Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXV
| ◀ XXIV. Розбишацька дочка | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XXV. Козак — не без шчастьа, дівка — не без долі |
XXVI. На својім добрі ▶ |
|
Вернувсьа Чіпка до дому, та зараз кинувсьа по хазьајству, — не загльанув і в хату. Мати тільки ј бачила, јак він овечатам підкладав просьанојі соломи.
Настав вечір. Мати роспалила піч, поставила вечерьу варити. Уже ј вечерьа поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, приньалась перемивати посудину, підмітати хату. Уже ј коло посудини упоралась, і хату підмела, — не јде Чіпка.
— Шчо це він там так забаривсьа? — промовила Мотрьа сама до себе, та ј вијшла погукати.
Гукала-гукала, — не чутно. Увіјшла вона в хату, підождала шче трохи, — немаје. Материне серце стала розбірати досада.
— Јак би знала, не захожуваласьа б і коло вечері… Хоч би був у хату напльував, сказав, — чи дома ночуватиме, чи знову повіјетьсьа на всьу ніч… Побила мене лиха година, та нешчаслива, з тими побіганками! Та то ж — день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повіју всесвітньу, — та ј віјетьсьа…
З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечерьати. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, у друге, — та ј удавиласьа… Сьорбнула ложку шчерби, — та ј загадаласьа… Галушка на спичці захолола; шчерба в мисці застигла — заволокласьа зверху сироју плівкоју… Јак здумала Мотрьа знову јісти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерьу на припічку, обмила ложку ј миску, — та ј полізла на піч спати… Думки про сина обступи јіјі ј не підпускали сну…
А Чіпка тим часом справльав своје діло у Крутому Јару. Там, на пивниці в жида, служив Лушньа. Чіпка пішов до јого. Прогульавши перед тим цілиј день, Лушньа над вечір знемігсьа та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Не швидко Чіпка знајшов јого, — задутого, сонного.
— Тимохвіју! Тимохвіју! гукав він, качајучи Лушньу з боку на бік. Чув? Тимохвіју!…
Тимохвіј тільки мукав та бикав. Чіпка довго вовтузавсьа: перекидав јого, підводив… На останку, розсердившись, штовхнув Лушньу під бік ногоју. Тој скрикнув — і роскрив очі.
— Јакого ти чортового батька? гукнув він, та не гльадьа на Чіпку, знову поваливсьа опукоју на солому.
— Тимохвіју! — гукаје Чіпка, стојачи над ним.
— Чого?
— Устань…
Лушньа зирнув, ледве підньавшись в гору верхні віјі.
— Це ти, Чіпко? чого ти?…
— Уставај!… Треба.
— А шчо там? повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушньа.
— Ти не знајеш, де Сидір живе?
— Ја ј Сидіра не знају… Јакиј це?
— Москаль… Тој шчо… памјатајеш?
— Не знају!… одказав Лушньа, чухајучись та зіхајучи.
— Сидора-москальа не знајеш?
— Та самого знају, — та не знају, де живе.
— Так, може, тут хто з ваших знаје?
— Не знају… позіхајучи, одказује Лушньа.
Чіпка зо зла поскріб потилицьу.
— Тут је в вас на пивниці пушкарі, — мабуть, вони знајуть…
— І того не знају…
— Шчо ж ти знајеш? скрикнув з серцем Чіпка.— Нічого не знају, — одказав понуро Лушньа, ј перекинувсьа на бік.
— Божевільниј!
Чіпка пльунув і вијшов з клуні. Серце јого пекла досада… — „Піти б до Петра та до Јакима? — подумав він. — Так же не близькиј світ: треба аж на Побиванку теліпатись…“ Він знову вернувсьа до Лушні.
— Тимохвіју! та скажи, Христа ради…
— Шчо ја тобі скажу?… І чого јому так припало до того Сидора?!…
— Ироде! гаспиде! закричав Чіпка: напивсьа, шчо ј јазика не повернеш у роті, — то јому ј бајдуже, шчо тут з тебе жили тьагне…
— А-ај, го-спо-ди!… позіхајучи, каже Лушньа. — Ходімо вже… та ј устаје.
