Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода/Вплив Г. С. Сковороди на всі стани українського суспільства

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Вплив Г. С. Сковороди на всі стани українського суспільства з його листувань

Загальне значіння Г. С. Сковороди. Вплив його на всі стани тодішнього Українського суспільства, його твори у друзів. Його вплив на духовний стан — ченців і попів. Вплив на дворянство. Вплив на городян. Вплив на селянство.

Познайомивши читача з життям Сковороди й поглядами на його особу, ми цим самим подали матеріял і до того, щоб мати певну думку про вплив і значіння його. Але це таке важливе та складне питання, що на ньому треба спинитися докладніше, і йому потрібно присвятити окремий розділ, тим більше, що по розвідках про його особу й погляди, про це ми знаходимо тільки окремі й далеко не обґрунтовані замітки.

Але ми ясно уявляємо собі перешкоди, що чекають нає, коли ми з'ясовуватимемо цю справу; ми добре розуміємо, як легко взагалі, не дотримати певної міри, коли подається оцінка громадських та літературних умов старого часу; ми повинні визначити вагу діяча й не в зменшеному й не в перебільшеному маштабі; в першому випадкові ми будемо винні перед пам'ятю небіжчика, в другому — перед сучасними читачами а взагалі перед правдою. Зважаючи на це все, ми прагнутимемо того, щоб обґрунтувати свої висновки виключно на підставі документів, керуючись в своїх гадках тією обережністю, що є обов'язковою для всякого історика. Про свій соціологічний підход до його оцінки я вже казав у 1-му розділі.

Питання що до значіння Сковороди потрібно розглядати з двох боків: потрібно виявити ступінь його своєрідности й вплив його ідей на суспільство. В дальших розділах ми познайомимося з Г. С. Сковородою, як з філософом, заразже ми розглянемо його вплив на суспільство.

Він бажав поширити свої ідеї серед сучасного йому суспільства, вживав за для цього певних заходів і досягав своєї мети, з одного боку, усною проповіддю, з другого — завдяки своїм творам і листам. Величезне значіння в цій справі відограв також живий, наочний приклад його власного життя, в якому він цілком здійснив вимоги свого високого морального ідеалу. Правда, Сковорода, за життя свого, не друкував своїх творів, але причину цього ми з'ясували вже раніше: це залежало переважно від загальних обставин його життя та його характеру й особливо цензури. Одначе, твори його широко розходилися в рукописах і, таким чином, виходили навіть за межі України. Багато осіб мало цілі колекції його рукописів, і вони давали їх списувати иншим. Але це не все: в такий-же спосіб розповсюджувано і його листи, і його вчені трактати, до яких вони, треба сказати, і підходили своїм характером та змістом. Мандруючи невпинно 30 років, Сковорода зустрічав багато людей з різних кол місцевого слобідсько-українського суспільства. Він мав друзів та знайомих, у яких він зупинявся і жив довгий час або заходив у гості, і серед духівництва й серед світських людей: з цими особами він листувався, надсилав, присвячував їм свої твори, розмовляв з ними — і це все використовував задля розповсюдження своїх поглядів, для боротьби з старими звичками та забобонами. Майже повну збірку творів Сковороди мав, наприклад, його учень і друг М. І. Ковалинський, все це були автографи Сковороди, надіслані йому в подарунок здебільшого разом з листами присвяти; в 4-х збірках, що переховуються тепер у музеї ім. Леніна їх є 12; в 5-ій переховуються листи Сковороди, при чому звертає ввагу той факт, що сюди внесені й де-які листи, адресовані не на Ковалинського (копії 2 листів до В. М. Земборського, копії листа до якогось Івана Васильовича й до невідомого, оригінал листа до якогось Василя Максимовича[1]. Колекцію Сковородинських творів мав протоієрей Фед. Заліський; її було передано до книгозбірні харківського університету його сином Михайлом в одповідь на заклик Ізмаїла Івановича Срезневського. Цікавий лист його, в якому відбилися погляди консервативного представника наступного покоління, ми наведемо далі. Також ретельно збірав рукописні праці Г. С. Сковороди Яків Правицький, як це видно з їхнього листування.

„Коли ти вже переписав мої нові твори, пише Сковорода Правицькому, то поверни мені оригінали; також надішли разом з оригіналами і той мій діялог, що ти хвалиш більше за инші; коли його перепишуть, тобі його повернуть[2]. Не турбуйся про „Розмову Марка“: Вона завжди гарна й повернеться в твою книгохранку. „Лотову жену“ хочеться докінчити. Однак принесу з собою та й написане випишите“[3].

Трохи пізніше Григорій Савич писав: „Пробач, любий, що збрехав я, пообіцявши надіслати вам „Жену Лотову“. На весну хочу вас відвідати й привезу; коли-ж бажаєте одержати зараз, негайно перешлю. Під час зимових труднощів може вона загубитись“, тим не даю через Григорія Юрєвича (Сошальського). Не сумуйте, — вона завжди у вас. Друге те, що на весні в пустелі можна подумати й про закінчення її[4]. Г. С. Сковорода, роздаючи своїм приятелям автографи, иноді сам мусів прохати, щоб йому повернули їх, щоб зробити для себе новий список. „Надішліть мені, пише він Правицькому, симфонію „Аще не увести самую себе“. Переписавши, знов надішлю вам. Надсилаю до вас „Жену Лотову“[5]. Четвертою відомою нам особою, що мала у себе збірку творів Сковороди, був його щирий прихильник, що мешкав в м. Острожську й переписав для себе його байки та листи до приятелів[6].

Але цим, звичайно, далеко не вичерпуються колекції рукописів Сковороди; їх було в старовину значно більше, хоч ми й не знаємо прізвищ тих осіб, що їх збірали й переховували. Є лист П. Д. Мартиновича[7], з якого видно, що рукописи Сковороди були у багатьох осіб духовного стану полтавської губерні, де якийсь час і працював Сковорода. Напевне, з цього джерела склали збірки творів Сковороди відомі харківські архієреї — Інокентій (Боричів) і Філарет (Гумілевський), що дуже високо цінили пам'ять Сковороди (перший передав свою колекцію Гр. Петр. Данилевському, а другий С. Г. Миропольському, від якого вона перейшла до церковно-археологічного музею Київської Духовної Академії), На жаль, ми не можемо сказати нічого певного про походження колекції Московської Духовної Академії та колекції О. С. Гилярова.

Зі всього того, що нам відомо про рукописи Гр. Савича Сковороди, можна зробити висновок, що друзі радо збірали його твори, тому що й сама ця дружба в значній мірі була викликана пошаною до вчености Сковороди. Та ще й сам Сковорода, звичайно, присвячував свої твори друзям, і цілком зрозуміло, що той, хто одержав один рукопис, бажав мати і списував для себе й инші. Тут ми повинні зробити увагу про тих осіб, серед яких Сковорода бажав поширювати свої твори. Між Сковородою та сучасними авторами що до цього полягає безумовна різниця. Сучасні письменники видають свої твори, не маючи на увазі визначених читачів, однаково й для друзів і для ворогів своїх думок. Инакше ставився до цієї справи Сковорода: він бажав, щоб його рукописи розповсюджувалися серед людей, що співчувають його поглядам, і недаремне боявся, щоб вони не попадали до рук ворогів, які могли не зрозуміти його думок і надати їм такого розуміння, якого він немав на меті, що могло викликати для нього великі неприємності. На доказ цього можна навести, наприклад, таке місце — з листа його до Правицького: „Ви, сниться мені, переписали Михайлову боротьбу“, і знову вимагаєте. Одначе, надсилаю, щоб знайшли чого вашому спискові бракує. Не гайте-ж довго часу, однак, через невірні руки ні, ні, ні. Найкраще вона загине в тебе, ніж її-б тримали нечестиві руки. „Зрозуміло, що через такі обставини читачі Сковороди були і його щирими прихильниками, вороги-ж складали певне свої погляди на Сковороду переважно на підставі чуток і, обвинувачили його в тому, чому він був цілком невинний. Це залежало переважно від того, що твори Сковороди за життя його не друкувалися й тому зрозуміло, не могли викликати й друкованої критики. З огляду на це з одного боку, й в силу великого поваження до його особи, у богатьох його прихильників з'явився, хоч далеко не завжди свідомо, пієтет до його ідей та праць, бажання переховувати останні, як джерело мудрости, як ознаку пошани до свого рідного філософа. Цікавим доказом такого пієтету до творів Сковороди, характерним прикладом вражіння, яке робили вони на сучасників, є напис, розшуканий нами на одному з його рукописів в б. Рум'янцівському музеї. Він цікавий ще й тим, що має точну хронологічну дату 1797 р. (минуло тоб-то тільки 3 роки з дня смерти Сковороди). Рукопис цей автограф Сковороди є один з найкритичніших трактатів його — Потоп Зміїн“.

В кінці його на чистій сторінці ми знаходимо таку примітку, написану иншим писанням: „О, муж, умудреный свыше. Великое заслужил благодарение. Но к понятію учения, тобою открытого, потребен ум небесный и живот смерти неожидающий. Вся дух. Вся живот. Вся божественная и чувственности непричастная. Не трудно верить, есть-ли в точности мира сокровенного все начала открыть. Благодарю за одолжение… Аще не все сокровища ощутих, но крупицы златых веществ блещут в глубоком положении. Декабря 16 дня 1797 г. Нижайший слуга подвижник в напастех или паче искушениях известный“.

До яких кол суспільства, до якого класу, до якого стану належить автор цієї приписки, певне сказати не можна, але можна висловити гадку, що це був чернець; як-би то не було, хоч він сам зазначає, що не все зрозумів, одначе провідну думку твору він засвоїв, як слід (життя в істині є життя духа).

Запитаємо тепер, в чому полягала суть ідейної проповіди Сковороди, її впливу на сучасне йому суспільство. Нам здається, що ледве чи ми помилимося, коли висловимо її в двох ґрунтовних тезах: з одного боку Сковорода будив критичну думку своїх сучасників що до віри, з другої — уперто провадив серед суспільства моральний ідеал. Правда, критика його була направлена виключно на біблію і зовсім, можна сказати, не торкалася инших потреб тодішнього суспільства — політичних, соціяльних, економічних. Сковорода взяв собі певну галузь життя релігійну і майже нею одною й обмежився (говоримо майже, бо в звязку з релігією він торкався ще й инших справ, наприклад, виховання). Але не треба забувати, що релігійні питання мали першорядне значіння в тодішньому культурному житті. При тому теологія Сковороди визначалася: 1) надзвичайно універсальним характером 2) органічно була звязана з філософією. Таким чином, на нашу думку, помиляється новіший рецензент[8] творів Сковороди, що висловлює твердження, немов внутрішній зміст їх не мав особливого, важливого значіння. Щоб переконатися в протилежному, треба лише поглянути на справу з історичного боку (що є обов'язково в цьому разі) треба тільки згадати, яку величезну ролю відогравали у всього слобідсько-українського суспільства XVIII в. (і духовного й світського) релігійні інтереси, як щільно вони були звязані з просвітою, початковою народньою освітою й справами доброчинними. І ось Сковорода приходить з своїм новим словом, як-раз у цих релігійних питаннях, що мали першорядну вагу, вносить дух суворої раціональної критики у вивчення та розуміння ґрунтового джерела богопізнання — біблії, инакше кажучи, хоче бути в певному розумінні цього слова релігійним реформатором, маючи риси, звичайні для релігійних реформаторів взагалі. Сам він особисто, без сумніву, йшов всупереч з обрядовим відношенням до віри, що тоді панувало й не лише до православної, а до християнства. Але й цього замало: коли-б він зупинився на ньому, він-би залишився тільки мислителем, а між тим він свідомо прагнув проповідувати свої думки, жваво та діяльно їх пропагував, і шляхом усних розмов і в своїх творах та листах. Завдяки цьому він бажав, таким способом, створити історичні умови для своєї науки — знайти послідовників, витримати напади опозиції й, кінець-кінцем, залишити свою духовну спадщину учням та прихильникам. Раніші дослідувачі переважно надавали значіння етичним питанням в проповіді Сковороди, далі ми переконаємося, що він сам надавав першорядного значіння спекулятивній частині своєї філософії. Таке місце вона має в нього й в дійсності. Ось з такою двобічною проповіддю (спекулятивного й етичного характеру) він звертався до представників усіх класів слобідсько-українського суспільства — і до духівництва (чорного та білого), і до дворянства, й до міщан, і до козацтва; й до поспільства.

