Чужинцї про українську справу
| Чужинцї про українську справу Відень: Союз визволення України, 1917 |
|
 |
|
ВИДАННЄ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ. ЧУЖИНЦЇ ПРО УКРАЇНСЬКУ СПРАВУ
(Анкета Союза визволення України)  ВІДЕНЬ, 1917. НАКЛАДОМ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ. |
|
І. Проф. Р. Ойкен, Добре право Українцїв: II. Др. П. Рорбах, Значіннє України для Европи: III. Кн. А. Лїхтенштайн; IV. Е. Пернерсторфер; V. Пос. Басерман: VI. Проф. Д. Шефер; VII. Проф. П. Сальвісберґ, Будуча Україна; VIII. Др. Ф. Шупп; IX. Проф. В. Онезорґе; X. Д. Тріч, Значіннє України та Росія без своїх інородцїв. |
З приводу виходу 100 ч. свого нїмецького орґану „Ukrainische Nachrichten“ Союз визволення України уладив анкету в українській справі. Учасникам анкети поставлено таке питаннє: „Яка ваша думка про українську націю та про її міжнародне значіннє в східній Европі тепер і в будуччинї?“ Отсе друкуємо відповіди на се питаннє в перекладї на українську мову:
Для усамостійнення українського народу маю повну симпатію, а се як з принципіяльних, так і з полїтично-практичних причин. Передовсїм видаєть ся менї, що се природне право своєрідного щодо мови й народности племени розвивати ся по своїй волї (seiner Art gemäß), нїякий инший народ не має права спинити йому сей розвиток або й тільки скривдити тому, що він не осягнув досї тої висоти, якої бажаємо культурному народови. Бо такий розвиток залежить від деяких обставин, що не випливають з волї даного народу й тому не поносять також жадної вини, як і не усправедливлюють жадної неприхильної думки про талановитість того народу; ясно стоїть усїм перед очима, якою нещасливою була щодо сього доля Українцїв. До такого принципіяльного розважання прилучаєть ся і полїтично-практичне. Ми далекі від того, щоб нападати на своєрідний і талановитий московський народ, але російська правительственна система з її ненаситною завойовницькою жадобою, яка столїттями безнастанно робила поступи, заслугує в інтересї загальної культури людства на найрішучійше відкиненнє й поборюваннє. А для сього нема жадного кращого способу нїж усамостійненнє Українцїв. Зокрема ми, Нїмцї, мусїли-б бути просто заслїпленими, колиб ми радо не повитали й по останнїй спроможности не схотїли помогти змаганням до незалежности, які наглядно ворушать ся серед Українцїв і виявляють ся в очевидних дїлах. Без сумнїву заходять тут великі трудности, не тільки супроти Москалїв, але й супроти Поляків, зокрема соціяльні умови справляють деяку заплутанину. Одначе такі замотанини можна розвязати, коли тільки маєть ся по обох сторонах поважну волю порозуміти ся і взаїмно признаєть ся один другому право та софізмами не угнїтаєть ся один другого; бо й тут справдить ся вислів: „Де воля, там є і шлях.“ З цїлого серця бажаємо, щоб і для Українцїв знайшов ся шлях, на добро для них самих й на користь для нас инших.
Останнїм европейським володарем, полїтиком і полководцем, що пізнав зовсїм різко та ясно пункт, де можна з корінем усунути російську небезпеку для Европи, був шведський Карло XII. Карло вів війну з Петром, сином царя Олексїя Михайловича, що прилучив правобічну Україну з Київом до Московщини. Від сього прилучення більшої части України до московської Росії датуєть ся великість Московщини й се злученнє зробило більше нїж у половинї азійську державу здатною зрости на найсильнїйшу великодержаву на европейській і азійській суші. І в Европі була Росія аж до відбудови Нїмеччини без сумнїву найбільшою могутньою державою. Але Петро Великий не був би в силї нїколи піти сею дорогою, колиб його батько не був підготовив для нього ґрунту на Українї й колиб він сам не відніс був побіди саме в тій хвилї, коли його противник замахував ся до удару на одиноко смертельнім місцї, на Українї.
