Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/IV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

IV.
Жив-жив!


Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді, та в холоді у злидньах та недостачах. І все сам собі, јак палець. Другі до дітеј, до гурту, а він знај самотоју. Заберетьсьа було в бурьан, нарве квіток, назбіра кузьок, та ј грајетьсьа нишком. А до льудеј, до дітвори — ні! Чіпка мав добру памјать: з нејі ніколи не виходила думка, шчо він „виродок“; він ніколи не забував бабинојі ради... Собі на лихо, — рьадом з добрими думками, в малому серці ворушилосьа шчось недобре, невпокіјне... Розбуджене, воно не давало јому забутисьа, — ніколи не прошчало нікого, коли бачило јаку помилку... І росло лихо в јого серці — ј виростало до гарьачојі відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді нічого, перед чим би він оступивсьа; — јака б страховина перед ним не вставала — не зльакати јіј јого відважного духу, упертојі думки, палкого серцьа... Такому нема на світі нічого такого, чого б він зльакавсьа. Ні бог, ні льуде не страшні јому... Бог страшниј злому, а Чіпка дума, шчо він добриј, а лихі льуде јого дратујуть...

Ось јому минуло дванадцьать літ. — В осени, радитьсьа Мотрьа з матірју:

— Чи не наньати б нам Чіпку хоч за харч служити?

— Ја вже ј сама думају, каже Оришка. — Тільки куди він годен? Јакијсь нельудниј, не говірниј, јакась тума з јого... І з дітьми він не поводитьсьа, јак другі — усе самотоју, усе собі дома...

— Шчо ж јого на світі робити? журливо одказује Мотрьа. — Уже ж всьак баче, јак ја працьују... Та шчо моја працьа? Силу витратила, здоровја збавила, а тільки шчо з голоду не мремо... Јак би јого наньати, — хоч би менше зјіжі... все б таки хоч на одежу зосталосьа!

— Јак знајеш, дочко.

Пішла Мотрьа питати місцьа. Незабаром і знајшла. Багатиј козак Бородај шукав хлопцьа до скоту. З ним вона ј умовилась.

— А збірајсьа лишень, Чіпко, на-завтра в најми, — каже, вернувшись у вечері, Мотрьа. — Годі дома сидіти та хліб переводити, — пора ј самому заробльати!

Чіпка — руками ј ногами! Та вже Оришка — давај јого умовльати: стала јому вичитувати јіх гіркі недостачі та нужди... Послухав Чіпка, пішов. Приньав јого Бородај на зіму за харч та одежу. — Вернуласьа Мотрьа до дому рада та весела,

— А шчо, дочко? стріва јіјі Оришка.

— Зоставила... Коли б то шанувавсьа!

— А, може, звикне... Дај-то, боже! потіша ј молитьсьа Оришка.

Зоставсьа Чіпка в Бородаја. Хазьајін коло јого спершу миром та ласкоју, показује ј росказује — јак і шчо, ј коли робити... Так же Чіпка нічого ј знати не хоче! Хазьајін приказује: „Піди, Чіпко, загороду почисть“. А Чіпка піде на тік, заберетьсьа в ожеред соломи, та ј давај з нејі то верчики крутити, то хрести вивјазувати...

Раз јакось, розсердивсьа господарь, шчо не послухав Чіпка, — узьав јого, та ј вибив. Розсердивсьа ј Чіпка... та трохи за малим не спалив хазьајіна! Јак не було в хаті нікого, він поліз у піч, витьаг жару в покришку, виніс у хлівець... Добре, шчо льуде побачили — залили.

Прогнав јого Бородај. Пішов до дому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почутьтьа ненависти на дольу, шчо поділила льудеј на хазьајіна ј на најмита... Мотрьа плаче, — вже не бје, плаче... Страшно јіј, шчо б, бува, не позивав Бородај... Оришка вмовльаје Чіпку: а Чіпка тільки понуро дивитьсьа, мовчить, мов јому в рот води налито... Так і зоставсьа дома зімувати.

На весну знову радитьсьа Мотрьа з матірју.