Звязки його з духівництвом були дуже міцні: можна сказати, що це була та група суспільства, з представниками, якої він мав постійні відносини. Хоч сам Сковорода був козацький син, вийшов з козацького стану, але виховання цілком поріднило його з духівництвом: сюди ввело його пробування в Київській Академії і потім педагогічна діяльність у переяславському та харківському колегіумах. Не постригаючись в ченці, він життям своїм був більше ченцем, ніж офіційні ченці. Пробуваючи світською особою, він можна сказати, цілком задовольняв тим вимогам, які мусіли складати основу манастирського життя і яких в дійсності у ченців не було — цілковита відмова від грошей, від задоволення тілесних потреб, від пробування серед жіноцтва, піст, проповідь чистої любови, моральні думки, матеріяльна та моральна допомога ближнім. Щоб переконатися в цьому, треба тільки згадати характеристику його життя, яку подає Ковалинський за той час, коли він був навчителем харківського колегіуму, і потім звернути увагу на додатковий матеріял, який подає сам Сковорода в своїх латинських листах до того-ж Ковалинського. Тут иноді він має навіть немов-би риси ченців-аскетів, повстаючи, наприклад, в одному вірші проти трьох ворогів християнина — світа, жінки і диявола[9] (в дійсності, між иншими, як ми бачили він не був аскетом). Манастирі взагалі приваблювали його до себе, а надто ті, по яких він зустрічав співчутневих або прихильних до себе настоятелів та ченців. Після того, як його вигнано з переяславського колегіума, він, наприклад, радо їде з приятелем своїм Каліграфом (що їхав у Московську академію за проповідника) до Троїцько-Сергіївської лаври і там користується дружбою настоятеля її Кирила, що взначався своїм великим знанням та був потім чернигівським архієреєм. Так розповідає Ковалинський[10]. Взагалі, треба пам'ятати, що в старій Україні та в Слобожанщині в духовний стан вступали дуже часто представники світського суспільства (з козацької старшини чи звичайного козацтва). Духівництво не було тоді так відокремлене, як потім, від суспільства; воно помітно поповнялося особами, що вийшли з світських кол. Таким чином, і на Сковороду ченці не дивилися, в свойому осередкові, як на homo novus, як на представника чужого кола. Кирило Ляшевецький, закінчивши курс в Київській Академії, зробився першим навчателем, префектом і ректором Сергіївської семинарії, сюди в семинарію він, напевне, закликав на посаду навчателя і Сковороду. 1761 р. було призначено на архиєрейську катедру в Чернигові, а, умираючи, він залишив книгозбірню з 555 книжок російською і 380 чужоземними мовами[11]. Сковороду різними заходами бажали залишити на постійне мешкання в найславетнішому манастирі Московської Руси. Напевне, цьому Кирилові адресовано і надрукований нами під № 15 лист латинською мовою, де Сковорода звертається до нього з духовним розумінням християнства. Цей лист цікавий з того боку, що він свідчить про те, що Сковорода не зупинявся перед тим, щоб висловлювати свої ідеї, що, далеко не відповідали тодішним поглядам, і перед такими високими ієрархами, як намісник Троїцько-Сергіївської лаври. Досить зазначити, що тут іде мова про те, щоби шукати бога в собі, щоб зрозуміти таїнства алегорично, а не достотно. Цікаво, що Кирило листувався зі Сковородою, мав його за свого друга, бажав мати його у себе навчителем. Він з пошаною ставився до вчености Сковороди, і ця пошана, і ці дружні відносини, очевидно, були гарно відомі лаврівським ченцям, перед якими Сковорода також, напевне, не ховав (це не було в його натурі) своїх поглядів. Пробуваючи в лаврі, Сковорода також і тут увесь час віддавав своїм улюбленим науковим студіям, на це натякає він сам в одному з латинських листів до Ковалинського: надсилаючи йому свою латинську епіграму (про те що музи не повинні служити Венері), він додає, що читав подібну серед грецьких епіграм під час свого перебування в Троїцько-Сергіївській лаврі. Взагалі, треба сказати, що Сковороду поважали і шанували найосвіченіші представники церковної ієрархії. Так, відомо, що його вперше призначив навчителем Харківського Колегіуму, за рекомендацією колишнього переяславського ігумена Гервасія Якубовича, архієрей білгородський Іоасаф Миткевич. Архієрей Іоасаф Миткевич до 1784 р. був навчителем новгородської семинарії, а потім ректором у ній архимандритом Хутинського манастиря і архиєреєм Білгородським[12]. Про гарні відношення між ним та Сковородою свідчить вірш останнього на спогад про той час, коли Іоасаф відвідав Харківський Колегіум. Сильна у нього була потреба мати авдиторію для поширення своїх думок серед молодого покоління.

Але й залишивши посаду вчителя, порвавши звязки з ченцями в педагогічній галузі, вступивши остаточно на шлях постійного блукання по світу, Сковорода любив зупинятися по манастирях і знаходив там для себе і притулок, і можливість окремого, віддаленого від всіх життя, і дружні відносини. Так, він ще раз відвідав Київ і три місяці прожив у свого родича, настоятеля Київської пустелі, Юстина. Потім покинувши Київ, він оселився в Охтирському манастиреві у свого приятеля архимандрита Венедикта; чудове місце, де стояв манастир, і щира прихильність цього ченця зробили на нього гарний вплив, заспокоювали його: тут він углублявся в себе і віддавався самоспізнанню[13]. Як говорить Ковалинський, він перебував по таких манастирях — Старо-харківському, Харківському училищному[14]. Охтирському[15], Сумському[16], Святогорському[17], Сеннянському[18], і додамо від себе, Куряжському[19], тоб-то майже по всіх манастирях Харківщини. Зрозуміле, що, користуючись великим авторитетом серед настоятелів та братії і звикши завжди і хоч де висловлювати свої погляди, Сковорода поводився і тут так, як в Київо-Печерській Лаврі, тоб-то говорив, що думав, навчав, проповідував.

З де-якими представниками білого духівництва Сковорода також мав постійні і дружні знайомства та зносини. Це була та група суспільства, з поступовими представниками якої у Сковороди було багато спільних духовних інтересів. Цілком природньо, що не всім їм була приємна його християнська, або краще сказати, антихристиянська філософія, але були і такі, що сприймали і її, а більшість, треба сказати, з глибокою цікавістю слухала його живе, усне слово, а потім переходила й до його рукописних творів і засвоювала з них найзрозуміліше для себе. Духівництво було близьке Сковороді й своїм життям. Відомо, що він не був і не бажав бути аскетом: це його найбільше приваблював простий, близький до народнього побут сільського білого духівництва. Ближче за инших стояв до Сковороди піп Яків Правицький. Ми маємо документальний матеріял для характеристики їхніх взаємовідносин: це листи Григ. Сав. до Правицького. Яків Правицький був на парафії в селі Бабаях (всього кілька верст від Харкову), що належали в XVIII ст. П. А. Щербініну і був у дуже дружніх відносинах з Сковородою: про це свідчить дружній тон їхнього листування, ті епітети, що там зустрічаються, і, нарешті, власне признання Сковороди. „У друга нашого Бабайського, ієрея Правицького всі мої твори зберігаються. В мене-б вони давно загинули“. І, дійсно, Я. Правицький, як ми бачили раніше, старанно списував для себе все те, що тільки виходило з-під пера Сковороди. Таким чином, він, напевне, шанував не лише самого Сковороду, але ставився з пошаною і був читачем і його творів. Між иншим, з їхнього листування ми взнаємо, що він вище від усіх инших творів ставив його „Марка Препростого“. І, звичайно, через це, Сковорода і присвятив йому один з своїх трактатів — „Жену Лотову“ в окремому листі, який мав бути немов-би передмовою до самого твору. Для того, щоб оцінити довір'я, яке мав Сковорода до Правицького треба згадати, що „Жена Лотова“ присвячена критиці біблії, і що в ній є багато поглядів, які суперечать ортодоксальному напрямкові релігійної думки. І по инших листах Г. С. Сковорода викладав Правицькому свої думки і переконання, що мали органічний звязок з основами його „науки“, розвинутими по писаних його творах. Сказавши, що Ковалинський, напевне, втопився в глибоких хвилях службових справ, Сковорода додає „О, світ, нещасливіше море, що кипить пристрастями. Щасливий, кого, подібно Петру, викинуть ці хвилі“. В другому листі він, вітаючи з новим роком, закликає до відродження серця. „Коли хто не має нового серця, — говорить він, — тому весь світ ветха ветош… О любий мій друже, Іакове! Ізблюймо старий квас мирський. Здобудьмо нове серце. Зодягнімся в одіж нової нетлінної надії, в утробу братолюбства“. В четвертому листі, зважаючи на тяжку хворобу Христини (жінки Якова), Сковорода заспокоює свого друга, і одночасно висловлює свою думку що до смерти, думку яка цілком відповідає тим поглядам що до цього питання, що трапляються по инших його творах: „Коли вже встала з одра, — пише він Правицькому, — люба наша Христина, радуюся всіх нас ради. Коли-ж воскрилилася в світ першородний відкіля й прийшла в нижній, радуюся її ради, нас-же ради сумую, яко залишає нас у цій юдолі слід“.

У латинських віршах, присвячених Правицькому, ми знаходимо також думки й міркування, що мають прямий органічний звязок з світоглядом Сковороди. „Все минає, говорить один вірш — серцем вічний є чоловік. Чисте серце в любові пробуває, а любов у ньому зостає. Любов — це бог, тому і є довічний чоловік. О, люди! Чому дивуєтеся океанові й зорям. Ідіть, вернітеся до себе, себе спізнайте досить цього. Зерно знов перетворюється в солому; так воно знов ховається в землі. Чому-ж жахаєшся ти смерти“. Григорій Савич у цих листах, треба сказати, звертався не до самого Я. Правицького, але до цілого гуртка своїх знайомих, що з співчуттям доброзичливо ставилися до свого приятеля „старчика“ Сковороди. Гурток цей листувався з учнем Сковороди М. І. Ковалинським“. Чи не пише чого Михайло мені?“ питав Сковорода у Правицького. „Чому замовк наш Михайло? І не пише і не присилає ні окулярів, ні скрипочки“, пише він у иншому листі. „Сир нашого Михайла десь загубився, окуляри, не по моїх очах, я подарував Осипу. В обох листах він обіцяє велику флейту. Коли вона буде, мені невідомо. О, як-би крім всього иншого, він сам повернувся до нас. О нещасливий чоловік! Він загубив єдиного семилітнього сина. Подивися, як світ в початку приваблює, а під кінець мучить, мов тигр“. Дорога світа мниться чоловіку блага бути“. Читаємо ми в 3-му листі. Г. С. Сковорода завжди в своїх листах до Правицького переказував привітання їхнім спільним знайомим — батюшкам сусідніх сел. „Отцу Расилю, отцу Еустафію, отцу Гуслисті від мене лобизаніє щире. О Наєман, (Наєман Петрович — певне теж піп сусіднього села), і тебе, друже мій, тут-же духом істини лобизаю, най пребудете ви мені й я вам во віки щирим почитателем і другом“, — так вітає Григорий Савич своїх друзів. „Наєману мир і благословеніє і всім собратіям нашим ієреям. Целуйте також духовну матір мою ігуменю Марфу. Писати ти обледащів до неї. Тобі і всім вам щирий й не язикольстивий друг“; в другому листі Сковорода підписався так: „всіх вас во Христі брат“. Взагалі він мав сильну, можна сказати, непереможну потребу духового єднання з Яковом і його приятелями. Ось цікаве признання самого Сковороди. „Ні ледарство старости, ні темрява, ні холод зимовий, ні несправне перо з чорнилом, не змогли мене стримати аби не ублажити тебе в новий цей рік. Радуйся в новий рік. Най радується й весь дім твій і вся, єліка суть твоя. Най радується (ім'я затерте) й Естафій, й Іоан з Наєманом. Най возвеселяться Бабаї (село) зо всіма своїми паростями і селами. Най возрадуються й гори ваші й річки най всплещуть руками“. Далі йде алегоричне толкування нового року (як нового серця). Правицький і його друзі, сусідні батюшки, були друзі і брати Сковороди „во господі“, як він сам висловлюється, тоб-то духом, внутрішнім спорідненням, вони цеб-то поділяли його переконання, коли не в цілому, то принаймні в загальних рисах, в де-яких тезах. І сам Г. С. Сковорода почасти подає натяк на це, висловлюючись, що один лист Правицького дуже звеселив його. „Порадував душу мою любий лист твій напоєний любов'ю. Але не завжди між Сковородою та Правицьким з його гуртком існувало єднання думок. Иноді Сковорода, певне, висловлював перед цими попами такі думки, які їм здавалися спокусою і викликали опір з їхнього боку.

Сковорода в таких випадках не робив уступок, в наслідок чого починалися суперечки, одну з яких малює ось такий лист Сковороди. „Возлюблений во Христі брате Іакове! Най буде з тобою мир, який превище всякого розума. Прости мені, коли я тебе в чому образив, як гостював у вас. Ти знаєш, що я запальний, але знаєш разом з цим, що я по натурі тихий і чоловічний, а кротость головне достоїнство людини. Добра цеб-то справжня людина завжди виявляє добро з скарбниці свого серця. Не зважаючи на це, багато з моїх друзів ладні були зараз-же язвити мене, як тільки я здумаю пом'якшити їхній божевільний запал, і думають, що роблю це я з приязни до них, тому що щиро чоловічне серце і розум ніяк не може бажати людям злого. Також і я, коли випадково розпалюсь або остогидну, то це роблю не зі злої волі, але тому, що по правдивості своїй лічу грішним погодитися з брехнею або боротися проти істини: як лікування буває не завжди приємно, так і істина часто буває важка. І ніхто не може з'єднувати корисне з приємним, але забудемо взаємні образи і помиримося“.

Підкреслене мною речення показує, що тут йде мова не про якісь особисті суперечки та сварки, а про відміни в поглядах; правдивий Сковорода одверто висловлював перед своїми приятелями такі думки, що їм не подобалися. Цю рису Сковороди ми вже зазначили вище з слів Ковалинського; тепер-же тільки додамо, що до цього приводив його і сильно розвинутий у нього дух прозелітизму: глибоко продумавши свою релігійно-філософську систему, він ще зміцнив її в собі чуттям і зрозуміло, що за таких умов, у нього з'явилося палке бажання ширити її серед суспільства. Ось чому він так прагнув того, щоб мати друзів, хоч робив це з великою обережністю, керуючись при виборі їх переважно своїм особистим вражінням, тим внутрішнім голосом, до якого він постійно прислухався і який його майже ніколи не обдурював.

