Фавст/Передмова
| Фавст Передмова (І.М.) |
|
У всесвітній літературі мало таких творів, які по своїй високій літературній вартості дорівнювалиб «Фавстові» Ґете. З того часу, як цей твір появився в німецькій літературі, він не перестає цікавити освіченої людини і вважається одним з найґеніяльніших творів людського духа. Література, яка займається «Фавстом», зросла до тисячі товстих томів. Його перекладено на всі культурні мови. На українську мову перекладало його кілька наших кращих поетів, м. и. варто згадати переклад І. Франка, що вийшов друком кільканадцять років тому і спроби М. Старицкого.
«Фавст» — це кульмінаційна точка творчости ґеніяльного німецького поета і мислителя, як і взагалі найважніщий твір німецької літератури. Якраз перед тим, коли Ґете почав його писати, ґрупа молодих німецьких поетів і письменників зробила в світовій літературі великий переворот. Цей період називається Sturm- und Drangperiode» (періодом бурі і натиску). Старий романтизм упав і на зміну віджитої форми і змісту появляються нові течії, які зривають зі всім перестарілим і вводять в літературу субєктивні переживання автора, живу душу людини з її високими стремліннями, сумнівами, надіями, з її змаганням проти всього, що не дає розвинути їй своїх духовних крил. Важніщими творами цієї доби є «Розбійники» Шіллєра та «Страждання молодого Вертера» і «Ґец фон Берліхінґен» Ґете. Дитиною «бурі і натиску» є і «Фавст». У всіх детайлях цього твору, головно першої його частини, бачимо виразні сліди цієї доби, а найсильнійше відбився її вплив на особі героя, який страждає так само, як і його автор, і змагається до того самого, що являється ідеалом поета. Ґете наділив свого «Фавста» тим, чим його власне серце було переповнене. Алеж не тільки в цьому видко слід бурхливого періоду; особа героя носить крім своїх страждань і бажань ще й глибоку проблєму, в яку Ґете виклав суму свого життя і думання. Вже сама тема відповідає тому революційному духові в літературі, який в межах сфери своєї зворухнув усі підпори тої дійсної чи то уявленої тюрми, в котру замкнули літературну творчість зіпсований смак і формальна монотонність. Деколи цей чисто літературний рух переступав межі письменства і перекидався з обсягу почуваннів у сферу політичних змагань і стремлінь. Правда, це діялось тільки випадково, оскільки матеріял бував історично-політичним.
Над своїм твором Ґете працював до 40 літ, працював принагідно, з довгими перервами і то не по порядку, одну сцену за другою, а сливе навпаки. Автор не полишив ніякої хронольоґії що до окремих частин «Фавста», так що не легко установити, котра сцена написана раніш, а котра пізніще. Що правда, поет не ховався з пляном і з ходом своєї праці. Він багато писав і розмовляв про свої наміри що до твору з сучасними письменниками, давав свої манускрипти до перегляду, і таким чином повстав первісний знаменитий Ґехгавзенський «Urfaust».
Що саме спонукало Ґете зайнятися «Фавстом» і стрібувати на ньому своїх сил? — Вже за свойого життя Фавст був особистістю, про яку часто згадували і говорили, а коли згодом його особа стала казковою, коли нею зайнялась поезія, то він вже більше не зникав з кругозору. Про нього поширились «народні книжки», його почали виставляти по ріжних вандрівних та кукольних театрах і зробити його особу улюбленою постаттю тогочасного народу, що при своїй нахильності до віри в ріжні чуда та дива перетворив його в типового представника свого суєвірного часу. Народні перекази та казки про Фавста жили за молодечого віку Йоганна Вольфґанґа Ґете. «Народні книжки» лежали по всіх крамничках та поличках летучих книгарень, розташовані для продажу. Особу Фавста ілюстрували на сцені старих театрів, а опісля по вандрівних та кукольних театрах, куди вигнано її по реформах Ґотшеда. І досі є ще такі містечка в Австрії, де «Фавста» виставляють в первісній формі. Першу спробу підняти його в вищу сферу і приспособити до смаку освічених кол, зробив Лєссінґ своєю «Фавст-трагедією», та хоч йому самому ця спроба і не вдалась, то все таки його заслуга в тім, що він дав перший почин. Невдовзі після того появився «Фавст» Ґете і мета Лєссінга була осягнута. — Що з цього матеріялу попало перше в руки Ґете, коли виникла в його думка опрацювати цей матеріял до свого твору, про те можна хіба тільки догадуватись. Одно знаємо, що бабуня поета подарувала йому «на ялинку» кукольний театр і заводити його знали всі діти. Таким чином Ґете мав немало нагод познайомитися з Фавстом. Пізніще, певне як небудь випадково, впало йому на думку матеріял Фавста опрацювати. Дехто з істориків літератури гадає, що це сталося підчас перебування Ґете в Франкфурті, де поет займався голорізьбою (ґраверством) на міді. Ця праця мала спонукати його до всяких хемічних опитів, а це знов привело його до спорідненої з тим альхемії та її літератури, зі всією тою містикою, що виражена в теософії та фільозофії Парацельзи. У Франкфурті вирнула мабуть у Ґете перша думка написати «Фавста» і «Ґеца», бо, як зачуваємо, він побоюючись насміху Гердера, котрий в вересні 1770 р. прибув до Франкфурту, ховався перед Гердером з зацікавленням цими постаттями, що «вкорінились в його думках і почали виростати в поетичні постаті». Всеж таки і Гердер спричинився дещо до того, що Ґете не закинув свого пляну. Гердер в деякій мірі вплинув також і на опрацювання «Фавста». Цей вплив виразився в характері Мефістофеля, який своїм гострим, критичним розкладуючим умом і постійним глумливим заперечуванням, дише Гердерівським духом. На всякий раз, думка про «Фавста» припадає на той час, коли Ґете вже ввійшов в період «бурі і натиску» і ставала ділом рівночасно з підвищенням цього стану.