Чіпці трохи полегшало. Вијшли вони з клуні; напрьамились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуньа стојала оддалеки. Треба було переходити до хати через пустинньа. Тут вони стріли метку москалів, котрі јшли до півниці випити пива. В тој час уже добре смерклосьа. Вони поздоровкались з москальами ј швиденько поминули јіх. Коли це — шчось ударило Чіпку ззаду по плечі.
— Здоров, Чіпко!
Чіпка огльанувсьа, — Сидір.
— А-а, здоров, Сидоре!
— Куда јефто ви? питаје Сидір.
— Та тебе шукајемо, — одказав Чіпка.
— Ну, вот і харашо. Пајдьом вмьестье піва випьјем.
— Ви јдіть собі, а ја піду спати, — каже, одрізньајучись, Лушньа.
Чіпка пішов з москальами.
— Сидоре! ја до тебе мају діло, — каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
— Какоје? кгаварі!— Та… бач… мнучись, одказује Чіпка: — льуде чужі…
— Кгаварі-кгаварі: ето, брат, свајі.
— Та хоч і својі, — та не можна…
— Ну, пајдьом паходім. Ви, братци, абаждітье. Ја — січась, — обернувсьа Сидір до москалів.
Вијшли вони у двох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім нальагла на земльу, а в додаток шче ј туман підньавсьа. Було темно ј вохко. Чіпка почув, шчо в јого јакось страшно затіпалось серце, мов шче ніколи так не билосьа; в грудіх спірало дух, важко було дихати… „Шчо — јак не схоче?“ думав він. Серце в јого хололо, він не знав, з јакого боку підступити до Сидора.
— Ну, что жь ти? — не видержав Сидір.
— Та бач, Сидоре… Ја чув — ти женишсьа…
— Да. А что?
— Та, кажуть, либонь молода не хоче…
— Как нье хочет?… Да что малада, калі атьец с матьерьју слово далі!… Чево јеј јешчо?
— Та воно, бач, нічого… Јаке тільки ваше житьтьа буде?… Не з ними ж тобі жити, а з жінкоју…
— А калі нье будьет слушатьсьа — јефто на што? — і показав кулака.
Чіпку проньав на скрізь і страх, і холод.
— Сидоре!… не губи душі!… бовкнув Чіпка з опалу, та ј сам схаменувсьа, — та було вже пізно.
— Какој душі? — питаје здивованиј Сидір.
„Виручај, милиј боже!“ подумав Чіпка — ј голосно промовив:
— Вона тебе не кохаје… Ми з неју давно знајемось, та…
— Может бить хочешь, чтоби ја уступіл тьебье? — перебив јого Сидір. Нье, брат: не бивать јефтаму!
— Ти, јак москаль, брате-Сидоре, — всьуди вештајешсьа, всьуди ходиш з полком, — ти собі знајдеш десь крашчу…
— Да что ти, брат? Вьедь ја іздьержалсьа… Четвертнују фьедьфьебельу дал, пьатідесьатірубльовују ротному, штоби только пазволіл; да јешчо пакупок сдьелал рубльов на пьатьдьесьат…
— Ја тобі, коли хоч, у двоје верну…
— Да какже, братьец? Вьедь меньа спросьат: почему нье женілсьа? тогда что?
— Скажи, шчо розіјшлисьа… Молода не дужа, або шчо… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!… зараз і гроші дам.
— Да ано, брат, так… Только — как же бить-то?… ти развье с неју — таво?
— Та кажу ж тобі, ми з неју давно женихалисьа… Вона мені оце ј каже: коли віддадуть за тебе, — сама на себе руку наложу…
— Ішь-ти!.. јешчо атвьечать прідьотсьа…
— Еге ж… Не губи, Сидоре душі!… Ја знају: ти чоловік добриј…
— А что-же ја јему то скажу, отцу?
