Царівна (1896)/X
| ◀ IX | Царівна X |
XI ▶ |
|
Майже чотири місяцї минули з часу від'їзду доктора Марка, і ми зажили знов давним ладом і колишнїм тихим, одностайним житєм. Від него прийшов за той час лиш один раз лист з Цари, в котрім писав, що хорував трохи, що відпливає незадовго до Іспанїї, і що має дуже много занятя. Се занятє, писав, дуже єму пожадане, бо на него налягає від часу до часу якась пригноблююча „туга за домом“ і туга за тихими, чистотою і любовю озареними вечерами на батьківщинї, а праця розвіває сумні тужливі думки і не допускає єго тонути в жалю. Поки що здоровить всїх сердечно і т. д.
Панї Марко стала від єго від'їзду дразливійшою і попадає часто в якийсь сумний настрій. Каже, що єї мучить деякими хвилями передчутє, що не побачить єго вже більше. Посьвячую бідній нервовій жінцї більше часу, нїж коли перед тим, посьвячую ся їй цїлковито. Читаю їй годинами в голос, товаришу їй майже неустанно. В кухни пересиджую більше, як треба, щоби страва для неї була цїлком після єї смаку і все так, як она любить. Через все те остає ся менї дуже мало часу, а коли найдуть ся вкінци свобідні хвилини, то сама не знаю, до чого брати ся вперед. Чи читати, чи писати, чи веселитись, як каже она инодї, коли догляне яку психічну втому на моїм лици. Я стараю ся, щоб она не добачувала єї нїколи. Она-ж прецїнь єго мати, а через те для мене так само дорога, як і для него.
Від часу до часу відвідувала нас Оксана і випрошувала мене у панї Марко на „музику“. Тодї проживала я свої найсвобіднїйші хвилї — і мої думки летїли невпинно далеко на полудне.
По єго від'їздї сьвіт для мене немов опустїв. В серцю загнїздила ся глубока, пригнетаюча, немов безконечна туга, котру викоренити старалась я всїми силами. Я не хотїла про него думати, не хотїла, щоби чувства мої звертали ся до него, мов той соняшник за сонцем, однак на дармо. Перед моєю уявою спиняла ся трохи не що години єго істота, з тих гарних соняшних днїв, в котрих бував для мене добрим, щирим, бував чимсь більше, як „добрим знакомим“. Ставав живо єго образ з бистрими, за мною неустанно слїдячими очима, прислухуючий ся з усьміхом моїм оповіданям з рідних сторін…
Я любила єго, бо-ж се не могло щось иньше бути, що я відчувала для него. Се була очивидно любов, але не така, як колись для Орядина, лише якась спокійна, глубока. Єго гарний, лагідний характер яснїв тепер ще красше передо мною, а єго майже хороблива любов до чесноти і чистоти полишила на мене такий вплив, що єго не зітре мабуть нїчо.Всї єго розмови, погляди, всї засади єго що-до житя і моралї розбирала я з тою самою точностю, як і ті колись у Орядина, і я мусїла все наново пересьвідчувати ся, що він чоловік наскрізь інтелїґентний, і чесний, наскрізь аристократ в чувствах і справдїшний чоловіколюбець, що як раз про Орядина не могла я з певностию сказати.
Я купила собі пораяні менї ним ріжні наукові твори і читала їх, вглубляючись у них цїлою істотою. Менї здавало ся, що тим стане ся менї єго істота ще більше зрозумілою. Він любував ся в стародавній лїтературі і я перечитувала совістно все, що було менї приступним. Бюст Софокля, котрий уставив власноручно в моїй комнатї, став ся для мене чимсь немов сьвятим. Любив з нової гарної лїтератури деяких польских писателїв, на котрих я доси не звертала більшої уваги, тому що походили з лона нациї, котрої я не любила. Своєю інтелїґенциєю засоромив мої неприязні, майже односторонні почуваня, навчив мене цїнити та бути і супроти ворогів обєктивною і справедливою. Через него порозуміла я справдешний аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а заразом так сильно і пориваючо новочасний фільозоф Ніцше. Навчила ся ясного сьвітогляду, котрий показував менї неодну доси майже зовсїм неясну, незамітну для мене річ в новім сьвітлї. Однак попри все те скріпило єго єство також мою сильно пригноблену душу і самосьвідомість, потрясло наново моєю гордостию, і за се я найвдячнїйша єму. Згадка на се послїдне єго дїло прошибає душу мою болем, однак я задоволена.
