Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода/Відповідність життя та науки
| ◀ Погляди на особу Г. С. Сковороди | Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода Відповідність життя та науки |
Вплив Г. С. Сковороди на всі стани українського суспільства ▶ |
|
|
Свідоме обрання життьового шляху. Теорія „нероблення“. Задоволення з обраного життьового шляху. Велике значіння його життя. Повна відповідність науки та життя (учив, як жив). Стан життя. Теорія та практика виховання. Внутрішня віра. Розуміння життя.
Науку Сковороди про життя в її практичному виконанні треба назвати й взагалі утопічною і що для наших часів непридатною, ідеалістичною. Хоч сам Сковорода й навчав, що обмеження своїх потреб, яке він проповідував, неважке, але дійсно досягти його було, звичайно, дуже нелегко. Для цього людині треба було відмовитися від матеріяльних життьових інтересів та вважати за головну мету свого життя внутрішнє удосконалення. Але що-більше вимагало воно від людини з життьового, практичного погляду, то більше й давало йому найважливішого в житті, на його погляд, щастя. Вище-ж шастя — це є цілковита перемога духа, що дає й повний душевний спокій. Але виникає питання, чи можливо було здійснити в житті ці найвищі вимоги морального ідеалу Сковороди; відчувалась потреба живого наочного прикладу, який-би довів, що його можна справдити в житті. І цю місію взяв на себе Сковорода. І ось ми в ньому й бачимо досить незвичайний приклад цілковитої гармонії між навчанням-світоглядом та життям; він жив так, як навчав, а навчав так, як жив. І це має дуже велике значіння, по-перше, завдяки високим вимогам його морального ідеалу, по-друге, тому, що Сковорода євідомо, з принципу, цілком переконано обрав собі свій шлях життя та йшов ним до кінця, до самої своєї смерти, не звертаючи ні праворуч, ні ліворуч, і навіть помер так, як і повинна була вмерти людина з його поглядами на смерть. Широко освічена, красномовна та розумна людина — він свідомо обрав собі долю жебрака, мандрівника, але зробив це не тому, що не міг инакше зробити, навпаки, його таланти давали йому можливість досягти значних урядів, а надто в духовній ієрархії, а цілком свідомо, маючи бажання заховати внутрішню волю та бути вчителем усього народу в найширшому цього слова розумінні. Він зрікся усяких прихильностей і, створивши з себе старчика, мандрівника, виробив у себе серце громадянина всесвітнього, який не маючи родичів, маєтностей, кутка, де голову прихилити, мав насолоди лише від природи, простих, невинних, безтурботних, справжніх радощів, які черпає розум чистий та дух безтурботний у скарбницях вічности (1-й від., ст. 5–6).
Відомо, що Сковороду не раз спокушали вигідними з погляду житейського пропозиціями: переконували стати ченцем і цим здобути собі забезпечений стан, честь та славу: губернатор Щербінін давав йому на вибір яку-б схотів він посаду, але він знов відмовився. Сам Ковалинський з приводу цього подає ще кільки пояснень, зазначаючи, що Сковороді довелося тут відчути внутрішню боротьбу. Роки, здібності душевні, нахили природні, житейські кликали його по-черзі обрати будь-який стан життя. Не втішаючи себе ні на який стан, ухвалив він твердо в серці своєму жити, стримуючись від спокус, задовольняючись малим, цнотливо, тихенько працювати, терпеливо, благодушно, в простоті звичаїв та щирозичливості, порішив залишити всі шукання суєтні, всі прагнення любостяжательні, всі труднощі розкошів. Така, відмова від усієї суєти життьової сприяла його потягові до любомудрія (1-й від., ст. 6–7). І коли ми згадаємо науку Сковороди про щастя, то побачимо, що він йшов тим шляхом, на який вказував иншим, ставши немов проводирем та керівником менш сильних. Він не раз при цьому признавався, що знайшов на цьому шляху те, чого шукав, тоб-то щастя, хоч багато вважало, що його життя повне різних небезпек та страждань. „Признаюсь, друзі мої, перед богом і перед вами, пише він в одному з своїх трактатів, що в цю саму хвилину, коли я з усіма розмовляю, кину сучасну свою стать (стан), хоч в ньому і постарів, та стану найостаннішим горшечником, як тільки відчую, що досі пробував у ньому без природи, маючи нахил до скудельництва. Повірте, що з богом (цеб-то згідно до природного нахилу) буде мені у сто разів веселіше й краще ліпити глиняні сковороди (натяк на своє прізвище), ніж писати без натури. Але досі почуваю, що утримує мене в цьому стані нетлінна рука вічного. Цілую її й слухаюся її. З призирством ставлюсь до безпорадних порад усіх сторонніх радників“ (2-й від., ст. 119–120). Де-які (наприклад, губернатор Щербінін) давали доброзичливі поради; инші-ж просто ганьбили те життя, яким жив Сковорода (говорили, що він нічого не робить, то-що). І ось, щоб спростувати їх, він у своїх двох листах розвинув теорію „нероблення“, яке полягає в невпинній розумовій