Ми з'ясували суперечку Сковороди з Правицьким тим, що вони не зійшлися в поглядах на певні релігійно-філософські питання. Це потверджує й инший аналогічний випадок. Правицькому до такої міри не сподобався трактат його приятеля „Израїльський Змій“, що він відмовився від списку його, зробленого власною рукою Г. С. Сковороди. Так говорить цей останній в листі до М. І. Ковалинського „Яків мій до цієї моєї дщери простудився, закреслив в ній ім'я моє й кому піднесена, (а вона піднесена Тев'яшову). Відкіля це? Не знаю. Сього ради пересилаю до тебе, друга, цей для нього списаний список. Уживай краще його собі цю твойого лиценціята душу“[20]. Сковорода заявляє і напевне цілком щиро, що він не знає, чому Правицький так холодно поставився до цього трактату, але ми тепер беручи на увагу його зміст і маючи відомості про те, що Правицький закреслив в рукопису і ім'я автора і прізвище Тев'яшова, можемо вказати цю причину, Бабаївський піп злякався де-яких сміливих поглядів і гострих виразів у ньому і тому „простудился к этой дщери“ свого друга. А другу, при його щирому переконанні в істині і користі висловлених ним поглядів і на думку не приходили згадки про цензуру, тому що своїм друзям він звик, не ховаючися, виявляти усі свої думки. Але-ж і ця сварка була тимчасовою, і швидко між приятелями знов запанували старі відносини. Лист Сковороди до Ковалинського має дату 1790 р. а ми маємо инший його лист до Правицького 1792 р. (5 січня), де він писав „возлюблений друже й брате во Христі Якове! Радуйся з любою Христиною і з чадами в цей новий рік. Мені давно сумно, що з вами не розмовляю. Коли в цю зиму або весну не здійму мого тілесного тлінного линовища (exuvium), то потішуся бачити вас і втішатися розмовою. Прости, любий, що на твого і твого сина листа не відповідав. Серце по щирости бажає, але старість і ледарство студенокровні. Пишу однак, до вас, хоч хворий. Хвороба моя і старість, ток кровний і огневиця, не стільки з невоздержання, скільки з несроднення їжі. Здивувався розум твій від мене. Надішли, друже, Златоустого розмову про те, що людина є всієї біблії кінець, і центр, і гавань. Він жертва, вівтар, фіміям і все инше… З цього листа ясно видно, що Сковорода і Правицький, як і раніше були друзями духом. Не тільки сам Правицький писав листи до Сковороди, але й син його вихований, напевне, батьком у дусі пошани до старчика Варсави. Недаремне і цей останній прохає у Правицького твори Іоанна Златоустого, — це також вказує на те, що вони мали однаковий літературний смак, і у Правицького в його книгозбірні були праці цього церковного письменника, що його дуже поважав і любив Сковорода.

Такі-ж були, напевне, відносини між Сковородою й иншими його приятелями з білого духівництва, хоч про них у нас нема докладних відомостей. Тут, нам слід назвати попа Ф. Заліського, що листувався зі Сковородою і мав збірку його творів. Про це листування свідчить лист його сина до Ізм. Іван. Срезневського, що надрукував в „Утренней Звезде“ свої отривки из записок о старце Сковороде. Відомо, як Ізм. Ів. Срезневський цікавився особою Сковороди. В листі розповідається, що знайомство Сковороди з Заліським почалося ще в часи пробування їх обох у Київі, в академії. Сковорода, говорить Заліський-син, був знайомий з батьком моїм ще в Київі, тому дуже часто з Рябушок (села, де гостював у місцевих дідичів Красовських) відвідував мого батька та иноді гостював по місяцю, тому що батько мій познайомив його і з Красовськими… Заліський, напевне, щиро поважав свого старого друга Григорія Савича, закликав його гостювати до себе і, звичайно, розмовляв з ним і з 1762–1763 г. почав збірати його твори. Заслуговує уваги той факт, що серед них ми знаходимо і такий критичний твір, як „Израильскій змій“. Можливо, Заліському належить і віршована приписка на обгортці взята з твору Сковороди „Борьба архистратига Михайла з сатаною“[21].

Ми гадаємо, що цього листа що до стилю трохи виправлено, але що він все-таки належить Сковороді. Доказом цієї думки можуть бути, на наш погляд, такі міркування; 1) те, що Сковорода листувався з Заліським, 2) самий зміст листа: Сковорода любив говорити про Мінерву і уявляв її, як раз так, як це зазначено тут у нього словами Цицерона: 3) дата: його написано в Обуховці, 1763 р. 10 грудня, а відомо, що саме в той час Фед. Заліський почав збірати твори Сковороди.

Але цими особами далеко не обмежується коло знайомих серед білого духівництва у Сковороди; було, напевне, багато инших попів, з якими він також листувався або мав дружні зносини. На користь такої гадки говорять апріорні міркування — широка популярність Сковороди на Україні, яко філософа, що визначався своїми невпинними блуканнями і чудним до певної міри життям. Ця популярність ще більш зростала через те, що в ньому, в його особі зосереджувалися переважно всі вищі, духовні інтереси того часу; про це-ж свідчать і апостеріорні дані — короткі вказівки на дружнє листування і особисті відносини до де-яких духовних осіб, так, наприклад, коли він був ще навчателем в харківському колегіумі, то в нього був друг, який користувався його цілковитим довір'ям, якийсь піп Борис. У цього попа мешкав Ковалинський, і Сковорода в одному листі з Білгороду до цього останнього прямо говорить, щоб він показував його лише йому[22].

Познайомившись з відношенням Г. С. Сковороди до чорного та білого духівництва, зупинімся тепер на питанні про вплив на світське суспільство, вияснім питання про те, в якому напрямкові він впливав на представників цього суспільства — дворян-дідичів, козаків, міщан та селян. Провідниками цього впливу були його твори, листи і, нарешті, усні розмови. Почнемо з того представника дворянства, на якого він почав впливати з молодих літ і який був його учнем та прихильником його ідей в найбільшій мірі, це був Мих. Ів. Ковалинський. Джерелом для характеристики взаємовідносин Сковороди та Ковалинського є з одного боку свідоцтво самого Ковалинського, а з другого лист до нього Г. С. Сковороди. Ми подивимося в якому напрямкові виховував та працював Сковорода над тим, щоб усунути негативні риси старого виховання Ковалинського, в першу ранню добу їхнього знайомства, коли Ковалинський вчився у додаткових класах до колегіуму, а Сковорода був там навчителем. Сковорода відразу відчув прихильність до юнака Ковалинського, зараз-же полюбив його і полюбив на все життя. Побачивши його перший раз, „возлюбив його і возлюбив до самої смерти“. Одною з причин, що схилила його до того, щоб знов узяти посаду навчителя в колегіумі, було бажання допомогти свойому молодому другові, якого в серці мав уже таким, як потім сам про це розповідав. Сам-же Ковалинський, як він оповідає, не знав про це і не насмілювався навіть і думати про те, що він заслугує його дружби, хоч любив та дивувався його філософському життю та шанував його. Сковорода почав часто відвідувати його і згідно з нахилом молодої людини розважав його музикою і читанням книжок, після чого починалися навчальні розмови. Знайшовши в молодому хлопцеві серце, якого бажав, і природні здатності, які любив, звернув свою увагу на розвиток його розуму. Ковалинський, якого до того часу виховували напів-освічені шкільні навчителі (часто ченці), в руках яких перебували тоді школи (так було і в колегіумі) і від, яких він засвоїв чудні розуміння про речі, почувши від Сковороди цілком протилежні думки і не маючи змоги погодити в свойому розумінні нові думки з старими і вбачаючи доброчинне, цнотливе життя Сковороди, почав ставитися з сумнівом до себе і в душі жаліти, що така доброчинна людина стала на хибний шлях, тоб-то мав думки та правила, що не відповідають думкам та правилам вчених, а надто, що до релігійних питань і етики. Всі його наставники та й весь світ, на слові й на ділі виховували його в тій думці, що щастя людини полягає в тому, щоб мати всього багато — їжі, трунків, одягу і тимчасових насолод. Сковорода-ж один почав йому говорити, що все це не потрібне для справжнього щастя, що щастя полягає в обмеженні бажань, у визволенні від примх та зайвих прагнень, у любові до праці, в широкому виконанні своїх обов'язків. Так учив, так і жив Сковорода. Велемудрі навчали Ковалинського, що доброчинів не досить для вищої істоти, що Марк Аврелій, Тіт, Сократ, Платон і инші вславлені в старовину великими подіями і серцем люди не могли врятуватись, тому що не знали християнства (якого в той час не було). Сковорода-же зазначав, що всі ці люди були натхнені вищим духом, і тому вони не заслуговують осуду, але необхідно йти за прикладом їхньої любови до істини. І коли є істина, то вони були вірними слугами її. Філософи, що навчали Ковалинського, говорили йому, що до одного стану більш прив'язано боже благословення, а до другого менше, а иноді навіть і прокльони, що знання та виконання обрядів є вище удосконалення людини. Сковорода-ж говорив, що всі стани однакові і бог нікого не обділив, а прокльон накладає тільки на синів противлення, цеб-то тих, хто, не запитавши своєї природи, бере для себе посади та працю під впливом оман та примх. І вони тому і є нещасні, що роблять неподобне, тоб-то невідповідне їхній природі. Сковорода вчив, що удосконаленість людини полягає в тому, щоб бути щирокорисним ближньому, що таїнства та обряди пристосовані до слова, а царство боже полягає в силі, або в ділі. Ковалинський вихований на забобонах, слухаючи Сковороду, почував у собі боротьбу думок, їхню протилежність, та не знав, як розвязати її.

Учителі бажали викликати в ньому огиду до Сковороди, забороняли підтримувати знайомство з ним, слухати його розмови й навіть зустрічатися з ним. Він-же любив серце Сковороди, але розум його лякав Ковалинського, поважав його життя, але не містив у розумі його думок, поважав доброчини, але не поділяв його думок, бачив не заплямованість його поведінки, але не уявляв істини його розуму, бажав-би бути його другом, але не учнем. Важко було, зазначає Ковалинський, позбутися перших вражінь. Ковалинського Сковорода приватно навчав грецької мови та читанню старовинних книжок. В його студіях з Ковалинським метою бажань було серце останнього, инакше основа щасливого життя. Вирішивши перевиховувати Ковалинського і бажаючи дати йому яко-мога більше вражінь істини, Сковорода надсилав йому листи майже що-дня, прагнучи до того, щоб той хоч коротко відповідав на них, щоб він звик думати, міркувати, висловлювати думки точно, справедливо, і як слід. Забобони, яких міцно тримався юнак і які підтримувалися в ньому вказаною вище різницею поглядів, не давали можливости юнакові остаточно перемогти сумніви. Але їх знищив до-щенту незвичайний сон, який приснився Ковалинському, і який він записав тоді в своєму щоденнику[23].

Це було 1763 року. Ковалинський дуже страждав від сумнівів і палко бажав, щоб хто просвітив його що до цього. Йому здавалося, що на блакитному небі були написані вздовж неба золотими літерами ймення трьох юнаків, що були вкинуті в огнену піч — Ананія, Азарія та Мисаїла — і від них розсипалися вогневі іскри і ту-же мить падали на Сковороду, що стояв на землі в образі проповідника Іоанна Хрестителя; де-які іскри відскакували від Сковороди й падали на Ковалинського, що стояв коло його, і надавали йому волі, жвавости, радости, ясности, душевного тепла й невимовної духа насолоди. Вірш про цих юнаків був улюбленим у Сковороди, він часто його співав. Ковалинський розказав про цей сон Троїцькому попу Борису, у якого він мешкав — і цей, замислившись, сказав із захопленням: „Слухайтесь цього чоловіка: його послав бог бути вашим керівником та навчителем“. „З цього моменту, говорить Ковалинський, я цілком віддався дружбі з Сковородою“. Ковалинський зрозумів і з'ясував собі цей сон алегорично по Сковородинському: в печі огненній він вбачав тіло людини, яке палає в огні пристрастей та примх, у трьох юнаках — розум, волю та вчинки людини, що поборюють спокусу світа; в огневих іскрах, що падали на Сковороду, немов-би свідоцтво про те, що на ньому пробуває дух божий — істина. Таке розуміння цього сна уявляється містикою, але тут можна знайти і реально-психологічний ґрунт: сон був, власне кажучи, втіленням того, що в дійсності могутньо захопило тоді Ковалинського — він напружено шукав розв'язання своїх сумнівів, був вже підготований Сковородою до відмови від своїх забобонів, але тільки чекав, ще хоч на незначну вказівку зовні і допомогу внутрі себе та знайшов і в самому собі — в з'ясуванні ним-же самим створеного сна та ще в пораді старого батюшки. Ковалинський, як він сам зазначає, після цього почав давати місце серед думок своїх думкам та правилам Сковороди — і непомітно побачив себе на ясному шляху чистого розуму і нетурботного духу. Відбулася величезна зміна в його житті. Ковалинський більше не віддалявся від Сковороди і зробився не тільки його другом, але почав поділяти його філософські погляди. Бажаючи розвинути розум свого друга не лише навчанням з книг, але ще більше власним його самоспізнанням, з якого народжуються і всі книги, Сковорода часто в розмовах з ним ділив людину на дві частки — на внутрішню та зовнішню людину, першу називав довічною, а другу тимчасовою, небесною та земною, творцем та створінням. Тому навіть в одній людині вбачав він два розуми, дві волі, два закопи, два життя. Першу він називав, царем, господом, початком, другу — рабом, знаряддям, підніжкою, твариною. Перша повинна керувати, панувати над другою, друга — підлягати, служити першій, і тому привчав він себе у всіх вчинках прислухатися внутрішнього голосу свого. Сковорода постійно переконував друга свого прислухатися до цих вказівок внутрішнього духу свого. Він виразно зазначав, що це і є той геній, якого слухав у всіх своїх вчинках Сократ і тим досяг мудрости, тоб-то щастя. Він говорив так щиро переконаний в істині цього: подивись на людину і спізнай її. Вона подібна до гарного та повного колоска пшениці. Колос — не стеблина з вусиками, не солома його, не полова, не зовнішнє лушпиння, що одягає зерно, і не м'якоть зерна — це його рослинна сила, що створює стеблину та її частини. Так і людині: його сила не в тілесному його лушпинні, а в його розумній силі — богочоловікові. Маючи це за ґрунтовне правило, відоме небагатьом, Сковорода, згідно з наказами цього внутрішнього голосу, або як він казав иноді — мінерви, впорядковував усе своє життя, керувався ним у своїх вчинках; так радив робити він і Ковалинському. Тих, хто посідав собі посади не по своїй здатності, він називав людьми без Мінерви і такими були на його думку, полохливі керівники військ, грабіжники-судді, теологи, що вихваляються знанням, ченці, що живуть розкішно. Багато теологів було-б кращими стряпчими в судових справах, багато вчених — дрібними крамарями, багато суддів — хліборобами, військових начальників — пастухами, ченців — шинкарями, то-що. Відціля він робив висновок, що один і той-же стан, або, як він говорить, „стать“ одного робить корисним, другого шкідливим: одного теологія робить світильником світу, надає йому владу над серцями, робить славним без зовнішньої слави, почесним без зовнішніх ознак почести; другого — брехуном, високомудрствуючим, лицеміром, хвальком, одному судова посада дала ім'я доброчинної людини, а другого на цій самій посаді в весь час кленуть. Підвищуючи розум його вихованця, помітивши, що він боїться смерти та мертв'яків, Сковорода говорив з ним на цю тему, говорив про постійні зміни в житті, (панта рей — усе тече), про те, що ніщо не гине без сліду, а лишень змінює форму. З нічого вічна воля (вічність) створила весь світ і кожній істоті належить виявити свої сили і потім знову піти в небуття. Все старішає, все зміняється, крім вищого початку всього — бога. Не задовольняючись такими розмовами, Сковорода брав з собою Ковалинського на кладовище вночі, залишав його одного серед могил і сам ішов у гай, поруч з кладовищем і грав там на флейті, немов-би для того, щоб Ковалинському здалека приємніш було слухати музику. Ковалинський таким способом непомітно для себе позбувався всіх своїх страхів.

