Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хиба ревуть воли, јак јасла повні? (1880
Панас Мирний та Іван Білик
XXII. Наука не јде до бука
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.

XXII.
Наука не јде до бука.


Мотрьа та хозьајка јіјі, — довгопьата баба — шче з вечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілисьа на прокльатушчиј мороз, шчо јак у забіј забив — день у день… Вони сиділи на печі — ј то померзли. Бабина онука, дівчина, знај снувала з хати в сіни, а з сінеј в хату, та напускала холоду. Видко було, шчо јіјі обхопила јакась нетерпльача.

— Чого ти, дочко, рипајессьа дверима? — спитала јіјі баба.

Замість одмови, дівчина, може ј не дослухавшись, зашчебетала:

— Уже наші дівчата вулицьу збірајуть!… Такі дурні… јакиј холод, а вони співајуть, аж улицьа розльагајетьсьа… Јак у них і роти не позамерзајуть?

— Та то вони, видно, на досвітки јдуть, — обізваласьа Мотрьа з печі.

— Ні, таки на вулицьу. Сьогодні ј мені Пріська казала, шпчо б і ја вијшла…

— Усе тепер пішло не польудьскіј! — зітхнувши, одказала Мотрьа. Јака тепер, серед зіми, вулицьа? То по літові, та по теплові…

— Та ј ја тітко, казала Прісьці… Сміјетьсьа, дурна, — та одно плешче: виходь, та ј виходь!… Сьогодні до јіх Бајрацькі хлопці пријдуть, і ковалів Василь пријде… А тој Василь Коваленко, каже, такиј гарниј, шчо по всьому світу пошукати… јак картина…

— То це, мабуть, вони јдуть на-зустріч ? — каже баба. — Сказано: молоді… јім шчо? Аби погульати та поспівати.

— Та ј хлопці, — чутно, — співајуть, цокоче дівчина. Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміјуть; — мабуть, то бајрачане…

Вона полізла з рогачем у піч, засунула горшчик, обгорнула жаром, накрила покришкоју.

— Піду на двір, та послухају, поки куліш закипить! сказала, та ј шморгнула з хати.

Мотрьа з бабоју тільки перегльанулись.

Перегодьа трохи, дівчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, јак у гусака, захукала в руки.

— Оце… јакиј холод, — нехај јому гаспид! Мороз прьамо, шчо з очима!… Ху! ху!… (хухукала в руки). А хлопці такојі гарнојі співајуть; а дівчата ј собі… Јак би не так холодно, та не вечерьа, то мајнула б аж туди!

— Босоніж?… озивајетьсьа Мотрьа — не то з докором, не то з радоју.

— Ні, взуласьа б…

— Так тобі вечері шкода втерьати? — сміјетьсьа баба. — Отто дівка!

— Ні, не вечері шкода, — тільки хто ж јіјі варитиме?… Та ја таки ј не хочу…

— Јак старець копіјки, — шуткује баба.

— Ні, не хочу! Бо там десь чутно ј біјку, — тільки: гуп, та гуп!… Може, то наші парубки з бајрацькими завелисьа, шчо б на чужу вулицьу не ходили?…

— То, видно, крепаки попилисьа, та не помирьатьсьа!… угадује баба.

Мотрьа важко зітхнула… — Попилисьа?… — подумала. — Хто ж јіх попојів, јак не він?… Серце в нејі зашчиміло. — Цілиј вечір була вона смутна: ні цокотаньньа веселојі дівчини, ні бабини жарти не розважали јіјі.

— Чогось мені на душі так погано, коло серцьа шчось вьетьсьа так… жаліјетьсьа бабі. І зарані льагла спати.

