Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

XX.
На волі.


Вольа дльа чоловіка вільного — чарівниче слово, а дльа невільника — мед піано чоло. Воно, јак дурманом, јак хмелем, затуманить усі јого думки, гадки, надіјі: усе дльа јого умерло, оглухло, — одно воно зосталосьа, одно воно тільки ј сьаје ј гріје по темному шльаху јого темного житьтьа…

Шче тільки објавили вольу, — пісчане зашуміли, јак окріп у горшку.

— Шабаш, братцьа! вольа! вольа! — загукали крепаки, кидајучи роботу та јдучи у шинок — вольу женити.

— Ні, то шче брехньа! дратували јіх козаки. Шче два роки поробіть на пана, та тоді уже ј вольа.

Підньалась спірка, змаганьньа. Лајали крепаки козаків: лајали панів; не було того на світі, кого б вони не лајали, јак свого льутого ворога… за ті два роки! Одначе налајавшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, — вернулисьа знову на роботу. Хоч јака там вже ј робота була?! Кожен норовив, јак можно меньше робити, а більше собі загарбати: јак би пана одурити.

Пани дивилисьа на ту роботу, — та охали, та зітхали, нишком-тишком сами між собоју шчось балакали… А крепаки собі тихенько один у одного питали: „чи то ж то нам заплатьать за ті два роки, шчо робимо, чи ні?“

Оже — јак не јак — добували два роки. Підскочила горьача пора: оранка, косовицьа, грабовицьа, жнива, возовицьа, молотіньньа нового хліба, — ніколи було дихнути, не то шчо…

Ішлосьа вже до Різдва. Рочисте свьато клопотало кожну сімьу својіми споконвічними клопотами. Там кололи свинеј, і несамовитиј крик јіх розносивсьа по всему селу; там клопоталисьа јіхати в місто на красні торги, продати, хліба накупити нужного про свьато — ј ладану під кутьу, ј риби — на богатиј вечір, і солі — про всьак день, а тут жінки заходилисьа коло мазаньньа, ј зрушили завсідніј спокіј житьтьа.

Одному Чіпці з товариством немаје клопоту. Сьак-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; укине у піч гнилојі соломи, — тліје вона там собі та курить, буцім таки ј гріје… Бајдуже јім про тепло; дарма — про јіжу! Јіх гріје жидівська горілка, а јісти — жујуть хліб сухиј з сільльу — те ж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півньа, — розчиньать, спечуть, настромивши на спичку, ззідьать, — та ј ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство; часом робилосьа јому противне таке житьтьа ј таке товариство, — та зальлье очі — мовчить… Иноді јому хотілосьа ј горьачојі страви попојісти. Тоді він полізе в розвалениј погріб, назбіраје шче торішньојі ріпи, шчо де-где по кутках завальаласьа, начистить, зварить јушки, — та тільки всього!

Льуде дивилисьа на таке житьтьа, та хитали головами.

— Ні, вже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить… Шче хоч би не товариство, то може б… Та стіјте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправторимо, коли јого не можна…

Ось настали ј свьатки. Радіјуть льуде, шчо діждали; гостьујуть, гульајуть то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазьать з јого; льудеј закликајуть, частујуть… Чоловіки, — нігде правду діти — таки ласенькі на дурницьу випити, — то ј раді такому случају, — пјуть та вихвальајуть добрих молодців… Дехто ј з молодиць, цікавих подивитись на зборишче та игришче, та шче де співи та таньці, — завернув туди… А жид, јак знав, десь і музику видрав… Музика ріже — тне; пјані чоловіки трохи на головах не ходьать, та вибивајуть гоцака коло молодиць; а ті ј собі — дивльатьсьа-дивльатьсьа, — то це одну ј візьме нетерпльача — ј пішла дрібненько бічком, бічком, не мов пливе по воді; а јака з пьаніших схопитьсьа за запаску, підніме јіјі трохи — та — гај-гај по хаті, јак шуліка за курчатами… Сміх, регіт, крик… А Чіпка знај до жида: давај те! подавај друге! неси трете! Лушньа у танцьах, јак не перерветьсьа, музику перетанцьовује; Пацьук на јазиці, јак на балабајці, вибиваје; один тільки Матньа, роздутиј, червониј, јак жар, з сонними, пјаними очима, сидить у кутку, куньаје: оце прокинетьсьа, випье, зареве, јак бугај, на всьу хату, та ј знову притихне — куньаје… Гульньа розвернуласьа на всі боки. Забули про свьато, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно пьуть та гульајуть. Жінки, не бачивши третіј день чоловіків у вічі, підньали такиј галас, не мов на село најшла кара божа, або пожежа половину села випалила.