Додамо до слів самого М. І. Ковалинського про вплив на нього Сковороди і про перевиховання його, уривки з листів Сковороди до Ковалинського, які той зберіг; їх уперше надрукував я. На підставі їх Ерн написав XIII розділ своєї монографії про Сковороду, присвячений дружбі Сковороди з Ковалинським. Між ними, говорить Ерн, починається своєрідний духовний роман, в якому є безліч філософського патосу та щиросердечної поезії… По простоті, цільності, органічності це є антична філія (любов), яку так гарно та натхнено змалював Аристотель в Нікомаховій стиці. Тільки філія ця перенесена на християнський ґрунт і поглиблена специфічно християнською тверезістю. Сковорода в листах звертається до Ковалинського з надзвичайно ніжними епітетами: „Признаюся тобі в своєму коханні… нічого для мене в житті нема більш радісного та кращого, ніж турботи про тебе і тобі подібних… Нікому дружба не дає стільки радости, як мені… Це єдиний скарб мій та єдина втіха, нема нічого кращого та коштовнішого для мене, ніж душа, що любить мене — більш мені нічого не треба“. Сковороді радісно, коли радіє його друг. „Глибока та чиста радість говорить Ерн, освітила життя Сковороди. І він радів тому, що його друг заслуговував його щирої дружби і відповів йому такою-ж дружбою“. В упертому однодумі, якому вже є 40 років, раптом на мить з'являються дитячі риси, і він стає здатним не тільки на радісний сміх без причини, але й на цілком дитячі, школярські вчинки. Він серед ніжних слів називає Ковалинського carissime nobis ζῶον, найулюблініша нам тварина. Але ці чудернацькі вчинки, що впліталися в серйозні та глибокі стосунки Сковороди до Ковалинського, не тільки не псують цієї незвичайної дружби, але, навпаки надають їй особливого духу й своєрідної краси. Дрібниці та чудернацькі вчинки стають непомітними та блідими у величному світлі пристрастної духовної прихильности Сковороди до свого молодого друга і він сам дивується силі та значності цього нового факту свого життя“. Тут яскраво виявляється той бік духового „я“ Сковороди, якого не помітило ні багато з його сучасників, ці ті дослідувачі, що вважали його за мізантропа. Не тільки дружбі з Ковалинським, але й дружбі взагалі, а ми знаємо як багато було в нього друзів — Сковорода надавав великого значіння“. З призирством дивлюся на Крезів, не заздрю Юліям, не звертаю уваги на Демосфенів, жалію багатих. Най прагне кожний того, чого бажає. Яж буду не тільки щасливим, але за найбільше маю добро для себе, коли в мене будуть друзі“… Саме християнство він розуміє, як заповіт найбільше щирої дружби… Хиба не називається бог arane (любов) у улюбленого учня його Іоанна. Я вважаю за позбавлених сонця і навіть мертвих тих, хто не має любови, зовсім не дивуюсь, що сам бог зветься любов. Щира любов нетлінна, довічна, постійна… Вона народжується у рідних вічних душ, що допомагають одна одній в доброчинних, а не в злих учинках… Залишивши геть тіло, я буду з тобою в пам'яти, в думках у розмові без слів. Так любов сильніша, ніж сама смерть“. У листах до Ковалинського Сковорода так підписується — твій християнський друг… Він турбується про те, щоб і юнак захопився від нього єросом до вічности, щоби звести його на ту височінь, якої сам досяг шляхом невпинної боротьби. Всі листи Сковороди викликані бажанням розвинути юнака, керувати його поведінням, збудити в ньому правдиві та піднесені погляди на життя. Сковорода відчуває в юнакові кандидата блаженної філософії і прагне того, щоб посіяти в його душі, яко-мога більше насіння. Він навчав Ковалинського мов грецької та латинської, вказуючи йому на можливість опанувати скарб античної та патристичної літератури. Але, подаючи знання розумові Ковалинського, Сковорода головну увагу звертав на виховання його серця. „Пам'ятай, писав він йому, ти — храм божий, тримай у цнотливості тіло. Але найбільш охороняй душу“. Сковорода однак турбувався і про всі дрібниці його життя, бажаючи бути для нього корисним — виявляв свої турботи про те, щоб він стримував свої бажання, щоб він не над'уживав трунків та їжі, турбувався про його здоров'я, а надто про освіту його та виховання. Він подавав йому педагогічні поради, як читати книжки, що робити під час вакацій на кондиціях, як вчити грецьку мову, яку він сам любив, вимагав від нього віршованої одповіди на свої питання і сам виправляв його вірші, радив йому, як треба ставитися до тих товаришів, що ображали Ковалинського за його приятелювання з Сковородою, оцінював товаришів та однолітків Ковалинського — Якова Правицького та Василя Білозора, викладав йому думки Плутарха про друзів та облесливих людей, виясняв значіння естетичного боку в освіті — а саме співів та музики, застерігаючи проти суєти світського життя, проти бенкетів, жінок; кажучи, що у християнина є три вороги — світ, жінка та диявол; розвивав свою теорію щастя „воно в нас самих“, висловлював свої погляди на таїнства та обряди, на віру в рай та пекло, усі рішуче негативні і з'ясовав їх не по церковному, а алегорично, надіслав йому уду на бідність, з'ясував йому, що таке є афекти, навчав логіки в листах і т. и. Все це ми знаходимо в листах Сковороди. Одним словом, Сковорода в цьому випадку не обмежувався офіційним виконанням обов'язків навчителя добронравія в додаткових класах, він виховував Ковалинського, цеб то робив те, що колись робив у Тамари для його сина Василя, тільки в ширшому і, можна сказати, поглибленому маштабі. Ковалинський не тільки навчився наук від Сковороди, але він сприйняв й його філософію. Сковорода закінчив освіту Ковалинського, поїхавши з ним до Київа, де керував ним під час огляду, стародавніх та славетних місцевостей та будинків. Потім і після цього, коли друзі — вчитель та учень — розійшлися на довгі роки, дружній звязок тривав між ними, виявляючись в формі листування. Збереглися до нашого часу листи їх обох з цієї доби, які також яскраво освітлюють їхні взаємовідносини. 1769 року Ковалинський поїхав на посаду у Петербург. „Світ, згадує він сам, уявлявся йому у всій великості своїх принад. Думка за думкою вкрили розум його і безодня бажань з'явилася перед серцем його“. Але ось тут і стали в пригоді йому заповіти старчика Сковороди: три роки пробуваючи в столиці, він мав душевний спокій. 1772 року Ковалинський, як ми знаємо, поїхав за кордон і там цілком віддавався впливу філософії Сковороди, познайомивши з нею і нового друга свого швейцарця Д. Мейнгарда, але повернувши до дому, Ковалинський відразу опинився серед кола світських знайомих, віддався був безпечному світському життю, що віддалило його, як він сам каже, від самого себе. Це життя дало йому жінку, друзів, приятелів, знайомих, звязки між суспільством та де-які користи. Але він нарешті переконався, що це все змінливе, що воно не дає йому непохитного щастя, він розчарувався у всьому. Він побачив, яке непостійне є щастя, побачив зраду друзів, обманливість надій, непотрібність утіх, побачив, що близькі люди охололи до нього, побачив у своїх — лицемірство. Тоді засмучений та змучений, зморений филюваннями світа, він поглянув у себе, зібрав думки до купи в невелике коло бажань, прибув з столиці на село, сподіваючись там знайти берег та пристань для себе. Далеко від усіх, він залишався там один на самоті без родини, без друзів, без знайомих, хворіючи, сумуючи в турботах, без дружнього ока, поради, допомоги співчуття. Тоді він побачив свої помилки, на яких будував щастя, і сказав: о Іерихоне проклятий! Як ти мене обдурив — і викликав до себе Сковороду. Так еволюціонувало життя Ковалинського. Він закінчив тим, з чого почав — поворотом до теорії щастя старчика Сковороди. Пробуваючи в Петербурзі, він листувався з Сковородою. З цього листування виразно видно постать Ковалинського, яко прихильника та друга Сковороди. 1779 року Ковалинський писав Сковороді з Москви про те, що одержав від нього розмову, цеб-то, напевне, трактат „Беседа двоє“ радів праці Сковороди над перекладом Плутарха і від себе додавав: він з греків кращий, мій друже, з римлян любомудрствующий Сенека, з республіканців Ж. Ж. Руссо, з німців Геллер, з росіян Мейнгард (цеб-то Сковорода). Дивувався, що Сковороді не вподобалася надіслана ним йому сопілка. Писав, що жінка є новий його друг, який думає однаково з ним, що у нього всього доволі, але знаходив утіху, по Плутарху та Мейнгарду, в дружбі, закликав його до себе хоч на місяць, сповіщав про надсилку йому сиру, люльки та книжок. Закінчував так: де-б ви мешкали, люблю я душу Мейнгарда“. Жінка Ковалинського в приписці писала про любов до нього та про надсилку йому сиру та люльки, яку він любив палити. Ця остання подробиця дуже цікава: ми вперше взнаємо, що Сковорода палив. У другому листі 1782 р. з Петербургу Ковалинський повідомляє Сковороду про одержання від нього листа з Таганрогу та додавав, що й спогади й листи Сковороди є втіха для його серця, тому що найприємніше чуття для нього серед теперешнього його світського життя, це прагнення до істини, до незаплямованности, а в цих іменах додавав Ковалинський, я завжди уявляю вас. Я сторгував, писав Ковалинський, чудесну дачу коло Святогорського манастиря, село Прилуцького і дуже-б бажав, щоб ви в ньому були мешканцем, громадянином та господарем. Швидко надішлю вам через брата Грицька сиру та риби. Подайте адресу для моїх листів. Все може остогиднути і великая, і славная, і дивная. Це ніщо за для серця людини. Василь Томара пробуває при кн. Потьомкину підполковником і шле уклін. Підписує: друг твій Мих. Ковалинський. У третьому листі 1784 року з Петербургу пише: „дякую вам за любов вашу до мене, ще більше дякую за „дружні бесіди“, які нагадують мені чудові, гарні часи молодости, простоти та безтурботности, від яких я тепер так далеко відійшов, і які любив усіма чуттями своєї душі і хочу рано чи пізно за допомогою божою досягти цього вищого щастя. Я люблю тихе життя і хочу прагнути його. Її де внутрішнє дає втіху мені, вказуючи, що я не згубив іскри гарного чуття, потопаючи від бурі житейської та опинившись серед суєти суєт. Маю велике бажання купити в українських місцях містечко, про що я прохав і Якова Михайловича Захаржевського. Коли-б пощастило, то я-б пішов геть від усіх на самоту та прохав-би вас разом зо мною прожити останні дні свої. Прохаю Вас продовжувати дружбу та надсилати листи, поки я вас на власні очі не побачу. В. С. Тамара вам шле уклін і сьогодні згадував про вас, коли читає в російськім перекладі Енеїду“. В четвертому листі 1785 року Ковалинський писав: „бажання ваше бачити мене в українських сторонах нагадало мені надзвичайно гарне юнацтво моє й ті тихі, невинні роки, що за дружбою вашою минали в простоті та чистоті серця. Друже мій любий! Я-б давно вже полетів у ці чудові, спокійні місця, які мені завжди були до вподоби, але обставини віддалили та й зараз тримають далеко від них. Правда, я почасти користуюсь сільським життям, тому що більшу частину року на дачі під Петергофом над морем з гаєм, садком, оранжереями, відкіля їжджу на посаду. Це нагадує Тускуланум, де жив Цицерон, але, на жаль, в ньому нема мого мудрого старого Сковороди, який негативно ставився до цього краю, а між тим він-би побачив тут і мого синка, який вже його любить і якого-б і ти напевне полюбив, а моя жінка, як Ревека, розділила-б мою радість від розмов з тобою. І весь дім мій зрадів-би, побачивши людину, яку часто згадують. Все-ж я звертаю свої погляди на Україну, в якій хочу скінчити життя своє. Син мій вчиться і по-грецьки й по-французьки“. В п'ятому листі 1787 року (з Петербургу) Ковалинський пише Сковороді: „Як олень прагне джерел водяних, так і я бажав-би бачити вас та мати втіху в житті від дружніх розмов з вами. Тепер уся моя прихильність до столиці та широкого світу закінчилася: в мене помер єдиний син семи років. Ради нього я служив і жив тут, без нього це все мені непотрібне. Моя туга кличе мене до простоти життя, яку я завжди любив. Я обдивляюсь навколо, немов прокинувсь після глибокого сну та часто згадую тихі та мирно — спокійні часи мого юнацтва, всю ціну, красу та добро, що його я розумію, як наслідок дружби з тобою. Але не такий я щасливий, у великому світі. Хоч, як щастила фортуна, розум мій не був такий щасливий, щоби не вловитися в сітку залізних ланцюгів суєти, від якої не легко звільнитися. Ти такий нерозлучний зо мною в моїх думках, як я сам з собою. Бажаю тебе бачити та разом з тобою закінчити свій вік і тому хочу купити село в харківському намісництві, тому, що я звик до цього краю та ради тебе. Цілком вже був приторгував село Покровське поміщиці Спиридонової, але перешкодили сусіди. Сподіваюся на бога, що він оселить мене на місці злачному та воді спокійній, де-б я міг заспокоїти себе та свою пристрасть, хоч ти й не потрібуєш цього. Надсилаю вам окуляри, бажаю, щоб вони підійшли до ваших очей. Жінка надсилає по ½ пуда голанського сиру та пармазану з Тим. Пил. Надаржинським, флейту надішлю з другою оказією“. В листі 1788 року (з Петербургу) Ковалинський пише Сковороді: „Коли побачу написані тобою літери, то в мені повстає вогонь, вкритий попелом, що лежав нерухомо. Ти пишеш у листі, що одержав усе, крім мене самого. Але цього і я щиро бажаю. Давно вже я керую човен свій до пристані тихої самотности. Ось тоді-б я втішився тобою, своїм другом, маючи насолоду від розмов з тобою. Я чув про твої твори. З любви твоєї до мене надішли їх мені. Я звик любити твої думки. Ти надзвичайно оживляєш мене своєю розмовою“.

