Шевченко (збірка)/Поезія всепрощення
| ◀ Живе слово | Шевченко Поезія всепрощення |
Шевченко й українське письменство ▶ |
|
|
Коли я перегортаю давно знайомі, читані й перечитані сторінки „Кобзаря“, то найдужче вражає мене надзвичайно яскрава етичність Шевченкового світогляду. Поет неначе у собі самому вживив ту вічну тугу за правдою в людських стосунках, що од віку хвилювала й хвилюватиме всіх кращих заступників людської породи, що по-вік вічний буде метою щиро-людського життя. Етична краса, краса любови і всепрощення — сяють з кожної сторінки „Кобзаря“ і що-до цього, то Шевченко певне єдина між поетами всіх країн і часів надзвичайно цільна людина, душа якої не знала хитаннів та компромисів, вірила в правду й надіялась на її перемогу в житті, особистого лиха не пам'ятаючи.
Звичайно — це була людина і нічого людського не цурався Шевченко. Але чим він органично не міг бути — то це деспотом, не міг напастувати когось, не міг чужої волі силувати. До деспотства, до насильства мав він органичну й глибоку огиду, якої певне не здолав би перемогти, коли б і схотів навіть. Цю огиду до насильства викохав у собі Шевченко з самого малечку, ще з того часу, як „малими ногами“ вештався по околицях рідного села „та людей шукав, щоб добру навчили“, але замісць людей знаходив — катів і нелюдів. Оці перші, що йому трапились, кати — мачуха, дядько Павло, „великий катюга“ та вчитель-дяк, — і посіяли в Шевченкові перше насіння тієї огиди до насильства, що зробилася переважною в його духовій вдачі рисою. Принаймні згадавши опісля в автобіографії дяка-п'яницю, Шевченко додає, що той перший на його життьовій дорозі деспот зародив у йому „на всю жизнь глубокое отвращеніе и презрѣніе ко всякому насилію одного человѣка надъ другимъ“. А те, що опісля бачив Шевченко й чого зазнав на віку, тільки зміцняло в йому цю огиду й призирство до всякого деспотства.
Зазнав він — ми знаємо чого. Кріпацько-льокайська ліврея, знущання якого-нибудь Ширяєва, поневіряння по світах за-молоду, потім безпорадна свідомість політичного гніту й соціяльної неволі людей-братів у того чи иншого полупанка, що ним і „Данта старого можна здивувать“; потім підступний донос, кріпость, допити, Орлов з Дубельтом і смердюча казарма з її десятьма роками неволі, та ще якої неволі!… „Десять літ! — пише Шевченко в листі до Кухаренка, — друже мій єдиний, вимовить страшно… а витерпіть?“… І ми можемо зрозуміти Шевченкову огиду до насильства: так рясно катів і деспотів стрівалось йому на дорозі, що велика душа його не могла не перенятись праведним гнівом та обуренням проти всякого насильства. Але по-за цим не лишили вони инших слідів на душі Шевченковій, не прищепили їй самій ні жорстокости, ні мстивости, — не счерствіла вона й не охолола в своїй святій любові до правди та до людей. Сам навіть Шевченко дивувався з цього.„Чудно ще ось що, — пише він у своєму щоденнику, — усе оце горе невимовне, усякі пониження й знущання минули, ніби й трохи не торкаючись мене. Ані найменшого сліду вони по собі не лишили. Досвід, кажуть, то найкращий учитель. Але гіркий досвід повз мене пройшов невидимкою. Мені здається, що й тепер я такий самісенький, як був і десять літ тому. Ані єдина риса не одмінилась у моєму внутрішньому образі… І од щирого серця дякую моєму Всемогущому Творцеві, що він не дав страшному досвідові своїми пазурями залізними торкнутись моїх поглядів, моїх ясних, мов у дитини, вірованнів“.
Власне нічого дивного в цьому немає. Шевченко був не з тих, кого можна зігнути: швидче ламаються такі люде, пропадають зовсім, нїж піддаються під щось лихе. Немов до міцного дуба, до його можна прикласти відомий вірш Руданського:
Нехай гнеться лоза, —
А ти, дубе, кріпись
. . . . . . . . . . . .
