Царівна (1896)/IV

Матеріал з Вікіджерел
Царівна
Ольга Кобиляньска
IV
• Цей текст написаний желехівкою. Чернівцї: Редакция «Буковини», 1896

IV.

(Геть-геть пізнїйше).

У нас знов перебуває професор Льорден. Він повдовів. І то вже давно повдовів. Я ненавиджу єго, особливо коли зачне критикувати Орядина. Орядин слабодух, але ще низші від него нехай не критикують єго. Найлїпше про Орядина говорить ще Зоня. Она каже, що в нїм перемогла єго горяча натура.

Завтра Льорден від'їзджає.

Чого він слїдить неустанно за мною своїми хитрими, блискучими очима? І все „Льореляй і Льореляй!“ прозиває мене, а на самотї мов на глум каже менї, що я гарна!

*

(Знов пізнїйше).

Сего вечера прикликала мене тїтка до себе. Мала щось сказати.

Я пішла.

Она сидїла коло стола і держала якийсь лист в руцї. Видала ся менї чомусь прибитою.

„Що вам, тїточко?“ спитала я занепокоєна. „Може стало ся з вами що немиле? Чи може одержали яку лиху вістку від Лєни або від братів?“

Она усьміхнула ся на силу. „Нї,“ відповіла. „Нїчого такого нема. Сим разом… то єсть нинї іде о… тебе.“

„О мене?“

„Так! Подумай собі лише! Професор Льорден хоче з тобою женити ся!“

„Зо мною!…“ І усьміхнувши ся якимсь безвиразним усьміхом, дивилась я на ню широко отвертими очима. „Льорден, тїточко?“

„Льорден! Але ти, бачу, здивована. Думала мабуть про кого иньшого?“ (Послїдне слово вимовила з притиском і єї очи впялили ся ще острійше в мене).

Я глянула на неї.

„Про нїкого я не думала; а про се вже нїколи.“

„Ну, бачиш, не одно дїє ся несподївано. І я сего не надїяла ся. Нїколи в сьвітї не надїяла ся сего. Лист прибув ще нинї з-ранка, але я… я… не мала часу з тобою говорити о тім. Він просить о скору відповідь. Впрочім тут нема що богато думати. Ти чей приймеш єго, то розуміє ся само собою!“

При єї послїдних словах обгорнуло мене несказано гірке чутє, але заразом з тим підняла ся вся гордість моєї істоти. Я чула, як в мене очи заіскрили ся.

„А коли я сего не вчиню?“

У тїтки очи замиготїли: „Як?“

„Тїточко, я не хочу за него йти!“

„Ти не підеш за него?“

„Я, тїтко, я… я не піду за него!“

„І вільно спитати, чому?“

„Я не хочу єго! Тїточко — я за него? Я не можу!“

„Ага! ти хочеш тим певно сказати, що єго не любиш?“ Она сказала се з холодним усьміхом і зовсїм спокійно. „Ну, що-до того, то він твоєї любови і не жадний…“

„Так?“

„Так, моя кохана! Він вправдї пише, що бажає для своєї хатини „голубки-господинї“, але се, розуміє ся, лиш гарна фраза. Певна річ, він, чоловік старший і статочний, не буде мріти вже про любов. Се й не лицювало би єму. Він подає замісць любови щось лїпше і щось таке, що може дївоче серце наповнити дїйсною вдячностию. Він подає бідній сиротї хлїба, гарне становиско, поважанє і значінє. А ти? Застанови ся лише, що таке ти? Що внесеш ти єму в дім? Коли ти на се сама не прийдеш, чого я при твоїй зарозумілости і надїю ся, то я тобі сама скажу.“

„Лишіть, тїточко, не кажіть! Я сама знаю. Я — то величезна нуля, котра кромі кількох срібних ложочок не внесе єму нїчого більше в дім. Але я вам щось иньшого скажу, тїтко. Я не калїка, щоби без любови приймати дарунки ласки. Тому нехай він обгляне ся завчасу за иньшою голубкою. Він менї не пара, а я єму. Про любов я вже й не говорю; я єго й не поважаю!“

