Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXI
| ◀ XX. На волі | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XXI. Сон у руку |
XXII. Наука не јде до бука ▶ |
|
І снитьсьа Чіпці — не мов сон, і ввижајетьсьа — наче бувальшчина. Снитьсьа јому ј ввижајетьсьа недавньа гульньа. Увесь шинок залитиј світлом — сьаје, аж горить; музика тне, рубаје; підбори земльу рвуть; крики, співи… стоголосе льашчаньньа… безпутьтьа скажене… А з боку насуваје темна ніч — не мов чорна хмара. А в тіј хмарі, в тіј непрогльадніј темрьаві, ледве видко, — чорніјуть паньскі комори, двір… Три тіні зігнулисьа під јакојусь вагоју — шчось несуть на плечіх… тікајуть… зникли в голому садку… Ось блиснула искорка — ј видко… два чоловіки качајутьсьа серед двору, борьукајутьсьа… Тој, шчо зверху, льутиј јак звір, шибкиј, јак вітер… Придивльајетьсьа Чіпка… “Це ж — ја… ја!… скрикује; а підо мноју сторож… то паньскиј сторож… блідиј, јак смерть; тьажко дише; болізно сова руками ј ногами… чутно — кров булькоче в јого печінках, біжить чорноју річкоју з горла, носа… Ось роскриваје очі… загоріли вони на хвилину искоркоју житьтьа… То ними світить докора? чи посилаје прокльони?… Ні, то — душа прошчајетьсьа з тілом; смерть уже застилаје очі полудоју… Чіпка затіпавсьа; кинувсьа… „О-ох!…“ застогнав з протьагом, перевернувсьа на другиј бік, — та ј знову заснув.
І знову јому верзетьсьа ј ввижајетьсьа… Ніч темна, глупа — німа та глуха. Він стојіть, а кругом јого розльагајетсьа сонне гришче: пьані чоловіки, жінки… все те мертвим сном спить, пороскидане, јак колодьачьчьа… Ось — у горі занньаласьа над ним зірка; јак свічка, палаје вона на небі — ј освічује пјане зборишче на землі… Чіпка гльанув на правиј бік… Захиталасьа темнота, затрусиласьа… ј з нејі висунулось дві тіні — страшні, бліді, з переломаними кістками, котрі так і вигльадали з тіла… Ледве шкандибајуть вони, вивертајучи ноги то на тој, то на другиј бік; хитајуть на јого головами — вказујуть руками на сонне гришче… Чіпці здалосьа, шчо то дід Улас з матірју… Він затремтів увесь, засовавсьа — ј одвернувсьа…
Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталасьа темнота — ј з нејі виплило дві тіні. Одна — товста, пузата, червонопика; друга — зза товстојі — тонка, худа, перегнута втроје, з пером за ухом… Наближилисьа оті дві тіні, гльанули на сонне гришче, гльанули Чіпці прьамо в вічі, — та ј заридали… „Так ось де польагло наше добро, наші гроші!“ І, вхопивши одного пјаницьу сонного, вони здерли з јого одежину, та ј упьалисьа в горло зубами… Чутно стало — јак булькотала кров: то вони ссали јіјі з живого тіла… Очі јіх наливалисьа неју, горіли, світили, јак у котів…
Чіпка здригнув — і одвернувсьа…
Гльане в гору — аж там, кріз јасниј світ, затіпаласьа нова тінь. Чиста та јасна, јак літніј погожиј ранок, з веселим та льубим погльадом у темних очіх… „Шчо це?… Моја Галочко! моја голубонько сивесенька! іди до мене!…“ молить Чіпка — ј здіјмаје до гори руки. Тінь затримтіла; јасне сонце потемніло; на очіх заблишчали сльози… — „Шчо то ти наробив?!…“ учувсьа јому зльаканиј голос. — „Гльань у праву руч!“ Чіпка гльанув — і жахнувсьа… Чоловік качавсьа по двору ј не польудскіј стогнав. „Шчо ти наробив?!