Чорна рада (1943)/XII
| ◀ Глава одинадцята | Чорна рада Глава дванадцята |
Глава тринадцята ▶ |
|
Урочище Романовського Кут і мала дитина показала б у тій околиці, а найбільш тепер, як усяке говорило про Йвана Марти́новича (а він стояв ко́шем у Романовського Куті). Зробила той кут якась річка самотека, павши у річку Осте́р, у лузі. Росли там над водою старі дуби́ з березами; вони й місто скрашали, і холодок запорозьким братчикам давали.
Іще оддалеки зачув Петро глухий галас, мов на ярмарку. Підійшов ближче, аж справді тут неначе ярмарок. Назбиралось люду незчисленна сила, і все то була сільська чернь, мужики, що позіхо́дились грабувати Ніжень, як приобіцяв їм Брюховецький. Обідрані кругом, у чорних сорочках: мабуть, самі бурла́ки та гольтяпаки, що, не маючи жадного притулку, служили тільки по броварях, по винницях та ще по лазнях грубниками. У іншого сокира за поясом, у того коса на плечі, а другий притяг із коля́кою. Аж сумно стало Петрові, як розібрав, що то воно єсть оця купа голоти.
Поміж людьми сям-там стоять бочки з пива́ми, ширі́тваси з меда́ми та з горілкою, вози з мукою, сала, пшона і всякі припа́си. Усе то настачили, усердствуючи Івану Марти́новичу, ніженські міщани, за те, що, каже, не знатимете під моєю булаво́ю жадного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні. (Добре він порівняв Україну!)
Ніхто ні в кого не питавсь тут, що їсти або пити: усякому була своя воля — роби, що хоч, як у себе в господі. Повикопували в землі здоровеннії печі, запалили огні. Тут у ви́нницькій кадці місять тісто троє разом ногами, а там печуть цілого вола, а там у здоровенних казанах ва́рять на таганах та на катрягах кашу. Дим, наче хмара, ходить понад голова́ми. Інші тільки те й роблять, що пораються коло бочок та по́тчують усякого, хто стоїть або йде мимо, а інші вже лежать повивертавшись, як у холод мухи. Безумна якась радість у всякого в очах і в річа́х. Усюди знай викрикують: „Іван Марти́нович, батько наш любий!” Зніме вго́ру в одній руці чарку чи ківш, а в другій шапку з голови, та й репетує, що Йван Марти́нович і день і ніч побивається за людським щастям.
А тут кобзарі швендяють поміж людьми, іграють на кобзах, на бандурах та співають усяких пісень. Пробираючись проміж купами, надививсь Петро усячини. Оце тут буде юрба, що знай танцюють та сміються. Побравшись у бо́ки, вибивають під бандуру гопака веселії злидні; а коло їх, повитягувавши шиї, стоять кругом та дивляться чудуючись, наче на вертеп, або́ що. А там стоять, збившись укупу, понурі голови. Потупивши очі, похилившись на киї або на косови́ща, старі гольтяпаки слухають кобзаря. Іграє він їм, сидячи посере́д, підобгавши ноги, як ляхи Україну пліндрували, або як батько Богдан збирав козацтво поміж людом та ставав супротив дук і шляхти. Інші, підпивши вже добре, прегірко плакали, слухаючи пісню; тільки і між веселими, і між смутними купами одна ходила з серця до серця думка: Брюховецького величали другим Хмельницьким, що іще раз встає за Україну супротив її ворогів і дарує мирові волю.
Минаючи і тих, що скачуть, і тих, що плачуть, Петро протовплявсь усе дальш, чи не взрить червоних жупанів запорозьких. Що глибше в кут, то все був люд одягніший; були тут уже й міщани в личаках і в синіх капта́нах, було й городове́ козацтво в блакитних та в зелених жупа́нах; а в карма́зинні шаровари, або жупан запорозький хоч би один. Дойшов він і до самого коша, до віщового раднього міста. Тут скрізь було вирівняно і посипано піском гарно. Не видно було ні димни́х пече́й, ні бочок, ні возів з припасами; тільки козацькі намети кругом стояли. І сюди й туди, і вздовж і впо́перек, знай, швендяють люди. Гомін такий, як у тих бджіл в ульні. Тепер тільки постеріг Петро, що запорожці тут не одрізнялись одежею од простої сіроми. Знати їх було хіба по довгому оселедцю зпід шапки та по шаблях і пістолях: шаблі й пістолі були в деяких дорогії.
