Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА.




XXIII.
Невзначај својі.


Була темна осінньа ніч. Дошч, јак крізь підситок, сіјав — густиј та дрібниј; з землі вставала важка пара, закутувала все в своје вохке запинало, котре не давало бачити, шчо діјетьсьа на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче в мертвому царстві. Під таку годину завжде важко дишетьсьа, сумно живетьсьа. Добрі льуде, аби смеркло, мершчіј засовујутьсьа по својіх домівках; з вікон низеньких сільських хат блискаје світло јакимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всьак не знаје, шчо роспочати — јак би хоч трохи розважитись… Чоловіки: одні — чоботи латајуть, другі — рукавиці плетуть, треті — шчо инче… Жінки та дівчата, — то прьадуть, то сорочки шијуть. Діти, позалазивши на піч, дрімајуть… У хаті тепло, тихо, — хоч і не јасно: серед полу на перекинутім горшчаті ледве блишчить каганчик; јак синьа горошина, темно світить накипілиј гніт… Јакісь померки окривајуть хату. Негода ј туди залазить, і там своје бере! Коли не дошчем обдаје крізь лиху осельу, та в вікна; не важким туманом нальагаје, от — јак на дворі, — то німим сумом по хаті снује, в журбу льудеј сповиваје, тьажкоју тугоју в душу залазить, сном укриваје… Оце дівчина співаје-співаје својіх льубих пісень; а там — дивись: обірвавсьа голос… слабшаје… тихшаје… поки ј сама не счујетьсьа — коли ј јак задубіје голка в недошитіј мережці… Схилила над неју дівчина важку голову; заколиваласьа… дрімаје.

— Шчо це ти, Марусьу? вже ј спиш? пита јіјі мати. — Отто дівка…

Дочка кинетьсьа; роскриваје очі; мершчіј за роботу беретьсьа. Чи пројшла рьад мережки, чи не пројшла, — гльане: мати ј собі захиталасьа на гребені… Веретено падаје з рук і, вдарившись об земльу, розбуджује…

— Пху! шчо це воно справді так сон нальагаје?… промовльаје здивована мати.

— А з мене, небіјсь, сміјалисьа! — виправльајетьсьа дочка.

— Сміјаласьа ж… та, бач, і сама задрімала.

— Та воно шчось і в мене робота з рук валитьсьа, — уверне батько. — Будемо, мабуть, вечерьати, та льагатимемо спати.

Це так дома, в себе в господі. А не дај же то, боже, в дорозі. Холод тебе наскрізь пројмаје; дрібниј дошч до самого голого тіла добирајетьсьа; тре та мне тебе всього, наче трьастьа… Сумно, темно, спати хочетьсьа, та холодно, мокро аж кістки ломить, а тут шче ј шльах кальниј — коні ледве-ледве сунуть.

Такиј і цілиј день був перед тіјеју нічьчју. Прокинувсьа ранок та, не поздоровавшись з світом јасного сонцьа, закутавсьа в сивиј туман, повивсьа густоју, јак драглі, пароју ј повис над чорноју землеју. Незабаром і день настав — хмуриј, не веселиј; а там — і ніч нальагла. Льуде, мов тіні, снували в тому тумані, не бачили одно одного на пјать ступнів; голос не сьагав далеко, јак під јасну годину, а тут же, в тіј парі, ј зникав… Важко, сумно, журливо.

А Чіпка, на перекір світові ј льудім, јакијсь веселиј, радиј. Знај, насвистује крізь зуби веселу пісньу, попихкујучи льульку. Робив він у хліві корито дльа свинеј. За цілиј день і в хату не навертавсьа. На силу Мотрьа докликалась обідати, јак уже вечеріти стало.

— Шчо це ти, сину, так пристав до того корита, шчо ј јісти забув?

— Та день веселиј удавсьа, мамо, — одмовив Чіпка, усміхајучись.

— Ну, вже веселиј!… Душі живојі на вулиці не побачиш.

Пообідав Чіпка, та ј знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. У ночі вже увіјшов у хату, впоравшись по хазьајству.

— Ја, мамо, не буду вечерьати, — промовив, накинув на плечі сірьачину ј хутко вијшов з хати.

— Куди ти, сину? — питаје јого на вздогін Мотрьа.

Та сина — поминај јак звали!

Мати повечерьала сама собі; льагла сопочивати.