І ввесь світ обдивись
І усе роспізнай,
І що доброго є —
Ти у себе впивай
І у силі, в добрі
Як скала затвердій…
І справді, м'ягкий і по-дитячому лагідний в особистому поводінні з людьми, Шевченко був крем'яним, немов скеля та в своїх поглядах і переконаннях. Відомо, що на допити він з усіх братчиків ставився найбільш незалежно й з найбільшим почуттям власної гідности. „Въ незабвенный день объявленія мнѣ конфирмаціи, — згадує Шевченко опісля в щоденнику, — я сказалъ себѣ, что изъ меня не сдѣлаютъ солдата. Такъ и не сдѣлали“… Система насильства найшла тут на дужу надзвичайно й міцну індивидуальність, якої жадними способами не могла зігнути, хоч з усієї сили до цього й бралась. Духова организація поета перетерпіла всі спроби над собою і кінець-кінцем насміялася з них. Вільнолюбний дух Шевченка не боявсь ні кари, ні насильства над собою особисто. Характерна з цього погляду поезія. — „Якось то йду я у ночі“: поет з своїми таємними думками про волю опинився перед брамою Петропавловки, цієї могили всякого вільнолюбного змагання, що й самому Шевченкові добре таки далась у знаки. Здається, занадто промовистий нагад про те, що вже витерпів поет за свої змагання. Але, — каже Шевченко —
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув,
Та й знову думать заходивсь
Про теж таки, що й перше думав.
І знаючи моральну силу Шевченка, його незломність та гарт душі — иншого ми й не могли сподіватись.
Дивно зовсім не це. Дивно, як людина, що стільки витерпіла змалечку й до сивого волосу, могла не тільки зберегти віру в правду та братерство, віру в людину, а навіть вище знестись — перенятись тим духом високої вибачливости і всепрощення, яким дихають на вас сторінки „Кобзаря“. Витерпіти лихо може кожна дужа й міцна духом людина, але не зайнятись вогнем запеклости серед тих ворожих і несправедливих мук, але не счерствіти серцем, не запалати зненавистю проти особистих ворогів за їхні знущання — на це треба надзвичайно чистого серця, треба такої великої й широкої душі, котра може охопити не тільки сучасне, але й майбутнє, зрозуміти не тільки події, але й причини їхні. „Все зрозуміти — значить усе простити“, каже французське прислів'я і зазначена у Шевченка риса всепрощення показує, як багато розуміла в людській душі оця велика людина з великим серцем.
Він умів ненавидіти — палко й безоглядно ненавидіти — лихо й лихі вчинки, а надто всяке деспотство й насильство та покірливість перед силою; умів і картати ці вади гострим, як ніж, словом, підіймаючись під час найвищого обурення до прокльонів, закликаючи „правду-мсту“ до роботи, проповідуючи рішучі вчинки („Я не нездужаю, нівроку“ й инші). Це все випливало з органичної огиди Шевченка до всякої кривди та насильства. Але разом Шевченко вмів і прощати, — так прощати, як рідко хто може з людей, і ця риса всепрощення, та ще в обставинах життя Шевченкового, це з одного боку найкоштовніший самоцвіт його душі, а з другого — найбільш може принадна сторона натхненних сторінок у „Кобзарі“, скроплених отією найвищою етичністю, що блискучим повинна стати ідеалом для кожної людини.
В чудовій поезії — „Мені однаково“ Шевченко поставив, скажу так, межу між прощенними й непрощенними кривдами людськими.
В неволі виріс між чужими
І не оплаканий своїми
В неволі плачучи умру, —
умру забутий на чужині — таку страшну поетові долю малює творча фантазія. „Мені однаково“ — одказує на це поет, він з цим може помиритись, може простити свою особисту кривду, неволю, забуття, сльози й муки.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені!