праці та внутрішній роботі серця. „Багацько людей запитує, пише він Ковалинському, що-ж робить у житті Сковорода? Чим розважається? Це є верх і цвіт і зерно життя людини. Вона є центр кожного життя. Всі діла кожного життя сюди течуть, мов стебло, перетворюючись у зерно. Є де-які, що живуть без центра, немов-би пливуть без гавани. А я про розтлінних не розмовляю. Бо кожному своя розвага приємна. Я-ж поглумлюся (знайду розвагу) в заповітах вічного. Запитуєш, як 10 заповідей довліють у довголітню розвагу. Коли-б і сугубий Мафусаїлів вік, і тоді довліють. Вічна матір — святиня (любов) годує мою пристрасть. Я навіки буду з нею, а вона зо мною. Вся-бо преходять, любая-ж любов — ні. Коротко сказати, це є діятриба та типик мого життя“ (2-й від., ст. 46). В листі до якогось Артема Дорофеєвича Сковорода ще докладніше розвинув цю теорію (1779 р.). „Недавно хтось про мене запитував, — пише він — : скажіть мені, що він там (у пустелі) робить? Коли-б я в пустелі від тілесних хвороб лікувався, або ловив звіря, тоді-б їм здавалося, що Сковорода робить діло. А без цього думають, що в мене нема праці й не без причини дивуються. Правда, що коли нема діла, то це важче гір Кавказьких. Так тільки всього діла для людини й є, що продавати, купувати, одружитися, посягати, воювати, сваритися, бути кравцем, будувати, полювати? Чи тут повсякчасно є наше серце? Так ось відразу й видко злиднів наших причину, що ми віддавши все наше серце на здобування світа та в море тілесних потреб, не маємо часу поглянути на себе, очистити та полікувати господарку тіла нашого, душу нашу. Забули ми самих себе, за неключимим рабом нашим — невірним тілом, день та ніч про нього турбуючись. Схожі на джиґуна, що турбується про чобіт, не про ногу, про те, щоб сидіти на покуті, а не про пироги, про золоті гаманці, а не про гроші? Яка велика нам відціля потреба та витрата? Чи не всього нам досить? Так усім та всяким добром тілесним: зовсім віз, за прислів'ям, без коліс, однієї душі нашої не маємо. Є, правда, в нас душа, але така, як у шкорбутика або подагрика ноги або матроський шага не вартий козирьок. Вона в нас розслаблена, сумна, норовиста, боязка, заздрісна, жадібна, нічим не задоволена, сама на себе зла, худа, бліда, сама така, як пацієнт із шпиталю. Така душа коли у єдваб одяглась, чи не труна їй з єдвабу ? Коли у світлих палацах бенкетує, чи не пекло їй? Не хлібом єдиним живе людина. Про цей останній духовний хліб удень і вночі турбується Сковорода. Він любить такі млинці більше всього. Дав-би по одному млинцю й всему Ізраїлю, коли-б був Давідом, як пишуть по книгах царств, але й для себе замало. Ось що він робить у пустелі“.
Очевидно, тут йде мова про внутрішню роботу серця, про таке самоспізнання, якому навчав у своїх трактатах Сковорода. Далі Сковорода продовжує: „там та тут спочиваю, маю насолоду, радію. Співаю з Мароном — бог наш це свято подарував… (2-й від., ст. 193) — Сковорода так віддався внутрішньому самоспізнанню, в такій мірі віддалявся від усього земного та прагнув вищого, на його погляд, що дуже радів, коли починав говорити про обраний ним життьовий шлях. „Бесіда двоє“ закінчується саме таким щиро-ліричним висновком; це радісний спів душі, що невпинно шукала правди й нарешті знайшла високу мету свого існування. „Прощайте навіки, нерозумні мудрі діви, солодкоголосні сирени, з вашими тлінними очами, з вашою молодістю, що зникає з вашим дитячим довголіттям та з вашою ридань повною гаванню. Співайте ваші пісні людям вашого роду, не торкається Ізраїль гергесеїв. Радуйся, Кефо моя, Петре мій, гавань моя, гавань віри, любови й надії. „Знаю тебе, що не плоть і кров, але звище народжений єси. Ти мені одчиняєш ворота у блаженне царство світлої країни. П'ятидесяте літо плаваю по морю цьому й ось досягнув до захистку тихого, до землі святої“. Відомо, що Сковорода обрав життя мандрівника, цілком вільне від різних обов'язків, тільки після того, як він залишив 1766 року харківський колегіум та почав складати свої філософські праці, які остаточно переконали його в тому, що він обрав собі вірний шлях. Тоді й почалася цілковита гармонія життя та слова. Але це життя вимагало піднесення духу, бо було невпинним, повсякчасним подвигом, само здійснювало ту боротьбу плоти з духом, про яку навчав Сковорода. Вона йноді доводила Сковороду до стану релігійного екстазу, захоплення, до тих снів та привидів, що ввижалися Сковороді. Їх можна з'ясувати цілком на психологічному ґрунті, вони свідчать не про містицизм з холодністю чуття, а про щирий, глибокий екстаз. В такому настрої він склав між иншими працями й свою „Боротьбу архістратига Михайла з сатаною“, де внутрішня боротьба в людині двох течій життьового шляху (шляху порятунку та світського) втілилася в образи та фігури, що мають виключно алегоричне значіння. І ось тут Сковорода намалював