Не спитьсьа јіј. То думки, то кашель не дајуть заснути. Оце зведе очі, запльушчить — і роскрије: јіј верзетьсьа пјане гришче. Перевернетьсьа вона на другиј бік, уткне ниць у подушку своје лице, — кашель підступить під горло, лоскоче, душить… Вона підніметьсьа, кашльаје, схопивши голову в руки… Сидить… Кашель трохи втих, одіјшов… Думаје вона: де та смерть забариласьа? де вона ходить?… Та з смерті перенесе јіјі думка на јого, на сина… та знову на смерть… На силу перед світом заснула. І до світа не вставала.

Ранком долітало до јіх хати нестьамні крики та гуки… То одкликаласьа московська розправа.

— Господи! шчо тільки робитьсьа на вигоні! вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда. — Москалі стали кружком, обступили крепаків, — та кожного беруть, та ј бјуть… Ті кричать, просьать, мольать… А народу збіглосьа на ту біјку дивитисьа… то ј землі важко! А справник, чи јакијсь там старшиј, јак крикне на льудеј: „што ви стојіте, сьакі-такі?… вон отсьуда!“ Так усі ј полинули — хто куди попав… Хто прьамо шльахом; хто через городи, — аж тини трішчать, а вони городами та снігами так і чешуть… Сказано: страх такиј, шчо господи!…

— А мого там не бачили? — несміливо запитала Мотрьа.

— Бачили ј вашого… бігав там, та льудеј збірав: думка була рьатувати…

— Пјаниј? перебила баба.

— Бог јого знаје — чи пјаниј, чи ні. Бачила тільки, шчо до кожного приставав: не дајмо: заборонімо! Так јого москалі јак запопали…

— Та ј… де јого діли?… з льаком скрикнула Мотрьа.

— Не знају, не бачила. Казали льуде, шчо ј јого либонь бито. Та так, кажуть, немилосердно, шчо аж кров цівкоју…

Вид Мотрин, ј без того хмуриј, шче душче потемнів… Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очеј — потекли по шчоках, по глибоких рівчаках, шчо літа, та недольа попроорьували по сухому виду…

Баба шче довго роспитувала сусіду; сусіда шче довго росказувала. Мотрьа вже не чула нічого того. Серце в нејі шчиміло, боліло; голова, јак отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. „Бито… прильудно, принародно бито…“ думала вона, заливајучись сльозами. „До горьа, до нужди, до мого безголовја — шче ј сорому прибуло… поговору!… А скільки шче пријдетьсьа перетерпіти тајемних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули: кажуть, чоловіка вбив!… хоч і не він, — та вже, коли так, то він! Голову ограбив, писарьа… Він!… І льудеј перепојів, на лихе підбив… Він !… І все він, усе він!… А тепер јого, јак јакого. — прости, господи, — душогуба, — прильудно нівечили… А воно ж: јого тіло — моје тіло! Јого бјуть, — мені больаче… Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові… Господи! вже јак на кого узльатьсьа льуде, — то до крају вже дојідьать, до кіньцьа догризуть! Шчо де не зробитьсьа, чого де не видержуть, — усе він, пјаницьа, розбишака!… Та вже коли б хотіли помститисьа, коли він заслужив того, — то хоч би не прильудно, не принародно!… А то ж — кожне бачило, кожне чуло… Пани… а душі льудскојі, серцьа в них немаје! Јім, коли простиј чоловік, то все одно, шчо товарьука… Лупи, биј јого прьамо рублем… не зігнетьсьа!… Боже! боже! де ж твоја правда свьатаја?…“

Вона була тепер сердита на всіх льудеј, на весь мир, на ввесь світ, — на панство, штчо јіјі сина побило… Хто јім дав право јіјі дитину безчестити?… на москалів, шчо так немилосердно по катівськіј били; на льудеј, шчо не тільки не оступалисьа, не обороньали, — а дивилисьа на те, та сміјалисьа… У кожніј льудині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркиј глум над јіјі материньским жалем, над јіјі бідноју головоју; самиј голос бабин, — стариј та покіјниј, здававсьа јіј потајними жартами над неју самоју… „Чужі… чужі… Шчо јім?… у них болить?… јім шкода?!“ думала вона, обливајучись гіркими слізьми, шчо так і плили, так і лилисьа одна за другоју. І кльала вона своју дольу; проклинала льудеј, проклинала своју кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала… То був болізниј лемент душі, глибока враза серцьа, — нікому невідомі, окрім матері… Тільки одна мати вміје разом кохати своју дитину ј ненавидіти; жалкувати ј проклинати; бажати бачити, чути — ј не дивитисьа, не слухати…