Чіпка, вијшовши з двору, повернув прьамо в поле. Одіјшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота — ј завив, јак пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугіканьньа. Нігде ні одклику, ні одгомону, — тільки собаки завалували на селі.

Чіпка пішов далі. Одіјшовши з гони, знову завив. Здалека шчось обізвалосьа до јого — мов другиј пугач. Чіпка побіг прьамо рілеју на голос, шче раз завив; — знову одгукнулосьа јому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманьачили в сивому тумані јакісь темні тіні.

— А хто там? обізвавсьа чоловічиј голос.

— Пугач! на ростьаг, гукнув Чіпка.

Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало льудську постать. Шче далі — Чіпка пізнав Лушньу, Матньу ј Пацьука. З ними шче було чоловіка пјать невідомих.

— Добре здоровја, панове товариство привітав јіх Чіпка.

— Здоров! — одказали на јого витаньньа.

— А шчо, пани-братьа: де сьу ніч будемо рибу ловити?

— Де більше влову, — одказав хтось.

— Та шче не знајемо, Чіпко, — каже Лушньа. — Ось ці — радьать у Ставишче до Гершка; а ти либонь хотів у Красногорку до пана?

— Та чи до Гершка, то ј до Гершка: мені все одно! одказав Чіпка.

— А в тебе ж струмент је? — пита јого один з незнајомих братчиків.

— Ось у мене струмент! — Чіпка показав кулака. — Покоштује раз, — у друге не схоче; а јак улучу, — не встане…

— Не дуже лишень ударьај на те, козаче, — обізвавсьа високиј натоптуваниј чоловік.

Чіпці здалосьа, шчо він десь цеј голос чув, та не згадаје де.

— Та ви шче не знајете јого, — каже до товстенького чоловіка другиј, у московські одежі. — Јак були ми в останніј раз на погульанні, то він не пізнав мене в темрьаві, та јак уцілив својім струментом по голові, — то ја ј очі витрішчив…

— Ну, нам такого ј треба! — одказује товстенькиј чоловік — Тільки знај — у нас така установа: все, шчо не добув, на рівні часті пајувати; а јак піјмавсьа, — хоч на шибеницьу: знать, мов, не знају, відать — не відају!

— Ге!… одмовльа Чіпка. — А в нас шче ј така: коли піјмавсь, то ј не животіти тобі… У тьурму влізь, та задави, шчо б не видав часом.

— Наш! наш! загукали крутом, плешчучи в долоні, јак чорти.

— Ну, а тепер до роботи… Гајда! крикнув товстиј чоловік, рушивши першиј. Другі — за ним слідом.

Пројшли вони шче, може, з гони — ј наткнулисьа в темрьаві на дві повозки. Коло конеј стојав јакијсь незнајомиј чоловік.

— Шчо б вас чорт побрав! шчо б ви вилопались! лајав він. — Ждав-ждав, уже ј спав, — нема… јак у воду попадали. Уже мав був до-дому вертати…

— Не журисьа! Довго ждали, та добро придбали, — каже јому товстенькиј чоловік, указујучи на Чіпку.

— От, не видав! одказав незнајомиј, та, не гльанувши на Чіпку, першиј скочив на повозку.

За јого приводом побралосьа все товариство: то на одну, то на другу… Швидко вони покотили полем, — тільки кінські підкови хльапали та кальука на всі боки розбігаласьа од прудкојі јізди…

Перед світом вертало дві повозки — прьамували на простець до Гудзевого Хутора. На них — повно наших рибалок. Де-јакі лежали та спали; де-јакі так хильалисьа — дрімали; а два — поганьало.

Дојіхали до двору. Товстенькиј чоловік скочив з повозки, підіјшов до хати.

— Јавдохо! Јавдохо! гукаје під вікно. — Відчини!

„Це ж москаль?!… подумав здивованиј Чіпка. — Ја бо ј чују, — знајоме шчось… Так, бач, чого він багатіје, та шчо року стројітьсьа?!…“

Блиснуло світло в шчилину віконниці; скрипнули двері; брьазнув цеп більа воріт; кинулись собаки. Ворота росчинилисьа. Повозки підјіхали до рундука, стали.

— Ну, тепер у хату, пани-молодці! каже москаль: — повечерьајемо. А ми з Сидором конеј роспрьажемо.

— Давај, распрьагьом! — одмовив Сидір по московськіј, і скочив з повозки до конеј.

