20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Микола Костомаров

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Костомаров.
(1817—1885).

сторінка

Микола Костомаров.
(Біографична основа).

Р. 1817-го народився на Вороніжчині в сім'ї багатого поміщика Микола Костомаров. Учився напочатку в Воронізькій гімназії, а потім у Харьківському університеті. Живучи в Харькові, Костомаров близько познайомився з тодішніми професорами та письменниками — Гулаком-Артемовським, Ол. Корсуном, І. Срезневським та инш., що тоді дуже цікавилися українською літературою і українською етнографією, збірали пісні й давні перекази та видавали їх у світ. Під впливом цих видань і особистих знайомств із кращими представниками української літератури в Харькові Костомаров починає пильно вчити українську мову, а через де-який час — писати вірші на цій мові.

Р. 1833-1840-го Костомаров друкує в Харькові свої драматичні сцені „Сава Чалий“, збірники віршів — „Українські балади“ і „Вітка“; пізніше містив вірші в тодішніх літературних збірниках (під прибраним ім'ям Ієремії Галки).

Р. 1845-го, після де-яких мандрівок, Костомаров прибуває до Київа для праці в 1-й гімназії і збірання матеріялів з історії України по київських архивах. Тут Костомаров зустрівся з тодішньою українською молоддю — Опан. Марковичем, Миколою Гулаком, Василем Білозерським, Пант. Кулішем, Тар. Шевченком та инш. Після де-яких нарад вони вирішили (на початку 1846 р.) закласти „Братство на честь Кирила і Методія, первоучителів слов'янських“, що тепер звичайно зветься „Кирило-Методіевським братством“. Мета цього товариства — національно-політичне й соціяльне визволення українського народу з рук російського царату й утворення вільної федерації з усіх слов'янських народів. Головні думки цього товариства подав Костомаров у Статуті товариства та инших творах братчиків; ось, напр., як це викладає відозва „До братів українців“, писана рукою Костомарова.

„Оцю розвагу полагаючи перед ваші очі, даєм вам уважати, чи добре воно так буде:

1) Ми приймаємо, що усі слов'яне повинні з собою поєднаться.

2) Але так, щоб кожен народ скомпонував свою Річ-Посполиту і управляв незмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну. Такі народи по нашому: Москалі, Українці, Поляки, Чехи, Словаки, Хорутани, Іллиро-Серби і Болгари.

3) Щоб був один Сейм, або Рада Слов'янська, де-б сходились депутати оду всіх Речей Посполитих, і там розважали-би і порішали такі діла, котрі-б належали до цілого Союза Слов'янського.

4) Щоб у кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим Союзом був-би правитель, вибраний на года.

5) Щоб у кожній Речі Посполитій була посполита рівність і свобода, і станів не було вовсі.

6) Щоб приймано депутатами і урядниками не по-роду, не по достатку, а по розуму і просвіщеності, народнім вибором.

7) Для того, щоб св. віра Христова була основою закона і общественної справи в цілому Союзі і в кожній Речі Посполитій.

Оце вам, братія Українці обох сторон Дніпра, подаєм на увагу: прочитайте пильно, і нехай кожен думає як свого дійти і як-би лучче воно було“…

Братчики гадали приєднати до свого товариства багато нових прихильників не тільки на Україні, але й по всій Слов'янщині, та цього не пощастило їм виконати: через донос одного зрадника товариство викрили, а всіх братчиків-провідників заарештували.

Р. 1847-го Костомарова заарештовано і, після допиту й сидіння в фортеці, одпроваджено до Саратова; тут, на дозвіллі, Костомаров почав пильніше студіювати старі часи на Україні і в Росії, а також обробляти зібрані вже матеріяли. Так розпочалася славна наукова діяльність Костомарова, як видатного історика.

Р. 1859-го Костомарову дозволено повернутися, і він живе в Петербурзі, студіюючи науки як учений історик і беручи близьку участь у тодішніх українських гуртках; між иншим, Костомаров багато працює в українському журналі „Основа“ (1861-02), а також допомагає виданню книжечок для української школи й народу.

Поетична діяльність Костомарова майже цілком припиняється, і він виступає тільки як історик та публіцист.

Р. 1885-го Костомаров помер.

Примітки: Розвага — тоб-то думки, міркування. Річ Посполита (з польської мови) — держава. Общественний — громадський.

Усій Кирило-Методієвській справі буде присвячено окремий випуск „Шкільної бібліотеки“.



Матеріяли до біографії М. Костомарова.
І.
Захоплення народньою поезією.

Перший раз у житті я здобув українські пісні видання Максимовича 1827 року, російські пісні Сахарова заходився читати їх. Мене вразила і захопила непідроблена краса української народньої поезії; я ніяк і не передбачав, щоб така виборність, така глибина і свіжість чуття була у творах народа, такого близького до мене, про якого, як мені ясно стало, нічого я не знав. Українські пісні до того захопили моє чуття й уяву, що за який-небудь місяць я вже знав напам'ять збірник Максимовича, потім заходився коло другого його збірника, познайомився з історичними думами і ще більше закохався в поезії цього народу. Коли-ж я прочитав „Запорозьку Старину“ Срезневського і наївно вірив у правдивість уміщених там пісень, під назвою народних, а також історичним поясненням видавця цієї книжки, то книжка ця довела мене до помилки. Одначе, не мене одного вона спокусила: багато знавців і любителів народньої поезії вірили в те, що в ній видавалось за народній витвір і за історичну істину. За допомогою Амвросія Лук'яновича Метлинського, з яким я зійшовся ще живучи у Артемовського-Гулака, де він був домашнім учителем, я познайомився з видавцем „Запорозької Старини“, Ізмаїлом Івановичем Срезневським, що тоді вже одержав звання ад'юнкт-профосора статистики в університеті. Знайомство це мало надовго для мене сильний вплив. Ізмаїл Іванович, у той час хоч і дуже молодий чоловік, був глибоко начитаним, надзвичайно розумним, з великим запалом і охотою до наукової роботи. Я став часто бувати в нього і хата його зробилась для мене улюбленим місцем відпочинку й обміну думок. Ізмаїл Іванович Срезневський жив тоді за Лопанню, в будинку Юнкфера, разом з матір'ю, жінкою дуже розвиненою, доброю, гостинною і гарною музикою. Хоч фахом його була статистика, але-ж він не цурався красного письменства й поезії, мав особливу любов до слов'янських мов і літератур, любив також українську народність, з якою мав нагоду близько ознайомитись, коли учителював у одного поміщика на Катеринославщині, Подільського, недалеко від дніпровських порогів. Взагалі наближення моє до цього чоловіка сильно сприяло моєму нахилу до вивчення української народности. В цей час од народніх українських пісень я перейшов до читання українських творів, яких, як відомо, тоді було дуже мало. До того часу я не читав ні одної української книжки, крім Енеїди Котляревського, яку ще в дитинстві, за батька, задумав було читати та, мало розуміючи, кинув її. Тепер озброївшись новими поглядами, я здобув Квітчині оповідання, які він видав у той час під псевдонимом Грицька Основ'яненка. Моє знання української мови було до того не велике, що я не міг зрозуміти „Салдатського Патрета“, і дуже шкодував, що не було словника; відсутність словника заміняв мені мій слуга, родом з нашої слободи, на прізвище Хома Голубченко, молодий хлопець років шіснадцяти.

