20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Євген Гребінка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Євген Гребінка.
(1812—1848).

сторінка

Євген Гребінка [1].
(Біографична основа).

Року 1812-го (12 січня) родився Євген Гребінка в небагатій дворянській сем'ї на хуторі „Убежище“ (тепер „Гребінчин Яр“), Пирятинського пов. на Полтавщині. Тут, у щиро-народньому оточенні, під доглядом бабусі-няньки, що знала багато народніх оповіданнів, казок і т. д., жив він аж до вступу в гімназію.

Р. 1826-го після домашньої науки Гребінку віддали в Ніжинську „Гимназію высших наук кн. Безбородька“, скінчивши яку він переїздить до батьків на хутір (1831 р.); живучи тут, почав складати „приказки” (байки), вміщаючи їх у харьківських та инших часописах.

Р. 1834-го Гребінка виїздить до Петербургу і того-ж року видає тут свої приказки; тут він здобуває службу і разом з тим знайомиться з видатними російськими письменниками, під впливом яких багато пише по-російському.

Р. 1841-го видав у Петербурзі альманах „Ластівка“, в якому вмістив свої твори, а також твори наших українських письменників — Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Куліша, Боровиковського, Забіли, Мартовицького, Писаревського П., Писаревського С. та Чужбинського.

Р. 1848-го Є. Гребінка помер у Петербурзі, звідки тіло його перевезено потім і поховано в рідному хуторі.


Матеріяли до біографії Євгена Гребінки.
Лист Є. П. Гребінки до Квітки-Основ'яненка.

14 вересня 1838 року.

Давно, дуже давно я вас знаю, добродію, не один раз я одводив душу, балакаючи з вами, не раз плакав від щирого серця, слухаючи ваших казок, або реготавсь, як той козак, донезмогу — от що! А ви його й не знаєте! Ще недавно отце я вам казав, та й не я один, а всі наші — превелике спасибі за Козирь-дівку; з-біса десь була гарна дівчина! Я читав ваше такеж рукописне, у цензурі; прочитав та аж облизавсь! Та й подумав: Господи мій милостивий! Як то народ наш пише гарно по-нашому, і чом от у тії журнали нічого такого не беруть? А далі згадав, що й у мене є зо дві, чи зо три приказок, та є знайомий чоловік Котляревський, та ще може зо два таких, що пишуть християнською мовою, та й кажу собі: а нехай я поклонюсь добрим людям, та зберу невеличкий „Збірничок“, нехай собі ходить по білому світові, хай потіша православних! Еге так? Так я до вас з прошенієм: будьте ласкаві, пане Грицьку, пришліте який-небудь казень — люблящому і почитающому вас землякові Є. Гребінці. — P. S. Не можете ли достать чего малороссійскаго у Гулака-Артемовскаго?

Примітки. „Козирь-дівка“ — відома повість Квітки-Основ'яненка, яку, очевидно, Гребінка читав ще в рукопису. „Збірничок“ — це альманах „Ластівка“, що таки видав Гребінка р. 1841-го в Петербурзі.

Лірика.

Завдання. Загальний настрій лірики Гребінчиної на підставі двох наведених зразків.
Байки.
3. Цап.

ЗАВДАННЯ. 1. Порівняти приказку Гребінчину „Ведмежий суд“ з байкою Крилова „Крестьянин и Овца“ і зробити висновки що до художніх особливостей Гребінчиної приказки.

Крестьянин и овца.
(Байка Крилова).

Крестьянин позвал в суд овцу:
Он уголовное завел на бедняжку дело;
Судья-лиса: оно в минуту закипело.
 Запрос ответчику, запрос истцу,
Чтоб рассказать по пунктам и без крика:
 Как было дело, в чем улика?
Крестьянин говорит: „Такого-то числа
Поутру у меня двух кур не досчитались:
От них лишь косточки да перышки остались,
 А на дворе одна овца была“.

