Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/V
| ◀ IV. Жив-жив | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? V. Тајна не втајна |
VI. Дознавсьа ▶ |
|
Добре Чіпці у діда підпасачем. Робота не важка, саме припала јому до вподоби — і по јого літах, і по јого душі. Та не те, шчо б і без користи. Дід брав за літо по пјатаку од вівці. Шага давав на Чіпку та Грицька, та шче хліба мішків пјать, та јагньат двоје або троје на рік. Чого шче? На харч він собі заробльав, гроші јшли на одежу; јагньата — на прибуток.
— Слава тобі, господи, шчо ти згльанувсьа на наше безталаньньа! дьакује Мотрьа богові. — А ја вже не думала, шчо б з јого вијшли льуде…
— Став розуму доходити, одказује Оришка, — сам побачив, шчо треба робити… І мені, старіј, довелосьа јого хліба ззісти… спасибі богу!
Отак радіјуть, та богові не надьакујутьсьа, шчо хоч трохи втекли од тих важких злиднів, нужди та горьа… І в хаті в них стало чепурніјше, јасніјше; і хліб не такиј чорниј, та сухиј; і каша до боршчу не врьади-годи; а часом і сир на вареники… І одежа, хоч про свьато, була јак у льудеј, та ј у будень не висіло та не бовталосьа старе кгнотьтьа… Из-окола хата обмазана, хоч рудоју глиноју, та все ж рівненько; зверху полатана — не світить гнилоју, діравоју оселеју; зза хати хлівець визераје, льох чорніје… Уже завелась свиньа з поросьатком, і овечат десьаток. Достатків більше, ј достатки крашче.
А тут шче, післьа смерти јакогось бездітного, далекого Мотриного родича, досталосьа јім днів на десьать польа… Післьа судів та пересудів, — післьа двох овечок јарок, шчо Мотрьа подарувала волосному писареві, — одсудили Мотрі земльу громадоју…
— Не журись, Чіпко! — каже, радіјучи, Мотрьа. — Тепер буде своје жито, ј своја пшеницьа, ј просо ј јачмінь, і гречка… Одберу місцину, картоплі насажу — на зіму буде!… А к різдву загодујемо свиньу… Сало продамо, мньасо посолимо, ковбаси начинимо… Буде з нас! — Хај тепер наші вороги сміјутьсьа, нехај цурајутьсьа, минајуть!…
Аж помолодчала Мотрьа, весела стала. А літа јшли, та јшли…
Чи все ж то такі шчасливі та јасні дні колихали Чіпку? Чи вже ж то одні удачі та радошчі складали јого молоду силу, котра так і пробиваласьа з-під јого гострого погльаду, смілого поступу?…
Ој ні! Житьтьа, — шчо стерньаста нива: не пројдеш, ноги не вколовши.
Першоју такоју кольучкоју в Чіпчинім житьті була смерть бабина. Јому тоді тільки шчо сповнилось пьатнадцьать літ. Баба вже була стара-стара; јак молоко, біла; јак сухарь, суха. Уже ј літом з хати не вилазила, — хиба у пальучиј день вијде було на двір, сьаде на присьбі, складе својі сухі, сині руки на колінах, та ј гріјетьсьа проти сонцьа. — А в осени, все жаліјетьсьа, та жаліјетьсьа Мотрі:
— Одже, дочко, шчось мені погано… Так погано, так погано! Чују, наче в мене в середині шчось застигаје; руками ј ногами зовсім не володіју, не знају — чи ј је вони в мене… Мабуть, це вже моја за мноју приходить…
Так казала Оришка з вечера, а до світа — і богу душу оддала.Лежить баба на столі в хаті. Хрест у руках, свічка в головах. Та ж баба, — тільки очі запльушчила, рот сціпила… Пријшов піп, дьак, зіјшлисьа льуде, взьали бабу, однесли на кладовишче, опустили в јаму, загребли… Мотрьа плаче. Чіпка не плаче… Јому тільки чогось страшно, жалко… „Нема баби…“ дума він. „Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узьала бабусьу… льута смерть… А шчо ж то за смерть?… Хто знаје?…“ Темна мара устала в Чіпчиніј думці, јак страшидло јаке, холодне, непривітне… Говори, дивись, — а тут… зуби сціпило, јазик одібрало, очі заклепило… Кидајуть у земльу, — темнота непривітнаја, німота нерозгадана, холод та морок!