Царівна (1896)/IX

Матеріал з Вікіджерел
Царівна
Ольга Кобиляньска
IX
• Цей текст написаний желехівкою. Чернівцї: Редакция «Буковини», 1896

IX.

І знов минув довгий одностайний час, минула зима, настає лїто. Про Орядина менї майже байдуже. „Відцуралась“ єго майже цїлком, і жию знов „спокійним“ житєм. Нового в нїм не лучалось менї нїчого, хиба може те, що в мене одного знакомства більше. Пізнала я сина панї Марко, лїкаря; пробував у нас щось шість недїль.

Одного дня прийшов від него лист, в котрім писав, що прибуде. Сам не надїяв ся, що як раз тепер буде мати нагоду побачити свою матїр; однак пізнїйше відплине може де далеко і подорож та забере богато часу, тому користає із свобідних шістьох недїль і прибуде, щоб оглянути свою батьківщину і дорогу матїр.

Утїха панї Марко була невимовна. Не бачила єго майже три роки і їй здавало ся, що з єго приїздом прибуде все єї минувше щастє, вернуть гарні днї єї минулих лїт, і она аж поздоровіла. „Я ладила ся вже умирати“ говорила своїм знакомим, усьміхаючись весело, „а тепер аж поздоровіла.“

Цїла хата готовила ся на єго принятє, мусїла пристроюватись мов молода для молодого. Все блистїло, сияло в нїй, дишіло якоюсь сьвяточностию, новостию, якимсь ожиданєм. Для него призначена комната стала ся осередком думок доброї матери і она була би найрадше прикрасила єї лиш самим золотом і сріблом. Найкрасші і найдорожші цьвіти мусїли перенести ся до єго комнати, а она любуючись їх барвним видом, говорила раз по раз, що він їх любить, любив їх ще малим хлопцем…

Я бояла ся єго приїзду.

Відвикши від мужчин, я стала майже несьмілива і боязлива і уникала з ними стрічі. Мене обгортав неспокій при думцї, що прийде ся небавом проживати з чужим незнакомим чоловіком під одним дахом, стрічати ся з ним по кілька разів денно, сидїти разом при столї, відповідати на єго питаня. Се було менї дуже не в смак і я зітхала нишком і просила Бога, щоб той час минув як найскорше, і щоб ми знов лиш обі остали ся, проживали тим тихим спокійним житєм, як доси.

Від часу до часу прокидало ся в менї і чувство зависти. Панї Марко, котра занималась доси лише моєю особою, „любила“ доси найбільше мене, зверне ся цїлою істотою (так думала я) до свого того боготвореного сина і я остану ся для неї лиш „товаришкою“, потрібною тілько до услуги.

Я була привикла до того, що з єї окруженя була я їй найсимпатичнїйша, що своє серце виявляла передо мною і дїлила ся найменьшою думкою зо мною. А тепер може змінить ся то. Тепер прибуде він, син того укоханого мужа, котрого не забула і доси, і єму будуть мусїли всї вступити ся. Я найсамперед! — Так, я відчувала, що з єго приїздом зайде зміна і в моїм житю, і що в єго особі зближає ся до мене якийсь неприятель, і то такий, перед котрим треба буде може поклонити ся. Те, що панї Марко о нїм оповідала і що дишіло з єго писем до неї, викликувало поважанє, і вже на сам спогад, що може й я буду мусїла корити ся єму, ворохобило моє нутро, наповняло якоюсь горестию і упрямостию. Я не хотїла нїкому корити ся, нї, я й не потребувала сего чинити, а супроти него вже зовсїм нї!

Коли настав день єго приїзду, я ходила зворушена, роздражнюючись чим раз більше преріжними дрібними орудками, що їх на просьбу панї Марко я полагоджувала для него.

Я вже тепер єго обслугую, говорила я глумливо до свого серця, а коли приїде, то буду лиш при дверях стояти і ждати на прикази.

Коли надходила година єго приїзду, я випросила ся нїби до Оксани і пішла далеко на прохід в поле. — Так (думала я), нехай собі вже тепер приїзджає, нехай витають ся до схочу, тїшать ся собою посполу. Я бодай не буду при тім і не почую приказів: „Наталїє, велїть подати каву, або велїть подати воду, зачинїть вікно і т. д.“

І пішла. Ходила я і блукала довго, довго по полю. Мучила ся ріжними роздражнюючими думками, ріжними спогадами з минувшого і теперішного житя. Думала про Орядина, про єго гордість, про те, що не бачила єго вже так довго, а хоть і бачила, не поговорила з ним нї слова; думала над тим, що ненавидить мене тепер — і що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю нїкого в сьвітї, хто би занимав ся моєю істотою, переймав ся нею наскрізь, як н. пр. бабуня! І я згадала єї, а згадавши єї, сплакала мимоволї. Так, я блукала сама між людьми, мусїла собі сама бути і провідником і оборонцем і всїм на кождім кроцї. Чи така вже моя доля до віку? Нерозумна я, коли думала якийсь час, що отся жінка, котрою мене Бог мов за всї дотеперішні муки нагородив, любить мене хто знає якою любовю! В неї є прецїнь хто иньший, близший серцю як я, чужиниця, товаришка, — хтось, супроти кого она має і обовязки, коли тимчасом я побираю плату за все, що роблю для неї — і она менї нїчого не винна… Нї, нї, она не винна менї нїчого, єї заплата і презенти перевисшають геть-геть мою працю в єї домі…

Такі і подібні думки дражнили мене мов невидимі демони, доки сонце не ладило ся до заходу, доки до дому не вернула.

Вернувши, хотїла я зайти незамітно до своєї комнати, однак мов на перекір менї сидїла панї Марко з своїм сином на верандї, котру я мусїла переходити, щоби дістати ся як найборше до своєї комнати. Несьміливим кроком підходила я до дому. Я знала, що люди на верандї мусїли мене вже здалека замітити; я-ж переходила зїльник, що пишав ся перед їх очима і не могла остати ся незаміченою.

„Ходїть, Наталїє, ходїть уже раз!“ кликала з нетерпеливою радостию панї Марко, коли я підійшла вже до сходів веранди. „Де ви так довго забарили ся? Я вже туй-туй що не розгнївала ся на вас. За вами посилала до Оксани, бо ви казали менї, що ідете до неї… Ой, з вас великий крутар!“ додала нїби серіозно і усьміхаючись погрозила пальцем. „Ви певно бояли ся по свому звичаю стати менї в чім небудь на завадї, н. пр. нинї при стрічі з моїм дорогим сином. Я вас добре знаю!“

І звертаючись до молодого чоловіка, що сидїв біля неї і замовк, побачивши мене, додала: „Се та сама, Іване, що я тобі о нїй писала. Она уприємнює менї днї, жиє зі мною у тій самотї і зносить всї вибаги мої терпеливо. Се она, Наталїя Верковичівна!“

Вражена щирими словами панї Марко, я встидала ся своїх передуманих дум і недавно ще почуваної зависти. Змішана і трохи заклопотана спинилась я на верандї і майже не знала, в який спосіб обізвати ся. Так само була я й дуже здивована. Передо мною стояв цїлком иньший чоловік, нїж я собі єго доси уявляла. Нїчого геройского не було в нїм, ростом чи не низший від мене, з лиця майже негарний, опалений сонцем, темно-русявий, з окулярами перед ясними, проникливими очима, котрі спочивали тепер з холодною цїкавостию на менї.

„Мило менї пізнати вас“, обізвавсь рівним, звучним голосом „тим більше, що почуваю ся вашим довжником. Мати писала менї богато гарного про вас.“ І з тими словами подав руку, нї, не руку, а два пальцї. Я ледви доторкнула ся їх, склонившись майже незамітно, а відтак і віддалила ся до своєї комнати. Стілько було всеї бесїди між нами сегодня. Коли я, покликана наново панею Марко, прийшла в друге між них на веранду, він оповідав далї щось матери і мов не замічав мене. Тай мав же він що оповідати; він подорожував стілько по сьвітї, пробував що хвиля в иньших країнах, бачив стілько, тож і міг оповідати мов „з книжки“. Адже задля пізнаня сьвіта вступив до маринарки. — Я сидїла недалеко них мовчки, слухала і приглядала ся єму. По нїм було видко славяньске походженє, хоть здававсь менї дуже знїмченим. Говорив знаменито нїмецкою мовою і з очивидним замилованєм; з єго рухів видно було певність, а з єго мови широкий сьвітогляд. Менї навинула ся мимоволї замітка Оксани, що він „Европеєць“ і що єму цїлком байдуже, до якої він нациї належить. З єго бесїди додумувалась я, що він демократ, хоть з другої сторони пробивавсь в нїм якийсь аристократизм, котрий застерігаєсь заздалегідь від всякого спільництва з тим, що звуть „плебейскостю“, сторонить від него в думаню і в учинках.