Ґете любив кожний темат довго обмірковувати та опрацьовувати в думці, а коли все вже було в голові ясним і викінченим, приймався за написання твору. Тут починається вже друга стадія праці. У Вецлярі (влітку 1772 р.) приятелі Ґете довідалися про його плян; по році Ґоттер писав до Ґете, щоб той прислав йому «доктора Фавста» перечитати. З цього можна заключити, що нарешті поет взявся серіозно до праці над «Фавстом». В 1774 році дізнаємось від Кльопштока, Фріца, Якобі, Бойє та Мерка, що вони з тим, що вже було готове, познайомились. В слідуючому році (1775), по свідченню Якобі, матеріял «Фавста» містив у собі майже все те, що в 1790 р. вийшло першим друком, як фраґмент. — При такому творі, як цей, — що так тісно зрісся з життям і долею автора, на який всі переживання і настрої його мали завше чи то гальмуючий чи то сприяючий вплив, — кожна сцена, а подекуди і кожний окремий рядок мають свою спеціяльну історію, повну цікавих взаємовідносин. Ми обмежимося тільки важнішими моментами історії «Фавста» в цілості. Все найважніше, що вийшло друком 1790 р., повстало в рр. 1773, 1774 і 1775. Підчас переривів Ґете працював головно над «Вертером», чому сприяло тоді його кохання до Єлисавети Шенеман. Перші сцени аж до місця, де Дух землі зникає, і розмова з Ваґнером, складають частину, яка повстала найперше. В другий період Ґете працював над обома першими розмовами з Мефістофелем, над «проходкою», розмовою Мефістофеля з школярем і сценою в пивниці Авербаха. Пізніще, около того часу, як поет перебрався до Ваймару, він працював над трьома кінцевими сценами другого, повніщого видання. Після цього наступила дуже довго перерва, що трівала кілька літ. Аж в Римі, куди Ґете взяв з собою перший манускрипт «Фавста», в саду Villa Borgaesa повстала «кухня відьми» і сцена «Ліс і печера». Спонукою до цього нового продовження твору було приготовлення до першого повного видання творів Ґете, в якому поет мав намір дати «Фавста» закінченого. Але до цього не дійшло навіть в часі після вандрівки в Італію (від вересня 1786 до червня 1788 р.) і так нарешті появилася сьомим томом того видання 1790 р. тільки частина п. з. «Фавст. — фраґменти». Це видання містило такі сцени: 1. Ніч (до рядка 252: «А знайде червяка. — Бог знає як зрадіє!». 5. Пивниця Авербаха, 6. Кухня відьми, 7. Вулиця, 8. Вечір, 9. Проходка, 10. Дім сусідки, 11. Вулиця, 12. Сад, 13. Альтанка, 15. Кімната Ґретхен, 16. Сад Марти, 17. Коло криниці, 14. Ліс і печера, 18. Під мійською стіною, 19. Храм.
Через деякий час Ґете згубив провідну думку твору, забув деяку частину матеріялу, так само як і відношення одної частини до другої. Настрій тих часів, що породив «Фавста», згодом затерся і став поетові майже чужим. Вишукувати наново загублені ниточки звязку, упорядкувати ті нитки, що за довгий час послабились, попереплутувались та повривались, мусіло коштувати чималого труду. Поет не знаходив у собі змоги пригадати собі минулий настрій, викликати його штучно, насильно, коли не було натхнення, і через те не мав ніякої охоти продовжувати свій твір дальше, тим більше, що йому довелось би волєю і рутиною заступати те все, в чому відмовляла йому інтуіція. А мимо того це сталось. Дружба з Шіллєром, якій німецька література багато дечого завдячує, вплинула корисно і на продовження «Фавста». Вже в перші роки знайомства Шіллєра з Ґете Шіллєрові забагнулось прочитати ще ненадруковані частини «Фавста». «Бо признаюся вам» — пише він в листі з 29. XI. 1794, «що в цих сценах, які я прочитав, домінує така міць і така повнота ґеніальності, що мимохіть зраджує собою першорядного майстра.» Ґете не хутко уволив просьбу приятеля, бо побоювався, щоб його знову не притягнуто до дальшої праці над цим твором, але нарешті таки згодився його продовжувати, хоч праця йшла дуже помалу, несміливо. Аж тоді, коли після баляд (1797 р.) вернувся до нього давнішній настрій, він знову взявся поважно до праці. Насамперід повстала «Посвята», «Прольоґ в театрі», «Прольоґ на небі» і «Сон Вальпурґієвої ночі». По двохрічній павзі (від 1800 р.) Ґете написав сцену 20. Ніч (сцена з Валєнтином), 21. Вальпурґієву ніч, а в слідуючому році (1801) поет заповнив величезну прогалину від р 252 до 1416, 2. Перед мійською брамою, 3. Кабінет Фавста (Фавст і пудель) і 4. Кабінет Фавста (Фавст і Мефістофель). Кінцеві сцени 23, 24, 25 написані ще підчас творчості 1775 року і треба їх було тільки виправити. 23, сцену прозову, Ґете продиктував одним духом Рімерові 1803 року. Останню редакцію викликало нове повне видання творів, за яке взялося видавництво Котта. Великодними святками 1808 року «Фавст» появився як 6-ий том творів Ґете п. з. «Фавст-Траґедія.» Так повстала перша частина Фавста. Над другою частиною Ґете працював майже до самої смерти 1832 р.