На другиј день прокинувсьа Чіпка, јак уже сонце підбилосьа. Окликнув Лушньу. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вијшов з хати, та ј потьаг прьамісінько в Крутиј Јар.

— А шчо Чіпка? јак? — стріли јого товариші.

— Нічого… живиј! Усе гаразд… Гльадіть тільки: ні слова, де були. Сказав, — у чорніј сиділи…

І давај росказувати, јак јого Чіпка трохи не вбив, — јак він вибрехавсьа; росказав і про останьньу розмову з Чіпкоју; радив пристати… Пацьук од разу згодивсьа, Матньа впиравсьа.

— Стань у службу, казав він, ніколи ј чарки горілки випити…

Одначе Лушньа та Пацьук укландали ј јого пристати на Чіпчину раду. Оже він згодивсьа наньатись не в кого з хазьајів, а де небудь у жида на винниці або в броварі. Так і зробили. — Тој день перегульали а на другиј усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.

Чіпка підождав поки геть підбилосьа сонечко, одьагсьа в свитину ј пішов до баби, де жила мати. На дворі зустрів він бабу.

— Добридень, бабо!

— Добридень.

— Шчо мати — у вас?

— У мене… А шчо?

— Та нічого. Ја до матері, коли можна.

— Іди. — Чого це він?… подумала баба, ј страшно јіј стало. Вона мершчіј в хату.

— Мотре! Мотре!

— Чого ?

— Син іде…

Мотрьа не одказала ні слова, — тільки затрусиласьа… То морозом јіјі осипаје, — вона біліје; то у жар укине…

— Чого він іде? — за Мотрьу спитала дівка.

— Не знају, одказала баба.

А тут і Чіпка в хату.

— Добре здоровја — вам, бабо, ј вам, мамо!

— Здоров був, Чіпко, — одказује баба.

Мотрьа одвернуласьа: сльози заслали јіј очі…

Усі мовчали. Чіпці стало ніјаково… Замньав він у руках своју шапку ј несміливо промовив:

— Ја до вас, мамо…

Мотрьа не озиваласьа. Чіпка собі замовк. У хаті зробилосьа важко, мов стельа нагнітила.

— Чого ти до мене пријшов? — не швидко вже, вимовила Мотрьа, все таки не гльадьа на Чіпку.

— Пријшов ја, мамо… перепросити вас… Дурниј ја тоді був, пјаниј… зневажив вас… зобідив кріпко… За те мене бог покарав… Простіть мені! не гнівајтесь уже на мене!…

Не видержала Мотрьа. Сльози бризнули з переповнених очеј і, јак горох, котилисьа по виду, падали на долівку… У душі разом заговорила ј одрада, ј жаль, і докора… Јіј льубо, одрадно було, шчо син покоривсьа, шчо він побачив, јакого лиха наробив собі, через своју дурну голову та ледачу вольу, шчо він повинуватив себе перед неју, перед матірју, котру образив так… І разом уставала перед неју, чорноју хмароју, синова зневага, давила, јак обценьками, материне серце; прохаласьа вилитись хоч у гірких докорах… Мотрьа, вмивајучись сльозами, стала ганьбити сина.

