Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода/Літературні твори Г. С. Сковороди
| ◀ Зміст філософських творів Г. С. Сковороди | Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода Літературні твори Г. С. Сковороди |
Погляди на науку Г. С. Сковороди ▶ |
|
|
„Сад божественных песен“ та инші віршовані твори Г. С. Сковороди філософсько-морального змісту. Вказівки що до часу й місця написання їх. Розгляд з погляду їх сюжетів та форми. Провідні ідеї їх. Ампліфікація його сатиричного твору „Всякому городу нрав і права“ та його популярність, перехід його до селянства до репертуару лірників та кобзарів. Вірші цілком філософського характеру. Ода на волю. Відношення де-яких віршів Г. С. Сковороди до духовних кантів. Г. С. Сковорода та музика й музичні мотиви його пісень. Харківські байки Г. С. Сковороди: погляд його на вагу байок, головні ідеї його окремих байок, Сковорода — перший український байкар. Питання про мову та стиль творів Г. С. Сковороди. Значіння Г. С. Сковороди в українському письменстві XVII–XVIII в. Г. С. Сковорода в творах І. П. Котляревського, Гулак-Артемовського, Г. Ф. Квітки, Т. Г. Шевченка, П. Куліша, нових пролетарських поетів — Тичини, Поліщука.
Крім філософських творів, Г. С. Сковорода писав чисто літературні твори — вірши та байки. Більшу частину своїх віршованих творів він об'єднав у збірнику, названому ним „Садом божественных песен“ але до цього збірника не увійшло досить багато инших його віршованих творів, що дуже нагадують вірші збірника; також до цього збірника не війшли ті вірші, переважно, латинською мовою, що він писав до М. І. Ковалинського та які були немов-би віршованим листуванням з ним. Усі вірші Г. С. Сковороди надруковані мною, майже виключно, з оригіналів у виданому, під моєю редакцією Харківським історико-філологічним товариством, зібранні творів Г. С. Сковороди (I ст. 78–93, 96, 98, 99–101), II ст. 259–301).
Багато представників української науки були одночасно й поетами. Таким був між иншим і вчитель Г. С. Сковороди в Київській Академії — Георгій Кониський. Ідучи напевне слідком за ним, Г. С. Сковорода написав і свою „трагедокомедію“, що не дійшла до нашого часу. Навчання піїтики тоді було звязане з практичними вправами по ній, матеріял для цього мусив подавати навчитель цієї дисципліни. Викладаючи у Переяславському колегіумі піїтику й написавши трактат про поезію та новий підручник до цього мистецтва цілком по-новому, Сковорода природно подав у цім творі й зразки, напевне, також і власної поезії. Також писав Г. С. вірші і в той час, коли вчителював у Кавраї у Тамари. Писав він їх і дальше в своєму житті, коли був учителем Харківського колегіуму та коли залишив його і жив по своїх „пустелях“. До часу пробування його в Харківському колегіумі належить і велике віршоване листування з учнем його, що вчився тоді в класах, М. І. Ковалинським. Не всі його вірші мають хронологічні дати, але, на підставі тих дат, що є, можна сказати, що Г. С. писав вірші і в 50-тих, і в 60-тих, і в 80-тих роках. Ось кілька дат, що вказують, де та коли писав Г. С. Сковорода свої вірші. Віршоване листування до М. І. Ковалинського провадив він у Харкові 1763 року; що до „Сада божественных песен“, то вірші, що ввійшли до цього збірника, склав Г. С. Сковорода по різних місцях та в різні часи: найранніша пісня — 26-а (привітання єпископові Козловичу, що вступив на Переяславську катедру), належить до 1750 р., 1-а пісня — до 1757 року, 25-а — до 1758 р., 19-а — до 1759 р. в Переяславських степах — в селі Каврай у Тамар, додаток до 26-ої — в 1760 р., в Харкові, 21-у написано на самому початку 60-х років, в Харкові, 24-у — 1765 р., 30-у — в час відкриття Харківського намісництва, цеб-то 1780 року, у Сінянському манастирі, 14-у поновлено було 1782 р., 29-у склав 1785 р. в селі Великий Бурлук. Ще одного вірша написав Г. С. Сковорода в Кавраї у Тамари, з нагоди дня народження свого учня Василя Тамари, і він належить до 50-х років XVIII ст. Коли були написані инші вірші, — вказівок нема. Можна однак гадати, що де-яка частина їх була написана у Каврайську добу життя Г. С. Сковороди — одного з них навіяла на нього сільська природа, инші виявляють його внутрішню душевну боротьбу. Другу групу віршів написав Г. С. напевне тоді, коли викладав піїтику у Переяславському та Харківському колегіумі. Решту віршів Г. С. написав трохи пізніше — в добу свого життя по пустелях. Але виклади піїтики були тільки зовнішнім стимулом віршованої діяльности Г. С. Сковороди.
Віршувати примушував його власний настрій, що викликав Потребу надавати своїм думам і думкам віршовану форму. Його думки були тісно звязані з його почуваннями, з тим, що він переживав. У нього завжди велику ролю грала уява, що була ґрунтом його поетичного мислення. Нерідко його опановував екстаз, і він свої ідеї втілював у дієвих осіб, серед яких часто й сам грав видатну ролю. Це ми спостерігаємо на його прозових філософських трактатах, де трапляються вставлені вірші. Але де-які з цих прозових творів мають на собі ознаку, немов-би, поетичної творчости — так сильно при їхньому складанні відбилася гра фантазії автора. Таким твором є, наприклад, „Брань архистратига Михайла с сатаною», та його притчі про „Убогого жайворонка“ та „благородного Еродія“.Поетичній творчості Сковороди присвячена дуже цікава спеціяльна розвідка проф. А. К. Музички. Про „Сад божественных песен“ у нього ми знаходимо такі висновки. Назва „Сада“ нагадує назви збірок староукраїнської поезії („Огородок“ Ант. Радивиловського, „Hortus“ Довгалевського в його піїтиці або збірка грецько-римської поезії). Ковалинському Сковорода радив користуватися у своїх поетичних творах класиками та Клавдіяном — поетом IV ст. по Р. Х. (він ішов слідом за Вергілієм, Горацієм і Овідієм). Поетичні спроби свої Сковорода надсилав свойому учневі Ковалинському; серед них ми бачимо вірш, складений ним у день свого народження (лат. мовою), такого змісту: „Пізно вечером вертався він від якогось приятеля до дому та, згадавши про свої народини, зостановляються над людським життям і серед цих думок пише він віршу, що так нагадує нам автобіографію Овідія… Або вірша на зелені свята — в цей день автор в піднесенні духа пише стих. А що цей день є днем переміни, поет так захоплюється цим, що мимоволі переходить на Овідієві Метаморфози й перед нами проходять ці переміни з образністю, живостю і драматичністю незрівняного класичного митця. Очищення душі Сковорода описує йдучи за взірцем Вергілієвих Georgica. Це відповідало тодішньому звичаєві поетів, це відповідало теорії й практиці самого Сковороди. Знання грецької та латинської літератури у нього було величезне. Він вчитувався в авторів і втягав у себе чужі слова, чужі звороти, чужі гадки та ще до того у такій кількості, що вони перемішувалися з його власними й ставали його власністю; тому мова у його творах така образна, поетична, але тому-ж вони здаються тільки якоюсь компіляцією, чи невільничим наслідуванням… Не малу ту ролю відогравала його немалої міри пам'ять. Це не стихотворство поета-нездари, віршописця-компілятора, але думка Сковороди-філософа в чужій поетичній формі, що і присвоїв він собі згаданим способом. А. Музичка вводить нас у поетичну лабораторію Сковороди на тлі його власних творів, порівнюючи, наприклад, чудовий змістом і формою 38-й лист його з 23 і 30 піснями „Сада“. Навіть пісня Сковороди „Всякому городу“ нагадує, на думку автора, Горація. Так треба розуміти й миші пісні з його „Сада“, що прозяб із зерен св. письма. Це не звичайна переробка або переклад у стихи церковних пісень і молитов, то-що, що не давали собою нових гадок, нового змісту, у яких новою була тільки версифікація, — ні: це пісні, в яких є сила думки vis scientarium Сковороди, є зерно, а зверхня форма нагадує нам якогось старинного чи сучасного поета, народню пісню, псальми, біблію, св. письмо, в залежності від того, який мотив переважає, яке почуття в даний момент ним керує. Найчастіше Сковорода йде за Горацієм, але буває й навпаки, коли Сковорода надає Горацієві українського обличчя. (Ода Horatiana: De animi tranquilitate — про спокій душевний). Автор дає гарне пояснення цього впливу Горація на Сковороду: „і в того і другого оснівним мотивом життя було шукання спокою“, викликаного схожістю соціяльного стану римської імперії за часів Августа і України кінця XVIII ст. за часів Сковороди. Горацій, син бідного визволенця, відмовився бути секретарем Августа, бо усюди йшла уперта боротьба в шуканні щастя, і лише на лоні сільської природи, на хуторі Сабинум з бідним обідом, він знаходить свій otium — спокій; Сковорода теж одмовився від усяких посад, багатих городів, не знайшовши його там і бачучи усюди „горе кипящее, как Черное море, звертається теж до хуторянського, але мандрівничого життя, в якому знаходить спокій всякій печалі лішений“.
Розвідка А. Музички вносить багато нових думок і спостережень про поетичну творчість Сковороди і не викликає сумнівів, бо збудована на вдумливому виучуванні тієї поетичної спадщини, яку залишив Сковорода і яку уперше виштудюював автор, бо Вол. Ерн досліджував листи і „Сад“ Сковороди не для того, щоб визначити їхнє художнє значіння, а для того, щоб змалювати на підставі їх душевні настрої Сковороди і його дружбу з Ковалинським. Розвідка А. Музички заповнила значну прогалину в виучуванні Сковородинських поетичних творів, виключаючи одначе його байки, які ще чекають свого спеціяльного досліджувача.
Зупинімося тепер на змісті та сюжетах „Сада божественних песень“. По цих піснях він немов розвинув, надавши їм віршованої форми, свої богословсько-філософські ідеї. Кожна пісня має якусь провідну ідею, думку, взяту з святого письма. І сам Сковорода не дурно називає їх садом божественних пісень, „прозябшим з зерен святого письма“. Щоб дати поняття про ці духовні пісні Сковороди, наведемо кілька типовіших та удатніших зразків. Ось зразок пісні про спокій:
„Оставь, о дух мой, вскоре все земные места,
Взойди, дух мой, на горы, где правда живет свята.
Где покой, тишина, от вечных царствует лет,
Где блещет та страна, в коей неприступный свет.
А ось друга, вона краща за инші своєю формою, в ній є ритми. Вона навіяна радощами весни:
|
„Весна люба, ах, пришла. Зима люта, ах, прошла. Щастлив тот и без утех, кто победил смертный грех: |
У 9-ій пісні Г. С. закликає до ідеалу волі та до простого життя, ця пісня має автобіографічний інтерес: „Так и мне вольность одна есть нравна й безпечальний, препростый путь; се моя мера в житіи главна, весь окончится мой циркул тут“.
На цей самий мотив натрапляємо ми в одному вірші 14-ої пісні, де читаємо:
„Лучше жити во пустине,
Затворившись во яскине,
Пребывать в местах безвестных
И не слышать гласов местных“.
Ціла низка віршів (16, 17, 19) має ліричний характер та малює настрій автора: „Прошли облака. Радостна дуга сіяет. Пройшла вся тоска. Свет нам блистает. Прощай, о печаль“. Такою є і 29 пісня, де змальовано внутрішню душевну бурю автора:
„Челнок мой бури вихрь шатает,
Се в бездну, се выспрь вергает,
Ах несть мне здесь мира“
Любов до природи та бажання відшукати спокій серед сільського самітнього життя — ось мотиви 13 пісні, в основі якої лежить текст з пісні пісень: „Прийди, брате мій, водворимся на селі… Тамо роди мя и мати моя“. Цей вірш цілком автобіографічного характеру:
„Ах поля, поля зелены
Поля цветами распещрены:
Ах, долины, яры,
Круглы могилы, бугры,
Ах вы берега травысты
Ах ваши волоса,
Вы — кудрявые леса.
Пастух овцы выгоняет
И на свою свирель
Выдает дражливый трель.
Соловейко меж садами;
Тот выспрь летя сверчить,
А сей на ветвях свистить.
Свищет в той час всяка птица,
Музыкою воздух
Растворенный шумит вокруг.
Города премноголюдны,
А я с хлеба куском
Умру на месте таком“.
пісню:
„Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить.
Буду век мой коротати, где тихо время бежит.
О дубрава, о зелена. О мати моя родна.
В тебе жизнь увеселена, в тебе покой, тишина.
Города славны, высоки на море печалей пхнут,
Ворота красны, широки в неволю горьку ведут
Не хочу ездить за море, не хочу красных одеж
Под сими крыется горе, печали, страх и мятеж
Нв хочу за барабаном итти пленять городов,
Не хочу и штатским саном пугать мелочных чинов.
О дубрава, о свобода. В тебе я начал мудреть,
До тебе моя природа, в тебе хочу и умереть“.
Особливо характерною з біографічного погляду остання строфа, де Г. С. Сковорода говорить, що його природа, цебто природній нахил веде його до мудрости, в прагненні якої він жив на самоті по селах та гаях, що давали йому спокій та волю. Цю найулюбленішу тему своїх філософських трактатів про щастя жити просто та тихо — розвинув Г. С. Сковорода і в одному з найкращих віршів, що він написав, наслідуючи народню поезію — 18-ій своїй пісні.
Ой ты птичко жолтобоко,
Не клади гнезда високо,
Клади на зеленой травке,
На молоденькой муравке.
Висит, хочет ухватить,
Вашею живет он кровью,
От, от кохти он острит.
Что в селе родила мати;
Нехай у тех мозок рвется,
Кто высоко в гору дмется,
Все кивает головою,
Буйны ветры повевают,
Руки явору ломают.
Волокут мене до сна;
Тут течет поточек близко,
Видно воду аж до дна.
Коротати милий век,
Так минет меня все лихо,
Щаслив буду человек.
Цю саму ідею спокійного життя розвинув Г. С. Сковорода і 24-їй пісні, про яку сам говорить, що це пісня „римського пророка Горація, перетолкована малоросійським діялектом.“
„О спокою наш небесный. Где ты скрылся с наших глаз,
Ти нам обще всем любезный, в разный путь разбил ты нас,
За тобою то ветрила простирают в кораблях,
Чтоб могли тебе те крыла по чужих сыскать странах,
За тобою маршируют, разоряют города,
Целый век бомбардируют, но достанут ли когда.
Славны, например, герои, но побиты на полях;
Долго, кто живет в покое, страждет в старых тот летах,
Вас бог одарил грунтами, но вдруг может то пропасть,
А мой жребій з голяками, но бог мудрости дал часть“.
