Чорна рада (1943)/XI
| ◀ Глава десята | Чорна рада Глава одинадцята |
Глава дванадцята ▶ |
|
Уставши вранці, пішов Петро у станю, а на стані вже пан-отцевого коня й немає: ще до світу махнув старий у нову дорогу; десь його й сон не взяв.
Тяжко було на серці моє́му Петрові. Одна думка усюди його проводжала: жалкував на своє нещасливе кохання. Ось бо спе́ршу нудив світом, що горда дівчина на йо́го байдуже; далі скільки то перегоріло у йо́го в серці огню од того несказа́нного жа́лю, що інший перед його очима взяв та й веде її до вінця; а тепер ще нове горе: знає, що вона його любить щиро, та треба розізнатись навіки. А, Боже мій милий! Як би то й назвати теє щастя, щоб жити з нею в парі, як голуб із голубкою!
Так то вже тому бідному козакові любо́щі очі затуманили, що здавалось, тільки там, де вона, і сонце сіяє, і Божий мир красен; а без неї усюди тьма і пустиня.
Інший то, може б, не вважив, що пан-отець не благословить і що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дикі степи, на Хорольські хутори́, та й насміявсь би над лихою долею. А Петрові й думку таку було страшно допустить у голову. Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж пан-отця навік преогорчи́ти і золоту свою славу гряззю закаляти. У йо́го інша була думка: умислив собі, послі пан-отцевої смерти, іти на Запорожжя та, поробивши власним коштом човни́, з охочими козаками турецькі городи́ пліндрувати і жизнь свою по-рицарськи, на полі чи на морі, за християнську віру положити. А покищо, уложив собі од Лесі яко мога одбігати, і на самоті перемагать тії нещасні любо́щі. Тим то й тепер, походивши, посумувавши по стані, не схотів вертатись у будинок, щоб не зустрітись із своєю несудженою дружиною, а пішов, своїм звичаєм, блукати по пущі, чи не розжене свого смутку.
Взявши на ліву руку од дороги, пішов вузенькою стежечкою, і як ні звертав свої думки, то на пан-отця, де то він обертається, то на тривогу на Україні, а серце знай своє шепче. Вже час нема́лий іде він пущею, коли ж виходить на ло́щину; гляне — кінець ло́щини із-за дерева димок. Сонце вже підняло́сь геть-то, так дим унизу́ поміж деревом синій, а вгорі наче золотий серпа́нок. Дивиться Петро, аж і огорожа, і хатка мріє оддалеки́. Вже він хотів звернути на́бік, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне — іде супротив йо́го од хати середнього віку чоловік, у козацькій жупанині, а його під руку веде молода, чорнява дівка. А чоловікові тому, ма́буть, і не треба чужої підмоги; однімає од неї руку та й каже:
— Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що́ ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись!
Як же здивувавсь Петро, пізнавши Кирила Тура! (бо це він самий і був). І, дивне діло! Так йому зрадів, наче рідному братові; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.
І Кирило Тур зрадувавсь; привітавсь так, як із давнім приятелем.
— Поздоровляю, — каже, — по ліках! Ну, не думав я, щоб після такої руки ще ти дививсь на Божий мир. Та й сам я, мовити правду, не хотів би більш підійматись на ноги. Бог знає, чи трапиться вдруге так гарно вкластись спати.
— Не знать що́ ви говорите, братіку! — каже йому дівчина, дивлячись любязненько йому в вічі, і ще таки держачи його за руку.
— Мовчи бабо! — сказав Кирило Тур. — Ваш брат у цьому не тямить сили. Вам жизнь іздається ка-знає чим. Хата, піч, подушки — ото вам і все щастя. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати… та чи з тобою ж про ці речі вести розмову? Я вже, братіку, — обернувсь Кирило Тур ізнов до Петра, — покидав зовсім цей світ, набитий бабами та всякими химерами; уже був і ногу поставив на поріг, щоб іти у далеку дорогу; так що ж? Учепились за мене добрі люди і таки вернули назад. Думають, куди́ яке добре діло зробили, що не дали вмерти! Їм здається, що й нема вже в Бога нічого кращого над оцю мізерну жизнь; а от, у кого товку є хоч за шеляг, то всякому скаже, що вона не сто́їть ніякогісінького жа́лю!
— Скажи ж мені, — перебив його мізкува́ння Петро, — як оце ти опинивсь на цім боці?
— А так, — каже, — що взяли́ добрі люди та й давай няньчити, сповивати, купати, напувать усякими зіллями, а далі й сюди з собою завезли́. Дуже тут мене треба! І куди ж утрапили? Якраз у хату до моєї матері! Тут уже баби як попали мене в свої лапи, то от, як бач, ніяким побитом не одкараскаюсь. Притьмо́м кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо вдержав. Коли б не божий чоловік, то довелось би з нудьги пропасти між плаксивим бабством. Той, спасибі йому, розважить таки інколи душу козацькою піснею, та й на божий мир дивиться по-людськи.
