Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXIV
| ◀ XXIII. Не взначај својі | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XXIV. Розбишацька дочка |
XXV. Козак — не без шчастьа, дівка — не без долі ▶ |
|
Цілиј тиждень лив дошч, јак з відра. Цілиј тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазьајству: то коло того, то коло другого.
— Знајеш шчо, сину? — каже јому одного вечора мати, прьадучи вовну — знајеш шчо? Оце ја дивльусьа на тебе ј на себе, та ј думају: ја вже стара, нікчемна стала; уже мені важко иноді ј у печі витопити… Чују, јак сила моја упада, смерть наближајетьсьа… Ти б одруживсьа, сину! Не доки јого одкладати… Уже, слава тобі, господи, другі твојіх літ дітками льубујутьсьа; а ти все бурлакујеш, та, мов, загубив шчо, ходиш… Хіба мало дівчат у селі? Сподобај јаку, та поки пилипівка не зајшла, — одружисьа, сину… І сам не будеш світом нудити, ј мені поміч буде!
— Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.
— Чому нема, сину? Он, Христьа Бондарівна, Мотрьа Книшівна, або Катрьа Остапіјчина? Чим не дівчата?… Шчо не богаті? Та багата ј не піде, сину, на такі злидні, јак у нас… А все ж вони дівчата, јак слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухньані… Оженисьа, сину; оженисьа, міј голубе! Хај хоть на старість доведетьсьа мені тебе в парі побачити…
— Шкода, мамо!
— Чого, шкода. Шкода, кажуть, лихиј чоловік! Доки ж јого отак волочитисьа? поки ј голова посивіје?!…
— Пријде пора, — пријде сама.
— Хіба јака городньанська повіја… А вже добројі не діждеш, шчо б пријшла сама.
— Уже јака буде, така ј буде.Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк і Чіпка, думајучи своје про себе.
Післьа ціјі розмови, діждали неділі. Хмурне небо розгодинилось; блиснуло сонечко јасне; повінув вітерець — стрьахла трохи земльа.
— Ја, мамо, каже Чіпка, піду в Омельник на јармарок: чи не купльу коньаки?
— Боже тобі поможи, сину! Тільки — на ві-шчо ти на зиму јіјі купиш? Чим јіјі прогодујемо?
— Та вже знајдемо чимсь.
Зньавсьа Чіпка післьа раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прьамісенько до Гудзьа на хутір.
Пријшов до двору, — всьуди позачиньано, позапирано. Почав Чіпка дергати хвіртку: хвіртка була заперта. Дві собаки кинулись до воріт, брьазкајучи цепами.
— Хто там? гукаје голос з двору.
— Це ја. Одчиніть!
— Хто — ја?
— Чи дьадько Максим дома?
— Ні, нема.
— А де ж?
— Појіхали в Омельник на јармарок.
— А тітка Јавдоха?
— Та ј мати ж з ними.
— То це ти, Гальу? пізнав јіјі Чіпка по голосу.
— А ти хто?
— Та відчиньај уже, — тоді побачиш!
Пізнала ј Гальа Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одшчепнула.
— Чого це ти пријшов?
— Тебе одвідати… јак поживајеш, моја горличко?
Гальа мовчала. Гльанув на нејі Чіпка, та ј здивовавсьа: пожовкла, з лицьа спала, зморшчилась…
— Шчо з тобоју, Гальу? — аж скрикнув. — На тобі лицьа не знать… Ти недужа?— Та јди вже в двір, — сердито одказала вона, з нетерпльачоју. — Стану ја під двором розмовльати…
— Чіпка ввіјшов у двір. Гальа зачинила хвіртку, зашчепнула, ј повела в своју хатину.
Хатиночка, — јак чашечка: невеличка, чиста, јасна, весела. На покуті стојали образи в срібних шатах, заквічані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретьазьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку — стіл стольарнојі роботи; в другому — ліжко, заслане мньаким шовковим ко̀цем; по-під стіноју — невеличкі стульці. Всьуди так хороше, чисто; пахошчі од васильків та мньати окривали всьу хату, лоскотали чутьтьа… Чіпці здалосьа, шчо він у рај вступив… Усе гаразд, јак би не така сумна Гальа!