і самого себе, як людину, що обрала правдивий щирий шлях. Цим шляхом душевного спокою, як говорить тут Рафаїл, пішов і Варсава (так називав себе Григорій Савич). Це є шлях верховний, шлях горній. Цим шляхом йшли Енох, Ілія, Авакум та Пилип. Цим шляхом зійшов на гору Аврам принести в жертву Ісака. Цим шляхом зійшов до Сіону Давід, скоштував священного хліба, роздав і тим, що були з ним, по сковородиному млинцю. Цим шляхом сходить угорняя Маріям, цілує Елизавету та ублажається. Цим-же шляхом сходять на гору Галілейську апостоли та бачать світ воскресення. Це є шлях суботній, розумний, мирний… Це є шлях радісний, але безлюдний, безлюдний, але радісний і по-за ним нема порятунку; хай-же як людям, призначеним дійсно, відкритий є. Світ лічить його порожнім, тоб-то даремним. Це є велика неправда. Знов світ вважає його горнім, тоб-то гірким. І це неправда. Гора означає перевагу, не труд та сум. Горе тим, що називають солодке гірким і навпаки (2-й від., ст. 202–203). Трохи раніше ми знаходимо малюнок життя та душевного стану цього мандрівника Варсави, цебто Сковороди. Не дивіться на содомян очами вашими та поглянте на мандрівника цього, що йде перед вами на землі. Він йде з палицею веселими ногами й місцями та спокійно співає: пришелець я єсмь на землі… Співаючи, він поглядає то праворуч, то ліворуч, то на весь обрій, спочиває то на горбі, то край криниці, то на траві зеленій, коштує їжу безприправну, але сам він їй, як гарний співець простій пісні, надає смаку. Він спить солодко і має насолоду і вві сні і прокинувшись від тих-же примар. Прокидається вранці бадьорий і повний надії, співаючи пісню Ісаії. День його — вік йому й є яко тисяча років і за тисячу років нечестивих не продасть його. Він бідніший над усіх, але по богу багатший над усі. І що краще, як радість серця, життя людини, пристрастей та прагнень його і радости його ніхто не візьме від його. Здобув він цей світ, не як звичайно здобувають його. Він возлюбив шлях та славу божу. Це й є друг наш Данило Варсава (2 в., ст. 200–201). Тут ми знаходимо дуже важливе признання Сковороди про те, яке щастя відчував він на своєму свідомо обраному шляху матеріяльних нестатків, бідности, простоти, мандрівок. Про те, як відбувся в ньому цей внутрішній переворот, цей остаточний та цілковитий вихід на нову дорогу, сам Сковорода розповідав своєму учневі та другові Ковалинському так. „Тікаючи від морової язви у Київі та оселившись після цього в охтирському манастирі, маючи роздратовані думки та чуття душі моєї пошаною та подякою до бога, прокинувшись уранці, пішов я в садок. Перше, що я відчував у серці своєму, було якесь чуття визволення, волі, бадьорости, надії, що вже справдилась. Я ввів у цей стан духа усю волю та всі бажання мої й відчув я в собі незвичайний рух, що надавав мені силу незрозумілу. Вся внутрення моя запалилась вогнем і здавалось, що по жилах моїх потекла вогнем течія. Я почав не ходити, а бігати, немов-би мене носила якась радість, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, але немовби я весь у вогні й щось носить мене в просторіні буття. Весь світ зник перед мене; одне чуття любови, благонадійности, спокою, вічности оживляло існування моє. Сльози річками потекли з очей моїх та розлили гармонію у весь склад мій. Я дістався себе, почув немов синовньої любови запевнення і з того часу присвятив себе на синовнію підлеглість духові божому“. Ковалинський від себе додає, що до цього часу серце Сковороди шанувало бога, немов раб, і з цього-ж часу возлюбило його, яко друг (2-й від., ст. 28). Туть ось у цьому признанні ми маємо історію душевної зміни в Сковороді, при чому точно зазначено й час події (справа відбувалась 1770 р.) та ближча причина, що викликала її. Коли вже минуло 24 роки (в рік своєї смерти, 1794 р.), Сковорода розказував про це з особливим чуттям, щоб учень зрозумів, як близько до нас бог — вічність, як він турбується про нас, охороняє нас, подібно до того, як кокош своїх птахів, зібравши їх під свої крила, коли ми тільки не віддаляємося від нього в похмурі бажання нашої розтлінної волі. Ковалинський, з свого боку, щоб з'ясувати це з'явище, згадує оповідання Ксенофонта та Платона про геній Сократа, цеб-то про внутрішній таємний голос, якого не можна з'ясувати, але якого він слухався. Сковорода також вірив у такого генія — Мінерву. Він призвичаїв себе в усіх життьових вчинках дотримуватися таємного голосу внутрішнього, невідомого подиху духа, якого люди, відчуваючи невидимо та йдучи за рухом його, мають насолоду, не слухаючись-же цього голосу та не пам'ятаючи про нього, каються. Він, взнавши на ділі силу таємного керівництва цього, розбуджував увагу в другові своєму та в притчах до цього святилища, внутрішньої сили, та часто закликав прислухатися щодо виразів цього прорицалища нетлінного духа, якого голос лунає цо