… Ось і червьак плазује — холодниј та слизькиј, аж напинајетьсьа, аж звивајетьсьа, поспішајучи до тіла… Приліз; приложив свіј червониј роток — јак невеликим свердликом, проточив дірочку в тілі ј — попјавсьа… По јому аж хвильа заходила, — так він натужувавсьа, точив… Ось уже тільки половинку видко, ось тільки хвостик крутитьсьа зверху… і хвостик пропав… тільки слизота слизотить з незакритојі дірочки… А там — дивись — і другиј пнетьсьа, третіј, четвертиј… Подірчавіло тіло… Чутно глухиј стук. То одвалиласьа одточена частина тіла… Черви заворушилисьа, піднімајучи вгору својі хвостики…
„Ух!… гидко… страшно!…“ Чіпка здрігнув. „І від кого се?“ запитувала јого зльакана думка. „Кажуть від бога?… Смерть від бога?… темна німота… черви… все від бога??!… Господи боже! не вже це треба?… І дльа лихого јого багато, а то ж дльа доброго?… А баба така добра була, до всіх добра… І так каратисьа?… Чи дльа всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?… Ој, ні, ні! тут шчось та не так, — тут шчось друге, инче…“
Задумавсьа, загадавсьа Чіпка… Зробивсьа — аж страшниј; помарнів, похньупивсьа, дивитьсьа јакось чудно… Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич јого — не чује… Аж занепав. У ночі схопитьсьа, — одьагајетьсьа, озувајетьсьа…
— Чіпко куди ти? пита здивована мати.
— Га-а?
— Куди ти?
— Баба кличе… піду до баби…
— Та господь з тобоју! Баби немаје — умерла…
— А шчо ж ото?… слухајте!..“ Та ј наставить ухо, — слухаје…
— О-о-о-о! „Чіпко!… Чі-п-ко!…“ Чујете?… — Зараз, зараз, бабусьу… ја зараз!…
Хапајетьсьа, чоботи набуваје; рьадном напинајетьсьа…
— Господь з тобоју! куди ти? — Христить і перејма јого Мотрьа.
Почне јого умовльати; роздьагаје јого, роззуваје… То він трохи ј утишетьсьа, сьаде на лаві.
— Льаж, сину.
Чіпка поворухнетьсьа, посунетьсьа далі — сидить… Трохи згодом, затіпалась јого постать, схилиласьа голова на груди, почулисьа важкі заводи плачу…
— Чого ти, сину, плачеш?
Мовчить Чіпка, плаче.
Напала јого пропасницьа. На велику силу одходила јого Мотрьа. Оже хоч він одужав, а з літами убиравсьа в силу, — та вже ніколи не тратив свого сумного погльаду, понурого виду. Бабина смерть загадала јому загадку, котру він ні јак не міг розгадати…
Не вспіло одно гаразд забутисьа — друга прикльучка прикльучиласьа — ј перевернула житьтьа Чіпчине.
Чіпці минуло сімнадцьать літ. Того самого року віковічні крепацькі кајдани розбилисьа… Стојала раньньа весньана пора на дворі. День дошчовиј, хмуриј… Рано- схопилосьа сонце, вигравајучи та висвічујучи червоним світом…
— Е-е, шчось дуже рано прокинулось сонце, каже дід Улас, дивльачись на небо: коли б шче дошчу не було!…
Коли так: не встигли вони отари ј за верству од села одігнати, — јак почали хмари з усіх боків стьагатисьа, та ј заслали, замазали небо… Незабаром воно ј росплакалось… Зарьадив дошч — дрібниј-дрібниј, та густиј, мов кріз сито… Спершу вівці наче зраділи, — роскотилисьа по толоці, шчипајучи попаски низеньку, приземну, травицьу; а далі — јак став дошч допікати — збилисьа до купи, посхильали голови між ноги, та так цілиј день і простојали. Гнати до дому — ніјак не можна: шчо з ними дома робити? А дошч — одно пере, одно пере… Не зосталосьа на наших вівчарьах ні рубцьа сухого; а він і не думаје переставати.
Посідали вони всі три під вербоју. Сидьать — пережидајуть дошч. Леско ј собі звивсьа коло них бубликом. Сумні усі.
— Так оце, діду, і вам вольа пријшла? питаје Чіпка діда, шчо б хоч словом розважитись.
— Кому вольа, а кому невольа! сумно одповів дід.