— Тепер, бач, і до матері?!.. тепер і до нејі, јак нікому пожаліти?… А јак тоді, — так мати сьака ј така!… Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?… мене на старість пустив по чужих льудіх тиньатись… шматок хліба од чужих льудеј пријмати… таке про тебе слухати?… Шчо ж мати, — ворог твіј?… Мати, јак мати!… Вона б својејі пучки врізала, та дала својіј дитині, шчо б јому було крашче! А ти зараз у гору; зараз — сьака-така!… А тепер, бач, јак поповчили, — так і матері стало треба?… Зараз до нејі?… Шчо — добра московська наука?… добра?!… Тепереньки ј покора де взьаласьа… А тоді… мати слово скаже, а ти десьатеро… мати заплаче, — а ти в бучу!… А ја тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила, шчо б тебе провчити, јак чужі провчили, — то не скакав би ти, јак зінське шченьа, в гору, — не дорікав би гіркими словами стару матір, шчо над тобоју довгих нічок не досипльала, од свого рота одривала, та тобі давала!… не ображав би ти јіјі серцьа так!…

— Не згадујте вже того, мамо!… Простіть… забудьте! То було давно колись… Шчо ж піаниј чоловік?… Пјаниј — дурниј… Сами знајете: не поставить свічки, а звалить!…

Мотрьа замовкла, втерала руками сльози… Баба ј собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стојав, повісивши голову, коло порога… Мотрьа гльанула на јого — ј разом перевернула своје серце на великиј жаль.

— Мабуть, тебе, сину, там так понівичили, шчо ј кістки цілојі не оставили?… сказала вона, з жалем, дивльачись на јого блідиј, болізниј вид. — Дивись, јак на виду спав… поблід, позеленів!…

— Спина, мов попечена, болить, — жалівсьа Чіпка. — Сказано, били!…

— Бодај јіх лиха та нешчаслива година побила, јак вони так знушчајутьсьа над льудьми!…

— Чули ми, Чіпко, — вмішаласьа баба, — чули, — аж сьуди до нас крики доходили… Так, не мов мерці з домовини, — тільки: о-о-ох!… о-о-о-х!… стогнали…

— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питаје Мотрьа.

— Та је всього…

Мотрьа скривиласьа, мовчала.

— Чи ти ж хоч сорочку перемінив? чи, мабуть, у тебе ј сорочки кат-ма? — трохи з годом, питаје.

— Ні, је… та не переміньав.

— Чому ж ти не скинув?… Воно ж попристаје, поприсихаје, — поздирајеш — јатритиметьсьа… гірше буде!

— Присхне!

— О, бодај тебе! усміхнуласьа баба. — Присхне!! Сідај, чого ти стојіш!

Чіпка сів поруч з матірју. Мотрьа дивилась на јого, та трохи не плакала. Дівчина, бабина онука, стојачи коло печі спиноју до огньу, сумно погльадала то на сина, то на матір, то на своју бабу, і кусала ніготь другого пальцьа на лівіј руці…

— Де ж ми сину, житимемо? геть уже по розмові, запитује Мотрьа.

— Доживајте вже, мамо, зіми в баби; ја заплачу, шчо там баба скажуть…

— Бог з тобоју, Чіпко, з твојеју платоју! На шчо мені твоја плата? Хіба Мотрьа в мене хату переседе, чи перележе, јак перезімује?… Хај зімује. А ти, сину, розстарајсьа на гроші, та полагодиш своју хату, та по зеленіј весні, по тепліј годині, ј перејдете на нове хазьајство!

— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дьакује Чіпка кланьајучись. — Так, мабуть, ја оце ј зробльу: піду та ј најмусьа в винниці до весни…

— Не јди туди, сину, — перебила јого Мотрьа: не најмајсьа в жида — нехриста!… Вони твоје добро перевели… Стань крашче де в тік, та зароби хліба… Діждемо весни, — треба шчось јісти… А може де польа роздобудемо, — буде чим засіјати…

— Добре, мамо. Стану в току. Там у Крутојарськіј окономіјі, кажуть, багато хліба зосталосьа… Казали, шчо німець либонь најме: хто хоче, — за гроші, а то — з коробки… То ја, мабуть, стану тепер за хліб. А там, јак заробльу, — тоді ј за гроші…

— Добре… хоч і так зроби, сину.