— Сплети шчо… Скажеш: походу дожидајуть… через те ј не дозволено. А ја вже, брате, вдобавок замогоричу хоч і всьу вашу роту… шчо б мовчали…
— Ньешто так?… Пажалуј… роздумујучи, згожујетьсьа Сидір.
Чіпка так і повис јому на вјази:
— Сидоре! братіку!… гульај же тепер! гульај!… Ходім зараз гроші дам.
Вернулись вони в пивницьу, росквиталисьа. Чіпка напојів Сидора ј москалів, шчо з ним пријшли, та на радошчах і сам так лизнув, шчо насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи јти до дому, чи тут спати?… Таки поплівсьа до клуні, де Лушньа спав. „Ні, шчо б мати не лајала, тут засну,“ — подумав уступивши в клуньу. Незабаром він захріп коло Лушні, јак задавлениј…
Ніч була сира, холодна. Туман важкоју пароју вривавсьа по під дверима в клуньу; холодив гарьаче тіло, добиравсьа до кісток… Чіпка прокинувсьа, здригнув… Прокинувсьа ј Лушньа. Росказав јому Чіпка, јаким побитом забравсьа сьуди спати. На дворі стало сіріти. Крізь шчілини пробивавсьа білуватиј крај схід-сонцьа. Чіпка встав, та не вмитиј, не рошчесаниј, побравсьа прьамо в Піски.
Уже розвидньалось, јак він вернувсьа до дому. Шче здалека побачив: — блишчав огонь у вікнах јого хати. „Мабуть, мати прьаде,“ подумав він, та ј став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підіјшов під вікно, постукав.
— Хто там? одкликнуласьа мати з середини.
— Це ја, мамо! Відчиніть!
— Сину, сину! — почала виговарьувати Мотрьа, впускајучи в хату. — Доки ти будеш волочитисьа шчо-ночі?… Чи не за старе бува знову приньавсьа?… Та то ж — шчо ночі! Јак вечір настане, — так і зньавсьа, ј пішов… А он — всьуди такі чутки ходьать… Шче на тебе, чого доброго, скажуть…
Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавньа радість тихо мирила јого серце.
— Не журітьсьа, мамо! — з усміхом, одказује він: — Ось, незабаром, јак бог поможе, не буду ј з хати виходити…
— Видно по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала; а вже матері не послухајеш…
— Та, може ј жінка…
Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона јіјі, ј зрадувала. Одначе Мотрьа не сказала на це нічого. Вона тільки суворо гльанула на сина,та ј знову сіла за гребінь.
Чіпка, запаливши льульку, вијшов до скотини довідатись, — та проблукав — уже геть сонце підбилосьа… А там — і мајнув на хутір до Гудзьа.
Мати — јак мати. Вона проньалась жалем ріднојі дитини, згльанулась на јіјі сльози, благаньньа, — сказала про все Максимові. Максим, хоч і хотів би мати зьатем Сидора, шче такого молодого, а вже унтер-охвицера, — та пригадавши своје гірке московське житьтьа, не посидьаче та невільне, — сам згожувавсьа з дочкоју… Взьали јого смутні думки. Він цілу ніч не спав, усе думав.
На ранок радитьсьа з Јавдохоју: јак би від Сидора відскіпатись? Коли ј Сидір јак раз настиг на ту раду. Довго він терсьа та мньавсьа, поки зваживсьа сказати про своје лихо… Јак став він журливо виводити, шчо ја б, мов, боже, јакиј радиј, — та поход усе стратив!… Старі слухали, та жалкували на ту лиху причину, а сами нишком раділи. Најбільше ж раділа Гальа, слухајучи такі речі з својејі хатини.
Вирьадивши Сидора, батьки појіхали чогось у Гетманське. Гальа зосталасьа одна дома. Вона була весела, хоч і тревожна і з радошчів сама на знала, шчо робити, з ким ними поділитисьа. Убравшись в најкрашче убраньньа, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, поставила страву; знову співала, бігала, вигльадала в вікно: чи не јде, бува Чіпка?