Карло вирушив на Полтаву на основі союза з українським гетьманом Мазепою, що хотїв увільнити свій край від московського панування. Колиб сей плян був удав ся, колиб битва під Полтавою 1709 р. була скінчила ся шведсько-українською побідою замісць московською, перебіг всесвітньої історії був би прийняв цїлком иншу форму в двох останнїх столїттях. Не Московщина є властивою давньою Русю, лиш Україна. Її західна часть належала на початку 18 в. до Польщі, а східна до Московщини. Польща й Московщина подїлили ся краєм, бо нї одна нї друга не мала стільки сили, щоб її неподїлену задержати для себе й підбити. Сей подїл України мав за собою за часів Петра ледви пів сотки лїт. При иншім вислїдї битви під Полтавою — Карло XII вів війну не тільки проти Московщини, але й проти Польщі — правдоподібно була-б відзискала свою єдність уся українська земля, польська й московська часть, і була-б увійшла з західно-европейською державною системою у зверхню та внутрішню спільність. Та й у свідомости Европи не була на початку 18 в. Московщина Русю, а Україна. Коли Петро Великий прибрав титул царя Руси, запротестував французький посол, бо не годило ся, щоб Петро називав себе по однім краю, а над иншим панував. Правда, се було на половину справедливо, бо половина України належала до Петра, але се було заразом знаком того, що ще тодї була справжня згадка про історичний звязок річей.
Ствердженнє факту, що Росія не одна, а є три Росії, є передумовою того, щоб пізнати істоту російської небезпеки для Европи. Одна Росія се Московщина, — не давнїйша Русь, тільки друга, молодша, що повстала щойно тодї, коли стара Русь уже мала за собою історію цїлих столїть. Друга Росія се Україна, що простягаєть ся сьогоднї від Карпат по Кавказ і заселена 50 мілїонами людей, з того 35 мілїонами Українцїв. Третю Росію творять західні землі держави, здобуті від Петра Великого до Олександра I: Фінляндія, Балтійський край, Литва й Польща. З відірваннєм сих земель, що історично не належать нї до першої нї до другої Росії, гальмуєть ся російську небезпеку, але її не усуваєть ся на довго. До того територія, що лишить ся при Росії, число її жителїв і швидкість приросту все ще завеликі. Остаточна забезпека европейської культури може прийти щойно з хвилею відірвання та визволення України зпід Московщини. Через се повстала-б солїдна державна й національна рівновага в східній Европі.
Усякий вислїд сеї війни можна-б привитати, коли він пособить живущости української справи. Правда, не треба тепер вже побоювати ся, що проблєма України засне. Не беручи під увагу внутрішньої сили українського руху, забагато писало ся про неї для суспільности цїлої Европи, щоб до сього прийшло. Росія вже не позбудеть ся української Немезиди, все одно, яку хвилево приймає форму доля бажань Українцїв. Одначе чим сильнїйшою й нагляднїйшою буде гіпотека, яку дістануть сї бажання вже тепер з закінченнєм війни, тим лекше буде й по всесвітнїй війнї, коли робитиме дальші поступи загальноросійська кріза, заразом подбати за справу України, а з України за потреби культурної Европи.
Народ, що має прастару та славну історію, так само давню культуру й благородну лїтературу; народ, мова якого не є діялєктом, але різко відрізняєть ся від окружаючих національних ідіомів; народ, який рахують на мілїони та який заселює урожайну, заокруглену в собі область, має право на самостійність і вільний розвиток, які швидше чи пізнїйше мусить він дістати в нашім часї, коли панує національна ідея.
