Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хиба ревуть воли, јак јасла повні? (1880
Панас Мирний та Іван Білик
III. Дитьачі літа
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.

III.
Дитьачі літа.


Не судилосьа Мотрі шчастьа. Не зазнала вона јого змалку, не бачила дівкоју, жінкоју; не сподіваласьа замужньоју вдовоју… Не тільки јіјі саму, а ј јіјі матір стару, стали цуратисьа льуде. Навіть те місце, де вони жили, зробилосьа јакимсь страшним; — стали јого оббігати… Казали, шчо до Мотрі кожнојі ночі зміј у димарь літаје: јакијсь захожиј чоловік застав јого в хаті, та на силу з душеју вирвавсьа… Непевне місце! Бувало, в ночі ніхто не пројде поз јіх хату, не перехрестившись; а дітьам — то ј у день забороньали туди бігати…

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогорожена, неокопана — так рівець невеличкиј прокопаниј, та ј годі… јде скотина, — нема перепону, — через грьадки так і чеше; собаки так і гніздьатьсьа: — кубла повибивали… Пустирь пустирем! — Хата хоч стара була, та јак полагодив був Остап, поки шче не женивсьа, то вона, мов, і бадьориласьа; а јак підньалась лиха година, шчо замчала не тілько лад у хаті, а ј самого Остапа, — то ј хата осунулась… Стріха місцьами повигнивала, покрівльа дегде провалиласьа, вікна побиті: — замість шибок, ганчірки світьать: шче до того дошч та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткоју аж воньаје! І в середині не крашче. Стіни чорні, аж цвільльу взьалисьа од води, шчо дошчі поналивали крізь лиху осельу; черевата піч потріскалась, — диміла, куріла; замість лав, јакісь кривоногі ослінчики — і сісти на них страшно; стіл ходором ходить; піл — на пјадь дошка од дошки: Мотрьа під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті прокурити… Бідота несказана, злидні невилазні!

Не одрадне житьтьа Мотрине. Не веселим оком дивиласьа ј јіјі стара мати на ту осельу, на лихиј тој захист… Вони б јого кинули, јак би було де притулитисьа. Та де јого при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу бојалисьа пријмати Мотрі…

Літом Мотрьа стаје жати. У Пісках ніхто не пријмав, — бо помітили, шчо в кого Мотрьа жне — всьа нива закрутньами унизана. В сусідньому селі Бајраках Мотрьа хліб заробльала, — на жнива становиласьа.

Шчо за літо заробить Мотрьа, те за зіму ј проживуть,… коли шче ј ставало! А було так, шчо ні дрібка соли, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Шчо дівујучи, придбала Мотрьа, то все позношувала: — саме гнотьтьа та ремја висіло… Јак заробить конопель, — то ј добре. Помочить јіх, висушить, витіпа; кістрицьа на топливо, волокно на прьадіво. Напрьаде отак літ за двоје, оснује, витче, так і сорочка је, вибје, — спідницьу пошије, јупку… У вибіјчаному ј у свьато ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повивјазујуть, а Мотрьа з вибічанојі јупки та спідниці не вилазила. Біленькоју хусткоју завјажетьсьа, та ј шмарује… Ото будденне ј празникове! А шчо старе, дране, — позшиваје, позаштопује, матері старе тіло прикрије, дитині — штанці, куцину… Нужда! На зіму на всіх одна јупка була. Піде куди Мотрьа, — сиди, мати, з хлопчиком дома — і не рипајсьа! Піти треба матері, — сиди, Мотре,… бо ј чоботи одні! Так на перемінку в одному ј ходили. Робота не страшна, јак сила је. Мотрьа день і ніч в роботі, та в роботі; літом — на полі, зімоју — дома. А Оришка — стара вже — не здужала; — тільки ј того, шчо догльадаје дитини… Јак літком немаје Мотрі дома, — баба зварить јому јістки, догльане, ј нагодује, ј спати положить, котка співаје…

Ај дитина ж то вијшла — на славу! Повновиде, чорньаве, головате, розумне… Тільки јакесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві — јак дзикга крутитьсьа, на місці не всидить… Скажеш јому: дај те! дај друге! — Јак стріла пуститьсьа… Чіпка, јак јого звали — не такиј, ні! Оце, було, Мотрьа чи Оришка скаже: „Подај, Чіпко, води! або — ножа, або — веретено!…“ То він і почне: „А де ж воно лежить, чи стојіть?“ Отак розшитаје, повагом устане, повагом піде, підніме, і повагом подасть… Мотрьа за це не льубила Чіпки. — „Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледашчо! — жаліјетьсьа Оришці: „јому јак шчо робити, то треба за тиждень загадувати, шчо б роздумавсьа…“ А иноді було ј буханцьа уліпить Чіпці в спину, шчо б довго „не роздумував“… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всьу хату… Је, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так јого льубила ј жаловала! І цьацьок јому надаје, ј играшок јаких там — поливјаного півника, свистілочку, а јісти — сама не дојість — јому зоставльаје…

