Царівна (1896)/VI
| ◀ V | Царівна VI |
VII ▶ |
|
(Знов пізнїйше).
Я вже знаю, що я єму не цїлком байдужа, хоть маю також то переконанє, що забув би мене знов скоро. Але я? Чим він менї? Сама не знаю відповіди. І люблю і не люблю, і притягає і відпихає мене, і жаль менї єго і засуджую єго, а одного таки не можу забути, іменно того, що він син того самого народа, котрого вірною донькою єсьм я…
Нераз говорить з огнем, пориваючо про яку небудь справу, зараз „отвирає“ кождому очи, а коли спитаєш єго пів години пізнїйше про те саме, видивить ся на тебе, усьміхне ся зневажливо, і скаже: „Не маєте над чим иньшим думати?“ або: „Хто би собі над тим голову ломив! З того не будете жити!…“ Се мене відпихає від него, оно показує в нїм отупінє для тонших ідей. Чи він давнїйше не був таким, чи може я того не розуміла, чи таким зробила єго борба о бит? О, хто би менї обяснив се! Тепер і не замічаю в него давної тонкости в чутю; она є у чистих натур без ріжницї, у мужчин і женщин, особливо у поетичних натур. Але проте все є в нїм щось, що мене приковує, і я знаю: се тота сила, що не дала єму потонути в вирі бруду.
Се дїяло ся нинї з ранку.
Я ходила в город годувати кріликів. В своїх білих кожушках они ледви замітні на снїгу, і лиш їх червоні лагідні оченята сьвідчать, що се они! Мене знають добре. Дрібні, малесенькі, прискакують безшелестно до мене, утирають свої мохнаті борідки о мої руки — я їх люблю…
Сеї ночи упав знов сьвіжий снїг. Уклав ся на гіллю дерев, на всїм немов надиханий. Величезні, дорогі мої гори Карпати, зі своїми біло поприбираними лїсами блестїли сріблисто проти сонця, а над всїм тим миготїло ясне, майже прозоро-синє небо…
Навкруги тихо, урочисто, саме так, як би все на час здержало віддих і ждало на щось сьвяте. В таких хвилях молю ся. Не словами, але серцем, душею молю ся. Бажаю, щоби сьвітлом переняла ся й моя душа, щоби істнуюча краса наповнила і моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та імла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!
Так молилась я, а в пять мінут пізнїйше перервав несамовитий звук дзвінків санок то урочисте ожиданє і я опинила ся перед Льорденом…
|
|
„Оставте мене, оставте мене!“ просила я стрівожена, коли ми остали ся по раз другий самі, і він мене хотїв цїлувати.
„Чи таке поведенє пристоїть судженій?“ спитав він, усьміхаючись на-силу.Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тілько в очах сльози і велике пригнобленє так, що ледви волїкла за собою ноги.
Він підійшов наново.
„Таж я вам уже раз казала, тепер казала!“ говорила я, не зводячи неспокійного погляду з него, щоби не скористав з тої хвилї.
„Я люблю соромливість“, сказав він, „она украшає женщину мов вінок з білого цьвіту, однак все має свої границї. Я знаю, що роблю, в мене суть на те права!“
„Нї!“ відповіла я филюючим упрямим голосом.
„Нї! Ха-ха!“
„Нї! Ті права не годять ся з моїм серцем!“
„Так? Гай, гай! бач, як розфільозовувала ся! Впрочім нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людску натуру; ти дикун, моя красуне… на часок, ха-ха, на часок!“
О, Боже мій!…
І я єго просила, щоби не чинив більше того, не цїлував мене нїколи. Нїколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, нїяким чином, нї за що в сьвітї! Чи він того не розуміє?
Нї, він того не розумів!
Я цїлком прибита. Така стрівожена, що трохи не скричу в голос, коли почую єго за собою. А він собі з того жарти строїть, стаючи коло мене нечайно, або сїдаючи близько коло мене. Тїтка і Лєна сьміють ся на цїле горло з мого страху, особливо тїтка, аж за боки бере ся. А я не знаю, що в тім є сьмішного… Також накинув ся на мене, для чого не ношу єго перстеня. Сказала я єму, що за великий. Тодї він наміг ся сам о правдї переконати ся і засунув менї перстень сам на палець! Гу, як я бояла ся єго дотику! Як не люблю єго рук! Довгі такі, нїжно виплекані, потроха дрожачі — цїлком такі як він, як кігтї які!… Коли увійду до хати, то слїдить все мовчки поглядом за мною; підкручуючи вуса, водить очима то сюди то туди. Ох!
Тїтка каже: говорив їй, що дуже мене любить і що дуже гордий на свій вибір, що єго товариші будуть цїлком „зафраповані“, побачивши в него таку красу, і що він мов помолоднїв…
Се неправда, що я єго суджена! Не може бути правдою; я освободжу ся від него! Ах! що нема нїкого, хто би за мною вступив ся! Як би бабуня жила!… Бабусенько ти моя золота, щира, вірна, поглянь, що зо мною дїє ся! Глянь, чия маю бути, і на що ти мене викохала! Ти називала мене своїм ангелом. Пригадуєш собі? Вечерами, коли ми клали ся на спочинок, ти оповідала, що дївчата мають бути чисті, як цьвіт лелїї, встидливі мов голуби. Тодї ти називала мене своїм ангелом і лелїєю!…
Видиш ти тепер свою лелїю? Видиш, хто має єї зірвати? Або чи хто перед нею стане і заслонить єї білу одїж перед брудними замахами!… Дивись, бабусенько… дивись!
Я не хочу довше над своїм житєм поетизувати.
