Фармазоны (1874)/7
| ◀ VI. ГЛАВА | Фармазоны VII. ГЛАВА |
VIII. ГЛАВА ▶ |
|
Тыждень и другій жиды ще сидѣли тихо, не казали нѣчого. Усе гадали собѣ, що се фрашки, и що люде зновь таки зачнуть пити, якъ давно пили. Але якъ узрѣли, що се таки не жартъ анѣ фрашки, то они гай барылки въ руку, та по хатахъ якъ зъ якою колядою. Але-жь бо и вдала имъ ся штука!… Мошко Гулисъ сирота зарубивъ ажь оденъ патынокъ, такъ єго Гриця Пшеничного жѣнка коромесломъ во̂дъ хаты гнала, а други̂ жѣнки такожь съ коромеслами та зъ вѣниками стояли коло воро̂тъ, та лишь ждали, абы котрый жидъ навернувъ ся; були бы єму воду освятили, не бо̂й-сь! Але жиды потямили, що „погано Тетяно!“ и они гай до Правдарюка. — „Ай-вей!“ кричать — „пане по̂йте, ратуйте, они насъ хочуть убити!“
— Де? у корчмѣ? пытає Правдарюкъ.
— „Нѣ, не въ корчмѣ, але по домахъ! Мы по̂шли до нихъ якъ до людей, съ честею, зъ горѣвкою, а они до насъ зъ вѣниками та зъ коромеслами нѣвроку довгими, якъ оттой журавель на вашо̂й кирници! — Прошу васъ, кажѣть имъ що! — ну!“
— Я имъ що маю казати, коли они право мають, пускати въ хату або не пускати. Але вамъ я скажу таке, що якъ по̂дете менѣ ще разъ коло хатъ зъ горѣвкою, то васъ дамь до арешту, се абы-сте знали!
— „Ей-вей, ей-вей!“ зарыдали жиды, — „а коли бо они намъ дуже страхъ богато грошѣ винно! Най намъ хоть грошѣ во̂ддадуть!…“
— Я людямъ самъ казавъ, абы вамъ грошей не во̂ддавали, ажь доки судъ на те не розсудить! каже во̂йтъ, — бо вы пянымъ людямъ не смѣєте грошѣ зычити анѣ векслѣ во̂дъ пяного брати. А коли хочете безъ суду обо̂йти ся, то спишѣть менѣ на паперѣ, ко̂лько хто въ васъ узявъ, такъ я уже смотрити буду, и тогди ажь скажу вамъ довгъ во̂ддати, якъ переконаю ся, що нѣякого шахрайства не було. Отъ такъ!
— „Герсти?“
— Не герштикайте вы богато, але руште домо̂вь, а то я вамъ заразъ покажу, якъ зъ начальникомъ въ селѣ обходити ся. Не гадайте, що я вамъ Павло Дзюбъ! — Жиды зо̂брали ся якъ огонь, тай повезли ся по корчмахъ собѣ.
Богато бы було тутъ вамъ що уповѣдати, якъ то жиды шукали собѣ усѣлякои напасти та ключки, то на Правдарюка, то на Василя, то на громаду, то нарештѣ на панъ-отця; якъ то они ѣхали до мѣста та подавали усѣляки̂ скарги та хто знає що, на тыхъ трёхъ; якъ то они писали до Львова та до Вѣдня, якъ нарештѣ и комісія выходила, та нѣякои провины не найшла, а жиды ще мусѣли комісійни̂ кошта платити; якъ потому прийшла для громады похвала во̂дъ ґуберніѣ, та и во̂дъ самого преосвященного митрополита зо̂ Львова и то на письмѣ; якъ подававъ Мошко Гулисъ Лаврикову Марцю за патынокъ, и якъ єго въ судѣ ще злаяли добре та казали, що лихо робила, що єго вѣникомъ по плечахъ хоть разъ не потягла. Але то все вы собѣ можете и сами̂ змѣркувати, якъ то було, а я вамъ ще лишь розповѣмъ, якъ собѣ наши̂ Срѣбнаро̂вски̂ фармазоны жили, що они робили и якъ они заходили ся. А то такъ они заходили ся:
Горѣвки и жадного трунку не хотѣвъ нѣ оденъ зъ нихъ и до рукъ брати, бо и уся громада такъ. По празникахъ не волочили ся, а коли по̂шовъ хто, то лишь до церкви святои, абы на боже дати, и заразъ по службѣ божо̂й собѣ домо̂вь. А коли прийшовъ хто до нихъ на празникъ, то они єго дуже мило приймали, але горѣвки не смѣвъ нѣхто и свои навѣть у хату нести, не абы що.