— Оце, напасть господньа! оце — лихо несподіване! желіпали вони. — Такого шче з роду-віку ніколи не було!… Бог дав свьато — в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвује! Бог дав свьато, шчо б дома з дітьми та з жінкоју льубо-тихо провести; а він у шинку з пјаницьами та волоцьугами гульаје! Треба хоч до батьушки піти, шчо б јаку покуту наложив на розпјаницьу з пјаниць.

Де јакі таки зньались, пішли — не до батьушки, а до матушки жалітисьа. Матушка почастувала јіх горілкоју ј обіцьала росказати, јак устане, батьушці. Молодиці вернулись до-дому; а чоловіків усе таки нема… Вони шче заполонили в ту гушчу ј дьака. Дьак цеј стариј уже був, — у піст бувало „алилујі“ не виведе, такиј стариј. А вхопивши чарку та другу тијејі живиці-дурниці, ј він побадьорнішав трохи. Де та ј сила взьаласьа, міць прибула! Співаје з молодицьами так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши шче чарку, јак підбере поли в балахона, јак ухопе товсту, червонопику молодицьу, та ну гоцака садити. Тільки борода та коса мајтолаје; а він — так хальасује, так хальасује… Аж упрів, аж мило на јому льагло. Чоловіки регочутьсьа, а молодиці коло јого, шчо б шче дужче роздратувати, так увивајутьсьа, так увивајутьсьа: одна втомитьсьа, друга јіјі місце заступаје…

— Шчо ж усе танцьувати та танцьувати, — крикнула одна реготуха: јак би ви нас, дьаче, повозили шче!

— Бач, чого, сучі дочки захотіли! Бач, чого јім заманулосьа! — взьавшись у боки, каже дьак. — Шукајте санчат, повожу вже… Один тому час, шчо батько в плахті!

Де взьалисьа ј санчата. Витьагли дьака з шинку на двір, запрьагли; насідали молодиць повнісенькі санчата, шче ј зверху, дьак аж угинајетьсьа та самотужки пре, а молодиці — співајуть та вигукујуть, јак на весільлі… А це одна јак схопитьсьа, јак підбіжить до дьака:

— Нема, дьаче, місцьа! нема, дьаче місцьа! Ну, ја сьаду верхи! повози ј мене!

— Сідај, бісова! кричить дьак, перегнувши спину. Молодицьа скочила; дьак не здержав, поточивсь, впав; молодицьа зверху… Другі позскакували з санчат, та ј собі туди, — пхајутьсьа, падајуть. А чоловіки; „мала купа! мала купа! на купу! на купу!…“ Навалило молодиць стільки, щчо трохи дьака не задавили. Витьагли јого — ледве дише… Регіт, гвалт… Здуріло село!

Гульньа розвјазала јазики, розбуркала замлілі, пригнічені, душі, розкорписала ті врази, шчо глибоко крилисьа в серці… Серед гульні згадали пісчане ј за два роки…

— А шчо ж це воно, братцьа? — заводить хто з крепаків: це так — два роки робили, та ј дурно?!…

— А вже ж, дурно!

— Чого ж дурно? Адже царь дав вольу: живи, де хоч, роби, шчо знајеш…

— Ну, шчо б, бач, уже не зовсім і јіх обіјти, — ту неситу прожорь — „поробіть, мов, льуде добрі, шче два роки, — хај уже вони звикнуть за цеј час з думкоју, шчо вас не буде!“ Так јак же він дума: ми јому ці два роки дурно робили? дурно втрачалисьа?… Адже јак би ја до хазьајіна став, то рублів би сотньу заробив… А в јого јак?

— А так: робив-робив, та ј виженуть з двору в три вирви…

— Ні, чорта з два! Мені рошчот давај… он шчо! Ми знајемо ваші каверзі… Буде того, шчо над нашими дідами та батьками знушчалисьа, та з нас воду виварьували… Заплати ж мені хоч за ці два роки!