Льорден від'їхав. Він прибув, щоби умовити ся, коли ладити весїлє. Оно має відбути ся підчас вакаций, отже за чотири-пять місяцїв, цїлком тихо; — і зараз другого дня маємо „ми“ (ха-ха!) від'їхати. Я стояла підчас тої наради сперта о стїну і слїдила за розмовою. З їх думками я не годила ся; я відчувала, що не стану єго жінкою. І я не стану нею! Нехай дїє ся, що хоче, але житя свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоби лише по сьвіту волочити ся! Ось що я рішила ся вчинити. До часу вінчаня винайду собі яке місце, значить: піду десь за товаришку, а відтак відмовлю Льорденови. А коли не найду місця… нї, про се не хочу й думати, се не можливо! Ах, але тут дома також годї оставати ся! Впрочім я не дам ся дальше гнобити!
Я сидїла при вікнї і читала Флямаріона „Бог в природї.“ Нинї читала я лїниво. Проміж гарні, щирі думки автора вмішували ся мої приватні думки. Я думала над своїм рішенєм, наймити ся за товаришку, над характером такого „становиска“ в порівнаню до моєї аж до хоробливости гордої, чутливої натури, над занятєм такої „товаришки“, далї над моєю „ріднею“, над Льорденом, над Орядином…
На дворі непогода.
Великий пластовець лїтає в острім вітрі, бє горстками об віконні шиби, мчить ся то в один то в другий бік, а вкінци укладає ся білїсеньким покривалом всюди. Цїлі громади кавок злїтають ся звідкись, кружать то над одним то другим деревом; сїдаючи, чорнїють на оснїженім гіллю мов малі демони і колишуть ся недбало. Маленькі їх острі очи аж іскрять ся з близька. Одна усїла близько мого вікна, звернула свою чорно-синю головку до него і мов уражена моїм цїкавим визиранєм, вдарила люто крилами і відлетїла. На дорозї було пусто і лиш тілько один віз котив ся по нїй. В менї забило ся лячно серце; на возї сидїв Орядин. На козлї коло візника лежав куферок подорожний. Отже він від'їзджав. Куди? по що? з якої причини? Все те міняло ся блискавкою в моїй голові і менї стало жаль. Тимчасом він переїзджав по-при дім і, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом стало на дорозї знов глухо і пусто.
Куди він поїхав, за чим? думала я неустанно занепокоєна. Я мов почула гризоту совісти, що судила нераз єго острійше. Бог знає, що в него на умі! Чому я не любила єго тепер так, як перший раз, чому не упоювала ся ним так, як перше? В нїм є щось, він інтелїґентний, бистроумний і гарний! Ох, яка примховата я вдала ся! Не дурно і тїтка казала. Понуро впялив ся мій погляд в хатину, що стояла напротив нашого дому. Вітер змітав неустанно сьвіжий снїг з єї даху, підносив свавільно якийсь старий червоний обрус на плотї розвішений, і якусь дитячу сорочку… Під шопкою лежала ялинка, призначена на різдвяне деревце. За кілька день Різдво. Радістні днї для цїлого сьвіта…
Менї сумно, понуро. Я неспокійна. Передо мною лежить стілько борби! Менї не ладитись до радістних сьвят, але до бою, до гіркого бурливого бою. Та нехай! Я не піддам ся, я хочу бути щасливою!
Але що з ним? Може поїхав на село? Панна Мария споминала недавно, що він носить ся з думкою їхати туди. Згадував також, що покинув би студиї і пішов ґаздувати…
Сонце всюди.
Повно єго всюди. Гарно, прегарно жити!
Я довго не вписувала нїчого. Не було що й записувати. Житє однакове в великім і в малім розмірі. Маю богато надїї, що одержу яке місце. Про мою тайну знає лише панна Мария; она годить ся з моїм поступованєм і додає менї відваги. Орядин пробуває на селї; поїхав дїйсно тодї на село, коли я єго бачила. Панна Мария журить ся ним, бо не знає, що він задумує почати. Часом говорить, що покине науку і піде жити в народ; нераз каже, що втомлений і хоче спічнути; иньшим разом знов, що буде ще бачити, що становиско не робить „чоловіка“, що тепер стілько глупоти у всїм і всюди…
„Що він вважає глупотою?“ питала я.
„Я не знаю“.
„Так не говорив він давнїйше, панно Мариє!“„Нї! То борба о бит настроїла єго так ворожо, навела на него такий сум, затерла стілько. Се буває завсїгди так — і оно дуже сумно — чи неправда?“
„О, певно!“
Однак она все вірить в него; передчуває, що єго будучність буде ще сьвітла.
Певно, коли би покінчив свої студиї.
Она гадає, що покінчить. Він честилюбивий. Впрочім належить до натур, що жиють скоро, і коли би опинив ся раз знов посеред працї, а спосібність одушевляти ся збудила би ся в нїм знов, позабув би всї гіркі „інтермецца“ свого молодого житя!
О се й розходить ся головно, о се, щоби знов одушевляв ся.
„Се певно тяжко“, говорила дама „і те мусїв би в нїм хтось збудити, інтелїґентні одушевлені люди, або яка жінка. Якась гарна, осьвічена жінка. Се було би добре!“
Особливо знайомости такої женщини бажала би она єму. „Між нами сказавши“ говорила „занедбав ся він дуже і то у всїм. Не замітили ви сего? А то нїчо не впливає так хосенно, ублагороднюючо на ум мужчини, як приязнь з осьвіченою женщиною“…
Мати таку свободу, щоби бути собі цїлею!
Передовсїм бути собі цїлею, для власного духа працювати як пчола; збогачувати єго, збільшати, довести до того, щоб став сияючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим в тисячних красках!
Передовсїм бути собі цїлею і обрабляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнувати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не остало ся дісгармонїї анї для ока, анї для серця, для жадного з змислів. Щоби жадоба за красою утихомирила ся.
Бути передовсїм собі цїлею, а опісля стати або для одного чимсь величним на всї часи, або віддати ся працї для всїх. Боротись за щось найвисше, сягаюче далеко поза буденне щастє…
Такий мій ідеал.