У недѣлѣ и свята бувъ кождый фармазонъ у церквѣ, а то зъ усѣмъ домомъ. Прийшовши съ церкви святои и пообѣдавши, припочивали всѣ, а припочивши, ишли до своєи фармазонскои старшины: разъ до Правдарюка, разъ до Складана, а разъ до Василя, бо Василь уже бувъ жонатый, а съ кимъ — то чей угадаєте. Жѣнка и дѣти ишли такожь усѣгды съ своими чоловѣками; тутъ минало имъ цѣле пополудне, якъ одна годинка, на мило̂й розмовѣ та на читаню, бо Катерина навчила ся читати, то вже таки̂ имъ штуки вычитує бувало съ книжокъ, що и забавишь ся и насмѣєшь ся и жалуєшь, чому то вечеръ ще хоть у двоє не довшій. А що мѣжь иншими кождо̂й дуже цѣкаве було, то те, якъ Катря имъ читає, якъ то треба ѣсти варити, абы страва и смачна и поживна була, и не много коштувала. А ся рѣчь тому имъ така цѣкава була, бо фармазоны дуже на те уважали, абы страва поживна и порядна на ихъ столѣ була, бо такъ имъ приписъ казавъ, не такъ якъ бувало, що жѣнка наколотить тамъ що небудь и поставить на сто̂лъ, гей то̂й собацѣ, якихсь помый. Тожь и не дивниця була, якъ чоловѣка бувало по тако̂й стравѣ за горѣвкою тягне.
Коли жѣнки такъ бавили ся, то чоловѣки бувало съ своєю старшиною у друго̂й свѣтлици на радѣ та на розмовѣ. Тутъ кождый оповѣдавъ, що во̂нъ цѣкавого за цѣлый тыждень зазнавъ, що покмѣтивъ, що уважавъ, а якъ хотѣвъ котрый зъ нихъ що нового доброго у себе запроваджувати або зачинати, такъ тутъ заразъ и уповѣвъ, и всѣ радили надъ добромъ кождого, якъ бы надъ своимъ власнымъ. Потому росказувавъ имъ Василь, що цѣкавого по свѣтѣ дѣє ся, а во̂дтакъ читавъ цѣкави̂ и добри̂ книжки або учивъ ихъ на таблици рахувати, до чого усѣ дуже цѣкаво и охочо брали ся, бо знали, що не вмѣючи добре рахувати, годѣ теперѣшними часами и на свѣтѣ такъ прожити, абы не бути ошуканымъ.
Оттакъ промине бувало цѣле пополудне, що и не знаєшь де, а скоро зачне смеркати ся, такъ Василь заразъ лѣру въ руки, тай выйдуть усѣ у садъ або до другои свѣтлицѣ до жѣнокъ. Тутъ якъ зачне Василь на лѣрѣ грати, якъ заспѣвають усѣ!… ажь свѣтъ веселить ся! — Спѣвають бувало и свѣтскихъ и набожныхъ пѣсень, и жартобливыхъ, и про давныхъ князѣвъ, и яка то слава була давно у руско̂мъ краю. — А лѣру мавъ Василь добру, не съ тыхъ дрантивыхъ, що лишь на одно̂й струнѣ, але мѣйску, таку якъ въ Швайцаріи та въ Италіи паны на нихъ грають, на шѣсть струнъ, що бувало якъ заграє, то не треба тобѣ и троистыхъ музыко̂въ. Дѣти бавлять ся бувало окреме собѣ въ саду ажь до вечера, а во̂дтакъ идуть зъ бабками домо̂вь.
А що школы у селѣ ще не було, то други̂ дѣти, котри̂ здо̂бни̂ були до школы, такъ хлопцѣ якъ и дѣвчатка, во̂дъ шѣстёхъ лѣтъ ажь до дванайцятёхъ, ходили що днины рано и пополудни до Василя вчити ся. А во̂нъ такъ то знавъ легонько та приємно вчити, що дѣти у него за мѣсяць бо̂льше знали, якъ у другого бы за три, а якъ прибѣжуть бувало обѣдати домо̂вь, такъ во̂дъ обѣду и въ заводы зновь до Василя. Навѣть и менши̂ дѣти, що не часъ имъ ще було учити ся, бѣжать бувало або носять ихъ до Василя у садъ, бо во̂нъ тамъ таки̂ штуки та играшки та забавки бувъ повыроблювавъ, що дѣти ажь гинуть за ними, а при то̂мъ и вчать ся, и сами̂ не знають, якъ и во̂дки они сего вже та того навчили ся.