Зупинивсь і розглядає добрих молодців, чи не взрить Кирила Тура. Аж дивиться — іде збоку чоловік, середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякого люду — і запорожці, і городове́ козацтво, і міщани, і прості мужики-гречкосії. „Іван Марти́нович! Іван Марти́нович!” знай, круг його гукають. Петро й постеріг, хто це такий, і почав придивлятись, що там за Брюховецький. Що ж? Він думав, що цей пройдисвіт ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що ввесь у золоті та в блавата́сі. Аж де тобі! Чоловічок цей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані, і пучки видно. Хіба по шаблі можна б догадаться, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота; та й та на йому була мов чужа. І постать і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловічок простенький, тихенький. Ніхто, ди́влячись на йо́го, не подумав би, що в цій голові вертиться щоне́будь, опріч думки про смачний шматок хліба та затишну́ хату. А як придивишся, то на виду в йо́го щось наче ще й приязне́: так би, здається, сів із ним та погу́торив де про що добре та мирне. Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди то туди, і, здається, так усе й чига́ють ізпідтишка́ чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже:
„Я ні од кого нічого не бажаю, тільки мене не чіпайте”.
А як у йо́го чого поспитаються, а він одвіту́є, то й плечі, наче той жид, підійме, і на́бік одступить, що ти б сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату.
Отакий то був той Брюховецький, такий то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі ро́ки.
— Дітки мої! — каже тоненьким, ницим голоском. — Чим же мені прохарчи́ти вас, чим вас зодягти? Бачте, я й сам увесь оббивсь, як кре́м'ях!
— Батько ти наш, Іване Марти́новичу! — озвались запорожці. — Аби твоє здоров'я, а ми між добрими людьми не загинемо.
— Їй-Богу, правда! — крикне, покриваючи всіх, один міщанин. (Хто ж той міщанин? Київський Тарас Сурмач. Наїхало до Іванця ви́борних з усіх городі́в на чорну раду). — Їй-Богу, — каже, — правду добрі молодці говорять! Та аби твоє, пане гетьмане, здоров'я, а ми тебе і хлібом, і одежею обмислимо, — і тебе і твоє товари́ство, не попускай тільки нас нікому ув обиду!
— Ох, Боже мій милосердний! — каже, здихнувши Брюховецький. — На́ що ж і живе наш брат запорожець на світі, коли не на те, щоб стояти за православних християн, як за рідних братів своїх? Чи нам золото, чи нам срібло, чи нам панські будинки треба? Не про те ми, братці, гадаємо. Аби добрим людям було добре жити на Україні, а ми проживемо́ і в злиднях, проживемо́ і в землянці, на одному хлібі та воді. Сказано: „Хліб та вода — то козацька їда”.
— Їй-Богу, так воно й є! — кричать міщани й мужики. — Запорожець ради нас усяку нужду в Січі приймає, білої сорочки зроду не бачить: як же нам не любити, братці, добрих молодців? Як нам не волити Івана Марти́новича собі гетьманом?
А Брюховецький каже:— Дітки мої! Госпо́дь з вами і з вашим гетьманством! У нас у Січі, чи гетьма́н, чи ота́ман, чи так собі чоловік — усе рівний товариш, усе християнська душа. То тільки ваша городова́ старшина завела так, що коли не пан, то й не чоловік. Не про гетьманство наш брат запорожець ду́має: ду́має він про те, якби та як допомогти вам у вашій тяжкій долі! Серце моє болить, дивлячи́сь на ваше убо́зство. За батька Хмельницького текли по Україні медовії річки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: „Хіба не бага́тії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім'я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?”
— Їй-Богу, так! Їй-Богу, так! — репетує кругом сірома! — Проклятії карма́зини швидко видеруть у нас душу з тіла, не то́ що! Коли б не ти, батьку гетьма́не, заступивсь за нас при лихій годині, так хто б нас і пожалував!