серцях непорочних, в серцях розтлінних, як судії, в непокірливих, як месника. Він стверджував, що це й був той самий геній, слухаючись якого, як навчателя свого, у всьому, щиросердечний Сократ став мудрим, цеб-то щасливим (1-й від., ст. 16–17). Ковалинський до цього додає, що геній „це розумна внутрішня сила людини, инші розуміють під ним загострене чуття добра та лиха“. У Сковороди було об'єднане й те, й инше. Створивши своїм розумом собі світогляд, Сковорода остаточно зміцнив його в собі чуттям, з нього створив власну релігію, (не догматичну, а філософську), якій віддався цілком і яку вважав за єдину мету свого життя. На ній зосередив він всі свої душевні сили — уяву, думку, чуття та волю. І тому, що все це прагнуло до внутрішнього самоспізнання, відшукання внутрі себе верховної сили, з волею якої він бажав об'єднати свою власну, то цілком природно, що він, як Сократ, набув звичку постійно прислухатися до голосу свого сумління, надто у тих випадках, коли в ньому відбувалась боротьба прагнень, поривів та бажань. Чудесним малюнком до цього може бути таке оповідання про Сократа; коли Сократа засудили на смерть і друзі радили написати йому промову, в якій-би він спростував усі обвинувачення, він відповів: „я кілька разів починав їх писати, але геній завжди перешкоджав у тому. Може так богу вгодно, щоб я помер тепер легкою смертю, поки не прийду до немощної та хворобливої смерти“ (1-й від., ст. 28). Життя Сковороди, можна сказати, було ідеально погоджене з вимогами його науки без уступок та ухилень навіть у найменших дрібницях. Щоб переконатися в цьому, треба лише порівняти його науку та життя.
Загальне розуміння життя Сковороди, як це ми тільки-що бачили, цілком сходиться з суттю його науки. Те-ж саме треба сказати що до окремих сторінок його світогляду. Нам відомо вже, що він надавав біблії перше місце серед джерел пізнання. І в житті він ніколи не залишав цієї книжки, знав її чудово; вона була для нього найголовнішим ґрунтовним джерелом, він її постійно вивчав та думав над нею, над кожною дрібницею в її тексті, толкував її та говорив, що в найпростішому на вигляд виразі ховається часто глибоке розуміння.
„Біблія, говорив він, є наш верховніший друг та ближній, бо веде нас до того, що є єдине найдорожче та найулюбленіше. Вона є заповіт, що залишили для нас прадіди, заповіт, що ховає скарб боговбачання. Боговбачання, віра, страх божий, премудрість — є одне й те-ж. Все це щира премудрість“. „Простіть, друзі мої, — говорить Сковорода в своєму трактаті про душевний спокій, — мені мою надзвичайну прихильність до цієї книжки (цеб-то біблії). Визнаю мою палку пристрасть. Правда, що з дитинства таємна сила приваблює мене до навчальних книжок і я їх більше за всі люблю; вони лікують та веселять моє серце, а біблію почав читати коло 30 років від народження мого, але ця найкраща для мене книжка над усіма моїми полюбовницями (цеб-то иншими любими книжками) справила перемогу, давши задоволення моїй довгочасній алчбі та жажді хлібом та водою, солодчою меду та сота божої правди та істини, і я почував особливу мою до неї природу. Тікав, тікаю й утік всіх житейських перешкод та плотських бажань, щоб міг спокійно відчувати насолоду в пречистих обіймах більш вродливої, ніж всі дщері людські, цієї божої дщери. Ніколи не можу надивуватися премудрості пророків. Найдрібніші в ній тонкості для мене здаються дуже важливими. Так завжди думає закоханий. Що-більш глибока та безлюдна самотність моя, то щасливіше моє життя з цією найулюбленішою в жонах, і такою долею я задоволений. Народився мені мужський пол, правдива та щира людина, умираю не бездітний. І в цій людині похвалюся укупі з Павлом: не всує текох. Це й є та господня людина, про яку писано: не стемніють очі його“ (2-й від., ст. 110–111).
І дійсно, студії над біблією були для Сковороди працею на все його життя, до неї йшло все його філософське любомудріє: вона в той-же час була для нього й головним джерелом пізнання, бо це останнє він вважав тотожнім богопізнанню; вона була й метою, і засобом спізнання, вона сама істина, яку людина повинна в ній спізнавати розумом.Вказавши, який життьовий шлях він свідомо обрав собі сам, ми можемо переконатися, що тут була повна гармонія. Сковорода збудував своє щастя на внутрішньому самоспізнанні, на своєму душевному спокої: і тут на ньому самому справдилась (в де-якій мірі) справедливість його теорії, яка, на перший погляд, здається тільки афоризмом (що правдиве щастя неважке, бо воно є потрібне кожному), говоримо „справдилась“, бо він ніс тягар життя легко, не ухилявся набік від свого шляху і не тільки не скаржився на свою долю, але, навпаки, постійно до глибокої старости та смерти був щасливий та задоволений, почуваючи, що обраний ним шлях був для нього найправдивішим. Це був шлях злиднів та різних матеріяльних нестатків.