|
|
Орядин лютує на мене, завдає менї з якоїсь пімсти болю, однак він не відвернув би ся від мене в такім випадку. Тому прощай, Марко! Наші натури за однакові, щоби могли з'єднати ся, за однаково горді, вражливі, за однаково замкнені в собі, щоби могли завсїгди порозуміти ся. Не побачимо ся може і так більше в житю і я не пригадаю ся тобі жадною споминкою, жадним словечком — хиба мріями! Так, мріями, коли-б они мали ту силу дати ся тобі відчути. А може відчуєш їх тихими зористими ночами на мори?…
Я-ж займу ся наукою і працею, щоби житє моє набрало змислу і принади, а для других хоть перелетної вартости і щоб додержати тобі даного слова, що дістанеш колись в руки мої твори.
З Орядином — чи зірву коли знакомство? О нї, він остав ся про те все якоюсь памяткою, сьвятостию, якимсь промінєм моєї понурої однобарвної минувшини, котрого я не забуду нїколи. Крім того він син мого споневіряного народу, в котрого будучність я вірю, котрий стане своїми здібностями на чолї того народу і не здопче єго довіря. Він — я се знаю — не дасть менї нїколи причини жалувати моєї щирої прихильности до него, колишньої любови, а теперішної приязни. Коли-б менї прийшло бороти ся задля єго палкої непостійної вдачі і далї, то буду бороти ся. Я люблю борбу: она пригадує менї житє і істнованє власних сил. Впрочім чи не приписана она менї вже долею з дитиньства? Чи не говорила і моя дорога бабуня, що я родила ся до терпіня?
Орядин назвав мене „царівною“.
Гарна, прегарна назва; лиш чи гідна я єї, чи була достойна єї хоть в одній хвилї свого мізерного житя?
У тамтого я „цьвіт лотосу.“
Коли нагадую собі се слово, проймає мене якесь щасливе сподїванє, прегарне, а заразом успокоююче передчутє.
Я усьміхаю ся сумовитим усьміхом. Житє само покаже, що я з того всего…
Недавно відвідала нас Оксана.
Між иньшим заохочувала іти з нею на якісь відчити, що мали небавом відбути ся. Два відчити були призначені „для жінок“. В однім мало говорити ся про далекосяглість рівноуправненя і еманципациї жінок, а в другім про національну економію. Перший мав читати якийсь лїтерат, другий — Орядин.
Я обіцяла ся піти з нею.
Так провела я чотири інтересні вечери.
Відчит лїтерата був поступового духа, сильного, прегарного змісту і читаний в одушевляючім тонї; мав однак за слухачів переважно мужчин. Я нарікала безпощадно на байдужність жінок, а моя товаришка сьміяла ся.
„Що хочете?“ успокоювала она мене іронїчно, „автор розправи вже жонатий; надїймо ся, що завтрішний відчит буде мати більше слухачок. О скілько знаю, пан Орядин ще свобідний.“
І справдї! На відчит Орядина прибуло богато молодих пань і дївчат, а десь не десь виднїла ся і старша женщина з поважним лицем і строгим поглядом. Він появив ся аж тодї, коли саля була цїлковито заповнена, і був дуже спокійний, чи може лиш здавав ся спокійним.