Я прирівняла єго до Орядина і він видав ся менї контрастом того-ж. Орядин був з виду гарний, майже пишний, а сей майже поганий. Орядин був інтересний своєю непостійностию, своєю горячою, лиш по части гамованою натурою, а сей своєю тонкостию так в рухах як і в думаню, своєю лагідною певностию.

Від часу до часу задержував ся в бесїдї єго ясний бистрий взір на менї, мов слова єго говорили ся і для мене, але я знала, що они не були і для мене висказані, я відчувала се. Єго істота була менї така чужа, така далека всему тому, в чім я жила і чим була наскрізь перенята, що мене обгортало все наново чувство самітности і я мимохіть звертала ся в думцї до Орядина. Він иньший, стоїть чимось так близько до мене, чимось споріднений зі мною, чомусь так добре, добре знакомий! Чому загнївав ся? Яке зло заподїяла єму? Длячого хоче мене понизити? Адже ми одної матери дїти, доля наша з малку трохи не однакова! Коли-б він знав, яка я самітна, як жадна нераз сильної опори, соромив би ся свого поведеня…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Сего вечера чулась я дуже нещасливою. Панї Марко майже не замічала мене, а я старала ся всїми силами не звертати нї єї нї єго уваги на себе. Она ущасливлена поворотом сина, говорила раз по раз, що він „цїлий батько“, дивила ся, слїдила за ним вогкими очима, гладила єго по лици, по волосю мов малу дитину, а він, розжалоблений тою любовію і майже засоромлений, цїлував вдячно руку, що провадила єго з наймолодших лїт і стерегла від зла і горя мов рідна мати.

„Ти менї нїколи не справляв гризоти“, чула я, як до него нїжно говорила, „цїлком так, як твій дорогий отець.“ Ти будеш колись так само добрим мужем як він, вірним таким… не правда-ж, мій любий, любий сину?..“

„Що я люблю, люблю вже на віки“ відповів він їй півголосом словами поета Гайне… і ті слова запали менї глубоко в память. Гарні!

*

Спершу держав ся від мене подалеки, мов би бояв ся з моєї сторони якого нападу на себе, а я горда, несьмілива, вражлива, задивила ся на него і поступала собі так само, що аж сьмішно було. На єго питаня відповідала коротко і холодно, нагоди остати ся з ним самим хотьби і як коротко уникала трівожно, а коли не могла від того оберегтись, то сидїла вже мовчки, з спущеними віями і не заговорила нїколи перша. „Я не забуваю, що я товаришка!“ говорив єму мій погляд, „не забуваю, не бійте ся! Я до вас не зближу ся анї на один крок, анї одною думкою, я не з тих, перед котрими треба аж утїкати!“

Чи він розумів мене?

Не знаю.

Пізнїйше, т. є. коли минув перший тиждень, став иньшим. Розпочинав сам розмову, оставав ся радо в моїм товаристві, а деколи задержував майже на силу ріжними питанями, коли я не хотїла з ним довго розмовляти. Звичайно розпочинав розмову розпитуванєм про житє і привички своєї матери, або про єї занятя, опісля переходив на моє занятє, мої замилованя… про те, що мене найбільше занимало, про музику, лїтературу, про мої знакомства. Розпитуючи про знакомства дивив ся на мене довгим повним поглядом. Я відповідала коротко, ретельно, мов мусїла так відповідати; він мав впрочім дивний і лиш єму властивий спосіб питати. Чинив се так лагідно, так спокійно заразом, мов би то не „товаришка“ стояла перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утечи єму зперед очий що хвилї і не вернути ся. „Тому він і лїкар“, думала я собі, „привчив ся з ріжними людьми ріжних способів.“

Часом, коли я безмовно і безшелестно вештала ся по хатї, чи спрятуючи що небудь, чи поливаючи квіти, чи переходячи по що небудь через усї комнати, слїдив неустанно поглядом за мною. Спершу боялась я тих проникливих цїкавих поглядів зпоза окуляр, але з часом привикла я до них і они не здавали ся менї вже такими острими, тим більше, коли я переконала ся, що він наскрізь лагідна натура.

Одного разу було в нашім городї занятих більше робітників; копали ставок. Він наглядав за працею сам, вештав ся невтомимо біля них від рана до вечера, оповідаючи їм Бог знає що, поясняючи та научаючи їх про ріжні, їм незвістні річи. Довідавшись при тій нагодї, що в одного з них дитина вже від довшого часу слабує, зайшов туди переконатись наочно о всїм. Одному з робітників виробив прошенє, щоби єго старого немічного батька приняли в дім бідних, а одному виробив місячну запомогу. Сей був уже старий чоловік, походив з значної колись родини, і стеріг завсїгди в лїтї нашого городу. „Прийде ся з старою просто з голоду згинути, коли сили в руках не стане“, говорив доси, „бо жебрати не вчив ся я за молоду тай на старість не потрафлю.“

Ми були би о тім всїм і не знали, коли би старий не оповів нам того, а мати подужавшої дитини не прийшла подякувати за добрий вчинок і грошеву поміч, яку від него дістала. Єго не було тодї дома, однак панї Марко обіцяла бідній, що перекаже синови слова подяки… Коли повернув і она все докладно переказала єму, спалахнув, мов би єго хто окропом обілляв. „І не мали що згадувати, та се“, відповів. А побачивши припадком і мене, зморщив брови, вхопив капелюх і вийшов знов кудись.

По трьох недїлях стали ми вже цїлком добрими товаришами. Я навчилась розуміти єго лагідне, однак супроти себе майже строге поступованє, а він, пізнавши мою вражливу, полохливу вдачу, обходив ся зі мною нїжно, обережно, мов з мотилем.

„Ви бояли ся мене спершу, сторонили від мене“, сказав менї одного разу, коли ми сидїли якось в комнатї, — я при якійсь „терміновій“ роботї для панї Марко, а він з ґазетою в руках, читаючи що інтереснїйше на голос.

„Бояла ся.“

„Чому?“ Єго ясний повний погляд спинив ся вижидаючо на менї.

Я в першій хвилї вагала ся оповісти єму, що мене від него відпихало, але врештї сказала. А то, як менї здавало ся, що він бояв ся мене, немов маловажив за те, що я лиш „товаришка“! Здавав ся менї зарозумілим і надто критично успособленим; я чула ся при нїм пригнобленою, бояла ся і того, що він стілько знав і бачив. (Тут він усьміхнув ся весело). Менї неустанно привиджувало ся, що він в глубинї свого серця глумить собі з мене і з того, що менї було найсьвятїйше.

Він прислухував ся спокійно моїм словам, мов ждав ще дальших і дальших обяснень, а врештї сказав так само спокійно, майже байдуже:

„Се правда, я уникав вас дїйсно. В менї якась особливша і непоборима антипатия супроти всїх товаришок, ґувернанток, учительок і тим подібних істот. Чому, сам не знаю. Може бути, тому, що они нагадують менї тих, що хотять a tout prix стояти „самі“. Я мав часто нагоду стрічати ся з невикінченими еманципантками, а ті так обридли менї з своїм „питанєм жіночим і балаканєм про рівноправність, що я їх нїколи не можу стерпіти. Не думайте, додав поважно, що я належу до тих, що молять ся до непросьвіченої женщини, що їх ідеалом або молода неосьвічена наівна дївчина або замужна жінка з величезним білим фартушком і купою ключів при боцї. Я знаю, що викликало рух жіночий, так само, що викликало й социялїзм і иньші обяви в суспільности. Я знаю, що они і мають право домагати ся того всето, чого власне домагають ся; я переконаний, що они дібють ся колись своїх жадань; лише, бачите, я не можу цїлком з тим погодити ся, щоб жінку трактовано лише як людину, як се власне роблять оборонцї пола жіночого, а не також як і жінку.“