Не моя річ висловити ся в українській справі так, щоб се мало вагу докладного знання річи. Але на одно можу покликати ся, що я, наскільки се можливе без знання східно-европейських мов, чесно старав ся студіювати українське питаннє. Що про се появило ся в нїмецькій мові в книжках, брошурах і часописах, я, здаєть ся, все перечитав. Між тим є багато такого, що ворожо настроєне до українства. Я не віддалив ся через се від моєї первісної симпатії для українського народу. Тому, що нема сумнїву щодо того, що українська мова се, хоч близько споріднена з московською, все-таки самостійна мова, Українцї є так само самостійною нацією. Річ маєть ся зовсїм так само, як з Нїдерляндцями, а може ще й кориснїйше для Українцїв, що можуть рішити тільки учені, язикознавцї. Нїдерляндська (голяндська та флямандська) мова се з наукового погляду нїмецький діялєкт. Долїшньо-нїмецькі вояки в Бельґії порозумівають ся з флямандськими без великих трудностей. Одначе історичний розвиток відірвав Нїдерляндцїв від нїмецтва й вони дуже протестували-б проти того, щоб їх називати Нїмцями. І Нїмцям не приходить на думку забирати їх для своєї народности.
На Українї йшов розвиток инакше. Історична одність з московською державою триває чейже вже дуже довго. Коли Московщинї досї не вдало ся всати в себе Українцїв, се чейже має окремі причини. Передовсїм низький культурний рівень Росії завинила недостача відповідного шкільництва. Як що українська мова є дїйсно тільки діялєктом московської, загальна народна школа була-б мусїла без сумнїву дїлати русифікаційно. Такого впливу на масу не було. Дальше має окреме значіннє те, що Українцї се мужицький народ. Зденаціоналїзувати мужиків усе є тяжкою річю задля загального консервативного характеру селян.
Але — говорять — вони почувають ся скрізь Москалями. Се все-таки можливе. Правда, Українцї не є нацією без історії, вони мають по части велику минувшину, але вона свідомо не живе в масах. Вона жива тільки в кругах інтелїґенції. Національна традиція живе в масах тільки глухо. Розбудити її в подібних випадках усе було річю інтелїґенції. Досить пригадати історію чеського народу.
Якийсь час можна було сподївати ся, що знову повстане українська держава. Се минуло, хиба що Росія приневолить осереднї держави вести далї боротьбу. В такім разї могла-б стати ся ще неодна несподїванка. Яко холодні полїтики хочемо припустити, що велика більшість Українцїв лишить ся під російським пануваннєм. Чи Москалї по війнї вестимуть розумну національну полїтику, се ще питаннє. Насилою не зможуть вони зденаціоналїзувати Українцїв, швидше второпністю.
Тому для дальшого істнування й розвитку українського народу має дуже велике значіннє те, щоб досить велика його частина лишила ся поза російським пануваннєм в умовах, які сприяли-б духовій культурі. А була-б нею тодї та частина народу, що мала-б постійну притягаючу силу для цїлої маси народу, отже приготовляла-б пізнїйшу будуччину.
Бо могутність Росії можна зломити, а її лице відвернути від Европи тільки тодї, коли повстане українська держава, яка стала-б найсильнїйшим заборолом Европи проти російського варварства.
Українська справа видала ся менї між питаннями, які висунула війна, таким, що має зовсїм визначне значіннє. Від лїт слїджу за українською лїтературою та з приємністю стверджував я, як український рух з року на рік набирав сили. Для мене нема сумнїву, що нї Москалям нї Полякам не вдасть ся здавити сього усправедливленого національного руху. Здвигненнє самостійної української держави з орієнтацією на захід було-б найкращою обезпекою проти московської небезпеки. Російська полїтика перед війною і в часї війни доказує, яку вагу кладе Росія на вдержаннє свого українського посїдання, а також на здобуттє східної Галичини задля її українства.