З цих листів М. І. Ковалинського до Сковороди ми бачимо не тільки щиру й повну прихильність учня до вчителя, але й бажання бути вірним його філософським заповітам: М. І. Ковалинський пише, що він звик любити думки Сковороди, він прохає в нього не тільки листів, що немов заміняли йому устні розмови та являли собою ніби невелички (філософські трактати. Де спростовує думку Г. П. Данилевського та й инших дослідувачів, що сучасники не цінили та не уявляли всієї ваги творів Г. С. Сковороди. У всякому разі М. І. Ковалинський однаково поважав і особу Сковороди і його думки; тоб-то його трактати. Сам Сковорода це відчував і присвятив йому кілька своїх трактатів, разом з якими він надсилав йому окремі листи, що являли собою немов-би вступ до трактатів. Ковалинському Сковорода присвятив один з найперших своїх рукописів — Асхань (1767). Другий трактат „Діялог или разглагол о древнем мире“ був написаний Сковородою 1777 р., а був подарований разом з присвятою Ковалинському 1788 року. В листі Сковорода пише: „Коханий друже Михайле! Прийми від мене цей невеличкий подарунок. Читай цю мою лепту, мудрствуй. Прирости її та викохай її, і тоді з зерна виросте чудесний широколистий мавританський дуб, в холодку якого може вміститися весь світ. Багато людей говорить про життя Сковороди. Яж визнаю заповіти вічного. Вічная матір святиня годує мою старість. Я вічно буду з нею і вона зо мною. Тому що все вмирає, а любов — ніколи. Коротче кажучи, це є діятриба та типик мого життя. Коханий друже! Есьм і буду твій Данило Мейнгард“[24]. Тут з надзвичайно ясністю й яскравістю Сковорода висловив увесь зміст життя; він шукав розумом істину і бажав розуміти її таємниці, померти в премудрості. Дуже цінне також свідоцтво Сковороди про Ковалинського, що той його учень, і заклик його до такого-ж мудрствовання. Цікавий і епіграф до самого трактату, де Сковорода наводить латинський вірш.

Далі Сковорода присвятив Ковалинському і третій трактат — „жену Лотову“ (цеб-то про вічність), Мих. Ів. Ковалинському Сковорода присвятив і свою „Брань арх. Михайла з сатаною“ в редакції 1788 р. де також є присвята в листі від 19 червня 1788 р., в якому ми читаємо між иншими: „Коханий друже Михайле! Прийми й ти від мене цю книжечку, як подарунок собі в день твого янгола. Коли ти маєш ім'я Михайла, то здобудь собі і серце його. Я-ж не орю, не сію, нічого не купую, не воюю, відкидаю геть усякій сум життьовий. Ця книжечка малює два серця, що боряться між собою — янгольське та сатанинське. Ці два початки вічно проводять боротьбу в кожній людині“. Надсилаючи з Іванівки 26 вересня 1790 р. М. І. Ковалинському свого трактата „Ікона Алкивіадська“ (теж инакше „Ізраїльський Змій“), Г. С. Сковорода надіслав разом надзвичайно цікавого листа „Коханий більш всіх чоловіче Михайле! Мати моя Малоросія, а тітка Україна надсилають тобі в подарунок низькорослу мою дочку Авигею — Ікону. Слідом Авегеї ще два синочки мої виправляють крильця і думають летіти до вас. Але поки потерпи, знімають копії. Чи надіслати тобі оригінал? Побачу. До дочки випадково пристала і ода Сідронія — єзуїти. Добре: на мислівця і звір біжить, як каже прислів'я. Після річної хороби переклав я її в Харкові, коли відлітав до матері своєї пустелі. Тепер пробуваю у свого Андрія Івановича Ковалевського. Тут маю повний спокій свойому чернецтву. Але нічого я не потрібую, крім спокійної келії, таке життя я возлюбив з часів юнацтва“. Сковорода написав трактат „Потоп Зміїн“ і надіслав М. І. Ковалинському 1791 року цеб-то за два місяці до своєї смерти. Гр. Сав. Сковорода відвідав після 19 літньої розлуки свого друга, що мешкав на селі в спокою. І про цю важливу зустріч залишив свої спогади Ковалинський.

Другий учень Г. С. Сковороди більш ранньої доби, Вас. Тамара також на все життя зберіг до нього гарячу прихильність та щиру пошану. У 1778 році він написав Г. С. Сковороді такого характерного листа, який свідчить, що і Сковорода з ним листувався: „Коханий мій учителю Григорий Савич! Листа вашого одержав я з рівною любови та серця прихильністю моєю до вас. Згадаєш ти, шановний друже мій, твого Василя, що виглядає немов не нещасним, але який внутрішньо більш потрібує поради, ніж коли був з тобою. О, коли-б надав тобі господь думку пожити зо мною! Коли-б ти один раз вислухав, взнав, то не мав-би радости від свого вихованця. Чи даремно я тебе бажав. Коли ні, то зроби послугу і налистуй мені, як я міг-би тебе побачити, палко коханий мій Сковорода. Прощай та не пошкодуй ще один раз у житті дати хоч трохи твого часу та спокою старому учневі твоєму Василю Тамарі“. (Г. П. Данилевський. Укр. Старина ст. 52–53). З приписки до листа від Ковалинського до Сковороди 1784 р. ми дізнаємося, що ще тоді Тамара кликав з собою Сковороду до Грузії та у Черкеські гори та хотів його взяти по дорозі в Ізюмі. Тут характерна ця палка любов до Сковороди та потреба відкрити перед ним свою душу і одержати пораду, яку виявляє його вихованець, що обрав, як видно, инший життьовий шлях.

Жив Г. С. Сковорода, як ми знаємо, і, у багатьох инших дідичів, впливав на них усним словом давав їм свої твори та листувався з ними. Дуже характерні з цього боку листи Сковороди до Тев'яшових з присвятою їм своїх творів. Степану Івановичу Тев'яшову-батькові Г. С. Сковорода присвятив одного з кращих своїх творів „Ізраїльського Змія“. Це був сміливий теологічний трактат про подвійне розуміння біблії — достотне та алегоричне. І в трактаті, а надто у листі, Сковорода гостро повстає проти літерального розуміння біблійних відомостей та називає їх суєвір'ям, висловлюючи думку про те, що дворянство, як освічена класа суспільства, повинно рішуче боротися з ними. „Відомо, так починає свого листа Сковорода, слово Сократове: один живе, щоб їсти, а я їм, щоб жити. Жити-ж значить давати їжу, насолоду серцю. Так розумів життя і Епікур, і Горацій, і Сенека, як радість серця, останній сказав: Іero nimis est vita crastina — vive hogie, тоб-то не треба покладати надії на завтра — живи сьогодні. Але-ж відкіля ця радість серця? З'ясовує боговидець Платон: нема нічого солодчого над істину. А ми можемо сказати, що тільки в самій істині й живе справжня радість, і що вона тільки сама оживляє наше серце, що керує тілом. І не помилявся якийсь мудрець, що покладав різницю між вченим та невченим в різниці між живим та мертвим. Пітагор, зрозумівши емблему трьохкутника та побачивши в ньому істину, вигукнув: „знайшов, знайшов“. Очевидно, що ми живемо, коли наша думка, що любить істину, любить відшукувати її стежки та зустрівши її око, святкує та радіє цим незаходящим світлом. Це світло давало насолоду і старості Соломоновій. І як правильна циркуляція крови у тварин, а соків у трав спричиняється до гарного стану їхнього тіла, так істинні думки освітлюють благодушієм серце. Не дивно тому, що на монументах де-яких славетних людей написано — житіє та життя такого-то. Житіє це народження, годівля, ріст та відквітання, життя — це зріст плодів, що вийшли з зерна істини, що Катон Цицеронів любив на старість бенкети, але з мудрими розмовами, в яких малювалися невбаченна ніде, але чудово-гарна іпостась істини. До чого я веду свою мову? До того, що люди високих фамілій не тільки в судових супереках, комерціях, хатніх справах, мистецтві, але й в найголовнішій точці, цеб-то в думках, що торкаються бога, повинні знаходити істину і боротися проти суєвір'я. Звичайно, земна куля не може бути без болот, калюж, мертвих озер, гнилих низин, але по таких місцях най жаби та болотяні птахи оселяються, а соколи з орлами най взлітають у простір чистого неба, залишивши вигадки неосвічених людей. Таким чином благочестиве серце повинно прагнути просто на гору божу між могилами бурхливого безбожя та безглуздими болотами суєвір'я рабів, не ухиляючись ні праворуч, ні ліворуч.

Я в своїй книжечці подаю досвід, як можна входити з точне розуміння цих книг. Писав я її та відгонив геть ледарство та тугу. А вам підношу не так ради її інтереса, як на ознаку мобї сердешної подяки за ваші великі милости, що заспокоювали немов-би в холодку гілля дерев мій otium. Підписано — студент Григорий Сковорода“[25]. Тут яскравіше, ніж по инших листах та творах Сковороди висловлені його погляди на те, що освічені люди повинні прагнути до істини в найважливішому її виявленні — в думках, що торкаються пізнання бога, бо таке богословіє на його думку, було потрібне кожному. З надзвичайною силою та яскравістю у нього висловлена думка, що лягла в основу його філософії: — про необхідність вищого, духовного, алегоричного розуміння біблії. З незвичайною ясністю думки він відмежовує те й инше розуміння. З повною визначністю, що не лишає місця ніяким сумнівам, він одхиляє чудесний елемент в оповіданнях біблії, вбачаючи в ній повстання блаженної натури проти її власних законів, які мали однакову силу і раніше і тепер. В її байках він вбачає лушпиння, тлінь, непотрібне, і закликає Тев'яшових, як представників освіченої класи слободсько-українського суспільства, вести найрішучішу боротьбу проти таких забобонів, не ухиляючись ні праворуч, ні ліворуч. Забобони він розумів дуже широко, включаючи в них і всі віроісповідні різниці в християнській науці віри, обрядовий бік православія та захоплюючи навіть догматику. Яку величезну еволюцію повинен був проробити колишній співак на клиросі своєї сільської церкви, потім бурсак Київської Академії, дяк православної церкви в Офені, друг багатьох ченців та священиків, їхній гість та розмовник! Яка сміливість думки, який радикальний дух, що залишав лише ідею бога правди, істини, був викований у цього церковного революціонера, який насмілився піти проти пануючих релігійних поглядів не тільки в моралі, але і в догматичній та обрядовій стороні, не в дрібницях, а в основах, які підтримувала вселенська церква на її соборах. Ми знаємо, що Сковорода ніяк не бажав, щоби його твори попадали до невірних рук.