Крім того, де тільки я зустрівався з близько-знайомими українцями, то без церемонії закидав їх запитаннями: як зрозуміти таке-то слово, чи такий-то зворот мови. В невеликий час я перечитав усе, що тільки було надруковане по-українському, але-ж цього було для мене мало: я хотів ближче ознайомитися з самим народом не по книжках, а з живої мови, з живих стосунків із ним. З цією метою я почав улаштовувати етнографичні подорожі з Харькова по сусідніх селах, по шинках, які в той час були справжніми народніми клубами. Я слухав розмови, записував слова й вирази, вмішувався в бесіди, розпитував про народне життя-буття, записував всі відомості, що мені подавались, і примушував співати мені пісень. На все це я не шкодував грошей і як що не давав їх прямо в руки, то годував та поїв тих, з ким вів бесіду.

II.
Поетична діяльність і видання творів.

Не дивлячись на невелике моє знайомство з українською мовою й народністю, я задумав писати по-українському і почав складати вірші, що в майбутньому вийшли з друку під назвою „Українські балади“. Коли я пробував читати мої твори знайомим українцям, бувшим своїм товаришам, то зустрівав дуже непохвальні думки, де-хто глузував з мого незнання і зазначав мені огріхи, де-хто звертав на сміхи саму ідею писати на українській мові.

Дивно, що Амвросій Лук'янович Метлинський, що потім сам писав і друкував по-українському, належав до супротивників моїх ідей про українське писання. Я не піддавався нічому і все більше і більше захоплювався.

В лютому 1838 року я розпочав драматичний твір і протягом трьох тижнів витворив „Саву Чалого“, взявши зміст з відомої народньої пісні, але зробив велику історичну помилку, не до речі віднесши подію, про яку співалося в цій пісні, до першої половини XVII віку, тоді як воно відносилося до першої половини XVIII. Коли я прочитав свого „Саву Чалого“ І. І. Срезневському в присутності де-яких знайомих українців, він дуже похвалив мій твір, а инші знаходили в ньому різні огріхи.

За „Савою Чалим“ я віддав до друку і свої вірші, давши їм загальну назву „Українських балад“, назву, що не цілком підходила до змісту всіх уміщених там віршів. Обидві книжки, після всіх цензурних митарств, побачили світ весною 1839 року. Любов до українського слова все дужче захоплювала мене; мені було прикро, що така чудова мова залишається без усякої літературної обробки і крім цього підпадає під цілком незаслуговане призирство. Я скрізь чув грубі вибрики й глум над „хохлами“ не тільки од росіян, але навіть од українців вищого класу, що вважали за дозволене глумитися з мужика та його способів виразу. Таке відношення до народу та його мови мені здавалось зневажанням людської гідности, і що частіше зустрівав я подібні вибрики, то дужче привертався до української народности. Переїзжаючи з Харькова у свій маєток і назад до Харькова, я по дорозі завів собі в різних місцях знайомих селян, до яких я заїздив і за їхньою допомогою сходився з народом. При цьому я записував велику кількість пісень і різних відомостей про обряди та звичаї.

III.
Харьківський гурток українських письменників.

У цей час я споріднився з цілим гуртком молоді, таких-же як і я відданих ідеї відродження української мови й літератури; це були:

Корсун, юнак, вихованець харьківського університету, родом з Таганрогу, син досить заможного поміщика; — Петренко, бідний студент, родом з Ізюмського повіту, юнак меланхолійного характеру, що у своїх віршах завжди звертався до своєї родини, до своїх родинних відношень; Щоголів, студент університету, юнак з великим поетичним таланом, якій, на жаль, рано зник; його жива уява найчастіше неслась у старе козацьке життя; Кореницький, сільський диякон: в його віршованій поемі „Вечорниці“ помітний великий нахил до сатири і вплив „Енеїди“ Котляревського; самий його твір написано тим-же розміром і складом, що й „Енеїда“; нарешті семинарист Писаревський, син батюшки, що писав вже по-українському, і видав драму „Купала на Івана“: цей юнак володів добре мовою, вірш його був правильний і звучний, але великого творчого талану він не виказував. Корсун упорядив видання українського збірника („Сніп“) і наповнив його віршами як власними, так і своїх співробітників; самому видавцеві належали віршовані оповідання, взяті з народнього вимислу про мандрування Христа з апостолом Петром по світу і про різні пригоди, що були з ними; оповідання переказано правдиво, але цензура не дозволила друкувати ім'я Христа й апостола Петра, і Корсун мусив замінити їх іменами „Білбога“ та „Юрка“.