Овца же говорит: она всю ночь спала,
И всех соседей в том в свидетели звала,
Что никогда за ней не знали никакого
 Ни воровства,
 Ни плутовства.
А сверх того, она совсем не ест мясного.
И приговор лисы вот, от слова до слова:
„Не принимать никак резонов от овцы:
 Понеже хоронить концы
Все плуты, ведомо, искусны;
По справке ж явствует, что в сказанную ночь.
Овца от кур не отлучалась прочь,
 А куры очень вкусны,
И случай был удобен ей,
То я сужу по совести моей:
 Нельзя, чтоб утерпела
 И кур она не с'ела
И вследствие того казнить овцу,
И мясо в суд отдать, а шкуру взять истцу“.

ЗАВДАННЯ 2. Порівняти приказку Гребінчину „Грішник“ з байкою Крилова „Троеженец“ і зробити відповідні висновки.

Троеженец.
(Байка Крилова).

 Какой-то греховодник
Женился от живой жены еще на двух.
Лишь до царя о том донесся слух,
(А царь был строг и не охотник
 Таким соблазнам потакать),
Он многоженца вмиг велел под суд отдать
И выдумать ему такое наказанье,
Чтоб в страх привесть народ,
И покуситься бы никто не мог вперед
 На столь большое злодеянье.
„А коль увижу-де, что казнь ему мала,
Повешу тут же всех судей вокруг стола“.
 Судьям худые шутки:
В холодный пот кидает их боязнь.

Судьи толкуют трои сутки,
Какую б выдумать преступнику им казнь.
Их есть и тысячи; но опытами знают,
Что все они людей от зла не отучают;
Однакож, наконец, их надоумил Бог.
Преступник призван в суд дли об'явленья
 Судейского решенья,
Которым, с общего сужденья,
Приговорили: жен отдать ему всех трех.
 Народ суду такому изумился
И ждал, что царь велит повесить всех судей:
Но не прошло четырех дней,
 Как троеженец удавился:
И этот приговор такой наделал страх,
Что с той поры на трех женах
Никто в том царстве не женился.

3. Порівняти Гребінчину приказку „Рибалка“ з байкою Крилова „Крестьянин и река“ і зробити відповідні висновки.

Крестьянин и река.
(Байка Крилова).

Крестьяне вышед из терпенья
 От разоренья,
Что речки им и ручейки
При водополье причиняли,
Пошли просить себе управы у реки,
В которую ручьи и речки те впадали.
 И было что на них донесть!
 Где озими изрыты;
Где мельницы посорваны и смыты;
Потоплено скота, что и не счесть!
А та река течет так смирно, хоть и пышно;
На ней стоят большие города,
 И никогда
За ней таких проказ но слышно:
Так верно их она уймет,
Между собой крестьяне рассуждали.

Но что ж? Как подходить к реке поближе стали
 И посмотрели, так узнали,
Что полонину их добра по ней несет.
Тут, попусту не заводя хлопот,
Крестьяне лишь его глазами проводили;
Потом взглянулись меж собой
 И, покивавши головой,
 Пошли домой.
А отходя, проговорили:
„На что и время тратить нам!
На младших не найдешь управы там,
Где делятся они со старшим пополам“.

4. Які приказки (крім вказаних) і чим саме нагадують байки Крилова?

5. Які картини з народнього життя дає нам Гребінка у приказках?

6. Риси Гребінчиного світогляду на підставі байок.

7. Проаналізуйте стиль Гребінчиних приказок.

8. Що таке байка, її особливості як художнього твору.



Поема.
11. Полтава.
Поема О. С. Пушкина.

Вільний переклад на українську мову.

(Присвячується Олександру Сергійовичу Пушкину).[2]
Пісня перша.

Багатий дуже Кочубей:
Його ланам конця немає,
Його отара скрізь гуляє

В зеленім лузі без людей;
А луг аж стогне під волами,
Під кіньми гарними й вівцями.
Багацько у його добра,
Отласу, хутра і срібла,
На-видноці і під замками.
Та пишний Кочубей не тим,
Не довгогривими конями,
Не батьківськими хуторями,
Не злотом, бачите, яким
Його що-год дарує Крим —
Дочкою гарною своєю
Ти забагатів, Кочубею!