Рухи Українцїв або Русинів знайшли свою вихідну точку в австрійській Галичинї; там є движущі сили для самостійної України, які впливають на російсько-українські ґубернїї, тому російська полїтика змагає до того, щоб зробити східну Галичину російською, змосковщити там українство та вбити українську ідею.
Одначе в інтересї осереднїх держав є, щоб повстала українська держава яко самостійний національний животвір і захист супроти російського завойовницького напору та російського насилування чужих народів.
Бажаю українському рухови сильного розцвіту.
Для спокою і безпеки Европи та для тривкости й становища союзних тепер осереднїх держав сеї части світа має незвичайну вагу перешкодити, щоб український народ на далї насилувано з московського та з польського боку й спинювано його в його природнім розвитку. На основі своєї історії має він таке саме право на окремішнє національне життє, як кождий инший славянський народ. Сеї правди не повинні спускати з очей безпосередньо інтересовані великі держави; тільки коли вони візьмуть її собі до серця, можна завести на сходї здоровий лад у відносинах і зробити їх здатними до життя.
Я не можу бути такого песимістичного погляду, що манїфест, який видала недавно Українська Парляментарна Репрезентація з уваги на будуче відокремленнє Галичини в австрійській монархії.
Вже відбудова Польського Королївства, яка покінчує остаточно з великопольським сном про державу „від моря до моря“, дає пізнати, що осереднї держави надумали ся поважно й щиро дати досї поневоленим і виснаженим граничним народам волю і право й нїяким робом не допустити, щоб поодинокі з них, визволені з російського ярма, наново прийшли в залежність, яка противить ся їх національній окремішности.
Тому, здаєть ся, се зовсїм виключене, щоб сеї засади не взято під увагу також у будучім відокремленню Галичини щодо Українцїв. Галичина не є нї історично нї етноґрафічно замкненою одністю, а крім того пороблені Українцям уже перед війною запевнення щодо їх національного й культурного розвитку задуже зобовязують Австрію, щоб при бажанім радикальнім внутрішньо-полїтичнім перестрою можна було їх відложити або лишити їх несповненими. Що більше, увага до них мусїла-б належати до задуманого „відокремлення Галичини“.
А вкінцї хвилево полїтичне поняттє „Галичина“ з огляду на теперішнє стратеґічне положеннє нестійке й так само не можна вже тепер сказати, які переворотові зміни покажуть ся, коли — як майже можна сподївати ся — Московщину, що нарушує спокій і ворожа культурі, відкинеть ся „за великі ріки“ й велика часть давньої України буде вільною. Розвитку справ повинні Українцї дожидати спокійно (guten Mutes). Вже стукає нїмецький залїзний кулак до брам Молдави й Бесарабії, але се не в звичаю осереднїх держав, що бережуть прав малих народів дїлами, а не пустими фразами, виставляти вексель (Zukunftswechsel) на вартости, які щойно треба здобути або вибороти.
Одначе Українцї можуть сподївати ся і великий круг їх приятелїв, яких здобули своєю рухливою та доцїльною вербунковою працею в останнїх лїтах, сподїваєть ся з ними!
(Відповідь прислав шан. автор з купелевого місця Orselina — Locarno в Швайцарії, зазначуючи в листї, що з причини хороби йому „неможливо так докладно відповісти на питаннє, як воно заслугувало-б на се“. Як найшвидшого виздоровлення бажаємо щиро нашому прихильникови, авторови знаменитих статей про українську унїверситетську справу, з якими читачі „Вістника“, на жаль, не могли познайомити ся з цензурних причин. Ред.).
1) Доля 38-мілїонового народу Українцїв се найбільша народовизвольницька справа Европи й має світово-полїтичне значіннє.
2) Якби нї скінчилась ся війна, навіть у найгіршім разї не можна анї знищити анї вигубити сього мужицького народу первісної сили, з багатими даними до його розвитку, з його більше нїж тисячолїтньою культурною традицією. Саме воєнні подїї пробудили наново його патріотичне почуваннє й сей рух устане не швидше, аж осягне свою цїль: веселий український народ у вільній державі.