Я вмістив туди переклад де-кількох єврейських мелодій Байрона і трагедію „Переяславська ніч“, написану пятистопним ямбом без рим, не розбиваючи на дії, з хором, що надало їй характер наслідування стародавній грецькій трагедії. Сюжет трагедії взято з доби Хмельницького, з самого початку його повстання, але-ж мені значно пошкодило довірря, що я надав таким мутним джерелам, як „Історія Русов“ Кониського і „Запорозька Старина“ Срезневського; крім того я ухилився од суворої відповідности умовам віку, який я взявся відбивати, і впав в бундючність та ідеальність, що розвинулась в мені під впливом Шіллера. Слідом з'явився другий діяч по відродженню української літератури: то був Бецький, що почав готувати збірника, якого хотів заповнити статтями, писаними по-українському, або які мали відношення до України. Познайомившись зо мною, він виявив добре бажання збірати в єдине розкидані сили духовних діячів і скерувати їх до того, що мало місцевий етнографичний та історичний інтерес. Я зрадів такому появленню, тому що бачив в цьому зорю того літературного відродження, що давно стало моєю улюбленою мрією. В цей час я познайомився з Григорієм Федоровичем Квіткою і став частенько їздити до нього в село Основу, недалеко від Харькова, де він жив у маєтку свого брата сенатора, займав там невеликий будинок, що стояв окремо від панських будівель. Я дуже полюбив цього дідуся, що від щирого серця любив свою народність; його дружина справила на мене приємне вражіння; вона не була родом з України, але говорила з великою любов'ю про все українське. Иноді я їздив до нього з Бецьким, иноді — з Корсуном.

IV.
З листа Костомарова до Максимовича.

8 вересня 1864 р.

Хотел было я перебраться на Украину, чтобы провести остаток дней в стране своей, текущей млеком и медом, но увы! сильные мира сего, седящие на седалищах власти, по наущениям суеглаголивых клеветников, не допустили меня. Я любил всю жизнь Украину, ее народ, ее язык, ее природу; за это меня следует лишить возможности дожить и умереть там.


Примітки. Всі ці матеріяли (перші три уривки) з автобіографії Костомарова — „Литературное наслѣдіе“ СПБ. 1890.

Стор. 186, рядок 9 зв.: Максимович Михайло (1804-1873) — відомий учений етнограф і письменник, перший ректор Київського університету. Року 1827-го Максимович видав „Малороссійскія пѣсни“, де вміщено 130 пісень, з передмовою, словарем і замітками. 1834 р. — „Украинскія народныя пѣсни“, тут українські думки й козацькі побутові пісні — всього 113 пісень. 1849 р. — „Сборникъ украинскихъ пѣсень“ ч. І, де подано 40 пісень. Ці збірки Максимовича, хоч і подають инколи неповний матеріял, але-ж складають високу художню цінність; цими захоплювалися найвидатніші українські та російські письменники 30-40-х років.

Стор. 186, ряд. 9 зв.: Сахаров Іван (1807—1863) — відомий видавець російських народніх пісень, казок, легенд, переказів та инших творів народньої поезії, при чому ці твори він переробляв на стародавній ніби-то лад („Сказанія русскаго народа“, 2 т.т.; „Пѣсни русскаго народа“, 1838—1839. „Русскія народныя сказки“ — 1841 та ин.).

Стор. 186, ряд. 12 зн.: Срезневський Ізмаїл (1812—1880) — професор Харьківського, а потім Петербурзького університетів, знаменитий російський учений—філолог. Живучи в Харькові, Срезневський, хоч і великорос родом, дуже захопився уламками української народньої поезії. 1832—33 р. він скрізь записував пісні, а особливо на Катеринославщині, в маєткові поміщика Подільського, коло Дніпра, де він учив дітей цього поміщика. „Я тепер, мамо, — піше він звідти до матері 27 лютого 1833 р., — знаю старовину запорозьку, як своє власне життя. Поволі я зібрав відомостей дуже багато“. Він вишукував там, на Запорозьких землях, старих колишніх запорожців і записував од них думи й пісні. Так виникла чимала збірка, куди ще додано було „перекази літописців“ — „Запорожская Старина“ у 6 частинах, р. 1833—1838, що велику службу справила в пробудженні української інтелігенції, хоч наукова критика виявила там багато фальшованих, підроблених творів у дусі того романтичного часу; тут автор мав на меті „виявити важливість української народньої поезії з боку історичного та етнографичного“.

З 9 вересня 1837 р. до 17 вересня 1839 р. Срезневськнй посідав катедру політичної економії та статистики, а потім, повернувшися з наукової командировки з Слов'янщини, Срезневський цілком припинив свою роботу з української етнографії.

Стор. 188, ряд. 11 зв.: „Украинскія баллады“ Костомарова побачили світ 1839 р. й містили в собі 17 віршів, з них 1 („Співець“) подано вище.

Стор. 188, ряд. 8 зн.: „Драматичні сцени в 5 діях“ під заголовком „Сава Чалий“ Костомаров видав окремою збіркою 1839 р.

Стор. 189, ряд. 11 зн.: „В цей час…“, тоб-то 1840 р.

Стор. 189, ряд. 8 зн.: Корсун Олександер (1818—1891), в 40-х роках учився в Харьківському університеті і служив у Харькові (до 1848). Тут він видав 1841 р. альманах „Сніп“, де вмістив твори таких українських письменників: 1) М. Костомарова (трагедія „Переяславська ніч“); 2) П. Кореницького (сатирична поема „Вечорниці“); 3) Писаревського Петра (віршована повість „Стецько можебилиця“, кілька байок); 4) Писаревського Степана, батька Петра, і 5) Писаревської Марти, дружини Степанової (кілька віршів, між иншими — наслідування італійському поетові Петрарці, вірш М. Писаревської); 6) Мих. Петренка (кілька журливих віршів) і 7) самого Ол. Корсуна (кілька оригінальних і перекладних віршів).

Під заголовком „Українські повір'я“ Корсун видав 7 народніх казок, де-які — сперті на апокрифичних переказах. Костомаров писав Корсунові 1878 р: „Ваш лист переніс мене знову в минулі часи молодости; пригадався мені і маленький будиночок проти озерця, де ви жили, і „Сніп“, що ви тоді видавали. Скільки було тоді надій, скільки юнацьких захоплень! Багато де-чого стало пустоцвітом, але не з нашої вини; ми-ж тримали себе щиро й одверто, і в тому нашому сумлінню на старості-літях нагорода“.

Поетична діяльність Корсуна з художнього погляду мало чого варта, а з громадського боку людина це була дуже поміркована, навіть ретроградна.

Стор. 189, ряд. 7 зн.: Петренко Михайло (народ. 1817 р.), автор кількох меланхолійних віршів, між иншим відомої думки — „Дивлюсь я на небо та й думку гадаю“, під заголовком „Небо“.

