Що таке поступ?/VIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Що таке поступ?
Іван Франко
VIII
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Зовсім інакше говорять учені природники, особливо ті, що займаються дослідом життя і розвою в природі. В природі, особливо в так званій живій природі, т. є. в царстві ростин і звірів, бачимо також певний поступ. Знаходимо там насамперед дрібнесенькі сотворіння, не видні для голого людського ока, зложені всього з одної або кількох живих клітинок. Живе таке сотворіння, насисаючися поживи зі свого окруження, не гине, але розпадається на дві або більше частинок, і ті починають знов жити так само, як їх батько, і знов не гинуть, лише розпадаютьсн і множаться без кінця. І не знати, куди числити таке сотворіння, чи воно звірик, чи ростина. На вищих ступнях стоять сотворіння, подібні до тих найнижчих, але такі, що в їх тілі починає робитися деякий поділ праці: з їх клітинок виходять живі ниточки, що служать або до порушування, або до хапання поживи. У інших сотворінь із таких клітинок та ниточок робляться малесенькі ротики, ссавки, ніжки, із них стаються звірики; у інших постають корінці, гіллячки, шапочки, із них виходять ростини. І знов бачимо довгий ряд ступнів, ніби сходів; на кожнім вищім ступні в тілі такого сотворіння поділ праці більший, праця виконується докладніше, членів і суставів більше, вони різнорідніші та ліпше припасовані до своєї роботи.

Покладіть лише обік себе на одній дошці кільканадцять ростин: такий зелений водоріст, що виглядає як один волос, такого гриба, що його називають пістряком, земним серцем або труфлею і який виглядає мов бараболя, а далі правдивого гриба; у якім, окрім кореня, розпізнаєте шапку, зложену з верхньої шкірки, білого м'яса під нею і руркуватої верстви внизу; положіть далі грубошкірого лопуха, стебло трави, корч папороті, а нарешті, жолудь із молодого дубчака, яблуко і квітучу яблуневу галузку, цвіт рожі та фіалки. Побачите самі, яка величезна різниця в будові тих ростин, як у одних усі сустави прості та нечисленні, нема ні цвіту, ні овочів, ні різнорідних барв, ані запаху, а як інші розвивають у собі чимраз більше суставів, чимраз кращі прикмети.

Коли ті ростини лежать перед нами на одній дошці, то можна би думати, що вся та різнорідність виросла разом рівночасно, так, як виростає тепер щовесни. Але досліди над історією природи показали, що не так воно було, що ся теперішня різнорідність – то здобуток довгого розвою, який тривав мільйони літ; що зразу на землі були справді лише найпростіші, зовсім безбарвні ростини, що вони звільна розвивалися, набирали чимраз більше членів та суставів, пристосовувалися до різнорідних обставин та різнорідної поживи, набирали барви, смаку та запаху, мандрували з моря на сушу, із краю до краю, - одним словом, що й тут маємо розвій та поступ, дуже подібний до того, який ми бачили між людьми.

Ще виразніше можна се бачити на звірах. Досить порівняти такого черв'яка (глисту), рибу, хруща, паука, мотиля, жабу, миш, лилика з конем, журавлем та мавпою, щоб переконатися, яка тут величезна різнорідність та який розвій від простих, мов згруба обтесаних форм, аж до найбагатших та найскладніших у мавпи. Досить сказати, що черв'як жиє без очей, без рук, без ніг, без голови, що весь він властиво в тільки один живіт з ротом напереді а відходом іззаду, щоб пізнати, як дуже упрощене тут звіряче життя. А не забуваймо, що той черв'як зі своїм тілом зложений з великого числа м'ясистих обручечок, а кожна така обручечка має в собі много мільйонів живих клітинок і то уложених не як-будь, а в певнім сталім порядку, і ми зрозуміємо, що та проста будова черв'якового тіла відбігла уже дуже далеко від тої найпростішої животини, що складається всього-на-всього із одної клітинки. Розуміється, що й тут ступні, які відділюють досконаліше збудовані тіла від менше досконалих, се також сліди розвою звірячого світу на протязі многих мільйонів літ.