Родину Тев'яшових, у яких він не тільки мешкав, якій не тільки надсилав свої твори, але й присвячував їх, він визнавав принаймні, до певної міри здатною з співчуттям поставитися до його ідей. Родина Тев'яшових була одною з найвидатніших та впливових на Слобідській Україні, і коли вона так щиро поважала Сковороду та була здатна сприйняти раціоналістичну проповідь Сковороди, то насіння цієї філозофії Сковороди падали не на неродючий ґрунт, не на терни, а туди, де могли-би прорости і дати свій плід: про це, напевне, мріяв і сам Сковорода. Два инші трактати „Кольцо, Дружеській разговор о душевном мире“ та „Букварь мира“ Г. С. Сковорода подарував разом з присвятою синові Ст. Ів. Тев'яшова — Володиміру Тев'яшову[26]. В першому читаємо: „Ідуть до вас дві розмови, що прагнуть Вас забачити. Удостойте — прийняти їх. Вони вже до народження свого призначилися доброму Вашому духові. Душа нагадує perpetuum mobile; вона весь час рухома: або чого-небудь бажає, або тіка від чогось. Бажаючи, любить, тікаючи — боїться, коли не знає, чого бажати, а чого тікати, тоді мучиться, страждає від сумніву, не розуміє, хвилюється, крутиться, мов магнітна стрілка, поки не зупиниться, як та, вказуючи на північ. Так і душа, що знайшла того, кого нема ніде та є скрізь, щаслива. Думки подібні повітрю: його не можна бачити, але воно твердіше від землі та сильніше від води: ламає дерева, руйнує будівлі, гонить хвилі та кораблі, їсть залізо та каміння, тушить та збільшує полум'я. Так і сердечні думки: їх не видно, немов-би їх немає, але від цієї іскри народжуються пожежи, заколоти та руйнації, від цього зерна залежить ціле дерево нашого життя: коли зерно гарне, гарні (а надто на старість) будемо споживати й плоди — що посієш, те й пожнеш. Але, як я буду задоволений, коли вона хоч трохи допоможе вашому душевному світу: душевний світ — подібний до коштовного каміння, одна крихта якого має свою ціну, і коли ми почнемо охороняти одну краплину їх, то з часом можемо дати цілу чашу порятунку. Звернувши свої думки на одні зовнішні турботи і не звертаючи уваги на душу, ми забуваємо, що все нас злиденних залишить, крім цього скарба, якого відібрати не можна. Уявіть собі людей, які все життя, а надто на кінці днів своїх, страждають від туги, задумливого суму, жаху від невпинного відчаю, від того, що вони не прагнуть насолод, не зважаючи на багатство всього“. Тут знов найважливіший заклик до самоспізнання та вказівки на те, що прийти до цього останнього ніколи не пізно: тут ми чуємо голос не тільки мислителя-філозофа, але й голос пропагандиста, що закликав до відродження суспільства.

В другій присвяті (листі) Г. С. Сковорода пише Вол. Ст. Тев'яшову: „Одна розмова до вас прийшла, тепер знаходить вас і брат першої. В обох написано те, про що говорилося в розмовах з місцевими приятелями. Їх-же він намалював, яко розмовників в обох розмовах. Одна названа кольцом, друга букварем: узнавши безпочатковий початок, він примушує з нього, немов з абетки, виконувати волю бога. Спізнай самого себе, — це слово у всіх на устах, але не багатьом до вподоби. Родоначальник його філософ Фалес[27], хоч істина, власне кажучи, не має початку. Єгиптяни в старовину високо ставили символ цього слова — сфінкс, скрізь будуючи йому статуї; нащадки їхні не були такими. У них зникла чиста частина боговшанування, залишилось одно мистецтво з чарівництвом та суєвір'ям. Монумент сфінкса перетворився на куміра, який тільки оздоблює вулиці та нагадує джерело, що перетворилося в калюжу. Так і всі таємниці теології перетворюються в чудну нісенітницю та суєвірні казки“[28]. Тут для нас надзвичайно важливе свідоцтво Сковороди про те, що його трактат малює справжню розмову його з друзями, які є в ньому дієвими особами.

Серед цих дієвих осіб ми зустрічаємо Григорія, Якова, Лонгіна, Ярмолая, Опанаса. Григорий — це, напевне, сам Г. С. Сковорода. Таким чином, усні розмови Г. С. Сковороди з приятелями тісно, органічно звязані з його рукописними трактатами, які є ніби відбитком перших. Це спростовує висновки тих, хто думав та говорив, що його трактати мовою та змістом були незрозумілі для сучасного йому суспільства і що оскільки були зрозумілі його усні розмови, остільки незрозумілі його твори. Як-би то було, представники найосвіченішого кола тодішнього суспільства — дворяни, звичайно, не всі, а де-які засвоювали його трактати, хоч, напевне, не без того, щоб прикласти трохи зусиль, як це доводиться, одначе, робити й нам, щоби засвоїти їхній зміст. Так треба сказати про сучасну йому полуміську інтелігенцію і особливо духівництво. Одначе, це треба говорити, переважно, про твори теологічному характеру, де безліч текстів та багато алегоричних, символічних тлумачень.

Ми знаємо, що Г. С. Сковорода жив один час у Вас. Мих. Земборського. Зберіглося два листи до нього Г. С. Сковороди від 1779 року з Гусинської пустелі[29].

У другому листі, написаному за кілька місяців пізніше, Г. С. Сковорода висловлює ту-ж думку. „Хворієш, Лазаре? Щож, хворій, хоч більше, але тілом, а не душею. Тіло на те й народилося, щоб хворіти та зникати, мов місяць, а душа наша є чаша, яку сповняє вічна радість. Подивіться на розбійників: тілом вони сильніші від звірів, а серце їхнє й від горобця слабіше. Погляньте-ж на гноїще Йова: тіло його зігнило, а душа та думки його радісні. Не обіцяв нам бог ніколи непорушного тілесного здоров'я і не може цього зробити, це тому, щоб людина визнавала вічним тільки його одного. Чоловік це серце, мир серцю[30].

В 1781 року Сковорода написав листа О. Ю. Сошальському, в якому повстає проти сріблолюбія, що в ньому вбачає корінь великого лиха — війн, судових сварок, підроблювання грошей, убивств, отрут, ворогування, суму, одчаю, пияцтва, самогубства… Треба відрізати волчці нецнотливости, убивства, ганьби, лихоїмства, сріблолюбія — це шляхетне убивство своїх пороків і є єдине обрізання, хрещення, єлеосвящення. З цього ясно, що він не визнавав ні обрізання, ні християнських таїнств — хрещення, єлеосвящення[31]. Цікавий також своїм змістом, лист Гр. Сав. Сковороди, написаний до друга його Василя Максимовича.

„Добре ім'я для людини — це скарб неоцінений. Справедливо ми робимо, коли охороняємо чесними трудами зібране багатство, або розшукуємо розграбоване. Тим більше ми повинні захищати свою славу, нажиту чесними вчинками, а вкрадену шепотінниками, повинні прагнути повернути до себе“. Далі Г. С. Сковорода обурюється з приводу того, що вороги приписують йому не звичайні гріхи, а те, що він псує думки людей, що він єретик, забороняють тим, хто залежить від них, слухати його розмови. Я написав, пише він, це „очищение“ та надсилаю його вам. Хоч воно і нездатне скувати їхні уста, але все-ж зробить їх трохи шепелявими і в такий спосіб буде невеличка охорона для серця незлих та справедливих людей[32].

Г. С. Сковорода повстає проти тих, хто говорить, що він немов-би навчав що одні „статі“ (стани) серед суспільства мають перевагу над иншими, говорив про „могутність одних та шкодливість инших“ — він-же навчав про ту шкоду, яка є, коли людина входить в невідповідну стать. Свою природу Г. С. Сковорода називає „клопотливою та меланхолічною“[33], додаючи, що коли він не має змоги бути корисним батьківщині, то, принаймні, турбується про те, щоб нікому не пошкодити. Далі Г. С. Сковорода спростовує і обвинувачення в маніхействі і наводить, як то є в його звичці до високої іронії, виразні та переконуючі приклади. „Всяка отрава, та трунки, писав він, корисні, але треба брати на увагу час та місце і було-б дуже сумно та чудно, коли-б хто дав дитині, що лежить в колисці, соску з оцетом, а 8-літньому хлопцеві чарку міцної горілки“. Про пошану Андр. Ів. Ковалинського до Г. С. Сковороди свідчить один лист (від 2-го квітня 1794 р., в якому він пише: „з листа вашого до Г. С. Сковороди бачу, що ви мене забули, але моя прихильність до вас та щира любов ніколи не зменшиться, чому висловлюю вам та вашій родині пошану та бажаю від всього серця здоровля та душевного спокою. Благословенний старець Сковорода, зморений хворобами, почав трохи видужувати і тутешній маляр зняв з нього портрета, якого я вам надішлю з українським гостинцем домашнім, тільки не знаю куди вам адресувати, прохаю про це мене повідомити“.

Зберігся один цікавий лист Сковороди до Нам. Ворон. А. К. Черткова[34]. Він свідчить про його душевну доброту.

„Милосердний господине! Пишу к вам про нашего ближняго. Сей ветхозаконник Аверкій ищет хлеба. А слух добрыя вашея славы к вам его направил. Аще правда благословит и сила довлеет, помогите ему. Аще есть достоин, помогите ему ради его. Аще недостоин, помогите ему ради вас самих. Вы ведь родилися на то, чтобы дождить на злыя и на благія. Вашего имени и всего благословенного рода вашего учитель старец Григ. Сковорода. 1788, из села Гусинки, июня 10.

Так Г. С. Сковорода звязував своєю особою своїх друзів — друзі Сковороди ставили друзями один одного. На Андр. Ів. Ковалинського він гарно впливав, трохи втихомірюючи його запальний характер.

Згаданими особами не обмежилося коло друзів Гр. Савича Сковороди серед тодішнього дворянства — їх було дуже багато і на всіх їх мав свій гарний вплив старчих Сковорода. Вже Гр. П. Данилевський зазначив силу громадського впливу Сковороди, сказавши, що він до певної міри підготував ґрунт для відкриття Харківського університету. Я надрукував реєстр ініціятивної групи слобідсько-українського дворянства, що підписалося не на 400 тисяч, а на цілий мільйон для цієї мети. Серед цих десяти осіб ми знаходимо трьох Квіток, — Георгія, Дмитра та Федора, Шидловського, Петра Ковалевського. Останній син друга Сковороди Андрія Ів. Ковалевського, у якого той жив та помер. Пам'ять про Г. С. Сковороду свято шанувалася Петром Андрієвичем Ковалевським. Доказом цього є той факт, що він довго зберігав у себе рукописи та листи покійного Сковороди та тільки потім передав їх архиєпископові Інокентію, який вирішив скласти життєпис українського філософа. Федір Квітка — це батько українського письменника Гр. Фед. Квітки. Г. П. Данилевський говорив, одначе, не зазначаючи джерела, що Г. С. Сковорода бував у Квіток. Бував там і письменник Вернет, який подружився з Гр. Ф. Квіткою та лишив нам цікаві спогади про Сковороду, з яким він зустрічався в Харківському гуртку Гр. Сав. Сковороди (у Піскуновського). Гр. Ф. Квітка сам розповідав про своє знайомство зі Сковородою та робив гумористичні додатки до його пісні „Всякому городу нрав і права“ Ілля Іванович Квітка не був ченцем, але жив, як чернець і в той-же час студіював українську історію, тут також можливо припустити вплив старчика Сковороди. Гарним знайомим Сковороди був також і Гр. Ром. Шидловський, губ. маршалок дворянства, що відограв значну ролю в справі відкриття Харківського університету. В. Н. Каразин шанував Г. С. Сковороду, і збірався писати життєпис Сковороди та казав про Сковороду, що ми під чубом та в українській свитині мали свого Пітагора, Лейбниця, Оригієна.

Подивимся тепер, в якому напрямкові Г. С. Сковорода впливав на тодішню міську інтелігенцію. Ми знаємо вже, що він любив м. Харків і в ньому иноді жив. Харкову він присвятив одну алегоричну пісню латинською мовою, яку сам співав у Харкові. На жаль, текст цієї духовної пісні попсовано, коли вона друкувалася в „Молодику“. Щоб зрозуміти цю алегорію, треба звернутися до „Ізраїльського Змія“ Г. С. Сковороди, надісланого разом з цією піснею М. І. Ковалинському — до того відділу цього трактату, де говориться про Захар'ївський свічник цеб-то семисвічну лямпаду („Собр. соч. Сковороди, під ред. Вол. Бонч-Бруєвича ст. 377–378) — він освітлює шлях до вічности; призирством поставившись до стихійного багна, Г. С. Сковорода, бажав, щоб Харків перетворився в місто Захарії, цеб-то йшов до тієї-ж мети; такі-ж розмови були у Г. С. Сковороди з його Харківськими друзями. Такі-ж поради дає він і в своїх листах до них. До Харківського купця Георгія Георгієвича Урюпина Г. С. Сковорода писав з Вел. Бурлака 2-го липня 1790 року. „Любий друже Георгію Георгієвич! Най буде спокій тобі та родині твоїй. Життя наше море. Блюдіте, як ходите небезпечно. Пливи так, щоб досягти тієї благоумащеної старости, про яку сказано: вінець хвали старість“. А яке-ж масло вмащає щасливу старість? Це гарна слава, яка, як говорить прислів'я, краща від солодкого пирога. Не думай-же друже, що гарна слава є те-ж, шо й пустозвонний світський часопис, що гремить по вулицях про твою премудрість, силу та багатство. Ми повинні розбагатіти в багатстві, що оздоблює та годує серце. Краще голий та правий, ніж багатий беззаконник“. І ми повинні додати, що Г. Г. Урюпин заслуговував дружби Сковороди, під впливом якого з нього виробився чесний, видатний міський громадський діяч, що здобув собі славу не багатством своїм (він був небагатою людиною), а сміливою боротьбою за правду проти всевладної тодішньої харківської адміністрації та своєю обороною інтересів громадян, що доручили йому стояти на варті їх, як першому своєму громадянинові, Г. Г. Урюпину належить також велика роля в справі відкриття Харківського університету. Урюпин агітував зі відкриття університету у Харкові серед харківських громадян, які взяли на себе доброхітній обов'язок винести 40–50 тисяч карб. на цю справу.