„Так у вас жінка не те саме, що людина-чоловік?“

„Чи словом „чоловік“ називає ся лише мужчину?“

„Нї, однак єго житє більше забезпечене нїж жінки.“

„То своєю дорогою; але було би лучше, коли-б із зміною обставин не зміняли і жінки свого характеру, т. є. не зміняли насильно. Я хотїв би, щоб обставини зміняли ся задля них, а не они задля обставин, або задля якоїсь „свободи“. В моїх очах женщина то щось таке несказано гарне, тонке, як і мужчина в своїм родї. Однак обоє тратять на красї, коли одно принимає то, що належить ся другому.“

„Чи жінки зміняють ся так сильно на вашу думку?“

„Ах, зміняють ся! Чи ви гадаєте, що з доступом до всяких занять і до всяких наук зроблять ся сильнїйшими н. пр. в характері?“

„Я думаю, що так!“

„Ну, оно здає ся так, однак чому здрібнїв дух у мужчин, хоч єму подають широку науку змалку аж до пізного віку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений з себе так, як би осягнув вже найвисший верх досконалости і дальше не потребував сягати? Чому оно так? Чому знамя нашого часу — самолюбство і обезсиленє? Чи вам не приходило інколи на думку, що в думаню людскім настав застій, що оно потребує якогось сильного порушеня, щоби змінило ся, віджило, але не теперішним плитким, самолюбним житєм, лиш якимсь красшим, чистїйшим і сильнїйшим! Нинїшні часи“ додав по легкій задумі, „пригадують менї морску тишину н. пр. під рівником. Горе кораблеви вітрильному, коли натрафить на таку нещасну пору. Ви мабуть не знаєте, що оно таке: Без подуву вітру жарить сонце огнем незносимим, і розкладає вкупі з кислородом воздушним всї орґанїчні тїла. Вода морска починає гнити, і гидкий жовто-брунатний слизь окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль удїлює ся мясу, хлїбови, солодкій водї і всїм харчевим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переносить ся помалу і на людскі тїла, і нема на неї лїку на цїлім сьвітї. Спочатку міг би сильний вітер зробити сему пагубному процесови конець, однак пізнїйше не приносить і він вже пільги.“

„Страшно вмирати такою смертию!“ обізвалась я з співчутєм.

„Не правда-ж?“ відповів. „І вихор на мори приносить смерть, але се вже иньшого рода погибіль. В нїй гине чоловік бодай з піднятою головою, боре ся і за себе і за других, гине хоробро, коли тимчасом там в тишинї гине мов собака. Нинїшні часи подобають в дечім на таку морску тишину, і в них також богато-богато гнилї, їм треба тако-ж сильного зворушеня, щоби „подужали.“ Однак щоб завернутись знов до першого питаня: ви „боялись“ мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?“

„Так.“

„Ви може думали, що я маю вироблене яке небудь правило, після котрого суджу все механїчно? Я критик, се правда; часами навіть і безмилосердний критик, однак більше над собою, як над другими. Всїх людий не можна брати за одно з'явище, осуджувати без розбору тому, що всї родять ся, їдять, ростуть і вмирають. Нї, у кождого своє „я“ цїлком нове, хоть в дечім і подібне до своїх предків, однак, як кажу, задля того не може ще один відповідати за всїх або всї за одного і тому я лагідний в осудї других. Люди для мене дуже, дуже інтересні“ говорив задумчиво далї, „ще більше як природа. Люблю в них вглубляти ся, відгадувати їх, а то, в чім они сильні, в чім ориґінальні, в чім гідні погорди, а в чім величні, — але взагалї я для них терпеливий і уважний, тим більше, що я лїкар „тїлом і душею“ і маю часто нагоду глядїти повним поглядом в глубінь людских душ і бачити причини деяких „чудних“ єї з'явищ. — Чи тепер не будете вже мене бояти ся?“ спитав мене і по єго майже дївочих устах пробіг усьміх.

„Нї.“

„Се менї мило“, відповів з очивидним вдоволенєм, а по якійсь хвилинї обізвав ся цїлком отверто: „Мати оповідала менї дещо з вашої минувшини і я вас тепер також лїпше розумію!“

При тих єго словах я спаленїла і змішала ся. Панї Марко мусїла єму споминати певно й про Орядина, а може навіть після своєї привички і пересадила мої відносини до него. Він спостеріг моє замішанє і занепокоїв ся чогось і сам. Се послїдне скрішило мене в моїм підозріню.

„Вам се немило?“ спитав, дивлячись на мене своїм звичайним слїдячим поглядом. „Она нїчого такого не говорила, що кидало би на вас хоть крихітку тїни, противно. Тепер я вас дїйсно поважаю. Доказом того нехай вам буде те: Коли-б вам прийшло на думку іти деинде за „товаришку“, я би просто, хоть і не маю до того права, не пустив вас!“

Я усьміхнула ся.

„Так що менї робити?“

„Нїчо. Жити собі так дальше.“

„Як то, без занятя?“

„Ну, занимайтесь тим, до чого у вас найбільше спосібностий!“

„Се було би й менї до вподоби“, відповіла я, ще завсїгди усьміхнено, „однак з чого жити?“

„Ах!“ сказав він, немило вражений, і зморщив брови. „Знов отся погана річ!“ А відтак додав, усьміхаючись гірко: „Се найголовнїйша причина, що виробляє тепер більше слуг, як людий, що затирає чим раз більше гордість і ориґінальність і творить плебейскість!“

*
Гарно, прегарно жиє ся, відколи він тут.

Від него віє иньшим духом, свобідним, повним охоти до житя, віри в красшу будучність; я сказала би: і бє сонцем…

Не знаю, але коли прислухую ся єму, менї здає ся, що тото, що він говорить, то я десь уже раз чула, або знала сама з себе? Менї майже все знакоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалїйшим, з більшим довірєм до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочи.

„Не бою ся єго більше. Противно, маю навіть до него слїпе довіріє, хоть супроти него я не така сьмілива, як супроти Орядина. Оповідаю єму нераз стілько, просто думаю в голос перед ним. А він слухає, слухає… майже задумає ся, або задивить ся кудись далеко вперед себе і тодї люблю на него дивити ся, тодї єго очи такі сияючі, я сказала би щасливі! Чи він знає, що они в него так сияють? — В єго товаристві я спокійна і певна, зовсїм так, мовби мала пересьвідченє, що менї не стане ся анї нїчо болючого, анї мене не обидить нїхто. Я і слухаю єго, коли він менї що радить, і послух той не має для мене нїчо понижаючого. Він належить до тих людий, що анї своїх гадок не накидують нїкому, анї не обманюють нїколи. Я помиляла ся, коли думала спершу, що в него нема національного почутя; противно він чує ся Хорватом „душею і тїлом“, але за те єго вражає майже немило моя ненависть до Поляків.

„Не лиш я одна ненавиджу їх,“ відповіла я єму, „ми всї Русини не можемо їх любити такою любовію, як н. пр. прочих Славян, они наші найтяжші вороги.“

„Я розумію, що любити не можете їх,“ відповів він, „але менї здає ся, що така слїпа ненависть то звичайно доказ інтеллєктуальної немочи. Коли-б Русини стали завтра сильні, то они зараз перестали би ненавидїти Поляків. Не так?“

„Може й так!“ відповіла я. „Але поки-що відчуваю для них більше ненависти як поважаня. Они понижають нас, а сего годї не відчувати!“

„То не давайте ся понижати! Се залежить прецїнь цїлком від вас. Доведїть їх працею до того, щоб они вас яко своїх ворогів поважали, бо инакше: „Wer sich zum Wurme krümmt, darf nicht klagen, dass er zertreten wird, як каже десь Кант цїлком справедливо.“

„То правда“, відповіла я, „але тота правда болить мене“…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Ясними погідними днями ходимо на прогульку далеко поза місто, панї Марко, Оксана, я і він. На моє жаданє оповідає він про море і єго красу, а за те я мушу єму оповідати, коли ідемо в двійцї, про своє минуле житє. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечером вертали ми знов в двійцї, троха віддалені від панї Марко і Оксани, і я оповідала єму на єго жаданє знов щось з моєї „минувшини“. Врештї сказала усьміхаючись: „Вже не знаю що оповідати!“

„Так ви оповіли менї вже все?“ спитав і впялив свої великі очи повно в мене.

„Все.“

„Все?“ спитав ще раз з чудним притиском.

Перед моєю душею станув нараз Орядин і я, Бог знає чому, спаленїла. Не підводячи до него очий, відповіла непевним голосом: „Все, про що можна говорити.“ А він не питав більше; затяв ся і мовчав. Трохи згодом прилучив ся до Оксани і пішов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене і паню Марко далеко за собою. В хатї і при сьвітлї видав ся менї таким, як в перших днях свого приїзду. Повздержливий, недовірчивий, холодний, і уникав мого погляду.

