Царівна (1896)/III

Матеріал з Вікіджерел
Царівна
Ольга Кобиляньска
III
• Цей текст написаний желехівкою. Чернівцї: Редакция «Буковини», 1896

III.

Від'їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі… єго нема! Нї в чім нема! Нїгде нема! Хвилями шалїю, і товкла би головою о стїну. До послїдної слези ридала би за ним! Нї, крівавими слїзми ридала би за ним!

Понурі маси мрак тягнуть ся над горами, вітер гуде лиховістно. Смереки на горах хилять ся, потрясувані ним, мов у шаленім болю. Я, тут в долинї, сиджу сама і прислухую ся вихрови своєї душі…

Дика, невгомонна туга розриває моє серце. Моє щастє скінчило ся…

„Ти виглядаєш, Наталко“, каже тїтка, „так, як би їла саму крейду, а твої очи дивлять ся так, як би перед ними ставали що хвилї иньші мари!“

Лєна усьміхнула ся двозначно.

„Може й стають мари, мамочко; адже послїдний концерт викликав їх!“ І єї уста викривили ся насьмішливо.

Тїтка підняла очи в гору і зітхнувши сказала гірко: „Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих славних людий, бо менї й без них гірко!“

„Знаєш, мамочко, що він таки не вступив на теольоґію?“

Я сидїла мовчки над шитвом.

„Так куди забрав ся?“

„До В., мамочко! Хоче таки права кінчити, чи якісь іспити здавати. Бог єго знає! Хоче таки в адвокати іти. Так оповідала Зоня, мамочко, бо мене тото нїчо не обходить, так як і він не обходить мене нїчого. Заким то він чого дібє ся! а ще тим більше, що має лише з лєкций удержувати ся. Перед своїм від'їздом сварив ся страшно з Маєвским. Казав єму, що він лихвяр і що не соромить ся сирітскими грішми здобувати знов чуже добро! Але що він, Орядин, буде паном, єму на злість, всїм своїм ворогам на злість! Таке там було, мамочко. Він від'їхав тому так несподївано скоро, бо єму прислав якийсь товариш єго, якийсь син богатого шляхтича, гроші, і він до него поїхав. Бог знає, мамочко, як він буде крутити або вже й крутить; мене то нїчого не обходить. Зоня така рада, що він від'їхав! Каже: через него дома лише сцени. І все через гроші! Впрочім якось би жили, казала, але через гроші!… Тепер їм всїм мов камінь з серця спав.“

При єї послїдних словах я тихо засьміяла ся.

„Чого ти сьмієш ся?“ спитала тїтка.

„Що їм камінь з серця спав. Він упоминав ся о спадщину по своїм дїду, о гроші, випозичені Маєвским, і через те став ся каменем…“

„Се він тобі певно оповідав, коли ви сидїли в поетично украшенім кутї, а я мало що з сорому в землю не запала ся, що кревнячка мого мужа вдає ся в розмову з социялїстом!“ І єї зимні очи спинили ся проникливо на менї.

„Оповідав менї!“ відповіла я, зворушена вже.

„Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобі також, що тебе любить?“ Тут Лєна засьміяла ся в голос.

„Ви не годні менї вже болю завдати, тїточко, нї!“ Се промовила я цїлком спокійно, але заразом перелякана своїм зміненим голосом.

„Чому ти так побілїла, коли невинна?“

„Чому? Мабуть тому, що я слаба, що безнастанна борба з вами нищить мої сили. Ви певно не гадали нїколи над тим, що струна, натягнена над міру, вриває ся.“

Она усьміхнула ся холодно.