Сковорода навчав, що треба звільнитися від тих ланцюгів, що цілком захоплюють людину та роблять її рабом своїм (багатство, шаноба), і сам все це справдив на власному прикладі: його не спокусили ні перспектива значного громадського стану, ні ті звичайні приємні умови житейської обстанови, які оправдує кожна система морали, тим часом, як відмовитися від них дуже важко, бо вони дають відчувати себе весь час; кожна людина має право на свій куток, на сім'ю, на необхідні засоби для життя.
Сковорода не обурювався проти цього, але сам з власної волі відмовився від них, щоб краще заховати потрібну волю духа та діяльности. І тут він йшов не звичайним шляхом, а шляхом важкого, на наш погляд, подвигу.
Залишивши посаду навчителя в Переяславі, він мовчки, терпеливо, без нарікань зносив усі нестатки, „маючи тоді тільки жупан, одні черевики, одні чорні гарусні панчохи“. У словах учня Сковороди, Ковалинського, він змальований наче живий. Тут кожен вираз, окреме слово малює нам або його життя, або його моральну фізіономію, або характер. Він не був аскетом; його вегетаріянство (вживаємо сучасний термін) не було ні наслідком суєвір'я, ні зверхнім прапором науки; він ставився до цієї справи просто та розумно, без фанатизму: „не їв риби та м'яса з внутрішнього нахилу“, говорить Ковалинський, і цим сказано все; цеб-то сам не знав у них смаку, але й не вважав, що вони шкідливі для всіх, як це навчають сучасні вегетаріянці.
Ставши мандрівником, він остаточно відмовився від грошей, і таким безсеребряником був до кінця днів своїх. Але й тут не було цілковитого негативного відношення до громадської необхідности грошей, як це видно зі з'ясувань самого Сковороди (як ми бачили, він одержував платню в казенній школі), він тільки прикладав ці вимоги до себе тому, що обрав собі ролю бідного жебрака. Не потрібно до того, як Сковорода не був проповідником аскетизму, так і в своєму особистому житті він не був аскетом. Він, правда, їв небагато і переважно прості селянські страви, але не зморював себе голодом; він був проти піяцтва, як проти зайвої речі, але, як у листі до Тев'яшова, вихваляв староримські учти з їх мудрою розмовою, так і сам не відмовлявся від них, коли його закликали до себе добрі друзі та знайомі з нагоди різних подій свого життя — йменин, то-що.
Цього ще мало: ті-ж близькі до нього люди постійно робили йому подарунки, виявляючи цим свою прихильність до нього; так, Ковалинський та жінка його надіслали йому музичні струменти, окуляри, книжки та люльку (значить, Сковорода палив люльку), рис, рибу, хусточки; харківський купець (потім міський голова) Є. Є. Урюпин закликав його до себе в гості, влаштував бенкет. Свящ. Якова Правицького Григорій Савич прохав надіслати йому Бабаєвського (хатнього) пива, окуляри, чоботи на зиму і, нарешті, лимонів та ягідного соку; цього останнього він потрібував, бо в цей час видужував від гарячки.
Чистим джерелом невичерпаних радощів була для Г. С. Сковороди природа, серед якої він проводив більшу частину свого часу. Він не любив, як ми бачили, міст, з більшою прихильністю ставився до сел, але і в цих останніх обирав пустелі, цеб-то найсамотніші місця — ліси, садки, пасіки, то-що.
Практика виховання Сковороди цілком відповідає його теорії. Так він виховував свого учня Василя Томару, а надто Мих. Ковалинського, в такому-ж дусі він навчав у Харківському колегіумі. До Ковалинського він цілком приклав свою педагогічну теорію: турбувався і про його здоровля, про це свідчить один з листів його до Ковалинського (1-ий від., ст. 76–78, пор. також 70); звертав увагу на естетичний бік його розвитку, але переважно розвивав його розум та серце. Ось, що говорить про це сам Ковалинський. „Григорій (Савич) часто почав навідуватись до нього, і згідно з нахилами молодої людини, розважити його музикою та читанням книжок, що давали привід до навчальних розмов, знайшовши в молодій людині серце, якого бажав, та природній хист, який любив, звернув увагу на удобрення розуму його та духу“. (1-й від., ст. 12). Сковорода бажав зробити з Ковалинського свого учня і наступника — і досяг цього. Про це категорично свідчить з одного боку сам Ковалинський, а з другого — листи до нього Сковороди, що розгортають перед нами у всіх подробицях цей процес внутрішнього оновлення учня під впливом учителя. Ковалинський не тільки був учнем Сковороди по Харківському колегіуму, але і його інтимним вихованцем, якого Сковорода полюбив раптом і ця любов що-раз збільшувалася; инші учні Сковороди по колегіуму, звичайно, стояли від нього незрівняно далі, але й до них він прикладав свою систему морального виховання, відкривши для них курс християнського добронравія, в якому подав короткий виклад сути свого християнського філософського світогляду.