Він надзвичайно припав до вподоби народові, мабуть, через свій сатиричний зміст, бо сам український нарід завжди визначався своєю прихильністю до гумору та сатири — і його почали співати сліпці бандуристи та лірники під іменем Сковородинської думи або псальми. Року 1833 в Харкові вийшов український альманах „Утренняя Звезда“ де Ізм. Ів. Срезневський надрукував свою статтю „Отрывки из записок о старце Григоріи Сковороде“. В кінці її він надрукував і цю саму пісню Сковороди, але з додатками й переробками, взявши її з своєї збірки українських пісень з такими примітками від себе. „Тепер, щоб вказати, як швидко та вдатно перероблює нарід ті твори, що йому подобаються, перепишу оцю пісню з своєї збірки українських пісень. Мимохідь зауважу — коли ця пісня встигла так змінитися, так далеко відійти геть від свого первотвору, то що треба сказати тоді про ті народні пісні, які складено за 3–4 сторіччя до нашого часу“.
Пісня Г. С. Сковороди містить в собі 6 строф, а її переробка 16 строф, виходить, що це не стільки переробка, скільки додаток до пісні, зроблений однак так влучно, що так само зробив-би сам Сковорода, коли-б захотів поширити зміст своєї пісні. Я, одначе, все-таки гадаю, що той поширений вірш, що надрукував Ізм. Ів. Срезневський, як народню пісню, не народній і що, напевне, хтось із учнів або прихильників Сковороди, — а таких у нього, як ми знаємо, було багато, — зробив додатки до сковородинської пісні. Кажучи це, ми, звичайно, не одкидаємо думки, що цю Сковородинську псальму з її додатками співали кобзарі лірники і Ізм. Ів. Срезневський, або хто-будь з його співробітників у збиранні пісень, міг записати від харківського кобзаря в той час; я сам записав цю пісню Сковороди від харківського кобзаря на початку 80-х років і її текст мало в чому відрізняється від запису Ізм. Ів. Срезневського. Я тільки підтримую ту гадку, що це не народня пісня і навіть не народній додаток до сковородинської псальми, а скорше всього шкільна псальма на взірець тих, що співали кобзарі та лірники. Мені здається сумнівною і навіть цілком невірною гадка Ізм. Ів. Срезневського, що більшість духовних пісень, що співають кобзарі та лірники, склав Сковорода. Сам Сковорода співав „Сада“ і під музику, бо грав, як ми знаємо, на кількох струментах. Можливо, що де-хто навчився в нього співати їх під акомпанімент бандури, ліри або цимбалів. Можна припустити, що инші його пісні засвоїв нарід і що їх співали кобзарі та лірники. Його вірш, що про нього йде мова „Всякому городу“, був записаний крім Срезневського та мене, ще і відомим українським етнографом Івановим від вчителя-селянина Ів. Тура в Куп'янському повіті на Харківщині.
В поширеній редакції перша строфа залишилася майже без зміни. Инші також вийшли де-якими невеликими змінами (наприклад, замісць „шумит дом от гостей, как кабак“ — „для гостей чай й пунш кипят“). А додано рядки сатиричного змісту про тих, „хто женился на прекрасной жене“, у кого „дома блещут также извне, как и внутри, кто летит шестерней на бенкет, кто накупил драгоценных парчей, у кого миллионы ревут в сундуках и торчат тысячи в темных углах“, є сатира на попа, що не йде до вечерні, бо й без церкви знайде собі вечерню, і на того, хто до півдня качається по пуховиках та не йде до церкви. Є сатира і на старого сивого п'яницю з завжди мокрою, як чіп, бородою: що чіп буває мокрий, це недивно, бо він завжди стремить у барилі, але хіба цей старий також лежить завжди над чопом. Є сатира і на суддю, що творить суд, але в ньому цілий пуд брехні. І от він роздає 100 карбованців зібраних з своїх бідних підданних, дістав він таку високу посаду лишень завдяки своїм поклонам, облесливості, та подарункам, ставши суддею, відразу зробився гордовитим чваньком та сріблолюбивим, і ось у таких людей — честь, благородство линуть за вітром, а їхній труп, що вже смердить, потім несуть на Холодногорське кладовище у Харкові, кидають у яму, а все майно залишається у дворі. А далі ганьбуються й картярі й співаки, що деруть горло, і шляхтич, що позбувся через свій гонор вуха, п'яниця чоботар, що загубив під п'яну руч копила, і бондар і кравець, і маляр і тесля, і скляр, і ткач, у яких покрали їхні струменти. Тут все, до Холодногорського кладовища включно, змальовано зо всіма місцевими реальними подробицями, змальовано усі класи тодішнього суспільства, усі стани, починаючи від вищих упривилейованих до нижчих: тут і піп, і суддя неправедний, і дідич, що дає милостиню за кошт власних посполітих, тут і всі тодішні ремісники, що піячили, бо вільні винниці та дешева горілка плекали їх. Строфи самого Г. С. Сковороди більш загального характеру, вони мають на меті висвідчити, як кожне місто, також і Харків, що тут на увазі в першу чергу, „має свій нрав и права“ — як відповідно до цього „всяка имеет свой ум голова“ й „всякую голову мучит свой дурь“. І от на цьому тлі виступають перед нами і ті, хто тре кутки ради чинів, бреше при аршині ради користи, будує доми на новий манір, роздає гроші на відсотки, позивається за ґрунти, заводить чужоземні породи худоби, зграї собак для полювання, влаштовує бенкети для гостей, має юридичну практику, диспутує — це були, напевне, студенти Харківського колегіума — реальна подробиця, що вказує на Харків. Инакше кажучи, в пісні Г. С. Сковороди змальовано Харків і всю тодішню Слобожанщину після того, як її життя було перебудовано на новий кшталт та були встановлені нові загально-російські форми життя, у той перехідний час її життя, коли яскраво визначалися інстинкти особистих інтересів, приглушивши всі моральні запити. Так, звичайно, завжди буває в переходову добу, коли конає, втрачає під собою ґрунт те, чим раніше жило суспільство. Правда й раніше потяг до наживи домінував у житті тодішнього суспільства, але тепер новий соціяльний лад вніс величезні зміни в соціяльні відносини — з'явився стан дворянства і в житті запанував такий розпусний чинник, як кріпацтво.
І ось на ці життьові явища відгукнувся автор чи автори додатків до Сковородинської псальми. Після цих пояснень нам стає зрозумілим факт незвичайної популярности псальми Сковороди серед місцевого суспільства, й він сам в нії немов-би висловлює народній погляд на вади тодішнього суспільства, але до цього погляду приєднує і свій індивідуальний голос, коли говорить, якою була його власна дума, стоячи вище цих всіх дрібних буденних інтересів та турбот, про надбання життьових вигід у всіх колах тодішнього суспільства; він дає свій синтез цьому всьому, кажучи: „одна только в свете дума, как-бы умерти мне не без ума“, а померти не без ума може тільки той, хто не жахається смерти, хто плює на гостру сталь її коси — той, в кого сумління чисте мов кришталь. Як бачимо, тут суперечності тодішнього реального життя вказані ясно й вони потрібували повного морального оновлення та відродження суспільства.
Причина незвичайної виключної популярности Г. С. Сковороди серед українського народу, полягає саме в тому, що він ставиться цілком негативно до сучасного йому життьового устрою — не до окремих його боків та властивостей, а саме до всього цього життя, де народня маса цілком безправна, позбулася навіть особистої волі в ярмі кріпацтва, де над народом панує невеличке число дідичів та урядовців. Г. С. Сковорода був отже ідейним революціонером свого часу, що з призирством поглядав на всі інтереси, якими жило сучасне йому суспільство, не реформатором поступовцем, а саме революціонером-ідеологом, що не вважав на реальні умови дійсности, а кидав в нарід іскру свого призирства до цієї останньої. А український нарід, в цілому своєму завжди будучи революційно настроєним, дуже охоче засвоїв це негативне відношення до дійсности.
Є в „Саду“ духовні пісні, присвячені біблійним подіям, і наближаються вони ідеями своїми до духовних віршів та народніх колядок. Але значно більша кількість віршів має філософський характер, у них іде мова про щастя (№ 21), про потребу розумно скористовувати час (№ 23), до цього останнього вірша латинською мовою дописано — якогось філософа запитали: що найдорожче й він одповів — час. „О дрожайше жизни время коль тебя мы не щадим. Для чего ж мы жить желаем лет на свете восемьсот, ежели ми их теряем на всякий безделиц рой“.
Із душевним піднесенням написано 28-у пісню про справжню душевну радість:
Возлети на небеса, хоть в Версальскии леса,
Вздень одежду золотую,
Вздень и шапку хоть царскую,
Когда ты не весьол, то всьо нищ и гол.
Проживи хоть 300 лет, проживи хоть целый свет,
Что тебе то помогает,
Если серце внутрь рыдает.
Такою-ж самою ідеєю перейнята й 30 пісня, де вихваляється життя красне не довготою, а добротою, життя в бозі, повне призирства до смерти, бо смерть є спокій. Так жив, говорить нарешті Сковорода, Атинейський, так жив й єврейський Епикур — Христос.
Крім „Сада божественных песень“ Сковорода написав кілько окремих віршів. Серед них визначається „Разговор о премудрости — Мудрость и человек“, перенятий глибокою філософською інтернаціональною ідеєю універсальности й можливости її досягнення всіма без винятку народами — не тільки христіянськими але й язицькими. Тут провадиться, таким чином, радикальна для того часу думка про те, що можливо спастись і по-за христіянством, по-за христіянською релігією. Ось цей вірш в формі сатиричного діялога.
ЛюдинаЛюбезная сестра иль как тебя назвать.
Доброты всякой ты и стройности ты мать;
Скажи мне имя ты, скажи свое сама,
Ведь всяка без тебя дурна у нас дума.
МудрістьУ греков звалась я Софіа в древній век,
А мудростью зовет всяк русский человек,
Но римлянин мене Минервою назвал,
А христіанин добр Христос мне имя дал.
ЛюдинаСкажи, живешь ли ты в Хинских сторонах?
МудрістьКуда ты, друг мой, нелепую поешь,
Ведь без мене, друг мой, одной черте не быть
И как же мне, скажи меж хинцами не жить?
Где ночь и день живет, где лето и весна
Я правлю это все с моим отцем одна
Другий філософський вірш має назву Fabula (байка). Це оповідання про стараго Філарета, що жив у пустелі, та про якогось молодика Філідона, що з'явився до нього за порадою про те, як йому жити. І ось які життєві поради подав йому мудрець-пустельник:
„Опасно, сину, с светом обиходься,
С светом пока жизнь, надобно боротся,
Старайся с чужих случаев меж людом,
А не с своих бед познать добра с худом:
Паче-же не делай то, что ветрогоны,
Но то, что велят разума законы“.
Цікава „похвала астрономії“ Г. С. Сковороди. Має автобіографічне значіння віршована переробка оди Горація про душевний спокій, де говориться:
„Волов изрядных у тебя заводы
И чужестранных лошадей приводы,
А на одежу тебе для прибора
Сукна з-за моря.
А мне судбина дала грунт убогой
И от муз чистых греческих немного
Духа напитись и пренебрегати мір сей проклятий“.
Дуже цікава байка про Тантала, де картинно змальовано райські бенкети та насолоди та його страждання від жаху перед смертю. Г. С. Сковороду зовсім не цікавили політичні інтереси сучасної йому дійсности і він не відгукувався на них у своїх творах — і це з'ясовується переважно тим, що його цілком захопили інтереси вищі, на його погляд — релігійно-філософські.
Він сам признавався, що в нього було покликання тільки до того простого життя, що він собі обрав, до шукання істини та правди, премудрости і до проповіди її серед усього народу. Жити і навчати йому довелося в сіру, похмуру добу політичного розкладу старого устрою після скасування останнього гетьманства О. К. Розумовського, що став гетьманом завдяки любовному звязкові свого брата Гр. Кир. Розумовського з імператрицею Єлизаветою, в добу твердої влади, коли в Петербурзі на троні сиділа розпусна Катерина II, а на місцях, на Слобожанщині правували її намісники та реформатори, посилані туди для обрусення країни та знищення всіх її особливостей (як Е. А. Щербинін то-що). Правда, перекази народні, оточуючи популярну особу Сковороди легендами, розповідали про його знайомство не тільки з Щербиніним, але й з Катериною II, однак для цього останнього нема ніяких доказів і здається воно неможливим. У всякому разі Г. С. Сковорода не міг бути прихильником „нового режиму“, встановленого тією царицею з памяттю якої було звязано скасування вільного казацтва та встановлення кріпацтва на Україні. Він присвятив одного свого вірша „De Libertate“ (про волю) добі визволення українського народу від пансько-польської неволі, добі Богдана Хмельницького.
„Что то за вольность. Добро в ней какое
Ины говорят будто золотое („золота, воля“),
Ах не златое: если сравнит злато,
Против вольности еще оно блато (болото).
Тут яскраво та рішуче висловлено його позитивне відношення до волі, здобутої в часи Богдана Хмельницького.
Але Г. С. Сковорода справді словесно не реагував на сучасну політично-соціяльну йому дійсність, бо він завжди дотримувався своєї філософської тези, що непотрібно людині втручатися в невідповідну для неї стать. Ця його теорія, треба сказати, могла освящати існуючий status quo… цей театр життя, де кожен повинен був брати собі життєву ролю згідно з своїм хистом і бажанням та задовольнитися своїм станом і посадою, хоч якими-б низькими вони були. Подібно до того, як Сковорода не був принциповим ворогом справжнього, правдивого чернецтва, так і що до державного та соціяльного устрою він скутий вище вказаною своєю теорією, не міг провадити принципової боротьби проти його класової нерівности, проти якої, однак, гострою доганою був приклад його власного життя, де він відійшов від панства світського й церковного, відмовився від привилеїв і переваг, захоплених вищими станами тодішнього вкраїнського суспільства. Таким чином, життя Сковороди було живою проповіддю негативного відношення до класової й станової нерівности і звичайно приклад його життя, більші, ніж яка проповідь, не сперта на особисте життя, завдяки його широкій популярності на Україні, впливав на суспільство.
Є ще багато инших віршованих уривків по філософських трактатах Сковороди. Цікава пісня про Різдво Христове, про убозтво його, що нею закінчується притча Сковороди — Убогий жайворонок. Вона має характер запитань та одповідей, де й протиставиться та бідна обстанова, що серед неї народився Христос, його всемогутність. Тут знов улюблена антитеза Сковороди:
|
Пастыри мили *** Вертеп выбит под скалоюИ то простою рукою |
Далі йде пісня, що співає весь хор і в якій розвинуто цю саму тему. Цей кант, на думку акад. В. Н. Перетца, становить своєрідну переробку перекладеного з польської мови вірша, відомого в багатьох списках, в друкованих кантичках.
Ось для порівняння його перший вірш в оригіналі:
Pasterze mili,
Coscie widzieli?