„Отже слаба! Дивно лише, що виросла в тій „безнастанній борбі“ мов тополя. Але ти певно о нервах думала?“

„О нервах!“

„Ну, видиш, я зрозуміла тебе зараз. Біда лише, що як раз я в нїякі нерви не вірю. Тому не вірю, що діждала ся вже майже пятьдесятьох років, а не мала нагоди пізнати їх вплив. В тебе суть нерви, а я бувши в твоїм віку, мала замісць нервів соромливість. Розумієш мене? Соромливість! З социялїстами я не вдавала ся, а писати також не брала ся. Я брала ся за голку, за варенє, за прятанє, за молитвенники — за тото бралась я, але за нїякі питаня та ідеї!… Ха-ха-ха! нехай би мене питали, я би вже знала, що відповісти. Ну, в тебе оно инакше. Погляди вже иньші — тому мабуть твоя кров винна. Ти вдала ся в твою матїр, а она походила з війскових. Які війскові люди, ми то знаємо. Чи се було н. пр. в порядку, що она була з твоїм батьком пять років заручена? Що заручила ся вже з ґімназиястом? Я те все знаю і для того тримаю тебе в руках; длятого стараю ся неустанно зломити і направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звідки бралась би у тебе зухвалість говорити з мужчиною, коли я се вважала невідповідним? Звідки бере ся в тебе кокетерия? Я єї тебе не вчила! Я тебе не вчила саме тодї спускати очи, коли мужчина при тобі, щоби він подивляв „довгі“ вії!… Се вроджена кокетерия. Яблоко не відкотить ся нїколи далеко від яблінки. Ти донька твоєї прегарної матїнки, котра бавила ся в аристократку і завела велику бучу, що єї брат женить ся з донькою чесного купця, а котра опісля сама вийшла за попа!“

Тямлю, що по тих єї словах я спинила ся біля неї.

„Обиджайте мене, зневажайте, як хочете“ промовила я дрожачими устами „коли се дає вам якесь вдоволенє і має бути пімстою за мою матїр, але єї саму оставте в спокою! Не вам годить ся згадувати менї о нїй, не вам, що ви мабуть так само ненавидїли єї, як і мене. Я знаю се з уст моєї бабунї!“

Єї очи заіскрили ся і она змірила мене зневажливим поглядом.

„Але не тобі годить ся давати науки менї, що з моєї ласки живеш, те собі запамятай! А що-до бабунї, то єї словами не зібєш мене з толку. Я лїпше знала обоїх, як ти. Одної ти не знала зовсїм, а друга розвезла тебе і впоювала вже з дитиньства паньскі забаги. Тим то і не могли ми нїколи погодити ся. А що я властиво хотїла сказати, то було се, що нехай би менї офіцир станув перед очи, нехай би менї на мою дитину відважив ся поглянути, тож то би почув своє! А коли тобі хоче ся вийти за шабельку або за социялїста, то — про мене! Я свої руки обмию і не буду нїякому скандалови винна! Моє сумлїнє чисте, я досить навчала і говорила!“

Я хотїла щось відповісти, але саме в сїй хвилї отворила мала Катя двері і, звертаючи головку в тїтчин спосіб до мене, закликала: „Ходи, Наталко, покажи менї, як задачу робити! Не знаю, як єї писати, ту дурну задачу!“

„Зажди хвилину, прийду пізнїйше!“

„Ждати? Я не хочу ждати! Я мушу тепер написати задачу, пізнїйше хочу бавити ся тай вже! Ходи!“ Она тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.

„Катя! Коли кого о що небудь просить ся, то чинить ся се в спосіб чемний!“ упімнула я.

Дївча дивило ся менї через хвилину серіозно в очи. Опісля глипнуло скоро на матїр і, закопиливши спідну губку, сказало:

„Ти не сьмієш менї росказувати, розумієш?“…

*

Менї остали ся лише книжки по єго від'їздї. Читаю дуже богато. Хочу станути духово на рівнім степени з ним; хочу, щоб не хилив ся до мене. З ним враз хочу здіймати ся почерез усї перепони, усї труди, почерез весь бруд житя, хочу летїти, дібрати ся до щастя, до „полудня“…

Передумую цїлу єго істоту, почавши від поодиноких поглядів єго, аж до єго характеру, до єго натури. Раз сказав він:

„Менї закидують, що я не постійний; се може бути, але в двох річах я консеквентний, а то — в ненависти до ворогів мого народа, і в ненависти до тих, котрі мене вразять сьвідомо. Гай, гай, який я тодї консеквентний! ви не повірили-б.“ А в любови чи буде вірний? О, він буде вірний, адже він упоює ся сам любовю! — Нї, я остану ся вже на цїле житє царівна єго, прегарна русалка єго! Я се відчуваю. Він же дібє ся до мети, любов до мене буде єму додавати сили. О так! адже она та сила, що творить. Чи не так? Любов все переможе. Я лише журю ся, як він буде жити, з чого жити?… Він ненавидить тїтку, але він не знає, як я ненавиджу того, що зве ся єго дядьком. Се правда, що він лихвяр, поганий, скупий чоловік; про те натякнула менї панна Мария сама в одній гіркій хвилинї. На жаданє Орядина, щоби видав єму хоч дещо з єго маленького капіталу, відповів він, що капітал той лежить „в домі“, в котрім і він, Орядин, пересиджує. Нехай позичає на дім, у кого хоче, він не має нїчого против того. Так, а дім записаний на Зоню, за котру одну дав би собі і голову стяти. Такий він!

Але я вірю в Орядина, в єго здатність, в єго волю, і тому успокоюю ся. Молилась я рідко доси, але за него буду молити ся. На горі, в тихій глубинї лїса буду молити ся. „Над сиротою Бог з калитою“ так бабуня казала!

*

(Девять місяцїв пізнїйше).

Гу! як мене переняло холодом! Грію ся і не можу розігріти ся… Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозуміла? Все? Боже мій, Боже — і аж нинї дізналась я о тім всїм!…

Перед пятьома місяцями писав Орядин до Маєвского, щоб єму прислав єго гроші. Благав, на чім сьвіт стоїть. Писав, що млїє з голоду, що лєкций, на котрі числив з певностию, не може дістати, а товариші, що спомагали єго до тепер, бідні і він не може принимати від них нїчого, давить ся їх данинами. І много, много такого! А Маєвский відписав єму на те, що коли медведеви дїє ся добре, то нехай не йде на лїд гуляти. Що він єму нїколи хлїба не жалував, дверий перед ним не зачинював. Що був єму завсїгди щирим дорадником і заступав радо місце батька; що остане ся таким і на будуче. Однак вибраний Орядином завід не для него. Не для бідного сироти, котрому батько оставив лише скрипку а мати золоту обручку. Що дїдом оставлений гріш має бути на випадок хороби, або иньшого нещастя. Дїд єго бажав собі також, щоб він вступив на теольоґію, в їх родинї були з рода в род самі сьвященики. Він, такий сирота, повинен придержувати ся традициї і звичаїв родинних і яко син селянина звертати ся до народа і жити з ним. Нехай тому не фантазує про Бог зна що, а вертає хутко до дому, тай вступає на теольоґію, бо час уходить і не вертає ся. Се він пише єму з щирого батьківского серця і яко старий досьвідчений чоловік, котрий вміє з житєм числитись, хоч був також колись сам молодим, горячим молодцем…

Пять місяцїв пізнїйше, значить, тепер писав знов.

Сивіє, каже, з гризоти, та в-послїдне просить о свої гроші. Єму веде ся просто, як „собацї“. Не пішлете менї моїх власних гроший, пише, то удам ся до суду! Схаменїть ся, коли не хочете мати людскої душі на сумлїню. Не пхайте мене в погань, і не забувайте, що викликує нужда в людскім серцю!

А він, Маєвский?