До сегоднїшної днини не знаю, з якої причини змінив ся, але знаю, що моє серце дрожало мов поранене того вечера, і що відходячи до своєї комнати на спочинок, не могла я єму як звичайно подати руки, і уста мої вимовили майже на силу і ледви чутно слова „добра-ніч!“ Він стояв на верандї, прислухуючись приказам панї Марко старому огородникови, і при моїм голосї прокинувсь мов сполоханий.

„Добра-ніч!“ відповів скоро і в тім єго голосї причуло ся менї виразно душевне зворушенє і якась ураза.

„Що єму? що єму?“ питала я себе раз по раз, і жаль і гордість стискали моє серце і проганяли сон з очий.

А поранок сего-ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий сьвітлом і заповідаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав менї стинати рожі, казав, хоть розуміє ся лише жартом, що я цьвіт лотосу, а тепер… Нї, нї, для мене не сьвітить сонце, я вже переконала ся об тім сотню разів…

*
Другого і третього дня був знов такий самий, а я стала така, як він мене настроїв, — і між нас немов щось вступило.

Четвертого дня занедужала панї Марко і була дуже роздразнена. Сварила на кухарку, котрої не була би від себе віддалила за нїяку цїну в сьвітї, що зле варить, — на старого огородника, що стежки в саду занедбані, — на сина, що попсував єї робітників і що сидить вічно в чужинї, а она опущена на ласку і неласку наймитів, — а на мене гнївала ся найбільше. Відказувала, що в мене нема серця, а для єї особи то анї крихти. Що я на єї жаданя байдужна і неуважна; що хоч як їй жаль, але буде мусїла обглянути ся за другою товаришкою. Що в мене нема для неї часу, а на умі все лиш „лїтератство“ і свої цїли, „Бог знає, які високі цїли“. Що пхаю єї на силу в постїль, щоби мала для себе більше часу; що она переконала ся вже о щирости товаришок і була би щаслива, як би Бог забрав уже раз єї зі сьвіта і она не заваджала нїкому, і т. п.

Двері від єго комнати стояли широко отворені, і він чув кожде єї слово. Сидїв на кріслї при бюрку, підперши голову руками і мов би ловив кождий звук. Она не слухала і єго просьб та упімнень, щоби втихомирила ся, а на єї закид, що сидить „вічно“ в чужинї, а она опущена на ласку і неласку других, відповів лагідно, що і тому буде раз конець, нехай успокоїть ся! Він прецїнь не задумував нїколи остати ся завсїгди при маринарцї, она се знає…

Я слухала мовчки єї несправедливих докорів, вештаючись безшелестно около неї, як се она любила, коли лежала в постели, а відтак, пообкладавши єї звичайно заживаними лїками, вийшла до своєї комнати, зачиняючи за собою двері, щоби за якийсь час піти в місто задля якихсь неважних, однак недужою упрямо жаданих орудок.

На дворі лляв ся дощ цїле пополудне, а як раз тепер цїдив мов з коновки. Я стояла при вікнї, зворушена, понижена, і дивила ся тупо вогкими очима на великі краплї дощу, що били ся о віконні шиби і спливали сумовито в низ. Чувство огірченя і опущеня обгорнуло мене і я мимоволї згадала знов Орядина. — Вже як було так було, однак він не повинен був цуратись мене. Нехай би єго хоч товаришем мала, не була така опущена мов собака, а мала перед ким хоч пожалувати ся!… А то і він… о, всї, всї! — зойкнуло нараз болїсно серце, і мов у фізичнім болю притиснула я грізно зморщене чоло до шиби, силуючись здержати слези, що тиснули ся доконче до очий.

В хатї утихло…

Голосне тиканє великого стїнного годинника розходило ся по сусїдній комнатї, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощеви. В садї зеленїли мов би відновлені кущі і дерева, потрясувані хвилевим немилим вітром, а вузенькими, піском висипаними стежечками лиснїла вода. Десь не десь стріпувала ся захована між листєм дерев, наїжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то в долину то в гору. З ринви цюркотїла одностайним тоном вода і спливала цїлим потічком на широку стежку коло веранди.

До дверий моєї комнати застукано злегка, і я прокинулась з жахом із своєї тупої задуми.

Се він — блиснула в менї думка, а серце забило ся сильнїйше, лиш він, і зворушеним голосом попросила я, вступити.

Се був дїйсно він. Був одягнений до виходу.

„Даруйте, що приходжу до вас і перебиваю може в якім занятю, однак я йду в місто і хотїв спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би їх може при тій нагодї.“ Говорив пів-голосом, мов бояв ся збудити недужу в недалекій комнатї, і по нїм було видно легке змішанє, котре хотїв так затаїти, що уникав стрінути ся з повним моїм поглядом.

Збентежена єго приходом (доси не був ще в моїй комнатї) не знала я в першій хвилї, що відповісти. Але опісля подякувала єму за єго ввічливість, і сказала, що в мене є справдї дїло до міста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собі хора, а я би не хотїла в нїчім їй противити ся, тому що тим зворушує ся она, а всяке зворушенє шкодить їй сильно.

Впрочім він сам то знає, бо розуміє єї недугу найлїпше.

„Она дїйсно дуже слаба“ сказав він і, приступаючи близше до мене, взяв мою руку між свої долонї.

„Ви не гнїваєте ся на ню за єї несправедливі слова; правда, що нї?“ спитав.

При тих словах звернув ся повним щирим поглядом до мене і хотїв з лиця мого вичитати потвердженє на свої слова.

„Нї, пане доктор!“ відповіла я, усьміхаючись сумним перелетним усьміхом. „Я дуже терпелива. Впрочім як ви приходите на таку думку?“

Він дивив ся на мене все ще тим самим поглядом.

„Сам не знаю, як“ сказав. „Я властиво прийшов… подякувати вам за ваше добре серце, а не питати про отсе. Пізнавши вас, бачу, що ви не спосібні мстити ся на кім небудь. Моя мати справдї дуже хора, далеко більше, чим я думав. Я не надїяв ся, що єї недуга так побільшає. Коли би ви хотїли при нїй і далї остати ся, — (при тих словах спинили ся єго очи допитливо на менї) — то мусїли би приготовити ся до дуже прикрих хвиль і бути як ангел терпеливі. Я не можу до дому часто приїзджати, ви-ж знаєте. Моє занятє не позваляє менї віддалювати ся зі служби частїйше; а коли покину службу цїлком, не можу ще тепер навіть певно сказати. Се залежить від двох довгих подорожий, котрі маємо ще відбути, може за рік, два — сам не знаю. Коли-б ви хотїли в неї остати ся помимо всего і дальше, я від'їхав би спокійно і був би вам дуже вдячним. Ви одні можете мене заступити. Вас она любить“.

Я стояла оперта спиною до вікна і уникала єго погляду.

Він здавав ся менї тепер помимо своєї спокійної і певної бесїди не таким, як звичайно. В єго голосї знати було щось нове, незнайоме для мене. Погляд єго був проймаючий і дотикав чудно мою душу.

Що се було?

Що напроваджувало єго на думку, що я могла би єго матїр покинути, саме тепер, коли потребувала щирійшої особи? Я-ж їй завдячувала стілько, я-ж при нїй немов наново віджила! Чому думав він, що я се вчиню і покину єї (і то через кілька несправедливих слів) на ласку і неласку чужого окруженя, або може на ласку тих кількох свояків єї мужа, з котрими від многих лїт зірвала зносини? Чи не прокинуло ся в нїм знов вороже чувство супроти „товаришки“ і настроїло так недовірчиво? О певно, оно мусїло в нїм знов зрости… і тому…

„Не бійте ся, пане доктор, я не опущу вашої матери в недузї“, обізвала ся я. „Вчинила би се лиш тодї, коли би мене відправила сама; але я переконана, що она сего не вдїє. Можете спокійно лишити єї на мене і від'їзджати спокійно.“

„Дякую вам, дякую вам щиро“ відповів він з якоюсь здержуваною радостю в голосї, і стиснув менї щиро руку. „Я виступлю з маринарки і поверну до неї знову; она сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки-що мушу єї ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму…“ докінчив з вдоволенєм.

Опісля постояв ще хвильку мовчки і обглянув ся по комнатї.