Перейдем тепер до самої теми твору.
Розум людини намагається дійти до повного пізнання і зрозуміння всього. Ця думка вже висловлена на перших сторінках Біблії, в оповіданні про дерево пізнання добра і зла, яке було причиною морального упадку першої людини, що зважилася сягнути поза сферу розуміння, визначену їй самим божеством. Світ предметний, доступний дослідам людського ума, не може задовільнити людини в її нестримному бажанні — збагнути все і вся. Жадоба знання вічна, ми з нею родились і з нею помремо; вона не хоче знати ніяких таємниць, ніяких меж і через те силкується переступити заказаний поріг, хоч би там чекала людину певна смерть. Пірнувши в споглядання духовного, абстрактного світу, ум людини доходить до крайніх гряниць пізнання. А всеж таки перед ним лишаються нерозвязані питання про причину, початок і ціль життя. На ці питання ніяка наука не може дати нам певної відповіді, крім одної: «Ні дурень, ні мудрий нічого не знає.» Горе людині, коли вона, вповаючи на слабі свої сили, не побоїться запитувать природу про вічні, нерозгадані таємниці її! Алеж бурливе стремління людського ума, що не хоче скоритись перед обличчам вічних таємниць, що не хоче вірити, а знати, відкидає віру, котра одна тільки моглаб його задоволити, як щось нижче, другорядне, непотрібне, і шукає далі; жертвує всім добром, що має, жертвує моральною чистотою, душевним супокоєм, жертвує своїм життям, а все шукає далі. — В середні віки вірили, а подекуди ще й досі вірять в те, що можна увійти в зносини з «нечистою силою», яка за ціну безсмертної душі може сповняти всі людські бажання. В звязку цим повіррям поширювались таємні «оккультні науки», як маґія, некромантія, астрольоґія, альхемія, пиромантія, теософія то-що, і розум людський, не вдовільнившись конкретними науками, які не могли дати йому ясної відповіді на всі його запитання, мимохіть хапався до цих тайних наук, щоб ввійти в контакт з силами надприродними і за їх допомогою дійти до повного пізнання всього. Богословська наука вимагала віри і через те рідко коли була в фаворі в учених мужів, які готові були пожертвувати своїм спасенням, безсмертною душею і вічною нагородою в небі, лиш тількиб втихомирити в собі ту жадобу знання. «Премудрий цар Соломон» говорить, що пізнання, досліджування умом всього того, що єсть — це важке заняття, яким покарав Господь невіруючих, тому, що «во многій мудрості много печалі і хто умножує пізнання, умножує й скорби». Преподобний патріарх Йов каже: «Навіщо дано чоловікові ум, коли Бог огорнув його незнанням? Навіщо дано людині світ, коли Бог окружив її тьмою?»
Історія знає дуже мало таких осіб, якими би народні повірря, перекази, казки та народня поезія зайнялись так дуже, як це було з чорнокнижником та архичарівником Фавстом. Наколиб одна тільки жадоба слави, або одне тільки бажання, заставити людей заговорити про себе, спонукало Фавста до чарівництва, то, треба признати, що свою мету осягнув від понад всякі свої сподівання. Ніхто, певне, за його життя не зміг би йому предсказати, що своїми походженнями, затіями та чарівництвами він дасть привід до найбільшого твору свого народу. Вже між його сучасниками ширились про нього всякі казки, повірря та перекази, а траґічна його смерть, що вповні відповідала його бурхливому життю, підняла їх до незвичайного зросту та поширення. Особа Фавста стала таким чином одною з тих збірних казкових постаттів, що притягували до себе всі історії та переживання, що були зовсім иншого походження і до того часу блукали в народі без певного місця й особи. «Тіль Ойлєншпіґель», «Аґасфер», «Шільдбірґер» і «Лялєнбірґер» — це зявища того самого роду. Їх в ті часи можна було всюди здибати. Фавст став типом ученої людини, яка ганялась за земними насолодами і мучилася однаково, як жадобою знання так і жадобою задовольнити свої тілесні пристрасти, і немаючи ніякого иншого виходу, мусіла відписати свою душу чортові, щоб той у всьому їй прислугував і знаходив средства та добрі нагоди до задоволення одної і другої жадоби. В Фавсті змішались всі перекази про инших осіб під спільним імям: Faustus Socinus, Johannes Sabellicus, Faustus minor, Fustus, винахідник друкарської штуки, і багато инших.