„Отже судови хоче віддати мене мій „син“ — казав. „І діждав ся я з бідної, на сьміх полишеної сиротини на старі лїта підпори!“ І розсьміяв ся гірко. „Га! нехай віддає; се вже наслїдки нинїшної модної фільозофії; і я покорюсь їй. Я лише спитаю ся: чи має він сьвідків на се, як менї дїд єго передавав гроші? Які гроші? Кілько їх було? І що він, дїд єго, справдї передавав менї їх? І під якою умовою? Впрочім, кілько разів казав я єму, що та дрібниця, яка осталась єму по дїдови, лежить ось тут в домі, що не пропаде! Доси він і не питав ся про те докладно, що властиво осталось єму від єго родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось иньше“ казав дальше. „То пахне чимось иньшим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала єго голова. Але нехай! Вже який я собі і є незначний і простий чоловік, але остатного кусника хлїба не зречу ся через него! В мене є і своя дитина! Нинї-завтра я замкну очи і хто тодї стане за ню дбати? Менї би вже й не ходило о тих бідолашних кілька риньских, але менї ходить о то, щоб єго чортівску зухвалість зломити. З своєю загорілостию він зажене ся в нещастє. Він слухає модних принципів, а знаєте, пане професор, душу тих принципів? Она ось в тих немногих словах: „Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє!“ Зрозуміли, куди стежка в горох? Але най-но (шепотїв злобно), я заграю єму иньшої пісоньки! Заграю єї, лише най ще трошка зажде! Я лагідний, доки лагідний, але як раз страчу терпеливість, тодї не ручу за себе!…“

І пішов. Ще звенить менї єго масний, фарисейский голос в ушах, ще хата мов тремтить доси, як тріснув сїнними дверми за собою. Як я єго ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!… Ісусе Христе!

Таким самим, солодким, жалісним, рівним голосом обманює він і мужиків, видирає в них гроші за найменшу провину, за дрібку сухого ломача, або за те, як здибле кого в лїсї…

Я перешукала судорожно тремтячими пальцями всї висувки своєї комоди, всї пуделка в нїй. Думала найти хоч щось на гріш подобаюче. Але я найшла лише кілька старих, продїравлених монет, які дістала раз від бабунї…

Глуха, несказана роспука обгорнула мене.

Що дїяти?

Передумую раз в раз то, що почула.

„Посилайте гроші на дорогу і пишіть, най вертає!“ радив вуйко щиро.

„І побачили-б ви єго, як би я післав гроші на дорогу!“ сьміяв ся надлїсничий. „Поверне він сам! Лише най пожиє там ще трошка, най пожиє! Не знаєте? До часу збанок воду носить!…“

Я закрила очи руками, а він з'явив ся перед моєю душею.

З'явив ся блїдий, з тлїючими очима, в старій одїжи, голодний!

Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силї тобі помочи! Я, царівна твоя!

І я наче зівяла від двох годин.

*

Минають днї, минають ночи,
Минає лїто, шелестить
Пожовкле листя… гаснуть очи;
Заснули думи, серце спить.
І все заснуло — і не знаю
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по сьвітї волочусь,
Бо вже й не плачу й не сьміюсь…

Т. Шевченко.

Чи моя душа з утоми завмерла? чи убійча, безнадїйна одностайність зробила мене байдужною? Я вже не розумію себе. Живу від рана до вечера, бо вечера діждати ся треба, а ніч пересиплюю, бо за нею наступає ранок. Менї однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже!

Деколи обзиває ся в менї голос, що житє винно менї ще богато. Тодї згадую єго і розум трачу. Плачу, аж доки не успокою ся. А супокій сей, то ледоватий, тупий сум.

Нераз знов, в горячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсїм з сил. Тодї кидаюсь денебудь в траву і придивлюю ся малесеньким, ледви видним мушкам, як кружляють у воздусї. Часом засипляю, а він — немов лише того ждав — приснить ся. Завсїгди палкий, веселий… сьміє ся з мене, що в мене сумлїнє „нїжне мов павутинка“…

*
Сегодне по обідї сидїли ми обі з тїткою в городї і пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши із школи, запалив собі люльку і сїв коло нас.

„Ну і щож, Мілєчку, щож там нового?“ питала тїтка, котра не любила довших хвиль мовчанки.

„А що-ж би там нового, Павлинко? от — все однаково: дїтвора пустує, не вчить ся. Школа для них то кримінал. Лучше би по горах, по дворі гуляла! Га, молодїж! В молодїжи, звістно, думки Бог зна де“…

„А дальше, Мілєчку?“

„Ну, відтак, Павлинко, я зголоднїв. Отсе найновійше!“ Він засьміяв ся добродушно і глядїв за густими клубами диму в воздусї.