„Як тут у вас гарно!“ сказав, а побачивши під вікном моє бюрко, приступив до него близше.

„Тут ви пишете, правда?“

Я усьміхнула ся і потакнула мовчки головою.

„Я хотїв би щось з ваших писань читати.., чи не можна би?“

„Нї!“ відповіла я зтиха.

„Але коли будете мати раз щось друковане, то пришлїть і менї!“ просив він. „Для мене буде се дуже інтересне.“ А по малій хвилинї додав: „Чи ви посилали що з ваших праць куди небудь?“

„Нї.“

„Нї? Ну, так я роблю вас уважною; не робіть собі нїколи з того богато, коли вам і відошлють назад рукопись.“

„Се би мене дуже болїло, пане доктор!“

„Я вам вірю. Однак ви мусите бути й на се приготовлені. Впрочім оно має деколи в собі і щось доброго.“

„Чому?“

„Тому, що чоловік вкладає в слїдуючу працю подвійну силу.“

„А для мене було би відосланє рукописи доказом, що я нездібна до умової працї. Ах, я знаю, мене би се знищило! Коли я що роблю, так роблю се всею душею!“

„Але чому мало би се вас зараз „знищити?“ відпер він. „Не приймуть в однім місци, то приймуть в другім. Принятє якої небудь працї залежить прецїнь від єї духа, напряму і т. д. Впрочім чи праця лїтературна становить для вас одиноку цїль вашого житя, коли кажете, що зворот рукописи знищив би вас?“ Він дивив ся на мене проникливо, мов хотїв збагнути всї тайни моєї души, і вижидав відповіди.

Я не зношу таких острих допитливих поглядів. Паленїю від них, хоч би походили і від байдужих менї людий. В сїй хвилї навинув ся менї Бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний єго питанєм, на силу перед душу — Орядин, і я спустила очи.

„Дїйсно одинока цїль вашого житя?“ допитував ся вперто.

З єго голосу вдарила тонка іронїя, так мов би він не вірив моїм словам, мов би за ними крило ся ще щось иньше, заховуване поки-що в тайнї, але таке, що він відгадував. Супротив іронїї борола ся я ще з дитиньства, бо нїчо не болїло мене так, не вражало так сильно, як она. Тому на таке єго питанє я гордо спалахнула. Що він собі думав? Чи може також щось подібне, як богато мужчин, н. пр. що жінка, котра бере ся і за иньшу працю, як за домашну, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли-б він так про мене думав… і в менї неначе щось з болю зойкнуло.

„Се дїйсно одинока цїль мого житя…“ відповіла я, і глянула єму в очи. Єго очи горіли, а на устах грала ще ледви замітна іронїчна усьмішка.

„Чи ви находите в тім щось гумористичного, пане доктор?“

„О, то нї!“ відповів він поспішно, відвертаючись від мене і беручи за альбум з фотоґрафіями, що лежав на столї перед ним. „Оно видало ся менї лише потрохи чудним.“

„Що я пишу? Се правда, в мене нема відповідної осьвіти і я пишу, ведена лише самим чутєм.“

„Нї, того не хотїв я сказати“, закинув він, „але те, що ви ще молоді, і… і повинні властиво житя уживати, а не загребувати ся в книжках та тратити між ними свою молодість. Ви… ви могли би і замуж вийти, могли би і так щасливою бути.“

„Се правда“, відповіла я рівнодушно, „я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлю ся на подружє як на одиноку цїль женщини, т. є. не дивлю ся як на головну цїль свого житя.“

„Чому?“ спитав бистро.

„Тому, що она може дуже легко звихнутись, а тимчасом праця — єї не може менї нїхто відобрати. Єї можна хиба не приняти.“

„А коли-б єї справдї не принято?“ спитав з поспіхом. „Коли-б єї н. пр. не принято, що осталось би вам кромі неї?“

Я глянула на него широко отвореними, майже наполоханими очима, а опісля водила ними через хвильку поза ним.

„Се не може бути, пане доктор, не може бути!“ відповіла я з якоюсь здержуваною розпукою.

Він дивив ся на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз в житю. А відтак сказав.

„Я сам не вірю, щоб оно могло так бути і питаю лише так для прикладу, яку мету житя вибрали би ви собі в тім випадку, коли би вам вашої теперішної цїли забракло, значить, коли би ваших праць не принимали, а лиш „для себе“ ви писати не хотїли би?“

„Я не знаю, пане доктор! Я дїйсно не знаю… тодї я була би дуже нещаслива. Бог знає, щоб тодї було би, як би я не могла працювати по душі.“

„А щастє родинне… чи оно не має у вас жадної вартости?“ питав далї.

„Чому нї? Однак де запорука, що я дістану і єго? Ах, я не хочу з тою думкою і зживати ся, що оно менї також припаде. Я над тим не хочу нїколи думати. Хто привикне до думки, що єму доля всьміхне ся, той двічи чує ся нещасливим, коли єго побє недоля!“

„Се правда!“ відповів він. „Однак чоловік може почасти і передвидїти свою долю. Чи ви не відчуваєте н. пр. зближеня того, що зве ся в людскім житю щастєм, і буває звичайно метою житя?“

Я задумалась.

„Нї, пане доктор!“ А по хвильцї, підчас котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: „Я не знаю, я справдї не знаю. Впрочім чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити попри чоловіка і працю або яку небудь штуку: малярство, музику, лїтературу, — одним словом, любити сьвіт Божий в цїлій єго величи, з ріжнородними єго гарними і чудесними обявами? Чи то не можна?“

Він усьміхнув ся якимсь завистним усьміхом.

„Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли-б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всї штуки сьвіта, занимала ся кождою працею, що відповідала би єї істотї, єї смакови, поринала в нїй до схочу, до утоми, лише найбільше нехай би любила мене!“

Я усьміхнула ся, хоч він видавав ся менї дуже поважним в тій хвилї.

„Чому ви сьмієте ся? Я би тому того жадав, що я сам любив би єї дуже, дуже щиро!“

„Якже ви се можете знати?“

„О, я се знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже на віки.“

Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбумі, мов шукав когось там. Нараз задержав ся при фотоґрафії свояка Муня, котру менї прислав вуйко на Різдвяні сьвята.

„Хто се такий?“ спитав різько.

Я сказала, хто.

„Ваш свояк?“ спитав недовірчиво і єго очи блиснули. „Він пристойний; але-ж бо він чорнявий!“

„Він справдї чорнявий, чи в тім що дивного?“

Він спаленїв і нїби погрузив ся в огляданю сего лиця.

„Я шукав фамілїйних черт“ оправдував ся півголосом. „Менї здавало ся, що він як ваш брат мусїв би бути русявий.“ Опісля запер нетерпеливим рухом альбум, і обглянувшись ще раз по комнатї, кинувши оком на всї дрібні образки і фотоґрафіі на стїнї, ухопив за капелюх.

„Не хочу вам забирати більше часу,“ сказав, „тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я верну ся сейчас і заступлю вас при матери.“

Попращав ся і вийшов.

Я слїдила за ним очима так довго, доки не зник з виду.

„Що я люблю, люблю вже на віки!“ повтаряв раз по раз якийсь голос в менї. І я була о тім переконана. Він остане ся своїй любови вірний…

Але яка она буде? Яка царівна?

Певно Нїмкиня. Але нї! Він казав раз, що єму славяньскі жінки лїпше подобають ся…

*
Послїдний тиждень єго побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже що-дня говорив о своїм від'їздї, або: „тепер маю перед собою ще пять днїв“; опісля знов: „тепер лиш три“ а врештї сказав: „маю ще лиш завтра.“

День перед тим „завтром“ сидїли ми обоє в городї, недалеко веранди, і він помагав менї вибирати і завивати насїнє з ріжних цьвітів. Був мовчаливий, а я старала ся єго розвеселити, хоть і сама не була в надто яснім настрою.

„Коли будете мати щось з ваших праць друкованого, то пришлете менї се самі — правда?“ обізвавсь врештї.

„Пришлю.“

„А коли заручитесь, то напишете менї се також самі, добре?“

Я не бачила єго лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тонї, так я взяла сї слова за жарт і відповіла так само спокійно.

„Добре.“

Він помовчав, а через хвилину сказав:

„Тодї пришлю вам прегарну велику мушлю, котрої шум буде вам пригадувати море.“

„І вас.“

„Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою“, сказав півголосом.