— Наньати б Чіпку?

— То ј најми.

Знову јде Мотрьа шукати хазьајіна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчарь, шчо пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.

Дід Улас — сам панськиј, ходив у пана Польського за скотом. Оже јак став стариј, немошчиј, — та шче захорував до того, — так јого ј одпустили з двору, шчо б не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота, та ј загадавсьа... „Куди јого?!“ До роду — близького нікого, а дадекиј — у панськіј роботі... Пријшлосьа Уласові — хоч під гребльу! Та вже громада зжалилась: вибудувала јому земльанку в царині, та ј наставила чабаном.

До јого став Чіпка підпасачем. І — диво! згодивсьа від разу... Робота пријшлась јому по душі.




Устане Чіпка рано, шче до сонцьа; набере хліба в торбу; візьме малахај, шчо дід дав завертати овець, та ј іде в царину, до земльанки, дожидати, поки зберетьсьа отара. — Приходить. У діда все шче позапірано. Тільки Леско лежить коло двереј, простьагши передні лапи, — положивши на них голову... Дріма ранком.

— Леско! гука Чіпка.

Леско підведе, нехотьа, голову; подивитьсьа на Чіпку — і знову кладе јіјі на ноги, позіхнувши на все горло... Тоб-то: „рано, хлопче, ходиш; шче дід спить!“

Сіда Чіпка коло земльанки, вијмаје хліб з торбини — починаје снідати. Тим часом льуде зганьајуть овець до царини. І розіјдутьсьа вони по-над ровом, шчипајучи зелену травицьу...

Ось приходить і другиј підпасач — Грицько, Чупрунів син, — хлопчик однакових з Чіпкоју літ, та не крашчих — видно — ј достатків... На јому сорочка чорна-чорна — полотна не знать, да шче ј порвана; — штаниньата — саме кгнотьтьа висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.

Грицько — козачиј син, сирота. Післьа смерти батька та матері (вони під холеру померли обоје одного таки ј року) громада оддала сироту далекіј родичці — вдові Вовчисі; а јак підньавсьа хлопець на ноги, то дід узьав јого до себе в поміч коло отари.

Сідаје ј Грицько коло Чіпки; розвјазује своју торбу; вијмаје з нејі сухарі — чорні, јак земльа, ј снідајуть обидва разом, коли не коли перекидајучись словом...

От, рипнули двері — показавсьа дід на порозі.

— Уже ви, хлопці, тута?

— Тута.

— А. шчо ж це овець так мало?

— Згоньать.

— А ви снідајете?

— Снідајемо.

— Ну, снідајте ж, поки овець позганьајуть... А ја, тим часом, умијусьа, та зберусьа, та ј рушимо!

Іде дід у присінки; набіра води кухоль — умивајетьсьа...

Тим часом — світ, јак день, тільки сонце шчось забарилосьа... Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно шче не рушало зза гори, шче не блиснуло ні одним промінем над землеју... А земльа вже налагодилась јого стрітити: зелені трави поросправльали својі дрібненькі листочки, повмивалисьа вже свіжоју раньньоју росоју.... Јак дівчина, дожидајучи свого милого, умивајетьсьа ј прибірајетьсьа, тремтить, мов у лихоманці, ј палаје, наче в огні, — заміраје довго ждучи, ј оживаје, не терпльачи: так земльа дожидаје јасного сонцьа... і мінетьсьа, не дождавшись. Повіне тихиј вітерець, — потемніје ј насупитьсьа јіјі зелениј убір; затихне вітерець — убір зајасніје, усміхајетьсьа...

Уже ј овець позгонили, ј дід зібравсьа. Вијшов з земльанки. На голові соломјаниј бриль; на плечі, на кгерлидзі, висить торба з хлібом та свита — на случај негоди; у руці — малахај.

— А шчо, хлопці, — будемо рушати! каже дід.

Хлопці підводьатьсьа; ховајуть у торби своје чорнохлібне сніданьньа, ј біжать згонити овець, шчо ростеклисьа по всіј царині, на-шче-серце смакујучи росьаноју травоју... От уже ј овець позгонили до гурту.