„А мене сердить, Мілєчку, що Лєна нїчого з Л. не пише“ казала тїтка. „Як поїхала, то як би в воду пірнула. Я не розумію, чому тепер дїти так скоро забувають на родичів. А она також!“

„Ну, що-ж? Добре ведесь їй там у тїтки і тому мовчить!“

„Се правда, що їй у моєї сестри буде добре вести ся, але все таки я би рада знати, як і що.“

„Що-ж би ти хотїла знати, Павлинко?“

„Ей, Мілєчку, тобі треба зараз все як на лопату класти“ відповіла тїтка нетерпеливо. „Ти нїколи не здогадаєш ся сам того, що треба!“

„Мабуть, чи доволї гуляє, Павлинко?“ спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадав ся.

Тїтка усьміхнула ся гірко.

„Ти гадаєш, Мілєчку, що двайцятьтрилїтну дївчину висилає ся задля гуляня в сьвіт? Ну вже що, але на полїтицї не розумів ся ти нїколи.“

„Ти вгадала, Павлинко!“ сказав вуйко, підносячи високо брови, „вгадала! Я держав ся завсїгди супроти полїтичних змагань байдуже або здалека. Се не добре, як всї полїтикують. Для мене мій завід — полїтика. Ти гадаєш, Павлинко, що з підростаючими хлопчисками не треба також деколи полїтикувати? Ой, ще й як! Але я завсїгди за спокоєм. Найкрасша хвиля в житю то хвиля прожита в спокою. Мене мої ученики розуміють і люблять через те. Я і вчу їх любити спокій, і тому, Павлинко, я не бавлю ся в полїтику, котра веде до нарушуваня спокою. Нї, борба о царску бороду не обходила мене нїколи.“

„О царску бороду! але коли тут іде о будучність твоєї дитини?“

Вуйко стрівожив ся.

„Так що-ж з нею, Павлинко? Може їй гроший треба, а ти не хочеш менї прямо сказати?“

Тїтка зітхнула. „О, Мілєчку, коли-б она гроші мала, то мала би і все, що їй треба. Тодї я би й не посилала єї в сьвіт між люди“…

„То кажи їй до дому вертати, Павлинко! Всюди добре, але що правда, дома все таки найлїпше.“

„Що она дома пічне? Хто єї побачить? З ким зійде ся? Пропаде тай годї; а лїта не вернуть ся назад.“

Вуйкови наче сьвітло зійшло в голові. Здогадав ся.

„Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там мабуть більше молодїжи, як тут!“

І вуйко знов наложив люльку; всї замовкли.

Я скінчила свою роботу. Поклавши єї коло себе, я сперла ся вигідно о спинку лавки. Погляд звернув ся мимоволї на захід. Сонце спускало ся за темно-синяві гори, лишаючи жаристу поломінь на небі. Зубчаста скала, що різко від червоно-золотистого неба відрисовувала ся, прикувала мій взір. Там царював дуб великан.

Ще стояв.

Нї вихор, нї блискавицї не зломали єго. Навіть не зігнули. Сильний тай годї! Вдивляючись в ту гарну як в казцї картину, я забула на хвильку цїле окруженє. Так само жаріло раз і в моїм серцю, так само відбивав ся і він на золотистім тлї моєї молодої, любови жадібної душі. Прегарні фантастичні мрії окружали єго так само, як он-ту на небозводї окружають дуба нїжно-рожеві хмари.

Тепер вже все здавлене. Понура тьма від реченя облягла бажаня і они завмерли. Більше як рік минуло з того часу і нїяка згадка, нїяке слово від него не відсьвіжило їх.