„Однак я хочу.“

„Коли-б я знав, що она пригадувала би вам мене тодї, то розбив би єї поперед всего.“

Я розсьміяла ся тихим сьміхом.

„То значить, що я би єї в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тодї забуду на вас цїлком, цїлком.“

„Забудьте!“ сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселостию. „Я не пригадаю ся вам певно нїчим. Від матери не довідаєтесь про мене нїчого, бо я попросив би єї не згадувати вам про мене. З знакомими не переписую ся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я анї полїтик анї лїтерат. Взагалї я не тїшу ся нїякою „славою“ і залежало менї завсїгди на тім дуже мало, щоби здобути собі „імя“ і розголос. Я старав ся лиш о те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що звертали ся з довірєм до мене, і бути характерним і гідним сином своєї країни. На чім иньшім залежало і залежить менї дуже мало, і тому належу до тих, про котрих не „чути“ дуже богато. Вам прийде ся навіть дуже легко забути на мене.“

„Так само, як і вам на „товаришку“, відказала я, (нїби хотїла єго в жартї уколоти) „з котрою аристократ по душі заприязнив ся на шість недїль. Але там на мори, на тім широкім прегарнім, голубім мори, на днї котрого бачить ся знов другий, прекрасний богатий сьвіт, там забуде він єї цїлком.“

Саме в тій хвилї звернув ся він до фіртки, крізь котру входила панї Марко з Оксаною, і не обертаючись до мене сказав зміненим, однак спокійним голосом: „Там не забуде він єї нїколи. Що він любить, любить вже на віки.“

На моїх устах завмер свавільний усьміх, а жартовливі слова не повертали більше на них. Я жалувала висказаних слів, відчула нагло глубокий жаль, а заразом стало менї так, немов би я потонула і тїлом і душею в цїле море цвитучих, своїм запахом упоюючих цьвітів…

*
Другого, т. є. послїдного дня, не бачила я єго перед полуднем майже зовсїм. Ходив кудись пращати ся до знакомих і відвідати у послїдне своїх кількох пациєнтів, що дістались єму припадком; а коли вернув, складав якісь книжки і річи. Споминав, що від'їде в ночи. По обідї прийшла Оксана і ми пішли всї троє до міста. Она мала в книгарни замовити якісь ноти, а він якусь медициньску часопись.

Я ждала на обоїх на дворі і читала заголовки виставлених книжок. Незабавом вийшов і він і ми проходжували ся попри книгарню. Оксана барила ся довго.

Незадовго по тім рипнули двері від склепу.

Ми звернули ся живо до них, думаючи, що се Оксана, однак се був хто иньший.

Се був Орядин. В менї застигла кров.

Він, розуміє ся, бачив і нас. Минаючи попри нас, палкий мов іскра, плохий, іронїчний, кинув на нас блискучими очима. Доктора змірив від голови до ніг, а мене поздоровив іронїчно, і як менї здавало ся, іно що не вимовив: „Отже висший чоловік найшов ся, ґратулюю вам!“

Побачивши єго перед собою так несподївано, я спаленїла сильно; потому мов підтята зблїдла; а пересьвідченє, що доктор се бачить, мішало мене ще гірше. Доктор же бачив дїйсно. Впяливши свої проникливі очи в мене, читав і відгадував з мого змішаного лиця все, а я, не вміючи панувати над виразом свого лиця, стояла перед ним немов виновниця, з спущеними віями…

„Хто се був?“ спитав мене.

„Орядин…“ відповіла я здавленим голосом.

„Орядин? то він?…“ І не питав більше нїчого.

Коли я на него пізнїйше глянула, видавав ся менї цїлком блїдим. Дивив ся кудись далеко вперед себе, так мов би я не находила ся коло него, і підкручуючи спокійним рухом вус, гриз спідну губу…

Хутко по тім вийшла і Оксана.

„Ви ждали на мене,“ щебетала она, „а менї показувано стілько нових нот! Там був і ваш Орядин, Наталко. Переглядав також ноти на скрипку і фортепян. Він не говорив з вами? Ха-ха!“ сьміяла ся, „дивив ся раз враз, як ви проходжувались з доктором, а ви, докторе,“ звернулась до него „заінтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.“

„Мабуть довідав ся, хто я,“ відповів сей спокійно. „А може я й перешкодив єму побалакати з своєю… знакомою. Ну, нехай вже простить; сеї ночи від'їду вже.“

„Сеї ночи, доктор? Нї, завтра рано!“ кликнула Оксана.

Я йшла мовчки між ним і нею і не отворила уст анї на слово. Від него віяло на мене знов немов холодом і я від холоду того неначе вяла. Що стало ся єму так нагло? Чому змінив ся знов на того гордого, неприступного чоловіка, що відпихав мене чимсь від себе, настроював такою своєю істотою так само відпорно і гордо, настроював так до слїз!

„Сеї ночи, Оксано!“ відповів він, рівним спокійним голосом. „Коли раз конець настав всему, так по що відкладати єго і мучити других і себе? Коли від'їду нічним поїздом, мати переспить прощанє, і встане завтра сильнїйша. Служба буде мати меньше заходу, а панна Наталїя…“

„А товаришка обійме знов своє звичайне занятє, читанє часописий в голос,“ докінчила я зворушеним филюючим голосом.

Єго погляд промайнув по менї велично і стрітив ся з моїм. В мене було чоло грізно зморщене, а уста усьміхали ся нервовим болїсним усьміхом.

„А панна Наталїя“ говорив далї, мов би не чув моїх роздражнених слів, „стане їй опять одинокою підпорою і заступить їй мене. Так обіцяла менї і того держу ся.“

„Так обіцяла я“, повторила я вслїд за ним, а більше й не говорила.

Він звертав ся всїми своїми словами до Оксани. Просив єї відвідувати матїр і т. д., а коли она попросила нас, відпровадити єї до дому, я вимовила ся, що мене панї Марко потребує, і він пішов сам з нею.

Я хотїла остати ся сама, щоб розстроєна душа втихомирила ся. Зворушена несподїваним побаченєм з Орядином, не могла я також помирити ся і з міною доктора. Була вражена до глубини душі, неспокійна, невдоволена, а на Оксану розгнївана. Як важила ся она менї казати: „там був і ваш Орядин?“ Ха-ха-ха! мій! Я їй і не оповідала про свої відносини до него, а она, примховата, кинула те слово, не надумучись довго, нїби жартом; він же думає певно, що Орядин справдї мій! Впрочім менї дуже мало залежить на тім, що він собі думає!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
Вернув саме з заходом сонця до дому.

Ми сидїли з панею Марко на верандї в двійку і ожидали єго, т. є. она ожидала. Я лиш товаришила їй. Мене розболїла голова і на сьвіжім воздусї було менї лекше.

Коли я єго побачила недалеко дому, забило ся в менї серце живійше і я поблїдла.

Сьмішно.

І чому се? Нї, нї, він був менї цїлком байдужий, був лише добрим, дуже добрим знакомим. Я навіть не розумію, з якої причини стратила я свою певність, іменно від тої хвилї в городї, в котрій сказав на мій жартовливий закид, що „що він любить, любить вже на віки!“ А що я занепокоїла ся єго приходом тепер, се мало в тім свою причину, що він бачив моє заклопотанє при стрічі з Орядином!

Мабуть тому й змінив ся він супроти мене. Єго може розлютило, що товаришка єго матери має знакомих мужчин і єї душа не звернена лише до тої, що хлїб дає, що в неї суть мрії „романтичні“, що може она має навіть якісь любовні зносини за єї плечима і що помимо звісної обіцянки остати ся і берегти далї хоровиту даму, покине єї якого небудь гарного дня і піде так, як прийшла…

Так, так, се лиш такі здогади могли змінити настрій єго душі, менї ще до недавна так щиро прихильної! Панї Марко мусїла єму щось сказати про Орядина і про мене, а може сказала і все, що знала від мене про мене і про него? Звідки брались би в него думки про „заручини“? Він бачив прецїнь, яке житє ми ведемо. Що менї дїяти? Звиняти ся перед ним?

Ба! з якої причини? Тому, що в мене, як насьміхав ся Орядин, „тонке, вражливе сумлїнє мов павутина“, і я не зношу на собі найменьшої тїни? Впрочім чи я крепачка, щоби звиняла ся зі свого поступованя? Ах нї, коли вже раз так про мене думає, коли став холодним, ранить мене, так нехай! Я підійму голову ще висше, чим лїпше трафить він в серце. Він помиляє ся. Я вмію горе зносити!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Він ішов через зїльник просто до нас до веранди вільним ходом і поздоровив нас уже здалека. Ступаючи сходами в гору, глянув на нас втомленими очима і один однїсенький погляд на єго лице переконав мене, що в єго душі зайшло „якесь сонце“.