— Заплачу… наставльај кешеньу! — сміјавсьа другиј, тверезішиј.

— Чого ти сміјешсьа?… І заплатить! Піду скажу: давај рошчот, — і дасть…

— По гамалику…

— Чого по гамалику?… А в Побиванці? га, в Побаванці?… Адже дав? Хати дав; грунти дав… Затьались в одну шчуру: давај рошчот! — і дав… Брат рідниј дав; а наш би то ј ні… Еге! Јак-би ми не такі дурні… А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ… Рошчот давај! в одно слово: рошчот!

— Толкуј…

— Дурньу, а не толкуј!

— Ти сам дурень… Залив очі, та сам не знајеш, шчо верзеш…

— Шчо ж ја верзу?… кажи шчо? — сучитьсьа пјаниј.

— А то… шчо јак почује хто, та шепне туди… Ти знајеш, — јака він сила?… Буде шче!

— Шчо ж мені буде? Нічого не буде, — бо правда! А ти все таки дурень…

— Не дури лишень, бо шчо б сам не здурів....

— А шчо — битимеш, може? Битимеш? Ну, биј!

— Хај тебе лиха година побје без мене! Одчепись, сатано!

— Ні, биј!… Сьакиј-такиј сину, биј!…

Та ј підставльаје лице. Супротивник одсувајетьсьа назад, наставивши обидві руки, шчо б бува з пјаних очеј не креснув зачепа… Льуде збігајутьсьа з усіх боків; остпульать, дивльатьсьа, — шчо далі буде.

— Биј, кажу......! кричить першиј, — та хвіть другого по пиці… Тој — здачі. Счепилась біјка!… Крик… гвалт… Насилу розборонили льуде, та ј ведуть знову в шинок „мирову пити“, шчо б справді не діјшло бува до того. . Хто винуватиј, хто правиј? гаразд не знав ніхто… У кожного була думка, шчо добре б і рошчот одібрати; був і острах того… „А јак не дасть, та шче… не доведи, боже, шчо б гірше не вијшло!“

Одначе горілка взьала своје. Де далі, то все більше ј дужче виступила правда першого; а острах другого нехајали, јак легкодухого чоловіка… Зашуміло село, јак на-пригру бджоли: сміливиј і несміливиј збиралисьа в купи; гомоніли; радились; змагались… і ходили до жида в шинок могоричу пити…




Минула водохрестьа. Час би за роботу братись.. Та чи до роботи, коли день-у-день зберутьсьа або в шинку, або ј так де, та одно тільки ј чути: рошчот… Піјмали раз одного з Побиванки. Роспитујуть: чи дав двори? чи подарував хати?… — Дав, подарував!…

— Бач!… в один голос: значить наш дурить! — Коли ж так, — не діжде!…

На завтре, шче тільки стало сірити, зібралисьа коло волості та взьали старшину з собоју ј пішли до пана в Красногорку.

Пријшли; стали в дворі коло ганку — повнісенькиј двір, нігде голки просунути; послали просити лакеја, шчо б сказав панові; обішчали навіт „на табак“ лакејеві, коли швиденько панові скаже.

Василь Семенович шче спав і з ліжка почув шчось за гомін, за топіт. Він позвонив лакеја; роспитав, шчо то. Тој сказав. Наче хто голкоју шпигнув вельможного пана, — так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мершчіј убраньньа; випив на хватку стакан чају ј, не гльадьа на те, шчо жінка, ламајучи руки, благала не виходити, вискочив з хати червониј, сердитиј…

Він догадавсьа, шчо це не даром ціла пісчанська громада присунула — та думав својеју сміливостьу зразу јіјі осадити.

— Шчо вам треба, пісчане? — сказав він хоч грізно, але здержујучись.

— До вас, пане…

— Чого?

— За грішми, пане…

— За јакими грішми? — скрикнув пан і гльанув гостро на громаду.

— Шчо два роки служили, пане…

— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити…

Мовчать передні, кланьајутьсьа.

— Јак повинні? — обізвавсьа хтось з середини. За плату ж то ј служили…

— За јаку плату?… Закон велів!