А Брюховецький знов до запорожців:
— Ви знаєте, моє товариство миле, мої ріднії братчики, у яких сає́тах, із якими достатками прийшов я до вас у Січ. І де ж те все подівалось? Чи я пропив, чи прогайнував? Ні, не пропив я, не прогайнував, не промантачив, не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тільки якне́будь прикрити ваші злидні. Немало пішло мого добра і по Гетьманщині. Як та бідна курка-клопотуха, що знайде зернятко, та й те оддасть своїм курчаткам, так і я усе до остатнього жупа́на пороздавав своїм діткам. А тепер от і сам обголів так, що й пучки лізуть із чобіт, — доведеться незабаром ходить так, як лапко́. Що ж? Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре.
— Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледве не крізь сльози. — Так лучче ж ми збудем усе до останнього ря́м'я, та справимо тобі такі сап'я́нці, що і в царя немає кращих!
— Госпо́дь з вами, мої дітки. Госпо́дь з вами! — каже, здвигаючи плечима і одступаючи набік, ниций Іванець. — Ви, може, ду́маєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тільки в мене на ногах рипали сап'я́нці? Не доведи мене до цього Господи! Везли́ колись за мною в Січ жупа́ни й сап'я́нці возами, везли́ золото і срібло мішками, а я все збув із рук, аби моїм діткам було добре!
— От гетьма́н! От батько! От коли ми діждались од Господа ласки! — гука́ють кругом Іванця міщани, козаки й мужики.
А він, мов би нічого й не чує — іде собі смирненько, згорбившись.
Юрба провалила тимчасом мимо Петра. Хоч би й рад він був послухати, на які ще хитрощі підніматиметься ця ниця душа, так за народом нічого було не видно й не чутно́.
Тільки тепер порахував Петро, чого сто́їть Брюховецький; тепер тільки постеріг, яку яму копає він городовій старшині! Окаянний пройдисвіт так усіх омамив, так по душі були темному людові тії лукавії ухватки, тії тихі, солодкі речі, те нібито убожество, що всяк за йо́го поліз би хоч на ніж. Аж дивно стало мойому́ козакові, що́ то чоловік зможе, як захоче! Химерний той Іванець морочив голови людськії мов не своєю силою; мов який чарівник-чорнокнижник, ходив він поміж миром, сіючи свої чари.
Загадавсь Петро, зажуривсь про лиху українську долю; забув, чого й прийшов сюди, у Романовського Кут. Як ось ударили в бубни, а скрізь по віщо́вому місту почали́ гука́ти окличники: „У раду! В раду! В раду!” Усі заметуши́лись і почали тягтись туди, де бито в бубни. Боржій за всіх поспішали в раду братчики.
— Чого це б'ють у віщо́ві бубни? — питає один братчик другого, пробираючись проміж людом.
— Хіба не знаєш? — одвіту́є той. — Судитимуть Кирила Тура!
Схаменувсь тоді Петро і пішов боржій за двома запорожцями, не одрізняючись од їх, до самого суднього міста. Пощастило йому так добре стать, що через козацькі голови усе було видно. Посеред суднього колеса стояв Кирило Тур, потупивши очі, а кругом йо́го усе братчики. Миряни й собі перлись наперед, щоб подивитись на запорозький суд, та не таківські були низовці, щоб пропустили до суднього колеса, кого не треба. Ставши плечем поуз плече, рядів у три чи що́, уперлись у землю ногами, і вже як ні то́впились іззаду городові козаки з міщанами й поспільством, не зву́зили вони ні на п'ядь порожнього посередині міста. Хто бажав що побачити, або почути, то хіба через голови побачив; а багато людей, позла́зивши на дуби́, звідти дивились.
У первому ряду видно було Петрові Брюховецького з гетьманською булаво́ю. Над їм військові хорунжі держали бунчук і хрещату корогов. Коло йо́го, по праву руку, стояв військовий суддя з патерицею, а по ліву військовий писар, з каламарем за поясом, з пером за ухом і папером у руках; а далі по боках довговусії діди січовії. Ці вже хоч за старостю жадного й уряду не держали, а на радах їх річ була попе́реду. Не один із їх і сам бував кошовим на віку́, так тепер їх шановано й поважано як батьків. П'ятеро їх стояло, як п'ятеро сивих, волохатих голубі́в, похиливши тяжкії од ду́мок голови. Курінне отамання і всяка старшина докінчали первий о́бід віщо́вого колеса. Усі були без шапок: сказано — в су́дньому місті.
Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пу́гач. Вийшовши з ряду, уклонивсь він на всі чотири сторони низенько, потім іще оддав особо один поклон гетьманові, та дідам та ота́манам по поклону, і почав говорити голосно й поважно:
— Пане гетьма́не, і ви, батьки, і ви, панове отамання, і ви, братчики, хоробрії това́риші, і ви, православні християни! На чім держиться Україна, як не на Запорожжі? А на чім держиться Запорожжя, як не на давніх, предковічних звичаях? Ніхто не скаже, коли почало́сь козацьке лицарство. Почалось воно ще за оних славних предків наших варягів, що морем і полем слави у всього світу добули. Отже ніхто з козацтва не покаляв тії́ золотої слави — ні козак Байда, що висів у Цареграді на залізному гаку, ні Самійло Кішка, що мучивсь п'ятдесят чотири годи в турецькій ка́торзі, — покаляв її тільки один ледащи́ця, один паливода, а той паливода стоїть перед вами!…Та взяв Кирила Тура за плечі, та й повернув на всі боки: — Дивись, — каже, — вражий сину, в вічі добрим людям, щоб була іншим наука!
— Що ж цей паскудник учинив? — став ізнов глаго́лати батько Пу́гач до громади. — Учинив він таке, що тільки тьфу! Не хочеться й вимовити. Знюхавсь поганий з бабами, і наробив сорома́ товари́ству на всі роки. Пане гетьма́не, і ви, батьки, і ви, панове отамання, і ви, братчики! Подумайте, порадьтесь і скажіте, як нам цього сорома́ збутись? Яку б кару ледачому пакосникові здекретувати?
Ніхто не виривавсь із словом; усі ждали, що гетьман скаже. А діди кажуть: — Говори, батьку гетьма́не; твоє слово — закон.
Брюховецький скорчивсь у три погибелі та й каже:
— Батьки мої рідні! Що ж здолаю видумати путнє своїм нікчемним розумом? У ваших то сивих, шановних голова́х увесь розум сидить! Ви знаєте всі стародавні звичаї і порядки, — судіть, як сами знаєте, а моє діло махнуть булаво́ю, та й нехай по тому й буде. Не дармо ж я вас вивів із Запорожжя на Україну: порядкуйте по-стародавньому, як сами знаєте; судіте і карайте, кого сами знаєте, а я свого розуму супроти вашого не покладаю. Усі ми перед вашими сивими чупринами діти і дурні.
— Ну, коли так, — кажуть діди, — то чого ж довго міркувати? До стовпа та кия́ми!
Гетьма́н махнув булаво́ю. Віщо́ве колесо заворушилось. Раді кінець.
Горопаху Кирила Тура зв'язали верьовками та й повели до стовпа, що стояв недалеко. Прив'язали бідаху так, щоб можна було повертатись на всі бо́ки, ще й праву руку оставили на волі, щоб можна було бідоласі достать ківш та випити меду або горілки; бо так водилось у тих химерних низовців, що коло стовпа тут же й горілка стоятиме у діжечці, і калачів решето — раз для того, щоб завдавши голові хмелю, не так тяжко було горопасі кінчати жизнь, а вдруге для того, щоб охотніш козаки брались за киї. Тут бо й київ лежав оберемок. Оце ж усякий братчик, ідучи мимо, зупиниться коло стовпа, вип'є коряк меду, чи горілки, калачем закусить, візьме кий, ударить раз винуватого по спині, та й пішов своєю дорогою. „А вже в їх таке було прокляте заведеніє”, розказують було старосвітські люди, „що як сім раз одважить киякою, то хліба більш не їстимеш”. Рідко, рідко траплялось, що жоден братчик до ківша не доторкавсь а прохо́див мимо, мов і не бачив нічого. То було просто́їть бідний тімаха своє врем'я, одв'яжуть та й прав. Тільки, щоб заслужити таку ласку в товари́ства, треба було козакові незнать яким бути рицарем. Правда, й Кирило Тур був у Січі не послідущий, був козак-душа, а не братчик, та й вина ж його була дуже тяжка: більшої вини й не було, здається, в запорожців над оте скака́ння в гречку. Тим то інший братчик, хоч і жалував дуже козака, та щоб не розплоди́всь такий гріх між „молодиками”, ішов і бравсь за кий. Хіба вже, зглянувши на Кирила Тура, перемагав своє жорстоке запорозьке серце. Знаєте, чи раз же то дово́дилось укупі яку пригоду на диких полях терпіти, або один одного з біди визволяти? Так, згадавши старовину, братчик і руку опускав, і мов не він, од стовпа одходив.