„Так? Навіть і не поважаєш?“ почув ся нараз голос вуйка десь за моїми плечима — і він з'явив ся в сїй хвилї в комнатї. „Ти думаєш, що коли чоловік не цїлком молодий, не плете небилиць, не скаче коло дївчини, як комедиянт, так єго через те годї вже й поважати, і через те він нездатний на мужа? А на мою думку, то саме він, Льорден, відповідний для тебе муж. Він чоловік не молодий… з дозрілими пересьвідченями, з досьвідом, розважний… може єму вдало-б ся твій звихнений ум повести на рівну дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жінку, як Бог приказав. Нам се, на жаль, не вдало ся!“

„Впрочім“ перебила тїтка скоро „впрочім на кого ти думаєш ждати?“

Я не відповіла зараз.

„На кого иньшого або і на нїкого!“ відповіла я опісля.

„Знаменито!“ кликнув вуйко і почав зворушений ходити по сьвітлицї.

„Я рада би знати, хто той иньший?“ обізвала ся знов тїтка. „Коли-б лише хутко з'явив ся! Твій час дорогий, Наталко, і може, на мою думку, лиш тепер хосен принести. Послїдний рік лишив на тобі якісь слїди; ти — даруй вже за мою отвертість — схудїла і споганїла!“

Я усьміхнула ся і відвернула ся до вікна, що було відчинене.

На дворі стояла тепла осїнь.

На небі блистїли незлїчимі зорі, а з-за темно-синявих гір виринав місяць мов огняний кружок. Я вихилила ся далеко в низ. Менї здавало ся, що спокій, який розляг ся в природї, перейде і на мене, вплине на мою в тій хвилї сильно зворушену душу.

„Хочеш може з зірок вичитати, коли з'явить ся той иньший?“ почала тїтка наново, коли я на єї питаня не давала нїякої відповіди. В ту саму хвилю станув і вуйко коло мене, і єго рука поклала ся важко на моє плече. Обзирнувшись, глянула я в єго лице. В тій хвилї видалось оно менї подібним до тїтчиного, холодним і камяним.

„Ожиданий иньший“ говорив з притиском і глумом „не з'явить ся. В послїднім часї писали за ним з дому кілька разів, але не одержали нїякої відповіди. Нїхто не знає, де він обертає ся. Вибий собі проте з голови ті мрії, котрі, як я переконую ся, викохала ти надармо!“

„Чому ви менї отсе кажете, вуйку? Ви або помиляєтесь зовсїм, або я вас не розумію.“

„А я гадаю, що ти мене розумієш!“ відповів він і, згорнувши руки на грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грізно.

„Що такого, Мілєчку? Що се знов за нові афронти?“ загомонїла тїтка, водячи допитливо очима від него до мене. Вуйко не відповідав нїчого, а замісць того почав ходити по сьвітлицї, що у него бувало все ознакою зворушеня або гнїву.

„Відай не дочекаю ся відповіди від нїкого“ говорила тїтка, „хотяй маю право домагати ся єї. „Наталко!“ накинулась на мене „зараз менї оправдай ся!“

„Що-ж менї казати?“ відповіла я усьміхаючись, „хиба може то, що вуйко помиляє ся у своїх здогадах, котрі я впрочім зачинаю розуміти. „Я не жду, вуйку, на Орядина!“ додала сухо.

Вуйко видивив ся на мене.

„Помиляю ся?“ кликнув „помиляю ся?“ Так тобі сей пройдисьвіт не завернув голови? Чому-ж ти осьвідчин чесного, поважного чоловіка не хочеш приняти? Надїєш ся певно, що він ще поверне і поведе тебе до слюбу? То я помиляю ся, коли кажу, що поміж двома нездоровими умами істнує якась однаковість і — симпатия? Другим (говорив вуйко сильно зворушений дальше) була би певно така сьмішна думка і в голову не прийшла, бо нї він не має нїчого, нї ти не маєш; однак менї накинулась она в послїднім часї сама на силу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадила ся, хотяй нераз не промовила і слова. О!“ кликнув огірчений „коли-б твій батечко-фільозоф міг тепер твоє поведенє бачити, тїшив би ся!“