Јак підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін, та прьамо до дітвори так і чеше. Так же ј дітвора јого не пријмаје. Зараз почнуть з јого глузувати, шчипати, а иноді побјуть, та ј проженуть… Не дурно пани својім родом величајутьсьа. На селі теж роспитујуть — хто јакого роду… Тільки те не однаково, шчо в городі питајуть: чим тој рід уславивсьа — чи давністьу, чи бојами, чи послугами? А село знаје одну славу — честь. Тим на селі ј питајуть: чи „чесного“ роду? А тоді вже братајутьсьа… Чіпка був — „виродок…“ Јак же Чіпку приньати дітьам до играшки?! Хиба, шчо б поглумитисьа…

— Виродок іде! кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовиј, шершавенькиј хлопчик.

— Запорток! підхопить другиј… Ходім до јого!

Побіжать, оступльать кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волоссьа. Окрутнетьсьа Чіпка, насупить брови, скривитьсьа, тільки очима світить… Злі Чіпчини очі, та не добрі ј діти, шчо довели до того. Понурно ј гостро дивитьсьа на них Чіпка. А ті — за боки берутьсьа зо сміху…

— Чіпко! де ти взьавсьа? смикнувши Чіпку за полу, питаје хто з хлопців.

Мовчить Чіпка, — сопе.

— Ти з јајцьа вилупивсьа?! знову другиј…

Усі зареготались. Чіпка похньупить голову, потупить в земльу очі, корписаје нігтем під нігтем.

— Ні!… мене бабусьа на вгороді піјмала… в бурьані, — одмовльаје понуро — та все корписаје під нігтем…

Регіт — аж вигін розльагајетьсьа…

— Так ти, Чіпко, з бурьану взьавсьа?…

— Ні…

— А де ж твіј батько, коли ти не з бурьану?

— Не знају.

— То то ј је… ти бајстрьук!…

— Брешеш!… зиркнув, јак тој вовк, Чіпка.

— А хто ж ти?

— Ја… Чіпка.

— Ти — Чепіга, а не Чіпка! крикне хто з середини — і вскубне Чіпку…

— Чого ти скубешсьа? з плачем вимовльа Чіпка. — Постіј, ја бабусі скажу, — вона тобі дасть!

— Бојусь ја твојејі бабусі, — куди ж пак! одказује хлопець, та ј знову вскубне.

За ним другиј, третіј. Повертајетьсьа Чіпка на всі боки в крузі, јак ведмідь на цепу, а хлопці регочутьсьа та за чуприну смичуть — аж поки не розплачетьсьа Чіпка. Тоді візьмуть, та ј проженуть јого геть.

Іде Чіпка до дому, — іде, та ј плаче.

— Чого ти, Чіпко, плачеш? стріва Оришка.

Чіпка жаліјетьсьа; плаче… Бере јого Оришка за руку, поведе в хату, почне умовльати.

— Не ходи туди, сину! Не ходи, моја дитино! Бач, јакі то лихі діти: бјуть тебе, малого, зобіжајуть… Не ходи!…

Утишетьсьа трохи Чіпка, сьаде на колінах у баби, або прильаже головкоју. Шчо б забавити дитину, почне јому баба казочку про рьабеньку курочку, або про горобцьа-доброго молодцьа. Чіпка слухаје і дума: „І чого отој дід з бабоју плаче? чого таја курочка кудкудаче?… І чому тіј билині зразу не поколихати горобцьа-доброго молодцьа?!…“

Дуже льубив Чіпка казки слухати. В казках јого зроду розумна голова знаходила не малу роботу. Казка була јому не вигадкоју, а билицеју. Не раз хлопја рівньало казку до житьтьа, а житьтьа до казки — і само собі міркувало, дивувалосьа… В казці звірі та птиці те саме ј так само говорьать, јак і льуде… А так — птиці шчебечуть, воли ревуть, собаки гавкајуть… І ніхто не знае, шчо вони кажуть… „А добре б — дознатись: шчо то каже скотина, јак іде ревучи з польа до дому? јаку пісньу співаје пташка в лузі?… І чого — одні пташки так гарно шчебечуть, а от горобці — тільки цвірінькајуть?!… І про шчо то розмовльаје травицьа між собоју, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…“

— Чи воли, бабусьу, говорьать?… питаје Чіпка в Оришки.