3) В Нїмеччинї на очах росте спочуваннє до справи визволення України. Ще в першім роцї війни було тільки між небагатьома поширене знаннє полїтичного значіння України на будуче, а сьогоднї наслїдком працї союза нїмецьких пособників українських визвольних змагань „Україна“ воно стало спільним добром усїх освічених, що в силї мати світово-полїтичну думку.
4) Дуже недобре дивлять ся у Віднї й Берлїнї на спробу деяких українських полїтиків, що з Швайцарії кидають очима на почвірне порозуміннє та грають подвійними картами. Було-б бажаним, щоб українські орґанїзації зайняли становище супроти сього.
5) Нїмецькі приятелї Українцїв займають таке становище, що Польське Королївство не може простягати ся задалеко[1] на схід поза свої етноґрафічні межі, хоч вони й добре знають, що треба дещо простору. Проти польщення східно-галицького українства треба виступити й то з таким самим натиском, як проти спроби зіпхати галицьке нїмецтво з його державно-правного впливу.
Коли маю висловити погляд про українську націю та про її сучасне й будуче міжнародне значіннє в східній Европі, я сформулував би своє переконаннє щодо першого питання так: народу, що має понадтисячолїтню історію; який в тім протязї часу з все-таки малих початків: Полян, Сїверян, Деревлян, Лужичан, Уличів, Тиверцїв, Дулїбів і Волинян в 10 ст. розвинув ся в 20 ст. на другу з ряду славянську націю; що в цїлім своїм числї більший нїж Поляки, Серби й Чехи разом; що опущений цїлим світом, виданий то на монгольський залив, то на турецькі напади, то на польську й московську неволю, зумів заховати й виобразувати серед найтяжших обставин свою власну мову, багату й ріжнородну власну лїтературу й культуру; що в своїх релїґійних поглядах зраджує вільнїйший, глибший, менше поверховний і механїчний спосіб думання нїж сусїднїй московський народ; що вкінцї на духовім, церковнім і полїтичнім полї, бодай у своїх передових шарах, віддавна тяжів до заходу, а нїколи до Росії; що такого народу так само не можна знищити, як і на довго не може поневолити його проти його волї московський народ, який істотно йому чужий, а духово й антропольоґічно стоїть низше від нього. Але як що український народ має визволити ся зпід московства, що сильнїйше від нього числом, силою волї й полїтичним хистом, в такім разї треба його виховати до єдности, до більшої дїловитости, до енерґічнїйшого хотїння, в такім разї він мусить перемогти свій нахил до деякої мягкости й сентиментальности, до паралїжуючої резиґнації, свою вразливість на радикальні фрази й науки та шукати свого рятунку не в соціяльно-демократичнім світоглядї: від Клєона до Ґракхів, від чеських гуситів аж до нїмецьких новохрещенцїв, від анґлїйських індепендентів до сопартійників Дантона й Робеспєра, від французьких анархістів аж до радикальних південно-нїмецьких республиканцїв 1848 і 1849 рр. не зумів яркий радикалїзм ще нїразу нї заснувати нї удержати державного орґанїзму. Се задача, до якої він не здатний по цїлій своїй неґативній природї, що вміє тільки нищити, а не будувати. Тільки позитивні цїли, певно побудовані на непохитній силї переконання, на непереможнім хотїнню, на нїяким розчаруваннєм незменшенім оптимізмі є в силї довершити такого величезного дїла, яким буде визволеннє України зпід російського ярма. Таких Гераклевих чинів уміли довершувати дрібненькі области Швайцарії супроти великої держави Габсбурґів і Бурґундів, малі голяндські пасмуги супротив еспанського світового деспотизму, безприкладно виснажена й більше нїж до половини свого стану зменшена Прусія, яка все-таки виховала ся до самодисциплїни та стояла на такій моральній висотї, як нїякий другий народ всесвітньої історії нї перед нею нї по нїй, супроти наполеонівського панування над світом. Чому-ж не була-б в силї довершити чогось подібного Україна, яка без порівнання більша, без порівнання більше має населення, надїлена без порівняння кращими природними помічними засобами?