Та й правди нічого ховать,
Нігде нема Марусі рівні,
Вона мов квітка та дубрівна,
Що тілько стала розцвітать,
Тополя буцім на могилі,
Гинкий та гнучий стан премилий;
Як шум біліє вся вона;
Кругом дівоцького чола,
Мов хмари, коси бовваніють,
Як маківочка — ріт красіє,
Очиці — як зірки блищать.
Вродливая, ні втять, ні взять!

Та не одною ліпотою
Маруся звісна стала всім;
А більше розумом своїм,
Вітливим серцем і цнотою.
Зате моторних женихів
Свати товчуться у порога,
Та щось вінця, мов кайданів,
Лякається моя небога;

Всім молодим — гарбуз як тут,
Аж ось свати гетьмана йдуть.

Старий він, спітканий війною,
Годами, працею, смутою;
Що-ж? Дух Мазепи закипів,
І — знову гетьман полюбив!
Хоч він до пелеха сідого
Із парубіки молодого
Не перескочив — пережив.
Не сарна під байрак втікає,
Орла почувши на спині;
По сіням панна похожає,
І жде, що скажуть: так, чи ні.

Ось вийшла мати, і з сльозами,
Приголубливими словами,
За руку взявши, каже їй:
„Бридкий, мерзенний, глянь, поганець
Чи можна? Ні, паскудний ланець,
Гріха ти не збудуєш, злий!
Тобі-б, як то ведется віком,
Хрещениціним батьком буть…
Його чорти у пеклі ждуть —
Він хоче буть їй чоловіком!“
Маруся задрижала, з рук
Спустилась хустка шовковая,
Поблідши, ніби неживая,
Упала дівка на рундук.

Хоч одійшла вона, да знова
Зімкнула очі; ні півслова
Не каже. Батько, мати тут
Біля її усе возились:
Хрестились, плакали, молились.

Вони того сердешні ждуть,
Щоб їй на серці легше стало,
Щоб дитятко хоч закуняло.
Не тут було. Два цілих дня
Все мовчки хлипала вона,
Нічого не пила, не їла,
Опріч людей собі ходила;
Тинялась утінка, як гич
Од вітру гнеться при дорозі:
Було смутнесенько небозі,
Все рюмала. На третю ніч
Лиха годинонька настала:
Її світлиця спустковала.

Ніхто не знав, коли вона,
Під нічку, сплиснула з двора;
І тілько мов козацький гомін
Ту ніч в саду рибалка чув,
Та вранці слід на лузі був,
Що по росі скакали коні…

1835 р.


ЗАВДАННЯ. На підставі цього початки поеми „Полтава“ скласти думку про художню вартість перекладу, порівнявши його з оригіналом.



Повість.
Так собі до земляків.

