Царівна (1896)/VII
| ◀ VI | Царівна VII |
VIII ▶ |
|
Змовчу про той час, в котрім мимо розваги сумувала я задля розлуки з Орядином; змовчу і про той час, в котрім відослала Льорденови лист відмовний і вижидала відповіди. Се не була маловажна річ і вимагала богато сили. Тїтка не знала нїчого о всїм, взагалї з домашних не знав нїхто нїчого. Крадькома пакувала я свої річи і книжки і ждала нервово тої хвилї, коли — настане буря. І діждала ся єї; замісць листу приїхав Льорден сам. Відбули ся сцени і сварнї, котрих не забуду нїколи.
Льорден іґнорував мене зовсїм, і аж щось в годину по єго приїздї і по якійсь тайній конференциї між тїткою, вуйком і ним, покликала мене тїтка до своєї комнати, де находили ся всї, а навіть Лєна. З ледяним спокоєм і не глянувши на мене, заявила менї тїтка, що я „сотворінє гідне знищеня“ і спитала опісля, що я вчинила, і що, вчинивши отсе, тепер властиво думаю.
„Нї, оно було би інтереснїйше довідати ся, по що дала слово?“ відозвав ся Льорден дрожачими устами і глянув гнївними очима. „Чи не тому припадком, щоби грати також інтересну ролю, коли мене не було? Ге?“
„Мене приневолили до того поступку обставини!“ відповіла я спокійно, не зважаючи на єго обиджаючий тон.
„Що, обставини?“ загомонїла тїтка. „Се значить иньшими словами, що я тебе силувала? Ха-ха-ха! Гляньте на ню, мої кохані; переконайте ся самі, чи правдолюбні так виглядають! Говори, не спускай очий, ми переглянули уже всї твої махінациї!“
„Пригадайте собі, тїтко, той вечер, той для мене тяжкий незабутний вечер!“ сказала я і відвернула від неї погляд. Скілько я вже через неї і натерпіла ся, однак корити єї при чужім чоловіцї я нїяким чином не могла.
„Бачиш,“ кликнула з лихою усьмішкою, „що ти і сама не знаєш, що говориш! Невдячнице ти! Нїколи, і до послїдної хвилини не хотїла ти розуміти, що я для тебе чинила. Тепер переконую ся, що викормила собі змию!“
„Не гнївайте ся, поважана панї,“ успокоював Льорден, „не гнївайте ся! Чи се варто? І задля кого? Я — продовжав з їдким усьміхом — дуже а дуже рад, що цїла отся справа повернула ся в иньший бік. Хто знає, що було би ще скоїло ся за кулїсами, коли дещо змінило ся в житю других людий! Я завсїгди побоював ся, особливо довідавшись…“
„Чи маєте ще менї що сказати, тїтко?“ перебила я єму різко, відвертаючись від него зневажливо.
„Чи не маю!“ відказала глумливо. „Я позволю собі моє перше питанє повторити, а то: що ти тепер собі думаєш? Що гадаєш з собою чинити?“ Она дивила ся на мене многозначучим поглядом, а я зрозуміла єї. Я не мала в єї домі, як се вже і від давна знала, тепер нїчого шукати.
„Ще нинї вечером вийду з вуйкового дому!“ заявила я. „Через завтра остану ся у панни Мариї, а позавтра поїду до своєї нової пристани, т. є. до Ч. Там приняла я місце товаришки в одної дуже поважної дами, вдовицї по лїкари. Менї остає ся тепер лише подякувати за все добро вуйкови і вам, тїтко, та забрати ся до нового житя. Дальших обовязків не маєте супроти мене.“
Менї здає ся, що коли-б земля була перед ними розступила ся, не були би тим так налякали ся, як моїми словами. Тїтчине лице мов задеревіло, а довкола уст блукав безмисний усьміх.
„Отже так уладила собі житє! Ха-ха! се не зла ідея і не без романтизму — не правда-ж, Мілєчку? Ти здивував ся? Я зовсїм нї, я такої епохи сподївала ся давно, а в остатнім часї навіть перечувала вже щось подібне, іменно коли зачула, що деякі особи рішили ся зложити раз іспити… Впрочім менї здає ся, що до сего ідеальоґічного рішеня мусимо дати свій дозвіл, не так?“
Вуйко сидїв цїлий час мовчки і курив люльку. Він був дуже заклопотаний моїм поступованєм супроти Льордена, а зачувши тепер, що маю опустити єго дім, зворушив ся сильно. Винявши люльку з рота, дивив ся на мене не то налякано, не то благаючо.