„Тїшив би ся, вуйку, справдї, як би заглянув у глубінь моїх думок“ — відповіла я гордо, „Ми з Орядином — не крию ся з тим — розуміли глубоко одно другого; ми мали однакові погляди майже під кождим взглядом. Однак що до любови, вуйку, то (тут усьміхнула ся я мимоволї гірко) ми закінчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Льордена вийти, то не длятого, щоб я ждала на Орядина, нї, нї! Лише тому, що в моїм серцю живе для него, для Льордена, сама ворожа споминка. Я завзята“ говорила я дальше вже тремтячим голосом „зломлю ся або стану ся для него і для себе важким горем, але я не зігну ся нїколи, вуйку, нїколи!“

„Ну-ну! се гарні слова, чисто паняньскі, дївочі!“ — обізвала ся тїтка. — „Нема що казати. Впрочім нїчо тобі не поможе. Твої приватні чутя і думки не повинні в тій справі відгравати великої ролї, бо они псують твою будучність; Богу дякувати, що ще і ми маємо якесь право докинути деяке слівце до твоїх рішень. Ми, твої добродїї, заступники безталанних родичів твоїх, ми кормилцї твої. Чи ти чула? Ти гадаєш, що такі партиї, як Льорден, валяють ся по дорозї? Ой нї, нї! Ти мусиш за него вийти! Для тебе нема лучшої забезпеки на будучність, як та, а навіть і надїї на иньшу нема. Наш дім не порожний, Лєна і Катя також жиють, а хлопцїв треба ще довгий час спомагати, доки вийдуть на людий і будуть мати свій кусник хлїба. Схаменись, кажу послїдний раз по доброму! Хиба ти задумуєш і дальше наш гірко зароблений хлїб їсти, кров нашу ссати?“

„Ой тїтко!“ зойкнула я „бійте ся Бога!“

„Чого-б я мала Бога бояти ся? Се, що я кажу, правда, і з тим стану хотьби і до сповіди. Лучше ти бій ся Бога! Се в тебе нема сумлїня і уваги. Але я вже сама поведу тебе, так як я хочу! Абись знала, що з хвилини, в котрій відмовиш Льорденови, стане мій дім для тебе зачинений! Шукай собі тодї иньшої стріхи і иньшої ріднї. Шукай тодї собі свого реформатора!“

Я відвернула ся мовчки, притиснувши долонями виски, а она гукала дальше:

„Треба мати щастє! Друга радувала-б ся на цїлий сьвіт, що єї спасає чоловік з таким становиском від голоду і холоду, а ту она…“ і урвала. „Впрочім добре єму так!“ додала з якоюсь злобною утїхою „коли вже не знав иньшого вибору. Правду сказавши, я мала єго за розумнїйшого чоловіка, а тепер переконую ся, що в него курячий розум. Найже радує ся тепер гарною Льореляй!“

З сильно стуленими устами і болїсно стягненими бровами стояла я як перше коло вікна, дивила ся в ніч. Серце било ся глухо, а за чолом мчали ся божевільні, попутані, сполохані думки, шукаючи виходу з сего положеня. Однак дармо! Они не приводили нїякої полекші, нїякого ратунку, нїякої помочи! Всюди спотикала я перепони, була всюди непотрібна.

„Гляди лише туди, гляди! (слова єї падали мов удари на мене). Може він вирине з чарівної темряви і визволить тебе від земских мук!“

„Коби виринув!“ вмішав ся вуйко. „Але тої хвилї не діжде ся мабуть нїхто. Бог знає, в якім закутку сьвіта волочить ся він і чи поверне ще назад сюди!“

„І чого-б мав ще назад повертати, якого біса, і кому би захотїло ся єго?“ питала тїтка сердито.