Попрашчалисьа.

Того ж таки дньа, над вечір, Чіпка зібравсьа ј пішов у Крутиј Јар. На другиј день добув десь ціпа ј молотив у клуні, аж на сажень солома летіла в гору. Де та сила ј хіть узьаласьа! — Такиј робітник з јого, — золоті руки! Німець — і тој підхвальује Чіпку, другим на зразок ставить…

— Шіпка — карошь работај… как бідло!…

— Еге!… сміјутьсьа пісчанські козаки: шчо то московська наука! Уже ј наш верховода в Крутому Јару з ціпом… Воно таки дивне діло — лоза!… А то — господи, твоја вольа! Там у свьато підньали такиј бенькет, шчо ј землі важко; а післьа свьат — зовсім здуріли!…

Чіпка не чув нічого того, а Мотрьа, хоч і чула, та затикала вуха, проклинајучи панів, москалів і льудеј, шчо сміјалисьа… Чіпка був на роботі. Мотрьу в бабиніј хаті непосидьачка брала. Шчо дньа вона заходила в своју хату.

Скільки вона лиха в тіј хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз јіјі дольа зрадила, јіјі надіјі розмела, розбила, потопила в безодніј прірві гіркого житьтьа!… Сидьачи в старіј пустці, почне пригадувати Мотрьа все, шчо тільки стара памјать у голові задержала… Посумује, пожуритьсьа сама собі, заплаче та ј піде. А на другиј день знову теліпајетьсьа. Аж нудно јіј, јак вона не провідаје јакиј день својејі хатини… А в ночі — тільки ј думки: коли б уже швидче цьа льута зіма минала, сніги тали, польа зеленіли, шчо б можна було коло хати взьатись, лагодити, та переходити! Такими думками тільки ј жила.




От уже ј масницьа. Сонце геть високо піднімајетьсьа; граје на весну красну; гріје — вже волові ј повбока нагріје, јак кажуть льуде. Сніг мньакшаје, лід дірчавіје, чорніје; коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на приспу, проти сонцьа з козачками грајетьсьа… Весноју дише…

Крепаки раді такі, шчо діждали весни — першојі вільнојі весни, шчо годі на панів робити…

— До шинку, братцьа! за вольу!… за вольу!… гукали вони, прьамујучи в шинок.

Одгульали масницьу. А тут посередник пријізжаје, уставну вводити, земльу надільаје… Крепаки перельакалисьа, шчо б з землеју часом не наділив він шче чим… другоју неволеју!… Де-хто тихенько міркује, шчо земльа цьа ј је друга невольа, шчо пани за нејі плату братимуть, на паншчину гнатимуть…

— Не хочемо землі!… не треба!… До слушного часу! гуде громада, сподівајучись того слушного часу, поки земльу вернуть јім даром, без грошеј… Вони думали, шчо царь вольу дав — і земльу подарував; а то вже сами пани видумали јакусь плату… „Та вже таки колись правда з верху буде!“ думали вони — ј стали дожидати „слушного часу…“ Підньаласьа знову буча та колотнеча. Не в одних Пісках, — гукали про тој слушниј час скрізь по Вкрајіні, по всіх хуторах, селах… Одгукувавсьа крик тој по повітових городах… Сказано, — всьуди, де тільки темниј, помучениј крепак, котрого цілі віки ніхто не питавсьа нічого, котриј був волом, шчо переорьував панські лани та засівав на панськиј прибуток, — скинув з себе панськиј ланцьуг, дихнув волеју…