Widzielismy malenkiego
Syna boskiego…
Тотожність так очевидна, що ледве чи може тут бути мова про випадковість. Польську мову Г. С. Сковорода, напевне, знав. Він міг також знати й цей кант у польському оригіналі й переробити й вставити, як окрему літературну пам'ятку спільного користування. За автора його він себе, очевидно, не вважав, бо не вмістив цього вірша в свій „Сад божественных песень“. Ми знаємо однак випадок, коли одну пісню „Сада“ (IV) Г. С. Сковорода цілком переніс у „Брань архистратига Михайла“: „Нельзя бездны океана горстью персти забросать“. У цей-же твір Г. С. Сковорода вставив і другого вірша, позиченого з трагедо-комедії „Гонима церква“ Варлаама Лащевського, що був професором грецької й єврейської мов та теології, стояв на чолі гуртка осіб, що виправляли біблію. Г. С. Сковорода називає цю пісню „милою“ та виголошує авторові вічну пам'ять, як єпископу Донському. З. Лащевського вносить він і ще одну пісню — Пой и воспой — і при цьому додає цікаву згадку про пожежу Київської книгозбірні:
„О пламень, поядшій Кіевськую библіотеку, такіе и толикие манускрипты, коликую гибель сотворил еси“.
Нам відома трагедо-комедія Варлаама Лащевського з аналогічним змістом (на тему про переслідування церкви), але тільки з иншим заголовком „о тщете міра сего“, виставлена в Київській Академії 1742 року, цеб-то в останній рік першого пробування Г. С. Сковороди в Київській Академії, і в ній ми дійсно знаходимо цю пісню“.
В одповідь на „Пісню побідну“ (Пой и воспой Варлаама Лащевського) Г. С. Сковорода від себе вставив антифон: (цеб-то відповідь співом) що починається так:
Я, боже, тебе песнь нову
Песнь Мойсейску, песнь Христову…
Далі в кінці цього антифона є така примітка Сковороди: „Сіи стихи суть из победних песень Феофана Прокоповича, ректора Київськой Академії и треязичіе (тоб-то трьома мовами, воспевшого царю Петру, победившему под Полтавой градом. „Почи президентом в Синоді Вечная пам'ять“.
Зараз-же за цією частиною антифона йде кінець.
Зима прейде. Солнце ясно
Мыру откры лицо красно.
До цього вірша Г. С. Сковорода зробив таку цікаву примітку: „сія песнь есть из древних малороссійских и есть милая икона, образующая весну, она пространна“.
Цей вірш, очевидно присвячений весні, Г. С. Сковорода називає стародавнім малоросійським. Але навряд чи належить він до народніх українських пісень. Він нагадує нам вірші самого Г. С. Сковороди, де він виспівує природу (напр. № 13 „Сада“). Нарешті сам Г. С. Сковорода вносить цілком в „Брань“ 6 — вірш свого „Сада“. Таким робом, усі ці подробиці вводять нас, так-би мовити, в процес поетичної творчости Г. С. Сковороди. І от ми бачимо, що близькими йому, по духу літературної творчости були, професори Київської Академії — Феофан Прокопович та Варл. Лащевський — останній був його вчителем. Тут отже він прилучається до представників книжньої штучної української літератури XVIII в., найвидатнішим виявом якої була драматична поезія і серед неї так звані трагедо-комедії з їх інтерлюдіями. „Брань арх. Михайла с сатаною“ Г. С. Сковороди стоїть мов на межі прозових та поетичних його творів: до останніх вона належить надзвичайним екстазом автора.
Я вказував на те, що де-які з віршів Г. С. Сковороди його „Сада божественних песень“ дуже нагадують духовні канти. І весь його збірник в цілому нагадує нам відомий збірник релігійних пісень. „Богогласник“, що друкувався й передруковувався багато разів у Почаївській друкарні та на якому можно знайти уніятський вплив. До окладу його ввійшли релігійні пісні XVII в. але значно більше псальмів кантів, віршів та пісень XVIII ст. Автор нової спеціяльної розвідки про Богогласник Щеглова дає докладний реєстр тих творів, що є в Богогласнику, і серед цих зустрічаємо й канти Г. С. Сковороди. На її думку, що в даному разі підтримує думку, висловлену акад. Перетцем Г. С. Сковороді належить пісня „Жаль над злеиждивенным временем житія“, що яка починається так: „Ах ушли мои лета“. Її правда, нема в „Саду божественних песень“ Г. С. Сковороди, видрукованому мною з оригіналів самого Сковороди, не зустрічалась вона мені і серед инших віршів Сковороди і це викликає сумнів що до належности її Сковороді. В передмові до видання творів Сковороди я підкреслив, той факт, що текст її наводить Г. П. Данилевський і робить при цьому цікаву примітку.
Ось текст цієї пісні — поміщаємо його в примітці.
|
Ах ушли-ж моя лѣта, як вихор с круга свѣта, Еднак то добре знаю, же добра не читаю, |
У своїх „Очерках из исторіии укр. літ. XVII и XVIII в. в.“ (К. 1911, ст. 47) М. І. Петров знов висловлює, як і раніше в 1880 р., гадку про те, що цей вірш належить Г. С. Сковороді. „Другий з представників відродження класицизму на Україні (за першого він вважає Феофана Прокоповича), відомий філософ Гр. Сав. Сковорода писав також і вірші і при тому иноді вірші елегійного характеру.“ Його вірші на Україні були дуже популярні, а надто дві його пісні „Всякому городу нрав і права“ та „Ах ушли моя літа, як вихорь с круга світа“ і хоч вони були написані книжньою тодішньою мовою, але діставшись до народу, згодом протягом часу вони набули сильного українського коліру, їх досі співають на Україні старці, а перша з них ввійшла навіть у збірку галицьких пісень Вацлава з Олеська та Жеготи Паулі, без свідомости самих збирачів[2]. Акад. В. Н. Перетц зазначає, що вірш — „Ах ушли моя літа“ нема в збірці творів Сковороди, але додає до цього, що за Сковородою можна визнати таке само авторство і в цьому випадку, яке належить йому, наприклад, в псальмі „Пастирі милі“ переробленій ним з польської мови: і цю пісню він міг переробити з якого-будь старішого тексту“[3] С. Щеглова наводить багато внутрішніх і зверхніх доказів на, те, що цей вірш належить Г. С. Сковороді. Цей вірш, говорить вона, своїм характером висловленими у ньому думками, не суперечить иншим літературним творам Сковороди, він також релігійно-філософського характеру. Тема його думки про смерть не є у нього одинокою темою, бо на таку саму тему він написав вірша „Боится народ сойти гнить во гроб“, про те, що прийдеться одповідати за гріхи, говориться, крім цього вірша, і в другому „весна люба, ах пришла“, про смерть говорить Г. С. Сковорода в цьому вірші, що вона „страшна собою“, в другому вірші також говорить: „смерте страшна“ так само і що до форми: і цей вірш, і всі инші, написано церковно-слав'янською мовою: гострими українізмами. Його написано таким самим рівноскладовим розміром, як і багато инших віршів Сковороди. Але в цьому вірші є і де-які тільки йому властиві прикмети стилю: так він починається окликом „ах“. Те саме треба сказати і про другий оклик — о. Тут ми маємо форму запитання, що часто зустрічаємо і у инших його віршах. На підставі всіх зазначених даних можна схилитися до тієї думки, що ця пісня може належати Сковороді, хоч це й не виключає можливости того, що він був таким самим автором цієї пісні, як і різдвяного вірша „Пастирі милі“, що є переробкою, перекладом з польської мови. Найкращий доказ авторства Сковороди дає свідоцтво Н. М. Білозерського. Але воно не досить певне. Як-що на цих списках було виставлене ім'я Сковороди, хто це зробив? Чи дід Білозерського, що переписував цю пісню, чи ім'я Сковороди, як автора, стояло на автографі, з якого списував дід Білозерського? А можливо, що він списував не з автографу, а з копії на якій хтось і виставив ім'я Сковороди. Ми знаємо, що Сковороді приписували праці, що йому не належать. Про психологію цих анонімів, що ховалися за ім'ям Сковороди, дуже гарно розповідає Вол. Ерн. (ст. 175–177). Сумнів, що до цієї пісні виникає тому, що цієї пісні нема в його „Саду божественных песень“, де-б вона повинна бути, а також і тому, що її не співають кобзарі та лірники під іменем Сковородинської псальми, як це сталося з другою псальмою „Всякому городу нрав і права“, можливо, що цю пісню приписали Сковороді так би мовити bona fide, а також може й тому, що цю псальму він співав серед инших вже безумовно своїх духовних кантів. Подібного роду помилки були, що до музики його церковних пісень (Херувимської), — йому приписували і такі мотиви, яких він не складав, а співали їх або в придворній співацькій капелі в Петербурзі, або в Київській Печерській Лаврі. Взагалі, можна сказати, що він співав і власних пісень на власний мотив і чужих змістом і мотивом. І таких мандрівних пісень в його часи було дуже багато. Велику вагу тут мало те, що в його особі з'єднались поет, музика, композитор та музико-виконавець.
В піснях Г. С. Сковороди ми бачимо цікаве з'єднання шкільних та народніх елементів, штучної та народньої поезії, штучної й народньої музики, з перевагою, в цій останній, церковних мотивів. Розгляньмо-ж музичний бік пісень Г. С. Сковороди в звязку з його музичною творчістю.
Музика грала зовсім не випадкову, а досить важливу ролю в житті Сковороди, він, безумовно, розумівся на музиці, у нього був природній хист до музики, що є одною з характерних властивостей всього українського народу, що це так документально свідчать сучасники. Ковалинський зазначає, що вже на 7-му році від народження він виявив свій хист в музиці. Він дуже радо ходив до своєї Чернуської церкви та співав на клиросі „отменно пріятно“, цеб-то, инакше кажучи, він був гарним співаком та мав хист та любов до церковних співів, вже тоді в нього найулюбленішим співом був церковний вірш Івана Дамаскина про трьох отроків, що замолоду він виспівував при всякій нагоді і дуже любив. Ковалинський розповідає про це з слів самого Г. С. Сковороди. „Він, майже завжди, мав в устах його і сам не знав, чому любив його більше від других співів“. Таким робом, Г. С. Сковорода, як це видко відціля, вже з дитинства засвоїв собі і співав багато церковних пісень. Але поруч з цими церковними піснями Сковорода з дитинства, очевидно, навчився й народніх українських пісень, надто коли взяти на увагу ще й те, що він був пастухом — та грав на сопілці. Сопілка була його першим музичним струментом, до якого він потім приєднав ще кілько инших.
Дальший і досить значний крок на шляху свого музичного розвитку Г. С. Сковорода зробив за часів перебування свого в Київській Академії. Можна гадати, що й на приняття його до Академії вплинуло те, що він мав гарний голос та знав і любив церковні співи. В Братському манастирі, при якому була Київська Академія, був гарний хор. Серед тих дисциплін, що викладано їх в Київській Академії у її нижчих класах, була така дисципліна, як співи по нотах. Та й взагалі Київ, де було безліч церков, становив тоді український осередок церковної музики. Ще більшу ролю в його вокально-музичній підготовці повинна була відограти придворна капела в Петербурзі, куди він попав з Київської Академії, як гарний співака. Це просто підкреслює Ковалинський: хист Сковороди до музики та надзвичайно приємний голос його, дали йому нагоду бути обібраним у придворну капелу. Очевидно, тут мова йде про один з наборів співаків на Україні для двору. Це як раз трапилося тоді, як з початком царювання Єлизавети пішла, мода при дворі на усе „малоросійське“, коли такий самий співака, як і Сковорода (О. Г. Розумовський) став чоловіком цариці Єлізавети Петровни, коли при петербурзькому дворі з'явились кобзарі та лірники. За кордон Г. С. Сковороду повіз з собою Вишневський, взявши на увагу його знайомство з де-якими мовами та знання музики й голос — справді усе це дуже потрібно було йому, як церковному причетникові. Це був третій момент, коли Г. С. Сковорода виступив перед нами в ролі професіонала-співаки. Він, очевидно, в цій галузі не був тільки поверховним аматором — він був і творцем, і виконавцем як у музиці, так і в співах.
Г. С. Сковорода писав вірші, але не просто вірші… „Вони призначалися, говорить Вол. Ерн, для співів, иноді на кілька голосів, під гру самого Сковороди на різних струментах — флейті, сопілці, бандурі, скрипці, флейтраверсі, цимбалах“ і, звичайно, так вони здавалися значно кращими“ (ст. 76). На доказ наведено виривки з листа Сковороди до Ковалинського та свідоцтво цього останнього. Ковалинський говорить: — „Найулюбленою, але не головною втіхою його (Сковороди) була музика, якою він розважався у вільний час.
Він склав духовні концерти, поклав де-які псальми на музику, також і вірші, що співають в літургії, їх музика повна гармонії простої, але вона захоплює, обіймає душу, викликає сльози. Найбільше йому подобався хроматичний рід музики. Крім церковних, він склав багато пісень у віршах та сам грав на скрипці, флейтраверсі, бандурі та цимбалах приємно та з смаком“.
У другому місці життєпису Ковалинський розповідає, як Сковорода водив його на прогулянку на міське кладовище, де співав або в сусідньому гаю грав на флейтраверсі. Г. С. Сковорода і в своїх піснях провадив морально-філософські думки, об'єднавши в своїй особі поета-співця та філософа. Його тому можна назвати „мандрівним рапсодом“. Цим він нагадує Ксенофана, що жив у VI в. до Р. Х. „Пісні Сковороди справляли таке вильне вражіння, що досить було Сковороді проспівати не свою, а яку-небудь навіть чужу пісню, що припала йому до вподоби, щоб у пам'яті нарідній вона залишилася, як „Сковородина“, та назавжди так і мандрувала з його ім'ям“. Лірники та бандуристи підхоплювали мотива Сковороди та ширили їх по всій Україні. Але пісні Сковороди мало чим простіші і зрозуміліші, ніж його філософські твори, напевно, і тут приваблювала його власна особа. Сила того вражіння, що він справляв, одушевлення й патоса, з яким він робив кожну справу, розплавляли темні, важкі слова, і вони легко знаходили живий і глибокий відгук серед найбільш неосвічених слухачів (ст. 186–187).Крім вищевказаних творів Г. С. Сковорода написав ще байки, які названі ним Харківськими, тому що вони були написані на Харківщині. Всього їх було 30. Половину їх було написано після того, як він кинув учительську посаду, другу половину почав він писати 1774 року в Бабаях. Всі свої байки Г. С. Сковорода зібрав 1774 р. і цей збірничок він надіслав з села Бабаїв, де він тоді жив, напевне, у Бабаївського священника Якова Правицького, одному зі своїх друзів. В листі до цього приятеля Г. С. Сковорода докладно розвинув свій погляд на вагу подібних творів. „В сьомому десятку цього віку, пише Г. С. Сковорода своєму другові, я кинув посаду вчителя та, мешкаючи на самоті коло Харкова по лісах, полях, садках, селах, хуторах та пасіках навчав я себе доброчином та навчався біблії, при цьому, розважаючи себе пристойними забавками, написав півтора десятка байок, ще не маючи з тобою знайомства. А в цьому році в селі Бабаях написав ще половину. І коли я писав додаткові, мені здавалось що немов ти тут зо мною, ухвалюєш мої думки та поділяєш їх разом зі мною. Дарую тому ці три десятки байок тобі та подібним до тебе. Батьківська кара, яка не є гірка, має солодощі, а мудра забавка таїть в собі силу. Дурну пиху зустрічають по вигляду, випроваджують по сміху, а розумному жартові надає сили його кінець. Згадайте прислів'я: „красна хата не углами, а пирогами“. Я й сам не люблю оманливої маски тих людей та справ, до яких можна прикласти українське прислів'я: „стукотить, гуркотить… А що там? Кобиляча мертва голова біжить“. Говорять і великоросіяни „летала высоко, а села недалеко“, при тих, хто багато та красномовно говорить, а слухати нічого. Не до вподоби мені ця порожня пиха та бундючна нікчемність, я люблю те, що на погляд наче ніщо, а в середині щось, здається брехнею, але є істина. Така мова та така людина звалися у греків Силенос — малюнок, зверху чудний а внутрі пожиточний.
