Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/III
| ◀ II. Двужон | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? III. Дитьачі літа |
IV. Жив-жив ▶ |
|
Не судилосьа Мотрі шчастьа. Не зазнала вона јого змалку, не бачила дівкоју, жінкоју; не сподіваласьа замужньоју вдовоју… Не тільки јіјі саму, а ј јіјі матір стару, стали цуратисьа льуде. Навіть те місце, де вони жили, зробилосьа јакимсь страшним; — стали јого оббігати… Казали, шчо до Мотрі кожнојі ночі зміј у димарь літаје: јакијсь захожиј чоловік застав јого в хаті, та на силу з душеју вирвавсьа.... Непевне місце! Бувало, в ночі ніхто не пројде поз јіх хату, не перехрестившись; а дітьам — то ј у день забороньали туди бігати…
Не одрадне житьтьа Мотрине. Не веселим оком дивиласьа ј јіјі стара мати на ту осельу, на лихиј тој захист… Вони б јого кинули, јак би було де притулитисьа. Та де јого при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу бојалисьа пријмати Мотрі…
Літом Мотрьа стаје жати. У Пісках ніхто не пријмав, — бо помітили, шчо в кого Мотрьа жне — всьа нива закрутньами унизана. В сусідньому селі Бајраках Мотрьа хліб заробльала, — на жнива становиласьа.
Шчо за літо заробить Мотрьа, те за зіму ј проживуть,… коли шче ј ставало! А було так, шчо ні дрібка соли, ні пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Шчо дівујучи, придбала Мотрьа, то все позношувала: — саме гнотьтьа та ремја висіло… Јак заробить конопель, — то ј добре. Помочить јіх, висушить, витіпа; кістрицьа на топливо, волокно на прьадіво. Напрьаде отак літ за двоје, оснује, витче, так і сорочка је, вибје, — спідницьу пошије, јупку… У вибіјчаному ј у свьато ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повивјазујуть, а Мотрьа з вибіјчанојі јупки та спідниці не вилазила. Біленькоју хусткоју завјажетьсьа, та ј шмарује… Ото будденне ј празникове! А шчо старе, дране, — позшиваје, позаштопује, матері старе тіло прикрије, дитині — штанці, куцину… Нужда! На зіму на всіх одна јупка була. Піде куди Мотрьа, — сиди, мати, з хлопчиком дома — і не рипајсьа! Піти треба матері, — сиди, Мотре,… бо ј чоботи одні! Так на перемінку в одному ј ходили. Робота не страшна, јак сила је. Мотрьа день і ніч в роботі, та в роботі; літом — на полі, зімоју — дома. А Оришка — стара вже — не здужала; — тільки ј того, шчо догльадаје дитини… Јак літком немаје Мотрі дома, — баба зварить јому јістки, догльане, ј нагодује, ј спати положить, котка співаје…
Ај дитина ж то вијшла — на славу! Повновиде, чорньаве, головате, розумне… Тільки јакесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві — јак дзикга крутитьсьа, на місці не всидить… Скажеш јому: дај те! дај друге! — Јак стріла пуститьсьа… Чіпка, јак јого звали — не такиј, ні! Оце, було, Мотрьа чи Оришка скаже: „Подај, Чіпко, води! або — ножа, або — веретено!…“ То він і почне: „А де ж воно лежить, чи стојіть?“ Отак розпитаје, повагом устане, повагом піде, підніме, і повагом подасть… Мотрьа за це не льубила Чіпки. — „Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледашчо! — жаліјетьсьа Оришці: „јому јак шчо робити, то треба за тиждень загадувати, шчо б роздумавсьа…“ А иноді було ј буханцьа уліпить Чіпці в спину, шчо б довго „не роздумував“… Тоді Чіпка руки опустить, реве на всьу хату… Је, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так јого льубила ј жаловала! І цьацьок јому надаје, ј играшок јаких там — поливјаного півника, свистілочку, а јісти — сама не дојість — јому зоставльаје…
Јак підріс Чіпка — став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін, та прьамо до дітвори так і чеше. Так же ј дітвора јого не пријмаје. Зараз почнуть з јого глузувати, шчипати, а иноді побјуть, та ј проженуть… Не дурно пани својім родом величајутьсьа. На селі теж роспитујуть — хто јакого роду… Тільки те не однаково, шчо в го̀роді питајуть: чим тој рід уславивсьа — чи давністьу, чи бојами, чи послугами? А село знаје одну славу — честь. Тим на селі ј питајуть: чи „чесного“ роду? А тоді вже братајутьсьа… Чіпка був — „виродок…“ Јак же Чіпку приньати дітьам до играшки?! Хиба, шчо б поглумитисьа…
— Виродок іде! кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовиј, шершавенькиј хлопчик.