Свобідний чоловік з розумом — се мій ідеал.
Пощастило ся!
Я одержу місце ще перед „вінчанєм“. Стану за товаришку в одної маючої Угорки, вдовицї по лїкари. Яка я рада! Яка я свобідна, легка, певна себе! Сьмію ся знов щасливим сьміхом. Менї здає ся, що в моїх жилах кружить кров швидше, а думки стали гнучкійші. Усьміхаю ся сама до себе, а тїтка, запримітивши той соняшний настрій, думає, що се я так на весїлє тїшу ся. Лише перед послїдною сценою маю відразу. Значить: перед сценою відмови і переслуханя. Сцени такі менї взагалї ненавистні.
Що Льорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрожачими пальцями, пугач той!… Ха-ха-ха! се інтересно, що він скаже! Але я не буду нїкого щадити і вискажу все що-до крихітки. Єму скажу: „Ви, мій пане, не обходите мене анї троха! Будьте ласкаві, поїдьте собі де між свої люди і привезїть собі яку „золотоволосу“ Нїмочку, а мене оставте! Що вам з такої особи, що волочить ся по лїсах, кохає ся в птахах, в шемраню дерев, упоює ся їх житєм, а не вашим.“ А Лєна, — ах! тота „дитиняча“ істота з вічно-жіночими прикметами, з фарисейством на устах, она буде шалїти з радости, що я таки не виходжу замуж. Під тїткою розпаде ся земля, а вуйко загнїває ся! „Ти однїська дитино моєї однїської сестри, що ти наробила!“ А однїська дитина однїської сестри дуріє з утїхи, що перестане бути каменем дома. Чуєш се, бабусенько?… Твоя лелїя, твій ангел відважує ся уживати своїх крил! Нї, тепер я вже прямо до неба полетїла би, до тебе, бабусенько моя щира, щоб побачила ти мене, щасливу тепер, наскрізь переняту жадобою житя.
Як оно й не буде, а одно певне: всї будуть гадати, що я зірвала тому з Льорденом, бо Орядин тут. Та се мене не дуже журить, нехай кождий думає собі, що хоче.
Орядин був слабий. Повертаючи з села простудив ся і лежав хорий. Тепер вже подужав. Лєна єго бачила, каже, що єго очи „відновились“ і що дістав иньший голос! Чи й иньші думки? Се хотїла би я знати! Я думаю дуже часто о нїм. Я хотїла би єго бачити значним. Великим — з характеру, великим, або значним — з працї для народу свого!
Мій ум такий спокійний, що я майже неустанно (т. є. в свобідних хвилях) учу ся і читаю. Мрію об тім, статись колись писателькою. Чи буду здатна до того, научать люди, або і час, а може прийду і сама на те. В моїх найтяжших хвилях була така праця одинокою моєю розрадою, ставала менї якоюсь вимогою житя. В тій працї купає ся моя душа, поринає в нїй, а хоть би я й не зазнала жадного иньшого щастя, так праця така є ще завсїгди більше чим буденним щастєм.
|
|
Я єго люблю таким, яким би мав що-йно стати; таким, як є тепер, не могла би я єго вірно любити; побоювала би ся неустанно, що тій любови настав би конець і тодї не остало би ся менї нїчо крім пересьвідченя, що ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не хотїла би, щоби саме по серединї житя „зайшов“, як сонце, але щоби був менї до кінця житя сьвіточем, і саме від тої хвилї, в котрій ми подали би собі руки на завсїгди. Не хотїла би, щоби любов завмирала тодї, коли противно повинна би міцнїти. Так я собі нераз думаю.
Се було в пополудневій порі. Всї в хатї полягали дрімати, поспускавши на вікна ролєти, а я пішла в сад і лягла в траву, але не спати. Воздух був жаркий, тихий, пересичений запахом цьвітів і живицї; соняшні промінї пересякали все довкола. Я находила ся в найтихійшім і найгустїйшім кутї саду, лежала й приглядала ся нїжним барвним мотилькам, що лїтали раз живим, раз утомленим нечутним летом над цьвітами, або недбало у воздусї, та прислухувала ся тонесенькому бренькотови ледво замітних комашок, що упоювали ся на сонци своєю власною пісенькою, або приглядала ся цвитучим рожам.
Недалеко від мене, коло білих штахет росли они на знак, що там находив ся отвір, ведучий до саду Маєвских, від котрого дїлив ся наш город білими штахетами. Саме тепер цвили тоті рожі. Іх широкі, гарні листки тиснули ся до холодного желїза і аж лиснїли на сонцю, а рожі мов потомили ся від спеки, особливо ті матові жовті; декотрі з них поспускали головки немов поумлївали з превеликої роскоші… У воздусї миготить — і він немов отяжів з запаху і спеки…
Так! Тоті жовті матові рожі потомили ся. Мабуть з любовних мрій; коли тимчасом чорно-понсові, жаристі, пересичені рожі нїби дрімали. Менї пригадала ся новелька Данця Якобзена „Тут повинні би рожі стояти“. Нїколи не читала я щось поетичнїйшого. Розмову обох чурів знала я майже на память, а занимав мене особливо той жовтий чура, той „без істориї“.
