Українська Церква й наша культура/Роля й значення Української Церкви тепер
| ◀ ІV. Культура матеріяльна | Українська Церква й наша культура V. Роля й значення Української Церкви тепер |
|
З того, що я говорив, кожному стає ясним, яке історичне завдання взяла на себе наша Українська Православна Церква, й як його виконала. З попередньої історії зробімо собі висновки й на теперішній час. Наша Церква занепадає з часу, як підпала під повний вплив Російської Церкви. Привернім на своє місце свою стару Українську Церкву! Наша українська культура витворена Церквою, вона пересякнута церковністю, і такою позостанеться й на далі. Чи ми хочемо того, чи ні, а признати мусимо величезні заслуги своєї рідної Української Церкви перед своїм народом.
Український народ релігійний, і вже тому й надалі найбільший вплив матиме на нього духовенство. І ще довго наша культура буде творитися власне духовенством, бо Священик ще довго буде єдиним інтелігентом на селі, робітником на полі освіти й культури.
Релігійна байдужність — це ідеологія Російської Церкви; вона походить ще від часу Петра І, Петра III, Павла й Катерини II. Ця байдужість зростала не поміж нашою, а поміж російською інтелігенцією. Вона стала добрим грунтом для більшовизму, й буде ним аж до того часу, поки народ не повернеться до своєї Матері Церкви. Наша інтелігенція, що кінчала російські школи, придбала собі почасті й ту релігійну індиферентність, однак це не є наше, і, як чужо, повинно з-поміж нас зникнути. Українська інтелігенція була в нашій історії завжди правдиво-релігійною й церковною, й такою й повинна зостатися й на майбутнє. Масарик дуже добре говорив, що Росію до більшовизму привела релігійна байдужність, яка стала добрим грунтом для нього.
Релігійність буває внутрішня, як у нашого простого народу, що глибоко вірить в Бога й правдиво Його любить; і релігійність зовнішня або на показ, — так виглядає частина нашої інтелігенції сьогодні. Наша інтелігенція часто хоче бачити Церкву, як оруддя своїх впливів у житті. Не шукаймо свойого такого задоволенім в Церкві, — це дуже небезпечна й загрозлива ознака для нашого народу й Церкви! По 250-літньому пануванні Росії над нашою Церквою, трудно нам вибратися відразу на твердий грунт. Не може Церква в теперішніх обставинах відразу всього зробити. Ми маємо багато своїх вимріяних ідеалів, але здійснити їх дуже трудно, особливо в Церкві.
Останніми часами розбіжність між вимріяним ідеалом і дійсністю кинула українську інтелігенцію до Церкви, — але не завжди з церковною метою. Це загрожує розбиттям Церкви, це власне веде сьогодні до непорозуміння з громадянством. Тут наша Церква тратить свою чистоту Православія. Ми Церкві мусимо допомогти, а не руйнувати Її. Не є це прикметою українською — нападати на свою Церкву!Згадаймо, що в другій половині XVI віку вмішування Церковних Братств до справ чисто церковних довело було нашу Церкву до руїни. Наш історик Грушевський ясно показує, що власне це загнало майже всіх наших Єпископів на унію. Єпископ, вибраний раз, стає повновласним керівником Церкви. На жаль, наші світські церковні організації часто скоро стають недисциплінованими. Це велика загроза для Церкви! Через це в нас затрачується чистота Православія.
Я схарактеризував вам усю чинність і діяльність нашої Церкви, й треба бути обережними, щоб не повторювалися старі помилки, бо це дуже тяжко відбивається не тільки на нас самих, але й на наших нащадках.
Вихова молоді без церковного впливу неповна, — виховуймо нашу молодь у дусі церковному, в дусі чисто православно-християнському. Тому то я дохід із цього мойого викладу жертвую на стипендію одному із бідніших учнів Української Гімназії, щоб показати, що й у теперішню пору Церква повинна бути такою, якою вона була встаровину.
Наша Українська Церква й народ поруйновані, молодь виховувалась часто в дусі чисто атеїстичному, правдивої національної свідомости між молоддю мало. Стараймося привести її до релігійности! Нехай наша молодь у Церкві навчиться міцних основ християнського життя. Нехай буде релігійною на найвищому ступені, бо вона в нас якраз у цю пору мало церковна.
Велика роля Церкви в нашому поруйнованому національному житті. Моє гасло „Служити Народові, — то служити Богові” якраз у цю пору найбільше відповідає нашим потребам. Це велике гасло, яке нашу Українську Церкву відрізнить від усіх інших, а особливо від Московської, бо це гасло єднає Церкву з усією світською інтелігенцією.
Хто може на себе взяти в цю пору відновлення поруйнованого нашого життя, як не Церква? Виконати це належно може тільки Церква, і то тільки така, якою була вона встаровину. Ми тепер Церкву дерусифікуємо, розмосковлюємо, впроваджуємо до Церкви Богослуження в живій українській мові або з вимовою українською. Ми відновлюємо те, що цілі століття ламалося.
Не один з вас, послухавши мойого реферата, скаже: „Владико, але ж ви впроваджуєте в життя клерикалізм!” Так, я його відновляю, але в іншому розумінні, — він значить те саме, що й „церковність”, а вона велике діло для нашого народу. Я впроваджую те саме, що встаровину дуже добре освідчилося, те, чому можемо завдячити нашу культурність. Слово „клерикалізм” зробили страшним противники Церкви.
Творімо Українську Церкву всіма силами Нації, творімо Її такою, якою була Вона за свойого вільного життя: соборно-правною, авторитетною, високоосвіченою, народньою, національною, бо така Церква легко перетворить і нерівну українську масу в свідому Українську Націю. Добре пам'ятаймо одне, — що без Церкви свідомої Української Нації не створимо. Тому ще раз закликаю вас, — станьмо всі біля Неї, й Вона нам її створить, — створить Націю здорову, сильну й розумну!