От за віщо нема опрощення — за кривду иншому, за кривду людську в широкому розумінні слова, вживлену в тій колективній кривді, що на рідний край спадає. Свою особисту кривду кожен має право простити — то його діло; але колективної кривди ніхто не може дарувати, не може давати амнистії за мерзоту над иншим — от як рішив собі це питання Шевченко. Зненависть його до лиха та кривди, до насильства та деспотства йде разом, в одній парі, з любов'ю до людини і багато передумує Шевченко, поки зважиться кинути свій важкий присуд.
В зазначених допіру межах чиста, велика душа поетова широко користується з права милувати і прощати, і в „Кобзарі“ ви знайдете багато зразків цього щиро-людського почування. Ось, напр., „відьма“, зневажена в своїх найкращих почуваннях коханої й матері, з ростоптаним серцем. Люту зненависть повинна б вона носити в своєму серці та бажання помсти. Проте, одібравши прощення од свого батька за йому заподіяні муки, вона й своєму серцеві знайшла чистий рай:
Все забула
Злеє і незлеє;
Всіх простила, всіх любила.
Простила навіть своєму найлютішому ворогові-панові, що не тільки з неї насміявся, а занапастив навіть свою та її дочку. „Я прощаю, я давно простила“ — проказала „відьма“, спіткавши на божій дорозі свого кривдника і
Сорокоусти наймала,
У Київ ходила
Та за пана, за ворога
Господа молила.
Ось вартовий, москалик з поезії „Не спалося, а ніч як море“. Тут знову драма з паном у головній ролі, — як часто в таких драмах у Шевченка головні ролі належать панам! — знов ростоптане серце, розбите життя, од якого тікає парубок у москалі, не знайшовши ворога, щоб зараз же помститись. Але тут, у москалях, ворог знов перед ним, помститись можна, та на пораду: „ну, вотъ теперь и приколи“ — москалик відповідає:
Нехай собі. А Бог поможе.
То й так забудеться колись.
Рука не здіймається, хоч перше вона стискала ножа на кривдника, а серце горіло бажанням помсти за кривду. Забуття, а потім прощення. „А його забудьте, други, і не проклинайте“, — пише з тяжкої неволі сам Шевченко про людину, що довела його до тієї неволі („Згадайте, братія моя“): і тут не знайшлось прокльону проти ворога за особисту кривду. Так само й герой „Москалевої криниці“ не пам'ятає лиха, що розбило йому ціле життя —
Хоч би тобі лихе слово
Почув хто од його.
Таким же рефреном — „отак, люде, научайтесь ворогам прощати“ — кінчається й нова історія кривди та зради („Між скалами неначе злодій“), знов така звичайна і така обурлива історія. Проте й тут ображений, знайшовши свого ворога, жінку-зрадницю, в нещасті,
Заридав, як та дитина,
І — простив небогу.
Мало того — мотив всепрощення Шевченко зводить на міру якогось ніби світового закону, якогось вищого принципу, обов'язкового для людини. Пам'ятаєте чудову його „Лілею“, цю легенду про чисту душу, що страшними муками відпокутувала за чужий гріх, за чужу кривду і знущання? „Я умерла — росказує чиста лілея —
Зімою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині, —
Цвітом білим, як сніг білим,
Гай возвеселила.
І не самий гай. Ті люде, що знущалися з бідолашної дівчини за життя, що болотом обкидали її — тепер не навтішаються з її душі — тієї чистої лілеї, що процвітає „в гаї і в теплиці і в білих палатах“. І питання гірке виривається у лілеї:
Скажи ж мені, братіку,
Королевий цвіте —
На що мене Бог поставив
Цвітом на цім світі,
Що б людей я веселила —
Тих самих, що вбили
Мене й матір?
На що — нема на це відповіді. Королів цвіт тільки „схилив свою голівоньку на білеє личенько лілеї“… На що так діється — не відомо, але так діється і це розумів і виправдав великий поет всепрощення. Бо він знає, що тільки
Примиренному присняться
І люде добрі, і любов,
І все добро. І встане рано.
Веселий і забуде знов
Свою недолю; і в неволі
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов („Відьма“).