„Ну, що-ж, Мілєчку?“
„Наталко ! се, се… ти таки хочеш нас покинути?“„Не гнївайте ся, вуєчку, але я так рішила ся.“ З тими словами приступила я до него і поцїлувала єго руки. Наші погляди стрітили ся.
„Ся постанова болить мене дуже; сего я не надїяв ся нїколи дожити від однїської дитини моєї одинокої сестри. Се не може бути, Наталко, не може бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобі жалую хлїба?“
В него блиснули в очах слези, а й менї стало єго жаль.
„Нї, вуйку, ви не жалуєте менї нїчого!“ відповіла я зворушеним голосом, „однак я мушу йти! Позвольте менї, я вам за се буду так само вдячна, як за те, що позволили менї читати! Того не забуду я вам нїколи, вуєчку, нїколи! Згодїть ся з моєю постановою, нехай я попробую власних сил, зароблю і деинде кусник хлїба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те, що я задумую, не має в собі нїчого злого; впрочім я йду в чесний дім; не бійте ся, вуйку, я не зроблю вам сорому; і не забуду, що я однїська дитина вашої дорогої сестри, внучка чесної, благородної жінки!“
„Ой, Наталко! що менї з тобою дїяти!“ зойкнув вуйко, зворушений до живого, і вийшов чомусь з комнати. Я й собі забирала ся до відходу.
„Ого! пожди ще, ти моя панно!“ кликнула тїтка, заступаючи менї дорогу. „Ти думаєш, що отся справа вже рішена, що маєш вже дозвіл в кишенї?“
„Дозволу менї не треба!“ відповіла я. „Незадовго стану повнолїтна, а кромі того маю після вашого приказу шукати „реформатора“. Тут єго нема!“ Я звернула ся до дверий, сильно зворушена, щоб утечи перед дальшими замахами на спокій моєї душі і не виставляти ся на обиди і зі сторони Льордена, однак і він підняв ся з свого місця.
„Прошу дуже“, обізвав ся, „велїть ще хвилечку задержати ся, хвилечку одну, щоби дещо і з наших рішень почула.“ І звертаючись до тїтки сказав як перше, що замітив уже від давна, що Льореляй тужить за кимсь, що сторонить від него, мов від ворога. Тому й рішив ся він від своїх остатних відвідин, звернути їй „свободу“ і вижидав лише відповідної нагоди до того. А що та щаслива і довго вижидана хвилина наступила скорше, нїж він сам надїяв ся, то він тому рад, незвичайно рад. „Бо она, поважана панї, приводить мене в дуже миле положенє, просити вас о рученьку вашої, менї дуже а дуже дорогої, умної, і справдї осьвіченої донечки!…“
Зчудована до крайности, а заразом зворушена мило, майже втїшена тим оборотом цїлої прикрої справи, глянула я на тїтку, а она… та нї, описати добре вираз єї лиця просто годї! Єї холодний проникливий погляд і остре камяне лице змінило ся, змякло, і она в одній хвилї забула все.
„Беріть єї, беріть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю єї з щирого серця!“ кликнула велично. „Ах, Лєночко, відповіж єму сама, голубочко!“
Лєна, почервонїла, збентежена, захоплена несподїваними осьвідчинами, не стратила, як звичайно так і в тій хвилї, духа, і простягла як стій обі руки до него.
„Я вас з першої хвилини поважала високо“, говорила з соромливою покорою, „а що-до любови… то я не терпіла нїколи на ту поетичну хоробу… не бавила ся нею, і не можу нїчо о нїй говорити!“
„Зовсїм так, як я!“ вмішала ся радістно тїтка. „Однак і она наступить, моя дитинко, наступить скоро, все має свій час, своє призначенє, ти переконаєш ся. Ах, яка я щаслива, що Бог дав менї такого зятя!“ Сказавши се, зложила руки мов до молитви, встромила очи в стелю і дивила ся через довгу хвилю нерухомо в одну точку.