“ знову докорьав голос зверху. „Гльань у ліву руч!“ Чіпка нехотьа повернув очі… Дві чорні тіні ссали кров з сонних льудеј, ламали јіх кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров… „Гльань у-низ…“ гуконув голос. Чіпка зирнув… Коло јого розвернулосьа сонне царство льуду: бліді обличьчьа позадиралисьа в гору; очі — повиводило з лоба; з рота — вилітала легенька смужка синього димку… Вони горіли тихо-тихо, јак вугіль тліје… „Це все ти наробив!… це все твојі вчинки!…“ гукав голос… „За ві-шчо ж ти чоловіка вбив? За шчо діток, жінку осиротив?… Чим винуватиј сторож, коли јого господарь посилаје стерегти добра, ловити злодіја?… Шчо то ти поробив з тими пьавками льудскими?… Шчо??… З ситих, повних, шчо, обпившись крови, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свіј довгиј вік нассали… А от, бач: шчо б знову такими стати, јак були, вони поробилисьа в стократ хижішими; прожерливішими… На голодного ј холодного, на пјаного ј тверезого, на сонного ј несонного, на сироту, на старцьа — вони кидајутьсьа, јак голодні собаки на шматок хліба… Бач, јак вони смокчуть кров з жил льудських?… Бачиш?… А то — шчо?… Льудеј опојів, горілкоју попалив… Каторжниј! розбишака!…“ Чіпка знемігсьа, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на земльу… А голос, јак бурьа, носивсьа кругом јого — ј страшенно викрикував: „шчо ти наробив, льутиј, каторжниј?!…“ Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатисьа… А голос тој проривавсьа в кожну кісточку, в кожну жилочку; морозив јіх жахом; пік огнем туги… Чіпка не витремав. Јак скажениј звір, шчо бојітьсьа води — труситьсьа ј льутује, забачивши јіјі, — забувши все на світі, несамовито кидајетьсьа на встрічнього ј поперечнього, — так Чіпка кинувсьа, скочив у гору… „Згинь, прокльатушча від мене! хај тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіје… Шчо ти мені таке?… Жінка?… сестра??… мати??… Ја тебе всього двічи чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, јак коза… Чого ж ти сьуди лізеш?… чого ти мішајешсьа?… Ти мені вибивајеш очі тим, шчо мені самому не даје спокоју, шчо моје серце одвертаје від доброго, а підіјмаје руку на лихе?… від чого ја сам тікају — та ніјак не втечу; ховајусьа — та не заховајусьа, — та все глибче та глибче топльу своју голову в пјаніј горільці… Геть собі!… згинь!…“ Від јого гучного голосу тінь затремтіла; подаласьа в гору; вишче, вишче… Небо загоготало; затрішчало — ј запалило огнем… Горить, трішчить, ламитьсьа, падаје; кричить, лементује, молить… всі голоси зливајутьсьа в один голос — у голос невиразнојі тьажкојі туги; скрізь чутно — плач, лемент… І все те жере огонь — то својім широким, льутим полумјам, то својіми гострими јазиками — лиже… Лизне — ј тільки чорна вуглина післьа јого зачорніје; лизне шче — вуглина побіліје, роспадајетьсьа на попіл… І піднімаје јого в гору широка огньана хвильа, ј залопотавши, несе високо-високо… Огонь росходивсьа, розігравсьа… Уже він кругом охопив Чіпку; вже досьагав својіми довгими јазиками до јого тіла; цілував јого вид… Гльане Чіпка… То ж не огонь, то льудська кров хвильами хвильује… „О-о-ј!…“ скрикнув він — і несамовито кинувсьа.