Стор. 189, ряд. 4 зн.: Щоголів Яків (1824—1898) — відомий український поет, що у 40-х роках (1843) лише почав свою поетичну діяльність, а розгорнув її як слід значно пізніше, у 70—80 рр. (власне, з 1864). Пізніше він видав дві збірки поезій — „Ворскло“ 1883 р. і „Слобожанщина“ 1898 р. (Повний збірник творів під редакцією проф. Сумцова — Харьків 1919). Але перші свої спроби поет навіть не вмістив у ці збірки і висловився про них так у передмові до збірки „Слобожанщина“:

„Як що в ранньому юнацтві я написав ще кілька п'єсок, уміщених колись у Харьківському „Молодику“, то й змістом і формою вони настільки мізерні, що їх неможливо було и завести в мої збірки“.

Стор. 189, ряд. 1 зн.: Кореницький Порфирій — досить талановита людина, життя якої склалося дуже невдало. В 40-х роках він умістив свій кращий твір, поему „Вечорниці“ у „Снопі“, а байку „Панько і верства“ в альманаху „Ластівка“; пізніше знайдено ще два його твори („Нехай“, „Дяк і гуси“}.

Стор. 190, ряд. 12 зн.: „Історія Русов“ — так звалася праця з історії України, що подає огляд історичних подій на Україні до кінця Гетьманщини. Автором її колись вважали письменника ХVIII століття Юрія Кониського, але тепер гадають, що її склав Грицько Полетика.

„Історія Русов ідеалізує українську старовину, особливо значіння української старшини до політичної самостійности України, і цей настрій надав їй великого значіння й серед української інтелігенції всього XIX століття. Її видано в 40-х р.р. XIX століття, але-ж відома вона була з сили рукописних списків.

Стор. 190, ряд. 6 зн.: Бецький Іван — видав у 1843—44 р.р. три збірки під заголовком: „Молодикъ. Украинскій литературный сборникъ“, але тільки в одному маємо поетичний український матеріял: 1) Квітчині повісті — „Перекотиполе“, „Підбрехач“; 2) Костомарова М.; 3) Шевченкові вірші і балада „Утоплена“; 4) Щоголева Як.; 5) Чужбинського А.; 6) Бодянського Ос.; 7) Могили А.; 8) Петренка М. і 9) — 25 народніх пісень. В другому збірникові (на 1844 р.) кілька історичних та етнографичних статтей, крім того — цінна критична студія Костомарова — „Обзоръ сочиненій, писанныхъ на малороссійскомъ языкѣ“.

Стор. 191, ряд. 3 зв.: Квітка Грицько, відомий український письменник, що писав під прибраним ім'ям Основ'яненка (1778—1843).



Переяславська ніч.
Трагедія.

Тако свободився народ руський з-под ига ляцького, египетського.

Ой у нашій у славній Україні

Бували колись престрашнії злигодні, бездольні години.
Ніхто Вкраїнців не ратував
Ніхто за їх Богові молитв не посилав,
Тільки Бог святий наших не забував.
Отже й прошли, і зійшли злії незгодини,

Немає нікого, щоб нас подоліли!


Дієві люде.

Переяславський староста.
Анастасій, священик.
Семен Герцик.
Петро Корженко.
Опанас, його племенник.
Чужестранець (Лисенко).

Жид Оврам.
Зацвиликовський, польськ. офицер.
Марина, сестра Лисенкова.
Козаки — Переяславці.
Польські жовніри — Хор.

Діється в 1649 році в городі Переяславі під Великдень.
СЦЕНА I.
Петро, Чужестранець.
Петро.
Чи се-б то й правда так, як ти казав?
Чужестранець.
Чи Дніпр у вас так широко розлився,

Що чутка з тої сторони доходить,
Як із Московщини?… Все Задніпров'я
Мов грім його ударив, запалало.
З лугів, з ярів виходють гайдамаки.
Вівчарь міня на спис свою гірлигу,
Забув плугатерь ниву: леміши,
Серпи ідуть на війсковеє діло;
Старі на конях іздють, і жінки
І діти поробились козаками.
Що-дня біжать до гетьмана кравчини,
Страшенне війско стало. Лях і жид
Не мають місця голови сховати.
В Покутті, по Подоллі, по Волині
Всі городи повизволялись: скрізь
Побили старостів, повипихали
Жовнірів, замки оддались із-сили,
В церквах ніде служить нема поміхи.
І скрізь, скидаючи кровавую одежу,
Йдуть козаки до церкви дякувати Богу.

(На запитання Чужестранця, чому не піднімаються на Ляхів Переяславські козаки, Петро відповідає, що дужчі і завзятіші порозходились або забиті, а у наших усе одняли: ані шаблюки, ані рушниці, ані грошей — „Гаразд, де сила є?“)

Чужестранець (показує на груди).
Тут наша сила! (Показує на небо). Там надія наша!
Я чоловік бувалий, много бачив;
Багацько й сам одбув і бід і лиха:
Бач, ока правого нема, і права
Рука відрублена, і тут у грудіх
Дві кулі вліплено…
Хоч золотом всього мене обвісь,
Воно не буде того кошту мати,
Як отсі рани: через їх я мушу
Усякому вкраїнцеві сказати:
Дивись і знай, що й я служив родині;
І ти, мій брате, так служить їй мусиш!…

(Як на приклад, Чужестранець вказує на кріваві події в Каневі, де сила було загублено і винних і безневинних, але-ж, як наслідок, було відімкнуто церкви, і козаки мали задоволення, що досить помстилися над ворогами.)

Лунає Великодний дзвін до церкви.

(В сценах II—IV описується тяжке непорозуміння на релігійному грунті, од якого визволяє переяславців Чужестранець).

СЦЕНА V.
Герцик з товпою хлопців.
(Герцик у страшенному запалі кличе людей піти і визволити від Польського старости Марину, Лисенкову сестру, його наречену, яку староста одняв у Герцика. Крім цього зазначає, що взагалі вже час зовсім скинути Ляцькеє ярмо. Анастасій закликає від помсти до миру, щоб люде схаменулись і замісць бою йшли до церкви на Великодну заутреню).
Чужестранець.
Пан гетьман вам поклон свій посилає,

І отсей лист велить вам прочитать.