До половини минулого віку учені природники не вміли вияснити, яким то способом і для чого із найпростіших одноклітинних животин з часом мусила витворитися ота величезна сила та різнорідність ростин і звірів, яку бачимо нині. Аж 1859 року англійський учений Дарвін виступив з думкою, що головною силою, яка перла і досі пре всі животвори до ненастанного розвою, була боротьба за існування.

Ті слова – боротьба за існування – розумів Дарвін дуже широко. Він доказував тисячами прикладів, що рослини і звірі, не знаходячи собі в якімсь місці досить поживи, або вигибають, окрім певного числа таких, що вспіли запевнити собі поживу, або переносяться на інше місце, або перемінюютъся потроху, припасовуючи себе поневолі до іншого способу життя і до іншої поживи. Як то у нас кажуть: голод вовка з лісу гонить. Сей голод вигонить деяких риб і ранів на береги, на сушу, і загонить деяких звірів у воду. Він вигонить омелу рости на вершинах дерев і змушує картоплю робити собі цілі магазини поживи в своїх бульбах, прирослих до коріння. Додаймо до того, що кожна животина має непереможний наліг не лише вдержувати своє життя, доки можна і як найліпше можна, але надто лишати по собі якнайчисленніше і якнайсильніше потомство, приспособлене до дальшої боротьби за існування. В тій ненастанній боротьбі, що ведеться на землі мільйони літ, клітина пожирає клітину, рослина рослину, звір рослину або звіра, вищі роди нижчих, а самі найнижчі раз у раз пожирають усіх інших. Очевидно, - твердить Дарвін, - у тій ненастанній боротьбі перемагають ті осібники і ті роди, що покажуться сяк чи так найсильнішими. Отже у одних перемога здобувається величезною плодючістю, у інших кремезною будовою тіла, у інших витривалістю на студінь, на спеку, на мокроту, на сухість, на голод, нарешті ще у інших прикметами розуму, хитрістю та оглядністю, відвагою або боязливістю. Чоловік, найвище зорганізований з усіх, зробився паном усіх животворів власне завдяки величезному розвоєві своїх духовних здібностей.

Дарвінова наука, з якої тут подано найзагальніший нарис, мала величезний вплив на людське розуміння живого світу. Хоч вона не витворила поняття розвою і поступу, але подала нам ключ для його зрозуміння. Не диво, що деякі вчені природники дарвіністи (прихильники Дарвіна) пробували тим ключем, здобутим із вивчення живої природи, відімкнути також велику загадку людського поступу, відповісти на докучливі питання, відки взялася та страшна нерівність між людьми, чи вона потрібна, чи мусить бути вічно, а-бо чи з неї можливий який вихід? Їх відповідь – маю тут на гадці головно великого німецького природника Ернста Геккеля – була дуже проста.

Чоловік, щодо свого тілесного устрою, такий сам твір природи, як і всі інші, і так само підлягає законам природи, а особливо великому, всесильному законові боротьби за існування. Вся людська історія, се ненастанна боротьба, ведена різними способами, а все для єдиної цілі, аби удержати себе і своє потомство. В тій боротьбі раз у раз гинуть мільйони людей, в ній на протягу звісної нам історії погибли тисячі і мільйони громад, племен і народів, лишаючи місце іншим, сильнішим, здібнішим, щасливішим. Власне в тім, що в тій боротьбі удержуються сильніші, здібніші та тривкіші, лежить джерело людського поступу. Теперішній стан людей є витвором тої віковічної боротьби: він так само конечний і природний, як конечна і природна сама боротьба. Нерівність людей між собою, се неминучий витвір боротьби; вона не є нещастям для людей, але власне основою дальшого розвою і дальшого поступу. Навпаки, рівність, коли б яким чудом далося її зробити між людьми, була би для них найбільшим нещастям, бо довела би їх до цілковитої байдужності і закостенілості. Але сього нема чого боятися, бо сама природа дбає за те, аби між людьми не було рівності. Дарвіністи як у природі, так і в відносинах між людьми завсіди стоять на тім, що хто дужчий, той ліпший; хто переміг у боротьбі, той і має право за собою; і що значить та невеличка меншість людей, що в теперішніх часах держить в своїх руках мільйонові маєтки, мільйонові армії, багатства, власть і силу і знання, здобуті працею незліченних поколінь, має право уживати всього того по своїй уподобі, дбаючи про величезну більшість робочої та поневоленої людськості лише на стільки, щоб і будучі покоління щасливих панів і переможців мали ким послугуватися та з кого збагачуватися. Природа, говорять дарвіністи, не знає жалю, ані чутливості. Вона посвячує мільйони осібників на те, аби удержати при житті якусь вищу форму. Милосердіє для слабих, покривджених та поневолених, яке проповідується між людьми, се властиво фальшиве чуття, противне природі і шкідливе для природного розвою. Свобода боротьби, то повинна бути основа людської політики. Нехай сильний показує свою силу, нехай слабий борониться або гине, суспільність не повинна в те мішатися, а з того свобідного змагання витвориться дальший, чимраз кращий поступ.