Нарешті, ті самі ідеї він проповідував і потім, залишивши педагогічну діяльність у Колегіумі та ставши мандрівником, народнім учителем у найширшому розумінні цього слова. Була та різниця, що він навчав не лише дітей та юнаків, а більш за все дорослих. Характерною властивістю його педагогічних методів було те, що на цього не впливали застарілі звички його слухачів, а навпаки, всім завжди та скрізь, просто та одверто він висловлював свої погляди, висловлював свою догану їхнім забобонам та суєвір'ям. І зрозуміло, чому швейцарцю Вернету така щира одвертість, гостра проповідь істини здавалися не зовсім гарними; на його думку, істина має бути завжди захована за приємною заслоною. Але Сковорода з своєю щирістю був дуже далекий від усякого підроблювання. Він говорив та робив те, що думав та почував. Так робив він і в найважнішій справі свого життя — вірі. Тут, знов він жив так, як вчив. В науці своїй він, як ми знаємо, постійно звертав увагу на внутрішній бік християнства, зазначав і тут, як скрізь, перевагу духу над зовнішнім обрядом, церемонією. „У нестатках своїх, говорить Ковалинський, закликаючи на допомогу віру, не покладав її в зовнішніх обрядах; але в побиванні сваволі духа, цеб-то прагнень своїх. В ночі він спочивав від глибоких своїх дум; легкий, тихий сон зміцнював його сили, зморені денними подвигами. Час о півночі він завжди присвячував внутрішній молитві, цеб-то думам серед тиши природи зосередивши на них всі чуття, Ковалинський дуже яскраво малює при цьому ту боротьбу, яка відбувалась тоді в Сковороді. „Тоді, говорить Ковалинський, він, зібравши усі чуття та думки вколо всередину себе та поглянувши оком суда на сумну оселю свого перстного чоловіка, так закликав їх до початку вічности: повстаньте ледащі думки. Візьміть та полиньте на гору вічности. Тут вмить починалася війна і серце його ставало полем січи: самолюбство озброювалось з світодержателем віку — світським розумом, властивими бренностями людськими слабостями та всіма тваринами, творило завзятий напад на волю його, щоб захопити в полон її. Вищі думки, навпаки, закликали волю його до вічного, єдиного, правдивого добра, того, що є скрізь, все наповняє та примушує одягтися у всі знаряддя духу, щоб дати йому сили стати проти спокус лжемудрія. Яка боротьба! Скільки подвигів! Належало бути на варті, стояти непохитно. Небо та пекло ведуть боротьбу в серці мудрого, і чи може він бути даремним, без діла, без подвигу, без користи для людства? Так час після півночі проводив він, озброївшись проти жахливого світу. Світлосяйний ранок одягав його в сяйво перемоги, дух святкував перемогу, і він виходив у поле розділяти славословіє своє зі всією природою. Ось, так він жив. Отак нічого не робив Сковорода. Такий саме характер мало його життя по пустелях, самотність та чернецтво.
Але це була тільки одна половина його життя, присвячена внутрішньому самоспізнанню. Друга половина полягала в єднанні з людьми та проповіді їм того-ж начала вічности, до якого прагнув він сам. Там Сковорода виконував заповіт любови до вічного, тут инший заповіт, — любви до ближнього. Це чуття керувало ним, коли він одвідував хворих та прагнув звернути на шлях правди та добра тих, хто зблудився. Пустельник в ньому з'єднувався з проповідником моралі. Зосередивши свої думки виключно на такому суто духовному богопізнанні, примусивши всі свої почування та думки слухати цього невидимого духа, вважаючи обряди тільки формою, під якою має бути заховано її внутрішню силу, Сковорода сам не визнавав, не дотримувався їх одкинув їх і це тому, що, обрав собі инший шлях — внутрішнього непосереднього єднання з вічністю. Він не задовольняв у цьому випадкові вимог звичайної ортодоксальности. „Сковорода думав, що удосконалення людини полягає в тому, щоб творити справжнє добро ближньому і що таїнства та обряди тайноводства є відносні до слова, а царство вічности є у силі або в ділі (2-й від. ст. 13–14). Бажаючи за достотним змістом побачити скрізь вище духовне розуміння, Сковорода алегорично тлумачив та з'ясовував також і таїнства і усі біблійні оповідання: з цього погляду він з'ясовував таїнство євхаристії, воскресіння мертвих, суд божий, пекло, рай. Ось, як розумів він воскресіння та суд божий. Прийде час і зараз є, коли мертві почують голос сина божого та, почувши, оживуть. Коли-бо і зараз є той час, то чому на ранок, на тисячу років, на кілька століть та колоповоротів планет одсуваємо життя, смерть, воскресіння, суд, голос сина божого? Коли ми носимо вже в собі вогонь невгасимий бажань та почувань, що мучать нас та черв неприспаний сумління, чи можемо ми сказати, що ми ще не засуджені, що голосу сина божого не чутно ще в нас, що труба божа не привела ще до нас суддю страшного, праведного, що судить, як чує він серце наше?“ (1-й від. ст. 20). Знаю, що розум багатьох шукає рівноваги в карах та нагородах, покладаючи на свої терези міру та число справи людської та суд божий.