— Јак саме?
— Так… Багато казати, а трохи слухати!… Шче ми мало робили, шче з нас мало сліз та крові точили… хај шче два роки поточать!… Ох, боже, боже! коли твіј суд правиј настане?…
— Та вам же все рівно, діду: ви давно вже вільні, — примовивсь Грицько.
— Вільні?… Були вільні, — поки волі не було… Ох!… Робив, доки силу витратив, та зуба в роті не стало… Тоді ј з двору — геть на виступці! Не переводь даремно панського хліба… Спасибі, добрі льуде згльанулись, а то б пријшлосьа тиньатисьа, пропадати, јак собаці під тином, — Христа ради руку простьагати… А от тепер знову завадило: плати десьать карбованців на рік!… За вішчо?… з чого?… Ти, кажуть, громадську отару пасеш, — рублів з півсотні виробльајеш… јаких? де?… Ја — старець, нишчиј… Спасибі, льуде змилосердились… Так ні! — І те јім оддај… а сам з голоду пропади… Прокльаті! і суду на вас немаје, ј права!… гірко закінчив дід.
У Чіпки аж мороз подрав по спині: він ніколи не чув такого дідового голосу… Думка јого закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; він мовчав, бојавсьа словом перервати дідове горе… Він сам не знав такого, а почував з дідовојі мови, шчо воно тьажке-тьажке…
Хвилин з десьать мовчали, наче води понабірали в рот. На душі важко, на серці сумно — аж, мов, нудно… Так буваје тоді, јак серцем чујеш јакесь лихо, а назвати јого не вміјеш. Хвилини тоді здајутьсьа за часи, часи за дні, дні — за роки… Червјак швидче плазује, ніж такі хвилини… І хочетьсьа вперед загльанути, подивитись — шчо з того буде, і страх обіјмаје, аж волосьсьа на голові підіјмајетьсьа, серце каменіје… Дід знову забалакав, наче сам до себе: — „Шче мало льудеј забили, на тој світ позагонили? Шче мало у мандрах пропало, мов јіх земльа проглинула?… А з живих — трохи јушки поповарили?!… Так шче ј до старцьа… Шчо ж з мене візьмеш?!… Ја льудьам служу, громаді служу, — так, за хліб, за спасибі… от шчо! Ну, беріть знову в двір; лежатиму, та даремно хліб јістиму, та ј годі… Беріть?… Легко сказати — беріть! А степ?… а вівці?… Ја привик до цього, јак до рідного… Прошчајте?! Шчо б ви з својеју силоју попрошчались!… Вівцьа дльа мене — все одно, шчо льудина: і јість, і пје, ј боліје… тільки не скаже нічого, не вимовить!… Хіба ја не бачу, хіба ја не знају, јак јім оцеј дошч дозольа?… Мені він не так дозольа: ја вже стара собака, натерпівсьа всього… А он — јагньа? Зігнулосьа, тремтить, змерзло… Бачу, бачу… Ја б тебе коло свого серцьа обігрів, јак дитину… Та не обігріју! Ворог наш бере мене од вас, шчо б замучити… Јому шче трохи… Шче, бач… шче…Дід не зміг далі говорити… Дві гарьачі сльози викотилось з јого старих очеј і розлилосьа на карбованому старістьу та негодами виду. Грицько сидів, рота роззьавивши, сам не знав, шчо јому казати.... Чіпка пильно дививсьа на діда — очеј не спускав… Лице аж пополотніло, по за спиноју муравја лазила; верхньу губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі — горіли, налиті сльозами пополовині з кровју.
— Хто? хто?! — затинајучись, скрикнув він. — Хто одбере в нас діда?… Ні!… Ми діда не дамо — поки нас не вкладе!
Дід гльанув — і стрівсьа очима з палкими Чіпчиними.
— Пан одніма, Чіпко!… він одбере, міј сину!… У двір піду — старого недовгого віку коротати в неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Леска-сердегу.
— Не одбере він… ні! Хај тільки одбере… Ја јому такого пушчу півньа…!! грізно каже Чіпка.
Дід аж не стьамивсьа.