Чіпка не јшов. Марно вона трудила очі вигльадајучи јого. Иноді чорна пльама серед польа здаваласьа јіј ним; вона кидала піч і, не памјатајучи сама себе від радости, вибігала аж за хвіртку стрічати јого… Розгльадівши оману, верталасьа вона в хату з жалем у серці, з сльозами на очіх. „Він, мабуть, мене не льубить, шчо не јде… Јак би він льубив мене, то не јшов би — летів… А він?… дурить… з ума зводить!“ Такі думки мутили јіјі голову, ображали серце і Гальа сумовала…
На тој саме час нахопивсьа Чіпка. Јак вона кинулась до јого, јак привітала! Де діласьа журба јіјі, смуток? Очі горіли коханьньам, одрадоју, вид осіјав, јак соньашниј ранок весньаного дньа. І шчо за радісниј був день тој! шчо за льуба розмова!…— Чіпко… голубчику… Признавајсь, льубиш?…
— Льубльу, Галочко…
— А скажи: покинеш?… Покинеш таке житьтьа?… допитувалась вона Чіпки, загльадајучи јому в вічі.
Чіпка мовчав. Він льубовавсьа јіјі веселим голосом, налитими радістьу очима. Вона ж — не переставала шчебетати перед ним, јак та ластівочка.
— А јак ми заживемо з тобоју! јакі порьадки заведемо!… З ранку — ти будеш хазьајнувати коло худоби, а ја — в господі… Адже ти будеш кохатись у скотині? Ја не льубльу конеј… воли краші… Воли таки смирні, тихі… А корова шчо б мені безпремінно була! Чујеш? Ја ј не піду за тебе, јак тільки корови не купиш… та шчо б з тельатком!… Шчо ја пак казала?… От уже ј забула… Бач!… Так ото ранком ми будеми поратисьа; потім пообідајемо, спочинемо; потім упјать ти шчо небудь зробиш, поки вечір; а в вечері ја вечерьу зварьу… Уже таких мньаких та пухких галушок зварьу, шчо губами можна буде јісти… І все в нас буде тихо, мирно: — ні лајки, ні сварки ніколи… Ти не будеш лајатись?
Чіпка осміхнувсьа.
— Чого ти сміјешсьа? Ти, мабуть і битисьа будеш? А ја, дурна, питају, — чи будеш лајатись… Гльади мені: тільки будеш мене зобіжати, — то ја тебе покину…
— Та годі тобі, Гальу, про це думати! Јак можна таку зозулечку лајати, або бити? Ти, јак те сонечко, закрасиш моју смутну хату, розвеселиш матір…
— Ба! У тебе ј мати је? А ја ј забула…
Брови в Галі на хвилину здвинулись, буцім від тьажкојі думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Гальа знову веселенько зацокотала.
— А твоја мати — стара?
— Ні, не дуже… Лихо тільки јіјі зостаріло, та нужда молодого віку…
— А ја, Чіпко, не знају, шчо то таке лихо та нужда… Росла ја в доволі, не знају того нічого. Хіба, може, шче моје від мене не втече, наздожене мене… Ні, ја не хочу!… Чув, Чіпко? Не хочу ја ні нужди, ні лиха… Хај јому цур, хај јому пек!.. Не хочу!… От, тільки шчо: чи твоја мати сердита? чи не буде вона мене лајати?…
— Ні, Гальу… Ніколи сього не буде, шчо б хто сказав тобі ј слово на-криво, — не тільки шчо… Та ти така, шчо мати моја, јак побачить тебе, то більше вподобаје, ніж мене.
— Јака ж ја? прьадучи веселими очима, допитувалась вона.
— Така… жартував Чіпка.
— Јака — така?
Чіпка кинувсьа јіјі обнімати…
— Гльади ж мені! гльади! Тільки одуриш… і свариласьа на јого својім маленьким, білим пальчиком.
Довго шче вони отак льубовалисьа та миловалисьа. Потім — обідали. По обіді радились, јак сказати батькам. Та вже над вечір Чіпка пішов до дому.