„Добрий вечір!“ сказав і знявши капелюх з голови, кинув єго таким рухом від себе, мов би був фізично дуже втомленим.

„Добрий вечір, Івасю!“ відказала панї Марко втїшно, „а де ти так барив ся? Ходив ще може до кого прощати ся?“

„Нї,“ відповів він. „Відпровадив лиш Оксану до дому, а опісля зайшов ще в міский город на прохід. Мене болить голова…“ Сказавши се притягнув близько до матери крісло і сїв напротив мене.

„І тебе болить голова?“

„Чи болить ще кого окрім мене?“ спита він.

„Таже Наталку…“

„Так? може з зворушеня?“ Він перехилив ся до мене і по єго тонких устах заграла лиш для мене замітна злослива усьмішка.

„У мене з зворушеня, пане доктор“, відповіла я спокійно, хоч на днї душі так і скипіло щось відпорне на єго іронїю. „Але з чого болить она у вас?“ Я говорила півголосом і не дивила ся єму в очи.

„О, в мене не дивота“, відповів з уданою веселостию. „В мене, як Нїмцї кажуть, Reisefieber!“

„Менї так прикро, Івасечку, що ти їдеш нічним, а не аж ранїшним поїздом“, вмішала ся панї Марко. „Се виглядає так, як би я тебе виганяла!“

Він усьміхнув ся гірким усьміхом, відгортаючи повільним рухом волосє з чола.

„Нї, мамо, ви не виганяєте мене.“

„Так що-ж жене тебе від мене?

„Мене… жаль за… морем.“ А відтак додав: „Ви-ж знаєте, мамо, що я мушу покинути вас!“

„Знаю, знаю, мій сину, однак сим разом ранить менї твій від'їзд серце більше, як звичайно.“

„Се болить мене. Однак майте терпеливість. Мине ще якийсь час і я прибуду до вас на завсїгди. Мушу конче побачити ще Індию, а опісля, як доля схоче, заживемо в двійцї“.

„Як доля схоче!“ відповіла она гірко.

„І чому би не хотїла? Впрочім“, додав напів жартовливо, напів глумливо, „менї вже найкрайнїйша пора вертати назад до свого „ремесла“. Тут у вас я знїжнїв як жінка, змяк; ще якийсь час і ріжна неміч вчіпила би ся мене, заким би я се й замітив.“

„А там на мори чуєте ся сильнїйші, пане доктор?“ спитала я зтиха.

„О там! Там широко і просторо, там смерть так близько коло чоловіка, що він забуває все проче. Сили і думки єго заняті, можуть гуляти до схочу. Тут менї тїсно, а по части я майже непотрібний.“

„Іване, ти говориші таке при менї?“ обізвала ся з жалем стара дама. — „Чи я в тебе вже нїчо не значу?“

„Простїть, мамо! Ви значите у мене дуже богато, однак я належу поки-що там“…

„Але серцем тут; неправда-ж, мій сину?

„Тут, мамо, тут“ відповів. І похиляючись притиснув єї руку до своїх уст.

„Надїю ся, що як поверну, то не буду таким нудним, як на пр. нинї. Там полишу всю свою неміч, свої хиби, всї свої аристократичні примхи і стану знов вашим сином, та буду лїкарем і Хорватом, як мій батько. Ви будете з мене вдоволені, мамо!“

„Я була з тебе все вдоволена, Івасечку; навіть тодї, коли ти був ще малим хлопчиною“…

„Спасибі вам за се, матїнко. Возьму з собою ті слова, і буду берегти їх як памятку в своїм серцю. Милїйшої споминки не буде в мене“....

Отсї слова, висказані спокійним, однак майже здавленим голосом, стиснули мене немов клїщами за серце, і я з якогось наглого жалю мало що в голос не зойкнула. Піднявшись із свого місця я перейшла хутко попри него в другу комнату, не глянувши на него нї одним поглядом.

Він не дивив ся і на мене. Ох, я се відчула. Я відчула се всїма нервами, і уста мої затяли ся гордо, а серце пукало з жалю. Га! нехай пукне! Чим скорше, тим лїпше!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
О пів до третьої в ночи мав від'їхати.

По вечері сидїв ще довго в комнатї панї Марко і обоє говорили дуже богато.

Не знаю, о чім говорили они, бо я мала своє занятє, і не мала охоти оставатись при них. Впрочім у мене на душі було так, що я була би пішла і на конець сьвіта від людий, а не шукала їх, особливо-ж тих, що ранили менї серце. Справдї, він завдав менї такого болю, бо став саме перед від'їздом иньшим. При розлуцї повинні і вороги помиряти ся а не… товариші. Правда, я лиш товаришка, а він (як говорила раз Оксана) чоловік з гарним независимим становиском і з значним маєтком. Однак по що говорив так часто, що „що я люблю, люблю вже на віки?“ По що говорив тодї менї сї слова? Тепер став таким неприступним, гордим, мов би хотїв мене привести в послїдній хвилї до пересьвідченя, що я в єго очах дїйсно не що иньше, лиш товаришка єго матери, і що тим єсьм і для него. Але се ще не все, т. є. я сама не вірю в отсе. Він надто осьвічений, щоби поступав так, і я відчуваю інстинктовно, що всему причина Орядин. „Орядин — твій товариш, держись єго!“ говорить видимо цїла єго істота…. а той „товариш“ — аж сьмішно! — який уже сердечний; здає ся, взяв би, коли би міг, під ноги! Пролетїв коло мене, повний іронїї, їдкости, глуму, повний потайного сьміху, а однакож — не без чувства!

Задля того, задля того безумного горячого, несправедливого чувства, задля всїх тих єго поривів, примх, люблю єго…

Люблю? Ах нї, тепер не знаю вже, чи люблю. Він менї майже обрид. Майже нараз остогид…

Я сидїла в неосьвіченім сальонї, притикаючім до комнати, в котрій находили ся бесїдуючі, при широко отворенім вікнї, що виходило в город, вихилена в низ — і думала. З низу піднимав ся запах цвитучих астер, а в воздусї віщувало щось виразно осїнь. Від часу до часу віяв легесенький вітрець, і тодї відзивала ся десь недалеко на альтанї еольска арфа. Єї тон здавав ся менї ледво замітним, гармонїйним, однак дуже жалісним зойком. Не знаю, чому я собі уявила, що се звучне зітханє шукає чогось, якоїсь пристани, або якого серця, з котрим могло би зілляти ся в одну пісню…

Оно блукало по цїлім городї, вітер носив єго на своїх крилах — здавало ся, всюди, бо всюди відзивало ся оно. Між деревами і кущами, що зарисовувались темно від стежок, висипаних білим піском, і блукало довго, а врештї добило ся до мети. Моє серце, наповнене смутком, переняло ся єго жалем і приняло єго в себе… Чи я вмію терпіти? Чи в мене вже з натури наклін до того? Чи се ознака великої душевної немочи, що душа моя хилить ся так до смутку, мов той цьвіт лелїї до долу?

Не знаю…

Сперши голову в долонї, я прислухувала ся голосови Марка, що доносив ся до мене неясно. „Що я люблю, люблю вже на віки“ прокинулось в менї нараз живо, і глубокий жаль стиснув моє серце, як перше. За кілька годин від'їде він і хто знає, чи побачимо ся ще в житю. Наші дороги розходять ся так далеко, а обставини нашого житя такі ріжні!

Що він має поборювати, а що я? Єго доля спочиває на сильних підвалинах і він кермує нею після волї, а я кинена у вир житя, мов човен на бистре море, не маю найменьшої опори…

Прислухуючись єго голосови, відчувала я, як в менї щось филювало. Я була огірчена, прибита якоюсь тугою-жалем і чула ся обидженою. До того домішало ся чувство зависти, якого я не зазнавала доси. Я знала: саме тепер обнимав він свою матїр, цїлував знову єї руки (чинив се так нїжно), просив знову, щоби пильнувала свого здоровля, уникала всего, що могло би причинити ся до роздразненя єї нервів і єї наскрізь хорого серця. І я знала докладно, як она єму на се все відповість. Се бачила я вже нераз на власні очи. Нїколи не бачила я таких гарних відносин між мачохою а пасербом, як тут!