— Шчо це ти кажеш, сину? Чи ти мајеш бога в животі, а царьа в голові?! Схаменись! Јого спалим, а через јого ј другі погорьать… Јому ж тільки шкоди наробиш, — він собі швидко знов вибудујетьсьа; а то — убогі погорьать, шчо може, тільки ј шчастьа, шчо свіј захист је… Оханись, господь з тобоју!…
Шче сумнішче, шче важче стало. Дошч, јак з відра, линув. Кожен поворухнувсьа ј на самі очі насовував кобеньака. Леско ближче підсунувсьа до діда; ліг у самих јого ніг. Дід мотнув головоју: „а тој же батько! јак дві каплі води…“ промовив у голос.
— Хто? — поспитав Грицько.
— Отој! — Дід указав на Чіпку.
— Хіба ви знали батька? пита понуро Чіпка.
— Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
— Хіба міј батько панськиј був? Адже він — москаль! каже здивувавшись, Чіпка.
— То шчо, шчо москаль. Хіба москалі родьатьсьа москальами?… Тобі шче, видно, ніхто не росказував за јого…
— Ні.
— Ото ж то ј је! Льуде шче ј досі не забули…
— А шчо ж там? пита Чіпка, насторочивши уха ј не зводьачи очеј з діда.
— Гм… бач! — Дід виньав лубјану табатирку, — поньухав табаки.
— Роскажіть, діду! пристаје Чіпка.
— Добре. Коли ніхто не росказував, то ја тобі роскажу… Давньа то річ, зачав дід. — Мені було тоді літ з двадцьать, јак привели твого батька в горниці лакејем до панича… Росказували, шчо твојіј бабі стариј пан хотів ласку зробити, — та взьав, та ј приставив до свого сина твого батька… Він був собі јакијсь малиј, пуздракуватиј, болізниј… та шкодливиј такиј, јак кіт! За паничем ходить — не ходить, слухать — не слуха… Панич јакось јого чи вскубнув, чи вшчіпнув… А тој, јак виважить руку, јак удере јого з усього маху по пиці… так паньаті носа ј ростовк! Прибігла на крик пані; увішов сам пан… „На станьу јого!…“ Узьали јого лакејі на станьу, — та так оджарили, шчо ні льагти, ні сісти… Тоді јому вже нікому було ј пожалітисьа; батько в винниці в казані скипів, — упав јакось у казан, — а мати з хальери вмерла… Ото, јак одшкварили јого, — то вже він ніколи не бивсьа, — тільки пустивсьа на хитрошчі. Усе дурить панича, та видурьује з рук всьачину… аж поки јого ј за це не вибили! Јак провчили, — він хотів утопитись, та льуде не допустили… А пан знову вибив, шчоб не топив крепацькојі душі, бо за нејі треба подушне платити! Так він ото, јак мандрував Шамрај, — таки з двору кучер, — то ј він за ним потьаг аж у Доншчину. Тамечки виріс, оженивсьа, ј оселивсьа… Та лихиј јого попутав провідати про Хрушча, козачого сина, шчо одних з ним літ поплентавсьа на Дін до дьадьків, — та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хрушча, јак про рідну сторону… Јак згадаје јіјі, — здајетьсьа зараз би таки зньавсьа, та ј полетів, коли б не невольа… А тут, јак на те, — підскочив Хрушч. От, він роздобув десь Хрушчів пашпорт, — та покинув жінку, дітеј і осельу, — приплівсьа сьуди. Јого приньали в козацьку громаду. Хрушч, та ј Хрушч! Козак вільниј… А може він думав худобу Хрушчеву посісти, та добрі льуде до јого шче по шматках рознесли… Так він став у службу, заробив грошеј, купив хату, та ј одруживсьа з твојеју матірју. Літ зо двоје, може, пожив, — та ј знову потьаг на Дін до першојі жінки. Отам јого ј злапали! — Привели сьуди… суди та пересуди… Хто він такиј?… Шчо це він зробив?… Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, јого, куди знајете, — мені јого не треба! Так до јого дуже не чіпльались, — а в першиј пријом і завдали в москалі… Бач! Он він јакиј москаль! Знајеш тепер?!
Чіпка слухав, слухав, та ј голову схилив на груди, слухајучи… Не счувсьа коли ј вечеріти стало… Дід у двох з Грицьком і отару заньали.
— А ну, рушај! до дому час! гукнув дід уже з шльаху.
Чіпка гльанув на діда, підвівсьа — ј поплентавсьа стороноју, позад отари, не мов пјаниј, наче учадів… Голову на груди звісив, очі в земльу потупив… Нічого ні чув, ні бачив… Не знав, коли ј у село пријшов: јак і до дому доставсьа… Очумавсьа уже в хаті…
— Так отакиј міј батько був, мамо?