Опісля думала я і про Орядина. Він був гарний мужчина, се правда, але-ж нехай би був трохи иньший, иньший, н. пр. „все такий, щоб єго можна кохати, боготворити“, говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нїчого, не думала нїчого ясного, певного… Кругом мене хилило ся все до якогось мов розкоханого півсну і манило до себе…
Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Він називав єго найкрасшим з денної пори, і я бачу, що він дїйсно гарний — чи може більше упоюючий? Здає ся, в нїм осягає все найвисший верх, стає на хвильку тихо, мов до віддиху по тяжкій ранній працї. — Саме такою здавала ся менї отся хвиля тепер…
Я лягла лицем в траву. Сонний бренькіт комашок розлягав ся лїниво, однозвучно по цїлім саду, настроював чим раз більше до сну, однак я опирала ся єму. Впрочім я вслухувала ся і вдумувала ся у все те, що мене окружало, і тихе безшелестне ріжнородне житє довкола мене причувало ся менї якоюсь нїжною, несказано гармонїйною мельодиєю, не завсїгди чутною, а й невловимою слухом, і не зрозумілою кождому! — Я вслухувала ся в неї цїлою душею і менї здавало ся, що моя душа то лиш один тон з сеї цїлої гармонїйної мельодиї, і зливає ся тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зве ся природою, упоює ся нею мов земля сонцем і теплом.
Легкий подих вітру заворушив листєм і заколисав стеблами. З городу Маєвского донесли ся до мене слабо голоси якісь, і між ними причув ся менї і голос Орядина. Я підвела голову, наслухуючи напруженим слухом, однак голоси затихли і настала попередна тишина. Я знов опустила голову на руки.
Що Орядин тепер робить? Я єго давно не бачила; він подужав зовсїм і хоче назад на село вертати, чи на завсїгди? Хотїла-б я єго де небудь побачити, а й поговорити з ним.Пізнїйше встала я і підійшла до фірточки, задержуючись коло рож. Були прегарні! Над жовтими схилила ся і спростувала одну похилену. „Ти, моя любко, нездужаєш на тугу“ подумала я, „а ти щаслива“ приповіла понсовій… Відтак сперла ся о штахети і дивила ся в сусїдний сад. Всюди було так тихо, розмарено, всюди панувала якась така таємна але й повна роскіш, що я переняла ся нею наскрізь. — Пересиченє і роскіш в природї подражнило мене, і менї забажало ся, щоб мене хто небудь побачив. Але мене нїхто не бачив. В садї не було живої душі. Дерева росли так густо, що заслонювали всякий вид в глубінь саду, а навіть зїльник, що ріс десь недалеко а в нїм пересиджувала звичайно родина, ледви виднїв ся зпоміж дерев. Я відвернула ся відти і хотїла вже відходити, однак менї причули ся знов мов голоси… Жду хвилину: нї! се менї лиш причуло ся. І там певно сплять. Боже, як можна в таку прегарну хвилю спати і я потонула знов поглядом в препишну зелень довкола мене. — Нараз налякала ся я несподївано, спаленїла і цофнула ся. Чи я була слїпа чи що?… Тут по лївій сторонї фіртки між густо засадженими берізками, де стояла вигідна лавка з поручем, — не було тут нїкого?
Тут був хтось, а я й не бачила…
Орядин лежав тут. Руки підсунув під голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавало ся, дрімав. Я усьміхнула ся — отже тут сховав ся він від соняшних промінїв і від Зониних дотепів! А тут навинула ся непрошена „русалка“, відкрила сховок і сьміяла ся. Чи будити єго чи нї? Чи випадало? Я дивила ся хвилю на него… Нї, се не було гарно, що я дивилась тут на него, мов той злодїй, лучше вже збуджу єго. Хто знає, коли побачимо ся знов так на самотї, як би бачились тепер в сїй гарній хвилинї; я від'їду вже незадовго і може побачимось нинї в-послїдне! в-послїдне! Се не гарно. На всякий случай змінить ся пізнїйше неодно! Кожде стане иньше, я ступлю на нову дорогу, зовсїм менї доси незнану, а він, хто знає, що з ним стане ся ще!
Мене обгорнув хвилевий сум, і я поглянула знов на него. Отже се закінченє тодїшного початку, подумала я собі. Що на нїм, на тім закінченю? А що було би, як би було стало ся инакше? Нї, не хочу про все те й думати, не люблю тих закінчень з їх млавими побожними прикметами; оно добре, що стало ся так, як є, що можу ще бороти ся і переживати щось нового. Я рішила ся закликати єго, щоби поспорити трохи, тим більше, що ми не бачили ся майже три недїлї.
Він не спав. На мій несьмілий поклик схопив ся мов зелєктризований, а узрівши мене біля штахет, спинив ся гнеть коло мене урадований.
„Се ви! як ся маєте?“ сказав, усьміхаючись і подав руку. „Я не спав, лежав лиш так, в хатї тепер пересиджувати просто гріх! Се гарно, що ви мене покликали! Ходїть в наш город, сядемо на лавку!“
„Нї! ходїть до нас!“ казала я, а в тій хвилї поправилась: „Нї! не приходїть, бо“…
„Як побачить тїтка, то буде крик!“ докінчив він, розсьміявшись весело.Я сьміяла ся з ним і була дуже вдоволена, що так стало ся, що ми стрінули ся. Єго погляд промайнув по менї блискавкою і задержав ся на моїм лици.
„Ви нинї такі гарні, виглядаєте мов саме щастє! Що з вами?“
Я спаленїла і глянула не на него, а кудись в иньшу сторону. „Що-ж би мало бути зі мною?“ відповіла я. „Хочу бути щасливою.“
„Дуже мудрий намір!“ відповів він все ще весело „і я маю такий намір, але менї чогось маркотно.“
„Чому?“
„З ріжних причин. Між иньшим, борю ся сам собою о так звану „будучність“, хоть знаю, що она не принесе менї нїчого особлившого і є потрохи правдивим блудним огником!“
„Чи она вела вас блудом доси?“
„Не вела, але могла би й повести, як би вірив в ню занадто!“
„Так в що-ж вірите?“
„В що? Чи є яка абсолютна правда?“
„Давно говорили ви инакше.“
„Давно говорив я инакше, бо давно вірив в якісь ідеальні вимоги житя, вірив в те, що чоловік мусить їх сповняти, а тепер не вірю і в се і в те, що зве ся „будучність“!
„Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гнїває; встидайте ся!“
Він викривив з легкою погордою уста.