Історичний Фавст родився при кінці 15-го століття в Кнітлінґен кола Віртенберґу. Він був сином побожного селянина, вчився в Гайдельберґу і в Кракові, де студіював природознавство, яке й привело його до вченої маґії. Оскільки він відзначався знанням медицини, хемії та фізики, доказують вже хоч би його «чудеса», якими він вславився поміж сучасниками. Зрештою про це говорять всі його історики. Около рр. 1507–1536 почав він свою світову вандрівку, в якій дізнав чимало дивних пригод. Титул доктора приписав йому мабуть сам народ, (Spieß: «Doctor theologie»; він сам називає себе тут «doctor medecinae»). Подібно до вандрівних школярів він вештався всюди, перейшов всі німецькі землі і заходив далеко поза їх кордони. Місцями його діяльності називають: Ґельнгавзен, Вірцбурґ, Крайцнах (де він завдяки одному із своїх прихильників займав деякий час посаду шкільного інспектора), далі Венецію, Липськ, Ерфурт, Віттенберґ, Мавльбрунн, Базель, Прагу, Відень і т. д. Під крикливий неясним титулом (Magister Georgius Sabellicus, Faustus junior, fons necromanticorum, magus secundus, chiromanticus, agromanticus, pyromanticus, in hydra arte secundus…) показував він на площах перед юрбами цікавих свої штуки, чудесні лікування, і всякого роду ворожбицтва та чарівництва за поміччу астрольоґії та маґії. Через те він кілька разів опинився в конфлікті з священиками та властями. Мелянхтон знав його особсито, а Лютер згадує про нього в своїх застольних проповідях, як про відомого чарівника. В його спробу літати в повітрі в Венеції, їзду на бочці в пивниці Авербаха в Липську, викликування героїв Гомера і Поліфера в Ерфурті, вірять настільки, що цих штуках щось правдивого мусить бути. Його товаришами в час подорожування були кінь і собака, яких він сам добре видрессував. Коло р. 1540 Фавст погиб, або в Штавфен коло Фрайбурґу в Брайсґав, або в монастирі Мавльброни, недалеко Кнітлінґен, де жив абат, який теж займався альхемією. Причиною його смерти, як можна догадатись, був вибух підчас його опитів в лябораторії. Після Фавста залишилось кілька творів. Один з них, виданий Ваґнером в Ліоні 1511 року, мав заголовок «Dr. Johannis Fausti Magia celeberrima und Tabula nigra oder Höllenzwang etc.» Другий його твір, про якого згадує Stieglitz, називається: «Dr. Johannis Fausti sogenannter schwarzer Mohrenstern. Gedruckt zu London.» В тих книжках заключаються ріжні формули та правіла, як заклинати та викликувати духів і примушувати їх виконувати свої ріжнородні прикази.
Як бачимо, в житті Фавста було подостатком матеріялу для витворення казки, а коли тими казками про Фавста зайнялося письменство і то в такій формі, яка підходила під смак ширшого загалу, то тема стала ще більше поглиблюватись і поширюватись аж геть поза межі німецького населення. В коротці подамо огляд літератури, що занялася особою Фавста небавом після його смерти. Теольоґ Плиціус, один з перших згадує про нього в своїх «Cogitationes de spectris et lemuribus.» Найбільше ймовірні дані про Фавста дає нам Manlius в «Colectaneis locorum communium.» Він називає його дурилюдом, Конрад Геспер зрівнув ного з відомим Теофрастом Парацельзом, Мартин дель Ріо («Disquisitiones magicae») і Найман («Disquisitio historica de Fausto») кажуть, що Фавст, як і Корнелій Аґріппа мали погану звичку сплачувати свої довги такими срібними монетами, котрі по їх відході перероблялись на ріг або залізо. Про Метянхтона й Лютера ми вже згадували. Але одно з найпевніщих свідоцтв маємо в словах Бегарді, котрий говорить про Фавста з такою наївною простотою і подробицями що з них не можна не пізнати міркування сучасника про сучасника. (Див. статтю Штіґліца про Фавста в «Raunrers historisches Taschenbuch,» 1834.) Докладну історію Фавста подають нам Манлій, Пфістер, Відман і Шпісс. Ця остання, найстарша з них, появилася в 1537 році, як народня книжка під заголовком: «Історія про доктора Фавста, широко і далеко знаного чарівника і чорнокнижника, як він на означений час підписав чортові і свою душу, що за дивоглядні пригоди бачив він за весь той час, що сам за чудеса та штуки виробляв та витворював, аж доки нарешті не дістав за те заслужену плату. В більшій частині з його власних полишених писань, всім високомірним, непокаянним та безбожним людям для жахливого прикладу, огидливого приміру і щиросердечної перестороги до купи зібрано і для друку приготовлено. Jacobi IIII. Покоряйтесь Богу, противтеся діяволові, то він і втіче од вас. Cum Gratia et Privilegio. Друковано в Франкфурті над Майном. Іванном Шпіссом MDLXXXVII.» — Ця книга Spieß-а про Фавста стала вихідною точкою і основою для довгого ряду перерібок, передруків, новотворів, як віршованих так і прозових, на німецькій і на ріжних инших мовах, з відповідними доповненнями. Фавст відомий і в польській і в українській літературі під назвою «Твардовський», як його прозвали в Кракові. Книги про Фавста Ґ. Р. Відмана, Гамбурґ 1599 І. Ник. Пфіцера найбільше відомі. Всі вони були оздоблені всілякими цитатами з Біблії і мали на меті, перестерігати людей від такого кепського прикладу. Тільки перша з них покликається па писання самого Фавста. Між цими «народніми книжками була ще одна, яка по всіх здогадах дісталася до рук Ґете. Це була найкоротша і за молодечого віку Ґете найбільше поширена книга про Фавста, якої автор сховався за побожний псевдонім «Думаючого по христіянськи». Називалась вона не коротше як і всякі другі, їй подібні, а власне: «Des durch die ganze Welt beraffenen Erz-Schwarzkünstlers und Zauberers Dr. Johann Fausts, Mit dem Teufel aufgerichtetes Bündnis, abentheuerlicher Lebenswandel, und mit Schrecken genommenes Ende, Aufs neue überschen, in eine beliebte Kürze zusammen gezogen und allen vorsetzlichen Sündern zu einer herzlichen Vermahnung und Warnung zum Druck befördert, von einem Christlich Meinenden. Frankfurth und Leipzig.» (без року).