— Запорток! підхопить другиј… Ходім до јого!
Побіжать, оступльать кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волоссьа. Окрутнетьсьа Чіпка, насупить брови, скривитьсьа, тільки очима світить… Злі Чіпчини очі, та не добрі ј діти, шчо довели до того. Понурно ј гостро дивитьсьа на них Чіпка. А ті — за боки берутьсьа зо сміху…
— Чіпко! де ти взьавсьа? смикнувши Чіпку за полу, питаје хто з хлопців.
Мовчить Чіпка, — сопе.
— Ти з јајцьа вилупивсьа?! знову другиј…
Усі зареготались. Чіпка похньупить голову, потупить в земльу очі, корписаје нігтем під нігтем.
— Ні!… мене бабусьа на вгороді піјмала… в бурьані, — одмовльаје понуро — та все корписаје під нігтем…
Регіт — аж вигін розльагајетьсьа…
— Так ти, Чіпко, з бурьану взьавсьа?…
— Ні…
— А де ж твіј батько, коли ти не з бурьану?
— Не знају.
— То то ј је… ти бајстрьук!…
— Брешеш!… зиркнув, јак тој вовк, Чіпка.
— А хто ж ти?
— Ја… Чіпка.
— Ти — Чепіга, а не Чіпка! крикне хто з середини — і вскубне Чіпку…
— Чого ти скубешсьа? з плачем вимовльа Чіпка. — Постіј, ја бабусі скажу, — вона тобі дасть!
— Бојусь ја твојејі бабусі, — куди ж пак! одказује хлопець, та ј знову вскубне.
За ним другиј, третіј. Повертајетьсьа Чіпка на всі боки в крузі, јак ведмідь на цепу, а хлопці регочутьсьа та за чуприну смичуть — аж поки не розплачетьсьа Чіпка. Тоді візьмуть, та ј проженуть јого геть.
Іде Чіпка до дому, — іде, та ј плаче.
— Чого ти, Чіпко, плачеш? стріва Оришка.
Чіпка жаліјетьсьа; плаче… Бере јого Оришка за руку, поведе в хату, почне умовльати.
— Не ходи туди, сину! Не ходи, моја дитино! Бач, јакі то лихі діти: бјуть тебе, малого, зобіжајуть… Не ходи!…Утишетьсьа трохи Чіпка, сьаде на колінах у баби, або прильаже головкоју. Шчо б забавити дитину, почне јому баба казочку про рьабеньку курочку, або про горобцьа-доброго молодцьа. Чіпка слухаје і дума: „І чого отој дід з бабоју плаче? чого таја курочка кудкудаче?… І чому тіј билині зразу не поколихати горобцьа-доброго молодцьа?!…“
Дуже льубив Чіпка казки слухати. В казках јого зроду розумна голова знаходила не малу роботу. Казка була јому не вигадкоју, а билицеју. Не раз хлопја рівньало казку до житьтьа, а житьтьа до казки — і само собі міркувало, дивувалосьа… В казці звірі та птиці те саме ј так само говорьать, јак і льуде… А так — птиці шчебечуть, воли ревуть, собаки гавкајуть… І ніхто не знае, шчо вони кажуть… „А добре б — дознатись: шчо то каже скотина, јак іде ревучи з польа до дому? јаку пісньу співаје пташка в лузі?… І чого — одні пташки так гарно шчебечуть, а от горобці — тільки цвірінькајуть?!… І про шчо то розмовльаје травицьа між собоју, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…“
— Чи воли, бабусьу, говорьать?… питаје Чіпка в Оришки.
— Бог јіх зна, сину… Кажуть би то, шчо говорьать.
— А птиці?
— І птиці говорьать…
— Јак же вони говорьать? Про шчо вони говорьать?… допитујетьсьа.