— Бог јіх зна, сину… Кажуть би то, шчо говорьать.

— А птиці?

— І птиці говорьать…

— Јак же вони говорьать? Про шчо вони говорьать?… допитујетьсьа.

І росказује баба, јак уміје, про все те Чіпці. „Скот, мов, јак реве, ідучи до дому, то то він радіе, шчо скоро дома буде, спочине… А, може, голодниј, то појість, підживитьсьа… А птиці шчебечуть так, јак сам господь дав; одніј сказав гарно шчебетати, а другіј — ні. От — соловејко — јак гарно співаје? Він був колись льудиноју, та став пташкоју…“ Та ј зачне росказувати, јак одна мати та прокльала својіх діток — сина і дочку, — шчо вбили јіјі мужа-ужа… Синок каже: — „не вбивај, сестро!“ А сестра не послухала — вбила. За те мати ј прокльала јіх. Синові ж каже: — „Лети ти, сину, сірим соловејком, та шчебечи льудім і пізно ј раненько: шчо б тебе льуде слухали — ј не наслухались!“ — „А ти, каже, дочко, стань жалкоју кропивоју: шчо б тебе льуде проклинали, шчо б тебе з городів викидали!“ — От, син полетів соловејком, а дочка стала кропивоју… То то: јак соловејко шчебече, то увесь мир јого слуха — так гарно! А кропиву завжде виривајуть, јак погане зільльа, — шчо б і городини не глушило, ј льудеј не жалило!“

Такі казочки бабусини, при самотньому житьті, одсторь од товариства, пластом ложилисьа на дитьачиј розум, гонили в голові думку за думкоју, гадку за гадкоју… Глибоко западали вони в јого гарьаче серце, а в душі підіјмали хвильу гороју — з самого споду до верху… Јак ріј тој, гули в дитьачіј голівонці; јак заверьуха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці: од птиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки не засьагали всього світа! І здававсьа він јому увесь живим, балакучим. І скот, і травицьа, і навіть каміньньа — все те мало свіј говір, своју мову, — тілько вимовльало јакось инакше… А колись усе те було — льуде, і все балакало одніјеју мовоју… А тепер — ніјак і довідатись, шчо то за розмова!! А через вішчо?… Через льудеј… Все то винні льуде! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали льудську мову! Вони льудеј својіх рідних — повернули в усе те… І за льудеј жалкував Чіпка на льудеј. Здавалисьа вони јому лихими, недобрими… І прокидаласьа невеличка злість у јого невеличкому серці, росла, виростала — і сторонивсьа він льудеј далі та далі… Тај льуде јого не жалували.



— Бабусьу! питаје раз Оришки. Чи в мене батько був?

— Був, сину.

— Де ж він тепер?

— У москалі пішов.

— Бач, а хлопці казали, шчо в мене батька не було... бајстрьук! — кажуть.

— То — дурні хлопці!

— А хиба шчо?... Шчо то воно — недобре шчо?

— Стариј, сину, будеш, јак усе знатимеш. Не думај про се: то погане слово! Викинь јого з голови... То тільки злі діти так кажуть...

— Ја не буду злиј, бабусьу!... одказује Чіпка — та ј задумајетьсьа.

Трохи перегодьа знову питаје: — А чого ж міј батько пішов у москалі? на ві-шчо він покинув матір?

— Льуде оддали.

— За ві-шчо ж вони оддали јого?

— Так треба було... Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер шче не годитьсьа тобі росказувати.

— Чому, бабусьу?

— Так. Малиј шче ти дуже...

Така розмова велась у них не врьади-годи. Чіпку ж зачіпало, все торкало. Він про все баби роспитував. Баба росказувала. Јіј льубо було одкривати світ јого очім, — утішно думати: з јакоју натоптаноју головоју виросте јіјі онуча.




Шчедроју рукоју перекладала баба з својејі старојі в молоду Чіпчину голову усе, шчо заховала јіјі шестидесьатилітньа памјать. А Чіпка не брав, — гарбав усе те!