В першому листі до Г. Г. Урюпина Г. С. Сковорода додав віршовану приписку на ім'я Піскуновського, який також вніс цінну жертву новому університетові, саженцями деревами — це теж був один із старих друзів та прихильників Г. С. Сковороди. Ось початок присвяченого йому гірша: „Любий друже Петре! Коли-б я не знав твоєї простоти та душевної теплоти“… В листі до Степана Микитовича Курдюмова Г. С. Сковорода писав у Харків з Ізюму 5 січня 1784 року. „Тепер блукаю в Ізюмі, швидко-ж сподіваюся повернутися до своїх постійних степів. Вже минула половина зими, а кожушка вашого нема. Коли вгодно богу та вам, пришліть через Трохима Михайловича, а коли ні, то хай буде божа воля. Хай Яків Борисович надішле мені першу та останню струну для скрипки. А сину вашому надсилаю також вірші. Далі йде латинський вірш. Тут цікавий тон прохання Г. С. Скововоди про кожушок, якого йому не передав Курдюмов, в ньому нема настирливого прохання, а Сковорода тільки обережно нагадує ти заздалегідь дає згоду спокійно поставитися, коли йому буде відмовлено. Цікаве також прохання про гуслі, на яких, як видно відціля, грав Г. С. Сковорода, також як і на скрипці.

Є ще ціла низка листів Г. С. Сковороди до невідомих осіб, і ми тому не можемо сказати, до якого стану вони належали. Нам відомо, що Сковорода жив, крім Харкова, ще й в Острогожську, жив в Ізюмі в Куп'янську й инш. Ми не знаємо, хто це був той Дятлов, якому Г. С. Сковорода присвятив свій педагогічний трактат „Благородный Еродій“. В присвяті (листі) Г. С. Сковороди пише йому: Гр. Вар. Сава Сковорода любому другу Семену Нечипоровичу Дятлову бажає миру божого. Проживаючи дні по завіту Сіраха, — блажен муж, що помре в премудрості — виплів цього 1787 року оцього невеличкого сплетенного кошика. Це тобі подарунок, друже. Ти, що плаваєш у повітрі, прийми мою працю, що парить у височині, Еродія. Най буде для тебе ця плетениця верцадлом мого серця та пам'яттю про нашу дружбу за останні роки. Ти-ж батько та сам виховуєш своїх пташенят. А я твій друг, що приніс тобі цю плетеницю. В ній ти знайдеш для молодого розуму своїх вихованців хліб, який зміцнить серце. Посій в них зерно тієї думки, що серед вас живе, щось дивовижне, незрозуміле, чудне та славетне. Взнавши з часом це хатнє своє благо та захопившись його чудовою добротою, вони не почнуть скажено та всупереч розуму бігати за суєтою світа, тому що серце наше може задовольнитися тільки самим собою і тільки тоді в ньому засяє вічна весна радости. Коли ти виховаєш таке серце у своїх пташенят, то будеш для них справжнім, сугубим батьком, а твої діти — щирими, вдячними благочестивими та задовольненими собою Еродіями[35]. Свою причту „Убогий Жайворонок“, присвячену також вихованню, Г. С. Сковорода подарував з присвятою Ф. І. Діському. Цей юнак був, напевне, син Куп'янського попа. В листі до нього Г. С. Сковорода пише: „Життя наше — це невпинна подорож по морю, по океану, по якому небагато щасливих плаває без шкоди. В подорожі цій багато скель та каміння, на островах його живуть сирени, в глибині кити, в повітрі — вітри, скрізь филі — пловці натикаються на каміння, їх приваблюють сирени, ковтають кити, затримують вітри, вони пуринають у хвилі. Скелі — це невдачі, сирени — облесливі друзі, кити — пристрасти, вітри — несподіване лихо, хвилі — люди та суєта життьова. Твій батько Іван 1762 року у Куп'янську, вперше мене зобачивши, полюбив мене. Зачувцши моє ім'я, вискочив з хати, коли догнав мене, то почав мовчки дивитися мені в обличчя, не мов бажаючи глянути мені в душу, та дивився таким любим поглядом, що й тепер у верцадлі моєї пам'яти я живо уявляю його. Немов-би дух його, ще до народження твого, передбачав, що я тобі, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко передбачає симпатія, ось тепер-же, що він передбачав, здійснюється. Прийми, друже, від мене цю невеличку науку. Дарую тобі „Убогого“ свого „Жайворонка“. Він тобі заспіває і зімою не в клітці, а в твоєму серці і допоможе тобі трохи рятуватися від хитрого ловця — від лукавого світу цього. Не спить ловець. Будь на варті й ти. Помилка — мати нещастя. Не обурюйся, що я назвав тетерева Фридриком: всю Малоросію Великоросія зве тетеревами. Тетерев — птиця дурна, але-ж не зла. Однак, не той дурний, хто чогось не знає (ще не народився, хто-б усе знав), а той, хто не хоче знати[36]. Зненавидь глупацтво — тоді будеш серед блаженних тетеревів, які приймають та люблять справедливі догани від своїх друзів[37]. Свої харківські байки Г. С. Сковорода присвятив любому другові Панасу Кондратовичу Панкову та в листі до нього з'ясовує значіння байок, а звертаючись до Панкова, говорить: „Прийми, любий друже, цю не без смаку воду від моїх, твого друга, думок. Не мої це думки і не я їх вигадав: істина безначальна. Але люблю їх. І ти люби — і вони будуть твоїми. Знаю, що твій тілесний болван дуже різниться від мого опудала, але хай ці два різних посуди наповнить один єлей і хай буде єдина душа та єдине серце. Це і є щира дружба, коли є єдність думок. Все не наше. Все згине, не виключаючи і наших болванів (цеб-то тіла). Самі тільки думки завжди з нами сама тільки істина довічня. А ми в ній, мов яблуко в своєму зерні, сховаємося. Будемо-ж підтримувати дружбу“. Є ще кілька цікавих листів Г. С. Сковороди до різних осіб, стан яких нам невідомий, і вони написані в такому-ж напрямкові. Взагалі можна сказати, що всі листи Г. С. Сковороди мають вагу своїм змістом і являють собою немов коротенькі трактати. В листах цих ми підкреслюємо своє спостереження — етичний елемент був сильний, але були тут ще й инші елементи. Часто-густо етика тут органічно з'єднувалася з його теорією пізнання, з відомими нам основами його філософії. В листі з Маначинівки від 1785 року до невідомого друга Сковорода пише: „Дух мій наказує мені трохи з тобою поговорити. Ти обіцяв відвідати мене, але навіть листа не написав. Чи ти здоровий? Питаю не про тіло. Чи не загибув ти сам себе, тоб-то твоїх думок та серця. Думки та серце зі мною, одповідаєш мені. Вірю. Коли в тебе таке серце, то ти не трухлява людина і не труна поваплена, але цілий, нетлінний та новий. Радуйся — бажаю тобі цього на новий рік“[38]. Тут звертає на себе увагу діялектичний метод у розвитку доказів Г. С. Сковороди. Він його засвоїв ще в Академії, і, що-далі, то з більшим успіхом продовжував розвивати в трактатах та листах. В другому листі, підписаному — друг Варсава, — цікаві вказівки, що й той, з ким листувався Сковорода, також написав йому палкого листа, надсилаючи в подарунок юфту, а без такого листа, додає Сковорода, не була б мені любою не тільки твоя юфта, але й вся вселенна, принесена в подарунок. Маючи постійно любов до мене та до мого бідного мандрівного життя, ти не шукав у мене ні плоти та крови, а тільки луку божого, цього нашого ґрунтовного камня“. Лист до иншого невідомого являє немов-би невеликий теософічно-філософський трактат на тему про справжній страх божий та про відношення між ним та вірою христовою та заповідями божими. Одне — вірити в буття боже, а инше любити його та жити по божому. Дальші два листи цікаві своїм полемічним характером. Г. С. Сковорода провадить в них суперечку з невідомими.

В другому листі Г. С. Сковорода говорить про тих, хто свою віру обґрунтовує на церемоніях (обрядах). Про них сказав апостол Павло — імущі образ благочестія, сили-ж його отвергшися[39]. В третьому листі Г. С. Сковорода визначає різницю між зовнішнім обрядовим законом та внутрішнім законом божим. Перший — це обряди — паски, обрізання, заборона їсти свинину, омовення то-що. Це все мов лушпиння, що закриває зерно — не руйную, а стверджую закон, а коли хто зробився добрим без обрядів, то й благо йому.

Звертаючись ще до одного невідомого, Г. С. Сковорода говорить: „Захотілося мені з вами трохи порозмовляти здалеку. Чи помітили ви, що друг, якого зараз нема, схожий до музичного струмента, який здалеку дзвонить приємніше. Надсилаю вам два гостинці — малюнки слона та сонця, коли їх скласти до купи, то з них вийде чудовий символ того, що чиста совість вгодна богу“[40]. Відповідаючи на листа якогось свого неофіта, Г. С. Сковорода пише: „Нема чого дивуватися і ви ще в таких баталіях невеликий практик, а ворог старий великий мистець. Давид тому й переміг Голіафа, що раніше, коли був пастухом, мав діло з вовком та львом. Але треба хоч поволі сходити на гору“[41]. Звертаючись ще до одного невідомого, Г. С. Сковорода пише „Не піду до вас, тому що мене любите — місяць здалеку світліше, музика та приятель приємніше. Миліше вже минуле юнацтво. Иноді далеке по бреному тілу, є близьке по серцю. І той бачить людину та любить її, хто любить її думки. В цьому щира дружба, а не в тому щоб збіратися в одному помешканні, а серцем бути далеко, різнитися в бажаннях так далеко, як небо далеке від землі, єдність не в тілесній кількості літ, ні в земляцтві, ні на небі, ні на землі, а в союзі сердець, що звязані філософією Христовою“[42]. В листі з Гусинки 1787 р. Г. С. Сковорода звертається до любого друга Івана Васильовича та пише: „Дерзай та перемогай. Зайшов ти, друже, у вузький лабіринт. Але-ж хто сказав тобі, що ти голий? Звичайно, ти скоштував вже мудрости світа та вимагаєшь від мене, щоб я дав втіху. Правильно робиш“.

В другому листі з Гусинки Г. С. пише до невідомого, надсилаючи йому „Начальную дверь ко христ. добронрав.“ „Весь катехізм мій складається з 12 чверток. Надсилаю вам цю мою дочку, але при тій неодмінній умові, щоб ви нікуди в чужі люди не давали. Це не копія, а оригінал, накреслений батьківською рукою“. Блукала вона навіть з Кавказьких гір і бог її зберіг, збережіть-же й ви її. Хворий до вас не їду та поспішаю закінчити невеличкий зшиток або книжечку, щоби виконати обіцянку, яку дав друзям моїм. Одержав я і від вас чотирі подарунки. Хай подякує тобі за це бог, який годує всіх бідняків, підписує твій слуга Gr. Sartago (Сковорода)“.

Тут для нас є цікавими вказівки, що оригінал катехізму Г. С. Сковороди подорожував до Кавказьких гір. Можливо, це має звязок з подорожжю самого Г. С. Сковороди в Таганрог до брата М. І. Ковалинського Гр. Ів. Ковалинського.

Подаючи загальну оцінку впливу Сковороди на підставі його листування з його друзями, Г. П. Данилевський говорить: „у всіх цих листах сильніше усякої біографічної похвали говорить за Сковороду палка любов, якою стрічали та проважали, оточували його всі, що знали його. За відсутністю иншого вищого морального інтересу в суспільстві українськім того часу, за відсутністю літератури та науки в головному місті слобідського намісництва, до Сковороди линули всі тодішні живі розумні серця. Про нього писали в листах один до одного, міркували, суперечили, розглядали його, хвалили та обвинувачивали його. Можна сказати, що з тієї пошани, якою він користувався, його можна було назвати мандрівним університетом та академією тодішніх українських дідичів“.