— А-г-у-у... тьу-у-у! гукнув дід. — Треш-треш-треш!!

Свиснув малахај у руці... Одчиньаје Чіпка або Грицько ворота в царині — і тихо-помалу, посхильавши у низ голови, потьагли вівці шльахом у поле... Хлопці по боках; дід з-заду; а Леско, підньавши свіј хвіст і голову в гору, гордо виступаје за дідом, мов вірниј джура за отаманом.

Отара суне по-малу; викрикује — то „бе-е!“ то „ме-е!“; — кахикаје, јак зімоју старі баби на печах, коли почнуть прьадіво мньати... А курьава — јак хмара, слідком за вівцьами...

— Агу-тьу-у-у гукнув дід, льаснувши малахајем.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, шчо одрізнилась од отари ј прожогом почесала з шльаху до зеленого моріжку вхопити свіжојі травиці, та хоч капельку прокварасити душу од тіјі страшеннојі пильуги, шчо до самих печінок добіраласьа, давила-душила...

Грицько бачить, шчо за рудоју ј другі повертајуть з шльаху, — пустивсьа підтьупцем, раз-поз-раз вигукуручи: „тереш! тереш!“ та вильаскујучи малахајем. — Блудьаги нехотьа повернули до гурту.

Сонечко почало зза гори випливати, — грало, всміхалосьа... Јак легенькі блискавочки, забігали по землі јого пароси — і крішталем заискрила роса по зеленіј траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали, та сьурчали, јак не порозривајутьсьа; там перепели хававкали, та јак у забіј били; тут вівці бекајуть, мекајуть, кахикајуть... Легенькиј вітрець подихаје — і скрізь розносить тепло раньнього літнього ранку... Хороше, так весело!

Чіпка јде з боку отари, похньупивши голову.,. Об чім він думаје? шчо гадаје? — Нічого він ні думаје, ні гадаје... Він прислухајетьсьа, шчо діјетьсьа в јого в серці, в душі... Хоче збагнути — ј забуваје... все забуваје... Јому так гарно, весело; јому так вільно, просторно... Чвала собі по-малу. Торбина на плечі; малахај у руці... Бајдуже јому!... Посилаје в перед нога за ногоју — не думаје: де він, і шчо він, і јак він... Легко трепече јого серце; дивні јакісь радошчі — не то сон, не то дремота — сповивајуть јого душу...

Догнали отару до становишча. Дід свиснув малахајем, — вівці розскочились, розсипались по зеленому польу...

— Отепер, хлопці, спочинемо!

І сідајуть наші вівчарі в трьох під деревом. Дід вијмаје шматок хліба та дрібок соли — починаје ј собі снідати...

Грицько — чи присів, чи ні, — вже — дивись — опинивсьа гін за двоје, скочив верхи на барана — трендикаје та висвистује...

Чіпка лежить на спині, — дивитьсьа в блакитне небо. Небо синье, чисте — ні пльамочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитись јого глибини, не досьагнути оком до крају! Погльад тоне в тіј синіј безодні, јак у сивому тумані... тільки думка росте та ширша...

„Шчо там?“ дума Чіпка. — Там, мабуть, гарно так.. Ач, јак синіје!... јак сонечко сьаје!“

— Діду!

— Чого, сину?

— Шчо там?

— Де?

— У небі?

— Бог...

Задумавсьа Чіпка... Дивитьсьа в небо, — јому так гарно дивитись у јого...

— Чи воно, діду, је там льуде?

— Де?

— На небі...

— Нема, сину! Там бог свьатиј, јанголі јого, та душі праведні...

— А хиба хто там був?

— Так кажуть. Батьушка так і в церкві читаје.

— А гарно, мабуть, там... Бачте: јаке синье, гарне!...

Дід, поснідавши, моливсьа богу.

— Гарно, сину! прошептавши молитву, одказав Чіпці. — Гарно!... Не те, шчо тут, на землі... Там усе добре, свьате... А тут — усе грішне, та зле...