Змалюємо тепер картину життя Фавста з того всього, що знаходимо про нього в «народнії книжках».
Іван або Ґеорґій Фавст був сином побожного селянина з Род коло Ваймару, або Зальцведель в графстві Ангалот. Він виховувався коштом свого багатого дядька, бо родичі його були незаможні. Дядько віддав його в Віттенберґ або в Інґольштадт, де Фавст студіював богословську науку, і по блискучому іспиті одержав титул доктора. Але при тому мав він «пусту, дурну, зарозумілу голову», і тому його звичайно називали завше «шпекулянтом». Так опинився він в лихому товаристві, провадив безбожне життя і цікавився «тайними науками», що славилися до реформації Лютера. За згодою свого дядька він віддається вивченню медицини та астрономії. Окружений астрольоґічними, некромантичними та иншими магічними книгами, він просиджує дні і ночі над тайними науками. Смерть дядька робить його спадкоємцем великого маєтку. Фавст в товаристві веселих колєґ на гучних бенкетах проживає всі свої достатки. В той час славний заклинач духів, Христоф Гайлінґер, дарує йому «духа-кришталя »: випадково Фавст знайомиться з циганкою і чимраз глибше поринає в науку чорної маґії, захоплений загальним напрямком свого часу. Підчас прогульки за містом знаходить він широке роздоріжжа, де перехрещується аж пять шляхів. На тому місці він рисує кола по вказівкам некромантії, а коли зійшов місяць, стає в середину всіх кол і заклинає чорта в перше, в друге і в третє. Огняна куля літає з тріскотом в повітрі, ліс шумить, місяць ховається за хмару і появляється нарешті злий дух, спершу як огняний чоловік, а потім як чернець або тінь, і питається, чого од нього хотять. Фавст завзиває його, явитись до нього другого дня о 12 годині ночі в його домі, і дух мусить на це згодитись. Він зявляється вдруге, але коли Фавст почав домагатися в нього, щоб він йому у всьому служив і на всі його питання давав правдиву відповідь, то дух пекла заявляє, що (він) мусить насамперед взяти на це дозвіл від пана Люципера і розкладав перед ним наслідки вічного прокляття. Фавст задумався, але все таки лишився при своїм бажанні. Ще того самого дня чорт приходить для переговорів і зроблено «контракт» із 6 пунктів. Фавст вимагає, щоб і сам він мав спритність, форму і постать духа, щоб чорт на кожний заклик зараз появлявся і був йому у всьому підвладним і слухняним. За це дух домагається, щоб Фавст був його власністю, щоб він посвідчив це своєю кровю, відрікся христіянської віри і був ворогом всіх христіян, не давав себе обманювати і не женився. Умову зроблено на 24 роки. Фавст підписав його своєю кровю, а дух сказав собі виготовити ще й дублікат. Цікава в цій умові замітка, яка говорить, що Фавст хоче «спекулювати стихіями»; він віддається духови, що називається Мефістофелем для того, щоб той йому в тім допомогав, бо його людських сил не вистарчає. Від цього часу Фавст починає нове життя, веселе і безжурне. Мефістофель дав йому нагоду «пізнати, що таке — життя». Фавст находить собі товариша, Ваґнера і обіцяє зробити з нього вченого, якому не було би пари. Але чарівна сила духа обмежена. Дорогі вина, страви та одіж Мефістофель краде з пивниць і кухонь багатих панів і з крамниць, а що-до грошей, то чорт установив для Фавста певну суму 1300 корон річно. Що не доставало; те заступали накрадені скарби, які Мефістофель позакопував у землю. Але зі всіма розкошами Фавст не забував і иншого, що власне спонукало його до умови з чортом. Він почав пильно випитувати чорта про всі пекельні справи, про сатану і його слуг, про їх походження, постаті, сили і їх поділи, про обстановку і муки пекла і важне питання, чи прокляті можуть колись знову заслужити Божої ласки. Але це дух заперечував і завше з неохотою відповідав на такі питання. А коли Фавст поставив ще й останнє, що зробив би дух, колиб його Бог сотворив був чоловіком, щоб сподобатись Богові і людям, — то цей відповів, що він скільки мога старався би служити Богу, щоб осягнути вічну втіху і славу в небі. Далі Фавст став «спекулювати стихіями», старався дізнатись про все, що воно і для чого, розгадати всі таємниці, а головно, як сотворив Бог світ, на що Мефістофель дав фальшиву відповідь, що світ вічний, несотворений і що людський рід живе на йому споконвіку. Врешті всі відповіді відповідали звичайним поглядам тих часів, так що Фавстові було тільки потверджено те, що він вже чув. Раз якось зявився до нього князь діявольський з візитом, назвав себе Беліялом, представив йому всіх пекельних духів і сімох з них назвав по імені: Люціфера, дійсного пана Фавстового, Вельзевула, Аштарота, Сатану, Анубія, Дитікана і Драха. Це порушило у Фавста бажання, оглянути самому пекло, і чорт по