Стојав уже вечір на дворі. Сонце закотилосьа за гору червоно-червоно, не мов обпилосьа тијі крові, шчо була пролита за день. Село, наморене то біјкоју, то дивовижоју, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди льудські сльози, прокльони, молитви… У печіх палало полумја — вариласьа вечерьа; льудські тіні снували поуз јого — ј на хвилину — другу закрили јого собоју, не мов јакоју запоноју. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонцьа жеврів кровјано-красноју зореју…
Скочив Чіпка — ј почув, шчо по всіх јого жилах, у кожніј кісточці, јак блискавиці, забігали огньані спички; злившись у голові до купи, вони рвали јіјі огнем… Тіло в јого горіло; в думках сон мішавсьа з бувальшчиноју; серце боліло, замерало, кипіло невимовним злом… Він вијшов на двір — хоч провітритись. Свіжиј вітрець пахнув јому в гарьаче лице; закрутив у носі — аж покотилисьа з очеј сльози… Гльанувши на західне зарево, — він зразу запльушчив очі; воно јіх різало болізно, непривітно… А на другім крајі неба, на супроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.
Чіпка вијшов посеред двору, ј почав обдивльатисьа. Кругом пусто ј глухо! Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко, — так важко, јак шче ніколи не було… Болі з тіла доходили до серцьа, дојмали јого; голова горіла; думки мутилисьа: ображали јого неправдивоју кароју, льакали льудьским сміхом… Він раднішиј би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, — аби тільки забути те, шчо було! А воно стојало, јак страховишче, перед јого очима; јак те марево, мінилосьа в јого думках. То учувавсьа јому глухиј, здавлениј сміх; то, мов ненароком, гострі, јак спички, жарти в розмові; то по-всьак-часне прьаме вибиваньньа на очі… Він знемогав від муки. „Крашче б ја не родивсьа, або мене забито, — ніж отаке терпіти!…“
Душа бажала поділитисьа з ким-небудь својім лихом: серце — вилити накипілі сльози. Так же кругом — ні духа! Ламајучи руки, жалібним погльадом подививсьа Чіпка на західне зарево, та ј посунувсьа смутниј в хату… І жалко ј страшно було дивитисьа на јого сумну постать, шчо так виразно чорніла між двома заревами світу — місьачним і західнім. Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита својіми тьажкими переступами, зібраласьа кајатись перед богом, — та не змогла: замість молитви, уста шептали прокльони, перечитујучи својі гріхи…
А товариство — Пацьук, Лушньа, та Матньа, — јак побачило, шчо за баталіја піднімајетьсьа в Пісках, — та мершчіј ноги на плечі, та по за хатами, та по за огородами, аж у Крутиј Јар, та ј засіло в шинку в свого давнього знакомого жида Оврама… Прокружали цілісенькиј день на останні гроші, росказујучи всьакому, хто заходив у шинок, јаке світопредставленіје скојілось у Пісках… Уже смеркло.
— А шчо, братцьа, чи не навідатись нам у Піски: шчо там діјетьсьа? каже Лушньа до товаришів. — Чи не запопали бува нашого Чіпку, бо шчось він там дуже јуртувавсьа?… Тут уже тікати мершчіј, коли лихо; а він — кличе рьатувати!…
— Іди ти, коли хоч, — одказујуть јому Пацьук та Матньа: — ми тут зостанемось....
— Ні, ходім разом, — підмовльаје Лушньа: провідајемо справді Чіпку… хоч він чудниј собі, а все таки, — нігде правду діти, — хороша душа, і товариш шчириј… вже ні за шчо тебе не видасть!…
— Ја не піду, хоч мене ріжте, — каже Матньа. Шчо б справді шче москаль спіјмав, та дав чосу…
— Та ј ја зостанусьа з Јакимом, — туди ж і Пацьук.
Лушньа почухавсьа. Він знав, шчо тепер справді в Піски јти не безпешно; одначе совість јого мучила, шчо так товариша кинули…
— А шчо ж јого казати, — веде він річ далі, — коли запитаје Чіпка: де були?…
— Шчо ж јому казати? — одказује Матньа. — Нічого не казати!… Шчо він за спрос?