Друже мій. Не дивись призирливо на байкарство. Байка та притча — де то-ж саме. Не по гаманцю суди про скарб: давай праведний суд. Байка тоді нікчемна та баб'яча, колі в простому та чудному лушпинні своєму не ховає зерна істини та схожа до горіха — свища. Від таких саме байок і зостерігає ап. Павел Тимофія. І ап. Петро не просто відкидає байки, але байки хитрощні, що крім оздобленого вигляду не мають христової сили. Иноді в лахмітті сховано коштовне каміння… Як обряд без божої сили порожнеча, так і байка, але тільки без внутрішньої істини. Коли-ж в ній істина, хто посміє її назвати брехливою. Хворим, що не мають страха божого, а разом і гарного смаку, всяка страва здається гидкою. Одначе, не страва гидка, але забруднились їхні розум та сумління. Ці чудні та фігурні твори були в звичаї кращих стародавніх мудреців. Лавр бо і зімою зелений. Так премудрі і на бенкетах розумні, і в брехні відшукують істину. Істина уявлялась їхньому гострому поглядові не десь далеко, як звичайному розумові, але яскраво, мов у люстрі з'являлись і вони, побачивши її сивий образ, почали її рівняти, уявляти в різних тілесних фігурах. Ні один колір так яскраво не уявить рожу, лілею, нарцис, як чудово уявить невидиму божу істину тінь небесних — земних образів. Відціля народились hieroglyphica, emblemata, symbola, таїнства, притчі, байки, уподібнення, прислів'я. І не дивно, що Сократ, як внутрішній голос наказав йому писати вірші, обібрав Езопові байки. І тут відбувається те саме, що з найкращою картиною, яка невченому оку здається брехнями. Саме сонце усіх планет та цариця їх усіх біблія — богом створена з таємничих фігур, притч та уподібнень… Вся вона виліплена з глини і її називає ап. Павел буйством. Але в цю глинку втілений дух життя і в цьому буйстві схована премудрість всього смертельного. Уявити, приточити (від слова притча), уподобити, це є цілком однаково. Прийми-ж, любий друже, дружнім серцем цю досить смачну воду думок твого приятеля. Не мої це думки і не я їх вигадав, істина безпочаткова. Але я їх люблю, тому вони й мої, полюби їх — і вони стануть твоїми. Знаю, що твій тілесний болван дуже несхожий до мого опудала, але два різних сосуди хай наповнить один лікер і хай буде єдина душа та єдине серце. Ось ця єдність думок і є справжня дружба. Все не наше, що згине, і навіть самі наші болвани. Самі тільки думки наші завжди з нами, сама тільки істина вічна а ми в ній, мов яблуня в своєму зерні, сховаємось. Будемо підтримувати дружбу. Прийми та їж з Петром четвероногих звірів, гадів та птиць. Хай благословить тебе бог. З ним не пошкодить і найбільш язицькій яд. Байки ніщо инше, як образи, що мов полотном вкривають істину. Їж поки скуштуєш з богом кращого, любий друже. Твій вірний слуга, любитель священої біблії Григорій Сковорода. 1774 р. в селі Бабаях, перед п'ятидесятницею[4]“.
Тут висловлено певний погляд на вагу байок, що цілком відповідає загальному філософському світоглядові Г. С. Сковороди: в байці має бути істина — тільки тоді байка заслуговує уваги і по байках своїх Г. С. Сковорода висловлював свої філософські думки, подавав житейські поради і під їхнім лушпинням, фабулою сховано силу кожної з них. Формою це забавка, але забавка мудра, серйозна. Г. С. Сковорода навіть тоді, коли він пише байки, є подібно Сократу та иншим стародавнім філософам, любомудром, цеб-то мудрецем. В самій біблії є багато притч, байок, алегорій, символів. І коли ми згадаємо що Г. С. Сковорода з'ясував біблію алегорично, цеб-то відшукував її внутрішнє розуміння, то ми зрозуміємо, чому, Г. С. Сковорода почав писати байки і тут на нього справила свій вплив робота над біблією в засвоєному ним алегоричному тлумаченні: Кожен, хто познайомиться зі змістом байок Г. С. Сковороди, побачить, що вони дуже серйозні, що їхня суть полягає не так у фабулі, як у „силі“, цеб-то у висновку дидактичного характеру. Власне кажучи, байкарське оповідання Г. С. Сковороди також має на собі відзнаку тої думки, тієї моралі, що висновується із байки; обидві частини наближаються отже одна що одної і байки Сковороди не нагадують справжніх художніх байок, де центр ваги полягає в художній фабулі — байки Сковороди не визначаються своєю художньою формою, вони швидче становлять невеликі зрозумілі для всіх трактатики на житейсько філософські теми.
Чи були до Сковороди у нас байки?
В українському письменстві XVII-го і I-пол. XVIII ст. оригінальних байок у достотному значінні цього слова майже не було.
„Фабул“ вживалося лише в школах для учнів і лише чужих; притч багато розкидано по збірниках. Дуже часто вживали їх в своїх літературних творах такі письменники, як Радивиловський та инші. Середньовічна байка наближувалася до поучення і сатири. Аспірант катедри Історії України Ерофеєв зробив на святкуванні пам'яти байкаря Глібова доклад про його байки, де торкнувся зовсім невиясненого питання про такі пам'ятки, де є зачатки байок у старому українському письменстві. Він навів цікаві уривки з літературних пам'ятків, особливо з Антонія Радивилівського, якими я тут і користуюся. У Антонія Радивилівського в „Огородку“ є байка про вибори царя у птастві. Виставлено було кандидатуру пави за красиве пір'я, але галка порадила обрати вірла, щоб він не образився і не став їхнім ворогом. „Чогож-би, запитує автор, нас тая учила фабула? Нечого иншого тилки гди кого люд посполітий ізбіраєт на якое царство, на княження або на иншее какое старшинство, не повинні усматривати на позверховную его уроди піенкность і не на родовитість фамілій, але на цноти, на укладности пристойних обичаїв, на смиреніе, на побожність, на ласкавість“. У того-ж таки Радивилівського наведена байка з відомим сюжетом про те, як лисиця запрохала до себе на трапезу журавля і дала йому поливку на мілкій мисочці, а він оддячив їй тим, що дав їй страву в шкляній банці з вузькою шийкою. (Венець Христов). Дуже гарну байку наводить той-же А. Радивилівський про яструба і болотню кокошку (по латині Трохилюс), з нею схожа притча Сковороди про убогого жайворонка. Кокошка, побачивши гордого яструба, який пишався перед нею тим, що їв пташок, а його піймали в сіті й убили, вивела з цього таку сентенцію: як тобі ліпше було по землі робачками живити, а нежелі по повітру літати. Жил-би бил, а тепер, ах несите-ж, так мізерне весь із животом і сромотне, як злодій, на тих пустках висиш. Стосуймо-ж тую фабулу до людей у света високих і зважених. Яструб єсть то человік пишний високо о свойом уроженню, о своєй мудрості і багатства розуміючий; летает он по сем світі, лакает гонори, набиваеть разних високих тітулов, то мосцевий, то вельможний, то ясне вельможний, то освечоний, то найславнейшій, то велебний, то превелебний, то ясневелебний, то преосвящений, то светлейший… Кокошка болотная одповедала яструбові: я в убогій халупці сидячи й уряду жадного не маючи, малоюся реч'ю контентую и даеть ми кожній покой („Огородок“).
Ми маємо також відому байку про стрекозу і мурашку в українській редакції 1743 р., яка починається так: в сицево бедство ленивий впадает, як сам о себе коник извещает; а далі є така цікава з соціального боку строфа:
На-каковой же тогда был работе,
Как люди в кровавом пребывали поте
День и нощь в полях с серпами бывали
На гладну зиму пищу собирали.
(Киевск. Старина 1902 г. Х; наведена байка з піїтики Т. Александровича 1746 р.) В Апокризісі Хр. Филалета є така відповідь вовка лисиці, коли вони збіралися на жебранину: „што будет моє, то нехай будеть моє, а што будеть моє і твоє, то я ззім обоє“. (Пам. полем. лит. II, 1074). У Антонія Радивилівського ми читаємо і такий соціяльний мотив, який нагадує нам Ів. Вишневського: „Что то чинят багатий й сильний, гди то лихвами то поборами тяжкими, то позвами убогих і подлейших над себе людей стискают. Яко риби то велики менших рибок пожирають“ (Ант. Рад. Венець Христов).
Звертаючись до змісту байок, Г. С. Сковороди їх тем, побачимо, що в них розвинено ті сами тези, що й у наукових трактатах Сковороди, а надто у його діялогах про душевний мир. Ось кілька прикладів: у 2-й байці (Ворона та чиж), у 17-й (Алмаз та смарагд), у 29-й (баба та горшечник) Сковорода доводить ту думку, що про людину свідчить не її зверхній вигляд, а серце та її звички, у 3-й (Жайворонки), що багато людей, без природи цеб-то природніх здатностей починають гарні справи, але зле закінчують їх, у 5-ій (чиж та щиглик), що хто не любить клопоту, той повинен жити просто, у 10-й (Дві птиці), — що здатності збільшуються від практики, але сама по собі практика (без природнього хисту) ніщо, цеб-то потрібно і знання (scientia), а також і наука, цеб-то вправи (doctrina).
Наведім кілька зразків цих моральних висновків із байок — їхньої „сили“ в формуліровці самого Г. С. Сковороди. Розумна людина знає, що гудіти, а дурний базікає казна-що (у байці „Собаки“), серце та звички людини, хто вона така мають свідчити, а не зверхні прикмети; дерево по плодах спізнають (у байці „Ворона й Чиж“), хто не любить у клопоту, повинен навчатися просто та небагато жити (в байці „Чиж та щиглик“); хто народився для того, щоб вічністю розважатися, тому приємніше жити по степах, гаях та садках ніж по містах (у байці „Орел та сорока“), краще у одного розумного та добродушного мати любов та шану, ніж у тисячі дурнів, — тут ми вже маємо зразок Сковородинської іронії, висловленої в яскравій афористичній формі (у байці „Сова і дрозд“); чим краще добро, тим більшим трудом окопалося, мов рівчаком, хто труда не перейде й до добра той не дійде (байка „Змія і буфон“); є кілька байок, де цей навчаючий висновок розмірами більший від байки та становить собою немов трактат (№ 18, 20, 21, 22, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30). Иноді в тексті байки зустричається сатиричний елемент, навіть звязаний, з місцевим життям. Ось зразок такої хоч і незграбної з літературного боку, але-ж удатнішньої проти инших байок — „Мурашка та свиня“. Свиня з мурашкою суперечили за те, хто з них двох багатіший, а віл був свідком правости та стороннім суддею. Чи багато в тебе хлібного зерна? — з гордовитою усмішкою запитала свиня, прошу повідомити, шановна пані. У мене повнісінька жменя добірного зерна, одповідала мурашка, свиня та віл зареготали, що сили. Так ось-же хай нам суддею буде пан віл, говорила свиня. Він більше 20 років з великою славою розвязував судові справи і можна сказати, що він між всією своєю братією найкращий юриста найдотепніший аритметик та алгебраїк. Його шляхетність може нам легко розвязати суперечку. Та він і в латинських диспутах надзвичайний здається, мистець. Віл після цих слів, сказаних мудрим звірем, зараз узяв рахівницю і за допомогою аритметичного помноження ухвалив такий вирок: „тому, що бідна мурашка тільки одну жменю зерна має, як сама призналася в тому добровільно, та й крім зерна нічого більше не вживає, а проти цього у пані свині ціла бочка, де є жмень 300 з третиною, того ради по всіх правах здорового міркування… „Не те ви порахували, пане воле, перебила мову мурашка. Натягніть окуляри та порахуйте на рахівниці видатки проти прибутків. Почалися суперечки і справу перенесено до вищого суду. Сила. Не мало того, чого досить для вживання, а задоволення і багатство, це теж саме“. А ось і инша байка про кажана та двох пташенят — „Горлицю та голубку“. Великий підземний звір, кріт написав дуже красномовного листа до звірів, що живуть на землі, та до птахів. Зміст листа цього був такий. Дивуюсь вашим забобонам, вони підшукали в світі те, чого ніколи не бувало й нема і хто вас переконав про таку дурницю, що в світі є якесь сонце. Його ви вихваляєте на ваших зборах, воно панує в ваших справах, відзначає кінці, дає життєву насолоду, оживляє тварину, освітлює пітьму, дає на землю світло, оновляє час. Який час? У світі одна тільки пітьма і тому й один час, а якийсь другий час це дурниці, брехня, нісенітниця. Це одна тільки ваша дурість, плодюча мати й инших дурниць. Скрізь у вас брешуть: світло, день, вік, блискавка, веселка, істина. А найчудніше те, що ви шануєте око, немов воно люстро світа, пріятель світла, джерело радости, двери істини… От варварство! Любі мої друзі! Не будьте такими простими, скиньте ярмо забобонів, не вірте нічому, поки не візьмете в кулак. Повірте мені: не то життя, щоб бачити, але те, щоб мацати: від 18 квітня 1774 р. з підземного світу. Цей лист вподобався багатьом звірям та птахам, наприклад, сові, дремлюзі, сичеві, одудові, шуліці, пугачеві крім орла та сокола. Але більше за всіх цей високородний догмат підтримував кажан, він, побачивши синів горлиці те голубки, зробив спробу ощасливити їх цією чудовою філософією. Але син горлиці сказав: наші батьки це найкращі наші вчителі. Вони нас породили в пітьмі, але для світла. А голубок відповів: не можу вірити брехунові. Ти мені й раніше говорив, що в світі нема сонця. А я, народившись у похмурі дні, сьогодні в неділю рано вранці побачив, як сходить чудове всесвітнє око. Тай сморід, що йде від тебе та одуда, свідчить за те, що в вас живе недобрий дух. Сила. Світло та пітьма, тлінь та вічність, віра та безвір'я, складають увесь світ і один для одного потрібні. Хто пітьма, хай буде пітьмою, а син світла, хай буде світлом, від плодів їхніх спізнаєте їх. До найудатніших байок треба причислити „Змію та буфона“. Як змія весною скинула линовище, буфон, побачивши її спитав здивовано: „як ви, пані, помолодшали. Що за причина ?“ Я вам радо пораджу де-що, ідіть за мною, сказала змія та повела буфона до тієї невеличкої щілини, через яку ледви продершись вона скинула своє старе линовище. Ось, пане буфоне, будьте ласкаві, пролізьте через цей вузький прохід. Як тільки пролізете, зараз-же оновитесь, залишивши все своє негідне по другий бік. Та хіба ти мене бажаєш тут задавити? — промовив буфон. І коли-б навіть мені і пощастило пролізти через цю щілину, то й тоді я позбувся-б і останньої своєї шкіри. Прошу не гніватися, сказала на це змія: крім цього шляху нема иншого, щоб дістатися вам туди, де мені пощастило побувати“. Вдатніші від инших і байки „Щука та рак“ і „Чиж та щиглик“. Щука зобачивши солодку поживу, жадібно проковтнула її. Але раптом відчула схований у солодкості гачок що зав'яз у середини її. Рак це здалеку побачив і зустрівшись вранці зі щукою, запитав: Чому, ви, пані невеселі? Де подівся ваш кураж? Не знаю брате, щось сумно. Думаю для розваги попливти з Кременчука в Дунай. Дніпро остогид. А я знаю вашого суму джерело, — сказав рак: ви проковтнули гачка. Тепер вам не поможе ні швидкий Дунай, ні Ніл, що робить землі плодючою, ні Меандро веселовидий, ні золоті крильця.