Уже я так думаю, що нема й на світі кращого місця, як Полтавська губернія. Господи Боже мій милостивий, що за губернія! І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і усякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люде — усе є, усього — багацько! А тих, мовляв, дівчат та молодиць… не против ночі згадуючи! О бодай їх! досі з думки не йдуть. Одну списав покійничек Котляревський „Наталку Полтавку“, та увесь світ звеселив; усі наші, і москалі, і німці, і турки — не нахвалються: спасибо, говорють, хоть хахол, а викинул штуку знатную! Що-ж би було, якби всіх списать!… Та годі з ними! у мене така кумедна натура: як тільки заговорив про дівчат, то і до завтрого не перестав-би. А я таки своє: довіку не забуду, як я жив у Полтавській губернії, недалеко від Пирятина. Може вам коли переїздом траплялось бувать у Пирятині? Город путящий: усякі там є крамарі і бублейниці, є і церков Божа, як слід, з дзвоницею, і пошта є, і поштарі ходять, мов ті москалі з чорними комірами, і письма роздають чесно, не розпечатувавши. Гарний город! А краще усього у йому бублики: ні в Прилуці, ні в Лубнях, ні в самому Ніжені нема таких бубликів. З Київа проїзжающі купують: да не нахвалються. От що! Жив я собі недалеко од сього лепського города у селі. Кожний тобі день було що не-будь там веселить серце. Ждеш, було, весни як бозна чого. От після Стрітення і стане подувать ген відтіля з Запорожжя тепленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає, а сіроми волики, стоя біля тину, знай вигрівають свої боки. Незабаром сніжок понявся водою; скрізь вода; степ синіє як море, а по ньому од сонця як жар грають іскри. Де набереться у Господа тієї птиці; скрізь летять гуси, журавлі, лебеді; мов яке летюче військо кудись поспішає. Жайворошки щебечуть під небесами ласточки в'ються, бугай гуде у болоті, а біля його знай раз-у-раз, свистить овчарик! Усе живе, усе дише!

Далі, трохи просохне, стануть палить степи. Вийде чоловік у поле, викреше огню, положить його у солом'яний віхоть, розмаха гарненько, да й кино на долівку; затрещить кругом сухий комиш — і пошло пожарище гулять степом: геть покотить і дим і полом'я; гуля, як той запорожець. А вночі — батечки мої! Як воно горить хороше прехороше! Кругом гоготить та сяє, мов орда підступає, та розіклала огнища — і страшно, і весело!.. Через тиждень і не пізнаєш паленого степу — як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт; по садам цвітуть голубенькі проліски; і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом; там що-ранок кує зозуля, цілісінький день висвистує іволга: покинь сані, візьми віз, що-вечір співа соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна йде.

Так тобі легко дихать, так весело… Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами молишся і плачеш, плачеш і молишся! За що то Бor святий так любить своє созданіє? Чи достойни ж ми сього!..

А як настане косовиця, та вийдуть наші хлопці у степ! Попереду атаман; заломить бриль на-бакір, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пошов косить! за ним другий, третій, усі витягнуться мов стрічка по степу; ідуть мовчки, тілько коси блискають, тілько травиця да квіточки лягають перед ними; у долині недалечко підпідьомка перепелиця, а од покосів так і пахне материнкою та чебрецем; під ногами, мов розсипане добре намисто, червоніють половниці. Ось уже вечоріє; кашовар, почепивши на вила свитку, зійшов на могилу та знай маха, щоб ішли вечерять. Біля куреня уже стоять ваганки повнісінькі галушок з салом, або коли в піст, то з таранею. Прийшли хлопці, випили по корячку, сіли, їдять собі галушки, настромлюючи на спички. І пішли розказувать: Семен каже — підкосив деркача, Микита божиться, що накрив було шапкою на яйцях перепелицю, та якось-то вискочила, Хтодонт трохи не наступив на зайця. Сміх, регот, гудуть як ті бджоли! А святий вечір сходить на землю, і ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі.

Або у жнива. Жарко ополудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов-би куди, так і ноги не несуть. Овечата лежать собі у холодку; воли тож полягали біля ставка; коні, зібравшись до-купи, стоять понуривши голови, тілько хвостами обганяють оводів. Шпаки — годі вже гулять по степу хмарою — сіли одпочивать біля річки; так і вкрили прездоровенну тополю, аж гілля чорніє; на що дике утя сторожка птиця, да і те забилось собі меж ситняг, завернуло під крильце головку та й куняє на озерці; кача його вода, мов той цурупалок. Усе одпочива.