(Читає):

„Дознались ми, що у Переяславі

Ляхи втісняють руських, і що досі
Не вислабонились Переяславці.
Оттим от-се, кохані православні,
П'ять тисяч війска посилаю в поміч.
Повибивавши всіх ляхів проклятих,
Умісті з нами славте, діти, Бога,
Шо спас свій люд від тяжкої недолі.

Петро.
Як?
Чужестранець.
Так. (шум між народом).
Герцик.
Вони сього не стоють, та й не хочуть.
Чужестранець.
Готове військо, я його привідця.

Увечері, як стане вже смеркати,
Й католики в костьол свій ізберуться,
Намітьте кожний дом, де лях живе,
Ударте в дзвін і ріжте супостатів;
А ми, почувши, явимось зараз,
Оступимо кругом весь Переяслав,
І ні одна проклятая душа
Не вихопиться відсіля із пекла.
Уранці всі ви будете слабодні,
У день святий Великдень буде двічи,
Святіш для нас: умісті з воскресе́нням

Христовим ми святитимемо й наше
З пекельної неволі визволення.
Уранці всі ми будем християне,
Увечері сьогодня будем звірі.
Шоб шани із ляхів не дать нікому,
Шоб ні єдиний не утік від смерти,
Катуйте іх: маленька дітвора
Шоб іспеклась у полом'ї сьогодні…
Шоб завтра не було тут ляцького і духу:
Бо так велить вам пан вельможний гетьман!

Всі.
Смерть католикам! смерть їм, супостатам!

Весь рід скоренимо!

Чужестранець.
Не дуже-то гвалтуйте, шоб не вчули.

Ти, Герцику, вернеш свою коханку…

Петро.
 Хто ти,

Кумедний чоловік? Скажи, будь ласків,
Наш визволителю, хто ти такий?

Чужестранець.
Лисенко! (Усі з криком до його кидаються;

розпроси, шум, гвалт).
 Тихше, тихше!

Голоси.
Як? що? Хіба вже мертві устають?

Коханий, милий батьку! Визволитель!
Чи мабуть се брехня, що вражі Ляхи
Тебе убили? Ні, увесь на ранах! Правда!

Чи ти живий, чи ти воскрес із мертвих?
Мана! Мана!

(Лисенко переказує, як його звільнено від неминучої смерти).
Хор.
Хор усіх.
Та вже засвітила зоря весняна!

Ущухнули криги на рідній ріці,
І золотом ся горицвіт по луці,
І стали понурії нетрі вдягатись
І стали к лещиннику бджоли збіратись;
І звір'я іграє, і птаство співає,
І коник дорожку, ржучи починає:
Всім радощі й щастя звістила весна —
І щастя не має Вкраїна одна!
Вкраїно! Вкраїно! Така твоя доля!
Забули тебе рятувать із неволі!
Забули сусіди і діти родини;
Чи й ти, милий Боже, забув Україну?

Хор хлопців.
 Дівчата-небожаточка,

 Не чуєте весни?
 Чому ви не співаєте,
 Не водите танків?
 Чому ви не квітчаєте
 Чорнявих кіс своїх?
 Чи хочете співаночки,
 Шоб ми вам почали?
 Чи хочете віночечки,
 Шоб ми вам заплели?

Хор дівчат.
Не треба подаруночків,

 Готуєм їх для вас.

Ой знаєм ми співаночки,
 Ой є у нас вінки!
Іспершу ви родинонці
Слабоду узверніть;
 Іспершу чужестранців ви
З родини проженіть.
 Тоді приходьте гратися
Із нами на луку,
І кожному дівчинонька
 Співанку заспіва,
І кожного коханочка
Квітками заквітча.

СЦЕНА VI.

(Марина дуже сердечно зустрівається з покаліченим братом (Лисенком), але-ж на пропозицію кинути старосту і йти до Герцика — вона одмовляється, заявляючи, що старосту вона любить, а Герцика ні. Разом з цим вона клянеться, що не зрадить в боротьбі з ляхами, навпаки, допомагатиме: старосту сама віддасть в їхні руки, хоч його й любить.)

СЦЕНА VII.
Ніч. Марина з Старостою йдуть умісті.

(Марина запевняє старосту в безкраїй любови до нього і поруч з цим страшенно його дорікає, що за його управління багато злого робилось українцям. Вона каже про ту помсту, яку готують Переяславці ляхам. Коли звідусіль стало чути крик, плач, староста у Марини просить шаблю, але-ж вона її кидає в Альту. Коли став наближатися народ, староста каже:)

 Я чую —
Сюди біжать… в мене немає шаблі…
Немає бережіння… Лихо! смерть!…
Марино! Що ти наробила?…

Марина.
 Серце

Моє! мій милий! мій коханий! мій
Францішку вічно любий! Чую, чую!
Йде смерть до нас!. О серце! дай прилипнем
Губами дружка к дружці і загинем!…
(Кидається йому на шию і цілує його)

(Вона й козакам, що заарештовують старосту, заявляє про своє кохання, але йти з своїм улюбленцем одмовляється і кінчає дні свої в манастирі.)

Староста.
Кохавши за життя такую душу,

І утерявши на-вік се кохання —
Мені збирати нічого на світі…
Чого я тут не долічивсь?.. Лисенку!
Ви одоліли: завтра вранці наші
Ляхи, котрі сьогодні вас топтали,
Із города повийдуть, як вигнанці,
Із соромом, з наругою, за посміх
Блукати по світу… Ви одоліли!
Кровава свара наша закінчилась…
І ви ще, одолівши нас, як добрі,
Нас милуєте! О, ви добросерді!
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . Я не дивуюсь —
Тобі огидло все одно та те-ж:
Ти й вигадав сильнішую наругу
Над ворогом своїм… Ти молодець!
На вигадки голінний! Ох, козаче!
Чи справді думаєш, що, один раз
Пошанувавши нас, ти стер всю кров,
Шо проливав два роки по Вкраїні?
Чи справді думаєш, шо одним разом

Ти розщитався з нами… Рідна кров,
Шо вслід тебе текла, і сльози бідних,
Випа́лені і винищені країни —
Кричать мені о помсті проти тебе…
Життя мені не дороге. Лисенко!
За всі твої наруги і мучення,
За всі біди і лиха і напасти,
Шо так колись на нас розтошно сіяв,
Тепер зо мною пощитайся! — Бийся!
(Вихоплює із рук у козака шаблюку).