— Закон? — знову викрикује з середини: — То ви сами настановили такиј закон!…

— Хто там озивајетсьа? — питаје пан. А ну, виходь сьуди, та побалакајемо…

— А чорта! давај гроші!

— Хто озивајетьсьа, сьакі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміје бунтовати? — Та ј підскакује до передніх.

— Ми не бунтујемо, пане, — кажуть, кланьајучись, передні: — ми тільки пријшли просити плати…

— Јакојі плати? за шчо плати? Ја вам дам!… уже на всправшки лајавсьа пан.

— Не цвікај!… годі… не бојімосьа!… знову з середини.

— Хто там, сьакі-такі?… Давај мені того, хто озивајетьсьа! давај зараз!… Давај… а не то — ја вас усіх у тьурму запру… на Сибірь попру!

— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач јакиј прудкиј! давај лиш гроші!

— Кажіть: хто там озивајетьсьа?… аж разльагајетьсьа пан до передніх.

Передні мовчать; зступајутьсьа блишче один до одного, — кланьајутьсьа…

— Ага? — так ви не хочете бунтовшчика видати? не хочете?… Так ви бунтовати?… га?… Постіјте ж, — ја вас побунтују! — кричить пан, разпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.

Громада на хвилину стихла; а потім — не мов набіраласьа духу — пројшов спершу глухиј јакијсь гомін; далі — дужчиј, дужчиј поки не перејшов у викрик…

— Шчо він нас страхаје? Дума, — зльакалисьа?… Минуло те!… Давај плату!… плату давај!! рошчот!!!

Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго шче не вгавав — і долітав у горниці страшним, — диким галасом. Василь Семенович поблід, јак крејда. Јого розбірала досада, злість; јому хотілось кричати, лајати, бити, — та страх брав своје… Він погнав јого в горниці, а тепер не випускав на двір… Жінка Васильа Семеновича ходила, — јак з хреста зньата… Од тревоги вони обоје мовчали; — ходили тільки з однијі кімнати у другу, та з боку нишчечком, позирали у надвірні вікна, ніби тајіли свіј страх одно перед одним…

Громада не росходилась цілиј день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора… Так і простојали на ногах. Тільки ніч погнала пісчан до-дому…

Васильа Семеновича ј ніч не вдержала. Перегодьа трохи післьа того, јак пішли пісчане, він звелів запрьагати коні, виносити важкиј сундук з својејі спочивальні — ј вкупі з жінкоју покотив у Гетманьске.

На другиј день — чуть зорьа — вже були на ногах справник, посередник Кривиньскиј (шчо колись, за виборів, був справником), послали гонцьа в Котолупівку по станового Ларченка, шчо б јіхав мершчіј в Піски: „бунт!“ Ларченка, јак хто по потилиці лигнув: він стојав, наче чмелениј, і јакось безтьамку дививсьа в низ својіми косими очима… На помості вимальовували јого думки розгніваного Васильа Семеновича, котриј тупаје на јого, Ларченка, ногами за те, шчо „допустив“ бунт у себе в стані… У голові станового думки коломутилисьа: то він прошчавсьа з котолупами — ј здавалось јому, шчо вони хрестилисьа, јак він вијізжав з јіх містечка; то јому пријшов на думку тој шчасливиј день, коли він раз на обіді вихвальав, јак поет, Васильа Семеновича віршами… Коні підјіхали під рундук: гајатись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата, та, тільки духу, попер у Піски.

У пісчанськіј волості сидів уже посередник. Він пријіхав зарані, звелів скликати громаду. Громада шче тільки сходилась. Незабаром — цілі Піски збіглисьа. Хто на громаду, а хто на дивовижу.

Становиј з посередником вијшли з волості; стали на громаду гримати; далі страхати, потім батькувати; а там — підскакувати, та репетувати на все горло — аж піна з рота летіла…

Громада собі гуде: — Не застрахајеш!… Рошчот подај!… Не скачи, коса собако!… котолупе!…

Нічого не вдіјали ні становиј, ні посередник, — тільки дарма накричалисьа, та з тим і појіхали.

А пісчане слідом за ними послали в Красногірку Васильа Деркача нишком довідатись: чи дома пан? шчо чутно?

Деркач незабаром вернувсьа.