І росказује баба, јак уміје, про все те Чіпці. „Скот, мов, јак реве, ідучи до дому, то то він радіје, шчо скоро дома буде, спочине… А, може, голодниј, то појість, підживитьсьа… А птиці шчебечуть так, јак сам господь дав; одніј сказав гарно шчебетати, а другіј — ні. От — соловејко — јак гарно співаје? Він був колись льудиноју, та став пташкоју…“ Та ј зачне росказувати, јак одна мати та прокльала својіх діток — сина ј дочку, — шчо вбили јіјі мужа-ужа… Синок каже: — „не вбивај, сестро!“ А сестра не послухала — вбила. За те мати ј прокльала јіх. Синові ж каже: — „Лети ти, сину, сірим соловејком, та шчебечи льудім і пізно ј раненько: шчо б тебе льуде слухали — ј не наслухались!“ — „А ти, каже, дочко, стань жалкоју кропивоју: шчо б тебе льуде проклинали, шчо б тебе з городів викидали!“ — От, син полетів соловејком, а дочка стала кропивоју… То то: јак соловејко шчебече, то увесь мир јого слуха — так гарно! А кропиву завжде виривајуть, јак погане зільльа, — шчо б і городини не глушило, ј льудеј не жалило!“
Такі казочки бабусини, при самотньому житьті, одсторь од товариства, пластом ложилисьа на дитьачиј розум, гонили в голові думку за думкоју, гадку за гадкоју… Глибоко западали вони в јого гарьаче серце, а в душі підіјмали хвильу гороју — з самого споду до верху… Јак ріј тој, гули в дитьачіј голівонці; јак заверьуха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці: од птиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки не засьагали всього світа! І здававсьа він јому увесь живим, балакучим. І скот, і травицьа, і навіть каміньньа — все те мало свіј говір, своју мову, — тілько вимовльало јакось инакше… А колись усе те було — льуде, і все балакало одніјеју мовоју… А тепер — ніјак і довідатись, шчо то за розмова!! А через вішчо?… Через льудеј… Все то винні льуде! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали льудську мову! Вони льудеј својіх рідних — повернули в усе те… І за льудеј жалкував Чіпка на льудеј. Здавалисьа вони јому лихими, недобрими… І прокидаласьа невеличка злість у јого невеличкому серці, росла, виростала — і сторонивсьа він льудеј далі та далі… Тај льуде јого не жалували.
— Бабусьу! питаје раз Оришки. Чи в мене батько був?
— Був, сину.
— Де ж він тепер?
— У москалі пішов.
— Бач, а хлопці казали, шчо в мене батька не було… бајстрьук! — кажуть.
— То — дурні хлопці!
— А хиба шчо?… Шчо то воно — недобре шчо?
— Стариј, сину, будеш, јак усе знатимеш. Не думај про се: то погане слово! Викинь јого з голови… То тільки злі діти так кажуть…
— Ја не буду злиј, бабусьу!… одказује Чіпка — та ј задумајетьсьа.
Трохи перегодьа знову питаје: — А чого ж міј батько пішов у москалі? на ві-шчо він покинув матір?
— Льуде оддали.
— За ві-шчо ж вони оддали јого?
— Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер шче не годитьсьа тобі росказувати.
— Чому, бабусьу?
— Так. Малиј шче ти дуже…
Така розмова велась у них не врьади-годи. Чіпку ж зачіпало, все торкало. Він про все баби роспитував. Баба росказувала. Јіј льубо було одкривати світ јого очім, — утішно думати: з јакоју натоптаноју головоју виросте јіјі онуча.
Шчедроју рукоју перекладала баба з својејі старојі в молоду Чіпчину голову усе, шчо заховала јіјі шестидесьатилітньа памјать. А Чіпка не брав, — гарбав усе те!
Оце було літком, јак зајде вже сонце ј спуститьсьа вечір на земльу, вијде баба з Чіпкоју з хати (бо в хаті душно), простеле рьадно перед порогом; дожидајуть Мотрі з роботи. Оришка сьаде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить… Та отак собі ј давај розмовльати… Чіпка більше слухав, — иноді ј засне, слухајучи бабинојі мови, шчо јак струмень тихо журчала… А иноді ј сам розшчебечетьсьа… Уже ј ніч настала: засвістили зорі, замиготіли, заискрили… Задививсьа Чіпка на небо.