„Захотїло ся! Кому би єго захотїло ся, Павлинко? Маєвскому? Той не тужив за ним нїколи. За ним питають з суду. Якийсь брат єго батька, про котрого говорили, що хотїв єго взяти за свого, помер і лишив єму цїлий свій маєток. Подумай собі, Павлинко, такому гуляцї маєток!“

„Йой, Боженьку! та що ти кажеш, Мілєчку? чи то правда?“

„Сьвята правда, Павлинко!“

„І я-ж не кажу завсїгди, що треба мати щастє!“ застогнала она. „Але-ж і вибрав собі наслїдника, нема що казати! за одну ніч прогайнує довголїтну працю. І кажеш, Мілєчку, цїлий маєток?“

„Цїлий, Павлинко. Він не мав нї жінки, нї дїтий!“

„І богато-ж єго там?“

„Не знаю. Мабуть звичайний собі маєточок селянина-ґазди. Небіжчик, чую, жив лише в тім господарстві, пхав у него весь свій гріш.“

„Щоб опісля розійшов ся за одну ніч!“ докінчила тїтка злобно.

„А що-ж! Оно завсїгди так буває. Одні суть пчолами, а другі трутнями.“

„Нема правди на сьвітї, Мілєчку!“

„Нема! і я так скажу! Я працюю цїле житє, гарую як чорний віл, анї не граю анї не пю, а все я жебрак! А другий і не робить і не дбає, а єму дістане ся нї сяк, нї так — ет! „правда“!“…

„А що Маєвский на то, Мілєчку?“

„Е, що Маєвский! Він говорить тепер так, як би любив Орядина Бог знає як. Зве єго добрим хлопцем і каже, що хотїв би, аби він повернув до дому на якийсь час „відпічнути.“ Се він певно тому так каже, бо Орядин, по одержаню одної половини гроший від Маєвского, зрік ся другої. Впрочім може хоче і видурити від него спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер!“

„Ну! а я-ж не казала, Мілєчку? Гой! гой! старий лис, хто єго не знає! І я певна, що то єму вдасть ся!“

„Га! з капіталом в руках можна нинї всего добити ся. Впрочім лїпше най бере Маєвский, нїж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опинить ся в руках жидівских! Орядин розвіє єї скоро!“

„Страх, Мілєчку! В мене аж нерви задрожали!“

„Прогайнує, програє! Вже коли не бояв ся він свого вуйка — все-ж він вуйко! — віддати в руки лихваря, то він і свою душу годен за гроші продати, а не то кусник землї, не здобутий власною працею!“

„Не прогайнує! не програє!“ відповідав в моїй душі якийсь голос, і він рвав ся менї на уста, щоби станути в оборонї того, що був в тій хвилї далеко і не міг сам боронити ся; однак сей голос застряг менї в горлї і я усьміхнула ся злобно. Ба! що я видумала! Звідки я знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звідки я знаю, який він тепер і чи я дїйсно знала єго добре? Тепер лежать між нами два роки і то, що єго побідило, а менї болю завдало. Я-ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрільша стала. Отже що нас вяже? Тота одна тодїшна хвилина, „любов“ тота? Нї! Він вільний, свобідний тепер, пан своєї долї — а я… ха-ха-ха! царівна для себе!“

Менї остало ся з собою закінчити.

І я знов пірнула думками Бог зна куди.

Тїтка як би угадала мої думки. Звернувшись по короткій глубокій задумі до мене, промовила сухо:

„Ми віддалились трохи від властивого предмету, однак я думаю, що справу треба закінчити, і що не будеш нас тут до півночи держати. Нинї мусить зробити ся всему конець, а який конець, знаєш!“

Мене обгорнула шалена роспука і я приступила до неї.

„Даруйте менї лише сю одну ніч!“ вирвалось мов зойк з моєї груди.

„До чого? аби комедию продовжати? Ти чула, що я говорила, і так мусить бути!“

„Даруйте!“

Єї очи спинили ся лячно на менї і она відступила ся від мене.

„Про мене!“ сказала опісля. „Іди, однак будь хоть сей однїсенький раз, хоть на одну хвилину для себе самої розумна; а потім (т. є. по вінчаню) як собі хочеш!“

*

Ясна ніч настала вже давно, а я все ще не спала.

Я мучила ся.

По великій віконній шибі била ся кутиками якась велика муха, бренїла безустанно. Раз тонесенько, жалібно, однозвучно, а раз нетерпеливо низше і низше, опісля знов болючо.

