Багатий дуже Кочубей:
Його ланам конця немає,
Його отара скрізь гуляє
В зеленім лузі без людей;
А луг аж стогне під волами,
Під кіньми гарними й вівцями.
Багацько у його добра,
Отласу, хутра і срібла,
На-видноці і під замками.
Та пишний Кочубей не тим,
Не довгогривими конями,
Не батьківськими хуторями,
Не злотом, бачите, яким
Його що-год дарує Крим —
Дочкою гарною своєю
Ти забагатів, Кочубею!
Та й правди нічого ховать,
Нігде нема Марусі рівні,
Вона мов квітка та дубрівна,
Що тілько стала розцвітать,
Тополя буцім на могилі,
Гинкий та гнучий стан премилий;
Як шум біліє вся вона;
Кругом дівоцького чола,
Мов хмари, коси бовваніють,
Як маківочка — ріт красіє,
Очиці — як зірки блищать.
Вродливая, ні втять, ні взять!
Та не одною ліпотою
Маруся звісна стала всім;
А більше розумом своїм,
Вітливим серцем і цнотою.
Зате моторних женихів
Свати товчуться у порога,
Та щось вінця, мов кайданів,
Лякається моя небога;
Всім молодим — гарбуз як тут,
Аж ось свати гетьмана йдуть.
Старий він, спітканий війною,
Годами, працею, смутою;
Що-ж? Дух Мазепи закипів,
І — знову гетьман полюбив!
Хоч він до пелеха сідого
Із парубіки молодого
Не перескочив — пережив.
Не сарна під байрак втікає,
Орла почувши на спині;
По сіням панна похожає,
І жде, що скажуть: так, чи ні.
Ось вийшла мати, і з сльозами,
Приголубливими словами,
За руку взявши, каже їй:
„Бридкий, мерзенний, глянь, поганець
Чи можна? Ні, паскудний ланець,
Гріха ти не збудуєш, злий!
Тобі-б, як то ведется віком,
Хрещениціним батьком буть…
Його чорти у пеклі ждуть —
Він хоче буть їй чоловіком!“
Маруся задрижала, з рук
Спустилась хустка шовковая,
Поблідши, ніби неживая,
Упала дівка на рундук.
Хоч одійшла вона, да знова
Зімкнула очі; ні півслова
Не каже. Батько, мати тут
Біля її усе возились:
Хрестились, плакали, молились.
Вони того сердешні ждуть,
Щоб їй на серці легше стало,
Щоб дитятко хоч закуняло.
Не тут було. Два цілих дня
Все мовчки хлипала вона,
Нічого не пила, не їла,
Опріч людей собі ходила;
Тинялась утінка, як гич
Од вітру гнеться при дорозі:
Було смутнесенько небозі,
Все рюмала. На третю ніч
Лиха годинонька настала:
Її світлиця спустковала.
Ніхто не знав, коли вона,
Під нічку, сплиснула з двора;
І тілько мов козацький гомін
Ту ніч в саду рибалка чув,
Та вранці слід на лузі був,
Що по росі скакали коні…
1835 р.
|