„Чого менї встидати ся?“ спитав їдко. „Того, що я пізнав житє і людий, і тих так званих „осьвічених людий“, пересякнених наскрізь „натуралїзмом“ аж до гидкости, і що, переконавшись о їх справжнїм змаганю і їх „послїдній фільософії“, перестав перед ними кланяти ся і їх подивляти як давнїйше? Ви знаєте“, додав „я хочу покинути свої студиї і йти жити між народ?“
„Так се правда, Орядин?“ спитала я, немило зворушена, видивившись на него великими очима.
„Правда, а здержує мене від того лише то, що я не люблю народу, значить ту грубу неотесану, хоть і добродушну, незіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цїлковито тонше думаючий ум; що серед тої темної товпи чоловік осьвічений із своїми думками стоїть сам мов палець. Я говорю правду, отже се здержує мене від того, і я не можу ще рішити ся цїлком“.
„Так не йдїть між люди, що не притягають вас своїм житєм, для котрого не маєте змислу… Ви самі змарнувались би, а їм не придали ся також на нїчо! Кінчіть свої студиї, ви майже вже у цїли, було би навіть гріхом покинути все. У нас числить ся один осьвічений чоловік за двох-трьох, — не забувайте і сего! В вас суть обовязки і супроти вашої народности!“
„Я знеохочений, Наталко. Послїдні роки відобрали в мене запал до всякого висшого змаганя і я жадний спокою!“
„Ви віджиєте знов, Орядин!“ намовляла я живо. „Тепер вже піде все лїпше, тепер маєте якийсь маєток, ідїть лише знов вибраним шляхом! Бачите, житє дїйсно дуже, дуже гарне! Робіть то, до чого ви спосібні, що небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!“
Він усьміхнув ся так, як би перед ним стояла дитина і оповідала з розгоряченими очима прегарну казочку. Я усьміхнула ся також мимоволї. „Я вам добре раджу“ — додала я, „послухайте мене!“
„Ви вважаєте мене спосібнїйшим, Наталко, нїж я справдї є!“
„То завдайте собі працї, щоби стали таким, яким я вас вважаю: розумним чоловіком з вірою в ідеальні вимоги житя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народови треба проводирів всюди а всюди!“
„А відтак що, Наталко?“
„Відтак наступить нагорода, се-б то поважанє, вдоволенє, краса… Ох, Орядин, коли-б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би анї хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи нї-на-що летїла би в гору, мов орел і кликала ще й других за собою!“
„І ви переконані, що за вами злетїли-б і другі в гору?“
„Переконана!“
„А я нї! Орли лїтають без товариства.“
„Ну“, відповіла я гордо, „але за те они сильні і не жалують своєї самотности, їм і не личить приставати з плебейскими духами!“
„Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!“
„Нї, они щось більше і благороднїйше, чим зарозуміла дика птиця! Они в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що они ще не такі, то иньша річ; об тім я й не говорю.“
Він розсьміяв ся і дивив ся на мене з очивидним вдоволенєм, а очи єго сияли дивним сьвітлом.
„Не сьмійте ся, Орядин, я не люблю, коли ви сьмієте ся з моєї бесїди від серця.“Він не зводив з мене очий, мов би я була якимсь образом або чим.
„Так, так, мій пане!“
„Я чую, що так!“ відповів знов усьміхаючись, „і я подивляю ваш дар одушевляти ся. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а се знак, що старію ся!“
„Саме в тій хвилї сказали ви неправду, Орядин!“
Він розсьміяв ся.
„Встидайте ся! Тому що ви стали лїниві і вибагливі, то вам здає ся, що старієтесь!“
„То ви хотїли би, щоб я став яким небудь орлом?“
Я усьміхнула ся мимоволї. „Я хотїла би щоби всї Русини були орлами!“
„Щоб орлом бути, треба все таки стати на якійсь висотї, на відстороню: а се не згоджує ся з людскою натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носити ся з якою небудь думкою без людий, що так само думали-б, як він, — чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відорваний член, що гине на самотї“.
„Коли він індивідуально сильний, то буде й на самотї чути ся щасливим, розуміє ся не буденним щастєм; сьвідомість сили вдоволить єго.“
Він дивив ся вперед себе весело, а по якійсь хвилинї сказав:
„Суть люди, що жиють на скрізь у-одно з сьвітом, одного й бажають, що, так сказати-б, розходять ся, розпливають ся в масах; а є знов люди, що дивлять ся в бік; є врештї люди, що горнуть все в себе, всю красу, всї твори людского житя. Чим більше набирають в себе всякого „сьвітла“, тим незрозумілїйшими стають для свого окруженя. Чи не роблять они самі себе незрозумілими?“
„Для буденних умів без сумнїву, Орядин!“
Він дивив ся через хвилину на мене, а опісля сказав: „Дивна річ, ви шукаєте в-одно борби.“
„Чоловік зрікає ся великого житя, коли зрікає ся борби! каже десь новочасний фільозоф Нїцше“ відповіла я єму.