— Збреши шчо небудь, бо справді не гаразд… раје Пацьук. — І чому ми јого не взьали з собоју?… А тепер, може, вже ј у Пісках не маје, — москаль узьав…
Пацьукови жалошчі всіх уразили: всі мовчали, ніхто нічого…
— Ну, сидіть же ви, братцьа, — трохи згодом сказав Лушньа, — а ја піду, довідајусь…
Пішов. Вихопивсьа на гору, гльанув на широке роздольльа — ј побачив Піски, јак в тумані, залиті місьачним світлом… Між темноју тіньнју голих верб біліла боками церковка ј позирала на вкруги својім блискучим оком — золотоју банеју з хрестом; а недалеко від церкви, јак висока гора, чорнів паньскиј палац і, здавалосьа, сердито погльадав на все село… Село шче скрізь спало. Де-де блишчало по хатах світло, хоч і тихо було: льудьского гомону не чутно, доносилось тільки глухе валуваньньа собак… На дворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так — аж зорі пльасали; під ногами рипів сніг… Шчо б не змерзнути, Лушньа пішов швидче. Незабаром опенивсьа коло Чіпчинојі хати.
Јак та пустка, стојала вона сама собі на крај села, облупана, чорна… Тільки не повибиваті шибки горіли проти місьацьу: здалека здавалосьа, шчо в хаті світилосьа. Лушньа підіјшов ближче. І темно, ј тихо!… Јдучи поуз вікно, што виходило прьамо на поле, він загльанув — шчо там діјетьсьа? — На полу не видно нікого… Уже він хотів повернути по за хатоју до двереј, коли це (уздрилось јому) — не мов шчо мелькнуло… Він знову прихиливсьа до шибки, дививсьа в хату. У противні вікна місьаць аж бив својім світом, льагав довгими смугами через усьу хату ј ховавсьа аж під полом… Посеред хати, увесь залитиј світом, стојав на вкольушках Чіпка — моливсьа… Јого јасна тінь раз-по-раз то згиналасьа, то випрамльаласьа; на очіх блишчали сльози…
— Чіпко! гукнув Лушньа під вікном.
Чіпка скочив, і бојазко сховавсьа за піч. Лушньа зареготавсьа на все горло. Регіт јого здоровојі грудини посеред ночнојі тиши, јак грім гоготав навкруги, перекочувавсьа, брьазчав у шибки, розльагавсьа по хаті… Чіпці стало соромно, хоч крізь земльу… Јого піјмали на сльозах, — він плакав, јак мала дитина! А Лушньа регоче та ј регоче під вікнами — аж шибки двигајутьсьа…
— Чіпко! Чіпко! шчо то ти одмольујеш сльозами?… регочучись, знову Лушньа.Чіпка пізнав голос. Сміх над јого молитвами, над јого сльозами, товариська зрада, докора — разом кинулись јому в голову, схопили за серце…
— Убју!… аж сичав він, та вхопивши макогін, босоніж з хати…
На шчастьа, Лушньа почув тихиј скрип босојі ноги, гльанув — і одскочив у бік… А Чіпка обіруч попер макогоном прьамо.
— Убју!… гукаје він шчо сили, та знову біжить за макогоном.
Лушньа — далі… Поки достав Чіпка макогона, Лушньа опинивсьа геть далеко…
— Вон, сучиј сину! Шчо б ваш дух не смердів коло мого двору! — кричить Чіпка на все горло. — Убју, тільки побачу хоч з далека…
— Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів, Чіпко?… За ві-шчо ти нас лагодиссьа вбивати?… зупинувшись так, може, за гони, гукаје Лушньа.
— Ја через вас сорому набравсьа… мене через вас нівечено… Вон!… Товариша бјуть, а ви по шинках гульајете, та шче ј сміјетесь?… Це вже не первина… Тоді в пана… сами завели, сами ј покинули… А тепер — тута!… Је ви товариші, друзьаки?… Собаки, а не товариші!… Вон!! Та кинувши макогона об земльу, пішов назад у хату ј засунув за собоју двері.
Лушньа постојав-постојав, та знову підіјшов під вікно.
— Чіпко!… Чіпко̀!
Чіпка лежить на полу, мовчить.