Що торкаєть ся другого питання, можу лише повторити се, що я вже давнїйше сказав у часописи Ukrainische Nachrichten (з 10 червня, ч. 90—91, стор. 5—6): „що вже саме почуттє справедливости та права, задоволеннє з кождого поступу культури, радість з кождого пособлення релїґійним і державно-горожанським свободам мусїли-б спонукати світ удїлити змаганням Українцїв до визволення зпід найбільше ворожої культури з усїх держав, до визволення зпід Росії — своєї повної симпатії й сильної помочи. А се тим більше, що Росія тільки наслїдком брутального нарушення права та постійно брутальним насилуваннєм загарбала Україну й досї удержала її. Але до сих загальних, христіянських, моральних, до сих ідеальних причин підперти й пособити українським змаганням прилучають ся для середньо-европейських держав розважання дуже реального роду, які мусять їх переконати, що їх власний інтерес рішучо домагаєть ся відірвання України від Росії. — Щойно відколи Росія заволоділа Україною й наслїдком знасилування України прийшла в посїданнє Чорного моря, попала вона в те вороже противенство, зразу до габсбурзької дуалїстичної монархії, а від 1878 р. також до Нїмеччини, яке характеризує історію східної Европи від півтора столїття. Щойно посїданнє України дало змогу повстати в Росії щораз гарячійшому бажанню зразу посїсти гирло Дунаю, потім прилучити Царгород. Се бажаннє зродило всї ті величезні інтриґи, заколоти, злочини, повстання та війни, які відтодї викликувала Росія з властивою собі безсовісністю та брутальністю на балканськім півострові. На Балканї не прийде швидше до спокою й до незаколоченого культурного розвитку, загрожуваннє европейського миру орієнтальною справою не устане швидше, аж поки не віддалить ся наново Росії від Чорного моря, а Україна не стане вільною державою, полученою з осереднїми державами.“
Вкінцї щодо міжнароднього значіння української нації в східній Европі для будуччини, здаєть ся менї, український народ у вищій мірі нїж кожда инша славянська нація покликаний задля усїєї своєї вдачі до того, щоб стати колись мостом між ґерманством і славянством. З усїх індоґерманських народів не стоять нїодні до себе так близько по своїм антропольоґічним прикметам, щодо народности та своєї істоти, як Ґермане та Славяне. В найвищім ступнї бажано, се просто необхідність, аби сї обидві великі ґрупи народів, що в них вдача, цїле чуттєве життє, отже також релїґія і музика без порівнання глибші й багатті нїж у Кельтів, Романів і Анґлосаксів, до яких належить теперішність і до яких належатиме колись будуччина, по довгім, ворожім взаїмнім не приятельстві знайшли ся яко приятелї побіч себе. Було-б бажане, щоб вони злученими силами утворили непоборну оборону передовсїм перед брутальним мамонїзмом Анґлосаксонцїв, що творить страшну небезпеку для гідности й поступу людського роду, а потім проти лукаво-безоглядної полїтики азійських народів, що при безсоромнім і фарисейськім еґоїзмі Анґлїї й Америки пішли до них у науку. Бо-ж проклямований Анґлїєю, а ще більше Америкою дух і деспотизм калитки се найнебезпечнїйший, найстрашнїйший і найогиднїйший деспотизм для гідности й волї людського роду, без порівнання ще фатальнїйший нїж деспотизм властолюбства, деспотизм Олександра, Інокентія III, Тамерляна, Пилипа II, Людвика XIV або Наполеона! Супроти того мамонїзму, що холодно й безмилосердно нищить усе чесне й ідеальне, всяку гідність і волю, злучене ґерманство й славянство творитиме колись охорону, що буде покликана берегти й боронити здобутих тисячолїтньою тяжкою культурною працею моральних, полїтичних і релїґійних дібр високо розвинених працею, освітою і самодисциплїною народів середньої і східної Европи проти небезпек, які щораз яснїйше запримічуєть ся зі сходу, а ще більше з заходу.