„То ви тужите за таким великим житєм?“
„Я не знаю… я тужу… але ви знов будете сьміяти ся, Орядин, коли я то скажу.“
„Нї.“
„Я тужу за барвами, за сьвітлом, за гармонїєю.“
„Ви тужите за красою і досконалостю!“ докінчив він поважно. „Але який конець того всего?“
Я здвигнула плечима і усьміхнула ся сумовито. „Я не знаю, Орядин, однак я марю нераз о якімсь великім щастю або прегарнім душевнім спокою!“
„Ну, марити можна, піснї свого духа можна прислухувати ся і не без цїкавости, однак з часом настає і тому конець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глубоко, стане ся вам байдуже; те не наступить у вас може нїколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевляти ся, так як другі вміють малювати або грати; — ви лише зміните спосіб погляду на річи, іменно возьме у вас обєктивний критицизм перевагу. Вам буде вести ся як менї. Коли я пересьвідчив ся, що в змаганях кождого криє ся потайний плян, що сьвідчить про особисті інтереси, відвернув ся я з відразою від всеї тої нїмої комедиї, яку грає на жаль так само молодїж як і старші, — і затужив за самотою. Я дійшов до переконаня, котре заявлю вам словами згаданого вами перше „пророка“ Нїцшого: „Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!“
„То сумне переконанє, але на те ще є відрада, Орядин! — Ви кажете словами Нїцшого: „Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein“ — а я відповім вам на те, словами того-ж самого пророка: „Das überwindet mir, Ihr „höheren“ Menschen!“
„Так, Наталко, „Ihr „höheren“ Menschen“! — однак звідки возьмете тих висших людий?“
„Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.“
„Ба!“ сказав він насьмішливо, „хто перемагає себе лиш тому, щоби стати „висшим чоловіком“? Хто журить ся о ідеальні вимоги? Хто зрікає ся охотно користий? Покажіть менї нинї таких? Та нї, я спитаю лиш просто вас, чому н. пр. виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте нї крихітки любови або хоч поважаня? До чого тут отся досмертна лож? Коли би ви йшли дорогою „висшого чоловіка“, то повинні радше вмерти, як таке чинити?“
„Я вже не є єго суджена!“
Він видивив ся на мене і спаленїв. „Нї? Чи справдї, Наталко? не жартуєте?“
„Не жартую. Я ще не сказала того Льорденови, однак за кілька днїв довідає ся о тім, а небавом потім покину я й свою рідню.“
„Яке-ж щастє!“ сказав він, віддихаючи глубоко і єго очи засияли.„Се щастє завдячую собі сама. Я і вдячна отсїй хвилинї, що она звела нас ще раз на прощанє на самотї. Я від'їду до Ч., Орядин. Там дістала я місце товаришки в одної дами.“
Він ледви дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудий.
„Ідїть зі мною на село, Наталко!“ просив зворушеним голосом. „Ви-ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!“
„Се не може бути!“ — відповіла я так само зворушена, уникаючи єго горячого погляду.
„Чому нї?“
„Тепер я не можу.“
„Так у вас завмерла вже всяка прихильність для мене?“ спитав.
„Я не знаю… я тепер дїйсно не можу.“
„А однак ми були собі колись такі близькі!“
„Справдї, однак між нами лежать наслїдки часу… Ах, Орядин, оставте мене ще! Менї ще треба самій бороти ся, а й вам так само!“
„Я не хочу більше бороти ся; ви чули, що я говорив. Ідїть зі мною на село і жиймо лиш для себе!“
„Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!“
„Я єго не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили-б менї за все проче! Ходїть зі мною, хоть би і завтра, хоть би і зараз!“ Єго очи окинули мене жадно, горячо, і він приступив близше до мене. Я мимоволї відступила ся о крок від него і бояла ся глянути єму в лице, щоби не переняла ся також тим, що заволодїло ним в тій хвилї так сильно. Я бояла ся впливу єго гарної милої істоти, що, облита соняшним сьвітлом, пишала ся передо мною в своїй повній красї.
„Що би вам остало ся, коли-б ви перестали мене любити?“
„Я не переставав би вас любити! Ідїть зі мною, жиймо для себе!“
„Я не можу. Не можу й на те згодити ся, щоб ви закопали ся задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібности! Впрочім подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!… Мене неустанно гризло би сумлїнє, що я відорвала єму перед часом одну силу для себе і она змарнувала ся, не жиючи в спосіб, відповідний єї характерови. Подумайте, Орядин!“
Він зітхнув глубоко і потер нетерпеливо чоло і очи. Я бачила, що мої слова не оставали ся без впливу на него, що однак боре ся чогось з собою.
„Подумайте, Орядин!“ просила я єго лагідно.
Він усьміхнув ся слабо і поглянув десь далеко вперед себе. „То одно не давало менї нїколи супокою!“ сказав врештї, „той нарід! Се правда, він страшно нещасливий, однак…“
„І в єго житю нема ще полудня!“
„Нема полудня!…“ повторив звільна, протяжно. „Се дуже пригнетаюча гадка, однак…“
„Що-ж однак?“ спитала я живійше, приступаючи знов близше до него.
„Ми не здібні осягнути се полудне. Ми не осягнемо єго нїколи, бо в нас за слаба сила супроти ворожої потуги!…“
Мене обгорнули розпука і жаль. „Ви знеохочені до крайности, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так о нашій будучности думаєте!“
„Не відмовляйте менї почутя гордости, бо я єго маю!“
„Так берітесь до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би сьвіточем для других, а потїхою у вашім житю, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би се могли, як би лише хотїли! Я знаю, знаю, що могли би!“
Він усьміхнув ся і притиснув мою руку до уст. „Се все гарно, що ви говорите і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?“
„Тепер нї, Орядин, я не можу! Впрочім що вам з такого буденного щастя? Оно мірить ся лиш годинами, ми й не оглянемось, як єго конець настане, а тодї що? Скажіть, що тодї? Нї, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного житя!“
„Попри мене минає тепер щастє і я хочу єго тепер спіймати!“ сказав він зворушений і єго очи засияли.
„Се не є щастє!“ відповіла я.
„Я відчуваю, що щастє.“
„Ви відчуваєте лише тепер так. Коли-б ми побрали ся, то се, що здає ся вам тепер щастєм, щезло би; ми здоптали би єго несьвідомо і нам не осталось би нїчого… менї не осталось би нїчого!“ Сї послїдні слова договорила я майже нечутно. Він мінив ся менї перед очима. Я бачила, як єго горяча натура брала над ним верх, як в нїм варило ся і як якісь горячі, нетерпеливі роздражнюючі думки рвали ся єму на уста.„Що ви говорите!“ розсердив ся. „Скажіть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам за малий герой, що не вистарчаю вам більше, як вистарчав може колись!… Ах, ви мене нїколи не любили!“
„Я лиш вас любила!“
„Так чому-ж не хочете вийти за мене?“
„Я не можу, Орядин, тепер нї, тепер нї!“
Він поблїд. „Отсе мене й лютить, що тепер нї!“ сказав.