Ще ж до того беріг Кирила Тура од лихої халепи й побратим його, Богдан Чорногор. Цей, хо́дячи круг стовпа, одного зупинить покірним проха́нням, другому попрікне́ про якунебудь Кирилову послугу, а на іншого блазня то й посва́риться; то такий, знаючи чорногорське завзяття, і оді́йде, мов кіт од сала, хоч би й рад горілки покуштувати. Благаючи іншого ота́мана, аж слізьми обливавсь вірний Турів побратим; а в Січі великого сто́яло таке щире побратимство.
Як ось іде просто до стовпа батько Пу́гач. Цього похмурного дідуга́на не посмів Богдан Чорногор нічим попрікнути; а де вже на йо́го сваритись? Хоч же б його й бажав благати, то й язик не ворочається. Так як молодий цуцик ховається під ворота, побачивши старого сусідського бровка́, так бідний чорногорець оступивсь геть, даючи́ дорогу жорстокому дідові. А той прийшов до стовпа, випив коряк горілки, іще й похвалив, що добра горілка, закусив калачем, узяв у руки кий.— Повернись, — каже, — сякий-такий сину!
Сердега повернувсь, а він йому так одважив ки́єм по пле́чах, що аж кістки захрумтіли. Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем: і не зморщивсь, і не застогнав.
— Знай, ледащо, як шанувати козацьку славу! — сказав батько Пу́гач, положив кий та й пішов собі геть.
Дивлячи́сь оддалеки́ на запорозький прочухан, Петро поміркував, що не багато Кирило Тур видержить таких гостинців. Жаль йому стало нетяги; підійшов до йо́го, чи не дасть якого завіту сестрі та матері.
А Богдан Чорногор думав, що він хоче попро́бувати, чи крі́пкі в Тура плечі; заслонив свого побратима спиною, схопи́всь за шаблюку та й каже:
— Море! А не попущу́ усякому захожому знущатись із мого побро! Доволі їй своїх братчиків.
— Багацько ж, мабуть, і в тебе в голові мозку! — каже Кирило Тур. — Пусти його; це добра людина: у багно тебе не втопче, як зав'язнеш, а хіба з багна витягне. Здоров був, братіку! Бач, як гарно в нас трактують госте́й? Це вже не гарячі млинчики, пане брате! Вип'ємо ж по коряку меду, щоб не так було гірко.
— Пий, брате, сам, а я не буду, — каже Петро, — щоб іще ваші діди не звеліли оддячити тобі києм.
— Ну, бувайте ж здорові, братці! — каже Кирило Тур; — вип'ю я й сам.
— Що сказати матері та сестрі? — поспитав Петро.
Згадавши про матір та про сестру, Кирило Тур похилив голову, далі й каже з пісні:
Ой которий, козаченьки, буде з вас у місті,
Поклоніться старій неньці, нещасній невісті:
Нехай плаче, нехай плаче, а вже не виплаче,
Бо над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче!
— Це таки й станеться з тобою, превражий сину! — каже підхо́дячи один січовий дід; а за ним іде ще троє. — Не вповай, — каже, — на те, що молоді тебе обходять; ми й сами тебе вкладемо, ось дай лиш випити нам по коряку горілки.
Та й узяв коряк; зачерпнув, випив, покректав, та, взявшись за кий, і каже:
— Як вам здається, батьки? Я думаю, дать йому раз по голові, та й нехай пропадає ледащо!
— Ні, брате, — каже другий дід; — ніхто з нас не зазнає, щоб колине́будь бито винуватого по голові. Голова — образ і подобіє Боже: гріх підіймати на неї кия. Голова нічим невинна: „із серця ісходять помишленія злая, убийства, прелюбодіянія, любодіянія, татьби”, а голова, брате, нічим невинна.
— Так що ж, брате, — каже третій дід, — коли того проклятого серця дубиною не достанеш, а по пле́чах не добити нам цього вола й обухом. А шкода́ пускати на світ такого гріховода: і так уже чорт-знає на́ що переводиться славне Запорожжя.