— Немаје, каже. — Учора звечера зібравсьа, та з паніјеју ј појіхав… не сказав і куди.

— Еге… значить наша правда! Не даром перельакавсьа…

— Гльадіть же! Не попускај, братцьа, свого! — викрикували пісчане, росходьачись по домівках. На диво козакам, а на злість жида, рідко хто зајшов до јого ј у шинок.

Коли це, на ранок — летить у Піски сам справник, летить стрьапчиј, летить становиј. Сказано — ціле „временне отділеніје“. Пријіхав і посередник. А незабаром, слідком за ним, вступила москалів сила… Громада збиласьа в купу, јак овечки під дошч та лиху годину. Ніхто — ні пари з уст. Тільки чутно — важке зітханьньа, та јакијсь тихиј гул… Москалі зајшли з боків — і кругом, јак кільцем, обложили громаду.

Кривинськиј, јак посередник, вијшов на-перед громади, та став допитуватись: чого вона бунтује?

— Ми не бунтујемо, добродіју… Ми свого просимо…

— Јакого свого!

— А так! за ві-шчо ж ми два роки служили?… дурно?? — хтось подаје голос з середини.

— Хто там кричить? давај сьуди! зіпонув Кривинськиј.

Громада затовпилась; шче тісніше збиласьа в купу; стали один одного за појаси брати…

— Сьуди јого давај! хто викрикуіе? — желіпаје посередник.

Москалі кинулись до крајнього…

— Не давај, братцьа, за шчо нас бити? за ві-шчо нас нівечити?…

Громада стала напірати на москалів; москалі на громаду. Підньавсьа крик, гвалт; счепиласьа біјка з москальами… Льуде, зачувши таку колотнечу, біжать јак на пожежу дивитись. Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспинались — з огородів… Дід Улас — стариј, не видержав натовпу, — упав… Москалі підньали . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чіпка побачив. Закипіло јого серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, метајетьсьа на всі боки: — Братцьа! кричить: — не дајмо глумитисьа над нами! Не дајмо знушчатисьа над дідом… ходім братцьа!… Тимохвіју! Петре! Јакиме! збірајте громаду до купи! Не дајмо, братцьа!…

А ті — јак побачили, шчо не переливки, — та — тільки видно — через село…

Чіпка јіх лаје, батькује, молить, просить; кидајетьсьа то в тој бік, то в другиј; то підскочить до москалів, то вертаје до својіх.

Побачив Грицька.

— Грицьку! братіку! Ти бачиш? кров безневинна льльетьсьа… Діда Уласа ледве живого підньали на вітер.. Не дајмо!…

Грицько не одказав на це ні слова, — та мершчіј від Чіпки, та в чужиј огород, та ј присів за лісоју…

Кинувсьа Чіпка до крепаків… Тут јого ј схопили.

— Ја — вільниј! — кричить Чіпка: — Ја — козак!

— А коли вільниј та козак, то не бунтуј льудеј! — зіпонув справник. — Ложіть јого!

Довго боровсьа Чіпка… Шче довше јого били....

Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста зньатиј. Очі червоні, налилисьа кровју, горіли, јак у звіра; на виду — блідиј-блідиј, мов післьа тьажкојі хвороби… Повів він страшними очима по всіј громаді, гльанув хижо на панство, на москалів — і підтьупцем побіг до дому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Обньало јого зло не льудське. Серце в јого вило; душа палала… „Прокльаті! каторжні! ні суда на вас, ні правди немаје!…“ кричав він, качајучись по полу. Тіло боліло, јак попечене. Він стискував зуби. „А вони?… вони?! Слова доброго… смітнини послідньојі не стојать! Прокльаті душі!… на вас трохи такојі муки, трохи каторги… Катувати вас, пекти, тупим ножем різати!“

Від больу він кусав собі нігті, пучки…

— „А ти, дурньу, водивсь з ними!… повірив, шчо ј вони льуде?… Волоцьуги, пјаниці, а не льуде! Вони тільки обпивали тебе, та підбивали на все лихе… У них доброго на ніготь не було… Серце јіх, јак иродове, тільки ј знало одно лихо… шчо б другого підвести, а самому на-утікача; шчо б чужими руками жар загрібати; сльозами, та кровју других себе тішити… А потім стануть на ввесь світ славити… вијдуть серед льудеј, по-серед білого дньа, скалитимуть зуби, будуть сміјатисьа… Собаки!… Сучка вас, а не мати породила… замість серцьа, зміју положила і трутоју налила… Де тільки тхне ваш дух, — там лихо та горе, кров та сльози… А ти јім повірив?!… Ти…?“ Він заскреготав на всьу хату зубами.