Коли почав читати, уступила менї вся кров з лиця. Єго голос робив фізичне вражінє на мене, і я силувала ся опанувати якесь внутрішне зворушенє, тим більше що оно сердило мене. Свій відчит випередив оправданєм, длячого тема єго відчиту суха. Однак він не мав на цїли, уряджувати забавний вечер, лише мав щирий замір говорити о зовсїм поважній справі для своїх слухательок, котрих поважне число єму імпонує. При тім висказав надїю, що страховище, яке піднимає ся завсїгди за спиною жіноцтва, себ то та „вічна жіночість“, стратить з часом свою міць і жінка перестане бути тим „затертим письмом“, яким є тепер і т. д. — Опісля читав розправу, елєґантско-коротку. Говорив про основні понятя національної економії, цїль і значінє сеї науки, зійшов на розвій капіталу, а врештї і на розвій нинїшного социялїзму. Тим і закінчив відчит. Він читав добре і праця єго була ядерна і ясна, однак менї здавало ся, що писана в надто повздержнім тонї. Коли скінчив читати, а оплески сипали ся безконечно, промайнув єго погляд перелетно по менї. Він замітив мене вже з початку, бо Оксана постарала ся о протекцийні крісла. Коли наші погляди стрінули ся, я відчула, як в моїх очах затлїло щось, однак я відвернула їх від него. При єго поглядах обгортало мене те саме погане чувство, що тодї при сьміху на виставі образів. Чому зневажав мене якимись байдужими, перелетними поглядами? Ми-ж стояли собі про те все духово близько! Відмовивши єму, стати єго жінкою, не хотїла я завдати єму тим болю. Ще меньше мала я на цїли, корити єго як небудь. Я не могла стати ся саме тодї єго подругою, — він мабуть і не відчував, як мене та єго погорда чи пімста обиджала; бо инакше як могло би щось подібне задовільняти єго?… Я відчувала, що в наших неясних відносинах щось уриває ся, що я (не як думала ще недавно цїлком противно) була готова зірвати з ним знакомство на віки — а як не те, то хоч не подати нїколи перша руку до поєднаня!Коли зійшов по відчитї в салю, щоби прислухувати ся ще якомусь викладови, поздоровив мимоходом мене з обиджаючим виглядом на лици. Я подякувала з уданим байдужим супокоєм.
Він усїв недалеко мене коло якоїсь старшої, дуже елєґантско убраної дами з дочкою і завів живу розмову. Раз був і засьміяв ся і я відчула якусь ненависть до того сьміху. Неустанно думала я собі: Що-ж він мене обходить? Марко не такий. Марко за чесний до такого поведеня. — А зараз потім инакше думала: Саме таким подобає ся він менї, саме тепер! — А опісля знов: Марко відвернув ся від мене…
Неописана гордість піднимала ся в менї, піднимала ся і силувала ся всї прочі голоси в моїм нутрі заглушити. Здавало ся, підтримувала сама одна силу всеї істоти моєї і не допускала піддавати ся нї жалю нї болю.
|
|
Підчас повороту заговорила Оксана:
„Відчит пана Орядина заносив надто консерватизмом… Чи ви сего не замітили?“
„Справдї так.“
„Чому-ж то так? Він має бути дуже талановитий і осьвічений, а я не можу такі прикмети споїти з понятями консерватизму. Не вже-ж він о свою кариєру трівожить ся?“
„Такий він не є, Оксано.“
„Так? Чи ви того певні?“
„Цїлком певна!“
„А я нї! Я пережила неодно диво“.
„Менї здає ся, що саме задля свого таланту не має причини трівожити ся о кариєру.“„Ег! ви берете річ з цїлком иньшого боку. Я так не думала. Він працює в адвоката Мілєра, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут і чоловік з великим маєтком і впливом. Орядин — як я чула — один з єго найулюбленїйшних конціпієнтів і тїшить ся у сего свого принципала, хотяй він Русин а той Поляк, великим довірєм. Се все було би гарно, однак Мілєр, як всї то аж надто добре знають, консерватист на цїлу губу і приневолює своїх молодих помічників вирікати ся або що найменьше мовчати про свої переконаня і протеґує (єго протекция сильна!) лиш тих, що держать ся старого закона у всїм. Се у него полїтика, він хоче дістати ся за всяку цїну до ради державної — і єму треба „доброї слави“, щоби правительство єго підпирало. Я не хочу казати, що пан Орядин належить також до катеґориї тих, що добрий гріш ставлять висше своїх пересьвідчень, — він видає ся менї за інтелїґентним, за характерним до того, — однак на єго відчитї була жінка єго принципала з дочкою, і я, знаючи дивацтво старого Мілєра, майже переконана, що Орядин — писав свій відчит з увагою і на родину свого принципала“.