Повставали ј другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім у хату, звідки світилосьа світло. Чіпка јде за другими, не памјатаје сам себе: јого обхопили ј страх і радість… „Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?… А може?…“

Тут саме ввіјшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті, аж полискувані; в кутку образи мідьані ростворчаті, јак у кацапів; по стінах — під склом картини; стіл — трохи не через усьу хату; на столі свічка горить…

— Добривечір у хату! привітали всі москалиху, шчо стојала посеред хати з кльучами в руках.

— Або доброго ранку, — одказала вона.

— А хіба воно вже ранок? пита хтось з гурту.

— Та вже незабаром і світ, одказује москалиха.

— Бач, а мені, мов, усього година минула, јак вијіхали.

— Гаразд, мабуть, порались… А чи стојіть же то шкурка за вичинку?

— Питајте, он того! — одказује чоловік у московськіј одежі, тикајучи пальцем на Чіпку. — Ми оце порішили: отаманом јого наставити.

— Хто ж то? питаје москалиха, прикро дивльачись на Чіпку. — Шчось, мов, знајоме, здајетьсьа?…

— Чого ти, тітко, обдивльајессьа мене, јак вовка? Ја такиј же, јак і всі! каже Чіпка, не видержавши јіјі пильних огльадин.

— Та ја не мов тебе де бачила?

— Може ј бачила… не знају.

— Чи не Варениченко?…

— Може, ј він…

— Хто Варениченко? пита москаль, увішовши з Сидором у хату.

— Та ось — цеј! указује москалиха на Чіпку.

— Ні, жінко, — каже усміхајучись москаль: то, мабуть, обух, або довбньа, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, шчо в Гершки ночував. А кацап — ја тобі скажу — все одно, шчо ведмідь… Јак піјмав мене в лабети, јак придавив, — то в мене ј дух у пјати заліз! Добре знају, шчо, коли б не він, — тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кісточки привезли до дому, — та ј ті не цілі: потрошчив би прокльатиј ведмідь… Оже, спасибі, виручив!…

— За те, мабуть, не мала ј камза перепала? — питаје хтось.

— Та буде з нас, — одказује Чіпка, витьагајучи гаман з кешені ј кидајучи на стіл. — Трохи-лиш чи не більш од жидівських! — Та витьагши другиј, кинув те ж на стіл.

Усі так і обступили кругом столу.

— Та шче вспіјемо, братцьа, поділити, — обізвавсь Максим. А тепер, ось шчо, стара: чи нема там чого попојісти братчикам.

Јавдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілиј стіл був заставлениј усьакоју стравоју: боршчем, кашеју, печеним поросьам. Видно, москалиха дожидала гостеј з роботи, — наготувала всьачини…

Метнувсьа Максим і собі. Де не взьалосьа півбарила горілки.

Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах на вкруги. Пројшов Максим разів зо два кругом чаркоју, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не јіли… Јавдоха вијшла в другу хату.

— Чи ти, Гальу, не знајеш Варениченка? пита москалиха дочки, увіјшовши до нејі в хатину.

— Јакого Варениченка? Ні, не знају.

— А того, шчо живе за Пісками?.. Того Вареника, шчо — росказујуть — разом на двох жінках був жонатиј?…

— Ні, не знају.

— Ось піди назнарошне подивисьа: јакиј з јого красень! широкоплечиј, волос, јак галка, чорниј; а очі… карі, јасні, та блескучі!

Гальа встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницьу, керсетку на плечі; вхопила печене поросьа, — пішла.

— А ј ти вже виспалась? пита јіјі батько.

Гальа нічого не одказала. Вона поставила печеньу на стіл, сама задивиласьа на Чіпку.

— Здоров був, давніј знајомиј! мовила вона до јого, льубенько всміхајучись.

— Здорова, Гальу, — одмовльа Чіпка.

Серце в јого забилось; льубо јому стало, весело, шчо Гальа шче ј досі памјатаје јого.

— А ти јак јого знајеш? — пита јіјі батько.

— Він мене, поганиј, зльакав був — оттут на полі, — зашчебетала весело до батька Гальа, вказујучи рукоју в тој бік, де зльакав јіјі Чіпка.

— Јак же він тебе зльакав?

— А так; ја сиділа, вінок плела; а він скравсьа, — та ј зльакав…

— Ага… Ну, јди ж спати, сороко! каже батько.

— А то зостанусьа тут — на јого дивитисьа, чи шчо?! — хутко вимовила Гальа, ј јуркнула з хати.