Не стерпіло начальство тијејі волі; почало јіјі силоју вгамовувати…

Настала москальам робота. Переходьать вони з села в село, з одніјі волости до другојі, — та прописујуть „случниј час“… Тим тільки ј служать, шчо својіх иноді братів та батьків дубасьать, вјажуть, та везуть у город, у тьурми сажајуть… А туди піјшов — јак у јаму. Коли не коли верне: тој на Сибірь пішов; тој — на каторгу!…

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матірју він день у день порајетьсьа коло хати. Роскрив јіјі, оббив з окола ј з середини; трухльаве дерево викидаје, нове вставльаје — ціле; нові крокви становить; околотом вшиваје… Мотрьа з мазильницьами вовтузајетьсьа. Јіх сміхи та пісьні з самого раннього ранку розбуркујуть село, розносьатьсьа на всі Піски…

До паски вже стојала хата, јак та чепурна дівчина: рівна, висока, та біла-біла, јак сніг. І можна було бачити, јак кожного ранку ј вечора виходила з нејі старенька жінка, трохи згорблена, з веселим погльадом у очіх. Хутко вона бігла до ожереду соломи, шчо стојав на вгороді; хутко набірала повне рьадно, ј несла через силу в хату. То була Мотрьа. Аж помолодчала вона, јак перебраласьа в своју хату, на нове хазьајство…

Чіпка собі приньавсьа за јого, аж чуприна мокра. День-у-день тобі, јак у окропі кипить. Полагодив хату — давај погріб обчишчати та обробльувати; новоју лісоју усадьбу оплітати; дошчані ворота мајстрьувати. Об Миколајі на јармарку овечат купив. Треба кудись загонити. Приньавсьа за кошару.

Настала косовицьа. За отамана ходить! Придбав шчось копиць з пјатнадцать сіна. От, пополовіли жита, час уже ј жати. Стали жнива — ј серпом, јак косоју. Тільки нагинајетьсьа високе жито, колосиста пшеницьа під јого рукоју; а там гльань — уже ззаду ј сніп лежить, товстиј та чепурниј…

Радіје Мотрьа; хвалитьсьа льудім, — не нахвалитьсьа својім сином.

— От, дурів-дурів, — та таки ј збіг на своју стежку! — Тепер јого лихиј не візьме! піде собі жити… Шкода тільки, шчо не женитьсьа… чого доброго розволочитьсьа, розледачіје!

Так казали льуде! І вже не одна стара мати, мајучи дочку на порі, нишком собі думаје иноді про Чіпку, а зустріне, — вітаје гаразденько. Не одна ј дівчина зачіпаје јого својіми льубими жартами. Та глухиј і німиј Чіпка, јак до вітаньньа матінки, так і до жартів доньки. У јого шчось инче на умі, друге на серці. Иноді серед роботи, зложивши руки, він задумајетьсьа-загадајетьсьа… „Ну, шчо з того?“ забувшись, спитаје сам себе, — та мов перельакавшись свого голосу, знову за роботу…

Тим часом усьачина в них прибуваје та прибуваје… Минули ј жнива. На дворі осіньньу пахне. Стало льудім вільніше.

Упјать підньалась колотнеча… З крепаків правили викупні. Крепаки не хотіли платити. Давај јіх худібчину цінувати та спродувати. Купив Чіпка в одного корову; хотів шче коньа завести,— та не знајшов до вподоби…

Јаке житьтьа, таке ј товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. У двох часом на роботу јдуть, у двох ј до дому вертајутьсьа. — Під недільу — або Чіпка в Грицька з матірју, або Грицько в Чіпки з Христеју. Забув Грицько ј про тој віхоть, шчо Чіпка був кинув… Та чи до того тепер Христі, коли в нејі мала дитинка на руках?…

Христьа вподобала Мотрьу. — Вона така добра, така добра, јак рідна мати! — хвалитьсьа чоловікові. І часто Христьа, під свьато приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотрьа ј собі навідувала не врьади-годи Христьу. Јак же тіј треба було на цілиј день виходити на роботу з дому, Мотрьа догльадала јіјі сина Василька.