Чиж вилетівши на волю, зустрів свого старого товариша щигла, і той у нього запитав: „Як ти друже мій визволився? Розкажи мені. Та трапилась чудна пригода —одповів бранець. Багатий турок приїхав з послом до нашого міста і вийшов подивитися на базар, зайшов і в той ряд, де продають птицю, там нас у одного господаря висіло коло 400 по клітках. Турок довго з жалем дивився, як ми один за одним виспівували, та запитав нарешті нашого господаря: „скільки прохаєш за всіх. 25 карб., — сказав той. Турок не довго думавши викинув нас на волю, та радів, дивлячись, як ми розліталися, куди хто хотів. А що тебе товаришу, замануло в неволю? „Солодка їжа та красна клітка, одповів щасливий. А тепер поки й помру, буду дякувати богові такою піснею: краще сухар з водою, ніж цукер з бідою.
Сила. Хто не любить клопот, той повинен навчатися просто жити.
Тут Сковорода наводить прислів'я; прислів'я він дуже любив та їх багато є по його байках, вони надають колоритности його стилеві. Цікава байка „Пустельник та друг його“, вставлена Г. С. Сковородою в його трактат „Ізраїльський Змій“.
Таким робом, Г. С. Сковорода є першим по часу байкарем на Слобожанщині і він міг вплинути що до цього на пізніших харківських байкарів, наприклад, на Масловича або Нахимова. Перший, безумовно, знав байки Сковороди, а другий розвинув його сюжет про кажанів та кротів, що не визнавали світла.
Звернемось тепер до мови в творах Сковороди. Що до цього питання, то ми маємо праці 4-х фаховців: одна з них — П. І. Житецького[5] присвячена оцінці тієї слов'яно руської мови, що нею Гр. С. писав свої твори; друга — проф. І. В. Нетушила, де подано оцінку латинської та грецької мови, що нею написані його листи та літературні додатки до них, вірші та прозові; третя — проф. Бузука (Мова і правопис в творах Г. С. Сковороди) і четверта — проф. Дложевського „Плутарх у листуванні Сковороди“.
П. І. Житецький не вважає Сковороду за народнього письменника, що до мови і, звичайно, це так і є. Але і він визнає, що по де-яких його творах лунають народні мотиви. Мова Сковороди визначається тим, що в ній багато церковно-слов'янских форм. Він, говорить П. І. Житецький, охоче вживав у своїй мові церковно-слов'янських слів та форм крім минулих простих, що у нього зустрічаються рідко. Навіть у листах своїх не міг він позбутися високомовства церковно-слов'янського, вживаючи таких слів, як аще, негли, иноді, обаче навіть закінчуючи листи свої словом амінь; треба підкреслити при цьому, що, як свідчить Ковалинський, Сковорода в письмі „употреблял иногда малорусские наречия и правописание, употребляемые в произведении малороссийском: он любил всегда природный язык свой“. Напевне при усних розмовах своїх він переважно вживав мови української. Є й у писаних творах його чимало форм та слів українських. Але поруч з ними ми зустрічаємо слова й форми московські, наприклад, давича, возле, веть, братец, лоточка, не без чинишка, нечево, в серіодке, живіоть, поіошь, вріошь, войдіот то-що. Не легко иноді розібрати цей хаос слів з різним значінням і походженням однакових що до значіння, але різних що до походження. Несвідомо для самого себе письменик робить усе, щоб висловити свою думку найнеприроднішим способом, вживаючи слів то церковно-слов'янських, то українських, то московських. Насильства над мовою у творах Сковороди сягають до того, що він імпровізує особливі формі немов і українські, немов і московські, наприклад, взглянь, обиходься, спевая, не спрятаешся, сделався, неколи, дураков то-що. Підлягаючи різним впливам мови то книжньої, то щоденної, то міської, то сільської, він ніби втратив саме чуття її. І справді, як инакше з'ясувати то, що Сковорода називає українськими піснями важкі силабічні вірші. Так в одному з трактатів „Брань Архистратига Михаїла з сатаною“, вміщено вірши, під якими є примітка самого автора: „сия песнь есть ис древних малороссийских и есть милая икона, образующая весну: она пространна“. Подавши цю пісню, що починається так: „Зима прейде. Солнце ясно. П. І. Житецький каже далі: „можна було-б подумати, що названо цю „милую икону“ малоросійською, не що до мови, а що до походження. Але ось виривок з оди Горація, перетолкованої малоросійським діялектом, як говорить сам Сковорода в заголовку до свого твору
|
Ах ничем мы не довольны: се источник всех скорбей. Разных ум затеев полный — вот источник мятежей. |
Коли Сковорода називав мову цього перекладу українською, то він, очевидно, не уявляв яскраво тієї мови, що нею він писав вірші й прозу. Нема нічого дивного тому, що твори його, надто прозові, були недоступні простому народові не тільки змістом, але й мовою. Зрозуміліші для народу були вірші Сковороди, але перш ніж перейти до народнього вжитку вони повинні були значно змінитись у мові. До таких віршів належить між иншими відома сатирична пісня, що починається словами „Всякому городу нрав и права“, поширена в багатьох редакціях — книжніх, півнародніх і народніх. Цікаво, що Сковорода складав иноді свої вірші під впливом народніх пісень, познаючи з них не так поетичні образи, як загальні ідеї, що більш, або менше відповідали його філософському світоглядові. Його прихильність до народньої пісні та народнього слова примушували його стати на шлях народнього письменника. До того-ж його змушував і народній склад його сатиричного розуму, нахил до рефлексії. Але Сковороді бракувало серйозного захоплення інтересу до долі того самого народу, серед якого він народився. Відціль несвідомість його в самому заході літературного викладу. Таким робом, слов'яно-українська мова поволі засвоюючи московські елементи, повинна була віддати своє місце літературній російській мові, якою цілком вільно вже володіли учні Скоророди. В цьому нас могли переконати виривки з твору одного з них Ковалинського. Таким робом, П. І. Житецький встановлює такі ґрунтовні тези що до мови творів Сковороди: 1) він завжди любив свою природню, цеб-то українську народню мову і в живій бесіді перевагу давав українській мові, 2) у науково-літературних працях особливо прозових він вживав мови, що становила собою чудернацьку мішанину елементів — слів та форм церковно-слов'янських, українських та московських і нарешті своїх власних, мішаних, україно-московських і не тямив виразно, що таке українська мова 3) на підставі цього він робить висновок, що твори його, особливо прозові були недоступні для народу своєю мовою, любов до українських пісень то впливом, яких він складав свої вірші, та до народньої мови, могли зробити зі Сковороди українського письменника і мовою, але цьому на перешкоді стала відсутність серьйозного інтересу до долі українського народу.
Про мову і правопис в творах Сковороди ми маємо спеціяльну розвідку проф. Бузука, викликану 200-х річним ювілеєм Сковороди, святкованим в Одесі. На підставі лінгвістичного аналізу — звучні, морфології, складні і словника проф. Бузук доходить до таких висновків. Писав Сковорода всі свої твори (за винятком латинських і грецьких) змішаною, не досить ще виробленою мовою, в якій поруч з її головною основою — російською письменною мовою XVIII ст. знаходимо ще українські, польські й старослов'янські первістки. Така перша теза автора. Але аналіз свій він починає з української первістки, додаючи до цього також обмеження (слідкуючи за акад. М. Ф. Сумцовим) що в поетичних творах Сковороди українська стихія займає більше місце, ніж у прозових. Далі автор наводить багато прикладів українізму мови Сковороди в фонетиці. Дуже наближується власна мова Сковороди до української мови і з морфологічного боку (наводяться приклади). Тож і в словотворенні (багато прикладів). Але найбільше українізмів, каже проф. Бузук, знаходимо в словнику мови Сковороди, серед лексичних українських рис мови Сковороди цікаві слова — болванѣти та іста, на які вже звернув увагу наш славетний філолог О. О. Потебня, що говорить про перше слово „живописность и месторождение того слова ясны тому, кому случалось замечать вдали почти на краю горизонта стоящий на могиле болван, то-есть каменную бабу“. Іста — существо, сущность. (К истории звуков рус. яз., 11, 1880, 24–25). Дуже важне спостереження пр. Бузука, що українська мова Сковороди належала до східньо-південного, полтавсько-харківського діялекту. Досить добре знав наш філософ, каже проф. Бузук, старослов'янську мову. Володів він також і польською мовою (наведено мало прикладів). Спостерігаємо в мові Сковороди чимало ще грецьких і латинських слів, особливо в філософських трактатах. В наслідок якогось непорозуміння виникло власне ім'я Пишек (зам. сподіваного Питек відповідно гр. питекос). Мова російська впливала на Сковороду за поміччю російського письменства; другим джерелом її була зіпсована міщанська мова українських міст, як Харків (хотиш, фастал). Додамо до цього, що робила вплив та жива російська мова, яка була дуже розповсюджена по Слободській Україні за часів Сковороди і в школах і в дворянських і церковних колах, з якими мав тісний зв'язок Сковорода. Нарешті проф. Бузук висловлює думку, що Сковорода в своїй мові зробив перший крок у тому напрямку, яким пішов Котляревський, Шевченко і Квітка-Основ'яненко, які зробили південно-українське наріччя основою української літературної мови.
А ось тези докладу проф. Синявського — „Мова творів Сковороди“, прочитаного на урочистому засіданні в день 200-річчя з народження Сковороди; їх склав він сам, за що ми висловлюємо йому подяку.
- 1. У другій половині XVIII ст. на Україні було 2 літерат. мові: стара слов'яно-українська і нова російська.
- 2. Слов'яно-українська мова складалася з двох стихій: лексикон, морфологія й правопис в основі були ті, що встановив М. Смотрицький у своїй „Граматиці“ (з домішкою українщини), фонетика-ж була переважно українська, а саме: а) ѣ вимовлялось за і, б) ы й и вимовлялись одинаково в тих випадках, коли тепер пишеться и, в) перед е приголосні були тверді, як і тепер, г) в певних випадках була середнє л і де-які инші.
- 3. Мова автографу Сковороди „Израильський змій“, як також і инших його друкованих творів мова слов'яноукраїнська XVIII ст., а не тогочасна російська, хоч і з чималою домішкою останньої. Стихії мови Сковороди йдуть у такій послідовності: слав'янська, українська, російська, а далі ще позначаються також впливи латинської (в синтаксі й лексиці), грецької й де-яких инших.
- 4. Читаючи твори Сковороди, треба зважати на українську фонетику її, тоб-то приблизно так (в сьогочасній транскриції):
„Проживи хоть триста літ,
Проживи хоть цілий світ,
Что тобі то помагаєт,
Если сердце внутр ридаєт“.
Трохи инакше вирішується питання про мову Сковороди К. Німчиновим. Його тези такі (у власному його виклади).
До часів Сковороди, каже К. Німчинів на Україні усталилася літературна мова т. зв. „слав'яно-руська“, що була, в основі своїй церковно-слов'янською мовою старо-вкраїнського ізводу із певною домішкою нових українізмів.
Пам'ятки з таким характером язика маємо, напр., такі „Краткое описание Малороссии“, „Черниговская летопись“, „Летопись Величка“, „Лет. Грабянка“, „Трагедокомедії“ — Лащевського, Дневники — Ханенка, Марковича, Странствования Григоровича-Барського то-що.
З часів Сковороди ця традиційна мова порушується: з одного боку з'являються твори, що рівняються на російський літературний язик, та наближаються в бік рос. язика (напр. — „Краткое описание о козацком малорос. народе и военных его делах“ Петра Симоновського) — а з иншого боку з'являються твори з орієнтацією на український народній язик (напр. Сатири часів Розумовського, малоруські вірші, див. видання Петрова).
Підрахунок особливостей язика Сковороди та спорівнення з основним тодішнім літературним язиком на Україні „Слов'яно-руським“ показують, що язик Сковороди ухилився від цієї основи більше в бік російського язика, як українського народнього.
А ось висновки відомого класика проф. Ів. В'яч. Нетушила про латинську і грецьку мову Сковороди. Він каже: „Грамматическая сторона (относительно греческого языка у Сковороды) оказывается далеко не безукоризненной (есть даже ошибки относительно ударений, в чем впрочем он сам сознается.
Напротив, латинский язик в произведениях Сковороды вообще правильный, стиль его легкий и простой, без всяких замысловатых конструкций и всегда умелый, все равно касается ли дело высоких материй или какого-либо случая из обыденной жизни… Уменье овладевать материалом обнаруживается у Сковороды особенно в легкости, с которой ему давалось латинское стихосложение (говорил даже экспромты). Большая часть его стихов написана элегическим двустишием. Но есть ямбические стихи и одна ода „на бедность в асклепиадических строфах с одним Гликонеем“. Образчиком переводов на русский язык может служить ода Горация „Otium divos rogat in patenti“:
„Купец покоя сладко бога просит,
Когда по морю его вихор бросит,
Как луну, облак и звезды преясны
Скрыл преужасный“[6]
Проф. С. С. Дложевський надруковав невеличку лінгвистичну розвідку „Плутарх у листуванні Сковороди“[7]. Там він на підставі листування Сковороди з його учнем Ковалинським, приходить до висновку, що Сковорода, що цитує Плутарха частіше, ніж инших античних письменників, корустувався виданням Плутарха Ксиландра, де був і грецький оригінал en regard, і латинський переклад (Венеціянське видання його Moralia 1560 р.) і брав свої цитати з нього в латинському перекладі. Проф. Дложевський пояснює цей факт не тим, що Сковорода не знав грецької мови, навпаки, каже проф. Дложевський, він її знав, кохався в неї, викладав її в Харківському Колегіумі, сам перекладав латинською мовою грецькі вірші. Але все-таки латинська мова була його рідною стихією, грецьку він знав граматично і не так ґрунтово; це пояснюються тим, що в Київській Академії латинська мова на викладах була основною, а грецька додатковою. На жаль, проф. Дложевський не мав у своїх руках перекладів Сковороди з Плутарха і тому його висновки на них і не поширюються.