Російська небезпека лежить головно в тім, що ся держава з своїми приблизно 180 мілїонами населення, з своїм щорічним приростом населення тепер 3½ мілїона людей і з своєю точкою тяжкости, зверненою проти заходу, натискає й сягає своїми впливами поза свою европейську границю. Тому не може бути справжнього успіху проти Росії, доки не змінить ся сих відносин рішаючим способом.
І дивно, що в звязку з сим більше думано про Польщу, надбалтійські провінції та в кождім разі Фінляндію нїж про Україну, а се тому, що великому світови була Україна перед війною загалом майже невідома. Так далеко повірено російській думцї про одноцїльність населення Росії та про „малоруську галузку“ „русскаго“ племени.Щойно в часї світової війни полїтична свідомість Европи дещо більше познайомила ся з істнуваннєм українського народу з особливою, зовсім відмінною від московської окремішністю й можна сказати, що щораз більше поширюють ся погляд, по якому область України з своїми 40 мілїонами мешканцїв (30 мілїонів Українцїв і менше більше 10 мілїонів меншостей ріжних національностей посеред области української більшости) творить найбільший обєкт, який, відграє ролю у всесвітнїй війнї.[2]
Треба тільки застановити ся: Колиб не вдало ся більше нїщо тільки визволити Польське Королївство зпід панування Росії, се торкало ся-б менше більше 12 мілїонів населення, числа, яке знову здогонив би приріст російського населення в менше нїж чотирьох лїтах. І надбалтійські провінції та Фінляндія зі своїми багато меншими цифрами населення не багато значили-б. Але колиб удало ся визволити Україну зпід Росії та зблизити її під економічним і полїтичним оглядом до центральних держав, сим робом не тільки російський кольос зменшив ся-б о солїдне число 40 мілїонів душ, але й щорічний приріст сих 40 мілїонів замісць Росії виходив би на користь бльокови центральних держав, через що одержано-б навіть чисельно деяке вирівняннє між Росією і центральними державами.
Та до сього прибуває ще важний момент. Відірваннє Польщі й навіть ще кількох дальших областей з малим числом населення ледви чи потягнуло-б за собою відірваннє України від Росії. А відірваннє України потягнуло-б уже само собою також відірваннє инших російських інородцїв на заходї й полуднї европейської Росії та щойно сим робом усунено-б дїйсно й тривко російську небезпеку.
Правда, ще й в сїм разї Росія, обмежена в Европі в своїй істотї до Москалїв, мала-б все ще разом багато понад 100 мілїонів населення і через се найбільше число населення між усїма европейськими державами, але тут ріжниця в якости увільнила-б Европу від усякої журби за будучий напад Москалїв.
Область України також тому має таку велику вагу, що тут уміщена нерозмірно велика часть російської продукції. На саму Україну припадає з російської продукції вугля менше більше 70%, з продукції залїза й сталї кругло 60%, з російської надвишкової продукції збіжа припадає майже цїла скількість на Україну, що дає 60% російського жнива пшеницї, в російській цукровій продукції Україна бере участь 88%, а в тютюновій продукції 50%.
Продукція пшеницї
При сїм не рахували ми кавказьких областей нї до европейської, нї до азійської Росії. Цїкаво, що густота населення кавказьких областей стає щораз більша в напрямі на полудне — отже в напрямі турецької й перської области (Закавказє сильнїйше заселене нїж Передкавказє), коли область між московською головною збитою масою і кавказькими краями знов незвичайно слабо заселена: а саме вона має разом з калмуцькою і кірґізькою областю тільки густоту населення яких 10 на 1 km².