Герцик.
Безумний!
Лисенко.
Е, ні! він ще й хвабрувати!

Оттак-то, бач. їх шанувать, проклятих!
 (Вихоплює шаблю; січуться).
Лисенко (проколює старосту).
У пекло, к шайтанам, своїм братам!…

(Староста захитався; потім ухопив обома руками шаблюку, рванувся на Лисенка, вдарив його, Лисенко його удруге, і обидва попадали, на землю).

Герцик.
Лисенко! брате! ранили!… лихо! лихо!…

Швидче сюди! перев'язати…

Лисенко (лежачи).
Не ранили, а вбили. Дарма, брате,

Всі перев'язки… Я кінчаюсь… Ляше,
Нам смерть обом… прости мене
За смерть твою, я за свою прощаю…

Староста (лежачи).
Лисе́нку! дякую!.. Ти слабонив

Мене зо світу, де нема нічого
Для мене… Помремо братами. Друже!
Дай руку, і нехай в примирі нашім
Примириться із Польщею Вкраїна!…
Ой!.. Герцику… перекажи Марині,
Що я ії кохаю .. (Умирає).
 (Козаки збігаються коло Лисенка)

Лисенко.
Ох, душно!.. Підведіть мене хоч трошки…

Де пан-отець?.. А! осьде він: у мене
Вже й очи мутються… Прощай, пан-отче!

Анастасій.
О господи! Твоя і власть і воля!
Козаки і народ (прибігають з криком).
Слабода! слабода!.. На-що се і хто приказав шанувати Ляхів?
Анастасій
Мовчіть… Вже й так Господь вас покарав!

Згляніть: ваш визволитель осьде мертвий…

Народ (кричить).
Лисенку! батьку! Хто його? Ох, дайте

Сюда убійника! Розірвемо!
Ізнечемо!.. Наш батьку рідний! на-що
Покинув нас!?…

Лисенко (тихо)
Ох!.. разстебніть мені… я хочу трошки

Сказать їм щось, та дайте мні водиці…
(Анастасій побіг за водою; Герцик піддержує йому голову; Лисенко п'є).

Народе православний!.. Знайте всі,
Шо і вояк буть мусить чоловік
І християнин… Усіх ляхів
Повипускайте завтра вранці… Хай
Ідуть собі із Богом до родини…
Прощайте, братці!.. Хай вам Бог поможе!
Моліться всі за грішну мою душу!

(Вмирає).

Герцик.
Не дише, вмер!..
Голоси.
Умер!.. умер!.. (Голосять).

(Після заклику Анастасія, беруть тіло Лисенкове й несуть його до церкви.)

Герцик (позаді їх).
А як мені — і празника немає!

ЗАВДАННЯ. 1. Порівняйте „Переяславську ніч“ з прозаїчним описом „Історії Русов", що переказує про ту ж добу: чи відповідає загальний характер твору Костомарова тому історичному джерелу, яким користувався автор.

Уривок з „Історії Русов“ про події тих часів.

Гетманъ Хмельницкій, ратоборствуя во всю зиму на поляковъ, послалъ на нихъ отряды войскъ своихъ во всѣ селенія малоросійскія, позади своихъ позицій состоящія, и очистилъ отъ нихъ и отъ жидовства ту часть Малоросіи по самый Кіевъ и Каневъ. Бывшія изъ нихъ на стражахъ начальства и мытничества избиты до послѣдняго, а имущество ихъ и вооруженіе забраны на войско, Знатнѣйшее же шляхетство Польское, то есть, ихъ вельможи, как то: князь Вишневецкій, Яблонскій, воевода Кисиль и многіе другіе, жившіе в Малоросійскихъ городахъ и мѣстечкахъ, прежде бывшихъ ранговыхъ Гетманскихъ и урядничьихъ, а послѣ захваченныхъ ими своевольно и присвоенныхъ себѣ въ вѣчность, по надачѣ яко бы Сената и Рѣчи Посполитой, которыми они совершенно владѣли, именно — въ Лубнахъ, Золотоношѣ, Трахтемировѣ и иныхъ, выправлены съ честію изъ городовъ оныхъ, во уваженіе, что изъ нихъ иные были Руской породы, обратившіяся въ первыя гоненія въ Католичество и Поляцтво; а другіе, бывши въ чинахъ и должностяхъ Малоросійскихъ, управляли народомъ и должностями съ благоразуміемъ и кротостію. И таковымъ всѣмъ никакого озлобленія не сдѣлано, а только за провладѣніе неправильнымъ образомъ Малоросійскими имѣніями взыскана съ нихъ контрибуція деньгами, лошадьми, военными снарядами и хлѣбомъ.

2. З чого (з якого факту) починається розвиток драматичної дії (инакше: в чому художня зав'язка, експозиція драми)?

3. Як саме змальовано дієвих осіб драми? Чи справедливо висловився сам автор про „ідеальність“ драми (див. стор. 190)?

4. Чи можна сказати, що „Переяславська ніч“ відповідає психологичній правді в історичній перспективі?

5. Значіння слова й акції в трагедії (чи дія розвивається вчинками дієвих осіб чи їхніми розмовами)? Чи потрібні для розвитку дії такі монологи дієвих осіб?

6. Зробіть висновки: що таке драматичний твір, які його особливості? Чому автор назвав цей твір трагедією?

Поезії.
[1]

ЗАВДАННЯ: 1. Зазначити мотиви лірики Костомарова.

2. Вияснити мистецьку вартість лірики Костомарова.

3. Що можна запримітити в ліриці Костомарова з боку змісту і з боку форми в порівнанні з творами Метлинського?

Загальний характер лірики Костомарова. Мотиви лірики Костомарова нагадують твори Метлинського, але з помітним зменшенням суто-романтичних образів. Костомаров з охотою користується історичними фактами („Співець Митуса“, „Дід пасічник“) або народніми піснями й легендами. В напрямі цих симпатій поета видно ученого історика, який, відтворюючи минуле, не шукав там порятунку від сучасного, а лише брав його до уваги.