— Ти не здужајеш, Гальу? знову пита јіјі Чіпка, пильно дивльучись у вічі.
— Ні, здорова… тільки не весело чогось… так шчось за серце ссе.
— А ја тобі ј не дьакују за кесет, — мовить, здумавши Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама бува ј гаптувала?…
— Јакиј кесет? питаје Гальа, звівши на јого својі задумані очі.
— А тој, шчо ти в міј вложила, јак забув свого....
— Коли? Шчо це ти — збожеволів, чи шчо?
— А хто ж то вложив?
— Та коли?
— Та тоді ж, јак міј вертала.
— А ја почім знају?… стала б ја такому . . . . . . . . кесет дарувати!! От, шче не видано!… веселіше зашчебетала вона.
По голосу пізнав Чіпка своју недавньу Гальу, жартовливу ј веселу. Серце јого зраділо, очі заблишчали.
— Галочко, почав він.
Гальа дивиласьа прьамо јому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніјаково.— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на тој бік устала?
— А тобі шчо за діло?
— Галочко!
— Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити…
— Галочко!…
— Геть, одчепись!…
Устала вона од јого; одіјшла; сіла крај вікна, шчо виходило прьамо на поле, та ј послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускајучи крајі својі на земльу. По личку јіјі, сумному, та жовтому, раз-по-раз пробігали јакісь смужки. Чіпка дививсьа на нејі, та дивувавсьа, шчо з нејі сталосьа… А вона не спускала очеј з вікна. Чіпка бачив, јак вона поблідла, јак заблишчали в нејі очі — јак дві гарьачі сльози скотилосьа по личку… до долу. Він дививсьа на все це, а серце јого, неначе хто давив… у лешчатах, — так јому було больаче, та трудно…
— Гальу! рибонько моја! чого ти плачеш? питаје він, підступивши до нејі. — Чому ти не повідајеш мені свого горьа?
Гальа закрила очі руками, захитала головоју… Чіпка присунувсьа до нејі.
— Галочко!… льубаја моја!
Вона схилила на косьак голову, стиха плакала.
— А ја думав… каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови јіјі. — А ја думав: піду до нејі… провідају јіјі… Мати скребе голову: женись, та ј женись!… дівчат мені раје… (Гальа притихла, наче заснула). Та не пријмаје јіх моје серце… Піду, думају, до својејі голубоньки… скажу јіј…
Та тихо схилившись, злегенька поцілував він Гальу в незакриту шчічку.
Гальа здригнула, підвеласьа… Очі заплакані; личко од натовпу почутьтьа та від сліз горіло. Гльанула вона на јого та јакось жалісно запитала:
— Чому ж ти батькові та матері не сказав?…
— Ја хотів, моја горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?… чи вподобала мене, моје коханьньа?…
Гальа, — мов ожила. Випрьамилась, довго ј пильно дивиласьа на Чіпку, — не мов вивідувала правди. А це зразу, јак заломить својі руки — аж пальці захрушчали… В очіх у нејі заграла одрада не одрада, зло не зло, — шчось добре, льубе, а разом хиже ј лихе.
— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, јак ја вільна була?… јак вінок плела?… јак по широкому польу, по луках квітки збірала?… Гульала по світу, — нема впину, нема заборони… А тепер?… тепер…
Вона знову заламала руки, — знову јак поламані, захрушчали пальці; на очі навернулисьа сльози, — от-от бризнуть…
Чіпка — сам не свіј. Зблід на виду, опустив голову, — та не швидко вже стиха бојазко запитав:
— Шчо ж тепер, Гальу? шчо?… Скажи мені… все, все!…
— Шкода… засватана вже ја!…
З очеј хлинули сльози в нејі, облили личко… Закрила вона јого рукавом, знову опустиласьа коло вікна на стулець, схилила на руку голову, та нерозважно плакала…
Јак хто гостриј ніж угородив Чіпці в серце, — так невеличкі ті три слова. Јак хто обухом гамселив у јого голову, — так одзивалосьа в ніј гірке риданьньа Галине… Він хапавсьа за думку, — шчо тепер робити, — та голова ј памјать уже не служили јому… Думки рвалисьа, на шматочки; він силивсьа звести јіх до купи, напрьагав розум… та, здајетьсьа, ј розум јого покинув… Нічого не пригадаје… Чув тільки, јак у голові гуде, шумить, дзвонить; — јак серце раз-поз-раз тіпајетьсьа, наче збірајетьсьа вискочити… Не знајучи јак, з чого почати, він вхопивсьа за першу думку, на силу вимовив: — Коли ж це?… јак?… за кого?…
— Тоді ж… того самого дньа, јак ти пішов… Москаль Сидір зоставсьа в нас, та в вечері попилисьа з батьком, та ј…
— Та ј шчо батько? перервав Чіпка.
— Іди, каже… не вік дівувати… Ј мати рајуть: іди!… Сидір, кажуть, чоловік хорошиј, тихиј…
— А ти — шчо? аж кричить Чіпка.
— А ја?… Не льубиј він мені, — кажу јім…
— Шчо ж вони?
— Годі, кажуть, усе льубого, та милого дожидати… і то гидкиј, і то не гарниј, не льубиј… Поживете, — польубитесь…
— Со-баки! — гримнув Чіпка на всьу хату. Гальа на јого гостро гльанула.
— Де він живе? грізно одрубујучи кожне слово, запитав Чіпка, а в јого очіх засвітило шчось страшне.
— Не знају…
— Убју… заріжу… задавльу!… Скочивши з місцьа, кричить він, бігајучи, јак несамовитиј, по хаті, та скрегочучи зубами.
— Тьу-тьу!… тьу-тьу!… одмовльаје Гальа, підвівши голову. — Шчо це ти: здурів, чи шчо?… Тільки хоч пальцем зајми јого… то не бачити тобі мене, јак свого уха!
Чіпка схаменувсьа. Опустивсьа на стулець; звісив на груди важку голову.
— Бач… јакиј ти! каже јому Гальа. — Бач јакиј?!… Јак же мені за такого јти, коли він так безневинно візьме, та ј заріже чоловіка?… Јак ја за такого піду?… Пријде така година, шчо ј жінку задавить… кинетьсьа ј на нејі, јак скажениј…— Галочко!… побіјсьа бога… шчо це ти кажеш?… Шчо б ја?… мене заріж… мене задави…
— А Сидора?… га, Сидора?…
— О-ох!… Ти не знајеш, Гальу, јак мене завіјна вхопила… Пече мене… оттут пече… мов хто жару насипав…, — показује на груди.
Гальа мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівсьа з місцьа, став ходити вподовш хати, та блукав страшними очима по стінах… Зробилосьа тихо, важко. По задуманому личку видно було, шчо Гальа думала јакусь кріпку думку, — та зразу не зважувалась сказати…
Аж — ось — загорілисьа в нејі шчоки; заискрили одрадоју очі, — роздались, побільшали; одкрилисьа уста від напору спертого в грудіх духу, — аж пашить Гальа, јак у вогні горить…
— Знајеш шчо, Чіпко?… Може, шче не все пропало… Ја скажу матері… може вона батька вмовить… Тільки ось шчо…
Чіпка насторочив уха, пильно дививсьа на Гальу.
— Кинь ти житьтьа таке! скрикнула, та аж поблідла.
— Јаке?
— Чуже добро грабувати, льудеј убивати!
— Галочко!… Ніхто на світі не скаже, шчо б ја кого вбив… Хіба обороньајучись, руки не здержав…
Засовалась Гальа на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.
— Прокльатиј!… каторжниј!… загукала вона на всьу хату. — Обороньајучись?!… від кого обороньајучись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, шчо б хазьајін не ловив тебе?… Злодьуго!