„Рају міј… шчастьа моје! подумав Чіпка. — Шче ж ти не втекло від мене ј досі?!…“

Післьа вечері, поділилисьа грішьми: — заховав кожниј по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали рьаднами; польагали покотом.




Не забаром усі, јак побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидајетьсьа з одного боку на другиіј, мов шчо кусаје јого; душно јому, важко; пльушчить він очі… Јему ввижајетьсьа — Гальа. Така ж весела, хороша, — хоч би на кріхту зміниласьа; така ж смілива, жартовлива… „А то ж то ј вона, — дума Чіпка — розбишацька дочка!… Дивно ј чудно… Хај ми: волоцьуги, пројдисвіти, — часом без шматка хліба, в драніј одежині, без шага грошеј за душеју, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хај ми крадемо, розбивајемо… голову під усьакі пригоди підставльајемо… хај, кажу, ми… А москаль… Хата — јак рај тој; жінка — јак пані; одним одна дочка — јанголь… а худоби всьакојі, багатства?… А ј він!… І він — такиј же бурлака, такиј же злодьуга, розбишака, јак наш брат!!… Чого?… дльа чого… На ві-шчо ще јому?… Чудно ј дивно!“

І лупить Чіпка својі очі в темну темноту; дивитьсьа — догладајетьсьа, прислухајетьсьа… Нічого ні видно, ні чутно. Тихо, сумно… Ось шчось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовш спини; волоссьа полізло в гору… „Ку-ку-ріку-у-у!“ прокричав десь поблизу півень — і замовк. Чіпка спльунув; перекинувсьа на другиј бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: „глуши, брат, јого!… глуши!… А ну-ну… от-так јого! от-так!…“ Глухо проніссьа тој викрик по хаті; страшно, тьажко, не мов голос з-під землі, черкнувсьа він Чіпчиного вуха, та ј замер… наче проглинула јого тьма темна. „І снитьсьа јому, шчо недавно очевидьачки було!“ подумав, здригнувши, Чіпка… А тут сон — мов без вісти забіг, і на думку не зіјде. „Піти хоч льульки покурити.“

Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вијшов у сіни. Темно, — око виколи. На силу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, јак собаки, не відчиньајучись. Одначе важка рука Чіпчина јіх подужала: вони подалисьа таки геть, зарізавшись у долівку…

Він вијшов на рундук. Дошч пороснув јому в горьаче лище — густиј та холодниј.

— Пху, навісниј! Коли вже ти перестанеш? — сказав у голос Чіпка, та ј подавсьа у сіни, витерајучи свиткоју вид. Далі — став над порогом; послав руку в кешеньу; витьаг гаман, льульку, наложив тьутьуном; налапав у кармані крицьу, кремінь; приложив губку… Черк! І посипались, јак зорі, јасні искорки до долу. Темнота усміхнуласьа, побачивши хоч невеличкиј світочок… Губка засичіла на кремені. Узьав јіјі Чіпка обережно, положив у льульку, придавив нігтем. Потьаг раз, у друге — осіјали сіни ј важкиј дим потьагсьа невеличкими мотузочками, закручујучись у гору, мішајучись з темрьавоју… Стукнув верхньак; дзенькнула крицьа об кремінь, падајучи в гаман, і зашморгнувши јого, послав Чіпка назад у кешеньу.

Обперсьа Чіпка об одвірки; одхилив трохи двері; випускав дим на двір, де він змішувавсьа з дошчем і зникав у темрьаві. А темрьава стојала страшенна, чорна; дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч јак не пришчурьував својіх бистрих очеј, јак не придивльавсьа, шчо б розгльадіти, — јак воно в москальа в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед јого очима.

Коли це, — чује Чіпка, — рипнули двері. Чіјась тиха поступ зашомотіла в сіньах. Чіпка одкрив верхньак, потьаг льульку — огонь осіјав сіни ј… диво… перед Чіпкоју стојала Гальа! У тонкіј, білиј сорочечці, трохи росхристані, в одніј спідниці, з роскинутими косами, шчо, јак дві гадини, спадали на јіјі білу шију і спускалисьа на, мов, виточені з білого мармору плечі, — стојала вона перед ним, јак русалка з кухликом у руках.

— Гальу! тихо скрикнув Чіпка.

— А ти чого, безувіре, тут у сіньах кадиш? Напер, — кажеш, — повні сіни, шчо ј дихнути не можна! зашчебетала вона, пізнавши Чіпку.