Правда, і в Костомарова ми здибуємо козака, лицаря на чолі війська, гайдамацького ватажка; подибуємо грізну, жахливу природу, але все це позбавлено безгрунтовної романтичної ідеалізації і наближається до дійсної історичної правди. Присвячуючи чимало творів відтворенню сучасного в наслідуваннях народнім пісням, Костомаров і тут додержується етнографичної правди: тут і хлопець, що сумує за любою дівчиною, і дівчина, що пропадає за коханим, і зрадлива жінка, хоч всі ці мотиви автор все-ж-таки часто штучно збільшує („Дівчина“), надаючи їм сентиментально-романтичний вигляд.

У Костомарова в ліричних творах ми спостерігаємо ще одно: надуманість, риторичність поезій. Знов таки тут виявляється високий інтелект ученого, що не може не виявитися навіть під час поетичного піднесення („На добра-ніч“). Ось чому поезії Костомарова не захоплюють читача своїм естетичним боком, а звертають увагу переважно своїми думками, своїми поглядами. І що до ідейного боку творів, то тут Костомаров пішов значно далі Метлинського. В його поезіях ми вже почуваємо свідомого громадянина, демократа, що не буде співати про віру і про царя в стилі попередньої школи; в його поезіях зразу-ж видно певний світогляд, і цей світогляд не суперечить ролі Костомарова в 1847 р. („На добра-ніч“, „Пісня моя“).

Горе, горе багатому,
Що в гордощі панській
Дурницею нарікає
Голос правди братський!—

так каже поет, і в подібних уривках ми вбачаємо людину, що пізніше складала статут Кирило-Методієвського братства.

П'єси. Сюжети своїх українських п'єс Костомаров брав з історії України і цим задовольняв перш за все свої інтереси ученого історика („Сава Чалий“, „Переяславська ніч“, „Українські сцени з 1649-го року“). У цих п'єсах автор виявив свою щиру прихильність до вільнолюбних змаганнів українського народу в минулому: герої його б'ються за волю батьківщини й за знесення соціяльних кайданів (як Лисенко, Хмельницький, Марина), а зрадники (як Сава Чалий і Гнат Голий) вмірають лютою смертю. Але-ж тут ще ми бачимо відсутність критичного відношення до історичних подій і засліплення релігійно-національними забобонами: так, він ще цілком неправдиво освітлив ролю євреїв у релігійних взаємовідносинах на Україні в XVII ст., і навіть всю боротьбу козацтва за своє національно-соціальне визволення поясняв ще, переважно, релігійними (боротьба за православіє) і національними мотивами (ворожнеча до ляхів). Учений історик ще не виявився тоді в Костомарові, і він йняв віри безкритичним історичним компіляціям про події XVII ст. Та минаючи все-ж таки піднесений громадський настрій історичних п'єс Костомарова, треба сказати, що з художнього боку вони мають у собі чимало вад, як це помітив пізніше і сам автор. Дійсно, в п'єсах инколи не видно психологичної зав'язки, експозиції, коло якої розвивалася-б дія й з якої випливали-б усі вчинки дієвих осіб: в п'єсах багато другорядних, випадкових епізодів, які тільки затіняють розвиток головної дії. Так, у п'єсі „Переяславська ніч“ головна думка визволення з польського ярма — дає початок иншій: боротьба між особистими інтересами людини та інтересами громади, колективу, батьківщини, і розвиток цих двох думок призводить до багатьох зайвих епізодів і непотрібних осіб (напр., постать Анастасія). Разом з тим, і художні образи не дуже вдалі, і вчинки їхні не пояснено психологично: так, Марина, втікши від своїх рідних до ворога-старости з надмірного кохання до його, потім передає його на вірну смерть у руки козаків, і цей учинок дівчини не можна назвати психологично-правдивим і зрозумілим. І постаті Герцика, Лисенка, Анастасія, Старости не справляють вражіння живих людей. І тільки згадуючи те, що Костомаров одважився 1841 року заходитися коло історичного сюжету і тим ступити па шлях місцевої, української творчости, можна визнати значіння цих п'єс в історії нашого письменства. А окремі більш-менш удалі сценки примушують нас і тепер пам'ятати про цю частину художнього надбання Костомарова.

Форма поезій Костомарова. Костомаров дав нам досконаліші зразки форми ліричної поезії, аніж Метлинський. Ми спостерігаємо тут, з одного боку, досить правильний метротоничний склад, без силаб Метлинського, а з другого — користування народньою метрикою, з т. зв. логичними наголосами. Але мова Костомарова далека від досконалої: чимало русизмів („прежній“, „пепелище“), чимало невдалих неологізмів, які легко можна замінити народніми виразами („відпочіння“). Перекладаючи твори Байрона та инших письменників, Костомаров, видима річ, шукав нових слів, нових зворотів думки, і тут инколи й помилявся. Але самий факт бажання поета поширити теми української літератури, вивести її на шлях загально-слов'янського літературного відродження — ці творчі шукання дуже цінні для українського письменства тієї доби, яку безпосереднє заступила школа Шевченка [2].



Творчість М. Костомарова у світлі критики.

І. С. Єфремов.

Як поет, не займе Костомаров визначного місця в історії нашого письменства. Його поезії та дві драми й кілька драматичних уривків, опубліковані р. 1838—39 під псевдонімом Ієремії Галки, то гріхи, мовляв, молодості, до яких він згодом більш і не вертався. Попереду згадано вже, що Костомарова спонукало писати українською мовою і як та непереможна „страсть ко всему малороссійскому“ потягла його „йти в народ“ і зробитись опісля істориком його життя. Спершу прихильність до народу виливається у його в художніх спробах народньою мовою. Не маючи великої ціни художньої, ці твори Костомарова цікаві проте, як ознака тієї поворотки, що від безкритичного напрямку українських романтиків, од їх гірких жалів за минулим та повної безпорадности в сучаснім приводить потроху до вогневої музи Шевченка з її наскрізь соціяльною поезією, що все українське письменство на новий справила шлях.