— А побратим же твій де? — спитав Петро.
— Побратимові, — каже, — моєму, тепер доволі діла. Хочемо задать перцю городовій старшині, так шатається тепер по всіх усюдах, наче ткацький човник по основі. Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку сорочку, що ні руками, ні ногами не повернете.
— Слухай, брате, — каже Петро, — коли казати, то кажи ясно, а не за́гадками.
— Кажи йому ясно! — засміявшись мовив запорожець. — Який тепер чорт скаже тобі щоне́будь ясно, коли звідусюди нахмарило? Виясниться вам хіба тоді, як заторохтить грім та заблискає блискави́ця. А вже до цього не далеко. Казав побратим, що вже над Остро́м, у Романовського Куті, наші і кош заложили. Сьогодні тривай, чи й сам Іван Мартинович не прибуде з отаманням, а к завтрьому ік ранку щоб і бояри царськії не над'їхали. Чорний люд збирається під Ніжень, як сарана. Кажуть, у Ніжені під раду великий урожай на карма́зини…
У Петра од таких річе́й аж мороз пішов поза шкурою. Перш усього подумав він про свого пан-отця, і вже хотів був бігти до хутора, щоб його сповістити, та згадав, що пан-отець у дорозі. Друга його думка була про Лесю: боявсь, щоб якне́будь і їй у козацьких чварах не досталось; а ще більш боявсь, щоб Кирило Тур, під цей каламутний час, удруге не вкрав її, так як у Києві. Що ж тут чинити?… „Заведу про неї річ із запорожцем!” та й натякнув про Лесю.
— Ге-ге-ге! — каже зареготавши запорожець. — Невже ти ще й досі не викинув з голови тії́ дурниці? Мені здавалось, до́сить пустить чоловікові з пів ведра крови, щоб одумавсь; аж, мабуть, ні! Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнуть до баб!
— А ти, вразький пруди́усе, — каже сміючись Петро, — невже б то занедба́в дівчину, що бивсь за неї мов скажений?
— Пху! — аж плюнув з серця запорожець. — Став би я тепер думати про таку пакость! Один тому час, що чоловік іскрутиться. Тепер давай мені хоч копу таких дівчат, то їй-Богу — от велике слово „їй-Богу” — усіх оддам за люльку тютюну!
Полегшало в козака на душі.
— Ну, куди ж, — каже, — оце ти ідеш?
— Та от бач, божий чоловік звелів мені проходжуватись по пущі, а баби мої… — це сестра моя, коли хоч знати, а там у хаті ще й мати є… — так баби мої не ймуть віри, що я одужав. Та вже я їм сьогодні докажу́, що пора їм од мене одчепитись: осідлаю коня та проїду по полю так, щоб аж ворогам було тяжко, як мовляв Черевань. А що́ бак Черевань?
— Тут із нами у Гвинтовки, — каже Петро.
— Так ми з тобою сусіди, — сказав запорожець. — Ну, братіку, будемо ж тепер жити мирно, коли тільки проживе тепер мирно хоч одна душа на Україні. А покищо, ходімо лиш у хату та поснідаймо.
Петро на те ізозволивсь. А в хаті вже поралась коло печі стара мати: пекла млинці на снідання.
— От і моя ненька старенька, — сказав Кирило Тур, та й каже матері: „Коли хоч, нене, знати, що́ це за козак, так це той самий, що разом нас із ним нашпиговано під Києвом.
А Петрові шепче на ухо: — Я не скажу їм, що не який враг і нашпигува́в мене, як не ти; а то дивитимуться на тебе бісом. Ці баби ніяк не збагнуть, що, сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі за́ставки, а завтра гуляти вкупі по-братерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано — баби.
Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гість, і зараз почала́ його трактувати. Миттю подала́ на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на круже́чку, і мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчаківки достала з полиці.
— От як мене втішив на старість Госпо́дь милосердний! — каже до гостя. — Не думала я вже бачить довіку свого синка, свого ясного со́кола!
І обняла́ Турову голову і поцілувала його в чуприну.
— Годі, годі, мамо! — каже запорожець. — Ти б, здається тільки й робила, що няньчилась ізо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: „Іди собі геть; нам таких маміїв не треба!”
— А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Січ? — сказала мати.
— Пані-матко! — крикне на неї запорожець: — не давай волі язику́, коли хоч, щоб я прожив у тебе в хаті ще хоч пів дня! Як можна узивати проклятим славне Запорожжя!