Зупинімось на розгляді трьох тез Житецького. Перша теза не викликає суперечок: серед творів Сковороди нема написаних українською мовою, хоч дивно, що І. Житецький не згадав про одну пісню Сковороди, що немов-би є винятком з загального правила — я маю на увазі його пісню — „Ой ти птичко жолтобоко“. Спробуйте написати українською транскрипциєю цю пісню — і перед вами буде твір, написаний досить гарною, близькою до народньої, українською мовою. Ось, наприклад, як можна було-би написати 2-гу його строфу сучасним українським правописом.
Стоїть явір над водою,
Все киває головою,
Буйні вітри повівають,
Руки явору ломають,
А вербочки шумлять низько
Волочуть мене до сна.
Тут тече поточок близько,
Видко воду аж до дна.
Це, очевидно, і є зразок вдатнього українського твору Г. С. Сковороди, покажчик тієї височени та добірности мови, що могла досягти його мова в поетичних творах.
Це доводить, що Сковорода міг-би написати українською мовою прозові твори. Але чому він їх не писав українською мовою? Причина цього, на мій погляд, полягає в тому, що тоді ще не була вироблена наукова мова, а надто для викладу таких абстрактних дисциплін, як філософія, а зовсім не тому, що Сковороді бракувало серйозного інтересу до долі українського народу, як це гадає П. І. Житецький. Котляревський положив фундамент української літературної мови й нового українського письменства і його цілком справедливо вважають за основоположника цього останнього. Але і за нього української наукової мови ще не було. Чи справедливо за таких умов вимагати від Сковороди, щоб він писав свої трактати українською мовою? Звичайно, ні, бо він не міг їх писати українською мовою, хоч-би навіть його цікавила доля українського народу. У нього не було до цього „статті“, а в невідповідну йому стать він не бажав вступати — і вважав за краще писати російсько-слов'янською українською мовою, ніж кепською українською. Ми повинні зробити висновок протилежний до погляду П. І. Житецького на мову прозових філософських трактатів Сковороди. П. І. Житецький охарактеризував цю мову. що вона немов-би становить неприродню мішанину, амальгаму різних елементів і нічого не сказав про російську літературну стихію в мові Сковороди. Я не філолог і високо ставлю авторитет П. І. Житецького. Але не можу не сказати про своє вражіння читача прозових творів Сковороди. На мене вони справили таке вражіння, що де-які частини їх написані гарною на той час російською мовою. Звичайно, з елементами церковно-слов'янськими, а иноді однак майже і без них. І коли ми всі поділяємо ту думку, що життєпис Сковороди складений М. І. Ковалинським, написано зразковою російською літературною мовою, що наближається до прози Карамзина, то й багато сторінок сковородинських творів написано стилем, що нагадує стиль Ковалинського, а головне те, що вони надзвичайно яскраві, мальовничі та багаті на епітети. Ці останні риси мови особливо характерні, на мій погляд, для Сковороди і иноді просто захоплюють читача, свідчучи за те, що тут ми маємо справу з письменником, який мислив не тільки поняттями а й поетичними образами, цеб-то, инакше кажучи, що в нього в прозі були елементи поезії, працював не сам розум, але й уява фантазія.
Ось зразок його алегоричних оповідань — його притчі.
„Наконец те два невольника пришли к великим горам. Они о своем освобождении благодарили богу. Но голод и скука по отечеству их мучила. Как утишился ветер, услышали шум вод и подошли к источнику. Старейший с них отдохнув несколько, осмотрел места около богатого сего источника, проистекающего из ужасных Азиатских гор. Конечно, говорит, недалече тут где то люди живут. Не знаю, кто бы мог поселиться в сих страшних пустынях, сказал молодой. По крайней мере виден был бы след какой либо к источнику. Да вблизи его по камням не видать, сказал старик, но в дальней околичности приметил я след, весьма похож на человеческий. Мало помедлив, поднялися узенькою тропою по кручам. Она привела их до каменной пещеры с надписью сею: сокровища света, гроб жизни, дверь блаженства. Не знаю, кій дух влечет меня в темный сей вертеп, говорит старик. Или умру или жив буду. Ступай за мной. Последуя предводительству духа, пойшли оба внутрь. Молодый, не терпя больше глубокія тьмы — ах. Куди идем? Потерпи. Кажется, слышу голос человеческий. И действительно стало слышно шум веселящихся людей. Приближився к дверям, начали стучать. За шумом не скоро им отперли. Войшли в пространную залу, лампадами освещенную. Тут их приняли так, как родственников, сделав участниками пира“… А ось зразок його ліричної, патетичної, прозової мови. „Есть де в Европе некій пророк, святий Іеремій. Он нашел от трав сок, обновляющий ему и друзьям его младость, яко орлюю юность. Некій доктор медицины питался хлебом точію й водою и жил без всяких болезней лет 300… Некий калмык имеет столь быстрые очи, что яснее и далее видит, нежели кая либо зрительная трубка. А мои очи день ото дня слабеют. Не чаю прожить ни 20 лет. Кто же мне и кая страна обновит юность“.
А ось зразок яскравих розмов Сковороди, повних його своєрідної діялектики. Мова йде про довге життя. „Плюнь, голубчик мой, на Іеремееву юность, на докторово тристалетіе и на калмыцкіе глаза. Истинная дружба, правдивое щастье и прямая юность никогда никогда не обветшает. Все то не наше, что нас оставляет. Пускай будет при нас, поколь оставит нас. Но да знаєм, что все сіе не верний наш друг. Один умирает в 30, а другой в 300 лет. Если умирать есть несчастье, то оба бедны. Не велика в том отрада тюремнику, что иных в 3 часа, а его в 30-ый день вытащат на эшафот. Кое-ж то мне здравіе, коему концом слабость. Кая то мне младость, рождающая мне старость“.
У мові Сковороди нас дивує та безліч текстів з святого письма, що розкидана по його творах, це разом з церковно-слов'янським характером його мови по багатьох місцях робить її такою важкою, що коли читаємо ці твори, то виникає иноді бажання, яко-мога швидче перейти через цю безліч текстів. Це спричинилось та й тепер спричиняється до того, що багато вважає мову Сковороди темною, незрозумілою, важкою для читання, далекою від живої мови. І цьому не можна заперечити. Багато сторінок його творів має саме такий характер, иноді немов вони переходять в старовинні казання українських проповідників XVII–XVIII в. Тут, безумовно, на нього впливала поширена тоді скрізь думка, що викладати високі релігійні, або філософські речі можна тільки церковно-слав'янською мовою. Та в суті речі це так і було, бо в церковно-слов'янській мові Г. С. Сковорода міг знаходити тай справді знаходив найбільш розроблену форму для своїх теологічно-філософських творів, а коли в нього теологічний елемент був органічно з'єднаний з філософським, то цілком зрозуміло, що елементи цієї мови ми зустрічаємо у всіх його творах, почавши від трактатів і кінчаючи листами, але тільки з певною модифікацією; в одних творах та уривках, що мають переважно фрологічний характер, у творах присвячених алегоричному з'ясуванню біблії (Ізраїльський мій, Жена Лотова, Потоп Зміїн) — Г. С. Сковорода вживає переважно церковно-слов'янської мови, у инших загально філософського, або загально-літературного характеру її заміняє російська мова з домішкою церковно-слов'янських та українських форм і виразів. Цитат з святого письма Сковорода наводить величезну силу і причина цього дуже зрозуміла — це з'ясовується тим, що він не тільки таким способом посилається на головне джерело свого спізнання — біблію, але ще й своєрідним освітленням їхньої ваги з погляду його науково-філософського світогляду. Крім того, ці цитати є для нього засобом для більш наочного виявлення певних понять. Що до цього, то вони для нього були тим самим, що й народні прислів'я, притчі та байки — його улюбленими афоризмами, де в стислій формі яскраво й, коли хочете, поетично виявилась його теоретична думка. Такі в його тексті з Сираха, як от, наприклад „уста мудрых в серце их“, або з Давида: „блажен муж, иже в премудрости умрет-же в разуме своем, научается святине, розмышляя пути ея в серце своем и в сокровенных ея уразумится“. Для Сковороди біблія у всій сукупності свого змісту й форми була збіркою символів, алегорій. Як справедливо зазначає Вол. Ерн, символ для Сковороди це одна з центральних категорій його філософствування, розумові моменти у нього підлягають сімволістичному принципові, а не навпаки. У Сковороди, як і у Платона, язик символів, має самодостотне значіння. Сам Сковорода в передмові до байок говорить: „істина гарному зору мудрих не здалеку бовваніла так, як простому розуму, але ясно, мов у люстрі, уявлялась, а вони, побачивши її живий образ, прирівняли її до різних тлінних фігур. Ні одні фарби не з'ясують лілею, нарцис так яскраво, як красно у них виявляє невидиму божу істину тінь небесних та земних образів. Не наводитиму прикладів символів у Сковороди — їх безлічі на них побудовано цілком такі його трактати, як Ізраїльський змій. У нього безліч порівнянь та зближень, можна сказати, що ними перенято всі його твори і він саму ґрунтовну думку висловлює в найрізноманітніших порівняннях. За справедливим виразом Вол. Ерна, ними не тільки наповнено, але й цілком насичено все думання Сковороди. Сковорода рішуче став на шлях символічної думки, йшов ним і тільки ним все своє життя. І не дивно, що центром його філософії є проблема біблії, а разом з цим центральне місце в його стилі відограє символіка образів у біблії, в батьків церкви та почасти символіка взагалі, цеб-то те, що теоретики словесности називають поетичним мисленням. „В ній зібрано небесних земних та підземних тварин фігури, так, щоб вони були монументами, що ведуть думку нашу до розуміння вічної натури, схованої в тліні, як малюнок у фарбах своїх.“ Центральним символом, прообразом біблії було сонце, а при ньому безліч инших фігур, наприклад, гора, камінь, субота, спокій символізують те-же саме. Змій є також символом. „Символи чіпляючись один за один, ведуть плазуючий розум наш до цілковитої божественної істини — відкривають немов-би другий гострий спіритуалістичний наш розум“… Такий органічний звязок символічного думання, розуму Сковороди та його символістичного стилю, мови. Символ в його мові грає далеко не службову, а головну ролю і є наслідком його розвитку тої уяви, що нерідко набирала поетичних форм. Таким робом, і його поетичні спроби не випадкові; навпаки, вони були наслідком його патосу, поетичного, ліричного настрою. Ось зразок його мальовничих виразів, символів та порівнянь. „Если бы ты мне всеселенну дарил по плоти, я бы отказался и малые сторонки моей матери Малороссии и одной ея горы не взял-бы. Где мне ее девать. Телишко мое есть маленькая кучка, но и та мне скучна. Что есть плоть, если не гора? Что гора, если не горесть? „Афедрон со всяким своим лицем есть афедрон. Но храм божий всегда есть вместилищем святини, хотя бы вид имел блудных домов. Женская плоть не мешает быть мужем мужескому серцу. Вся переходят, любы же ни. Мир ловил меня, но не поймал (епітафія). Правда, нет приятнее для путешественника как говорить сним о том городе, который все его труды покоем увенчает. Благодарение возсылаю блаженной натуре за то, что она все нужное легко добыточным сделала, а чего достать трудно, тое не нужным и мало полезньм (из Епикура). Кому меньше в жизни треба, тот ближае всех до неба“.
Цікаві зразки іронії Сковороди: „Будь волк поваром, медведь мясником, а лошак под седоком. Сіе дело честное. Если-же волк свиряет в свирелку, медведь пляшет, а лошак носит поноску, нельзя не смеяться“.
Такий сатиричний характер має і віршована молитва святині — лицемірів.
„Древний век был для святцов,
Ныне век есть не таков.
Плюнь брат, на Сіон. Пой на светский тон.
Скороль святость жить дождется
Наша-ж зде жизнь наживется.
В молоды лета не зажить света
Что-ж за користь свет молодому.
В старом веке нет покою,
Только болезнь со бедою.
Тогда щастя хоть бы й было
Но в старости не так мило“.
У всіх цих віршах іронія скрізь, де думку висловлено в позитивній формі, її треба розуміти в протилежному значінні.
„Блаженні, де, нищіи… Изрядное блаженство, когда нечего кусать. Не тронь де чужого. Как не тронуть, когда само в глаза плывет. По пословице: на ловца зверь бежит. Я ведь не в дураках. Черепок нашел — миную. Хлеб попался — никак не пропущу… Мода и свет есть найлучший учитель и лучшия школы всякия школы. Правда, что было время, когда и нищих, но добродетельных почитали. Но ныне свет совсем не тот. Ныне, когда нищ, тогда и бедняк и дурак, хотя бы то был воистину израильтянин, в нем же лести нет. Будь ты каков хочешь в'нутре, хотя десятка шибениць достоин, что в том нужда. Тайная бог весть… Только бы ты имел добрую славу в свете… Не тот прав, кто в существе прав, но казатьса правым умеет… Хитро лицемерствуя и шествуя стезою спасительные оные причты: Концы в воду… Кому менше в жизни треба тот ближае всіх до неба“. А кто сіе спевает? Архидурак некий древний, нарицаемый Сократ. А подпевает ему весь хор дурацкий. А мы вот как поем:
|
„Жри все, что пред очима Хоть добыл, хоть пропадает. |
Своєрідну й привабливу властивість мови та стилю Сковороди становили народні прислів'я та примовки — українські, московські, латинські: Од лиха відбігай (утікай), та хати не минай, або латинською мовою Similem deus sucit ad similem… „слепы очи буде ум иное деет“ або латинською мовою i coeci sunt oculi, ubi mens aliud agit…; такий дурний, що й до двох не полічить; не славна изба углами, славна пирогами; не красна челобитна словом, но законом. У істини проста мова. Високо полетіла, та не далеко сіла. На коні їде, коня шукає. Не за те чоловік жінку карає, що в гостях була, а за те, що дома не ночувала. Де був? У друга. Що пив? Воду солодчу ворожого меду. Шило бріет, а бритва не беріот. Без бога ні до порога, а з богом хоч за море. Ехал в Казань, заехал в Рязань. За богом підеш, гарний шлях знайдеш. На посаду моститься, мов коза на дах. Не те орел, що високо літає, а те, що легко сідає. Краще мені сухар з водою, ніж цукер з бідою. Дурний шукає місця, а розумного і в кутку не видно. Воля гірше неволі. Доброму чоловікові що не день, то й свято. В поле пшениця годом родиться. Стукотить, шумить, гуркотить, — що там? Мертва кобиляча голова біжить. Літала високо, а сіла недалеко. Далеко свині до коня. В поле пшениця годом родиться, а добрий чоловік всегда пригодиться. Спокій воду п'є, а неспокій — мед. Добре братство краще багатства. Вовка в плуг, а він в луг. Багато хитрощів знає лисиця, а їжак одну та велику. Чого не клав, не руш. Боязкого сина мати не плаче. Не їв легче, поїв краще.