— Јакиј?
Чіпка почав росказувати…
— Такиј же…
— Чому ж ви мені давно цього не казали?
— То шчо б було, сину?
Замовк Чіпка. Шчось думав…
— Нічого…, — не швидко вже одмовив, та ј знову замовк.
Сумно стало в хаті, јак у льоху… Чіпка сидів на лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… Јак би јого так намальувати, — сказали б: то не чоловік сидить, то сам Сум! Мотрьа, дивльачись на јого, та згадавши давнье, — тихо плакала…
— Ні! Не добре зробив батько, — глухо јакось, з протьагом, почав Чіпка… Ні… не гаразд!… Чому він јіх не вирізав, не випалив?…
— Кого, сину?
— Панів! — одказује твердо Чіпка.
— Шчо це ти, сину, кажеш? Хај јім господь за те оддьачить, а не льуде!
Чіпка мовчав. Мотрьа перехрестилась, тај знову заплакала. Тихо носивсьа тој плач по хаті під темниј вечір; тихо славсьа по долівці, постелі, по білих стінах, — та давив, јак обценьками, серце у в матері, ј у сина.
Він сидів зажурениј, німиј, јак стіна. В јого думці, перед јого очима, носивсьа чорним вороном батько…
— Бідниј міј тату! думав він. Не знав ти долі від самого малку ј до самого станку… Ганьала вона тебе з одного крају світа — на другиј — од панського двору до Дону, од Дону — до пријому… Де ж тепер ти? Шчо тепер з тобоју?… Чи тліје під землеју твоје наболілеје тіло? чи порвала јого московська нагајка на шматьтьа? чи пронизала тебе вража кульа на віјні?… І загребли твојі кості з кінськими кістками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, шчо під неју лежить твоја мучена душа без одплати… А може тебе дольа занесла куди в далеку чужину, на инчиј крај світа; — ти думајеш — гадајеш, не досипльајучи ночеј, про матір: јак вона тут, бідолашка, повертајетьсьа, шчо з неју виробльајуть льуде… Ој, боже наш, боже! Ти — всесвітніј царьу: ти все бачиш, все знајеш… ти один нагльадајеш над землеју — і мајеш вольу над неју. Чому ж ти не скарајеш злого — хај не караје доброго?! Чому ти не вдариш назлочинцьа својім гнівом праведним?… Ні… ти мовчиш… мовчиш, јак глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… Јіх заступили од тебе вороги наші… Ти не скарајеш јіх… ні?!……
Знемігсьа Чіпка. Јак колода, поваливсьа на лаву, та тільки стогнав. Силу јого підјіхала важка, несподівана туга; думки помутилисьа, — кујовдились у голові без порьадку, јак заверьуха зімоју… Не памјатав він, шчо думав; не почував, — јак тьажко стогнав…
— Чого ти стогнеш, сину? питаје журливо Мотрьа.
Мовчить Чіпка.
— Чи ти не здужајеш?
Мовчить.
— Ти спиш, сину?
Мовчить…
Дошч давно вже перестав: хмари розіјшлисьа; виплив јасниј місьаць, загльадав у вікна, а на долівці ј по стінах розмальовував чудні јакісь виводи-узори. Мотрьа тихенько підвелась, підіјшла крадькома до лави, де спав Чіпка, загльадаје в јого біле лице. Очі јому від знемоги закрилисьа; зуби сціплені; вид — страшниј, грізниј. У матері аж серце больаче повернулосьа од того виду страшного…
— Хај тебе крије мати божа від усього лихого! шепче вона. — Спи, сину, — може переспиш.
Та прокинувши на полу рьаднину, льагла ј сама хоч задрімати.
Тепер Чіпку не напала пропасницьа, тільки помарнів на виду трохи. За те сум обньав јого голову. Такиј сум та журба, шчо аж дивно: јак таки такиј молодиј парубок, та такиј сумниј!
Сьак-так добув Чіпка підпасачем до осени. В осени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десьати карбованців не було, а пјати не приньали. Потьагли діда, јак до різниці вола, до пана Польського в двір… На Чіпку нальагла шче гірша журба, шче міцніше сповивав јого смуток. То було, хоч з дідом одведе душу, розважитьсьа, а тепер — діда нема… і в двір не пускајуть!