— Послухайте, батьки, моєї ради, — каже четвертий дід. — Коли Кирило Тур видержить цей прочухан, то нехай живе: такий козарлюга на щоне́будь здасться.
— Здасться? — каже, ідучи́ мимо, батько Пу́гач. — На якого біса здасться такий гріховодник православному християнству? Бийте його, вразького сина! Шкода́, що мені нельзя більш братись за кий, а то я молотив би його, поки б увесь це́бер горілки випив. Бийте, батьки, превражого сина!
Тоді діди випивали, один за одним, по коряку горілки, брали киї і давали Кирилу Турові по пле́чах. Сили в старих руках було в їх іще доволі, що аж плечі хрумтіли. Інший давно б уже зваливсь із ніг, а Кирило Тур видержав усі чотири киї, не покривившись; іще, як одійшли діди, і шуткував із своїм гостем.
— Добре, — каже, — парять у нас у січовій лазні, нічого сказати! Після такої припа́рки не заболять уже ні плечі, ні поясниця.
— Що сказати твоїй пані-матці? — питається ще раз Петро.
— А що́ ж їй сказати? — одвіту́є Кирило Тур. — Скажи, що пропав козак ні за цапову душу, от і все. А прикмету над моїм скарбом знає побратим. Одну часть оддасть він старій неньці та сестрі; другу одвезе у Київ на Братство: там мене спокусив гріх, нехай же там моляться й за мою душу; а третю одвезе у Чорну Го́ру: нехай добрі юнаки куплять собі олив'яного бобу та чорного пшона, щоб було чим пом'янути на лицарських ге́рцях Турову душу.
— Кріпись, побро, — каже Богдан Чорногор, — більш ніхто не зніме на тебе руки. От незабаром ударять у казани до обіду; тоді одпустять тебе, та й будеш вольний козак.
Мусів Петро підождати до обід, чи не потішить матері та сестри Кирилової доброю звісткою. Ходячи по віщо́вому місту, постеріг він, що не один тільки чорногорець обороняв Кирила Тура: багато братчиків, зустріваючись із другими, брались за шаблю, мов вимовляли: „Ось тільки поквапся на горілку, то виціджу я її з тебе хутко!” Як же вдарили в казани до обіду, тоді ціла купа запорожців кинулась до Кирила Тура; одв'язали од стовпа, обнімали і поздоровляли по бані.
— Ну вас ік нечистій матері! — каже Кирило Тур. — Коли б самі постояли у стовпа, то одпала б охота обніматись.
— А що, дияволів сину! — каже, підходячи, батько Пу́гач. — Смачні киї кошовії? Може, тепер плечі болять так, як у того чорта, що возив ченця в Єрусалим? На́, вражий сину, приложи оце листя, так завтра мов рукою зніме. Бито й нас де за що замолоду, так знаємо ми ліки од цього лиха.
Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пішов поза шкурою, як побачив він білу його сорочку, що сестра-жалібниця шила й мережала, усю в крові́; іще й поприкипала до ран. Кирило Тур аж зуби зціпив, щоб не стогнати, як почали́ оддирать її од тіла. Батько Пу́гач сам приложив йому до спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким.
— Ну, — каже, тепер ходи здоров та не скачи в гречку, а то пропаде́ш як собака!
Тоді братчики з веселим гуком підняли́ діжки з медом та з горілкою, узяли́ стужку з калачами та й повели Кирила Тура до обіду.Обідали добрі молодці на траві, під дуба́ми, усякий курінь особе, із своїм курінним ота́маном. Діди обідали в гетьманському курені; тільки батько Пу́гач прийшов на трапезу до Кирила Тура, і то вже була велика честь усьому куріневі. Кирило Тур уступив йому своє отаманське місто, а сам сів коло його. Два кобзарі, си́дячи навпроти їх, іграли усяких рицарських пісень, і виспівували про Нича́я, про Морозенка, про Перебийноса, що здобули на всьому світі несказа́нної слави: виспівували і про Берестецький рік, як козаки бідували та бідуючи серце собі гартували, — і про степи, і про Чорне море, і про неволю і ка́торгу турецьку, і про здобич та славу козацьку; усе поважним словом перед товари́ством викладували, щоб козацька душа і за трапезою росла уго́ру.