— Шчо то, бабусьу? указује на зорі.
— То? — Зорі.
— Шчо ж то за зорі?
— То — јанголи дивльатьсьа! У кожного је свіј јанголь: то то він і пильнује за душеју, стереже јіјі, шчо б, бува, шчо лихе не спіткало. Ото ж — јак зірочка покотитьсьа, — то душа переставитьсьа… Душа переставитьсьа, — ј зірочка покотитьсьа, — счезне…
— І моја там, бабусьу, је зірочка? ј ваша? ј мамина?
— І твоја је, ј моја, ј мамина.
— А де ж моја, бабусьу? пита Чіпка, положивши голову на бабини ноги, ј не спускајучи очеј з цілого роју зірок, шчо, здавалосьа, ворушилисьа на темно-синьому небі.
— Бог јого знаје, сину! Чоловікові туди не досьагнути… То боже діло, то він і знаје…
— А ј бог там?…
— Там, сину…
— А шчо то за бог, бабусьу?
— Бог?… Бог — батько. Він усе держить на світі: усьаку комашину, усьаку скотину ј усьаку льудину… Він за всім ходить, до всього додивльајетьсьа, од злого береже… Ото, јак побачить, шчо сатана вмішајетьсьа в јого свьате діло, — почне світом каламутити, то ј шле свьатого Іліју на вогньаніј колісниці вбити сатану… Ото јак Іліја котить, то грім гремить; а јак стрильне вогньаноју стрілоју — то блискавка заблишче… Отакиј то бог! Він страшниј за дльа злого, а дльа доброго — ј він добриј. Бог — батько… на світі нас держить, і хлібом годује…
Загадајетьсьа Чіпка. І встаје перед јого очима розгніваниј бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукаје на Іліју — карати злого. Котить Іліја — небо ј земльа двигтьать, јак од вітру перина, од јого бігу… Ось шваркнуло… вогньана стріла розпанахује небо… Страх обіјме Чіпку! На дворі зовсім темно; місьацьа не видно; біліје, миготить чумацькиј шльах через небо; блишчать, миготьать зорі… Тулитьсьа Чіпка до баби та стиха шепче: „Ја, бабусьу, добриј… Ја злого не робитиму, то ј бог мене не побје… А отих дітеј, шчо мене били та проганьали — тих бог побје, бо вони злі!… Ја буду добриј, бабусьу…“
Замовк Чіпка — дух притајів: думаје про Іліју страшного, про бога доброго… Трохи згодом, питаје баби:
— Ви казали, бабусьу, шчо бог нас хлібом годује?
— Він, дитино, — він нас годује…
— А чого ж мама хліб заробльаје, — ось досі з роботи нема… Каже, јак би не робила, то нічого б було ј јісти?…
— Дурниј ти, хлопче! каже баба. — Чоловік на те ј уродивсьа, шчо б робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки шче льуде в рајі жили, то нічого не робили, — јак свьаті були… Там, кажуть, було всьакојі всьачини — і јісти, ј пити! От вони ходили собі, та јіли… А сатана ј заздрів на јіх шчастьа, — та давај підбивати, шчо б согрішили… Вони ј переступили слово боже… Тоді ото господь вигнав јіх з рају огньаноју різкоју — ј рај зачинив, і сказав робити самим на себе… Ото ж з того часу ј почали льуде робити. А то — нічого не робили, — јак свьаті були!
— І на ві-шчо ті льуде согрішили, бабусьу?.... От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, јів-би!
— На те божа вольа, моја дитино!…
Не дурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, јак розважениј… Одними руками шчо заробиш? Тільки шчо з голоду не мерли… Сказано — убожество! Раз була чудасіја зза того хліба.