— А вони?… вони хіба крашчі? нажилисьа з нашојі праці, та ј панујуть… А тут… хата валитьсьа; мати стара; сам копи не заробиш у день… Треба јісти; треба ј одьагтисьа… Јак же јого жити, Гальу?… Та хіба ми крадемо? Ми своје одбирајемо… Пан — наробив нами; жид — надурив з нас… А нам хіба з голоду пропадати? серед шльаху погибати?…
— Чіпко… голубе міј! кинь!… Не буде шчастьа, не буде добра… Ти пријдеш у ночі з побојішча… льажеш коло жінки… та тими руками, шчо недавно льудеј давили, в крові грілисьа… будеш жінку пригортати… Тими вустами, шчо несли тільки лајку та прокльони всьому світу — станеш јіј про своје коханьньа шептати, будеш цілувати… у-ух!…
Вона затрьасласьа всьа, јак лист на осичині.
— А жити ж з чого? — напіра Чіпка.
— Робити чесно… працьувати шчиро…
— А товариство?.. А батько?…
— Зајідемо в другиј крај… де б нас ніхто не знав, ні відав…
— О-ох Гальу! Не знају, шчо буде. Ја — отаман… Јак почује товариство, шчо кинув, — не животіти тоді. Покльалисьа так ми один одному…
— Кому ви кльалисьа, душогубці, розбишаки? кричить, схопившись, Гальа. — Кому ви кльалисьа?… Прокльаті!
— Один одному кльалисьа, Гальу…
— Чорт чортові кльавсьа!…
Гальа зареготалась болізно; божевільниј сміх јіјі розкотивсь на всьу хату.
Чіпка гльанув на нејі, замовк, та, јак підстрелениј, опустивсьа на стулець…
— Ти думајеш, — перегодьа трохи, знову почала Гальа: — ти думајеш — легко мені дивитись на житьтьа батькове по бік з житьтьам добрих льудеј?… Бачиш: вони шчиро працьујуть, чесно хліб заробльајуть, з льудьми поводьатьсьа… і встајуть і льагајуть тихі, спокіјні… А тут?… Сиди, јак у тьурмі, на запорі… Страшно ј очеј показати між льуде… Настане вечір, — ціла јурба пјаних льудорізів валить у хату… Шушукајутьсьа, тихо перемовльајутьсьа, поки підуть на всьу ніч… Вертајутьсьа вже перед-світом, — та јак гробовики, ховајутьсьа по горишчах, по погребах… переховујуть чуже, награблене добро… Це все, шчо на мені, — все грабоване! Ти думајеш: не давить воно мене? Мов хто рукоју за горло душить, випіраје дух з мене… Ти не дивись, шчо ја весела ј жартовлива… То веселить мене лиха моја година!… Шче день — сьак-так переможеш… А в ночі — льажеш спати, то ј привиджујетьсьа тобі: буцім лізе хто, кричить: „оддај міј платок!…“ та ј потьагне за волосьсьа… „Оддај моје намисто!…“ та ј хапаје холодними, јак лід, руками за шију… Ти думајеш, легко воно мені носити јого — оце рамја?… легко?!…
Та јак ухопить зо зла руками шовкову спідницьу, — так і рознизала од подолу аж до самого стану…
— Гальу! Гальу!… скрикнув Чіпка, хватајучи јіјі за руки. — Не роби цього!
— Геть! пусти!… пусти!!
Очі в нејі, јак вугільльа, запалали… аж затремтіла всьа.
— Ти знајеш — може, та, шчо цьу спідницьу носила, лежить тепер під землеју — тліје, тільки кров јіјі, марне розлита, встаје… А ја… ја доношују це рамја… мучусьа… беру гріх на себе… за ві-шчо?… За те, шчо ја — розбишацька дочка?… Крашче б ја гола, јак мати народила, по польу носиласьа; јак навіжена, ганьала по степах широких, — ніж мені в ціј тьурмі мучитисьа, в цьому пеклі скліти!… У-у, прокльаті!…
Та — хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шијі до долу.