Це відніження таїнств та обрядів немов наближає Сковороду до сектярів, але в дійсности він відчував глибоку неприхильність до всякого сектярства і при тому навіть в його ідеї, бо воно тримало людину скутою певними формами проти яких він боровся все життя. Що до цього, то між ним та проводирями російського сектярства безодня. Ті ладні були душу свою віддати за єдину літеру аз, між тим, як Сковорода доводив, що бога та правду можуть спізнати не тільки усі без різниці християни, але його спізнали й де-які кращі представники старого класичного язицтва. У Сковороди зовсім не було догматичного християнства, а тим більше фанатизму та виключности: навпаки, він повставав проти них дуже палко та гостро у своїх творах; він їх уважав за суєвір'я та шкідливими. Секти, на його думку, народжуються від суєвірря. „З суєвірів, говорить він, народилися суперечки, сварки, секти, ворожнеча міжусобна та чудна, ручні та словесні війни, дитячий жах і т. п. (2-й від. ст. 252–253). Сковорода, треба сказати, не піднявся настільки над віком, щоб цілком одкинути віру взагалі і зробитися атеїстом, він бажав одначе відшукати в них вище розуміння та значіння, розумів їх алегорично, цеб-то ставився до них так, як і до біблії взагалі. Це не було на його погляд, одначе, трохи хибний, справжнім принциповим руйнуванням релігійного закону, а тільки додатком до нього. Так він дивився сам на цю справу. „Багато, говорив Сковорода, не розуміючи мене або не бажаючи розуміти, вигадують, немов-би я відкидаю історію старого та нового завіту, тому що визнаю та прагну відшукати в ній духовний розум, почуваю богописаний закон та вбачаю суть скрізь достотне розуміння. Я додаю це до історії, а не руйную. (Але в дійсності він їх руйновав).
Коли я вихваляю мужність вояка, не боязкість, відвагу, сміливість його, то цим не знищую вбрання його, ні зброї його. Убрання, одяг, зброя вояка є історія, а розум та слава цієї історії є дух вояка, вчинки його… Але історичні християни, обрядові мудреці, добротні теологи, люди, що не мають духа, ганблять те, чого не розуміють“. (1-й від., ст. 34, 36). Особисто для себе він не вважав потрібними зовнішні форми боговшанування; бо цілком віддався, присвятив себе внутрішньому непосередньому єднанню з богом — вічністю. Але в цьому особистому відхиленні обрядів між Сковородою та сектярями полягала велика різниця. І тут він, як і скрізь, виявляє свою послідовність: коли-б з відхилення обрядів він створив своєрідний культ, то цим самим надав-би йому такої ваги, якої він у дійсности не мав, на його думку; він-би цим суперечив основам свого світогляду. Він цього не зробив, залишився вірним собі і в цьому випадкові так само, як він був послідовним що до вегетаріянтства. Сковорода не боявся смерти, був готовий до неї та помер, як і личило померти справжньому філософові, що все своє життя навчав безсмертя. Він часто розмовляв про смерть з своїм учнем та другом М. І. Ковалинським. „Жах перед смертю, — говорив він йому, — більш всього охоплює людину на старість. Треба вчасно заготувати собі зброю проти ворога цього, не різними міркуваннями, бо вони не дійсні, але спокійним відданням волі своєї на волю вічности. Такий душевний спокій готується здалеку, тихо зростає в таємниці серця та збільшується почуттям зробленого добра, по здатностям та відносинам буття нашого до стану, який ми посідаємо. Це чуття є вінець життя та двер безсмертя; зникає образ світу цього та гине“… „Життя наше, — продовжував він, — це сон мислящої сили нашої“. Надійде час, скінчиться сон, повстане розумова сила і всі часові радощі, насолоди, сум та жах часовости цієї згинуть. До другого кола буття війде дух наш, і все часове, зникне“. (1-й від., ст. 36). Коли взяти на увагу той внутрішній душевний спокій, який давно вже створив собі Сковорода, коли додати до нього свідомість зробленого ним добра та глибоке переконання в несмертельности духу людини, то для нас стане цілком ясним, чому він не тільки без жаху, але навіть з радістю йшов з цієї тимчасової оселі у межі вічности. (Утренняя Звезда, 1833, ст. 89–91).