Мати стріла јого на дворі з серцем.
— Де ти ходиш? де ти бродиш цілиј день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене стару?… Господи, твоја вольа!… То, бувало, хоч у день дома; а тепер — понудивсьа до обіду, а там і скривсьа плечима ј очима… На вішчо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам гльадіти?..
— Не візьме јого, мамо, біс! весело одмовльаје Чіпка.
— Та ј тебе б не взьав, коли б навідавсьа хоч у полудень… Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, шчо в таку негоду гибне на дворі…
— Підождіть, мамо: ось јак візьму жінку, — заживете тоді: јак у бога за дверьми.
— Тоді то те ј буде! страчујучи гнів, журливо вимовльаје Мотрьа, увіходьачи в хату. За неју ј Чіпка увіјшов.
„Шчо це він мені все плешче: жінку, та ј жінку? І вчора — жінку, ј сьогодні — жінку… може справді надумавсьа…“ І хочетьсьа јіј попитати јого. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.
— Невістку, кажеш, візьмеш, сину?… тоді заживу, јак у бога за дверьми? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, шчо свекрусі ј сорочки не випере…
— Та може, сама таки ј не буде прати, — одмовльаје Чіпка.
— А хто ж? аж з льаком спитала Мотрьа.
— Најмичка.
— Јаку ж ти там грапиньу задумав брати, шчо шче ј најмичку до нејі треба?
— Грапиньу, мамо, — усміхајучись, каже Чіпка.
— Не високо лишень несисьа, сину, а то јак пријдетьсьа падати…
— Нічого, мамо, високо нестисьа: ја візьму жінку, јаку мені треба.
— Та шчо це ти — сміјешсьа з матері, чи шчо? Чи справді знајшов собі пару?…
— Знајшов.
— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрьу, бува, Шрамченкову?… То — багачка, та гордовита, сину. Не рају ја тобі јіјі брати… Та својім багатством шчо дньа тобі очі вибиватиме…
— Ні, мамо: не Мотрьу, а Гальу.
— Јаку Гальу?
— Знајете, мамо, москальа Гудзьа?
— Того, шчо на хуторі?
— Того самого.
— То шчо?
— Дочку јого, мамо…
Мотрьа задумалась. Смуток заслав јіјі погльад.
— Не знају ја, моја дитино, тијі дівчини… Хто јого зна, — шчо воно за льуде, ті москалі… Знају тільки, шчо замолоду він те тільки ј робив, шчо пив, та гульав, та волочивсьа. А јак отдав батько в москалі, то про јого ј слух запав… Вернувсьа жонатим і багатим… Жінка јого либонь не з наших: здалека відкільсь він вивіз јіјі… Чи не така бува ј дочка?
— Ні, мамо: дочка ј трохи не схожа на матір…
— О-ох, сину, сину! Хто јого знаје… У чужу душу, кажуть, не влізеш — шчо там у ніј заводитьсьа. Може вона з виду ј добра здајетьсьа, то шче поки дівкоју… Кожна дівка, поки не вијшла заміж, то ј добра; а јак звјазали руки, то зараз і почне витребенькувати… І те не так, і друге не по ніј!… А шче ж, јак багачка!… Про мене, коли б ти, сину, оженивсьа ј на Олені Підьківні… Дівка тиха, робоча… Знају добре, шчо була б тобі жінка, а мені невістка… А коли вже ј Гудзівну сподобав, то шчасти боже!… Звісно, — не мені з неју жити, а тобі, моја дитино… Міј уже вік не довгиј; швидко вмру, все покину… Тобі з неју вік вікувати, а не мені… Тільки воно ј на тім світі легше лежалось би, коли б ја знала, шчо ти будеш шчасливиј! А то, јак у вас тут буде шчо дньа гризньа та сварка; то јаково̀ там і мені лежатиметьсьа! І мојі кістки струснутьсьа під землеју…
— Ні, мамо: Гальа буде жінка јак-раз по мені. Ја вже јіјі давно знају…
— Коли по тобі, то хај тебе, сину, господь на все добре благословльаје! Ја не забороньају. Не жалкуі тільки дитино моја, на матір, јак — не приведи, господи! — пријдетьсьа вік калатати… Знајеш — багачок? Вони всі здатні на докори… А не маје, сину, тьажчојі докори, јак докора про твојі злидні… Злидні — та чесно нажнті! А то — навезе від батька-матері дрантьа та ганчирја всьакого, та ј не руш ти јого… Вона тобі шчо дньа буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згајнували… Нема гірше, сину, јак докора багачки!… Через те б ја ј не рајала б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівньу собі, то ј усе буде в вас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очеј твојіми злидньами, ні ти јіј не докорьатимеш нічим, — бачив, на шчо брав! Та јак ја вже прожила на світі, та побачила льудеј, то скажу тобі, шчо з убогих і хазьајки крашчі бувајуть… Нужда та злидні навчајуть і свого берегти ј чужого гльадіти. А коли воно виросте в роскошах, та при најмичках, то јому все ні по чому: так усе ј гајнуватиме!