А Катерину бувало дѣвчата, и то ти̂ велики̂, роємъ обсядуть, бо она усѣляки̂ шитя та вышиваня та мережки та тканя та заборы знала, то такъ єѣ бувало и стануть просити: Катрусю-серце, покажи намъ ти̂ уставки, або ти̂ заплѣчки, або те, або друге! — а Катря мила та добра була, все имъ покаже, а они за нею такъ и переймуть во̂дъ разу!… Чого они тамъ не понаучували ся!… и на паперѣ нѣхто того не спише. Та не то ще, але и ѣсти варити ихъ навчила, и то таки̂ усѣляки̂ приправы, що они ажь сами̂ дивують ся, яке то все не дороге а добре. Часомъ бувало и ѣмость-добродѣйка межи нихъ прийдуть, та имъ ще красши̂ шитя та мережки покажуть. А часомъ заберуть ихъ до себе, та показують имъ, якъ то и бѣлый хлѣбъ красно спечи и житный и усѣляке святочне печиво, и прасованє, и одно, и друге, и заохотили такъ дѣвчатъ, що кожда собѣ красный, прекрасный зѣльникъ або квѣточникъ коло дому справила. Яки̂-то вже тамъ квѣтки препышни̂ та прекрасни̂ у тыхъ ихъ городцяхъ не бували!… Повяжуть ихъ бувало у китицѣ, та при недѣли або при святѣ понесуть до мѣста, то вже и грошики є, а за одно лѣто то̂лько собѣ ихъ кожда дѣвчина наскладає, що вже собѣ покупили и зелѣзка до прасованя и усѣляки̂ знаряды до вышиваня и не одно инше.
А у Катерины пытають разъ дѣвчата: — „Катре“ кажуть, „чому се ты така и свому чоловѣкови и усѣмъ мила та приємна, що тебе усѣ люблять?“ А Катря имъ каже: „Се невелика штука, сестрицѣ; лишь треба не лѣнувати ся; ану умывайте но вы ся що днины, зачешѣть ся що днины красненько, уберѣть ся чистенько та спрятненько, ану чи не будуть васъ усѣ любити?“ — Про хаты Катря вже и не згадувала нѣчого, бо у кождо̂й фармазонско̂й хатѣ було такъ чисто та прибрано, якъ у раю яко̂мъ, а якъ прийде бувало недѣля або свято, то не инакъ, але що самъ великдень!… такъ то вже чисто та прибрано скро̂зь, ажь сіяє, ажь улыскує ся! А образы вже красни̂ та прекрасни̂ були у тыхъ фармазоно̂въ у хатахъ!… якъ у церквѣ яко̂й! А що вже миски та начинє препышне! а що ослоны мальовани̂ красни̂! а що скрынѣ та коверцѣ! а що постѣль убрана!… и не сказати, яка то скро̂зь красота!… А на сволоцѣ у кождого псалтырѣ та часословы, та евангелія та акафисты, та усѣляки̂ книжки добри̂!… Бо хоть фармазоны и не знали читати, то дѣти ихъ знали, а хлопцѣ якъ сядуть бувало коло во̂тця собѣ у свѣтлици, та якъ станутъ читати, то ажь годѣ наслухати ся, таки̂ то божи̂ слова красни̂ вычитують, та усѣляки̂ мудри̂ рѣчи. Думавъ бы-сь, що то ангелы обсѣли во̂тця небесного, та єму приглаголюють та припѣвають.