умові повинен був його повести, але замість показати Фавстові дійсне пекло, він обманив його сном, в якому Фавст пережив всі жахливі події пекла. Потім дух пекла поніс його в небо, але ця подорож Фавстові теж не принесла користі, бо з неба бачив він тільки землю. Третя вандрівка йшла через всі землі світу і підчас неї чорт показав Фавстові з якоїсь високої гори рай. Фавст побував і в Римі і в Царгороді і скрізь показував він за допомогою чорта свої чарівництва, навіть перед цісарем Карлом V. Літає на чарівничім килимі в повітрі, в Липську вгощає студентів вином, яке він виточує з продіравленого стола, переміняє пивницю в виноградний сад, виїзжає з льоху верхи на бочці від вина; викликує героїв Гомера, в Ерфурті представляє веселій кумпанії сім духів і пробує їх швидкість, в Боксберґу перед очима цілої товпи народу здіймає веселку-дугу з неба, тут зїдає цілий віз сіна, там знов розважає кардинала повітряними ловами і т. д. В Віттенберґу зустрічає бідну дівчину і закохується в неї. Але по умові з чортом він женитися не сміє. Чорт допомагає йому звести її з дороги своїм коханням і дівчина гине в руках ката. Замість неї Фавст дістає відому красуню старої Греції, вродливу чарівницю Єлену, що погубила колись Трою, і проводить з нею довгі роки. Вона родить йому сина, а перед кінцем останнього року зникає разом з сином. Але не все жилося Фавстові весело. Чим ближче було до кінця речинця, тим частіще на нього находили години важкої задуми і жаху перед страшною смертю. Ще більше мучило його каяття; дехто з його знайомих наставав, щоб він покаявся і пробував правдивою покутою одержати прощення в Бога. Та це було проти «контракту». Мефістофель страшними погрозами вибивав йому такі думки з голови і вимагав відновлення умови. Чорт неумолимий і ніяка сила не зможе ні на хвилинку відсунути призначеного дня загибелі. Фавст приготовляється до смерти. Він списує всі свої страждання в книги, кличе Ваґнера і передає йому всі свої достатки та манускрипти і пророкує про близький упадок папи, руїну Риму і кроваву війну на берегах Райну. З кожним днем його страждання зростають. Мефістофель висміває його, глузує з його страждання і нарешті заявляє, що речинець його смерти вже близько. Фавст запрошує своїх друзів на останній бенкет. За столом жартує разом з ними, а при кінці в своїй довгій пращальній промові перестерігає їх, щоб не йшли за його прикладом, і виходить з салі в свій кабінет. Лунають пісні, ллється вино, регочуться гості… В північ перелякані приятелі почули страшний грюкіт і виття скаженої бурі; потім наступила тиша мов у домовині. В ранці студенти знайшли в кабінеті тіло Фавста розірване на малесенькі шматки.
Цей переказ належить цілковито Німеччині. Ціла історія показує вірний образ німецького побуту тих часів. Але ідея переказу належить всьому людству і під ріжними формами повторюється у всіх народів Європи. В Голяндії ще в XVI. в. вийшов переклад п. з. «Historie van Dr Faustus, die ennen nitnemenden groote Toovenar ende swert Constenar was, nit de Hoch-Duytschen oversien ende mit verelart figuren Emmerich» 1592. В Франції цей переказ зявився в перше 1604 р. в Руенні під назвою: «L'histoire prodigieuse et lamentable de Jean Faust grand et horrible enchanteur, avec sa mort épouventable.» В Анґлії Марлов написав на підставі цього переказу свою ґеніяльну драму, а в Еспанії він разом з лєгендою про св. Кипріяна послужив основою до «Чудотворного маґа» Кальдерона. В Італії з Фавста зробився Джованні, а в Польщі і на Україні Фавст відомий під іменом «Пан Твардовський» (див. Артемовського-Гулака «Пан Твардовський»).
Другим джерелом, з якого Ґете черпав свої дальші відомості як про Фавста, так і про «тайні» науки та штуки, треба вважати книги чарівництва, які за часів Ґете були досить поширені як в рукописах так і в друку. Підчас свого перебування в Франкфурті він мав добру нагоду з тими книгами познайомитися.
В мистецтво Фавст увійшов через драматичні оброблення. Найстарша драма про Фавста, написана двома студентами з Тібінґен, припадає на рік 1588, коли вийшла перша «народня книга» про нього, але виставляти цю драму було заборонено, і вона десь запропастилась. Найстарша-же, що затрималась була до Ґете, це англїйська: The Tragical History of Dr. Faustus. Written by Cl. Marl(ow), про яку ми вже згадували вище. Перший раз виставлено її около 1588 р. До 1663 р. вона видержала 6 накладів (виданнь); на німецьку мову перекладено її аж в 1818 р. В. Міллером. Хоч Лєссінґ її й згадує, але Ґете вона зісталась невідомою. За те Ґете бачив Фавста на «сценічних виставах» і «театрах кукольних» — марінетках, котрі й повстали на підвалині Морловської драми.