— Не така, мамо, Гальа. Нічого вам турбуватисьа. Хоч вона ј багачка, а все сама коло всього… Всьому знаје лад дати. А шчо вона маје лишнье там, то то шче крашче. Буде об ві-шчо на першиј раз руки зачепити, та ј повести гаразденько хазьајство… На ві-шчо ж мені дано голову ј руки… Не клопочітьсьа, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали јіјі, або хоч бачили, — зараз би так уподобали, шчо сказали б: не бери, сину, другојі жінки, — бери Гальу Гудзівну.
— Не дивись, сину, на о̀браз, а дивись, јака вона до тебе је! Иноді ј уродлива, та лиха гадина… Својејі долі не вгадајеш.
— Одже, коли хочете, моја дольа з неју виростала…
— То ј боже благослови, сину, коли так! Шукај старостів, та ј шли, јак шчо віддадуть…
Того ж самого вечора побіг Чіпка до Грицька.
— Грицьку, братіку! Чого це ја пријшов до тебе?
— Кажи.
— Пријшов прохати в старости.
— Хіба женитисьа задумав? — умішаласьа Христьа.
— Еге ж. Оце думају: оженьусьа раз, та ј закајусьа! жартује Чіпка.
— Кого ж думка брати? пита Грицько.
А Христьа — аж уха наставила.
— Тоді побачиш… Кажи: чи підеш?
— Та бог же јого знаје… Може, ти мене заведеш у такиј двір, шчо ј кольаки скуштују…
Усі засміјалисьа.
— Та в такиј же то ј думка завести, — жартује Чіпка, — бо однак тобі ніхто боків не мне. Христі б, јак жінці, годилосьа… Та шчо ж, коли вона така добра вдаласьа, шчо ніколи ј слова насторч не скаже!
— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати! допитујетьсьа Христьа.
— А хочетьсьа знати? хочетьсьа?
— А вже ж хочетьсьа…
— Ну, хај же кортить, коли хочетьсьа…
— Ну бо, кажи; а то ј Грицька в старости не пушчу.
— Та ја ј сам не піду, коли не скаже.
— Нічого вже з вами робити, каже Чіпка: треба признатисьа… Знајете Гудзівну?
— Јаку? Одарку? питаје Христьа.
— Ні Гальу.
— Јаку це? питаје Грицько, роздумујучи.
— Москалеву дочку… того москальа, шчо на хуторі живе.
— Не зна-ју, — одмовльаје з протьагом Христьа. — От, дивись: ј потеліпавсьа ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!… І чого јого туди понесло?!
— Понесло… усміхајучись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку: підеш?
— На коли?
— На ту суботу, — гульашчиј день буде.
— На суботу — можна.
— Гльади ж, Грицьку! А поки шчо — прошчавајте! Шче треба в одно місце бігти…
Чіпка пішов, Грицько з Христеју завели розмову про јого.