„Але чому і хлопцї нїчого не пишуть?“ обізвала ся знов тїтка. „Передвчера сьвяткувала свої іменини, а з них жаден анї не писнув. Се вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на иньшу подяку і на иньшу увагу. Але они пишуть лиш тодї, як їм гроший треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землї. Ти би написав коли до них острійше, Мілєчку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілєчку; остре слово не пошкодить їм нїчого, і не пошкодило ще нїколи.“

„Ег! що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дїтий? Они добрі, послушні, рахують ся з грішми, розсудливі — так і чого-ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають з своїми дїтьми клопоту! А ми — що?“

„Що мене другі обходять, Мілєчку?“

„Мусять обходити, адже ми жиємо з людьми! От глянь хоть би і на надлїсничого, а Орядин і не єго дитина.“

„Наші дїти, Мілєчку, не пара Орядину. Впрочім пішов собі з дому і на тім скінчило ся!“

„Ха-ха-ха! На тім скінчило ся? Нї, Павлинко, на тім не скінчило ся!“

„Маєвский не посилав єму жадних гроший,“ відповіла тїтка. „Правду сказавши, він не обійшов ся з ним гарно. Вже як було так було, але нехай би був єму капав по кілька риньских; але він — нї — тай годї! Я не кажу, він чесний і добрий чоловік, але коли йде о то, щоби видобути з него який гріш, то вже не дай Господи! перекине ся в мить у змию! Так чим же терпить від хлопця?“

„То ти не чула нїчого?“

„Що-ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентати ся по хатах і вивідувати ся про новости.“

„Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розіграв ся шалено в карти. Тим пробував мабуть (міркуй лиш) здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддати? Отже заскаржив Маєвского через якогось лихвяра, котрому записав ся правдоподібно з цїлою душею, о своє майно (він мав від дїда якісь льоси), і Маєвский мусить тепер давати гроші, хоч не знати відки бери!“

„І що-ж, Мілєчку?“

„Одну половину заплатив сими днями, а за другу випросив ся на якийсь час“.

„Дурак, Мілєчку!“

„Чому дурак? На що єму клопотів? А може ще й фантованя? Льоси Орядина він з'ужив, се правда, але їх вартість була би для него не пропала, т. є. він би був єму гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хотьби і не віддав, так Боже мій! за що годував єго, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвский також гірко працює, не сидить з заложеними руками“.

„Що я завсїгди говорила, Мілєчку? Що я завсїгди говорила, що скупий два рази тратить! Як би був єму часом післав який гріш, був би лїпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре єму так! Дурних і скупих я не жалую. Але, Орядин, Мілєчку, Орядин, кажеш, розіграв ся?“

„Грає, оповідають, так що страх!“

„Хто, кажеш, оповідає?“

„Молодий М. Він бачив ся чи раз з ним в В.“

„Він бреше, Мілєчку. Я би єму не повірила у всїм.“

„Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все остане ся якась правда. М. говорив, що „колишнїй реформатор, социял-демократ зійшов на пси“. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить.“ Так казав. Кілько на тім правди, менї байдуже! Славити Бога, що мої дїти не „реформатори“; були би може також з часом показили ся.“

„Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантурник. Я завсїгди казала і кажу, що яблоко не відкотить ся нїколи далеко від яблінки. Він унаслїдив ті нещасні примхи певно від свого батька, а тоті гонять чоловіка неустанно від щастя до нещастя; зміняють часто настрій душі. Се я знала!“

Мене обняло холодом і я сидїла недвижно. Зовсїм недвижно! Очи дивили ся кудись в далечину, руки лежали на колїнах обезсилені, а уста немов засохли… Нараз засьміяв ся вуйко якось чудно.

„Чому ти сьмієш ся, Мілєчку?“ спитала тїтка. „Що я кажу, то правда.“

„Я й не сумнїваю ся о тім, Павлинко. Я лиш собі щось пригадав“. — І звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: „Поступовець“!

Я здвигнула мовчки плечима. Все було менї байдуже, і лиш одного на сьвітї хотїла я дізнати ся, а то, як єму взагалї веде ся. Хотїла більше „сьвітла“ в тій справі мати.