Оце було літком, јак зајде вже сонце і спуститьсьа вечір на земльу, вијде баба з Чіпкоју з хати (бо в хаті душно), простеле рьадно перед порогом; дожидајуть Мотрі з роботи. Оришка сьаде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить... Та отак собі ј давај розмовльати... Чіпка більше слухав, — иноді ј засне, слухајучи бабинојі мови, шчо јак струмень тихо журчала... А иноді ј сам розшчебечетьсьа... Уже ј ніч настала: засвістили зорі, замиготіли, заискрили... Задививсьа Чіпка на небо.

— Шчо то, бабусьу? указује на зорі.

— То? — Зорі.

— Шчо ж то за зорі?

— То — јанголи дивльатьсьа! У кожного је свіј јанголь: то то він і пильнује за душеју, стереже јіјі, шчо б, бува, шчо лихе не спіткало. Ото ж — јак зірочка покотитьсьа, — то душа переставитьсьа... Душа переставитьсьа, — ј зірочка покотитьсьа, — счезне...

— І моја там, бабусьу, је зірочка? ј ваша? ј мамина?

— І твоја је, ј моја, ј мамина.

— А де ж моја, бабусьу? пита Чіпка, положивши голову на бабини ноги, ј не спускајучи очеј з цілого роју зірок, шчо, здавалосьа, ворушилисьа на темно-синьому небі.

— Бог јого знаје, сину! Чоловікові туди не досьагнути... То боже діло, то він і знаје...

— А ј бог там?...

— Там, сину...

— А шчо то за бог, бабусьу?

— Бог?... Бог — батько. Він усе держить на світі: усьаку комашину, усьаку скотину ј усьаку льудину... Він за всім ходить, до всього додивльајетьсьа, од злого береже... Ото, јак побачить, шчо сатана вмішајетьсьа в јого свьате діло, — почне світом каламутити, то ј шле свьатого Іліју на вогньаніј колісниці вбити сатану... Ото јак Іліја котить, то грім гремить; а јак стрильне вогньаноју стрілоју — то блискавка заблишче... Отакиј то бог! Він страшниј за дльа злого, а дльа доброго — ј він добриј. Бог — батько... на світі нас держить, і хлібом годује...

Загадајетьсьа Чіпка. І встаје перед јого очима розгніваниј бог, обгорнувшись чорними хмарами... і гукаје на Іліју — карати злого. Котить Іліја — небо ј земльа двигтьать, јак од вітру перина, од јого бігу... Ось шваркнуло... вогньана стріла розпанахује небо... Страх обіјме Чіпку! На дворі зовсім темно; місьацьа не видно; біліје, миготить чумацькиј шльах через небо; блишчать, миготьать зорі... Тулитьсьа Чіпка до баби та стиха шепче: „Ја, бабусьу, добриј... Ја злого не робитиму, то ј бог мене не побје... А отих дітеј, шчо мене били та проганьали — тих бог побје, бо вони злі!... Ја буду добриј, бабусьу...“

Замовк Чіпка — дух притајів: думаје про Іліју страшного, про бога доброго... Трохи згодом, питаје баби:

— Ви казали, бабусьу, шчо бог нас хлібом годује?

— Він, дитино, — він нас годује...

— А чого ж мама хліб заробльаје, — ось досі з роботи нема... Каже, јак би не робила, то нічого б було ј јісти?...

— Дурниј ти, хлопче! каже баба. — Чоловік на те ј уродивсьа, шчо б робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки шче льуде в рајі жили, то нічого не робили, — јак свьаті були... Там, кажуть, було всьакојі всьачини — і јісти, ј пити! От вони ходили собі, та јіли... А сатана ј заздрів на јіх шчастьа, — та давај підбивати, шчо б согрішили... Вони ј переступили слово боже... Тоді ото господь вигнав јіх з рају огньаноју різкоју — ј рај зачинив, і сказав робити самим на себе... Ото ж з того часу ј почали льуде робити. А то — нічого не робили, — јак свьаті були!

— І на ві-шчо ті льуде согрішили, бабусьу?.... От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто... і хліб би був: коли здумав, јів-би!

— На те божа вольа, моја дитино!...

Не дурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, јак розважениј... Одними руками шчо заробиш? Тільки шчо з голоду не мерли... Сказано — убожество! Раз була чудасіја зза того хліба.

