано до Москви чи Петербургу. Україна культурно та освітньо поставила на ноги й усю Росію. Російська влада дивилась на цю нашу вищість із великою ненавистю, й постановила за всяку ціну цілком поневолити Українську Церкву. До Петра І ще якось справа волі Української Церкви виглядала не найгірше. Однак від Петра І начинається сильний похід на Українську Церкву. Петро І свій Иатріярхат цілком знищив, Українську Церкву під чинив цілковито собі, цебто „Святішому“ Московському Синодові, якого він був головою, як і головою всієї Росій­ської Церкви.

Як вище згадано, наші духівники не були звиклими коритися всякому світському приказові. До тіла україн­ського Священика різка ніколи не доторкалася. Тілзснека­рання Сваїцеників у Росії сильно прибило їх духа, й тому й не дивно, що Церква Російська стояла так далеко взаді під культурно-освітнім поглядом Петро I-ий був першою причиною теперішнього сильного закорїнеиия в Росії біль­шовизму. Російські царі, починаючи від Петра, всі сіяли релігійний індиферентизм між російською інтелігенцією, що було також однією з найбільших причин до повстання, в Росії більшовизму. Чогось подібного в Україні ніколи не було.

Наша інтелігенція все була побожна, до Церкви ходила й молилася, на Церкву жертвувала великі суми грошові. Наш інтелігент відчував, що Церква є його правдива Мати, він був свідомий того, що все, чим завдячує Україна великому культурному розвиткові, завдячує виключно своїй Українській Церкві. Найбільшу й найтяжчу боротьбу з обмосковленням краю вела наша Українська Церква, і була б ще довго трима­лася,коли б церковна політика царів не насіяла масу свойого священства по Україні.

В Україні Віра й Нація були злиті в одне нерозлучне ціле. Вистачало сказати, що він православний з України, і |>же кожному було ясно, що ходить про українця. Або вистачило сказати, що він є українцем, тому вже ніхто не сумнівався, що це православний. Цілком спокійно можу ствердити що найбільша національна свідомість була витворена нам нашою Церквою й у Церкві. Духовенство наше завжди було з народом навіть у часах найбільшої його недолі. Віра й нація міцно в нас поєдналися, православність та українство ще й до сьогодні залишились нерозлучними поняттями.

Наші духовні школи свойого народу не зрадили, — вони позісталися й за час останньої революції тими самими, якими були встаровину. Вони то провадили ввесь час тяжку боротьбу з нерівним ворогом.

Наші священичі родини аж до революції були огнищем української національної свідомости. Витримали аж до часів, коли Україну поділено між сусідніми народами. Нід пану­ванням Польщі доля нашого Священика була тісно зв’язана з ходом польської нагинки. Тому не дивно, що в нерівній боротьбі дуже багато укаїнських Священиків у Польщі мусіло піддатись.

Що наші Духовні Семинарії таки витривало вели бо­ротьбу проти зросійщення, їх, можемо пересвідчитися й із тих великих страйків, які були в них останнього часу на денному порядкові, напр. великі страйки учнів Ду­ховної Семинарії в Києві в 1905 році, в Кам’янці та ін. містах. Покажіть мені хоч одну світську школу з тих часів, щоб була відважилась на щось подібне. Наші семинаристи, розносивши по цілій Україні рідну національну свідомість, підтримували духа в народі та в Церкві. Священичі наші родини взагалі були тими баштами, які ще охороняли перед натиском чужих усе те, що було українським національ­ним. Поділля,Київщина й Полтавщина зостались українськими, переживши всі найстрашніші напади, аж по сьогодні. Наші найкращі провідники й за новішої доби були вихованці Ду­ховних Семинарій, або принаймні походили з родин духо­вних, — усі вони мали добру освіту духовну, напр. Симон Петлюра, Вол Чехівський й інші. Симон Петлюра скінчив Духовну Семинарію, Чехівський Володимир — Духовну Ака­демію в Києві. Взагалі вся наша інтелігенція своїм похо­ дженням у своїй більшості духовного стану. Наша інтелі­генція й культура не відірвалися від Церкви, як то сталося в державах Західвьої Европи або в Росії. В нас більшість інтелігенції була зв’язана з Церквою, до національної праці бралося майже виключно саме наше духовенство, яке на­ціональну свідомість в Україні й заховало від заглади.

Національне відродження Галичини пішло під впливом так званої Руської Трійці, і то: отця Маркіяна Шашкевича, о. Івана Вагилевича й Якова Головацького. Галичина зруси­фікована не була, за те була дуже сполонізована. Відро­дження своє Галичина може завдячити також особам духов­ним, але більше — українізаційній політиці Австрії.

Найновіше в Україні, вже за більшовиків, — національну свідомість підтримувала Українська Автокефальна Церква (Митр. Василя Липківського). Вона провадила аж до остан­нього часу страшну боротьбу за національне відродження України. Жодна світська організація не може похвалитися, що за часів більшовицького режиму стільки зробила для України, як Автокефальна Українська Церква. В нерівній боротьбі вона була витривала, не піддалась, майже загинула, а таки своє зробила.

Духовенство,наше вдавнину було народне. „Духовних людей“, в стосунку до всього населення, нараховувалось у нас удавнину до 10%. Серед них була й опіка за наводню гра­мотність Вони були творцями духової культури між наро­дом. Духовенство наше було виборне, а це його й лупило»з народом. Встаровину про наших духівників дійсно можна було сказати, що вони працюють для Народу, а праця для На­роду — то праця для Бога.

Українське духовенство створило культуру не тільки для свойого народу, але, завдяки своїй високій освіті, мало великий вплив і на Церкви сусідні, — Сербську, Болгарську, Московську й Молдавську. Наша Церква з гордістю може сказати, що свою місійну працю Апостола Андрія Первозванного провела в життя в цілості. Така Церква й заслу­говує на те, щоб носити величну назву — Українська Право­славна Первозванна Церква.

Цим би я коротко скінчив про духову культуру, яку створила нам наша Правдславаа Церква, але лишається ще декільки слів сказати й нро культуру соціяльну та матеріяльну, яку творила в нас також Українська Церква.