Цікава українська пісенька, що співали на розвагу, Білгородському єпіскопові його співці:
Соловеечку, сватку, сватку
Чи був-же ти в садку, садку.
Чи видав-же ти, як сіють мак.
А ти, шпачку, дурак.
Цікаві означення у Сковороди предметів термінами різних мов: по-українськи — гайстер (лелека) по старослов'янськи — еродій, по-грецьки пеляргос… по-латинськи ciconia, по-польськи — боцян. Г. С. Сковорода широко користується етимологічним значінням слів для визначення їх переносного значіння.
Щоб ясніше й зрозуміліше висловити свою теоретичну думку, Сковорода користувався байками, вставлюючи їх в текст своїх філософських трактатів; вони часто переняті народнім гумором. Щоб вказати, що щастя не треба далеко шукати, що воно в нас, Сковорода наводить таку байку, що він узнав ще з дитинства: „Дед и баба сделали себе хатку да не прорубили ни одного окошка. Не весела хатка. Что делать? По долгом размышлении, определено в сенате идти за светом доставать. Взяли мех, разинули его в самый полдень пред солнцем, чтоб, набрав будто борошна или воды, внести в хатку. Сделав несколько раз, есть ли свет. Смотря — ничего нет. Догадалась баба, что свет, как вино из меха вытекает. Надобно поскорее бежать с мехом (обратно). Бежучи на дверях оба сенаторы: один ногою, другой головою зашиблись. Зашумел между ними спор. Конечно, ты выстарел ум. А ты и родилась без него. Хотели поход воспріять на чужие горы и грунта за светом, помешал им странный монах. Он имел от роду только лет 50, но в сообщении света великий был хитрец. За вашу хлеб и соль не должно секретной пользы утаить. По его совету, старик взяв топор начал прорубивать стену с таковыми словами: свете веселый, свете жизненный, свете повсемественный, свете присносущный, свете нелицеприятный. Посети и освети храмину мою. Вдруг отворилась стена, наполнил храмину сладкий свет и от того времени даже до сегодня начали в этой стране созидать светлые горницы“. Це, напевне, переказ народньої української байки, однієї з тих байок, що збірник їх видав М. П. Драгоманів; її Сковорода, напевне, тільки переклав московською мовою, залишивши де-які українські вирази, як хатка, дід, баба, борошно.
А ось зразок байки про неписьменного Марка, власного твору Сковороди. Ця байка цікава тим, що становить собою уламок загинулого твору Сковороди: „Неграмотный Марко, або Марко препростий. Неграмотный Марко (выслушайте басеньку) добрался до рая, вышел Петр с ключами и, отверзая ему райския двери, спрашует: учился ли ты священных языков? Никак, отвечал простак. Был ли в академиях? Никогда, отче святый. Чол ли древних богословов книги? Не чол: я аза в глаза не знаю. Кто-ж тебя исправил на путь мира? Меня исправили три регулки. Кіи три регулки? А вот они. Первая сия — все то доброе, що определенно и святым людям, вторая — все то не велико, что получает и беззаконник, третья: чего себе не хочешь другому не желай. Первая и вторая домашнія и я их сам надумал, а третья есть апостольский закон, для всех языков данный. Первая родила во мне Іовле терпение и благодарность, вторая дарила свободу и ото всех мірскіх вожделений, третья примирила меня со внутренним моим господином. Апостол, взглянув на него просвещенным яко солнце лицом, сказал: о благословенная и благодарная душа! внійди во обитель отца твоего небесного и веселись вечно, мало ты кушал, а много сыт“.„Цікава легенда про те, як уперше прийшла на Україну божа діва-істина. Першим зустрів її біля своєї хати старий Маной з жінкою своєю Каською. Маной суворо запитав її: як тебе звуть, жінко? Хто ти, відкіля? Я Астрая (зоряна горняя), відповідала діва. Зненавидівши злість світову, я прийшла до вас, почувши, що в вашій країні панує благочестіє й дружба. Діва була бідно одягнена і з палицею в руці. Старий подумав, що це повія, й заявив, що її у цій країні нема місця, бо хто вона, за те говорить її вигляд та одіж. Діва засміялась, а старий дуже розсердився. Побачивши-ж, що жінка його Каська винесла мандрівниці по звичаю гостинности чистого хліба на дерев'янім блюді, і зовсім сказився. Що ти робиш, безумна, серед жінок? — гукнув він на жінку. Не знаєш, хто ця подорожня, а вже поспішаєш гостинно її зустріти! Діва відповіла: не вихваляй людини за вродливість її і хай не буде тобі вона огидна виглядом своїм. Потім він побачив на голові її світлосяйний вінець, блискучі очі і здивувався, замислився і жахнувся, коли почув солодкі пахощі її уст. Жінка повела мандрівницю до світлиці, помила її по звичаю ноги та намастила маслом голову. Маной почав тоді цілувати її руки, хотів був поцілувати й ноги, та діва не дозволила цього. „Маю одну гуску, сказав старий, та й ту для тебе на обід заріжу. Діва дивлячись у вікно, посміхалась, бачучи, що старі господар та господарка новим способом ловлять гуску. Вони бігали, хиталися, падали й сварилися. Діві здалося чудним, що старий спіткнувся через стару та й покотився. Що ти? Постарішав на розум, чи що? А в тебе його й ніколи не було, відповів старий та підвівся з землі. Гостя, вискочивши з хати, сказала, що я геть піду, коли ви не дасте гусці спокою. Так умовившись, увійшли всі до хати. Замісць обіцяної гуски в саду приймали та частували небесну гостю та божественну мандрівницю яєшнею та ячмінною з маслом кашею. З того часу навіть до цього дня ячмінна кутя є в звичаї нашої країни“. Цікаво до цього додати, що в притчі про вбогого жаворонка, (де поміщено цю легенду), названо й инші прості українські рослинні страви: боби, ріпа, капуста та ячна каша з маслом — кутя. Пили там міцний мед, п'яне пиво та, як його називають на Україні, головичник, діти-ж воду та кває. Два хори (один запитання, другий відповіді) співали на бенкеті пісню Різдву під гру сопілок. Дуже подобалися Г. С. Сковороді уподіблення. Ось зразки: „Я-б желал быть человеком високочиновным, дабы мои подкомандные были крепки, как россіяне, а добросердечны, как древніе римляне, когда-б у меня дом был, как в Венеціи, а сад как во Флоренціи, чтоб быть мне и разумным и ученым и благородным, богатым, как бык. Что ты вріош. Богатым как жид, дюжим как бык, пригожим как Венера, спокойным как однодворец… хвостатым как лев, головатым как медведь, ухатым как осел“. Цей також бажає бути горбатим, мов верблюд, пузатим, мов кіт, носатим, мов крокодил, вродливим мов хорт, смашним мов кабан. А ось зразок Сковородинської іронії: „Ти вже й на другий бік, мов п'яний лях через кобилу перескочив“. Ось порівняння: „Взглянь теперь на волнующееся море, на многомятежную во всяком веке, стороне и стате толпу людей, так называемую мир или свет. Чего он не делает? Воюется, тяжби водит, коварничит, печется, затевает, строит, разоряет, кручинится, пенит“… Це нагадує вирази Л. Н. Толстого в його „неделании“. „Або — без смаку їжа, без очей зір, без стерна корабель, без діла мова, без природи справа, без бога життя — є те саме, що не помірявши будувати, не покроївши шити, не маючи малюнка писати, та без такту танцювати“. Серце жадібне до золота, що любить мудрувати про одні гаманці, лантухи та чемодани, є справжній верблюд, що любить пити каламутну воду та якому вантаг перешкоджає пролізти через вузькі двері в країну вічности“. Ти з твоїми вигадками скидаєшся на вербу, яка одночасно хоче бути і дубом, і кленом, і липою, і березою, і смоковиною, і маслиною, і явором, і фініком, і рожею, і рутою, і сонцем, і місяцем“.
Цікаві бувають яскраві протиставлення у Сковороди: „в якій країні менше родить плодів, там в нагороду здорове повітря. Де менше клюкви та черники, там менше скорбутної хвороби“.
А ось зразок натхненого, патетичного поетичного змалювання суму, туги, нудьги, скорботи, викликаної у людини браком праці спорідненої її природи. „Тогда душа грустит и мятется, будто пчела, запертая в горнице, а солнечный светлейшій луч, окошка окружающій, зовет ее на цветоносные луга. Сія мука лишает душу здравія, разумей мира, отнимает кураж и приводит в разслабление. Тогда она ничем не довольна — мерзит состоянием и селением, где находится. Гнусны кажутся соседи, не вкусны забавы, постылые разговоры, неприязнены стены, не милы все домашніе, ночь скучна, а день досадный, летом зиму, а зимою хвалит лето, нравятся прошедшие Авраамоские века или Сатурновы, хотелось бы возвратиться из старости в младость, из младости в отрочество, из отрочества в мужество, хулит народ свой й своея страны обычаи, порочит натуру, ропщет на бога й сама на себя гневается, тое одно сладкое, что невозможное, вожделенное, что минувшее, завидное, что отдаленное, там только хорошо, где ея и тогда, когда ея нет. Больному всякая пища горька, услуга противна, а постель жостка. Жить не может и умереть не хочет. Млось у врача — есть предводительница всем телесным болезням и возмущениям. А душевное неудовольствие дверь есть всем сердечньм страстям и внутренним обуреваниям. Невиден воздух, пенящий море, не видна и скука, волнующая душу, невидна — и мучит, мучит — и не видна. Она есть дух мучительный, мысль нечистая, буря лютая. Ламлет все и возмущаєт, летает и садится на позлащенных крышах, проницает сквозь светлые чертоги. Садится у престолов сильных, нападает на воинские стены, достает в кораблях, находит в Канарских островах, внедряется в глубокую пустыню, гнездится в душевной точке“.
Яке-ж місце займає Гр. Сав. Сковорода в історії українського письменства взагалі? Для вирішення цього пипання не можливо відрізняти в Сковороді письменника від філософа і навіть людини, бо все це у нього було злито в єдиний моноліт. І це добре зрозумів новіший історик українського письменства С. О. Єфремов. Він одводить Сковороді в своїй історії українського письменства почесне місце і на 5 сторінках малює нам образ цього видатного філософа-письменника, кажучи, що ним і невідомим автором „Истории Руссов“ закінчилася доба старого письменства, і одночасно почалася зоря нового, доба — відродження.
„Впливу від Сковороди, каже він, безперечно зазнав і батько нового українського письменства Котляревський, і батько української повісти Квітка. Проте не своєю філософією і не своїми літературними, до того-ж досить з художнього погляду й невисокої вартости творами цікавий нам тепер найбільш Сковорода. В історії української самосвідомости й національної думки, а через те й літературного розвитку, найбільш важить те, як Сковорода ставився до рідного краю й народу. І з цього погляду нам любо зазначити високий ступінь його свідомости. Він любив свій край і народ і того-ж навчав словом і життям своїх учнів… І словом, і ділом (він) доводив, який дорогий йому той народ. І доводив саме тоді, коли вищі класи мали народ за робочу худобу, за спосіб наживи, коли на Україні в самому розпалі був процес покріпачення селянства… Дарма, що сам Сковорода, як вихованець схоластичної школи, не писав ще народньою мовою, хоч і думав, що „малоросійського діялекту“ вживає і за ним прийдуть нові люди, які вже і цю його помилку поправлять і понесуть світло письменства тим, „кто имеет право сказать: и я человек, и мне, что человеческое, то не чуждо“. На українському ґрунті, де лишились були знов сами за себе кріпаки та прості люди, думка ця була надто велика і творча: вона спонукала освічених людей спуститися з людською міркою до народу, відшукати людину під грубою свиткою кріпака й заходитись коло того, щоб ту людину витягти з обставин її нелюдського животіння… Зерно правди, добра й любови до рідного краю та народу, яке засівав по Україні Сковорода прикладом свого життя і творами, не пішло марне, а знайшло добрий родючий ґрунт у серцях багатьох людей, а через них зійшло і знайшло вже рясний врожай в образі українського письменства з його гуманністю та демократизмом“[8]. І справді треба погодитися з тим, що Сковорода стоїть на межі старої і нової доби в історії українського письменства і ним кінчається старе українське письменство XVII—XVIII в.в. і розпочинається нове. З старим його звязують літературні форми, традиція і школа; і тут він нагадує нам і Лазаря Барановича і Ант. Радивилівського і Георгія Кониського і що до мови, і що до літературних форм. А що до ідейного змісту, тут вже він виступає перед нами, яко великий реформатор, навіть революціонер, що нагадує нам про будуччину — про українське народолюбство, скажемо, шевченківських часів і шевченківської ідеології кирило-методіївців або навіть українських народників 60-х років, що опростилися на зразок його і ходили у народ.
І справді є де-яка ниточка, яка звязує його з українськими писменниками-народолюбцями пізніших часів. Батько нового українського писменства І. П. Котляревський, що взяв на себе завдання, не виконане Сковородою, — утворення літературного українського язика, переробив вірш Сковороди „Всякому городу нрав и права“ і вставив його в свою „Наталку Полтавку“ в такій редакції:
„Всякому городу нрав і права,
Всяка іміеть свій ум голова,
Всякого прихоті водять за ніс,
Всякого манить к наживі свій біс.
Лев роздираеть там вовка в куски;
Тут-же вовк цапа скубе за виски.
Цап у городі капусту псує,
Всякий з другого бере за свое;
Всякий, хто вище, то нижчого гне,
Дужий безсильного давить і жме.
Бідний багатого — певний слуга.
Борчиться, гнеться перед ним, як дуга;
Всяк хто не маже, то дуже скрипить,
Хто не лукавить, то ззаду сидить,
Всякого рот дере ложка суха,
Хто-есть на світі, щоб був без гріха“[9]
Котляревський взяв у Сковороди тільки перші два ряди його вірша, а всі останні склав сам але, можна сказати, в дусі переробок цього Сковородинського вірша, де матеріял брався з життя про людську неправду, коли у самого Сковороди ця думка викладена в широкий філософський висновок про мудре життя чоловіка з епіграфом з Сираха. Окрім цього позиченого сюжета пісні Котляревського, до Сковороди наближає його також і те, що Сковорода був найвидатнішим представником відродження класицизма на Україні, а Котляревський склав перелицьовану Енеїду, значить теж цікавився пам'ятками класичного письменства: Сковорода добре знав римських поетів, істориків, філософів і взагалі письменників і що до Віргілія, то ми маємо на нього у Сковороди декілька вказівок: він радить свойому учневі Ковалинському читати його укупі з Горацієм і Овідієм (стор. 105), він узяв з Енеїди Віргілія один вірш і сам переробив його (стор. 277–298). Але окрім цього — і це найважніше — до Сковороди наближала Котляревського ідейна спадщина Сковороди — його думка про добробут народу.