Зміст такого «кукольного представлення» життя Фавста в головнім такий: Насамперід прольоґ в пеклі. Духи скаржаться свому князеві, що в пеклі дуже мало нових мешканців. Князь посилає їх у світ ловити людей, а Мефістофелеві приказує попробувати спокусити Фавста, котрий, незадоволений собою і світом, вже на половину пропащий. Колиб йому попала в руки ніґромантична книга, то вона зробила би вже своє. — Фавст нарікає, що незадоволений зі всіх тих наук, які він знає, бо фільозофії, медицини, математики, астрольоґії, музики, юріспруденції, як громадянської так і церковної — для його прагнення, знати все і осягнути слави, не вистарчає. Отож хоче він стрібувати ще з маґією. Чути голоси доброго і злого ґенія, які його перестерігають і спокушують. Злий обіцяє зробити з нього найрозумніщого і найщасливійшого чоловіка. Ваґнер входить і заявляє, що прийшли два студенти; Фавст виходить приняти їх і застає в гостинній тільки трактат про чорну маґію і чорну науку; студенти зникли. Тепер він має те, чого шукав і радіє. По довгім роздумуванню береться за науку маґії і пробує заклинати духів. Зявляється цілий ряд чортів, але для Фавста вони не здаються досить швидкими. Фавст довідується, що Мефістофель найскорший зі всіх і викликує його: він скорший людської думки. На питання, чи хотів би він Фавстові служити, він обясняє, що мусить взяти на це дозвіл від пекельного князя. Він навмисне задержує справу, щоб викликати у Фавста гарячійше бажання. Фавст міркує, що зможе у всяку хвилинку чорта позбутися, як тільки цього сам захоче. Фавстові розходиться о те, щоб чорт заповнив порожнечу його душі і на всі його питання про темниці, які для чоловіка запечатані, дав ясну відповідь, та ще дав йому нагоду пережити всі радощі світа. Знову добрий дух перестерігає. Мефістофель зявляється з дозволом князя пекельних духів і починається умова. Фавст вимагає у чорта 24 років служби, чорт повинен дати йому грошей і всякого багацтва подостатком, зробити його наймиліщим і найгарніщим зі всіх сучасників, носити його повітрям по всіх усюдах без всякої небезпеки для його особи. Чорт виставляє знов свої вимоги. Фавст не сміє женитися, митися, чесатися, обрізувати ногті і ходити до церкви. Тільки своє тіло хотів би Фавст винити чортові, але не свою душу. Після довгого вагання він все таки пристає на чортовські умови в тій надії, що коли схоче, то зможе зірвати умову з чортом. Ще раз добрий ґеній його перестерігає. Кров, яку Фавст пустив зі своєї руки для підпису, виприскує двома буквами F.F. що означає Fauste Fugel. Чорний ворон вириває рук Фавста підписану кровю умову і відлітає. Мефістофель радіє. В пеклі ожидає його нагорода і слава. — Фавст відразу вимагає від чорта, щоб той почав йому служити. Вони прилітають в двір герцоґа Парми, де якраз справляють весілля. Фавст забавляє придворне панство і мелянхолійного герцоґа своєю вченістю і штуками, а своїми безмірними ласками молоду герцоґиню. Він показує цілий ряд біблейських постатів, Ґоліята й Давида, Соломона й царицю Саабську, Самсона й Делілу, римську Люкрецію і т. и. Але ревнивість герцоґа проганяє його з двору. Герцоґ задумував отруїти Фавста і Мефістофель уводить Фавста. — В останньому акті бачимо Фавста пересиченого насолодами, як він кається. Дванадцять років минуло, а других дванадцять Фавст хоче вжити для того, щоб вирватися з пазурів чорта. В цім настрою застає його Мефістофель. Фавст звертаться до нього з питанням, щоб він зробив, щоб осягнути вічну щасливість, як би він був людиною; Мефістофель признається: колиб з землі до неба була драбинка, в якій кожна щабель складаласяб з тисячі острих ножів, так що при кожному ступні його тіло рвалосяб на дрібні шматочки, він все таки ліз би далі, щоб дістатися до неба. На дальше питання Фавста, чи він може ще осягнути вічний рай, Мефістофель відмовляється дати яку набудь відповідь і з жахом втікає. Фавст починає вірити в своє спасення і щиро молиться. Тут Мефістофель приводить до нього Єлену. Фавст, зачарований її красою, забуває про прокляття і хоче її обняти, але вона під його дотиком обертається в фурію. Тоді Мефістофель скидає свою маску і заявляє, що речинець минає, бо він зобовязався служити тільки 24 роки, а що Фавст вимагав од нього праці цілий день і цілу ніч, то вже за 12 років він своє відслужив. Нічого не помагає Фавстові його крик і благання. Чотири голоси роздаються підчас його ридання: — Fauste, prepara te! — Fauste, accusatus es! — Fauste, judicatus es! — Fauste, damnatus es! — Він устигає ще поставити Ваґнера своїм спадкоємцем, після чого схоплюють його фурії і під блискавицями, громом і вихром вкидають його в огняну безодню. Фіґурою контрасту до Фавста є герої паралельної гри, яка тягнеться через цілу драму в антрактах (інтермедіях), — Касперлє або Ганс Вуршт, який виступає веселим жартуном і копіює у всьому героя драми. Фавст приймає його за свого слугу. Його спокушує в паралєльних сценах инший дух «Аверган», але Ганс своїм простодушним розумом перехитрює свого спокусителя. Проти заборони Фавста Ганс за допомогою Авергана дістається теж до Парми, зі злості Фавст при своїй утечі лишає його там, але Аверган в останню хвилину рятує його з рук придворних посіпак. Після того Ганс Вуршт стає нічним сторожем у Віттемберґу і є свідком останньої роспачливої сцени Фавста, котрий завидує йому його простоти і чистої совісті, що врятували Ганса від загибелі. — Як бачимо, підставою кукольної драми послужили народні книжки про Фавста, коли не брати під розвагу веселої особи. Ґете переняв з цього тільки те, що бачимо в прольоґу, який зрештою походить з т. зв. «Passionsspiele», і перші слова монольоґу Фавста.