Тепер дякувала єму за всї гарні хвилї, що пережила при нїм за цїлий час єго побуту; дякувала за те, що журив ся нею, і що відвідав єї… Що не забував єї і був вдячним за єї любов. Обіцювала все, чого жадав: пильнувати ся і жити для него, бо чує ся „самотним на сьвітї.“

З голосу здавав ся менї таким розжалобленим, перенятим якимсь таким глубоким жалем і сумом, що мене се сильно вразило. Таким не бував він доси: він уникав навіть так званих мягких хвиль, щоби не виявити, кілько теплого і щирого чувства крило ся в єго груди. Мов би встидав ся того… А тепер? Що єму було? Чому приходило ся єму так тяжко покидати матїр і рідну сторону, коли говорив ще недавно, що там єму мило?

Відтак настала хвиля прощаня. Панї Марко плакала. „Не побачу тебе знов Бог зна як довго, а може й нїколи!“ хлипала з плачем.

Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану і я перед ним. І дїйсно, майже в тій самій хвилї спитав він придавленим голосом: „Де она?“

Мене проймило морозом, в серци защеміло щось, задрожало і щось гордого, відпорного прокинулось в нїм та додало менї сили. Заразом відчувала я, як менї відступила вся кров з лиця. Не ожидаючи поклику від него або від панї Марко, отворила я двері їх комнати, що були лиш прихилені, і увійшовши до них, станула недалеко порога.

„Панї Марко обняла була єго і в тій поставі застала я їх. Побачивши мене, освободив ся так хутко з рук матери, мов би єго зловили на лихім учинку, або мов би соромив ся, що єго побачив хто „мягким“. Звернувшись до мене, простяг щиро обі руки, однак лиш на хвилину. В слїдуючій хвилинї вже опустив їх.

„Прощаючись з матерю, питав я і про вас“, сказав вимушеним холодним голосом, поправляючи, як менї видїлось, дуже дрожачою рукою окуляри. „Хотїв і вам за все, чим уприємнили ви менї мій побит, хоть може і несьвідомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду так скоро: а думками буду нераз — пробувати тут. Що-до вашої обіцянки, не покидати моєї матери, то не хочу напирати на вас, щоб ви повторили менї єї.“ А звертаючись до матери сказав: „Панна Верковичівна (звичайно, коли був в добрім настрою, говорив „Наталїя“) обіцяла менї, мамо, не опускати вас нїколи, хиба тодї, коли-б ви самі віддалили єї від себе. Однак я думаю“…

„Сего я нїколи не вчиню!“ відповіла стара дама жалісно, і зближившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед хвилею єго, і поцїлувала.

„Я не віддалю єї нїколи від себе, хиба тодї, коли єї зажадає хтось такий, що не бажав би собі вже жадної розлуки з нею. Чи добре, так, Наталко?“

Я усьміхнула ся гірко: „Добре, панї Марко!“

„Видиш, Івасечку, що я вгадала,“ сказала і усміхнула ся якось дивно, „а тепер іду приладити тобі звістні папери.“ І відійшла.

„Що оно добре, переконаний і я“, обізвав ся він перший. „Однак я не такий певний, як моя мати, що ви останете ся при нїй довго. В житю людскім лучає ся стілько неожиданого, наглого, що лучше не числити на нїчо певне. Те, що ми звикли вважати незмінним або лише нашим, виховзує ся нам нераз так несподївано з рук, що ледви можна се зрозуміти. Тому — тому, прощаючись з вами, бажаю вам вже тепер як найбільше щастя, бажаю вам „сонця“; будьте переконані, що щиро бажаю!“ І простяг у-друге руку до мене.

Я стояла перед ним, холодна, нїма, мов готова до бою, і не рушила ся, коли він подав руку.

„Се гарно, пане доктор, що ви бажаєте товаришцї стілько щастя і сонця,“ обізвалась я, усьміхаючись нервово. „Особливо сонця жадна моя душа; бо саме єго не мала я нїколи надто в своїм житю, і мабуть не буду й пізнїйше мати. Що-до гарних хвиль, то й я не забуду їх нїколи. А повтаряти обіцянку, що не покину вашої матери, не маю причини. Ви і так не повірили би менї цїлком, а я не привикла накидувати ся чим небудь, хоть би се було лиш успокоюючим запевненєм, а тепер не вчиню сего вже зовсїм.“

Він спалахнув і мав уже на устах якісь острі слова, однак погамував ся і спитав:

„Що дало вам причину думати, що я не повірю вам цїлком?“

„Ви самі дали менї нагоду, прийти на ту думку,“ відповіла я, „але ви помиляєтесь, пане доктор. І компанїонка вміє бути вірною, а за дізнані добродїйства, за щире прихильне серце — вдячною; тим більше така, що чує ся самітною і погорджуваною. Але попри те вміє она бути вірною і собі, і оцїнюючи других, уміє цїнити і себе. Бували хвилї, в котрих ви обходили ся зі мною як з чоловіком рівним вам душею і думками, обходили ся як із своїм товаришем. Се були для мене соняшні хвилї, і за них дякую вам з щирого серця. Они — я се відчуваю — будуть сияти довго, довго в моїй душі. Надїю ся, що се не оскорбить вас, пане доктор. Впрочім — ми розстаємо ся і так.“

Я підійшла до него, щоби подати єму руку. Він стояв спертий о стіл, а блїдий як смерть.

„Бувайте здорові! Я бажаю вам так само щастя і сонця на будуче, як ви менї“…

„Сонця, сонця“… промовив він глухим голосом і усьміхнув ся якось чудно. При тім впялив свої великі, в тій хвилї незвичайно зворушені очи в мене, мов би хотїв мій вид задержати на віки в своїй памяти. „Ви кажете: сонця… оно заходить від нинї для мене!“

Я глянула на него широко отвертими очима.

„Заходить?“

„Так, для мене. Для другого оно сходить.“

Я не розуміла єго.

„Жаль менї, пане доктор, коли би се було правдою“, сказала я півголосом — і я говорила щиру правду.

Невимовний жаль обгорнув мою душу, щоб не виявити того перед ним, я спустила погляд в низ і подала з холодним поклоном руку.

„Ще раз… бувайте здорові!“

Він склонив ся так само холодно, формально, але не сказав анї слова. Здавало ся, всяке прощальне слово так і застрягло єму в горлї. Рука єго була холодна мов лїд, і обняла мою праву мов клїщами.

Я пішла, не обглядаючись, як та сонна, і не знаю, чи менї се приснило ся, чи було дїйсностию, а то, що вслїд за мною прозвенїло на силу висказане, але майже на просьбу подобаюче, раз менї жартом (?) кинене ним слово: „Цьвіт лотосу…“

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

В три години пізнїйше від'їхав.

Важкі незабутні три години в моїм житю.

Мене мучив глухий жаль за ним, а єго блїде, від болю змінене лице стояло неустанно передо мною. Чому переслїдувала мене думка, що він був лиш на вид холодним і повздержливим супроти мене? Що в серцю беріг щось иньше, тепле, гарне, і що терпів від чогось, від якоїсь гордости, або з якихсь Бог знає яких причин.

Підчас тих трьох годин не лягав анї на хвилинку відпочивати. Я-ж лежала без сну і чула, як ходив, неначе міряв неустанно свою комнату. Над чим думав? О пів до третьої над'їхав фіякер. В менї затовкло ся серце і я здержала віддих, щоби чути кождий крок і рух єго. Ходив скорше, збирав річи, подавав їх слузї і все тихо, щоб не збудити нїкого в домі, а може й мене, бо попри мою комнату мусїли переходити в сїни. Вкінци чула я, як вийшов, як зачинив за собою двері, обкрутив ключ два рази в дверях, і винявши поклав єго на одну з шаф, що стояли в передній комнатї. Переходячи попри мої двері, задержав ся на хвилину мов приневолений невидимою силою, щоб за те опісля віддалити ся двічи скоршим кроком. На сходах веранди, по котрих сходив цїлком звільна, дзуркнула єго шабля, а трохи згодом чула я гуркіт повозу, що єго відвозив. Коли-ж і гуркіт замовк, чути було тілько глухий одностайний шум дерев в саду…

Крізь шум той розлягав ся від часу до часу зойк еольскої арфи.

Я не ворухалась.

Заривши пальцї в волосє, лежала з болїсно зморщеним чолом, без слїз. Він не оставив менї права, проливати їх за ним…