До нього, як найкраще можна прикласти слова кобзаря України: „ми просто йшли — у нас нема зерна неправди за собою“. Одначе, Г. С. Сковорода не вважав себе якимсь анахоретом, що цілком відійшов від життя та його інтересів. Він не був і не вважав себе за такого пустельника, такого мертвого члена громади. Навпаки, і в своїй науці, і в житті він прагнув живої громадської діяльности, розуміючи її дуже широко, вводив сюди і поступ, і моральне удосконалення. Він тільки не хотів бути рабом сніту, або инакше, рабом поглядів, що в йому панували (на його думку, неправдивих), застарілих та шкідливих для всіх забобонів. Він бажав непорушно зберігти яскраву індивідуальність свого розуму та життя, провести їх серед численної множности підводного каміння та мілких місць, яких так багато в світі, та довести до тихої гавані та притулку внутрішнього. І йому пощастило так зробити. Яскравим полум'ям горів цей світильник істини та добра протягом кількох десятків років серед пітьми забобонів, неуцтва, схоластики, лицемірства, фальшованої побожности, що оточувала його. Доводилось йому не один раз тримати лихтар для сліпих, бути дзвонарем для глухих; але це його не зупиняло; його щире одверте слово лунало і в останні роки його життя так само, як і на початку його громадської діяльности; не змінялись навіть його бажання та звички, характер, до кінця днів своїх він був простою щирозичливою людиною, любив тихі навчальні розмови серед невеличкого кола друзів. Сюжетом цих розмов було все те-ж ґрунтовне питання — панування духу над плоттю. Від'їжджаючи від Ковалинського, обійнявши його в останнє, Сковорода, що вже збірався переселитися в вічність, звернувся до нього з такими останніми словами: „може я вже більше тебе не побачу. Прощай. Пам'ятай завжди, у всіх пригодах твоїх у житті те, про що ми часто говорили: світ та пітьма, голова та хвіст, добро та зло, вічність та час“ (1-й від. ст. 38). І Ковалинський коротко, але незвичайно влучно характеризує свого вчителя в своїй епітафії. Тут кожне слово має глибоке розуміння та виправдується всіма разом взятими відомими нам документальними даними про Сковороду. Ось ця чудова епітафія, що свідчить не тільки про глибоку пошану, вірніше, пієтет Ковалинського до Сковороди, але й про незвичайно гарне розуміння його особи та характеру.
Ревнитель истины, духовный богочтец,
И словом, и умом, и жизнию мудрец;
Любитель простоты и от сует свободы;
Без лести друг прямой, доволен всем всегда,
Достиг наверх наук, познавши дух природы,
Достойный для сердец пример Сковорода.
„Ревнитель истины“. Він постійно шукав та сміливо боровся за правду, він усе життя своє ловив птицю-істину, вбачав в цьому головну мету свого життя та чисте джерело невичерпаних радощів буття; це був правдолюбець, що ні в науці, ні в житті не йшов та не знав ніколи ніяких компромісів з життьовими вимогами та правилами вузько зрозумілої морали — „Духовный богочтец“. Чи можна було коротче та разом з тим докладніше виявити другу, не менш характерну рису Сковородиного світогляду, його внутрішню духовну релігію, так щільно з'єднану з щирофілософським нахилом до істини? „И словом и умом и жизнию мудрец“. Тут певніше визначається характер мудрости Сковороди і разом з цим типова властивість його, як філософа: слово у нього не розходилося, а щільно з'єднувалося з думкою, а життя цілком відповідало слову і він навчав так, як думав, та жив так, як навчав. „Любитель простоты и от сует свободы“. Більше над усе він любив простоту в житті та ненавидів суєту світу, що з людини робить свого раба; він прагнув внутрішньої свободи та цілковитої незалежности духу, яка одна зможе дати кожній людині щастя. „Без лести друг прямой“. Так, це був, справді, необлесливий щирий друг, який вважав дружбу за один з кращих дарунків життя, він вимагав від неї дуже багато, але сам задовольняв усім вимогам; дружба йому, мандрівникові, що блукав по світах без власної хати, заміняли все — і родичів, і жінку, і дітей; не давно, тому що в неї він вкладав усі сили свого палкого щирого серця, що билося любов'ю до людськости. Він, що щиро поважав своїх друзів, ніколи не вихваляв їх за негарні вчинки, а навпаки, завжди висловлював свою догану, не ховав від них своїх думок, хоч-би вони були їм неприємні або, навіть, иноді викликали на час розрив з друзями; так примушувала його робити щирість та одвертість його натури, якій огидні були нещирість та угодство. „Доволен всем всегда“… Це задоволення було наслідком душевного спокою, ідею якого проповідовав Сковорода, та якій панував у його власному серці: він з'єднав свою волю з волею вічности й через це завжди мав оптимістичний, радісний настрій, що панував у його серці до самої смерти, з яким він пішов і в домовину, поборовши в собі жах перед цим неминучим кінцем, що на його думку, був тільки давно бажаним притулком та спокоєм. „Достиг наверх наук, познавши дух природы“… Сковорода не був тільки начотчиком, як більшість староруських письменників; це був справжній вчений; що досяг наукових верхів і що працював самостійно в обраній ним богословській філософській галузі знання та що дуже допоміг розвязанню багатьох питань; разом з цим це була широко освічена для свого часу людина, що виховала свій розум на класичній літературі та філософії; природній хист, разом з духом наукового досліджування та з загальною освітою, яку він прагнув здобути з її західньо-европейського джерела, допомогли йому створити непохитний вільний від суперечностей світогляд, якого він і дотримувався все своє життя. Його наука була присвячена вищим питанням духу та торкалась з одного боку людини, а з другого — природи, цього великого світу, який, на його думку, складався з численної множности инших малих світів. „Достойный для сердец пример Сковорода“. Життя Сковороди, цілком погоджене з його наукою, присвячене виключно діяльній любові до ближнього, є такий зразок, за яким треба було на думку Ковалинського йти. Але з найбільшою пошаною треба поставитися до його роботи над своїм моральним удосконаленням: вона впливає вже не на розум, а на чуття, вона не дивує, не викликає здивовання, а примушує наше серце битись палким співчуттям до палкого, повного любови до людства серця цієї людини, яку, одначе, де-хто називав мізантропом та песимістом.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|