Підеш собі у сад, ляжеш долі до-горичерева під грушею, і рука тобі лежить, і нога лежить, і голова лежить, увесь лежиш, хоть не спиш, а очі закриєш. Так і умер-би лежучи. Тихо, тихо, травиця не шелестить, тілько коли-ні-коли задзижчить летячи мимо тебе роботяща бджола. Создав-же Господь таку трудящу тварь!.. Лупнеш очима вгору, а там над тобою меж темним гіллям, як золоті капельки, вісять спілі груші; дригнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе мов той дощ і бризнуть груші. От, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе та й їси. Та що то за груші пахучі та солодкі! Як візьмеш у рот, так і ростають, із'їси — аж губи злипаються, аж у грудях полегшає, таке спіле, та свіже, та гарне! Щоб я тричі німцем став, коли от тут у Петербурзі хто й нюхав такі груші!…

Уберуть добрі люде з поля хліб. Обтрусять у саду зімниці! Уже уранці то й водиця у кориті, де напувають товар, зашерхає, по токам цілісінький день лопотять ціпи. Зовсім осінь! У полі пусто, тілько гаври літають; укриють ниву, поклюють чи не поклюють зернят, і полетіли дальше, да так сумно крячуть. Поїхать-би у степ розбить тугу. Гей цюцю, Стрілка! сюди! Давай, хлопче, коня. От і виїхав у степ на бурому; коник він кріпкенький; сіделечко на йому справне, козацьке; біля боку біжить Стрілка. Аж гульк — під перекоти-полем зайчик зобгався мов рукавичка, ушки прищулив, дух притаїв, і оком не здвине, а пильно дивиться. Тут так у тебе під серцем і тьохне… Спугнув зайця нагайкою — „а тю його!“ Зирк, Стрілка зосталась ззаду, обнюхує дурна якийсь кущик…

„А тю його, Стрілка!“ вона сердешна туди сюди, блись-блись очицями, як уздріла, як уляже! І пішла, пішла моя ластівочка!.. Стриже сіренький степом, тілько хвостиком киває, а вона за ним так і уляга, так здається от-от ухопить; а ти летиш за нею на бурому: чи стерня, чи рілля, чи толока, нічого не бачиш, тільки вітер свистить мимо ушей, аж дух тобі захвачує… То-то весело! У село вертаєшся уже повагом, а заєць, мов порося годоване, теліпається ув'язаний у тороках (бо не було зайця, щоб утік од Стрілки). „Глянь, глянь, Кулино! який заєць! Ходи сюда, Прісько!“ „Отце кумедія!“ балакають у селі на вулиці дівчата. „Та що тобі зайця! від нього і лисиця ніколи не втікає!“ каже Вівдя, та й зарегочуться вражі діти. А ти мов не дочуваєш, їдеш собі ходою, тілько люлечку потягуєш. А що на душі — не питай… Мов тебе комісаром вибрали!.. Під'їзжаєш до дому, а тут їсти — аж за живіт бере… Мерщій убіг у хату — нагайку на колочок, а сам за стол, їси собі добрий борщ з уткою; каша пшоняна так і розсипається; печене порося аж присмагло та ще що-небудь; вип'єш з півкварти тернівки або що; та й відпочивай добродію. Сам собі пан і знать нікого не хочеш!.. [3].

1840 р.

ЗАВДАННЯ 1. Який соціяльний світогляд відбився в оповіданні „Так собі до земляків“?

2. Проаналізувати стиль Гребінчиної прози.

ЗАГАЛЬНІ ЗАВДАННЯ. 1. Характер творчости Гребінки.

2. Значіння Гребінки в історії українського письменства.



Про літературну діяльність Є. Гребінки.

Нахил до літературної праці на рідному грунті виявився в Є. Гребінки ще тоді, коли він учився в Ніжинській гімназії — тут він перекладав українською мовою Пушкинову „Полтаву“, яку потім скінчив 1835-го р. Скінчивши науку в гімназії і живши потім дома на хуторі, він склав свої „Приказки“; крім цих українських творів, Гребінка написав кілька віршів (усіх 5 поезій), до яких належить дуже гарний вірш „Човен“ (написаний перед од'їздом з Полтавщини до Петербургу) і всім відома пісня „Ні, мамо, не можна нелюба любить“; нарешті треба згадати його прозові спроби українською мовою — „Так собі до земляків“ і „До зобачення“ — прощання з читачами в „Ластівці“.