Замовк дід. Трохи з годом прокашльавсьа, та ј знову почав:

— То шче тільки один бог милосердниј держить нас на світі, а то б нас давно треба виполонити, јак тварь нечистиву! Дивись: вівцьа!... Шчо вона кому заподіје?... Нікому нічого!... Ходить собі, шчипле травицьу зелену... вівцьа, та ј годі!... А ми ј јіјі ріжемо, ми јімо јіјі, јак вовки голодні... І чого ми тільки не јімо?... А воно то все — гріх! Усе нам оддьачитьсьа на тім світі, все... Грішні ми, прокльаті душі! Ми не тільки над скотиноју знушчајемсьа, — ми ј свого брата часом черкнемо... Бач: у брата-он те ј друге, а в мене ні сього, ні того... заріжу, мовльав, брата, — добро јого поживу! І ріже чоловік чоловіка... А не зна, шчо јому на тім світі буде?!... Лихиј јого путаје, — він і ріже... Ох, грішні ми, прокльаті душі!

Чіпка слухаје — і проходить по јого душі страх, холод... і шепче він стиха за дідом: „грішні ми, прокльаті душі...“ І мати моја грішна, думаје він, бо вона мене била малого, вона мене серед зіми на шльах викидала, шчо б не просив хліба... А баба не грішна: вона мене ніколи не била; вона мені усього давала, жалувала мене, вговорьувала, от јак дід... І дід, мабуть, не грішниј.. А Грицько? Грицько — грішниј: он јак він верхи на барані пре!...“

— Грицьку! Грицьку! — скочивши на ноги, крикнув Чіпка: — не јіздь на барані, — гріх!

А Грицько гика та тпрука на все поле...

— А він на барані јіздить? питаје дід. — Бач! Ја ј не туди, — чого він так вигукује... Ось ја тобі, ја тобі!! — сваритьсьа на Грицька дід здалека кгерликгоју.

Грицько скочив з барана, побіг до верб, шчо росли над шльахом. А дід, поньухавши табаки, розіслав свиту, розвернувсьа проти сонцьа, та грів старе тіло. Чіпка ј собі примостивсьа більа јого.

Незабаром Грицько вернувсьа з повноју пазухоју горобеньат.

— А ја, діду, ось скілько горобеньат надрав! — хвалиться.

— На ві-шчо ж ти јіх надрав? — питаје дід, не підвидьачи голови.

— А шчо б оцьа погань не плодиласьа!

— Хіба вона кому зробила шчо?.... А гріх! — Промовив Чіпка, придавивши на останьньому слові.

— А хто, јак жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? — Одказав Грицько, та ј висипав з пазухи голоцьуцків, з жовтими зајідами.

Чіпка подививсьа на діда, шчо лежав собі та дрімав, не слухајучи јіх розмови. Горобеньата почали розлазитись. Грицько ухопив кгерликгу.

— А куди!... куди! закричав. Та — геп! кгерликгоју по горобеньатах... Так кишечки і повискакували...

— Оце вам жив-жив!... жив-жив! гукаје Грицько, та ра-поз-раз кгерликгоју, кгерликгоју...

Чіпка дивитьсьа то на горобеньат, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. „Значить, правда, шчо вони кричали: жив-жив!“ Подумав Чіпка, та јак схопитьсьа... Очі горьать, сам труситьсьа...

— Стревај, Грицьку! стревај! не биј... Давај крашче јім голови поскручујемо!...

Јак ухопить горобеньа, јак крутне за головку... Не вспів оком моргнути, — в одніј руці зоставсьа тулубець, а в другіј — головка.

— А шчо — жив! а шчо — жив!! кричить Чіпка...

— А шчо — жив! а шчо — жив!... вторује за ним Грицько...

Незабаром горобеньат не стало: вальалисьа тільки одні головки та тулубці...

— От тепер можна вже ј кгерликгоју, каже Чіпка, взьавши кгерликгу в руки. Грицько ј собі за ним. Та зложили горобеньат у купу, ј почали перішчити — јак снопи молотити... Не зосталось горобеньат і сліду: вальалосьа тільки одно мньасо та кишечки, перебиті, перемішані з землеју.