На жаль, пани дарвіністи, виголошуючи такі погляди, занадто добре придивилися життю щупаків у воді та вовків у лісі, а трохи замало продумали історію людського роду і власне те, що в ній є відмінне від історії рослинного і звірячого розвою. Придивимося ж, що воно таке і на що не хочуть звертати уваги вчені дарвіністи при осуджуванні історії людського поступу.

В царстві звірів і рослин бачимо двоякий розвій, що проявляє себе досить неоднаково. Деякі животвори живуть одинцем, а інші купами, більше або менше здруженими громадами. Ми згадували вже про ті малесенькі животвори, зложені з одної клітини, різні бацили, бактерії, діатомеї, форамініфери та інфузорії. Можна сказати, що їх майже не торкнувся розвій: які були перед мільйонами літ, такі є й досі. Властивий поступ починається аж там, де наступає здруження: отже при животворах многоклітинних, а далі там, де кілька, кількадесять окремих животворів збирається докупи для спільного життя. Одним із найсильніших двигачів поступу являється розділ різних полів, мужеського і женського, а потім їх співділання при плодженні та виводженні потомства. Сей розділ бачимо вже в царині рослин; маємо, приміром, коноплі накопні (мужеські) й матерні (женські). Далеко виразніший і важніший сей поділ між звірами. Дальший наслідок сього поділу, се здруження матернє з потомством у вищих звірів, де мати мусить більше або менше довгий час годувати та оберігати своє потомство. Вже тут безоглядна боротьба за існування, перевага сильнішого над слабшим уступає набік, бо сильніший (мати, часом і отець) оберігає слабшого (дітей).

Але у інших звірів бачимо ще щось більше. Бджоли та мурашки творять цілі держави, громади, зложені з многих тисяч осібників, зорганізованих для дружної боротьби за існування. Внутрі такої організації боротьба майже зовсім устає; організація сама в собі живе дружно, різниці між сильними й слабими пропадають, цілість виступає дo боротьби за існування і як єдність. Для удержання тої цілості кожна одиниця приносить жертви, прим. кожна бджола тратить свої полові органи і робиться безплідною, кожний трут (самець) робиться безоружним дармоїдом і мусить гинути наглою смертю по доповненні свого громадського завдання. Значить, з погляду самої дарвіністичної науки кожна одиниця в бджолянім царстві поступає зовсім протиприродно, ослаблює себе в боротьбі за існування на те тільки, аби коштом того загального ослаблення зложити докупи велику і міцну цілість – бджоляне царство. Як бачимо, боротьба за існування може мати різні форми: одна форма – се поєдинкова боротьба, така, яку бачимо у щупака або вовка, а друга форма, се громадська боротьба, яку бачимо у бджіл та мурашок.

Чоловік хіба на найнижчім ступні дикості задоволявся такою вовчою боротьбою за існування, та й то ще хто знає, чи так; у деяких мавп ми бачимо вже життя в більших або менших громадах, серед яких видно початки певного порядку й дружності. А ціла історія людського роду, то властиво історія здруження людей, зливання одиниць і дрібних родин у громади, племена та держави. Первісна, вовча боротьба за існування приймає в такім громадськім житті зовсім інші форми, вироджує інші почуття та цілі, а поперед усього почуття єдності та дружності людського роду супроти всієї решти природи. От тим-то думка дарвіністів, що люди повинні боротися за своє існування без огляду на людяність, по-вовчому, по засаді: хто дужчий, той ліпший, є властиво запереченням поступу в цій формі, в якій він одиноко можливий між людьми, і значила би властиво цофнення чоловіка на становище вовка або дикуна.