Отже, перебуваючи серед рідної обстанови, під впливом рідного оточення, Є. Гребінка працює переважно для українського письменства і з великою прихильністю відноситься до нього (в одному місці він пише: „та й станеш у сто-десятий раз читать Котляревського „Енея“, або повісті Грицька Основ'яненка — і читаєш, і смієшся, і плачеш“ — „До земляків“); але переїхавши до Петербургу, він поволі переходить до російського письменства. Правда, і тут він з більшою любов'ю свої повісті й оповідання пише з українського життя і з української старовини („Записки Пирятинца“ (1837 р.) „Записки студента“ (1837 р.), роман „Чайковській“ і инш.), але всі ці твори, писані російською мовою, тепер забулися і в історії російської літератури не мали ніякого значіння. Зате своїми невеликими українськими творами в історію письменства українського Є. Гребінка виразно вписав своє ім'я і позначив у ньому нестертий слід.

З українських Гребінчиних творів визначаються „Човен“ і пісня „Ні, мамо“ (переклад „Полтави" вийшов доволі грубий і незграбний), але найбільшої слави зажили його „Приказки“.

Усіх приказок-байок Гребінка написав 27. Видаючи їх уперше 1834-го р., автор писав: „содержание некоторых приказок взято мною из басен Крылова и других в сем роде писателей“. Отже, де-які Гребінчині приказки оригінальні, инші — наслідувальні; проте і ті й другі приказки визначаються великими достоїнствами. Перш за все, дієвих осіб цих приказок майже у всіх байках взято з українського життя. Перед вами тут з'являються наші тварини й птахи — цап, віл, лисиця, ведмідь; гуси, зозуля, снігурь; також рослини: ячмінь, пшениця, рожа, хміль, мак і т. п. Саму дію, про яку він оповідає, автор чудово вміє вставити у відповідну українську обстанову, з такими деталями, що кожна з цих байок дає цілу виразну сцену, картину з українського життя. Для прикладу візьміть байку „Мірошник“: перед вами дійсне життя мірошника і потім правдива історія руїни його господарства й добробуту, або, наприклад, байка „Хлопці“ дає картину дитячих забав пастухів на толоці; „Могилині родини“ дають живий і яскравий малюнок старовинного ярмарку.

Крім тоги, в багатьох приказках Гребінчиних замісць сухого, риторично-дидактичного оповідання (як це часто бачимо навіть у Крилова) знаходимо оповідання драматизоване („Ведмежий суд“, „Рибалка“ і т. д.), а цей прийом надає великої цікавости й оживлення всій дії.

Що до своєї форми — приказки сконструйовано легко, складено так просто й уміло; їхня мораль ясна, виявляється з самого оповідання чи дії; через те та частина приказок, що зветься „мораль“, коротка; само-ж оповідання йде плавко й легко. Нарешті, мова Гребінчиних приказок, разом з її шляхетністю, визначається правильністю, добірністю та правдивою народністю (тут не знайдемо, як хоч би у Крилова, Фортун, Аврор, Юпитера і т. д.).


Творчість Євгена Гребінки у світлі критики.

І. М. Костомаров.

Гребінка перший відійшов од попереднього напрямку пародії: цей талановитий письменник, визначаючи, що слово, яким тішили публіку Котляревський і Артемовський, зовсім не є попсована говірка російської мови, а мова, яка випала на долю 12 міл. народу[4], бажав у своїх творах довести здатність його до розвитку й багатство. Перекласти „Полтаву“ Пушкина на українську мову — ідея смілива, що надає чести тому, хто перший вважав мову здібною до цього. Як і инші перші спроби талановитих письменників — переклад, ніде правди діти, не вдатний, але у всякому разі, цінителі українського слова завжди будуть вдячні письменникові за те, що він виявив його вартість і улегшив шлях иншим. Але його „приказки“ завжди читатимуть з утіхою: автор у них — не пародист, не кепкун з української національности і слова, а український байкарь, і він чудово довів здатність українського слова до апологичних творів.