Але Г. С. Сковорода не обмежувався проповіддю своєї моральної філософії серед освічених та привілейованих кол тодішнього суспільства — духовного та світського — ця проповідь доходила і до нижчих класів людности, до козаків, яких перейменували в той час у Слобідській Україні на військових обивателів, і до посполитих селян, що тоді опинилися в кріпацькій залежності від своїх панів, дідичів, дворян. Власне кажучи, Г. С. Сковорода мав сердечний нахил саме до простого народу, з яким у нього були звязки і по крові й ідейні: сам він, як ми знаємо, вийшов з козацтва і при тому малоземельного і ніколи не прагнув того, як це робила значна більшість української інтелегенції, що виходила з народу, шоб вийти в пани, відмежуватися від народу не тільки своєю освітою, але й зовнішніми формами культури — засвоїти панську культуру. Навпаки що до цього він становить дуже надзвичайне та виключне явище. В той час, як майже всі його сучасники піддалися цій спокусі, цій сирені — відмежуванню себе від простого народу — він, що досяг наукових верхів думки, навіть в убранні своєму, в обстанові, в побуті, звичках залишився вірним народові, а якого він вийшов. Висока освіта піднесла його на недосяжну височінь над народньою масою, але він, відчуваючи свій органічний звязок з народом та бажаючи піднести його розум та мораль, розбудити його від сну до нового життя, до оновлення, як розумом, так і морально, або, краще сказати, до переродження, постійно шукав зносин з народом, щоб вплинути на нього своїм живим вогненним словом та прикладом свого життя. З цього боку цікаве свідоцтво про те, що він найбільше любив товариство простих людей і, тікаючи від зносин з невідомими йому особами з панів, тікаючи від них і не бажаючи знайомитися з ними, радо підходив сам до незнайомих йому людей простого стану, шукав зносин з ними і, що найважливіше, почував себе серед селян, немов у своїй рідній стихії. Нам відомо, що навіть тоді, коли він пробував у дворянських садибах поміщиків, він жив не в панських будинках, а в пасіках, у улюблених своїх пустелях (як-то, наприклад, Маначинівській або Гусинській), де й писав свої трактати та листи, та весь час перебував серед пасішників та инших представників народу. І це не було випадковим явищем в його житті. Навпаки, таке життя відповідало його принципам. Принципово, а не випадково відмовлявся він від того, щоб у нього були служники — цілком не потрібував їхньої допомоги та обмежував свої потреби до мінімуму. Також не випадково, а принципово він, очевидно, завжди носив не панське, а мужицьке вбрання — сіру свитину, торбу та палицю. Це нагадувало українофільство або-ж хлопоманство пізніших українських народників, різниця-ж полягала у тому, що вони виходили з кол панства, інтелігенції, а Сковорода вийшов з незаможніх козаків. Але все-ж таки його треба назвати своєрідним народником, українським народолюбцем свого часу, попередником майбутніх хлопоманів у протилежність Шевченкові, що вийшов з кріпаків і був плоть від плоті, кость од костей селянства і тому стоїть незрівняно ближче до українського селяньства, як співець його реального горя та страждань, в той час, як Г. С. Сковороду робили дальшим від селян і книжна мова його філософських творів і відірвана від реальних життьових умов життя його моральна теоретична проповідь. Одначе, за свідоцтвом (А. К. Амишинського), дуже приваблювала до Сковороди простий нарід його рідна українська (малоросійська) мова, якою викладав свою (усну) науку новий Сократ[43].

Він любив цю мову, як любив і природу свого краю і, взагалі, свою батьківщину — матір — лівобічну Україну та рідну тітку Слобідську Україну. Про народництво Г. С. Сковороди свідчать і уривки з творів, що не збереглися до нашого часу (Книжочка „О любви до свомх“, нереченная Ольга православная. Симфония о народе про внутрішню людину та лист до арх. Георг. Кониського. Уривки ці зберіг Хіджеу; згадай пісню: „Ой туди ся тулять лози, куди їм похило; туди очі виглядають, куди серцю мило“, або „Кожен повинен взнати свій нарід і в народі себе. Чи ти русин? — Будь ним. Чи ти лях? — Будь ляхом. Чи німець? — Німецтвуй. Чи француз? — Французуй. Чи татарин? Татарствуй. Надо мною позоруються (глузують з мене) най позоруються, про мене балакають, що я ношу свічку перед сліпцями, а без очей не бачити світоча: най говорять, видумують дотепи, що я дзвонар для глухих, а глухому не до шуму, най вигадують, вони знають своє, а я знаю моє, як я знаю. Панське мудрування, немов простий нарід є чорний, мені здається чудним, як і розумні міркування тих названих філософів, що земля є мертва, тому, що як мертвій матері народжувати живих дітей і, як з утроби чорного народу вилупилися білі пани… Мудроствують: простий нарід спить, хай спить — сном міцним, велетенським, як в казках. Але від всякого сна прокидаються і хто спить, той не мертвечина та не трупище. Коли виспиться, так прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і забодрствує.[44]

Все це — уривки з творів Г. С. Сковороди, які не дійшли до нашого часу, і про які не згадує сам Сковорода, тому визнати, що вони дійсно належать Сковороді неможливо, тим більше, що Хіджеу викликає багато сумнівів. Але і цілком одкинути їх теж неможливо, бо вони складені в дусі Сковороди хоч текст їх і змінено.

Але чи могла бути придатною та зрозумілою народові проповідь Сковороди, хоч і в самій простій формі та на рідній для місцевого козацького та селянського населення мові? Г. С. Сковорода писав не лише наукові трактати, але й цілком літературні твори — духовно-моральні вірші, зібрані в загальний збірник, який він сам назвав „Сад божественних пісень“, та байки. І ті і инші були приступні до розуміння і простому людові, як своїм змістом, так і своєю формою. Я гадаю, що Сковорода свідомо обрав цю форму для того, щоб зробити свої ідеї, свою проповідь зрозумілими для широких кол населення. В них він залишався самим собою, тоб-то проповідником моральної філософії. Кожна пісня його „Саду“ розвиває яку-небудь глибоку думку, яку однак могли засвоїти непідготовані слухачі тим більше, що вона просто зазначається в початку кожного вірша, як текст, як зерно, з якого виростає мораль. Байки його також так само мали такий-же глибокий зміст і в кінці кожної (щоб краще її зрозуміти), наводиться й „сила“ цеб-то зазначається, як треба її розуміти. Ми не можемо сказати, як поширені були харківські байки Сковороди серед читачів з простого народу, але про „Сад божественних пісень“ ми маємо доказ, який свідчить за величезний успіх одної з них — „Всякому городу нрав і права“ серед народу. Українські сліпці-бандуристи співають її й досі, хоч в ній є окремі вирази, незрозумілі для сліпців і для слухачів.

Але коли ця пісня так уподобалася людові, що війшла в репертуар кобзарів-лірників, то нарід, звичайно, розумів та свідомо засвоював і де-які инші пісні „Саду“, такі, наприклад, які формою і нагадують народні українські пісні (як, наприклад „Ой ти птичко жовтобока“).

Щоби зрозуміти, чому пісні Сковороди ширилися серед простого люду, треба ще згадати, що їх сам Г. С. Сковорода поклав на музику і, таким чином, бандуристи та лірники мали в них готовий матеріял, який вони потім розносили по українських містах, селах, хуторах базарах та ярмарках.

Г.С. Сковорода був не лише гарний співець та музика, але й композитор; мелодії, які він складав, відповідали духові та змістові його духовних віршованих творів та подобалися тодішньому суспільству. І ось тоді на Слобідській Україні, на приватних зборах ці пісьні співувалися не тільки соло, але й хором, Одна з цих його пісень війшла і в так званий богогласник, цеб-то літературний збірник кантів, духовних пісень різних письменників. А пісні богогласника в свою чергу співалися й серед народу та пристосовувалися і змінялися народом. Але все-ж треба сказати, що Сковорода на простий нарід впливав переважно живим словом, яке відображало його світогляд, що так яскраво ним був висловлений у його трактатах; різниця полягала лише в формі, тут Г. С. Сковорода вважав на розуміння слухачів їі, напевне, переважну увагу надавав етичним поглядам своєї проповіди; одначе він також звертав увагу на те, що внутрішнє духовне життя людини є важливіше від зовнішнього, яке він змалював дуже сатирично в пісні „Всякому городу нрав і права“.

Всі твори Г. С. Сковороди мають ідейний зміст. Теж саме треба сказати й про його усні розмови серед інтелігенції, які потім перетворювалися у філософські його трактати. Ми знаємо непохитну вдачу (Сковороди — це був моноліт — і переконані, що суть ідейної проповіди Сковороди серед народу була та-ж, що й серед інтелегенції. Вихованець Харківського Колегіуму Луб'яновський подає до відомости таке важливе свідоцтво про вплив Г. С. Сковороди на простий люд“: Сковорода з великою радістю, жив серед селян, любив переходити з однієї слободи до другої, з села до села, з хутора до хутора, скрізь він був своїм. Мешканці тих сел та хуторів, де він частіше жив, любили його, мов рідного. Він віддавав їм все, що мав — не золото та срібло (якого у нього не було), а гарні поради, науку, дружні догани за незгоду, неправду, піяцтво, шахрайство. Він втішався з того, що труднощі його мандрівного життя не згинули цілком марно[45].

——————

  1. ↑ Твори Г. С. Сковороди (під моїм ред) CXI–CXI—, 109, 112, 116, 129.
  2. ↑ Листи Г. С. Сковороди до Я. Правицького, ст. 9, 10
  3. ↑ Там-же ст. 11.
  4. ↑ Там-же, ст. 13.
  5. ↑ Там-же, ст. 14.
  6. ↑ Твори Г. С. Сковороди, там-же, ст. CXII.
  7. ↑ Там-же, 1 від. Ст. CXIII.
  8. ↑ „Вестник Европы“ 1895, січень; теж саме треба сказати про статтю д. Никольського „Український Сократ“. („Истор. Вестник“ 1895, № 4).
  9. ↑ Сочин. Г. С. Сковороды, 1-й, ст. 93.
  10. ↑ Твори Гр. Сав. Сковороди, від. 1-ий, стор. 5.
  11. ↑ Так говорить арх. Філарет (Ист. Стат. опис. Черн. еп. I ст. 99–100). Але Аскоченський трохи заперечував цьому і зазначає, що Кирило був навчателем Духовної Академії, потім префектом в ній-же і тільки потім вже зробився намісником лаври (Киев с древн. его учил. ч. 2-а ст. 126).
  12. ↑ (нерозбірливий текст)
  13. ↑ Там-же, ст. 27–28.
  14. ↑ При ньому влаштовано колегіум.
  15. ↑ Охтирський Троїцький манастир у 4 верстах від Охтирки (повітове місто на Харківщині); біля манастиря чудові краєвиди, що до цього кращий за нього є тільки Святогорський манастир.
  16. ↑ Тепер скасований; раніше стояв коло Сум.
  17. ↑ Тепер існуючий.
  18. ↑ Скасований тепер Сіннянський Покровский ман. у 7 верстах від бувшого міста Сінного в Богодухівському повіті.
  19. ↑ Про пробування в цьому манастиреві говорить він сам в листі до М. І. Ковалинського (Твори Г. С. Сковороди, ст. 103).
  20. ↑ Молодик на 1844 рік ст. 232.
  21. ↑ Телескоп 1835, ч. XXVI, ст. 154.
  22. ↑ Твори Г. С. Сковороди, I від. ст. 58.
  23. ↑ Тут можливо вбачити де-який містицизм.
  24. ↑ Зібр. твор. Сковороди, під ред. В. Бонч-Бруєвича (ст. 303–304).
  25. ↑ Собр. соч. Г. С. Сковороды, изд. Бонч-Бруевича 1, ст. 358–364.
  26. ↑ В виданні Вол. Бонч-Бруєвича лист з присвятою при трактаті „Кольцо“ немов-би відноситься до Ст. Ів. Тев'яшова (ст. 247–248), але це помилка, тому що в листі з присвятою Вол. Ів. Тев'яшову говориться, що йому-ж був надісланий і трактат „Кольцо“ (ст. 319).
  27. ↑ Ця вказівка на Фалеса, як на родоначальника теорії самоспізнання, дуже цікава.
  28. ↑ Собр. соч. Сковороди, изд. В. Бонч-Бруевича, 1 — 319–322.
  29. ↑ В першому з них Сковорода пише: існує й польське прислів'я не в одну мить побудовано Краків. Видужуйте від хвороби поволі. Най болить тіло. Льод на те й народився, щоб розстанути. Але рятуйте себе самого, цеб-то вашу душу, ясніше сказати, думки й серце ваше, що керують тілом. Нема сильніше хвороби, як хвороба внутрішня — в думках та в душі. Центр-же — та гавань — це Христос-бог наш. Не тому, що він спочиває в нас цеб-то суботовує і немов-би зморивсь до поту від роботи. Залиште, цю думку дітям та бізувірам і не тому, що він є невідомий та його неможливо досягти, немає ні вишини, ні глибини, ні ширини, а скрізь та завжди пробув. З'являється-ж він внутрі вас зерном, подібно до того, як із зерна може вирости 1000 садків, так і він все створення з себе виводить на поверх і знову у собі ховає.
  30. ↑ Сочин. Гр. Сав. Сковороди, під моєю редакцією, ст. 110–112.
  31. ↑ Там-же, ст. 112–113.
  32. ↑ Соч. Г. С. Сковороди, під моєю редакцією, ст. 112–116.
  33. ↑ Це свідоцтво Сковороди про себе дуже важне: справді в його натурі була й безупинна енергія — клопотання, й меланхолія, в яку він впадав.
  34. ↑ Сообщено Л. Б. Вейнбергом (Русск. Стар., 1981, авг., 403).
  35. ↑ Собр. Сочин. Г. С. Сковороди під ред. Вол. Бонч-Бруєвича I, стр. 459–461.
  36. ↑ Яке влучне опреділення!
  37. ↑ Там-же, ст. 473–479.
  38. ↑ Твори Сковороди, під моєю редакцією, ст. 117–118.
  39. ↑ Там-же, 124–125.
  40. ↑ Там-же, 125. Тут цікава вказівка на малюнки, якими Сковорода любив оздоблювати свої рукописи: неодмінно треба було-б видати їх з поясненнями.
  41. ↑ Там-же, ст. 126–127.
  42. ↑ Там-же, ст. 127.
  43. ↑ Вор. літ. збірн. вип. I, 1861. Вор. ст. 252.
  44. ↑ Там-же, ст. 166–167.
  45. ↑ Воспоминанія Лубяновского — М. 1872, ст. 23–24.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.

  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1932 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Український_мандрований_філософ_Гр._Сав._Сковорода/Вплив_Г._С._Сковороди_на_всі_стани_українського_суспільства&oldid=544503