Костомаров більш од своїх попередників уміє вже зміркувати і зважити старовину й сучасність і знаходить потроху нові мотиви для рідної бандури. Не до самої тільки Еллади певне прикладав він оці, напр., рядки:

Ти не спиняла дітей, вони гризлись з собою як звірі;
Ти все шукала слободи — нікчемная грошей раба!
Ти прославляла війну людоїдну і в Спарті проклятій
Пан для потіхи пускав злих на ілота собак.
Ти научала народи втікать до неволі од волі,
Ти зопсувала найкращий неба восточного дар.
Пам'ять посмертна твоя засліпляла маною нам очи —
Ми, на тебе гледючи, не бачили самі себе

(„Еллада“)

Миколаєвська Росія з її „неправдой черной“ виразно виглядає до вас із цих ущипливих слів… Але мана розпалась і люде таки побачили себе; самосвідомість національна свінула вже на Україні, і Костомаров цю самосвідомість хоче використати для рідного краю. Характерні з цього погляду признання зриваються у молодого Костомарова. В демократичному образі молодиці сама Україна йому звеліла —

Співай, казала, для всього роду,
Співай, казала для всії родини;

і поет складає присягу:

Співатиму, співатиму, поки гласу стане,
Хоч і слухать не захочуть, я не перестану.

(„Пісня моя“).

І хоч Костомаров як-раз перестав рідною мовою „співати“, та й взагалі потім багато на що инакше дивився, ніж замолоду, проте своєї присяги додержав: Україна до останніх днів його життя одмітне мала місце не тільки в думках його, але і в праці. Тим більш замолоду: тепер що не додумавсь він, як на схилі віку, до теорії „литературы для домашняго обихода“ і силкувався на всі потреби часу озиватись рідним словом. У його знайдемо тепер не тільки поезії на сюжети конкретного життя, а й философсько-поетичні міркування на принціпіяльні, скажу так, теми, — як „На добра-ніч“, „Зорі“ і т. и. Він уміє знайти гостре слово і проти „розвінчаного правдою тирана“, и проти того лукавого, „що в гасло неволі обертає хрест всечесний, гасло правди й волі“, і проти панства, і проти вчених, „що од простих світло заховали“; він пробачає час, коли —

Прокинуться всі народи,
Завіт вічний приймуть,
Ворогів тисячолітніх
Вороги обіймуть. („На добра-ніч“).

Правда, це більше проповідь, аніж поезія. Художник у своїй історичній діяльності, Костомаров занадто багато домислу вводить до своїх поетичних творів на велику їм шкоду. Над посереднім чуттям у його завжди панує тенденція, що призводить до однобічного погляду на стосунки людські: правда і воля, щастя і доля неподільно для Костомарова єднаються з християнством, і морально-індивідуальна сторона і в його ідеології переважає, хоча вже починають озиватися й соціяльні моменти життя. Слов'янство вперше у його забирає особливу увагу („Слов'янам“), до того-ж не тільки в етнографично-романтичному розумінні, але і в політично-соціяльних своїх домаганнях вільне й рівне, як покаже незабаром програма Кирило-Методієвського братства. Інтереси народу потроху все дужче й голосніше починають бреніти у Костомарова, в якому і тоді вже озивався голосно історик, — та навіть у минулому він наперед становить моменти національного й демократичного характеру. Його Хмельницький вже цілком свідомий з національного погляду діяч і демократ, що за програму собі ставить — вибити „із лядської неволі народ руський“, не зрікаючись простого люду, бо „то права рука наша“ („Українські сцени“). В своїх драмах, як „Сава Чалий“ і „Переяславська ніч“, Костомаров пробує розвязати питання соціологичної природи, вводючи в колізію особисті справи, як кохання, бажання слави, то-що, з громадськими мотивами, як любов до рідного краю і до народу. Ці контрасти особливо поставлено виразно, подекуди навіть гарно, в трагедії „Переяславська ніч“.

Лисенко з його бажанням помститись за особисті і національні кривди та священик Анастасій з його лозунгом „не помста, а слобода“ — це антиподи, що йдуть різними шляхами й одно одного не розуміють; так само антиподами, з другого боку, виявили себе Марина з її перевагою громадського елементу над особистим та Герцик, що ввесь своєю приватною справою захоплений. Автор знаходить розвязання колізії у християнському братерстві та людяності, бо навіть Лисенко, що горить увесь помстою, згадує в останній час, „що і вояк мусить бути чоловік і християнин“. Характерно, що не прилучається до загального замирення один тільки егоїст Герцик, так само як тільки подвійний зрадник і провокатор Гнат („Сава Чалий“) не має до себе милосердя; хоч-би який де був великий злочинець, але зрадник гірший за всіх, бо, як каже, обертаючись до зрадника, Костомаров —

…Шкода, що зробив ти,
Не зрівняється із їми („Клятьба“).

Такі, загально кажучи, були погляди Костомарова тоді, як він виступав в українському письменстві. З громадського боку це вже був ступінь уперед і дуже шкода, що Костомаров опісля не бере безпосередньої участи в українському письменстві.

З пізніших творів його треба згадати ще повість „Черниговку“, хоч у їй тільки розмови дієвих осіб написано українською мовою, принаймні в тій редакції, що була надрукована. Це яскраво оброблена на підставі історичних документів картина обопільних стосунків між українцями та великоросами в перші часи після з'єднання України з Москвою. Повість справляє велике вражіння своїм цікавим змістом: національну колізію між заступниками „двох руських народностей“ у побутових обставинах XVII в. поставлено гостро, і нема мови, якій з їх автор свої симпатії оддає.

Примітка. Витяг з „Історії українського письменства“ С. Єфремова, вид. 3-тє, К. 1917, стор. 221—223.



  1. Текст „Переяславської ночі“ звірено з перводруком у збірнику „Сніп“; Харьк. 1841; поезії — „Єврейська співанка“ — з перводруком у книзі „Литературное наслѣдіе“, СПБ. 1890, а всі инші — з виданням Ю. Романчука (Львів 1914), бо не пощастило добути „Украинскія баллады“ та „Вѣтку“; але сам Романчук досить точно додержувався первісного тексту, а не переробки його в Одеському виданні творів Ієремії Галки р. 1875.
  2. Про Костомарова—поета окремих праць немає, крім відповідних розділів у загальних курсах історії української літератури (Петрова, Огоновського, Єфремова). Про життя Костомарова в звязку з його поетичною й науковою творчістю — в книзі Д. Дорошенка — „М. І. Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність“, К. 1920 (тут і повна бібліографія).