— Щоб воно тобі запалось! — каже крізь сльози мати: — узяло́ воно в мене, наче сира земля, чоловіка — не знала я щастя замолоду; а тепер візьме ще й сина — не дознаю я щастя й при старості літ!
— Ну, що ти вдієш із цими бабами! — каже засміявшись Кирило Тур. — У їх щастям зоветься чо́рт-зна що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарці, то, може, повеселішаємо. Тепер Січ буде недалечко: у Романовського Ку́ті. Правда, й туди вашому брату все одно дзусь! Так я сам іноді до вас навідаюсь, та часом ще й гостинця привезу.
— Не треба мені кращого гостинця, як ти сам, сину мій коханий! — каже мати.
— Чому не Маруся! — одвіту́є Кирило Тур. — Так не для баб же создав Госпо́дь козака. Є в йо́го щонебудь краще робити, ніж сидіти отут та втирати млинчики. А млинці ва́жні! Ні́чого сказать, ва́жні млинці!
Тільки-що це сказав, як ось під вікном затупотять коні, а хтось у вікно по-запорозьки: „Пугу! пугу!”
Жінки обидві так і затремтіли. Уже їм не вперви́нку було це низове пугання, тільки ж ніколи не було їм так страшно.
— Ох, моя матінко! — крикне Кирилова сестра. — Чого ж це мене такий страх ошиб? Хто це такий, мій братіку?
А запорожець їй понуро:
— Це вже, сестро, приїхали по мою душу.
— Ох, лишечко! — заквилила мати. — Що ж оце ти сказав, мій синочку!
— А ось, — каже, — добрі молодці сами тобі розкажуть, коли ще не догадалась.
Як ось двері одчинились, і лізе в хату, тяжко переступаючи через поріг, батько Пу́гач, а за ним його чура.
— А здоров, вражий сину! — так привітав кошо́вий дід Кирила Тура. — Як ся собі маєш? Добрих послав тобі Госпо́дь госте́й, та чим то їх уконтентуєш? Прощайсь лишень, дияволів сину, з матір'ю та з сестрою, бо вже недовго ряст топтатимеш!
— Батечки мої, голубчики! — крикне злякавшись Кирилова мати. — Що ж оце ви з їм хочете робити? Не зоставляйте мене сиротою на старості, не однімайте в мене мого світу, мого сонця!
А батько Пу́гач на неї й не дивиться, та знов до Кирила Тура:
— А що, вражий сину, зоп'явсь уже на ноги? Одпас уже товсту мармизу? Поїдьмо лиш до коша на розправу. Ти думаєш, ми дурно насипали божому чоловікові шапку талярів? Пакосник ти паскудний! Плюгавець! Загладиш ти в нас сьогодні увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, га́спидський сину! Сідлай коня! Тебе б треба, взявши за шию, вести до обозу на верьовці, як собаку, та вже я честь на собі кладу: пограй уже, так тому й бути, в остатній раз на коні!
Ні жи́ві, ні ме́ртві, слухали такі речі мати й сестра Кирилова; далі, наче їм хто ніж устромив у серце, повалились на землю та й припали до ніг батькові Пу́гачеві, та плачуть же то гірко та молять, щоб не однімав у їх остатньої радости.
— Гетьте к нечистій матері! — крикне жорстокий запорожець. — Якого біса лазите передо мною? Не я над їм суддя: усе товариство з їм правуватиметься!
Тоді Кирило Тур піднявсь із-за столу та й каже веселим голосом:
— Ка-знає, що робиш ти, батьку! Хто ж таки лякає так жінок? Аже ж і в тебе, тривай, була мати: не вовчиця тебе на світ породила! Сідайте лиш та підкріпляйтесь, чим Бог послав, а я ось осідлаю коня, одягну́сь та й поїдемо. Мамо, сестро! Годі вам не знать чого убиватись! Хіба ви не знаєте жартів запорозьких? Наш брат і жартує так по-ведмежи, що іншого й до сліз доведе.
Не знали сердешні, чи няти, чи не няти віри Кирилу Турові, однак стали трошки спокійніші. Дивляться мовчки на грізного свого гостя, на батька Пу́гача, чи не скаже він хоч слове́чка м'якшого, чи не всміхнеться до їх. Ні, білі його брови страшно насупились. Попустивши вниз сивий, довгий ус, поглядував він на Кирила Тура, як хижий орел на ягницю.
А Кирило Тур буцім на те й не вважає.
— Чого ж, — каже, — ви поторопіли? Батько пошуткував, а в їх уже й душі не стало. Давайте лиш млинців гарячих, а я ось пошаную госте́й перчаківкою. Я вам казав, що пограю сьогодні конем по полю. Ну, приїхали за мною козаки, та й годі. А вони вже й розпустили губи. Ех, бабська натура! А ще просять — зостанься з ними жити. Що за життя козакові з такими плаксами!