Ясно, що коли так маєть ся справа з густотою населення тої области европейської Росії, яка лишила ся-б по відірванню найголовнїйших чужих народів, не можна вже більше сподївати ся по сїм краю грізної полїтичної і мілїтарної сили розмаху. Відірваннє чужих областей зредукувало-б саме сильнїйше заселені части теперішньої Росії тільки на четвертину дотеперішнього виміру, з чого видко, що страта тих областей, як для Европи, так і для Росії означала-б без порівняння більше, нїж се можна бачити з самих числових зіставлень.
На основі сього всього не можна знайти досить високої міри для оцїнки значіння української справи. Україна творить дїйсно найважнїйшу частину найбільшої з усїх проблєм, які пустила в рух всесвітня війна, і який би нї був кінець війни, все-таки не можна собі подумати жадної будучої всесвітньої полїтики, в якій українська справа не відгравала-б визначної ролї, й ся обставина стоїть у дуже дивнім противенстві до факту, що цїле се питаннє ще вчора було майже зовсїм невідомим.
——————
- ↑ В таких думках Українцї й „нїмецькі приятелї Українцїв“ не зійдуть ся нїколи й під нїякою умовою. Всїх зусиль доложимо, щоб українська земля, відобрана від східного ворога, як найшвидше повернула в руки власника від ще гіршого західного ворога. Ред.
- ↑ Число населення України рівняєть ся населенню 16 самостійних держав Европи (розумієть ся, рахуючи від найменших, але все-таки разом з 7 королївствами). Цїлий балканський півострів разом з Румунїєю має з своїм числом населення 24 мілїонів небагато більше нїж половину населення України, до якої ми мали-б дорахувати в разї її відірвання від Росії також Бесарабію й південний Крим як енкляви (землї, заселені одним народом серед чужого окруження). Також щодо поверхнї ся область майже подвійно така велика, як цїлий Балкан.
на 1917 р.
Обіймає поверх 500 сторін друку, містить 103 ілюстрації й численні статї з области культурного, економічного й полїтичного життя українського народу по обох сторонах кордону та найкращі взірцї поетичної творчости національних поетів.
Калєндарь Союза містить між иншим найдокладнїйший огляд воєнних подїй за два роки й ще докладнїйший огляд українського життя в Росії від початку українського національного відродження до останнїх часів і статї про полїтичні змагання українського народу в часї війни.
Призначена в цїлости для національного освідомлення найширших народнїх мас, Памяткова книжка Союза поза калєндарними відомостями ніколи не стратить на вартости та буде для кождого Українця
Цїна калєндаря 2 К 50 сот. в оправі 3 К 70 сот.
З пересилкою 4 К.
Австрійські жовнїри-Українцї й російські полонені,
котрі замовлять книжку безпосередньо в Союзї у Віднї, дістають калєндарь по зниженій цїнї — за 2 кор. в оправі 3 К 20 сот. З пересилкою 3 К 50 сот.
Гроші надсилати почтовим переказом на таку адресу: Wien, VIII., Josefstädterstraße 79, T. 6. Administration des Nachrichtenblattes des „Bundes zur Befreiung der Ukraina“. На бажаннє висилають ся чеки почт. щадницї ч. 107.090. В Нїмеччинї замовляти „Памяткову Книжку“ по такій адресї: Zentralstelle des Bundes zur Befreiung der Ukraina, Berlin, W. 66, Leipzigerstraße 131.
|
Купуйте дешеві й загально-доступні видання
Союза визволення України: К.С.
Набувати можна отсї всї книжки Адмінїстрації видань Союза визволення України. Wien, VIII., Josefstädterstraße 79, II. St., T.6. На жаданнє висилаєть ся почтовий чек ч. 107.090.
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|