— Галочко!… чого ти боса вијшла?… Тепер дошч, кальука… покальајеш својі білі ніженьата…

— А тобі шчо за діло? Хіба ти јіх кохав?

— Хоч не кохав, так укохав, Гальу, — шепче стиха Чіпка, ледве переводьачи дух.

— О, ви всі льубі та жалісливі… А льудеј, јак куреј, ріжете! — промовила вона сурово.

Голос јіјі окликувсьа гнівом, докороју, огидоју. „А твіј батько? подумав Чіпка. — А сама ти?… трохи не одказав, — та јазик став руба, в грудіх дух сперло.

— Хіба ми ріжемо? ледве вимовив, перевівши дух: ми тільки рівньајемо багатих з бідними…

— Рівньајете?!… Геть! пусти! ја кухоль виполошчу…

Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подавсьа в сіни. Гальа вијшла на рундук; линула воду з кухльа; а дошч јіј пороснув прьамо в вид.

— Ух! задрижавши, скрикнула вона; — јаке холодне… Та мершчіј у сіни — прьамо на груди Чіпці, котриј одніјеју рукоју державсьа за одвірки, а другоју за двері.

Јак почув Чіпка, шчо до јого грудеј приникли јіјі гарьачі груди, — опустив розставлені руки, та ј обвив јіх кругом јіјі стану… Гальа затрусиласьа, порваласьа вперед… та ј схилила на јого груди своју голову.

— Галочко!… рибочко моја!… шепче Чіпка, а в самого серце, јак молотками, гамселить об груди. — Ти мене льубиш?… зірочко моја!… Очі јого засвітили на всі сіни, јак у звірьуки, коли вона кидајетьсьа на своју здобич.

— Пусти… пусти мене!… пручајетьсьа Гальа.— Іди собі… геть!

А сама шче ближче, шче дужче горнуласьа до јого.

Несчувсьа Чіпка, коли опустивсьа на долівку; несчувсьа, јак посадив Гальу на коліна до себе; несчуласьа ј Гальа, јак приникла головоју на јого груди… Затріпалось у нејі серце, јак пліточка в неводі… мовчать обоје… Хвилина… друга… третьа…

— Де це ти був ціле літо?… шепче вона, — шчо на поле не виходив?… Хтось другиј ходив замість тебе… То твіј брат?

— Не брат то, Гальу!… То міј ворог, шчо трохи не на вік розвів мене з тобоју…

— А ја думала… Ја думала: де це він? Чи не вмер, бува?… Чи може одруживсьа?…

— Хіба б тобі шкода було… јак би ја вмер? шкода?…

Гальа мовчала, та шче дужче горнуласьа до јого.

— Гальу!… стиха обізвавсьа він.

— Чого?

— Ти… ти кохајеш мене?… льубиш мене?… моја јасочко!… Правда — кохајеш мене?…

Гальа, јак зміја, обвилась коло јого шијі — ј міцно стиснула јіјі својіми руками; уста черконулисьа уст, — та ј злилисьа в довгиј, гарьачиј поцілунок… Чіпка од нестьаму розвів руки, Гальа висковзнула — ј скриласьа.

Опамјатавсьа Чіпка. „Тільки ж, тільки шчо тут була…“ думав він, та давај кругом себе шарити. Нігде ні шчо ні шерхне, ні стукне. Він підвівсьа з долівки… Темно, пусто, тихо… Обмацав він кругом сіни… нема! „Не чуть же було, шчо б і двері скрипнули“, подумав він, і став прислухатись. Було тихо кругом, јак під землеју… „Утекла!“ промовив він сам до себе; засунув надвірні двері ј тихо побравсьа в хату, де спало пјане товариство.

Довго шче качавсьа він на лігву; прислухавсьа, јак стукотало серце; чув, јак барабанив дошч у вікониці; — јак півні викрикували; — братчики з просонньа бурмотали; думав, — јак це воно випало так несподівано; радів, јак дитина играшці; дивувавсьа, јак злодіј, шчо вкравши в старцьа торбу з цвілими сухарьами, знајшов у ніј страшенну силу грошеј… Тільки перед світом запльушчив очі — і заснув тихим, одрадним сном.




Нерано прокинулись братчики. Дошч не вгавав, а по вчорашньому сіјав, јак крізь сито, ј поривав до сну.

— А ну! рушај, братцьа, — пора! гукнув Лушньа на всьу хату, скочивши на ноги.