Поблагословивсь ото батько Пу́гач до трапези; усі взяли́сь за святий хліб, усяк вийняв з кишені ложку (бо січовикові без ложки, що без люльки, ходить не годилось): як ось Кирило Тур, озирнувшись кругом, і каже:
— Ех, братчики! Мені памороки забито кия́ми, а в вас, ма́буть, ізроду в голові клоччя. Коли ж це в світі видано, щоб випроводить гостя з коша на тще-серце?
— Пане ота́мане! — кажуть. — Борони нас, Боже, од такої скнарости! Про якого це ти гостя глаго́леш?
Коли ж тут са́ме і йде Богдан чорногорець із Петром.
— Ось мій гість! — каже Кирило Тур. — Це, коли хочете знати, син паволоцького попа, той самий, що́, як стукнувсь ізо мною за Києвом, то аж поле всміхнулось.
Раді були усі братчики, побачивши Шрамового сина. Давно вже вони чували про його рицарство. Інші, уставши, обіймали його як брата, другі потіснялись, щоб було йому місто.
— Сідай біля мене, синку, — каже батько Пу́гач. — Ти добрий козак. І батько твій добрий козак, тільки здурів на старість. Коли б ще й йому тут не склалось лиха, бо на раді без біди не обі́йдеться.— Що буде, те й буде, — каже Петро, — а буде те, що Бог дасть.
— Що? Може, думаєш, ваша візьме? — крикнув грізно супроти́в йо́го батько Пу́гач. — Чортового батька візьме! Не дурно ми вчора з Іваном Марти́новичем стрічали царськи́х бояр, а вже стрічали ми їх не з порожніми руками. Перевернемо ми догори усю вашу старшину!
— Знаєш, що́, батьку? — каже йому Петро. — Шкода́, що молодому старого не до ладу вчити, а я сказав би тобі гарну гу́торку: „Не хвались, та Богу молись”.
— Молились, козаче, ми вже Йому добре, — одвіту́є батько Пу́гач: — уже Госпо́дь усі душі привернув до нашої сторони. Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо́ на Україні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе буде в нас обще… Е козаче! — каже знов ласкавим голосом, — та в тебе, бачу, нема ложки! Що то не нашого поля ягода! У вас, городови́х, усе не по-людськи робиться: їдять із срібних мисок, а ложки при душі кат-ма. Зробіте йому, хлопці, хоч із бересту або з скоринки ложку, а то скаже батькові: „Там вражі запорожці голодом мене заморили”. І так уже старий пеклом на нас дише.
На обід у запорожців мало подавали м'ясива, а все тільки рибу. Добрі молодці, як ченці, м'яса не любили. Посуда була вся дерев'яна, і чарки й коряки — усе з дерева. Трапезуючи, добре тягнули братчики горілку, мед, пиво, однак ніхто не впивсь, так то вже повтягувались.
Більш од усіх пив на цей раз Кирило Тур: хотів, ма́буть, бідаха завдати собі хмелю, щоб не так боліли плечі, та й хміль не подолів його. Зробивсь тільки дуже веселий, і як устали з-за обід, та як почали́ братчики танцювати під бандуру, він і собі пішов навприсядки; качавсь колесом і виробляв такі викрутаси, що ніхто б і не подумав, що цього козака бито недавно кия́ми. Запорожці не навтіша́лись із такої терпеливости.Петро мій послі обід хотів іти додому, так Кирило Тур придержав його та й каже:
— Постривай, брате, і я поїду. Після такої бані не довго покріпи́шся. Перед товари́ством сором кволитись, а дома заляжу до завтрього.
От, погаявшись іще трохи, звелів Кирило Тур осідлати двоє коней та й поїхав з коша, шепну́вши щось побратимові. Дорогою Кирило Тур точив усякі баляндраси, далі й каже:
— Приставай, брате, в запорожці. Якого тобі чорта тратить літа між тим навісноголо́вим городови́м козацтвом?
— А що́ ти думаєш? — каже Петро: — я вже й сам нераз про це мізкував.
— От люблю козака! — мовив запорожець. — Якого біса доживешся ти в города́х? Городи́ твої швидко вже догори ногами стануть.
— Що вже й споминати про це, Кириле? — каже Петро. — Сам я бачу, що біда надіходить звідусюди. Однак скажи мені щиро, нехай би хто, а ти́ вже чого йдеш против Сомка?