Оттакъ то жили ти̂ Срѣбнаро̂вски̂ фармазоны. Алежь бо и завзяти̂ були то люде за себе! Своихъ десять заповѣдей такъ бувало хоронять, якъ ока въ головѣ, а працюють бувало, працюють, що ажь десятый по̂тъ зъ нихъ льєть ся. За тото зновь у недѣлѣ якъ повбирають ся, и сами̂ и ихъ челядь и дѣти и усѣ що були въ домѣ, та по̂дуть до церкви, то що той макъ у городѣ!… таке тото гарне та пышне! Бувало подорожни̂ люде ажь стають та дивлять ся, та и сами̂ не имутъ вѣры, чи се руске яке село, чи се зъ неба на землю впало. Не то ще, але и съ сусѣдныхъ сѣлъ та зъ мѣста приходять люде дивити ся, якъ на чудо яке. Та и було на що дивити ся! — бо у Срѣбнаровѣ вже и церковь нова, якъ манастырь якій, зъ позолочеными хрестами та зъ новыми великими дзвонами, то якъ бувало гукнуть, то ажь на третє село чути, — и школа нова, гарна, а шпихлѣръ якъ якій цѣсарскій маґазинъ, и громадска канцелярія, а то все таке нове та красне, що ока годѣ спустити: дивишь ся бувало и не надивишь ся.
А фармазоно̂въ було въ Срѣбнаровѣ не трийцять уже, але близько триста. Бо хоть перши̂ фармазоны нѣчого нѣкому не вповѣдали, то котри̂ були розумнѣйши̂ люде, то заразъ потямили, що тутъ щось є, отже и стали допытувати у тыхъ людей, на котрыхъ вже мали око, що они не дарма сходять ся усе до Василя Нестерюка. А фармазоны и не таили ся, але кому вартъ було, такъ заразъ и признавали ся, а якъ назбирало ся уже трийцять новыхъ, такъ старшина фармазонска ихъ по̂дъ присягою у своє товариство приймала. Такимъ способомъ уросло оно таке велике, що нѣхто бы бувъ и не сподѣвавъ ся такого. Про се до̂знали ся якось и сусѣдски̂ села, та гай призывати Срѣбнаро̂въ „Село Фармазоны“, або „Село Срѣблоробы.“ Але Срѣбнаро̂вцѣ за се нѣ разъ не гнѣвали ся, але ще и собѣ за славу се мали, що имъ други̂ завидѣли. Бо якъ тои приповѣдки: Тогди добре, коли, якъ чоловѣкъ лягає, одного ворога має, а якъ встає, то два; бо у негодного нема нѣ одного.
А нѣхто вже такъ не радувавъ ся, якъ той Семко Маланюкъ. Ходить собѣ бувало помежи громаду, самъ у рантухово̂й вышивано̂й сорочцѣ, у прекрасно̂мъ жупанѣ, у шапцѣ съ крымскихъ смушко̂въ, узявши ся по по̂дъ боки якъ якій князь, тай каже: „Панове громада! панове Срѣбнаро̂вцѣ — або, якъ насъ тамъ назвали Срѣблоробцѣ! — Видите вы се наше село Срѣбнаро̂въ, або — якъ єго призвали — Фармазоны? видите вы ту нашу нову церковь, нову школу, нову громадску канцелярію, новый шпихлѣръ, видите?“
„Таже видимо!“ кажуть люде.
— „А видите вы ти̂ ваши̂ домы нови̂ побивани̂, зъ высокими парканами, зъ великими во̂кнами, съ свѣтлицями на двоє, зъ алкирями, ко̂мнатами, помостами, дымниками, крижевыми дверми, голубниками, новыми мѣйскими воротами? — видите?“
„Видимо.“
— „А видите ваши̂ сады, городы, пасѣки, ставки, земники, стайнѣ, повни̂ коровы, здорови̂ волы, швабски̂ конѣ, видите? Се все — окро̂мъ Бога милосерного — маєте подякувати менѣ! тому пянюзѣ остатному, що жиды єго бувало пяного патынками у лице бють та, якъ не має за що пити, съ корчмы тручають! — О, Боже добрый, ажь встыдъ и соромъ менѣ, якъ собѣ лишь нагадаю! — Якъ бы я васъ бувъ трохи не мусомъ потягъ у церковь божу до присяги, чи було бы се усе? говорѣть!“Оттакъ бувало пышить ся Семко, а люде єму притакували и дякували, бо у єго словахъ було трохи и правды. Але громада про тото добре знала, що має у передъ дякувати Василеви, во̂дтакъ Правдарюкови, а и доброму прикладови тыхъ трийцятёхъ першихъ Срѣбнаро̂вскихъ фармазоно̂въ, що якъ собѣ постановили разъ завзято, зъ діявольскои власти высвободити ся, такъ и высвободили ся, а то такъ, що сами̂ собѣ ажь дивували ся. Але просили они горячо и сердечно Господа Бога, рукъ докладали, пянства уникали, и Господь милосерный имъ допомо̂гъ.