Одно за другим стало товариство рушати. Один Матньа не підводитьсьа. Другі повиходили в сіни; повмивалисьа водоју, шчо стојала в діжці; знову ввіјшли в хату. Матньа шче лежить, та зіхаје на все горло. Не забаром до них і хазьајін пријшов.

А шчо, дьадьку Максиме, — пита Матньа, розвернувшись, јак кнур, на барлозі: — чи буде чим похмелитисьа?

— Хиба ж тобі так у горло ј лити? — одказав замість Максима, Лушньа.

— А хіба мені дорого встати?

Та з цим словом, швиденько скочив на ноги, та — нечесаниј, роскудланиј, з заспаноју, невмитоју пикоју — так і сунувсьа за стіл.

Максим поздоровавсьа з панебратчиками, вијшов з хати.

— Та воно б уже годилосьа ј поприбірати, — сказав хтось з гурту. — Ач, јаке рајно!

— То вже — хај хто хоче… одказав, позіхајучи, Матньа.

— А ти? питаје Лушньа, гостро гльанувши на јого.

— Про мене — ј так гаразд…

— А јак горілки нема?

— Чому нема?

— Тому, шчо рајно́ в хаті…

— Ну, так шчо ж?… Хіба воно буде з горілкоју в рот тьагтисьа? Хај собі лежить далі, та ј годі!

Поки Лушньа з Матнеју вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всьу солому з хати. Тим часом вернувсьа ј Максим з учорашнім баклагом; за ним увіјшла ј москалиха, несучи в одніј руці два хліби, а в другіј — здоровенну миску капусти…

— Оже ј справді похмельатись будемо! каже усміхајучись Матньа, вгльадівши москальа з баклагом.

— То ти хоч би пику вмив, — докорьа јому Лушньа.

— На біса ја буду мити, коли дошч і без того обмије.

— Ну! у тьебја, брат Максім, как ја віжу, маладци таварішчі! обізвавсьа до хазьајіна один з москалів, — пушкарь.

— Та шче ти ј не бачив, москальу, наших славних діл! — одказује Лушньа, вдарьајучи москальа по плечі рукоју, ј опускајучись коло јого на лаву. — Ось поживи лиш довше з нами, — тоді побачиш,—— чи молодці, чи ні!

— Да ужь, брат, і без таво відно, какіје маладци! Во́ — пасматрі на јефтаво! — махнув рукоју на Чіпку. — Да он би пушку однім взгльадом сбіл с пазіціјі… Сматрі: у, какој!!

Чіпка не чув нічого того. Післьа вчорашньојі стрічі, він сидів собі мовчки в кутку, та тільки знај кидав свіј бистриј погльад на ті двері, јакими вчора увіјшла Гальа. Думки јого далеко літали; він не чув, не дослухавсьа, шчо верзло товариство. Кагал, гармидер стојав у хаті, јак у жидівські школі, — аж поки Максим не почав частувати. Тоді все затихло… роти заремекгали; пальці раз-поз-раз опускалисьа то в миску з капустоју, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданньам. Чутно тільки було, јак на зубах трішчали огірки, капуста; — јак роти жували, пльамкали…

— Суха! перегодьа трохи, крикнув Матньа, на силу проковтнувши цілу жменьу капусти.

— Підмочимо,— обізвавсьа москаль, беручись за баклаг.

Пішла рьадова кругом столу; знову пальці заходили; роти запльамкали…

— Удавивсьа! каже, икнувши, Матньа, ј положив хліб на стіл.

Усі зареготалисьа, гльадьа на роскујдану голову, на одутлу пику Матневу.

— Проткнемо! одмовльаје Максим, узьавши баклаг у руки.

— Оцього, дьадьку, Максиме, — каже Лушньа, — тільки пријми, то не знатимеш, јак і одгребтисьа!

— Нічьаво! одказује по московськіј Максим, підносьачи чарку Матні.

— Вот ти ј хахол, — обізвавсьа до Матні москаль-пушкарь, — а право порьадки знајешь! Тьебье би толька кгасударьу служіть…

— Служили ми вже, брате-москальу, одмовльаје Матньа, всьуди, — та дозналисьа, шчо — нема крашче, јак баклазі з горілкоју служити!…

Сміх, регіт окрив усьу хату.

— Вот, што правда, то правда! — каже москаль, регочучись.

Максим обіјшов по третіј.