„Може колись пізнїйше!“ благала я, шукаючи єго зворушеного погляду, що блукав десь неспокійно надо мною. Я терпіла разом з ним в тій хвилї, однак чула виразно, що не сьмію піддати ся єго благаню задля себе і задля него самого, задля єго будучности, що запропастилась би в простім, єго вдачі цїлком невідповіднім занятю, котре не ситило би єго духа, не давало би відповідного корму нї єго нї моїй душі.
„Що значить: колись?“ спитав він бурливо. „Я не вірю в нїякі „колись“, се чули ви прецїнь від мене! Я вас тепер хочу, як стоїте ось тут передо мною, з вашим теперішним чутєм, з теперішним знанєм, і з теперішною красою. Я вас тепер люблю.“
„Коли-б ви мене зрозуміли, Орядин!“ промовила я, піднимаючи як в розпуцї руки к ньому. „Я не так думала! О Боже мій, як се вам сказати? Ми змінили ся обоє тодї, коли не належали до себе, і мусїли би знов змінити ся, щоби могли собі на ново і на віки належати!“
„Я се бачу. На вашу думку я себе „сплямив“, відбив ся з дороги чесної, з дороги „висшого чоловіка“, а тимчасом ви… скажіть менї отверто!“ перебив себе дрожачим голосом. „Я вам не вистарчаю, не правда-ж?“
Се була важка хвиля. Я чула, як менї зникла вся кров з лиця, як єго жаркі очи впились в мене і, дожидаючи нервово відповіди, вичитували із спущених очий і з зворушеня цїлої моєї істоти те, що уста не могли нїяк вимовити.
„Наталко, погляньте на мене!“
Я не могла.
„Лише раз, однїсїнький раз, щоб вичитав свою долю!“ Єго голос краяв моє серце і я затисла зуби. Несьмілим, розгорілим, переляканим поглядом окинула я єго гарне, тепер аж побілїле обличє і, стрінувшись з єго жаркими, великими в тій хвилї, аж страшними очима, спустила зараз очи в землю.
„Ну, як же?“ спитав зміненим від зворушеня толосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долонї. Менї здавало ся, що мене доторкнуло ся розпалене желїзо, а не єго руки, котрі я так любила, котрим приглядала ся з подивом, як мелькали по струнах нїжно-зручно підчас гри на скрипках, і я відтягнула мов зелєктризована руки від него. Сего одного руху було єму мабуть доволї, щоб єго роздражнити ще більше, бо не ожидаючи довше моєї відповіди, обізвав ся на ново: „Не правда-ж те все, що я кажу? Не вгадав я може ваших думок? Ви хотїли би мене мати инакше „спрепарованого“, а то більше на ваш лад, після вашої жадоби краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам за дрібно-духий, за мало гордий, за буденний, за слабосильний до „борби проти буденьщини“, з котрою ви не годите ся, — не правда-ж?… Тому ви тепер не хочете мене!“
„Тепер нї, тепер нї!“ шептала я за ним в несказанім зворушеню, не підводячи ще завсїгди до него очий.
Він відгорнув бистрим рухом волосє з чола і розсьміяв ся добре менї знаним лиховістним сьміхом. „Знаєте, що?“ сказав. „Зробіть менї ту ласку і скажіть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!“
Я підняла голову і глянула на него довгим щирим поглядом. „Я нїкого не любила, Орядин, крім вас, нїкого иньшого в сьвітї. Коли то, що жиє тепер в моїм серцю, можна назвати любовю до мужчини, то на ту любов маєте ви одні право, однак мої чувства належать ще і до якогось иньшого сьвіта, сьвіта, котрого я ще не знаю, лише істнованє єго відчуваю, про него мрію. Описати вам єго докладно я не в силї, але бажаю єго пізнати і в нїм жити. Коли-б се навіть мав бути сьвіт терпіня, то я й на него згоджу ся!“
„Се цїкаво!“ сказав він. „Я переконую ся, що у вас нема змислу для дїйсности. Когось любити і не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе і иньших, сего я не розумію. Куди горнуть ся ваші думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в житю? Отсе ненаситне щось у вас — отсе ненавиджу я у вас, задавив би то одним рухом, щоб не виступало більше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоби замовкло на віки і піддало ся звичайним житєвим законам! Всї прочі ваші закиди проти сего — то дитиньство!“Я дивила ся на него широко отвореними очима.
„Як ви казали, Орядин, що в мене нема „змислу для дїйстности?“
„Нема, анї одної іскорки нема!“
„То я була би вам в житю лише тягарем і ми не годились би анї в наших бажанях, анї в наших змаганях! Коли так, то лучше нам розійти ся!“
„Тїште ся!“
„Я не тїшу ся. Менї жаль, що ви мене не розумієте; я хочу ще жити иньшим житєм, як доси. Нї, ви не розумієте того, хто хоче бути цїлковито чоловіком. Коли раз освободжу ся від всего того, що пригнїтало і путало мене ту, тодї стане для мене кождий день — днем празничним. Я вже тепер відчуваю роскіш такого житя!“
„Ага! житя товаришки старої дами!“, закинув злобно і викривив згірдливо уста. Ледви споглядав на мене, лише колись не колись кидав на мене поглядом лютим і насьмішливим, мов би хотїв мене бити.