— От, дивись, Христе: таки будуть льуде з цього Чіпки! Оце одружитьсьа, а жонатому, — звісно, — вже не те, шчо парубкові…
— Хіба јого не видно ј спершу було, шчо він чоловік путьашчиј? Чи до роботи, чи до мајстерства — до всього вдавсьа.
— А пив же та волочивсьа јак?! згадав Грицько.
— Молодиј був — дурниј, а постаршав — за розум узьавсьа — одказује Христьа.
— От тепер і старіј Мотрі таки спочинок буде, а то сердешна мати не знала спокоју ні в день, ні в ночі…
— Бозна шче јака невістка буде?…
— Та шчо невістка? Хај јака вона собі там не буде; а він, јак син, повинен не дати в образу ріднојі матері.
— Та бувајуть, Грицьку, такі, шчо ти јіј хоч кіл на голові теши, а вона — јак тіјејі, та ј тіјејі…
— Ну, в мене б вона не тіјејі заспівала.
— То ж то в тебе.
— А шчо ж? Це б то попустити, шчо б чорт батька зна-шчо мојеју рідноју матірју верховодило? Ні, мабуть би прикусила вона јазик, сціпивши зуби!
— Шчо ж, јак би оце в тебе ј справді мати була, то це б і мені так було?
— Так ти ж, Христе, не така… Ја знају, шчо ти б і матері мојіј догодила, јак мені…
— То шче, јака б мати була.
— Та ти всьакіј матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна льудина?
— Та ја за бабу Мотрьу нічого не кажу. Спасибі јіј, вона така добра до нас, не мов рідна. Ја кажу за других. Он, у Василенка: на ві-шчо невістку перевела? Јак ішла — калина калиноју була; тепер, — јак з хреста зньата! Он-то јакі бувајуть свекрухи!… Такіј сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіпльалосьа; одна думка нанизувалась на другу, — то зіходьачи на льудеј, то звертајучи на Чіпку.
— Ти ж мені роскажи, јака там молода, — вже льагајучи спати, каже до чоловіка Христьа. І де він јіјі видрав?…
— Та вже ж побачимо, шчо там за цьацьа така, — то ј роскажу, — одмовив Грицько, ј собі вкладајучись.
Јому знај привиджувалась Гальа, весела, јак јасочка, — јак вона буде бігати по хаті та порьадкувати… Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, — промигнуло в думці, ј викликало цілиј ріј… Јому вже ввижајетьсьа, шчо він розвалив оцьу хату, а заложив нову, з світлицеју, з хатиноју, з великими вікнами… „У хатині ми будемо жити, — радитьсьа він з Галеју; мати, мабуть, не злазитиме ј з печі; а світлицьа — чужого чоловіка приньати…“ — Добре, Гальу? — Гальа засилаје јому погльад згоди… Пересновујутьсьа јого думки з јіјі думками; викликајуть усмішку, радість… Добра надіја пестить јого серце. Чіпка забуваје давне житьтьа, забуваје все, шчо було-минуло: на легеньких крилах прудкојі думки несетьсьа він у перед, далі… в рај тихого шчастьа…
Мотрьа думала те ж про Гальу. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. „Господь јого знаје… — думала вона. Хоч би ја јіјі бачила коли, хоч би чула јіјі мову, голос… Може, там така, шчо ј не приступ; а може з тих, шчо аби завјазати світ парубкові, а то ј кине, — другого знајде… Між багатирками ј такі часом бувајуть… Звісно — з жиру! Виросте в роскоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану; не кололо білих рук об кольучу стерньу, — все те најмички… А тут побаче, шчо все те треба својіми ручками та пучками… візьме, та ј кине… Хіба тепер јак на світі стало?!
Від таких гадок сердешна мати знај перекидалась з буку на бік, та важко зітхала.
— Ви не спите, мамо?
— Ні, сину.
— Чому ж ви не спите?
— Та так… усе думки такі лізуть у голову…
— Не журітьсьа, мамо!