„І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болїсно стягнула. Жалуєш?“

„Чого?“

„Жалуєш?“

„Чого мала би жалувати?“

„Чого? Ну, тепер наче й не знаєш! Адже торічної оборони, котра, правду сказавши, відбувала ся без слів, але длятого чутєм не меньше горячо. Ти незгоджувала ся нїколи з нашим судом про него; але пригадай собі, що я віщував поступовцям і социял-демократам.“

„Пригадую собі, вуйку!“

„Так видиш, я мав слушність, коли остерігав перед єго ідеями.“

„Чи ви не знаєте чогось більше про него?“ спитала я, майже не зважаючи на єго послїдні слова.

„Та що там! Я такими річами не дуже цїкавлю ся. Упав морально і на тім конець; бо віддати ся покусї якоїсь страсти, і не могти опанувати ся супроти неї, значить, вложити на себе моральний дефект. Боже, Боже! розбурхана страсть в людскій груди — се щось страшного! Се те саме, що взяти пістоль і покалїчитись на віки — так на мою думку. Другі задивлюють ся на такі річи меньше строго, але для мене се найстрашнїйше в сьвітї! Нехай Господь кождого боронить від таких духових недуг! Лїпша смерть.“

„Лїпша смерть, вуйку.“

Він поглянув на мене, зчудований, може моїм безтонним голосом, а я чула, що в мене горіли очи дивним огнем.

„Як ти казала, Наталко?“

„Я казала: лїпша смерть, як житє опутане немічю і брудом.“

„Що за дивна зміна в поглядах!“ обізвала ся тїтка глумливо і, заходячи в хату, змірила мене насьмішливо очима.

„Вуйку“ обізвалась я, оставшись з ним сама, „се не може бути, щоб він зараз спершу піддав ся тій убійчій пристрасти.“ І ожидаючи поясненя, здавало ся менї, що єго відповідь не остане ся без впливу на моє дальше житє.

„Ну так, зараз спершу нї. Мене вразило в тій істориї те, що він хотїв тим способом прийти до гроший. Наталко, се після мене дуже не чесно. Те, що він не може в пристрасти погамувати ся, меньше огидне. Те я злучив би з єго палкою натурою.“

„То все певна правда, вуйку, тото, що він хотїв таким способом до гроший прийти?“

„Правда. Він не таїв того. Хвалив ся зневажливо, що на нїм мстять ся обставини „убогих“, і що те, що они вибрали собі і єго за орудє, не важне. Що в него сильне невражливе сумлїнє і він обграє маючих спокійно.“

„Вуєчку, тепер я вірю!“ зойкнула я тихо і мої уста викривились до якогось усьміху. Тому, що в него „сильне невражливе сумлїнє!“

„Ти могла і так повірити, а що найважнїйше, не потребувала взагалї одушевляти ся ним. Коли би в него була гордість, то повинен був без надумуваня вступити на теольоґію і навіть не просити Маєвского о гроші, коли сей вже такий скупар. А так що? З ким він провадить борбу? З своїм дядьком чи з обставинами? Бою ся, щоб він не спіткнув ся на завсїгди в тій борбі. На мою думку се цїлком байдуже, котрий завід подає чоловікови кусник хлїба, нехай лиш буде чесний і для других користний. Стан духовний не аби який; осьвічених людий треба і між народом. Хто хоче дїйсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волї треба, Наталочко, а не слів!“

„Він не любить стану духовного: каже, що не годить ся з єго природничо-науковими поглядами, і що духовеньство не має будуччини.“

„Так? Він се вже знає? Га, може оно й справдї так. Може й не має будуччини. Що правда, епоха безбожности настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-наукові можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Він міг отже цїлком добре вступити на теольоґію. Був би мав нагоду працювати для „народу“ в найширшім значіню слова. А хоть би і був толкував мужикам по свому, що Бог — природа, а учив їх при тім любови ближнього, чесноти, правдолюбности, учив правди, був би все більше зробив як так!“

„Мабуть не міг, вуєчку!“ сказала я тихо…

„Бо фантаст! Бо напоїв ся иньшими ідеями!“

„Вуйку, єго погляди проте все не суть, о скілько я їх пізнала, як ви нераз казали: хоробливі.“