— Оже не сердьсьа!… Ось вислухај попереду… Хіба б же ми тобі, ти думајеш, не помогли?… Та ми б радніші… Ми ото, јак побачили тебе, та разом і кинулись по улицьах скликати льудеј… Ја побіг до Сидора в кузньу молотка взьати… Коли огльанусь — аж Петро з Јакимом кричать… Дивльусьа — аж јім уже руки скручујуть десьатники… ј старшина коло них… Ја мершчіј на поміч, хотів оборонити; а вони ј мене звјазали… Подумај: шчо нам було робити?… Ми ј почали вибріхуватись, шчо буцім тікали з льаку… А старшина нас — у чорну… Оце тільки недавно випустив. Петро ж та Јаким пішли в Крутиј Јар, а ја оце зајшов за тобоју… А ти нас убивати збірајешсьа!… додавши жальу в голос, закінчив Лушньа.
— Ја вже чув таку пісньу… Ја вас добре знају! — мотнувши головоју, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.
— Так шчо ж — ти не віриш?… Нехај ја, де стоју, там і провальусьа! Хај мене свьата земльа пријме, коли не правда!… присьагавсьа Лушньа.
Чіпка мовчав, не озивавсьа; серце в јого одходило. Він думав: чи Лушньа каже правду, чи бреше?…
Лушньа брехав і бојавсьа не пробрехатись. Він чув, шчо Чіпка натьакнув, шчо јого бито: шчо б уже зовсім розжалобити товариша, він давај напірати на це.
— Чи вже б ми не радніші — тебе визволити?… Хіба нам не казано, јак тебе нівечили?… Та в нас серце кровју обливалосьа… Так шчо ж ти будеш робити, коли в заперті…?
— Чом же ви не рознесли чорнојі к бісовіј матері?… уже без серцьа, вступаје Чіпка в розмову.
— Еге… розвали јіјі! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж десьати чоловіка: та все один другого не видасть: здорові јак бугајі, а високі, јак верстви.
— Де ж Петро та Јаким? забувајучи, пита Чіпка. — У чорніј зосталисьа?
— Та кажу ж — пішли в Крутиј Јар погульати, бо тут страшно… А мене оце за тобоју послали…
— Ја не піду! одрубав Чіпка.
— Та ј ја, мабуть, такиј, шчо хај собі гульајуть сами — скорчив лазарьа Лушньа.
Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушньа обізвавсьа першиј:
— Пусти, будь-ласка, в хату, хоч погріјусьа, бо так змерз у тіј гаспидськіј чорніј, шчо трохи душі не витрьасло, — аж печінки підкидајутьсьа… І почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.
Чіпка повірив Лушні. Стало јому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.
Лушньа увіјшов у хату; вніс за собоју макогін, шчо покинув Чіпка на дворі.
— Та ј у тебе в хаті, — хоч вовків гони!… привітавсьа Лушньа. — Чи немаје хоч горілки погрітисьа?
— Чорт-ма! Лізь на піч, коли хоч…
Лушньа побравсьа на піч та, не розгльадајучись, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.
Лушньа лежав та радів, шчо так діло обіјшлосьа. Турбувавсьа тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Јакимом, та наструнчити јіх, шчо б уже в один голос співали… Він справді став побојуватись Чіпки… „Коли б шче самому в брехунах не остатись, а то…“ думав він, мовчки.
Чіпка собі мовчав, хоч те ж не спав. Перед јого очима кујовдилась денна заверьуха, крутилась, вихорилась… Серед ночі, при місьаці, при тьажкім болі тіла, всі денні пригоди вставали перед ним, јак те страховишче; крутили јого, кидали то на один бік, то на другиј; не давали болі затихнути, думці забутисьа… Він лежав, јак у вогні… Душа мліла ј боліла — помстоју; серце гукало — оддьачити; розум пашив — злом…
— Тимохвіју!
— Чого?
— Ти не спиш?
— Ні, не спльу.
Чіпка замовк.
— Не знају… чи казати, чи мовчати?… не сміливо знову озвавсьа, перегодьа трохи.
— Про шчо? кажи!
— У день сьогодні ја спав… мені приснилосьа…
Чіпка вимовльав кожне слово з протьагом, мов нехотьа, з переривами: јазик казав одно, а думка вперед бігла — за другим.