II. П. Куліш.

Тому назад двадцять шість год, покійничок Євгеній Павлович Гребінка випустив невеличку книжечку „Приказки“[5]. Не чули ми про його працю й досі голосного слова, а приказки були найкраще діло зо всього, що понапечатував Гребінка. Коли рівняти їх і до сусідньої словесности, то навряд чи є в їй кращі приказки од Гребінчиних, а тілько що московські дзвони голосніші од наших. Гребінка, пишучи приказку, малює нам тут-же наші села, поля й степи свіжими да й непозиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь — тут-же скрізь сміх почуєте якийсь сум; коли-ж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії української. Широкі його приказки, як наші степи, жартовливі вони та якось і сумовиті, як наші селяне; шуткуючи, ці приказки займають душу з-глибока.

III. С. Єфремов.

В нашому письменстві полишив Гребінка невелику спадщину, але їй мусить дякувати, що ім'я його й досі не пішло, та ще довго й не піде в непам'ять. Справжній талант літературний, оригінальність та щирість видко лиш у його „Приказках“ та де-яких поезіях ліричних (найслабший з усього переклад „Полтави“). Легка гарна мова, артистична форма, оригінальний зміст та справжній гумор його приказок, з тихим відтінком щирої сумовитости в ліричних поезіях — сталися причиною того, що ім'я Гребінки стоятиме раз-у-раз високо в історії українського письменства… Серед українських байкарів Гребінці надовго забезпечено одне з найперших місць поруч кращих заступників українського байкарства. Як мітичний Антей, що набірався сили, торкаючись матері-землі, так і Гребінка (та й чи один-же то він?) набірався справжньої творчости, обертаючись до рідного письменства й рідної мови, єдино лиш цим здобув він права на певне місце в літературі…

Примітки. І. Взято з тієї-ж статті М. Костомарова — „Обзор сочинений писанных на молороссийском языке“, „Молодик“, стор. 166-167. II. Взято з збірника „Хата“ — Петербург, 1860, ст. 41. III. Передмова в книзі: Євген Гребінка. Українські твори. К. 1906.



Що читати про Євгена Гребінку.

1. Є. Гребінка. Українські твори. Видання „Віку“. Київ. 1906 р. (Тут єсть коротка біографія Гребінчина; твори вміщено такі: „Полтава“, „Приказки“, поезії, „Так собі до земляків“, „До зобачення“).

2. Приказки Є. Гребінки. Видання „Сіяча“ Черкаси. 1917 р. (Тут уміщено 27 приказок і вірш „Човен“).

3. Приказки Є. Гребінки. Вецлар—Київ. 1918 р. (вміщено 27 приказок).

4. Загальна оцінка Гребінчиних творів: а) П. Куліш в „Основі“, (1861 р.); в) С. Єфремов — „Історія українського письменства“, Київ. 1917 р. с) Лесевич — стаття „Опыт характеристики Е. Гребенки“ — „Русская мысль“, 1904 р. — січень, лютий. б) біографія — „Євген Гребінка“ — Гр. Коваленко. Полтава, 1918 р. (видання Педагогичного бюро Полтав. Губерн. Управи).



  1. Примітки й статті в розділі про Гребінку належать П. Горецькому.
  2. В оригіналі заголовок подано російською мовою.
  3. Текст перевірено з перводруками: „Полтава“ — з першим виданням 1836 р.; байки — з вид. „Малороссійскія приказки“ — СПБ. 1836 2-го видання; все инше — із збірником „Ластівка“ 1841 р.
  4. Це писалося в 1843 р.
  5. Збірник „Хата“, де вміщено цю передмову, видав Куліш 1860 р., a Гребінчині „Приказки“ побачили світ р. 1831-го.