„Я повтаряю вам ще раз, Оксано, що він такий не є!“ закинула я.
„А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Борба о істнованє впливає деморалїзуючо. Впрочім маємо тілько доказів о силї впливу обставин і на найздібнїйших, своїм переконаням найвірнїйших, найзавзятїйших мужів, що я вже тепер в нїчо не вірю! Впрочім, скажіть, душенько, чому говорив, зійшовши на розвій социялїзму, майже з іронїєю? Нї, на мою думку, був сей відчит alles Lebens und aller Wärme bar!“
„Ну, він може й не вірить в то, що читав, т. є. не вірить в социялїзм або може не вірив, що єго праця справдї зацїкавила нагромаджених слухательок. Подеколи — він химерний.“
„Ег! що химерний! Скажіть лучше: нудний. Ах, Наталко, коли-б ви знали, як менї обридли такі люди, котрі в нїчо не вірять, все знають, все за собою мають, котрі в одній хвилї зо всїм готові! Они видають ся менї мов та вода, що з самого стояня перемінює ся статочно в багно і тратить свій характер. Такі люди не суть найсильнїйші яко індівідуальности, Наталко.“
„Перед трьома роками — обізвалась я — казав менї: „Моє полудне тепер.“
„Що-ж він хотїв сказати сими загадочними словами?“ спитала она глумливо.
„Се, Оксано, що діпняв всего!“
„В дїлах? В інтелїґенциї? В змаганю до висоти?“
„Може і в тім; я не знаю, а може — в чувстві і думцї…“
„А тепер хоче, як та стояча вода, перемінити ся в багно?“
„Оксано, не говоріть так про него!“
Она розсьміяла ся і кликнула: „Ух, яка-ж лїнь, правдива руска!“
„Ви не знаєте“, обізвалась я в єго оборонї, „який він житєм утомлений!“
„То нехай умирає! Чи чує ся гідним знищеня?“
„Може він лиш став такий отяжілий,“ відповіла я на-пів іронїчно, на-пів задумчиво.„Ах ви! у вас є завсїгди щось ідеалїзуюче на устах, однак я думаю щось иньше. Він вступає в той вік, в котрім і ум любить супокій. В тім віку попускає ся трохи в одушевленю для інтересів загальних, а замісць них кладе ся більше ваги на інтереси особисті.“
„Він не з тих, Оксано!“
„Ви чудні, Наталко; впрочім чи він має щось таке за собою, що було би запорукою і за єго характер?“
„Він сам є менї запорукою. Горе нашого народу єму не байдуже. То богата натура, котра вірить і в иньші вимоги житя, як…“
„В ідеальні?“ докінчила молода жінка саркастично.
„Ви глумитесь!“ відповіла я дражливо, (я хотїла помимо своїх особистих почувань до него бути в осудї єго характеру і здібностий цїлком обєктивною), „але він чоловік такий, що округ него можуть і душі других кристалїзувати ся!“
Она звернула свої великі темні очи допитливо на мене.
„Ви говорите цїлком так, Наталко, як би ваша душа „кристалїзувала ся“ також округ него… Прошу вас… чи він ваш „Бог“?
Я спаленїла сильно і мої уста здрігнули ся гордо.