Післьа третьојі, розвјазалисьа јазики. Підньавсьа крик, регіт, гомін. Утомилисьа вже роти жувати, — давај балакати. Там, у кутку, троје завели річ про теперішнье житьтьа трудне; другі зньали мову, — јак панів дурили; треті — згадували вчорашнье погульаньньа, а четверті — про давнішнье гуторили… Звісно, дванадцьать душ: кожен по слову, — то ј то дванадцьать слів. А тож-то јак усі разом загомоніли, та тој тіјејі, тој својејі! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас…

Тільки Чіпка — јак води набрав у рот. Він мовчки јів, мовчки пив, тепер сидів, мов німиј, та з двереј не спускав очеј.

— Шчо це наш отаман притих? — дивльачись на Чіпку, мовить Матньа.

Чіпка не чув. Усі гльанули на јого, згльанулись між собоју, — засміјались.

Чіпка ј сміху не чув.

— Чи не набачив лишень чого ласенького? — тьагне розмову Лушньа. — Він у нас голінниј на ласошчі…

— Да, да! вот ано і јесть!… Ја сам толька што хатьел кгаваріть пра јефту пьерьепьолку, — перебив јого москаль-Сидір, шчо роспрьагав конеј з Максимом.

— Та вже, поздоров боже дьадька Максима, та дьадину Јавдоху… обізвавсьа Пацьук. — Таки, шчо собі, то собі; а то таки ј дльа льудеј потрудилисьа…

По хаті роскотивсьа регіт. Максим догадавсьа з чого сміјались, став і собі тихо реготати.

— Та подьакује, подьакује хтось не раз і не два мені за нејі, — одказав він з сміхом.

— Ја вже тобі, дьадьку, коньа о́н-јакого достану! каже Лушньа.

— Да на что јему конь, когда у ньего такаја кабиліца, — тупо жартује Сидір.

Аж ось двері розчинилисьа — і, јак та јасочка, вскочила Гальа в хату. Жарти ј розмова затихли; всі задивилисьа на јіјі хорошу вроду, на зашарине личко, шчо за ніч мов помолодчало…

Швиденько вона підіјшла до столу; вхопила миттьу порожні миски, та ні на кого не гльадьа, не кинувши ј оком на Чіпку, — скриласьа за дверіма. Він сидів, јак сова, витрішчивши баньки…

— Спасибі богові ј хазьајінам — за сніданьньа; а мені, шчо најівсьа! перервав німоту Лушньа. — Час, братцьа, до дому рушати.

— Чого до дому? — обізвавсьа Матньа. — Хіба тобі тут погано?… Аби тепло, та горілка, то ја хоч на цілиј вік зостанусьа…

Усі зареготалисьа, ј рушили зза столу.

— А шчо ж, справді пора! Отто тільки: дошч, јак затьавсьа… А час!

Устав і Чіпка. Подьакували хазьајінам; позакурьували льульки, ј потьагли з двору: одні в одну, другі — в другу руку. Чіпка з својім товариством пішов у Піски.

Одіјшовши вже геть у поле, огльадівсьа — кесета нема.

— Стојте, братцьа! кесет забув…

Повернув назад; дивитьсьа — на хвіртці стојіть Гальа ј гукаје:

— А чиј кесет? хто кесета забув?…

— Шчо таке? — обзивајутьсьа до нејі з другого боку.

— Кесет… підньавши кесета в гору, показује вона.

— Кесет? — Не наш! та ј пішли собі.

Чіпка побіг підтьупцем. Тим часом Гальа на кесет роздивльаласьа, — розшморгувала, загльанула в середину, полапала рукоју та ј знову зашморгнула.

— Міј… міј… Галочко! каже стиха Чіпка, добігајучи до нејі.

— У-у-у, јолопе!… Јак квочка з курчатами, так ти розгубивсьа з својіми думками… Не знајеш, шчо ј діјеш…

Сунула јому кесет у руки, а сама швидче за хвіртку.

Гльанув Чіпка на кесет… Шчо за біс? Тьутьуну було не більше жмені, а це так оддулосьа… Шчо воно? Розшморгнув, полапав, — мньаке; витьага: — другиј кесет, з синьојі шовковојі матеріјі, вишитиј червоними квітками ј кругом обсажениј червоними китицьами!!…

Очі в јого загоріли; по виду розливсьа всміх…

— Льубо моја!… коханьньа моје!… прошептав він, і весело повернув до товариства.