Ми подали тут важніщий матеріял, яким покористувався Ґете для свого твору. В Ґетовім «Фавсті» дія починається прольоґом в небі, на який звернемо деяку увагу нашого читача. Тут починається вся драма Фавста, тут її завязка і певні вказівки що до її розвязки. Змагання чорта з Богом над душею людини повинна рішити сама людина, чим признається свобідна воля чоловіка. Тим самим тема стає не тільки загально-людською в повнім розумінні слова, але й найвищою і найстаршою, яка надає характер всім тим теософіям, що збудовані на людській моралі. Завязка драми не нова. В книзі Йова читаємо, що «коли сини Божі явилися перед Бога, між ними прийшов і сатана». «І сказав Господь сатані: Звідкіля ти прийшов-» « Сатана відповів: «Я ходив по землі і всю обійшов її.» «І сказав Господь сатані: Чи звернув ти увагу на раба мого Йова? бо нема вже такого як він на землі: чоловік він непорочний, справедливий, побожний і віддаляється від зла і досі твердий в своїй непорочності.» «І відповів сатана Господеві і сказав: За життя своє оддасть людина все, що в неї є. «І сказав Господь сатані: ось, він в твоїй волі», «дізнаєшся, чи благословить він тебе!» (Йов. 2, 1—7.)
І в драмі Ґете, як і в біблійному оповіданні, чорт нарешті мусить признати, що хоч людина й блукає в своїх стремліннях, але завше свідома того, що є добра дорога, якою треба йти і якої вона мусить шукати.
Фавст завжди лишиться одним з наймогутніщих предметів поезії, бо ідея його тісно звязана з внутрішнім життям людини, бо ми в більшій чи меншій мірі пережили хоч одну з барвистих сцен цього переказу. В історії Фавста бачимо історію цілого людства. Те змагання, те стремління до безумовного пізнання, та сила і та безпорадність та гордість Фавста знайдуть завше живий відгомін в серцях людей. Поет, розвиваючи ідею Фавста, ніколи не буде наслідувачем, бо він сам відібється в нім як у вірному дзеркалі. Ідея та сама, але в тисячі нових видів, в безконечній ріжно- роднисті. Разом з Фавстом ми плачемо, боліємо і радіємо, мн не можемо відділить його від самого себе. Не дивно, що тема поширюватась і дальше, навіть після ґеніяльного твору Ґете. Ми маємо Байронового Манфреда, який в детайлях сходиться з Фавстом. Клінґеман опрацював Фавста для сцени; Ґраббе, нещасний, ґеніяльний поет, котрого згубила внутрішня боротьба, зєднав Фавста з Дон-Жуаном. Цей твір носить на собі відбиток сміливого мистця. Лєнав, один з видатніших поетів Німеччини, якого замучили ті самі страждання, видав «Фавста»», що визначається оріґінальним поглядом і прекрасним опрацюванням. «Фавста» виставляють в опері і, здається, нема такого місця на землі, де би імя Фавста було невідомим.
Розглядаючи ріжні поетичні твори, викликані переказами про Фавста, ми знаходимо в них завжди якийсь індивідуальний напрямок; ні один з тих творів не віднісся до загально-людського погляду. В творі Ґете ми бачимо щось зовсім протилежне. В цьому «Фавсті» відбивається напрямок загально-людського характеру, зі всією повністю правди, життя і сили. В нім висказана таємнича загадка буття, в нім захована фільозофія життя в повному її розвитку. Це глибока сповідь шістьдесятилітнього досвіду, це безсмертна думка, що запала в таємні глибини великої душі, викохана умом і серцем, думка, яка дозріла в багатій скарбниці глибоко-думного споглядання. Ґете вивів героя переказу із темної сфери чарівника і альхеміка середніх віків. «Фавст» його — це не людина 16-ого віку. Він став символом сучасного духовного стремління і в своїй судьбі показав судьбу всього людського роду. Ґете зробив його відважним, завзятим борцем в страшній боротьбі віри і пізнання, в боротьбі, яка стала погубною не для одного з думаючих проводирів людства. «Фавст» Ґете стоїть на страшній грані земного знання, там, де вривається слабенька нитка науки, де сміливе слово найвідважніщих фільозофічних систем німіє, там, де завершується таємничий процес єднання душі і тіла, де одна тільки віра може дати нам якір спасения, а всякі мудрування безсилі, немічні, непотрібні. Стративши провідпу нитку релігії, знаючи, що природа не дасть зняти з себе насильно її таємничого серпанку, не зрадить йому своїх найглибших таємниць, Фавст завзиває пекельні сили, стає спільником втілесненого зла і старається в бурливих, голосних оргіях заглушати невмовкаючий голос своєї душі, що рветься до добра, правди і краси. Ця умова була витвором хвилевого осліплення, безрадного одчаю. Перші поривання обурення остигнуть і Фавст прокинеться з гіркою свідомістю свого заблудження.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|