— Ну?… шчо ж тобі снилосьа?…
— Ја плакав… Ја моливсьа богові… не помага!
— Та шчо ж там таке? кажи! — пристаје Лушньа.
— Ја довго думав… тьаг Чіпка слово за словом.
— Шчо ж ти думав?
— Ти бачив сьогодні льудську неправду? — јакось, мов натужившись, викрикнув Чіпка. — Бачив?…
— Хоч не бачив, то чув, — росказували, — одмовльаје Лушньа.
Та Чіпка вже не слухав тијі одмови: слова јого полилисьа, јак бистра вода, прорвавши гребльу…
— Ој!… дорогоју ціноју заплатьать вони за нејі! За ті сльози, за ту кров, шчо сьогодні безневинно пролито… будуть вони до віку мучитисьа, до суду мордуватисьа!…
— Кому ж вони заплатьать? перебиваје Лушньа.
— Мені!… мені заплатьать! гукаје Чіпка, підводьачись на руки. — Ја јім покажу, шчо мене страшно зајмати!… Поки вони мене не зајмали, ја був до них, јак усі льуде… А зробили таке зі мноју… стережітьсьа ж тепер!… начувајтесьа!…
— Шчо ж ти зробиш? Јіх скільки, а ти — один.
— Ја — один? Хіба мало таких, јак ја, јак ти, та Петро, та Јаким, без хати-оселі, без притулку-пристановишча?… Хіба трохи тиньајетьсьа по світу, де б своју голову прихилити, де б себе приткнути?!… Шчо ж ми?.. Хіба ми не льуде, шчо б нам погибати по під тиньньу голодноју смертьу? Хіба б і ми не лежали не перинах так саме, јак вони, коли б у нас такі достатки?… І ми б були такими, або шче ј крашчими!… Та лихо наше, шчо вони все прибрали до својіх рук, запрьагли нас у плуг: „ори, мов, дурниј хлопе! роби на мене! А ја лежатиму та јістиму те, шчо ти наробиш!…“ А коли оце тој орач, шчо день у день не вилазить з тьажкојі праці, замовив тільки одно слово, шчо јому треба јісти, треба ј жити, — шчо — дај же мені плату хоч за оці останні два роки, шчо робив на тебе… так вони, бач, јакојі заспівали?… „Бунтовшчики!… розбіјники!…“ За ними ј сила… Навели на нас москалів, били нас, нівечили, знушчалисьа перед усім cвітом… Так оце правда? Це вона??… Ні, Тимохвіју! Коли так… Не дајеш — ласкоју: оддаси — силоју! Насилајеш на нас усьаку наволоч; позориш нас серед білого дньа за те, шчо ми просимо сльозами; взивајеш розбишаками… Коли ж так… темна ніч покаже, — де моје, де твоје!
Лушньа слухав, дух притајівши, бојавсьа поворухнутисьа, здихнути… зовсім оторопів. Він зроду не чув, шчо б хто казав про се, та шче таким зичним голосом, з таким страшним завзьатьтьам.
А Чіпка не вгавав; він зупинивсьа тільки перевести дух.
— Чи так, Тимохвіју!
— Так, Чіпко, — ледве вимовив Лушньа.
— Од сьогодні — шабаш пити! годі гульати!… Станьмо ј ми такими, јак льуде… Знајдемо роботу, — рук не позичати… А про те — свого не забувајмо! І вони так робльать… Коли вони вміјуть під нас підіјздити, — навчімосьа ж і ми під них! Хај знајуть, нехристи, де правда! Коли је вона, — то дльа всіх хај буде рівна; коли нема, — то всім нема!