Мотрьа була на полі. Оришці треба на грьадках полоти. Јак на те Чіпка розвередувавсьа: — „јісти, тај јісти, бабо!“ в одну шкуру: „јісти!“ Взьала Оришка окрајець хліба, одломила шматочок, дала јому, а останніј положила на столі. „Не бери ж цього, наказује Чіпці, бо он-дивись: дивитьсьа бозьа! Пријде мати, спитаје, — хто хліб појів? — То бозьа вкаже пальцем, — мати ј вибје... Гльади ж, не бери!“ Та ј пішла собі. — Сів Чіпка серед хати; дивитьсьа на образ — очеј не спускаје; — јість. Ззів тој шматочок, шчо баба дала, — шче јісти хочетьсьа! Хліб на столі лежить, — кортить јого. Гльане в куток: — бозьа дивитьсьа! От, став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ — все дивитьсьа... Посилаје руку, не спускаје очеј; — здајетьсьа јому, шчо ј бозьа гльадить на јого, — хоче посваритись пальцем... він і пријме руку назад... Оце прильаже до столу головкоју (забравсьа на лаву), знову підкрадајетьсьа. Гльане на образ: — дивитьсьа бозьа, та ј годі! І јісти хочетьсьа, і хліб перед очима, — та бозьа дивитьсьа!... Задумавсьа Чіпка. А це, зразу, јак кинетьсьа од столу... Очі горьать, губи оддулисьа... Та до стільцьа, шчо баба підставльала під ноги, јак прьала. Ухопив стільцьа, стребнув на лаву, знајшов ножа, зліз на стілець, і повидовбував очі в образа! Тоді взьав — увесь хліб ззів, та ј побіг на грьадки до баби. — „Бабо! бабо—о!“ гукаје. — Чого, Чіпко? ходи сьуди! озивајетьсьа з бурьану баба. — Прибіга Чіпка. — „А ја, бабо, ј тој хліб ззів!“ хвалитьсьа. — „На шчо ж ти, сину, ззів? А јак мати пријде та спитаје: „хто појів?“ — то бозьа ј скаже... — „Е... е... бозьа, бабо, не бачила... Ја повијмав очі, шчо б не дивиласьа!...“ — І бајдуже собі,— забулосьа. — Коли так, перед Різдвом, пријшлосьа хату білити, образи мити. Зирк! Мотрьа на образ — аж очеј немаје! Вона так і отетеріла. — „Хто це очі повијмав?“ питаје в Оришки. — Де? — Гльанула — справді без очеј... Тоді до Чіпки: „Ти очі повијмав?“ — Сміјетьсьа: — „Ја... Шчоб не бачила, јак хліб јістиму!“ — Згадала тоді Оришка, шчо јіј хваливсьа Чіпка. Та шчо? Звісно — дитина: дурне, мале! Погримала на јого Мотрьа, нальакала, шчо бозьа битиме, коли таке буде робити, та ј годі.

А були такі часи, шчо не бозьа, а Мотрьа била Чіпку — і добре била! Синьаки иноді по місьацьу не сходили. Не можна сказати, шчо б вона не льубила Чіпки. Ні. Вона јого льубила — јак кожна мати своју дитину. Чи, не дај боже, занедужаје Чіпка, — Мотрьа сама не своја. Цілу ніч очеј не запльушчить: сидить над ним, плаче, молитьсьа... „Тільки ж ј утіхи ј надіјі! Все таки виросте своја дитина, стане хоч на старість у помочі... Може, хоч на старість не пријдетьсьа до крівавого поту робити, терпіти од холоду ј голоду, та од літньојі спеки пальучојі!...“ Така в Мотрі думка. І не досипльа вона ночеј, прислухујетьтьа, јак дише јіјі једина „надіја ј утіха...“ А нехај, здоровиј, зробить шчо Чіпка, — нехај ззість лишніј шматок хліба, чи покачајетьсьа в кальужі... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не искри сипльутьсьа, — то јіјі кльони ј прокльони та духопелики... Инша мачуха здержује руку над пасинком, а Мотрьа, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.

Та не такиј же ј Чіпка вдавсьа, шчо б јого можна було біјкоју спинити. Спершу таки бојавсьа матері, а далі — звик уже ј до біјки, хоч јак вона глибоко иноді в серце впиваласьа, до живих печінок доходила... Ој, злиј же він був тоді! Ој, льутиј! Він би, — зміг, — матері очі видрав, або сам собі шчо заподіјав, јак би не баба... А то вона, јіјі тиха мова, гасила јого льутошчі. Јак почне, було, јого умовльати, — та словом, јак повивачем, зівје... За те Чіпка льубив бабу; душі не чув. Шчо баба не скаже, усе послухаје. А матері не льубив і не слухав... Од біјки то сховајетьсьа, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотрьа з серцьа гірко плакала...