Навіть у неволі!…
В усіх зазначених творах Шевченка мотив всепрощення має виразно особистий характер. Людина, зневажена й ображена, не хоче пам'ятати своєї кривди, не проклинає за неї, прощає, добром за лихо платить. Це цілком натурально, вважаючи на той поділ на прощенні й непрощенні гріхи, який сам Шевченко визначив у поезії „Мені однаково“. Але єсть у Шевченка зразок прощення, до того ж найбільш може виразний і блискучий, який ніби то переходить оцю міру гріхів прощенних. Маю на думці знаменитий суд над Нероном у „Неофитах“:
О, Нероне,
Нероне лютий! Божий суд
Правдивий, наглий серед шляху
Тебе осудить… Припливуть
І прилетять з всього світа
Святії мученики — діти
Святої волі; круг одра
Круг смертного твого предстануть
В кайданах і… тебе простять.
Здавалося б, гріхи Неронові далеко виходять по-за межі особистих кривд, — тих кривд, за які можна сподіватися прощення. Тут гріх проти „святої волі“ зроблено, а цього гріха Шевченко не прощав ніколи нікому. Проте, розглянувши епізод з „Неофитів“, ми побачимо, що він не тільки не стоїть осторонь од инших епізодів всепрощення, а коли хочете — єднає їх усі, доводячи всепрощення до найвищої міри, на яку може людська натура знятись.
Вже з попередніх епізодів ми бачили, що мотив прощення у Шевченка здебільшого виявляється тоді, коли кривдник стоїть або на божій дорозі, або на такому щаблі свого занепаду, що далі вже не може нікому шкодити. Таким бачимо пана з „Відьми“, або жінку з поезії „Між скалами“. Цей мотив введено і в „Неофити“, в епізод суда — божого, завважимо — над Нероном. Не забуваймо, що суд має одбуватися „круг одра, круг смертного“ Нерона, а друге — оті, що простили —
Вони — брати і християне,
А ти — собака, людоїд,
Деспот скажений, —
як обертається поет до Нерона. Цим поясняється власне все в тій чудовій картині всепрощення. Ворог безсилий, скинутий з того місця, де він може шкодити — вже не ворог, деспот з приборканими руками вже не деспот. До його можна почувати огиду за лютії вчинки, за кривду, зраду, насильство, але не можна ворогувати, не можна мститися йому. І вибравши такий виразний зразок всепрощення, Шевченко немов підкреслює цим те вимагання вищої правди й вищого суда, яке він скрізь і завжде прикладає до людини.
Мотив всепрощення — не єдиний високої етичної ціни мотив у поезії Шевченка. Він стоїть у зв'язку з загальним гуманитарним характером всієї його поезії і всього одноцілого світогляду. Цей мотив природно виникає з Шевченкового погляду на людину, як на брата всіх людей, а на правду та любов, як на обов'язковий постулят у людських стосунках. Правда і любов, воля і братерство, а як їх наслідок — всепрощення, це звичайні мотиви Шевченкової поезії, яка вся укладається в зазначені рямці, вся глибоко перенята ними, — перенята навіть утих „крівавих“, як от „Гайдамаки“, творах, що виставлялись иноді за зразок „кровожадности“. Шевченко й тут самим лишається собою. Додержуючи правди реальної, він малює нам кріваві картини, що жахом переймають душу, але його етичні переконання з обуренням протестують проти звіря, що прокидається в людині.
Що то там твориться?
Треба глянуть та росказать, —
каже Шевченко як-раз у тих самих „Гайдамаках“ і зараз же з почуттям болю й сорому додає:
Бодай не дивиться!
Бодай не дивитись, бодай не казати,
Бо за людей сором, бо серце болить.
І так болить йому всюди, коли він бачить кривду, чи знущання, чи насильство людини над людиною…
Ця неминуща у нашого Кобзаря етична риса й робить надзвичайно принадною поезію Шевченка, навіть коли не зважати на її художні прикмети. В душі у поета кожна душа, а надто окривджена й зневажена, знаходить собі рідні струни, і мимоволі вони озиваються суголосними нотами й захоплюють своєю красою. Мимоволі теж з пошаною та любов'ю схиляєшся перед цією великою людиною з великим серцем, що вміло ненавидіти, але вміло теж любити і — прощати…
- 1912.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|