„Оксано!“
Она подала менї руку: „Nichts für ungut!“ сказала приязно усьміхаючись. „Я забула, що вашим „Богом“ то лїтература!“
„Справдї так!“
„Се мертвий Бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повість, то опишіть там мужчин з тими прикметами, які тепер у них перемагають. Се було би дуже інтересно, довідати ся, як душі деяких других істот, котрі н. пр. мріють про „висшого чоловіка“, суть непорочні мов голуби, суть переповнені „незаспокоєною жадобою за чистотою“, одним словом суть нїжні, ідеальні сотворіня, — отже в який спосіб душі таких других істот кристалїзують ся округ мужчин з прикметами, які нинї у них перемагають!“
Я сьміяла ся. „Я се напишу, Оксано, напишу.“
„Коли не помиляю ся, то ви хочете писати з нашої верстви.“
„Так.“
„Тим лїпше. Тут знаходять ся знамениті ексемпляри!“
„Може.“
„Чому „може“? Пригадайте собі з ласки своєї вечерок професорів у паньства С. і не забудьте характеристичних прикмет єго, як: множество фляшок пива, богато їди, богато циґарового диму, груба ненависть до всего, що „не своє“, і полїтика. Проміж то зігріті сонливі лиця жінок і так звана нїмецка „Gemüthlichkeit“.
Я мовчала.
„Окрім того не забувайте і своїх тодїшних приватних чувств, про котрі говорили ви менї самі по тім вечерку! А тепер, добра ніч вам, Наталко! Завтра відвідаю Madame Stäel (так звала она деколи паню Марко).
Чи она не противорічить собі? думала я. Раз каже, що лише той має вартість, що сконсумував таку а таку силу книжок, а другий раз у неї лише етичний елємент є такий, що робить з чоловіка „висшого чоловіка“. Коли чоловік є лиш „рівний як лїнїя“, „простокутний“, тодї подобає як раз на соняшний промінь, котрий озолочує все, на що лиш упаде…
Марко єї ідеал. Марко безблудний, характерний, всюди і у всїм „Марко“! Нї, се чисте диво, що она не згадувала менї нинї знов про него! Она завзяла ся на мене пригадувати менї єго раз по раз, а тимчасом я тону у всякій працї, щоб про нїкого не думати, не піддавати ся жадному впливови і бути духом свобідною, мов орел під ясним небом.
Чому сумнїває ся о щирости Орядина, знаючи єго лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордість, однак вірю про те все в щирість єго патріотичних чувств, в єго співчутє для людского терпіня, в єго пишні здібности, в якусь вроджену інтелїґенцию в него і в те, що він вийде на славу свому народови. Ах, він гордий, і та гордість не допустить єго нїколи до якого небудь упадку. Она песимістка, нудить сьвітом і мірить все мірилом субєктивізму.
|
|
Вернувши до дому застала я на своїм столї лист.
Се були осьвідчини о мою руку і походили від одного вдівця, що бачив мене в житю разів два і не говорив зо мною більше як десять слів. Він був батьком пятьох дїтий, посїдав „дім“ і був „ц. к. урядником“.
Лист дрожав у моїй руцї підчас читаня. Опісля зімняла я єго в пилку і шпурнула далеко від себе, при чім лихий усьміх заграв на моїх устах.Нїколи не був би женив ся у-друге, як би не був побачив мене!
О, яка-ж іронїя долї!
Якесь чувство ненависти і обриди обгорнуло мене нараз супроти всїх мужчин, і нїколи не відчувала я так виразно, як в сїй хвилї, які байдужі менї всї мужчини. Всї! Се слово говорила я собі майже з поспіхом, щоби в то почутє не вмішало ся якесь иньше понятє. Коли-б они знали, о скілько занимає ся ними жінка, що пізнала раз високі ідеї і полюбила їх, соромились би своєї зарозумілости…
Усївши при столї я сперла голову в долонї і задумала ся.
Якась мізерна порожнеча обняла мене, і я відчула, що моє положенє в житю дуже глупе і без змислу. Якже-ж відносили ся до мене люди — от хоть би і знакомі „моєї“ верстви? Інтелїґенциєю переросла я їх геть-геть далеко, і до них вертати назад духом було менї не можливо; а одним замахом станути їм поруч мене — було їм неможливо. І тому що они (їх була більшість) не могли станути на моїй степенї, мусїла я до них знижати ся, иньшими словами: мої обставини змушували мене підлягати їм. Далїй і я не була „жінка“ якого там небудь мужчини і не представляла тому жадної „вартости“. А що найважнїйше — я не мала жадного маєтку.