Я лежала мов тяжко хора. Побиваючись божевільними думками, замітила я, що заслухувалась мимовільно все наново в той тонесенький, жалібний бренькіт. Що їй такого? Чого побивала ся? Чи єї мучила туга за полетом в зористу холодну ніч, і она товкла ся, шукала даремно виходу? Чи може попала ся нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нїжні крильця, гамувала єї? Коли-б так, то я знала вже наперед, що з нею стане ся. Звільна або й нагло спустить ся звідкись з гори на ню павук, ухопить ся єї тонесенькими, довгими ніжками, обпутає, обмотає… Они хвилину поборють ся… она в борбі зойкне дивним, тонесеньким голосом; опісля він переможе єї і таки виссе кров…

Се знала я вже наперед.

І знов стала я про себе думати. Чому звернули ся мої думи до минувшини, коли передо мною спинила ся вже будуччина? Передо мною виринали картини з моїх наймолодших лїт. Я думала про померших родичів, про бабуню, і про те, що она менї завсїгди о них оповідала. Прим. як нераз радили ся над моєю долею. Я була в них лише одна однїсенька і тому мало все добро сьвіта менї припасти. Батько пестив мене, майже не випускав з рук, а мати розпадала ся…

Та ба! настав такий час, що все розпало ся…

Обернувшись бистрим рухом до стїни, склонила я голову глубше ку грудям і притиснула розпалене чоло до холодної стїни. Скоро спливали великі горячі слези по лицю…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

І дальше гнали ся думки вперед, пориваючи з собою погані брутальні картини. Помчались також попри мертві одностайні хвилї, в котрих молодий ум побивав ся голодний, вислїджуючи власною слабою силою безпідставні упередженя, нївечив їх і рвав ся до правди. А далї, далї доля усьміхнула ся до мене…

„Будучність наша“ казав він тодї певним гордим голосом, і „ти побачиш.“ А я упоєна любовю, котрої не зазнавала від нїкого, повірила. Однак в чім наша будучність? В мене нема єї в нїчім, хиба може в него є она. А тепер я і „бачу.“ Бачу, що любов не завсїгди буває тою могучою силою, о котрій говорять, що она творить. Єму она не змогла стати навіть талїсманом проти брудних страстий і покус. Чому не обізвав ся анї одним словом, чому не признав ся хоть і до сумної правди, може би… а то ворожі уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбив ся, а сам потонув…

Я і він. Обоє ми станули вже при цїли; добились уже будучности. Єму остає ся лише „прийти“, як обіцяв… І плачучи розсьміяла ся я з такої будучности. Він спіткнув ся нїкчемно при першім вихрі; бо і в чім же лежала єго сила? Она не могла вже тодї в нїм бути. А я що таке? Що мучить мене в день і в ночи, чого ще менї забагає ся?

І я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогідну бурливу ніч, — Бог знає за чим…

Муха все ще бренїла. Срібне сьвітло місяця лляло ся вікном в комнату, а старий годинник цокав тихесенько, мов той дїдик в пантофельках, щоб нїкого не збудити своїм ходом.

Гадки кружали за чолом мов пчоли в улию, і я піддала ся цїлком їх потузї.

Що менї нинї вечер говорила тїтка, і що я їй відповідала? „Коли Льорденови відмовиш, говорила, тодї шукай собі иньшої стріхи, шукай реформатора!“

Перед моєю душею виринула легко зігнута стать старого тирана, єго чигаючий взір, кінчаста борода. Я закусила зуби. В горлї давила як і перше мішанина шаленого сьміху і плачу. Лучше вмерти!

А відтак станув і він передо мною. „Пожди ще, русалко!“ шептав пристрастно „ще одну хвилину, я люблю тепер!“

Коби хоть перед душею не ставав, було би лекше, а так і ті спогади завзяли ся на мене.

Вмерти менї? Вмерти? шептали скоро уста, і судорожно зарили ся палцї в волосє. „Я не хочу вмирати!“ сказала сама аж в голос.

І знов минали хвилина за хвилиною.