— Ех, і ти́ ж голова! — одвіту́є Кирило Тур. — Хто ж против йо́го йде? Що я вкрав у йо́го молоду, це ще лихо невелике. Молодої йому зовсім не треба: інше готується йому весілля! Та й не одному йому. Заграють вашій городовій старшині у запорозьку сопілку так, що затанцюють не́хотя. Уже що наші братчики задумають, чи добре, чи лихе, так швидче воду в Дніпрі зупиниш, ніж їх. Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе… Побачимо, що то станеться з ва́шою Україною, як приймуться няньчити її такі няньки!
— Не доберу я толку в твоїх річа́х, — каже Петро. — Що за охота тобі мене морочити? То заговориш буцім щиро, то знов туман у вічі пустиш. Покинь хоч на часинку своє січове юро́дство. Я чоловік без хитрощів: чому ж би й тобі не говорити просто?
Запорожець зареготав.
— Ой, козаче, — каже, — козаче! Та хіба ж на світі єсть хоч одна проста дорога? Ду́маєш іти просто, а за́йдеш чорт знає куди! Хотілось би чоловікові „не стояти на путі грішників, не ходити на совіт нечестивих, не сидіти на сідалищі губителей”, так що ж? Не всякому рівнятись із божим чоловіком. У того й думка й серце „у законі Господньому, поучається він закону Божому день і ніч”; а в такого ледачого, як я, хоч би думка і так і сяк, так серце не туди тягне…
— Куди ж тебе тягне серце? — спитав Петро. — Невже котюга знов думає про сало, да́рмо що натовкли вже пикою об лаву?
— Пфу! — аж плюнув з досади запорожець. — Ти йому образи́, а він тобі луб'я! Голодній кумі хліб на умі. Згинь ти з своїми бабами! Доволі чоловікові і без них смутку.
— Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло серце? — каже Петро.
— Куди б воно мене тягнуло! — каже запорожець, та й здихнув так важко, що Петро аж усміхнувсь: думав — яка вже нова вигадка.
А Кирило Тур мов і не чує його сміху; смутно похилив голову, ніби й забув за товариша, та й почав собі читати на пам'ять із Єремії (Петро слухаючи аж здивувавсь).
„Чрево моє, чрево моє болить мені, смущається душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби усли́шала душа моя, вопль рати і біди. Доколі зріти і́мам біжащих, слишащ глас трубний? Понеже вожді людей моїх синове буйнії суть і безумнії; мудрі суть, єже творити злая; благо же творити не познаша…”
— Ух! — каже здрігнувшись. — Братіку, мені не зна́ть що показалось… Проклятий прочухан зачинає кидать мене в трясцю. Та ось і моя хата. Засну, так усе минеться.
Приїжджають до хати, а назустріч їм вибігають мати і сестра Кирилова. Як же то зраділи сердечнії, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сідла, а він тільки всміхається.— Бачте? — каже. — Я вам казав, що нічого журитись! Та вже, ма́буть, вас так Бог создав, щоб усе киснути.
Хочуть його обнять, а він руками їх одпихає:
— Ні вже, — каже, — цього не буде. І так братчики трохи не прогнали з куріня́, що провонявсь, кажуть, бабою.
А Петру шепче: — Тепер мені так до обнімання, як грішнику до гарячої сковороди́.
Хотів Петро зараз іти додому, так Кирило запросив на чарку горілки; та й стара неня і сестра Кирилова кла́няючись просили, щоб хоч заглянув у хату.
— Ну, пані-матко! — каже Кирило Тур: — давай же нам тепер такої горілки, щоб і сам диявол зайшов у голову! Та давай цілу боклагу; таким лицаря́м, як ми, пляшки й на одного мало.
Як же внесли з комори горілки, Кирило Тур, замість щоб шанувати гостя, узяв боклагу та й почав цмулити з неї як воду. Мати, бо́ячись, щоб він не перепивсь, хотіла однять боклагу, а він:
— Геть, мамо, геть! Чоловік не скотина, більш ведра не вип'є.
І почав цму́лити, поки, знемігшись, упав без пам'яті на землю. Усі стривожились, а один Петро тільки знав, що цьому за причина. Він поміг жінкам піднять Кирила Тура з землі і положити на перину; далі попрощавсь і пішов до Гвинтовчиного хутора, міркуючи про все, що чув і бачив.