„І я щасливий, дорога мамуню“, обізвав ся Льорден, „і дякую з щирого серця Богу, що все так добре склало ся!“ А відтак звернув ся до мене і сказав патетично: „Das sind die Weisen, welche durch Irrthum zur Wahrheit reisen, und das sind die Narren, die im lrrthum verharren!“
„О тім я глубоко переконана!“ відповіла я, усьміхаючись мимоволї, і завернула ся вже в третє до дверий, однак і сим разом не могла ще вирвати ся.
„Слухай, Наталко!“ звернула ся тїтка до мене, мов по хвилевій бистрій задумі. „Ти можеш вже тепер остати ся, я прощу тобі все. Правда, ти завдавала менї твоєю безумною вдачею, твоїми романтичними примхами нераз гризоти і болю, затроїла неодну приємну хвилину, дражнила нераз до крайности, я мусїла через тебе неодин раз сердитись, неодин раз відгравати перед сьвітом комедию, однак Лєночка відійде з дому і тому я…“
„Даруйте, тїтко“, перебила я єї холодно, „так як річи стоять, то між нами нема більше пожитя, не може бути. Ви помиляєте ся, думаючи, що маєте менї що прощати, а я з моєї сторони буду старати ся забути про все. Я йду на хлїб заробляти; між чужими людьми найду може більше серця, а коли не найду, то хоч буду знати, що ті люди не споріднені зі мною, і працю моїх рук купують. Я вже втомила ся приймати стілько „милостинь“ тай соромлю ся милостинї; я не калїка, що не годна заробити собі своїми руками кусник хлїба!“
„Але ти чуєш, що я тобі прощаю!“
„І я також, Наталко!“ обізвала ся Лєна з сьмішною зарозумілостию.
Менї вдарила кров в лице. „І ти?“
„І я, і я!“ відповіла она, пригортаючись з афектованою нїжностию до Льордена, мовби бояла ся з моєї сторони якого нападу та шукала вже завчасу у него ратунку.
„Що хочете менї простити?“ спитала я тремтячим голосом. „Те, що затроїли менї найкрасші днї мого віку, замутили довірє до людий, научали лиш ненавидїти? Як далеко в минувшість сягає моя память, все погорда і глум були одиноким кормом, який ви подавали моїй душі. Бабуня вмерла, а з нею вмерло і всяке чувство і милосердє в тім домі. Нїхто не застановляв ся над тим, що й я маю серце, що привикнувши з наймолодших лїт до нїжного окруженя і тонкої щирої опіки, я по втратї найдорожших осіб мусїла себе почувати двічі осамоченою і нещасливою, потребувала хоть одробини теплого чувства, коли вже не любови. Однак на болїсний зойк моєї душі не звертав нїхто уваги; то, що накипіло в серцю, могло обернути ся і в зло, для мене і для других стати ся горем, але то не обходило нїкого. Між нами нема нїчого, що нас вязало би. Тому я йду і йду радо; коли я доси була для вас лиш накиненою чужиницею, то і від тепер не буду для вас чим иньшим. Кажете, що хочете мене задержати. З любови, чи тому, що я добра сила робуча? Нї, я йду, і нам остає ся лише з собою попращати ся на віки.“
„Тепер вже я не прощу тобі більше!“ кричала тїтка. „Не прощу, а й проклинаю! Ти гадино, ти невдячнице, геть з моїх очий! Ох, Лєночко, що я все говорила!…“
Я пішла.
„Забирай з собою і свої лахи, щоб не споганювали менї хати!“ чула я ще за собою, а далї „ґувернантка!…“
Природу описувати — трудно, особливо нічний краєвид.
Я хотїла би нинїшний вид буковиньских гір задержати на віки в памяти, а передовсїм одну частину краєвиду. Високу, стрімку, густо порослу лїсом гору, віддїлену від сусїдної гори глубоким, вузким яром. У тім ярі все темно, однак я єго знаю, він не страшний. По спадистих стїнах єго повиростали густо смереки і то они здалека такі темні. Серединою між великим і дрібним камінєм котить ся потік. В мерехтячім сьвітлї місяця блестить місцями мов зеркало. Тло, від котрого відбивають ся гори, то синяво-сріблисте небо, засїяне зорями, нїжними миготячими зорями.