Мотрьа була на полі. Оришці треба на грьадках полоти. Јак на те Чіпка розвередувавсьа: — „јісти, тај јісти, бабо!“ в одну шкуру: „јісти!“ Взьала Оришка окрајець хліба, одломила шматочок, дала јому, а останніј положила на столі. „Не бери ж цього, наказује Чіпці, бо он-дивись: дивитьсьа бозьа! Пријде мати, спитаје, — хто хліб појів? — То бозьа вкаже пальцем, — мати ј вибје… Гльади ж, не бери!“ Та ј пішла собі. — Сів Чіпка серед хати; дивитьсьа на образ — очеј не спускаје; — јість. Ззів тој шматочок, шчо баба дала, — шче јісти хочетьсьа! Хліб на столі лежить, — кортить јого. Гльане в куток: — бозьа дивитьсьа! От, став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ — все дивитьсьа… Посилаје руку, не спускаје очеј; — здајетьсьа јому, шчо ј бозьа гльадить на јого, — хоче посваритись пальцем… він і пријме руку назад… Оце прильаже до столу головкоју (забравсьа на лаву), знову підкрадајетьсьа. Гльане на образ: — дивитьсьа бозьа, та ј годі! І јісти хочетьсьа, і хліб перед очима, — та бозьа дивитьсьа!… Задумавсьа Чіпка. А це, зразу, јак кинетьсьа од столу… Очі горьать, губи оддулисьа… Та до стільцьа, шчо баба підставльала під ноги, јак прьала. Ухопив стільцьа, стребнув на лаву, знајшов ножа, зліз на стілець, і повидовбував очі в образа! Тоді взьав — увесь хліб ззів, та ј побіг на грьадки до баби. — „Бабо! бабо—о!“ гукаје. — Чого, Чіпко? ходи сьуди! озивајетьсьа з бурьану баба. — Прибіга Чіпка. — „А ја, бабо, ј тој хліб ззів!“ хвалитьсьа. — „На шчо ж ти, сину, ззів? А јак мати пријде та спитаје: „хто појів?“ — то бозьа ј скаже… — „Е… е… бозьа, бабо, не бачила… Ја повијмав очі, шчо б не дивиласьа!…“ — І бајдуже собі, — забулосьа. — Коли так, перед Різдвом, пријшлосьа хату білити, образи мити. Зирк! Мотрьа на образ — аж очеј немаје! Вона так і отетеріла. — „Хто це очі повијмав?“ питаје в Оришки. — Де? — Гльанула — справді без очеј… Тоді до Чіпки: „Ти очі повијмав?“ — Сміјетьсьа: — „Ја… Шчоб не бачила, јак хліб јістиму!“ — Згадала тоді Оришка, шчо јіј хваливсьа Чіпка. Та шчо? Звісно — дитина: дурне, мале! Погримала на јого Мотрьа, нальакала, шчо бозьа битиме, коли таке буде робити, та ј годі.
А були такі часи, шчо не бозьа, а Мотрьа била Чіпку — і добре била! Синьаки иноді по місьацьу не сходили. Не можна сказати, шчо б вона не льубила Чіпки. Ні. Вона јого льубила — јак кожна мати своју дитину. Чи, не дај боже, занедужаје Чіпка, — Мотрьа сама не своја. Цілу ніч очеј не запльушчить: сидить над ним, плаче, молитьсьа… „Тільки ж ј утіхи ј надіјі! Все таки виросте своја дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не пријдетьсьа до крівавого поту робити, терпіти од холоду ј голоду, та од літньојі спеки пальучојі!…“ Така в Мотрі думка. І не досипльа вона ночеј, прислухујетьтьа, јак дише јіјі једина „надіја ј утіха…“ А нехај, здоровиј, зробить шчо Чіпка, — нехај ззість лишніј шматок хліба, чи покачајетьсьа в кальужі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не искри сипльутьсьа, — то јіјі кльони ј прокльони та духопелики… Инша мачуха здержује руку над пасинком, а Мотрьа, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такиј же ј Чіпка вдавсьа, шчо б јого можна було біјкоју спинити. Спершу таки бојавсьа матері, а далі — звик уже ј до біјки, хоч јак вона глибоко иноді в серце впиваласьа, до живих печінок доходила… Ој, злиј же він був тоді! Ој, льутиј! Він би, — зміг, — матері очі видрав, або сам собі шчо заподіјав, јак би не баба… А то вона, јіјі тиха мова, гасила јого льутошчі. Јак почне, було, јого умовльати, — та словом, јак повивачем, зівје… За те Чіпка льубив бабу; душі не чув. Шчо баба не скаже, усе послухаје. А матері не льубив і не слухав… Од біјки то сховајетьсьа, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотрьа з серцьа гірко плакала…