— Добре, Чіпко! јіј-богу, добре! — обізвавсьа Лушньа, так јому подобалась така рівна правда. — Ја першиј брате, радиј хоч і сьу ніч затесатись до пана, та росказати јому — де правда…
— Та не пан один, Тимохвіју, — не він один!… Усі нальагли на нашу шију… всім бажајетьсьа појіздити на јіј!… Пан, јак пан: він тільки своје діло знаје — панське!… Коли б до нас старші над панами правдиші були… і пан би був не тој! Вони б довідались, чого льуде страждуть, від кого ј від чого вони терпльать; вони б прьамо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!… Так же — ні! Пан — свіј брат… Пан, бач, і примаже ј замаже, бо в пана је, бо він наздирав з льудеј… А льудім де взьати?… Та ј то шче не все, Тимохвіју! І пан і старші — одна біда… Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду… та ј ті ні слова!… А кому ж, јак не јім першим замовити јого?… Жид — і тој… і тој на нас!… обдурьује нас, обпојује, вимотује з нас останнье збіжьжьа, јаке шче зосталосьа за душеју… Сам підведе, — сам і видасть!… Усі на нас, Тимохвіју, — всі!… І свіј брат-багатирь на нас… І пјаниці ми, ј злодіјі, ј волоцьуги… Јак шче ми живемо на світі, Тимохвіју?… Јак нас не подушать усі оті праведники… Здајетьсьа, само небо, јак би впало на наші плечі, — не було б таке тьажке, јак та неправда, та наруга, котру ми терпимо від кожного!… Не будьмо ж дурні, коли так!… Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гульати! Шчо з того, шчо ми поживилисьа в пана, та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам шче понабивали… Ні! Станьмо крашче такими льудьми, јак усі, — пријмемось за роботу, в день будемо працьувати… а ніч-матінка — ј научить і скаже, де наше лежить… Добре?
— Добре, Чіпко! З завтрього ја сам стају на роботу — годі волочитись! скажу Петрові ј Јакимові. Будемо гроші заробльати…
— А ја мирьусь з матірју, перевожу до себе… Скажуть льуде: оханувсьа! то ј добре… Будуть і гроші… А шчо то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламаје! Чого тільки не зробиш за гроші… Ти думајеш, мене б били, коли б ја був багатиј?… Чи отньали б були земльу в мене, јак би ја мав гроші?… Підсипав би јаризці пјатьдесьат карбованців, јак отој волоцьуга… „Не зајмај мојејі землі!… Не одбирај јіјі в мене!…“ І не заньав би… бог-зна шчо з мене тоді б вијшло… Був би ја, може, досі жонатиј; жив би хороше, тихо, з льудьми в ладу; годував би діток, јак другі — от јак Грицько… А то — мати… та рідна мати, шчо тебе на світ народила — ј та стала тобі ворогом!… Хіба воно легко то, Тимохвіју? Згадају, — серце розривајетьсьа; душа болить… А все через ту земльу… Хоч і не в землі, бач, сила… Ні!… Земльа — так собі; земльа, та ј годі!… Та через земльу ја втерьав своје шчастьа, своју дольу… втерьав… А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимохвіју, — шчо то за льудина така?!… Ото вона сьогодні мені ј сниласьа… Наче јанголь, јак свјата душа, літала вона над мојеју головоју…
— Хто?… не розбирајучи Чіпчиного марива, питаје Лушньа.
— Гальа!… Моја льуба… најкрашча над увесь світ…
— Јака Гальа? — питаје вдруге Лушньа.
Чіпка схименувсьа.
— Не знају, — доказав, і замовк.
— Чи не закохавсьа, бува, та ј не хвалишсьа?… допитујетьсьа Лушньа.
Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержујучи дух, шчо б Лушньа не почув. Довго мовчали обидва.
— Шчо з тобоју таке: чи ти здужајеш, Чіпко?
— Нічого… Болить тільки все… Побили сучі сини до живого тіла, — јак печене болить…
— То ти б до знахарки пішов, шчо б масти јакојі дала, або зільльа.
— Загојітьсьа ј так. А сліди хоч і зостанутьсьа, — то дарма: вони будуть нагадувати, шчо б часом не забув…
Довго шче вони між собоју балакали, поки поснули. А поснули вже тоді, јак стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, — волосажар на північніј стороні догорьав і тремтів біловастим світом, а јасниј місьаць почав біліти, спускајучись на-супроти за гору.