„На иньшого або на жадного буду ждати!“ відповіла я тїтцї. Що за плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим „иньшим“ не був хто иньший, лише Орядин, а Орядин — ну, що-ж з ним? От як попутала ся в самодурстві, котрим хотїла спасти ся; яка дурниця вийшла! Менї нї на кого ждати. Люди в моїх обставинах не ждуть. Не їм можна кермувати своєю долею. А коли серце противить ся, збожеволїєш… нехай собі! На те хлїб є. Хлїб не один раз показав ся найпевнїйшим лїком на упрямість і любовні химери. Хиба би може ще завтра… о „завтра“ ха-ха-ха! завтра!

Я втиснула лице в долонї і — думала, чи не думала? Тихо, тихо, тихо…

Она все бренить жалісно, тонесенько… здає ся, безконечно. Боре ся ще? Чи вже конає?…

І чому я се без потреби обминаю? Адже і відчуваю я і знаю, що в однім закутку мого серця сидить якесь „щось“ і сьміє ся нишком злобною веселостию. Се „щось“ знає, що я завтра стану перед тїткою і мої уста, не затремтївши анї раз, вимовлять „піду“. І я піду!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Чому я плачу? Що на таке житє родила ся? Адже і в менї повинна бути якась відпорна сила, а чому я піддаю ся? Якій силї улягаю я?

Менї нераз здавало ся, що я сильна, що я горда; я була навіть о тім твердо переконана. Думала навіть, щом лїпша від других, що стою висше (о сьмійте ся!) від других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би нїколи супроти „власних переконань“, що вмерла би скорше… а тепер, коли настала хвиля показати ся такою… тепер… нї! я не знаю, що тепер!

Друга пішла би може де в „сьвіт“. Я нї! Чого менї в сьвіт іти? Чи там лїпше? Всюди однаково, а я була би й деінде також однакова, значить: безсильна.

Нї, я вже „піду“ Таки піду! Знаю вже напевно, що так зроблю. І ще раз у послїдне кажу собі, нїкчемній, підлій, що… піду!…

*

Як думала так і стало ся.

Вранцї поволїкла ся до тїтки і заявила, що піду. Обоє, т. є. тїтка і вуйко, аж засияли з радости.

„І не надїяв ся від тебе чого иньшого, Наталочко“, мовив вуйко, потираючи з задоволеня руки. „Знав я таки добре, що ти собі розумниця, що любиш лише бороти ся. Упряма трохи. Ге-ге-ге!“

Я не відповідала нїчого, хотїла як найборше знов віддалити ся. Мене болїли очи і я була обезсилена до крайности. Тїтка придержала мене ласкаво, а навіть вперше в житю поцїлувала. Ненавистне „рудаве“ волосє діждало ся, що рука єї не цурала ся єго погладити.

„Ти, звістно, не можеш ще оцїнити свого щастя“ поясняла она менї, коли єї погляд відкрив щось то на моїм лицю. „Застановись лише над тим, що ти увійдеш в зовсїм уряджений дім, в котрім не буде певно бракувати анї одного цьвяшка анї найдрібнїйшої річи, і що тото все значить! Я переконана, що він справить ще не одну гарну річ, щоби свою молоду жіночку, свою — як то він з нїмецка каже „Льореляй“ — задоволити. Я знаю мужчин, що любили свої другі жінки сто разів більше як перших. Льорден виглядає також на такого чоловіка. З першою жінкою женив ся може задля маєтку, однак за тобою, о скілько я се замітила, він формально побиває ся. У старшого чоловіка се не маловажна річ. Тобі буде добре у него.“

Мене обгорнуло погане, гидке чувство і я відвернула ся від неї. Она сего не замітила. Махаючи в-одно маленькою срібною ложечкою, говорила спокійно дальше.

„Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матери. Коли би вмерло — чую, що дуже мізерне — то маєток припав би на батька, бо у матери окрім старих родичів не було нїяких нї братів нї сестер. Ну, а він, звістно, не взяв би маєтку з собою до гробу!“

„Ох, тїточко, не говоріть таке!“ просила я єї, а она розсьміяла ся весело.