„Вам се може сьмішно“, відповіла я, зранена глубоко остротою єго глуму, „однак в моїй душі намулило ся стілько, наболїло так, що чую, що виздоровію і подужаю зовсїм, коли вирву ся раз з сеї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи нї, не знаю, але нехай пожию хоть короткий час після своєї вдачі! Нехай не корчу ся, не таю ся з своїми думками, не чую день в день, що я тягар, — а вже то само вигладить мій ум, спростує мою похилену гордість, осьмілить мою силу і збудить довірє до себе самої!“„Коли так, то я буденного щастя не зазнаю!“ закинув знов.
„Не кажіть так, я лиш не хочу взагалї так скоро якого небудь „закінченя“ в своїм молодім житю. В мене ще так далеко до „полудня“; нехай натїшу ся красою житя!“
Він розсьміяв ся. „Висший чоловік ще не найшов ся,“ — сказав і глянув на мене згірдливо.
„Я не ожидаю єго і не йду єго шукати, хоть я переконана, що він з'явить ся і між нами. Не всї перестали вірити в будучність і не у всїх завмерла віра в великість людскої вдачі, — він надійде!“
„Тодї і вибє година вашого щастя!“
„Тодї вибє година „полудня“ для нашого народу.“
„А я з'явлю ся тодї і побажаю вам щастя!“ говорив з лютостию. „Нї, я побажаю вам вже єго тепер!“ Він ухопив з роздражненєм мою руку і стиснув єї так сильно, що я з болю аж зойкнула; опісля верг єї від себе.
„Я би міг вас задавити!“ говорив далї. „Ви мабуть і не сьвідомі того, якого болю завдали ви менї тепер!“
„Успокійте ся! Чому не хочете мене розуміти?“ просила я, а слези так і тиснули ся до очий. „То ви раните моє серце, перше тим, що рвете ся на шлях, котрий не повів би вас до щастя, а друге тим, що не хочете мене розуміти! Нї, ви мене не розумієте, не бачите, як роздираєте моє серце!“
„Того я хочу. Ми вже не маємо з собою нїчо спільного!“„О, маємо! Успокійте мене!“
„Нї!“
Він відвернув ся.
„Орядин!“
Він станув.
„Чому не хочете запанувати над собою? Я-ж хочу і вашого і свого добра!“
„У вас є ще будучність!“ відповів глумливо.
„Не відходїть з таким серцем!“ просила я, простягаючи до него руки.
„Моє полудне тепер!“
„Се не може бути!“
„Коли нї, то оно для мене не настане вже нїколи!“ І обернувшись, пішов.
„Орядин, подумайте!“
Чи чув він мої слова? О Боже, чи зачув ще? Відходячи, сьміяв ся лихим, морозячим сьміхом…
|
|
Немов не та сама, кинулась я знов в траву.
Жарке сьвітло сонця ллялось на мою голову. Пчоли і комахи бренїли і миготїли у воздусї, раювали в золотім сяєві; десь не десь зашелестїло в траві, засичав зелений коник польний, підскочив, і потонув знов між листєм, зник з очий. Зелено-золотиста ящірочка виховзнула ся безшелестно зпід каменя, вигріваючись на сонцю, розглядаючись і прислухуючись осторожно найменьшому шелестови, готова в кождій хвилї блискавкою зникнути кудись. Впрочім тишина. Тихий, лагідний спокій.
Спокій? Чи отсе не крутив ся зо мою цїлий сьвіт? Не филювало все, мов розбурхані филї, не кипіло якоюсь лютостю, роздражненєм? Прогнївав ся на віки, прогнївав ся, а любив! І в чім моя провина? В тім, що я бажала єму красшої долї, а собі хоч не богато свобідних днїв, заким подала би єму руку? Я плакала, і плачучи пристрастним плачем, думала неустанно про него. Се не були слези жалю, що котили ся з моїх очий, се були радше слези якогось несподїваного переполоху, що обгорнув мене, як те дитя, що перепудить ся бігом розсваволеного коня або чимсь подібним тай розплаче ся!
„Моє полудне тепер!“ мовив з гордою впертостию. „Тепер!“ Що се менї за полудне, коли він нї свобідний нї сильний! Яке то полудне! Бо в моїм житю ще поранок, на-пів мракою сповитий, і я жду ще на сонце, що має зійти і розяснити прочі днї мого житя.
Отже любив! однак чому поводив ся нераз так, мов би між нами не було й споминки сеї одної прегарної хвилини, що остала ся менї ще й доси окрасою смутних днїв? А нинї розлюбив ся на смерть… Я розсьміяла ся нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що… любив. Ух, який був лютий! який був гарний в тій хвилї, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоїв ся! Він: нї! Єй Богу, тою одною хвилиною з'єднав собі мене більше, нїж цїлим своїм попередним поступованєм, я майже набрала довіря до него. Однак ми покінчили вже на віки з собою. Що-ж, він не зрозумів мене, а я… я не могла тепер вийти за него; коли стане з часом міцнїйшим… може тодї… впрочім хто винен, що ми розстали ся мов вороги?
Твоя вартість: „Чи ти правдивий? Чи лише актор? Заступник? Чи само заступлене? А вкінци ти може наслїдуючий актор?“
Відносини до людскости: „Чи хочеш іти разом? Чи іти вперед? Чи для себе іти? Треба знати, чого хоче ся і по що.“
Думаючи над Орядином, задумую ся мимоволї над сими словами.
Орядин поїхав на село, однак має відси їхати до Ч., де хоче від тепер пробувати і складати іспити. Панна Мария просила мене доносити їй все, що за него вчую; она єго дуже любить. Я мусїла їй те приречи, хоть я переконана, що ледви чи стріну єго раз або два на рік. Впрочім ми розстали ся справдї погано. Він прогнївав ся очивидно на віки, а я не виджу анї найменьшої причини корити ся перед ним. Тепер я не могла инакше поступити собі. Може поступлю колись инакше, колись, як в менї замовкне „жадоба краси“ а „змисл для дїйсности“ прокине ся. Поки-що тїшу ся кождим гарним соняшним днем.