Скілько спин гнулось би передо мною, коли-б я мала маєток!
Гроші мають вартість.
Нехай працюю над собою невтомимо до послїдного віддиху, перед тим не зігне ся нїяка спина; впрочім — я й не отвирала-б уст на те, щоби передо мною згинали ся спини. З якоїсь незломимої гордости не вчинила-б я сего…
Нараз обернулась я поза себе і глянула на зімняте письмо.
Чи підняти менї єго? Може би показати єго Оксанї? Придав би ся добре до розвеселеня єї, а она й так каже, що не може сьміяти ся веселим сьміхом! Однак де-ж я єго бачила, сего урядника? де, де, де? Ага, я знала вже, де! Там, на тім вечерку професорів. Я ледви що вважала тодї на него, приглядаючись всему, і силуючись надармо угадати „щастє“ тих людий. Чоловіки балакали і пили, доки їх лиця не приняли аж боввануватого вигляду; бавили ся двозначними дотепами, зиркаючи на своїх жінок і сусїдок. Жінки били їх по плечах, усьміхали ся на сї дотепи з зрозумінєм, і грозили пальцями. Декотрі з них усьміхали ся на силу і трохи не спали з утоми і нудьги.
А я думала раз по раз: „Се має бути щастє, се має бути щастє! І чого знаходжу ся я тут?“
Коли я вертала до дому, і холодний нічний воздух охолодив моє чоло, то й зникла та оловяність, що була обгорнула мене в товаристві. А коли увійшла у свою тиху, простору комнату, а на бюрку привитало мене сьвітло, коло котрого книжки мої немов усьміхали ся до мене, я відзискала давний настрій. Зітхнувши з цїлої груди, дякувала Богу, що я не одна з тих „щасливих“ і не одна з тих „замужних“, котрі, що правда, тїшили ся з сеї причини у своїх знакомих більшим поважанєм…
Так, отже на тім вечерку бачила я сего чоловіка, що подавав менї нагоду сповняти „обовязки жінки“. Менї прийшло на думку, чи не хотїла може котра з моїх знакомих вчинити „добре дїло“ і звести нас до купи. При тій думцї покрило ся моє лице краскою і в нутрі моїм скипіло. Дїйсно, ся думка не була без підстави. Менї здавало ся, немов я чула виразно слова: „Она бідна дївчина без матери і батька, без маєтку, буде Богу дякувати, що найде підпору, бо який там конець у таких ґувернанток? А він зробить щастє, коли єї дістане. Єго дїти занедбані, без догляду, будуть мати умний провід. Він спокійний добрий чоловік, а она — без претенсий.“
Без претенсий!…
Цїла гордість моєї вражливої аристократичної душі скипіла.
На моїх устах грав через хвилину глумливий усьміх, а опісля глянула я знов на зімняте письмо; однак підняти єго не підняла…
Тої ночи читала і писала я ген аж поза північ. Від часу до часу виринав в моїй душі образ Марка, пригадували ся єго слова, сердечним голосом вимовлені до мене: „Що я люблю, люблю вже на віки!“ Однак опираючись сильно найменьшим споминам про него, відчувала я в душі лиш те, що мене з єго причини болїло; заслонювала ся єго холодним поведенєм з послїдних днїв мов талїсманом супроти него самого, а властиво супроти любови до него. Гордість моя, годована тим, міцнїла, змагала ся, лляла чародїйну силу в душу. Так, сеї ночи працювала я з таким одушевленєм, як вже давно нї, а лягши на спочинок, уснула здоровим сном.
Рано привитало мене золоте промінє сонця, немов бажало настроїти мене на цїлий день соняшно. Встаючи живо, повтаряла я (немов замісць молитви) одно горде реченє з твору Нїцшого: „Also sprach Zarathustra“, котре Бог знає чому саме в тій хвилї навинуло ся менї на думку: „Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt, und sonderlich der Pöbelmischmasch — das will nur Herr werden alles Menschenschicksals — o Eckel! Diese Herren überwindet mir, Ihr höheren Menschen, die sind des Übermenschen grösste Gefahr…“