„Годї-ж бо, годї!“ успокоювала підсолодженим, аж немилим голосом. „Того нема ще чого лякати ся! Тому він ще не потребує вмирати, що говорить ся о можливім випадку. Видиш? Поетична мана спала тобі вже з очий, коли подумала о тім, а з тим і о всїм! Побоюєш ся вже о своє щастє? О дитинко! В кождій хвилї житя треба числити ся, треба дивити ся на все розумом а не серцем. Так на пр. ти над тим певно анї хвилинки не думала, що вийшовши за Льордена станеш і для нас не аби-якою підпорою. Лєна і Катя будуть могли не раз і не два у тебе побувати, тобі-ж они сестри, а Льорден також обоїх сердечно любить. До Лєни горне ся мов до рідної сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячности винна. Ми тобі нїколи кусника хлїба не жалували. Вчили, не щадили труду, щоби вивести тебе в люди. Не гріши, Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог надїлив тебе ще доброю долею. Подумай, як другі жиють, і чи трафить ся другій так скоро, нї з сего нї з того, муж з таким становиском, чи трафить ся увійти в зовсїм уряджений дім?“

Она ще довго говорила і переконувала мене. А я, встромивши очи в срібну ложечку, слухала і не слухала. Опісля вчіпили ся мене слова: „зовсїм уряджений дім, зовсїм уряджений дім“, і дзвенїли менї довго-довго в ушах…

*

Отже я вже у цїли. Що-ж би ще мало бути? Одним словом сьвященика має ся все втихомирити, все забути і поховати. Замісць того присягну мому мужови вічну любов, вірність і послух. Що небудь з минувшого житя забирати в нове — зовсїм не потрібно. Минувшість поховаю. Сї слова пишу без гнїву і не в роспуцї. Я спокійна. Неначе-б на віки позбула ся всего несупокою…

*

(Пізнїйше).

Я не знаю, але я або підла або трус! Я бою ся голоду або смерти, а моральної смерти я не бою ся! Чи се так має бути? — Щом „спокійна“, писала я колись тут. Ха-ха-ха! така спокійна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тїло, запродую душу. За те я гідна назви скотини! Се сама найлїпша назва для таких, що так поступають, як я.

*

При таких нїкчемних, обезславляючих обставинах годї бути „чоловіком“. А я вважаю чоловіка чимсь божеским. Чому не удавлю ся тим кусником хлїба, що, затроєний їдовитими словами, подає ся менї за страву? Що се за трусливість і нїкчемність, що приковує мене про те все до житя? Так, як ланцух тоту собаку до буди…

Хвилями і не вірю в велич чоловіка. Він за дрібний зі своєю натурою. О хто би мене переконав, що зароди в єго душі не суть брехнею, що они не на те, щоби стати ся колись убійчою силою для других?

Нїкчемна, нужденна, малодушна істота — отсе я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як — Орядин?

*

Вмерти значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що се тепер не любов приковує мене до житя. Се якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть оперти ся!

*

Дома кажуть, що я стала, як змия.

„Чому нїчого не говориш? Що знов в тобі коїть ся?“ питає тїтка. „Ходиш, як би тобі душу трійлом замулило, очи горять лиховістно. Ой не гріши, небого, не гріши, не гріши!“

„Як змия!“

Угадали. Я вю ся, як змия. В мене стрілили, та не застрілили. Через те в мене тепер всї сили напружені. Я відчуваю, що й я не була доси міцна, що сила будить ся в менї аж тепер…

*

Коли я стану сильна? Чи як воля перемінить ся в дїло, перестане бути пустим понятєм? Як переможу сама себе і стану, в висшім змислї слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого і кого менї бояти ся?

*

Гу! як се погано приймати від долї милостиню, як обезславляючо!

*

Хто перший придумав понятє „щастя“? Хто видумав се блудне сьвітло, що викликує стілько слїз, що творить мрії, котрі здїйснити людска натура ще зовсїм не здібна. Чи не завчасу видумали єго? Єго пора могла би хиба бути в „полудню“ людскости. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же — чи она йде правою дорогою до него?…