20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Микола Костомаров/Співець

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
(Амвросію Могилі).

Ой чого молодий співець зажурився,
Головою жалко на гуслі схилився?
Ой чого молодий співець не співає,
А чи гласу більше до пісень не має?
Нащо собі марно жалю завдавати,
Нащо свої красні літа загубляти!
Сидить як ізмерзлий ізранку до ночи,
Облив слізоньками понурії очи.
Чи тобі із літом розлучаться жалко?
Та ще тільки в полі забриніла травка!

Чи тебе не приймає своя родина,
Чи зрадила тебе твоя женишина?
 Нема в мене роду ані женишини,
Один сиротина як в полі билина.
Ох, тим молодий співець но співає,
Що рідная мова як свічка сконає!
Ох, тим той співець та у гуслі не б'є,
Що його слухати ніхто не іде!
Ох, матінко моя, нене старая,
Задавила тебе вже земля сирая.
Будяк на могилі почав червоніти,
А нікому було рожі посадити.
Ох, піду я, піду на тую могилу,
А де мою матер давно схоронили.
Ох, піду до Дніпра на гору високу,
Піду, подивлюся на степ широкий:
У старому Дніпрові вода леліє,
А по степу-долині ковила сивіє,
А скрізь по ковилі свистун вітер віє!
 Та припав співець до землі головою,
Покотились слізки із очей рікою.
Ох, нене моя, ти рідная мати,
Чи нам тебе, рідна, уже не видати?
Уставай із землі дітки приглядіти:
Вони плачуть, б'ються, вони твої діти!
Нехай плачуть, б'ються, вони увоймуться;
Тим що увоймуться, не хочу прочнуться!