„Не хоробливі! То не доказує ще нїчого. Але замісць того я спитаю тебе, що поможе думанє і старанє одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловік буде умний і розсудливий, кілько хоче, але коли він сеї своєї фільозофії не вміє приноровити до житя, то ся фільозофія не праведна. Она навіть шкідлива, мутить талановиті уми і викликує хоробливий настрій. Ти також так як і він перенята тим духом „будуччини“: бажаєте чогось, а самі не знаєте чого. Горе тому, хто більше жадає, нїж сам в силї дати; хто будить голод, а не заспокоює єго. Що задумує такий Орядин або єму подібні? Яка в них провідна думка? Хотять долю народа полїпшити, усунути хиби суспільности? Горстка одна? ха-ха-ха! Бачиш, на чім зачіпив ся він один, заким зайшов він до мети? Яка сила єго характеру і яка в него мораль? Такі они всї, тоті модні фільозофи і реформатори, що не хотять узнавати долї і недолї — і то, що всї однаково не можуть жити і не будуть жити! Така моя думка, а менї здає ся, що й думка більшости.“

„Я думаю инакше, вуйку! Менї здає ся, що обовязок кождого чоловіка є, противити ся тому, що показало ся неправим і погубним, а за те принимати то, що подає здібний ум. Допровадити тоту упряму „більшість“ до пізнаня правди і обовязків. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу за могуча і за принадна, щоб їй мало що не всї не корили ся, хотяй душа єго — то самолюбство. Хотївши єму вічно коритись, ми не вийшли би нїколи з темряви і з ложі!“

„Так Орядин каже?“

„Може і він каже.“

„І ти віриш в то?“

„Вірю. Так само, як в істнованє „ідеальних вимог“ житя.“

Він помовчав хвилину.

„У кождого свої думки“ сказав опісля з притиском. „Я тобі бажаю жастя, щиро бажаю тобі єго, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти лїтаєш за високо думками, а лїпше було би держати ся землї і йти давним убитим шляхом. Держись, щобись не поховзла ся в житю, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла замісць моралї добра моралї зла в серце.“

Замовк і підняв ся з місця.

І я замовкла та поволїклась за ним в хату.

Побачившись на остатку сама в своїй комнатї, я кинулась безмовно на постїль. О нї, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. „Зломив ся, зломив ся!“ була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, Боже, Боже! чи не лучше вмерти, як пірнути в бруд і погань?

Лучше вмерти…

*

Неустанно звенить менї в ушах початок так званої Mondscheinsonate Бетовена, неустанно звенить. У тої сонати цїлком така сама пристрастна краса, она так само нездужає на тугу, як і місячна ніч, перенята чимсь демонїчним, от, як хоть би і моя душа тепер!

Справдї, в менї прокинулось щось неумолимо-строге. На приклад: я не вагала ся сказати в голос: „лїпша смерть, нїж житє опутане немічю і брудом.“ І я вірю в се. Хто знає, може-б я була в силї подати єму і пістоль, коли-б зажадав того від мене?

Але може він иньшим стане? Лїпшим може? Чи може впаде ще низше? Чи може стане буденним чоловіком? Іменно буденним чоловіком. Так оно й буде. Час все затре і все буде добре.

Ух! що се за добро, на котрім лише час затре бруд!

Нї, моє серце відвернуло ся від него. Брудом своїм завдав менї такого болю, як би вмер; однак смерть має в собі щось помиряючого, коли се дразнить і розриває душу. І чому не вмер уже радше!

*

Чим більше думаю над ним, тим більше нездужаю. Я цїлком утомлена. Всї мої думки впились в єго поступованє супроти себе і других і висновки їх нищуть мене. Чому знеславив ся! ах! і чому упадає тепер передо мною!

Та що! він бив мене тими своїми вчинками!

Се-ж конець нашої істориї. Тихий, беззвучний, відчутий конець.

І чому піддав ся тій брудній силї; споганив себе безсильностию, чому забув, що я — єго царівна!

*
Якась ненависть прокидає ся хвилями в менї против него. Чи справдї проти него, чи проти немочи? Сего я не знаю напевно. Часом маю таке почутє, як би він перейшов через мене важкими грубими кроками мов звір…