Батько Пу́гач сів за стіл, поблагословивсь, та й почав уплітать млинці. Кивну́в на чуру, і чура сів коло його, та й принявсь за снідання.
А Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом свого коня з га́ю. Кінь пасся на волі округ хати. Розумна була животина: зараз прибігла, зачувши хазяйський посвист.
Почав Кирило Тур збирати зброю, та щоб заспоко́їти пані-матку, що мовбито в йо́го на думці нема нічого смутного, ідучи мимо вікон завів козацьку пісню, повним та розлогим голосом:
Ой, коню мій, коню, заграй підо мною
Та розбий ту́гу мою;
Розбий, розбий тугу по темному лугу
Козакові та молодому…
Тільки не втрапив неборак вибрати добре пісню: вона ще більш завдала́ ту́ги старій козацькій неньці. Покинувши дочці своє порання коло печі, сіла сердешна мати кінець столу, та так же то гірко почала́ плакати, що й старе запорозьке серце трохи пом'я́кшало.
— Не плач, нене: дурно сльози тратиш, — сказав батько Пу́гач.
А Кирило, ідучи знов мимо вікна, співає свою пісню, та таким же то смутним оддавсь на цей час у хаті його голос!
Ой, згадай мене, моя стара нене,
Як сядеш уве́чері їсти:
Десь моя дитина на чужій стороні,
Та нема од неї вісти!
Сковорода́ перевернулась і покотилась на долівку в Кирилової сестри. Кинулась бідна голубонька до матері, обняла́ та й заголосила:
— Матусю, моє серденько! А що ж ми тоді в світі робитимем, як не буде в нас Кирила?
А та безталанна за слізьми й світу божого не бачить, і слова не промовить.
Аж ось іде в хату Кирило Тур, удаючи́ з себе такого веселого молодця́, що ти б сказав — він на весілля прибравсь. Глянувши на цей плач та обнімання, став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив, та й каже:
— Ну, що ти з цими бабами чинитимеш? І по́рання покинули! Уже правда, що тільки нагадай козі смерть! Що ж? Хіба мені самому пекти млинці для пана ота́мана? Годі, кажу, вам рюмати; не де в біса дінусь, вернусь іще сто раз до вас, нікчемне ви бабство!
— Ну лиш підперізуйсь, — каже батько Пу́гач, — я довго ждати не буду. А ти що за чоловік? — обернувсь до Петра.
Той мовчки дививсь на все, що перед ним діялось. Сказав йому своє ім'я й прізвище.
— А! — каже, — син того навісноголо́вого попа, що мішається не в своє діло. Ось ми вам хутко втремо носа: Іван Марти́нович уже під Ніженем; на́вчить він вас панувати та гетьманувати!
Знайшов би Петро, як одвітувати мужикуватому січовому дідові, якби коли перше; а тепер довга хвороба охолодила йому кров, що мусів він лучче замовчати, ніж ізмагатись без пуття із завзятим дідуганом.
Скоро одягсь Кирило Тур, зараз батько Пу́гач із своїм чурою встав, помоливсь до образів, подякував за хліб за сіль та й пішов з хати.
А Кирило Тур уклонивсь матері, та й каже веселенько:
— Прощай, матусю! Прощай, сестро! Прощай і ти, брате! — обернувсь до Петра, та й пішов боржій із хати.
Матері й сестрі здалось, що бачать його уже востатнє; кинулись за ним, хотіли хоч обняти його на прощання. А він скочив на коня, та й почав його крутить та ки́дать на всі боки, що ні мати, ні сестра не одважились ухопи́ть коня за поводи́, або за стреме́на.
— Коли ж тебе, брате, ждати нам у гості? — спитала сестра.
А він їй:
Тоді я прибуду до вас у гості,
Як виросте трава на помості.
— Не вбивайсь, пані-матко, — каже тоді Петро: — може, ще все гаразд буде. Романовського Кут недалеко: Кирило може хутко й вернеться.
— Як виросте трава на помості, — шепче сама собі сестра Кирилова.
— Голубчику мій! — сказала Петрові стара Тури́ха. — Зроби ти мені, нещасливій матері, таку ласку, піди до Романовського Кута, до тих проклятих запорожців, та подивись, що вони з ним робитимуть. Ох, ма́буть, він провинивсь перед товари́ством! А в їх нема ні крихти жалости. Піди ти, мій голубе сизий, та сповісти нас, що вони з ним чинитимуть! Хоч звісточку нам передай, чи ще він є на світі.
— Добре, — каже Петро (жаль йому було сердешної бабусі), — піду, — каже, — немов принесу вам потішну звістку.
— О, поможи тобі, Господи! — кажуть разом обидві, та й випроводили його з молитва́ми.