— Чому ви, матусьу, свого Чіпки не ожените? — раз запитала Христьа Мотрі.

— Хіба б же ја, дочко, не оженила јого? Казала скільки, не хоче!

— Видно в јого хтось на думці је, — та, мабуть, не посміје сказати.

— Хто јого знаје. Не каже. А мені вже обридло на јого бурлацьке житьтьа дивитись! Шчо јому, то јому б — жінка розважила… А то таки ј мені. Вже стара, підтопталасьа, — все б таки невістка перемінила. Казала јому, — вказувала на вас… — „Он“ кажу, бач, побралисьа льуде, та ј живуть шчасливо. Чому б тобі не одружитись?…“ Так і слухати не хоче… — Мотрьа важко зітхнула.

— І чому ја тепер, матусьу, не дівка, — сміјетьсьа Христьа. — От би вашому синові ј пара була!…

— І, вже, дочко! Јому, мабуть, ніјака жінка не вгодить… тим він і не женитьсьа.

Грицько ј собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвавсьа:

— Чому ти, Чіпко, не одружишсьа?

— Хиба воно крашче?

— А вже ж крашче. Жінка привітаје, порадить, розважить…

— Киј біс! глухо одмовив Чіпка, та засумував шче дужче.

Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове шчастьа… Та воно јого не гріло, а шче дужче жальу завдавало. Він де-далі робивсьа все смутнішиј, та смутнішиј; став часто пропадати на цілу ніч…

Жде Мотрьа, не діждетьсьа… „Мабуть пішов кудись погульати, — та шчо б мојі очі не бачили, уха не чули… Сказано: парубок!… А може назнав кого…“ Подумаје вона так сама собі; поголубить у серці надіју — ј безпешно льагаје спати. Не хвалитьсьа про те нікому, навіт і Христі. Не питаје ј Чіпки.

Раз зважилась. Пријшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумниј, блідиј, грізниј…

— Де ти, сину, ходиш? — питаје Мотрьа, гльадьачи на јого.

— Там не маје, де був! — понуро одказав Чіпка, ј вијшов з хати по хазьајству…

Мотрьа тільки плечима здвигнула. — „Чи не з повіјницеју бува јакоју спізнавсьа, — та соромно признаватись?…

А кругом Пісок тільки ј чутки, шчо про лихі вчинки… Там у Крутому Јару німцьа-вправительа підголено; там на Побиванці жида, јак липку, обідрано; там до пана в Красногірці добивалосьа та одігнали: в Бајрацькім лісі знајшли більа дерева до купи звјазаних ченцьа з черницеју — ј шчось багато грошеј не долічујутьсьа; а от — у Розбишаківці церкву обікрадено… Гоготить про все це чутка, гуде, јак у дзвони дзвоньать, і далеко-далеко на вкруги росходитьсьа… Скрізь підньавсьа струс; кожен, льагајучи, просив бога, шчо б цілому встати.

— Ну, та ј літа ж тепер настали! — балакајуть старі льуде. Мабуть, уже незабаром кінець віку… Не даром таке на світі којітьсьа. Чому за наші молоді годи цього не було? Чого батьки, діди ј прадіди нічого про таке не росказували?… Тоді татарва була… палила городи, села, льудеј різала, в полон полонила, на јасир гнала… А тепер?!… Он, церкви крадуть!… Хто? — татаре?!… Де се воно видано? Та ј між рідними розладьдьа пішло… Син на батька руку здіјмаје; дочка матері ухом не веде; брат на брата встаје, сестра з сестроју ворогује; жінка на чоловіка отруту готује… Усі — јак подуріли, јак показилисьа! А халамидників, повіјниць — скілько!… А покриток та дівчат аби јаких!!… Колись — јак би вијшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити… А тепер… дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриваје… О-о-х, господи! јак шче ти терпиш нас на світі?