— Схаменись бо, Гальу! Тебе ж за це битимуть…
— Хај крашче вбјуть, ніж чужим добром задушать!…
І знову сіла вона під вікном, підперла голову рукоју — ј задивиласьа в пусте та німе поле, шчо геть-геть чорніло та сивіло перед јіјі очима… Ніколи вона не здаваласьа Чіпці такоју хорошоју, јак тоді… Він перекидав погльад то на розідрану спідницьу, то на намисто, шчо роскотилосьа по всіј хаті… Јому жаль було својејі льубојі Галі; сумно од такого гіркого житьтьа; а в душу закрадавсьа острах, не було сили — разом всього покинути…
Гальа не довго мовчала. Погльанула вона на знівиченого јіјі словами Чіпку, шчо сидів, мов у воду опушчениј, бојавсьа підвести на нејі очі, — ј жаль проньав льубльашче дівоцьке серце.
— Чіпко! льубиј міј! молила вона. — Покинь!… Заві-шчо ж ја тебе покохала?… Покинь, міј голубе!…
Та підіјшовши до јого, льубо загльанула в вічі.
— Побачу, Гальу… може покину… Подивльусьа… А јак не можна буде?!…
— Ні, покинь! Чујеш: покинь!!… А то ја сама задавльу тебе својіми руками… — нестьамно белькоче вона, обвивши јого шију руками, та обдајучи гарьачими поцілунками.
— Добре, Гальу!… добре, моја рибонько! — шепче, нестьамившись, Чіпка, пригортајучи Гальу.
— Ну, а тепер — з хати — на виступці! — весело загомоніла вона. — Незабаром батько з матірју буде!
Чіпка хотів шчось сказати, та Гальа не дала.
— Іди, јди! јди, јди!
Та взьавши шапку в одну руку, а за Чіпчину схопивши другоју, — поволокла јого з хати.
Нехотьа потьагсьа Чіпка. Нічого робити — треба іти!
Провела јого Гальа за хвіртку; зачиниласьа ј зашчіпнулась.
Поволіксьа Чіпка від двору тихо — по-малу, ледве переступаје ногами… У похиліј голові борьукались веселі надіјі з невимовноју тугоју. Јак здумаје він, шчо Гальа не переможе батька-матері, не вдастьсьа јіј јіх умовити, — то серце јого наче хто в жмені здавить; коли ж нагадаје, јак вони поберутьсьа, житимуть у парі, — од серцьа одіјде важкиј гніт, і легко-легко воно затіпајетьсьа… „А јак же з ними розвјазатись?… јак јіх зрадити?… присьагу поламати?…“ Од такојі думки знову обхопить јого сум; знову серце заније… Отак мінилисьа јого думки: то веселили одрадоју, то пекли огнем туги — ј знемогав він од натовпу јіх. Він уже радніјшиј би јіх забути, покинути, — та сами вони лізли, јак мара, в јого голову… Шчо б розірвати јіх чим-небудь, він почав обдивльатисьа навкруги… Нігде ні душечки, ні льалечки. Німе та буре поле розстилалосьа перед ним і за ним. День випав хмуриј, невеселиј. Дошчу не було; а тільки хмари, јак димчаті килимці, заступали світ сонцьа, пересувалисьа з місцьа на місце, плавали по високому небі, одна одну доганьајучи, одна другу переганьајучи, ј кидали своју сіру тінь на чорновату земльу… Вітер тьаг легенькиј з полудньа… Чіпка підвів голову, радиј хоч вітрові, шчо обвівав јого червониј, јак калина, вид, прохоложував гарьачу голову… Јому стало не мов легче од такојі прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у јого душу, а журба впрьама все таки не кидала серцьа… І Чіпка затьаг:
Зелениј бајраче, на јар похиливсьа;
Молодиј козаче, чого зажуривсьа?…
Спершу тихо, протьажно виливаласьа пісньа, ј чутно в ніј було тугу невимовну, плач гіркиј — задавлениј; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертавсьа на всі боки, і, јак зімні заводи вітру, розльагавсьа журливо по пустельному польу…
лунала пісньа; а поле, мов шче дужче почорніло, аж насупилосьа…