Ідейний вплив Сковороди, каже С. О. Єфремов, позначився на творах Котляревського, всю літературну діяльність якого можна вважати за практичний приклад теоретичної тези Сковороди, що наука й письменство не повинні вмалювати свого впливу самими верхами нації, а мусять служити цілому народові… Народолюбний та українолюбний дух українського філософа вітає над життям і творами першого нашого письменника нових часів і без великої труднації можна вишукати немало паралельних думок з творів Сковороди й Котляревського. Наука філософа додала поетові ідейного оправдання й теоретичних підстав до невиразної, чисто стихійної любови до рідного краю, яка жевріє у кожної людини, аж поки великим вогнем спалахне під вражінням кривди, батьківщини наподіяної. Філософські абстракції Сковороди вилились у Котляревського в конкретну форму літературної діяльности мовою рідного народу[10]. Ось декілька рядків з Енеїди, де яскраво виявляються соціяльні симпатії цього письменника — вони були на боці селян кріпаків, а не панів:
„Панів за те там (в пеклі) мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
- А хто попав у рай:
Це бідні нищі, навіжені,
Що дурнями счисляли їх,
Сліпці, хромі, сліпорождені,
З яких був людський глум і сміх,
Це — що з порожніми сумками,
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах,
Це ті, яких випроважали
В потилицу і по плечах“.
Така провідна ідея у вірші Сковороди „Всякому городу“. Близьку до цього думку провадив Сковорода в перелицьованому з Горація віршу про спокій (стор. 278–279). У Гулака Артемовського ми теж бачимо перелицьований з Горація вірш „До Пархома“, присвячений смерті, де провадиться навіть занадто реалістична думка про те, що усе земне піде прахом, коли прийде смерть.
Пархоме! В щасті не брикай,
В білі притьмом не лізь до неба,
Людей питай, свій розум май,
Як не мудруй, а вмерти треба.
Ори і засівай лани,
Коси широкі перелоги
І гроши за баштани
Лупи, та все одкинеш ноги!
Це немов перекручена на практичний кшталт думка Сковороди: „а мне одна только в свете дума, как бы умерти мне не без ума“, або, як сказано у переробці цього віршу:
„Честь, благородство за ветром летит,
Труп-же смердящий смерть в яму тащит,
Все остается его при двору —
Тело несут на Холодну гору.
Схожий в де-якій мірі мотив і у Гулака Артемовського в його переробці оди до „Грицька“:
„Ну, а Сірко“, Богдан, Мазепа, і Палій
Хиба попам, старцям обідів не справляли,
Хиба церков, дзвіниць не мурували,
Хиба не ставили хрестів на стовповій?
А дуже-ж тим вони од смерти одкупились!
Любісінько лежать там, де і всім лежать.
Чи сріблом сукні їх, чи дірками світились
І дрантя і реброн — все хробаки з'їдять“[11].
Гулак Артемовський приїхав до Харкова 1817 р., цеб-то тоді, коли про Сковороду ходили там перекази, він брав участь у харківських часописах, де вміщено були спомини про Сковороду, він мав можливість читати у рукописах і твори самого Сковороди; того-ж 1817 р. було надруковано цікаві спомини про Сковороду Вернета, Гес-де-Кальве; ще раніше — 1816 року вийшла у Харкові книжечка Масловича про байкарів міг читати байки Сковороди він сам. У 30-х роках з'явилися цінні розвідки про Сковороду Срезневського Хіждеу. І коли ми згадаємо, що Г. Артемовський не був демократом а більш мостився біля високого уряду, бажаючи здобути чини та ордени, то треба буде прийти до висновку, що піклування про народ в де-яких з його творів має підставу з одного боку в його дитячих роках (він був сином сільського попа і ненавидів польське панство), а з другого, можливо, і в літературному впливі на нього демократичних ідей Котляревського, Квітки й старчика Сковороди. Недурно Артемовський звертається до Квітки з суплікою за зневагу Рябка, де каже:
Хто, Грицьку, до кого, а ми до тебе вдвох
З суплікою прийшли Рябко та я. Ох-ох!
Не дай загинуть нам, не дай з нас кепкувати,
А поки-ж буде нас зле панство зневажати.
Грицько Основ'яненко хоч теж був пан, але від нього „ніхто не плаче на селі“.
Г. Ф. Квітка-Основ'яненко був третім українським письменником, на якого мав ідейний вплив Г. С. Сковорода. Сковорода бував у батька Григорія Федоровича Квітки (йому будо 16 років, коли вмер Сковорода; сам Григорій Федорович оповідав про своє знайомство з Сковородою і робив гумористичні додатки до його пісні „Всякому городу“. І може в тій переробці цієї пісні, яка дійшла до нас, є де-що і з додатків Квітки. У всякому разі з цього видно, що Квітка цікавився цією філософською піснею Сковороди і її моральним змістом.
Більш того: можливо, що Сковорода мав вплив і на релігійний настрій Квітки, який вступив навіть був на деякий час у ченці, і на його розум. „Народолюбний щирогуманний напрям“, каже С. О. Єфремов, прийшовся, якраз до Квітки, що був людиною надзвичайно чулого серця та м'якої вдачі і виховався до того-ж у традиціях і під впливом гуманістичної філософії Сковороди[12].
Потяг до правди (як у опов. Перекоти-поле), неустанне шукання її і певнісінька віра, що правда переможе — це головний мотив Квітчиних творів і власне всі вони в тій або иншій формі, позитивну чи негативну дають ілюстрацію до питання, як жити по правді, або виставляючи просто ідеал правдивого життя або показуючи, що робиться з людьми, коли вони відбігають од того найвищого мірила людських учинків. Правду Квітка розуміє широко, перед лицем її на цім світі усі рівні: всі тут, каже Квітка, такі-ж гості, як ти і усякий чоловік — чи цар; чи пан, чи архирей, салдат чи личман („Маруся“)[13]. Це бажання, як ми знаємо, було і найголовнішою рисою життя і науки Сковороди, і воно нагадує нам його приспів: „а мне одна только в свете дума, как-би умерти не без ума“. А хто може спокійно вмерти, проживши мудро свій вік?
Кто-ж на ее (смерти) плюет острую сталь?
Тот, чия совесть, как чистый хрусталь.
„Взойди дух мой на горы,
Где правда живет свята;
Будь чист хотя на час малый
Дабы ты выспрь взлетел“
Кличе усіх Сковорода в 2-й пісні свого „Сада“.
Недивно, що Квітка, який родився в Слобожаншині, знав Сковороду, який значну частину життя провів і умер в цій країні; не дивно, що його твори знав і Котляревський, який народився 1769 року в Полтаві, коли Сковорода теж був родом з Полтавщини і де-яку частину життя свого теж провів на Полтавщині і тільки у 1759 року перейшов звідтіля на Слобожанщину; у всякому разі він міг знайомитися з творами Сковороди ще за життя Сковороди (до 1794 року).
З творами Сковороди знайомився в свої дитячі роки четвертий український письменник — представник і основоположник нового напрямку в його розвиткові — геніяльний кобзар з кріпаків Т. Г. Шевченко. Цікаво, що козачий син Сковорода з Дніпровського лівобережжя мав вплив на кріпака з селян правобережжя. Про це ми маємо свідоцтво Шевченка в Посланії до Козачковського:
„Давно це діялось. Ще в школі
Таки в учителя дяка
Гарненько вкраду п'ятака
(Бо я було трохи не голе,
Таке убоге), — Тай куплю
Паперу аркуш і зроблю
Маленьку книжечку; крестами
І везерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Тай списую Сковороду
Або „три царіе со дари“
Тай сам собі у бурьяні.
Щоб не почув хто, не побачив
Виспівую було та плачу».
Це діялось, як Т. Г. учився в школі, а це було на самому початку 20-х років XIX ст. (Шевченко народився 1814 року на Київщині). Де тоді здобув Шевченко Сковородинські твори? Можливо, що у того дяка, що навчав його в школі. Рукописні твори Сковорочи, як ми знаємо, були розповсюджені по Лівобічній Україні, заходили вони, очевидно, і до Київа, зайшли таким чином і в Кирилівку, де вчився Шевченко, до того самого дяка, у якого він вкрав п'ятака, щоб купити паперу на книжечку, куди заводив пісні Сковороди — мабуть, вірші його з „Сада божественних песней“, що він може виспівував, як і про трьох царів з дарами.
А що таке — „три царіє со дари“? Здається Різдвяна драма М. Довгалевського 1736 року з прологом, епілогом і інтерлюдіями і кантами після кожної яви. В пролозі до неї виходить Валаам і каже про народження Христа.
Сему унуки мої, тріе цари сильни
Водимії звездою, дари изобильни
Принесуть…[14].
Цей Довгалевський був учителем піїтики в Київській Академії 1736–1737 р.р. а гумористичні інтерлюдії були складені його учнями-студентами, між ними й козачим сином Стародубського полку Лебединським. Сковорода-ж вступив до Академії 1738–1739 року, цеб-то незабаром після цього. Зрозуміло тепер, що Шевченко виспівував сам собі у бур'яні і Сковороду — його віршовані пісні, покладені на музику і драму Довгалевського, де теж були співи, як поважні в самій драмі, так гумористичні в її інтерлюдіях, де виведено було астролога, і селянина хлопа, і козака, і ляха, і пана, які співали пісень. Козак співав
Мати моя старенькая, чи ти мні раденькая?
В дому не сидіти:
Ліси, поля спустошені, луга, сіна покошені;
Только-ж правда, що треба взирати на бога[15]
Пойду знов на Січ, мати, пойду долі вниз шукати.
Поема Куліша про Сковороду малює нам справжнього Сковороду. Наведу із різних місць поеми кілька уривків, де досить яскраво малюється постать Сковороди:
|
Поля, луги, стави, млини Так, мов блаженні рибарі |
„Ліричний роман“ Вал. Поліщука „Григорий Сковорода» не закінчений — з нього надруковані лише уривки. Ось їх зміст. Сковорода за кордоном у Офені і висловлює думки про смерть, якою кінчається життя кожної людини; думки носять матеріялістичний характер „сьогодня я живу, а завтра жить не буду. Кому-ж потрібне те, що я жив, і ріс“. Тут-же він наводить текст своєї пісні — пройшли — хмари — радісна дуга вже сяє… Далі описується перебування Сковороди на пасіці, де він бесідує з пасішником і викладає йому свою філософську науку про два світа, про самопізнання; тут є цілі уривки з творів Сковороди про лицемірів святости. Далі малюється зустріч Сковороди з повстанцем, який вислухавши його поучення, не витерпів і звернувся до нього з гострими словами прокльонів: „прокляття тим, що дурманять нам мозок, що бідному надію на бога закладають… Геть, геть од нас, тумане солоденький. Хіба козацький рід скориться до кріпацтва. Хіба цариця права не стоптала поставленого в Переяславі Богданом. А ти до бога та до раю кличеш, коли на панщину немилу, нас твої друзі виганяють. Ти-ж того, як сліпий не бачиш. Ні, хай погибель от таким пророкам… А ти облудливо істото, ти не панам і не для нас, а сам для себе та для свого бога пишаєшся смиренством, та у чеснотах прієш. Спочатку гомін, потім буря — бунт…“ (Шляхи мистецтва, № 5. Х. 1925 р. Вал. Поліщук, Григорий Сковорода, стор. 12–16). Підход до Сковороди тут, як ми бачимо, негативний, оцінка сучасна з боку пролетарського художня формат задовольняюче.
Зміст симфонії П. Тичини про Сковороду такий. Сковорода в Китаївській пустелі біля Київа в гостях у свого родича Юстина; предається самопізнанню, грі на флейті, єднанню з природою, але в церкву не ходить. Зустріч його з кріпачкою Маринкою, яка відкрила перед ним знущання панів і непотребство ченців; його охопив великий гнів на панів і він уперше поглянув иншими очима на небо, землю і себе; він урозумів, що єднався з шляхтою а не з народом і що йому треба піднять меч за пригноблених. Розмова з Юстином і ченцями, гострі докори їм і порада: покиньте рясу і пахать ідіть. В курені, де відпочив, він вирішив — покинути Лавру. На дні рову він побачив убитого повстанця — Маринчиного брата і заридав. Метнув у небо очі, повні ненависти. Почув навіки, що всеблаженний не дає вже йому заспокоєння і що сам він однині йому спокою не дасть. Зря до бога мертвого взивать і потрясати душу перед істуканом зря. Зря виховували душу в правді і туркотіти голубом, коли кругом насильство. І зрозумів Сковорода повстання і хоч він знав, що не йому піднять безщасних, що мови народньої по академіях забув, але духом зрозумів, що зараз зараз-же підготовляти день той треба, зараз“. Архитектоніка симфонії витримана. Сковорода тут одначе не такий, яким він був у дійсності, а яким його бажав бачити сучасний пролетарський поет. Що до форми і мови, то симфонія має великі достоїнства.
(Шляхи мистецтва, № 5 X. 1923, Павло Тичина, стор. 7–12).
——————
- ↑ Ми ніде не додержуємося правопису Сковороди завдяки друкарських труднощів, тим більше, що Сковорода писав з титлами.
- ↑ Н. І. Петров. Очерки из истории укр. літ. XVII–XVIII, К. 1911, ст. 27–48.
- ↑ П. М. Перетц „Очерки стар. мал. поезії“ Петр., 1903, ст. 39. Богогласник К. 1918, ст. 264–266.
- ↑ Тв. Г. С. Сковороди, стр. 150–152.
- ↑ Житецький. „Энеида Котляревского и древнейший список ее“ Киевская старина, ноябрь 1899 г., ст. 149–152.
- ↑ Фил. обозр. 1894, т. VII, кн. 2-я, стр. 290 и след.
- ↑ „Пам'яти Г. С. Сковороди“. Збірка статтей. Від 1923 р.
- ↑ Єфремов. Історія українського письменства, вид. 3. К. 1917 ст. 111–116.
- ↑ Твори Ів. Котляревського, Гулака Артемовського, Гребінки. Львів. 1904, стор. 261.
- ↑ Єфремов. Історія українського письменства, стор. 170–171.
- ↑ Твори Ів. Котляревського, Артемовського, Гулака, Гребінки Л. 1904, стор. 365–372, 383, 392–393, 399.
- ↑ Єфремов, стор. 210.
- ↑ Єфремов, стор. 24.
- ↑ Н. И. Петров. Очерки истории укр. литерат. XVII–XVIII в.в. Х. 1911, стр. 294–295.
- ↑ Там-же, стр. 300.
- ↑ Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченко, Х. 1888. Изд. ред. „Киевской Старины“.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|