— Ходім шче драти, каже Грицько: там шче је.

— Ходім, — згожујетьсьа Чіпка.

Та ј побігли до верб, один одного випереджујучи.

— А куди ви? — підвівши голову, питаје дід. — Підіть лишень овець позавертајте! Бачите, јак поросходились... Шчо б шче звірьука не заньав... Дід знову ліг. Скоро ј заснув.

Хлопці побігли.

— А хиба жиди Христа мучили? питаје на бігу Чіпка.

— Жиди ж... А горобці сиділи та кричали: жив-жив! шчо б ото шче мучили...

— Ну, тепер же мені не попадајсьа ні один жид! — нахвальајетьсьа Чіпка. А очі, јак у того вовчьати, горьать...

— Е-е! жидам ти нічого не зробиш, каже Грицько: вони здорові... А жиденьатам можна бебехи надсадити! Ја вчора одного бив-бив, та шче ј пејси вирвав...

— Іј богу?

— Іј богу.

— От, коли б ја піјмав!... Ја б јому голову скрутив, јак горобеньаті!...

Швидко вони позавертали овець і, јак кошеньата, дралисьа по вербах, видерајучи горобеньат. У двох надрали шче більше, ніж сам Грицько надрав. А далі — поскручувавши голови, били кгерликгами.... помісили чисто на гамуз!

Сонце де далі — все вишче та вишче підпливало. Перше ж так гарно сьало та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувсьа...

— Ач, јак угріло! Обізвавсьа він, підсувајучи свиту під вербу, в холодок. — А ну шче поньухајемо, та заграјемо... Хлопці, видно, десь горобців деруть...

Дід поньухав.

— А—а... та ј добра ж! промовив, чхнув — і поліз у торбу за сопілкоју. Виньав сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, у-друге — ј зачав „Вівчарика“.

Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось заміра, заміра — тільки сопе... А це зразу, не мов опік хто, закричало, завизчало — тај стихло... вдруге... втретье... і поливсьа тьажкиј плач... Сумно зробилосьа, важко. Отара посхильала у низ голови, не мов слухала того плачу тьажкого... От, знову сопілка замовкла. Трохи перегодьа, тихиј регіт кріз сльози стиха веселив поле: далі — дужче... дужче... сльози сохли... регіт замірав... і поніссьа веселиј, танцьуристиј козачок...

— То дід гра, — каже Чіпка. Ходім до јого!

— Ходім.

Побігли.

— А, мабуть, час, хлопці, ј овець напувати! — Зустрічаје јіх дід.

Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопоју. Тут з ними трохи халепи не сталосьа. Јак гнали отару через луг, — де не взьавсьа сіриј вовк і потьаг нишком јагньатко в діброву... Отара схарапудилась, сипнула вбік — аж Грицька повалила; Леско мајнув за вовком, Чіпка за Леском. Вовк бачить, шчо не переливки, — покинув јагньатко, та драла в ліс... Чіпка з Леском за ним. Дід почув, шчо Леско гавка на вовка, — ј собі надіјшов... Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки ј того, шчо дід похвалив Чіпку — за те, шчо не побојавсьа вовка, одбив јагньатко...

Вернулись з водопоју. Пообідали сухиј хліб з сільльу; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець, Чіпка росказував, јакиј јому вовк здавсьа: — „здоровиј; а легкодухиј“; Грицько, не вважајучи на гріх, на барані јіздив, шчо б тільки дід не бачив... Потім того, вони полуднали... Чіпка діда про шчо небудь роспитував; дід росказував про всьаку всьачину; грав на сопілці... Так — аж поки сонце не повертало на взахід. Тоді дід завжди казав хлопцьам: — „Пора, хлопці, до дому вертати!“

Хлопці збірали овець в отару, гнали в село. Там, у царині, стрівали јіх льуде, ј кожне својіх овець залучало до дому. Пороспускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запіравсьа в земльанці до другого ранку.

Та так кажен день.