А це — јак скоче, та так без шапки прьамо в шинок. Полиласьа горілка, јак вода. Він дудлив јіјі на-хильці; випив з півкварти — ј не чув шчо б хоч запекла, або вдарила в голову… Јак бризка, кинута на жарину, за скварчить і зникне, — так ті ковтки горілки зразу вигарьали, вилітали пароју…

Він кинув на стіл порожньу посудину, — побіг до дому; поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, јак обухом; свистіло та пишчало в јого в ушіх… Він забувсьа, не мов заснув…



Гриицько, постојавши в чужому городі та надивившись вдосталь на біјку крепаків; трохи змерз, та ј поплівсьа до дому.

— Важно парьать бісових маштаків! — було јого перше слово до Христі.

— Господи! там, мабуть, на тој світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сьуди, не мов з могили, — відказала Христьа.

— Так јім і треба, злодіјам!

— Скажи мені: за шчо ти на јіх узливсьа так? Хіба вони ј не льуде?…

— Житьтьа через них, прокльатих, немаје! — аж скрикнув Грицько. — Нічого в хазьајстві не вдержиш за ними… Так і держи все під запором, а то — јак раз та два рознесуть!… Чи давно ја мајстрував у сарајі… Візми, дурниј, та ј застроми два свердли за лату… Хто јіх там візьме? думају. — Коли сьогодні огльажусьа, — аж і сліду не знать, де стреміли…

— Може то ј не вони взьали?

— А хто ж? Кому більше взьати? Козак тобі візьме?… На ві-шчо јому, коли він сам хазьајін?… коли в јого самого је? — А тіј голоті, панським недобиткам, шчо пропити — то пропити… Хіба воно дльа себе брало? — на пропіј!… Шчо б воно подавилосьа…

— За шчо ж јім і випити, јак не за твојі свердли — сміјетьсьа Христьа. Свого нічого немаје, все те панське…

— Та в јіх ніколи ј не буде нічого, — перебив Грицько: все пропјуть! Вони в панів позвикали тільки красти, та горілку пити, а не берегти хазьајського добра… А тут шче јім земльу ј вольу дајуть… На цеп јіх, а не на вольу!

Христі вже обридла лајка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

— Јакиј-бо ти, Груцьку јіј богу! А јак-би тебе взьати в невольу?…

— Ну, то шчо? — витрішчивсьа на нејі Грицько, ображениј — чого вона заступајетьсьа за таких злодіјів, шчо в јого свердли покрали. — То крав би? га?… Хај уже б мені руки тоді повикручували!

— Одже, не вірь сам собі, Грицьку! Јак шчо-денна лајка та докори: злодьуга та пјаньуга, — то всьакого з пантелику зібје… По неволі чоловік стане пити… А јак ні за шчо, — то ј украде… Звісно, — невольа! — журливо закінчила Христьа.

— Јака јім невольа? јака невольа?… Он, пити, бунтовати… то јім невольа?!… За те ж јіх і попарили сьогодні… От, попарили!… А Чіпка, чула? јак приньалисьа за них москалі, — біжить до мене, блідиј такиј, труситьсьа… „ Братіку, Грицьку! Ходімо — оборонимо… Ходімо — не дајмо!…“ Цур тобі та пек! думају, — та від јого… Ускочив в Остапіјчин огород, захиливсьа за тином, та ј дивльусьа… А він ганьа по вигону та скликаје на оборону. Јак же піјмали јого, јак задали… буде памјатати до віку!… Пішов, — мов чмелениј…

Христьа тільки зітхнула — ј нічого не сказала.

Грицько викурив льульку коло печі ј узьавсьа за шапку.

— Куди ти? вже обід готовиј, — каже Христьа.

— Та ја тільки ходобу понапувају, — одмовив він, та ј вијшов з хати.

— Не барисьа ж! гукнула на вздогін Христьа, ј кинулась готувати посуду.