По-над стрімкою горою, що піднимає ся під те спокійне пишне склепінє, мов великаньска піраміда, стоїть місяць. Єго фосфоричне сяєво немов удїляє ся вершкам столїтних смерек і ті наче тонуть в нїм, — в нїм, і в прозоро-синявій мрацї, що сповиває цїлий ряд гір.
Далеко-широко розлягла ся глубока тишина, і все те: краєвид, місяць, мраки і місячне матове сяєво, пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастєм, слезами, усьміхом, пристрастною любовю, не відповідною до нинїшних часів.
В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.
Я мов олицетворений сум. Мому сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає слези, а очи, сухі, широко отворені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би єї, куди-б і не зайшла, отсю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу, та могутну поезию їх. Они одні не цурали ся сироти, кормили єї спрагнену душу своєю тихою нїмою красою, виплекали своєю вдачею характер в менї, напятнували єго своїм сумовито-тужливим пятном, тому я їх дитина…
А від тепер вже не буду їх бачити. Не почую нїколи поважного шемраня бору, сьміху гірских потоків, що спішать буйно свавільною ходою кудись далеко в незнані сторони, не підслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любувати ся ростом молодих; — всего того вже не побачу нї в сьвято нї в буднї — нїколи, нїколи!
|
|
Я сидїла вечером при отворенім вікнї в комнатї панни Мариї, сперши голову в руки, і дивила ся тупо в город вперед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощала ся з бабунею, і засадила якісь цьвіти. Вже нїхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежочка до неї заросте густою травицею, а на широкім могильнім каменї будуть вигрівати ся в ясних жарких днях холодні ящірки…
Так думала я і не могла вже плакати.
Зпоміж дерев і корчів просунула ся якась постать і звернула ся до мого вікна; то був вуйко.
„Ти покидаєш нас, Наталонько?“ промовив дрожачим, здавленим голосом. „Я сего не перенесу! ото діждала ся в мене раю „зазуленька“ одинокої моєї сестри!“ І отворивши широко рамена, пригорнув мене до грудий і розплакав ся.
„Остань ся, остань ся!“
„Не можу, вуєчку!“
„Сиротино ти моя бідна!“
„Годї, вуйку!“
„Коли-б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі!“ хлипав крізь слези.
„Она й так обернулась би, як би знала, яка я безталанна.“
„Подумай, що ти йдеш між чужі люди!“
„Я не йду просити милостинї.“
„Се на одно виходить.“
„Я йду, щоб стати собі цїлею, вуйку!
„Мрії, моя рибко!“
„Нї, правда, батеньку!“
„Розбурхана уява, дитинко!“ говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.
„Сьвідома воля!“
„О Боже, Боже!“ зойкнув він.
„Слава Богу, батеньку, не побивайте ся!…“„Ти не знаєш, що се значить іти між чужі люди“ сказав по хвилї.
„Чи я тут дома не жила між чужими людьми?“ відповіла я. „А до того я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє.“
Опісля просила я єго, щоб задержав мене в памяти, любив і дальше, щоб від часу до часу писав і не забував тої, що ще тілько єго одного мала…
„Стережи ся, моя… моя дитинко!“ перебив менї нараз несьміливо. „Ти знаєш, перед ним… він також в Ч. Не сходи ся з ним надто часто!“
„Не бійте ся, вуйку!“ відповіла я, усьміхаючись гірко. „Ми може й не заговоримо до себе нїколи в житю, а не то, щоб він відвідував мене!“. І я оповіла єму всю правду і як ми розстали ся. Він зчудував ся дуже, а коли я попросила єго, щоби о тім мовчав перед тїткою і иньшими людьми, подав менї щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тїтка богато добрих знакомих і що ті дістануть певно наказ пильнувати мене. „Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихі язики, бо Ч. не велике місто…“
Відтак наступило прощанє.
Він плакав мов дитина, а я успокоювала єго. Я мусїла єму обіцяти, що коли-б менї і там не вело ся, то верну назад під єго стріху — і вкінци він пішов, як прийшов, нишком, хильцем… Бідний вуйко!…
Бабуня передала мене єго опіцї…
