20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Петро Гулак-Артемовський/Пан та Собака
| 20-40-ві роки в українській літературі під ред. Олександра Дорошкевича Петро Гулак-Артемовський Пан та Собака (Петро Гулак-Артемовський) |
Пан ▶ |
|
На землю злізла ніч… нігде ані шиширхне.
Хіба то де-куди крізь сон що-небудь пирхне.
Хоч в око стрель тобі — так темно на дворі.
Уклався місяць спать, нема ані зорі,
І ледве крадькома яка маленька зірка
З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.
І небо, і земля — уже одпочива;
Все ніч під чорною запаскою хова.
Один Рябко, один як палець, не дрімає:
Худобу панську, мов брат рідний, доглядає.
Бо дармо їсти хліб Рябко наш не любив:
Їв за п'ятьох, але те їв, що заробив.
Рябко на панському дворі не спить всю нічку
Коли-б тобі на сміх було де видно свічку.
Або в селі де на опічку,
Маячив каганець.
Всі сплять, хропуть
А де-які сопуть.
Уже і пан-отець,
Прилізши із хрестин, до утрені попхався…
А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався.
Знай, неборак, ганя то в той, то в цей куток:
То зазирне в курник, то — дейко до свинок.
Спита: чи всі таки живенькі поросятка,
Индики та качки, курчатка й гусенятка?
То звідтіль навпростець
Махає до овець,
До клуні, до стіжків, до стані, до обори:
То знов назад чим-дуж, — щоб часом москалі
(А їх тоді було до хріна на селі),
Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори.
Не спить Рябко, та все так гавка, скаучить,
Що сучий син, коли аж в ухах не лящить!
Все дума: як-би то піддобриться під пана?
Не зна-ж, що не мине Рябка обрадована!
Як гав, так гав, поки свінуло на дворі;
Тоді Рябко простягсь, захріп в своїй норі.
Чому-ж Рябку не спать? Чи знав він, що з ним буде?
Заснув він смачно так, як сплять всі добрі люде,
Що щиро стережуть добра своїх панів…
Як ось — трус, галас, крик!… ввесь двір загомонів:
„Цу-цу, Рябко! на, на! сюди Рябка кликніте“…
— „Ось-ось я, батечки!… чого ви там! скажіте!“
Стриба Рябко, вертить хвостом,
Неначе помелом.
І знай, дурненький, скалить зуби
Та лиже губи.
„Уже ж, бач“ дума він, „не дурно це в дворі
Од самої тобі зорі
Всі панькаються коло мене:
Мабуть, сам Пан звелів віддать Рябку печене
І що осталося варене
За те, що, бач, Рябко всю божу ніч не спав,
Та гавкав на весь рот, злодіїв обганяв.“
— „Цу-цу, Рябко!“ ще раз сказав один псяюха…
Та й хап Рябка за уха!
— „Кладіть Рябка!“ гукнув… Аж ось і пан прибіг.
— „Лупіть Рябка!“ сказав, „чухрайте, ось батіг!“
— „За що?“ спитав Рябко; а пан кричить: „Чухрайте!“
— „Ой! йой! йой! йой!“ а пан їм каже: „Не вважайте!“
— „Не буду, батечку!… За що-ж це честь така?“
— „Не слухай“! пан кричить; „лупіть, деріть, Рябка!“
Деруть Рябка, мов пір'я,
На галас збіглась двірня;
— „Що? як? за що? про що?“ Не знає ні один.
„Пустіть!“ кричить Рябко: „не будь я песький син,
Коли вже вдержу більш!“
Рябко наш хоч не бреше.
Так що-ж? Явтух Рябка знай все по жижках чеше.
— „Пустіть, швидчій, пустіть!“ пан на ввесь рот гукнув
Та й з хати сам умкнув.
— „Пустіть!“ гукнули всі: „Рябко вже вдовольнився“.
— „Чим, люде добрі, так оце я провинився?
За що-ж глузуєте?“ сказав наш неборак;
„За що знущаєтесь ви надо мною так?
За що, за що?“ сказав, та й попустив патьоки,
Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
— „За те,“ сказав один Рябкові з наймитів,
„Щоб не колошкав ти в ночі своїх панів;
За те… але щось тут… ходім. Рябко, лиш з хати:
Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти.
Ходім, братко, на двір.“
Пішли.
— „Це не пусте,“
Сказав Явтух Рябку: „оце тебе за те
По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,
Що пан із панею цю цілу ніч не спали.“
— „Чи винен я цьому? Чи ти, Явтух, здурів?“
— „Гай, гай!“ сказав Явтух. „Рябко! ти знавіснів.
Ти винен, бра Рябко, що ніччю розбрехався:
Ти-ж знав, що вчора наш у карти пан програвся!
Ти-ж знав,
Що хто програв,
Той чорта (не тепер на споминки!) здрімає, —
Той батька рідного, розсердившись, програє!
Ти-ж знав, кажу, Рябко, що пан не буде спать.
До чого-ж гавкав ти? нащо-ж було гарчать?
Нехай-би гавкав сам, а ти-б уклавсь тихенько,
Забравшись в ожеред, та й спав-би там гарненько.
Тепер ти бачиш сам, що мокрим він рядном
Напався на тебе, — і знай верзе притьмом:
Що грошей вчора він проциндрив щось не трохи;
Що паню через те всю ніч кусали блохи;
Що буцім вчора він грать в карти-б не сідав,
Коли-б сьогоднішню був ніч хоч закуняв:
Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака;
Що буцім по тобі походить ще й ломака;
Що, бачця, ти йому остив, надосолив,
І, бачця, він тебе за те й прохворостив.
А бач, Рябко, а бач! не гавкай, не ганяйсь:
Ляж, хирний, та й мовчи, і з паном не рівняйсь.
Чого брехать? Нехай наш пан здоровий буде,
Він сам і без собак цю панщину одбуде.“
Послухав наш Рябко поради Явтуха.
— „Нехай тяжка йому година та лиха.“
Сказав, „щоб за моє, як кажуть люди, жито
Та ще мене і бито…
Коли моє не влад,
То я з своїм назад.
Чи баба з воза, що-ж? Велика дуже вада?
Кобилі легший віз, цьому кобила й рада“.
Отак сердега наш Рябко поміркувавсь.
Та й спать на цілий день і цілу ніч попхавсь.
Заснув, Рябко, захріп, аж ожеред трясеться;
Рябку й не сниться й не верзеться,
Що вже москалики в коморі й на дворі
Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі,
Що вовк ягнят, а тхір курчаток убірає.
Аж тут і на дворі туж-туж уже світає.
— „Цу-цу, Рябко!“ тут всі, повибігавши з хат.
— „Цу-цу, Рябко! на, на!“ гукнули як на гвалт.
А наш Рябко тобі і усом не моргає;
Хоч чує, та мов спить і мов недочуває.
„Тепер-то,“ дума він, „мій пан всю нічку спав,
Бо не будив його Рябко і не брехав;
Тепер-то він мені свою покаже дяку;
Тепер уже не втре мені, як вчора, маку!
Нехай цуцукають… мене цим не зведуть,
Поки сами сюди обід не принесуть.
Та ще й тоді, не бійсь, поскачуть коло мене,
Поки возьму я в рот хоч страву, хоч печене!“
— „Цу-цу!“ сказав іще Рябкові тут Явтух;
„Цу-цу!“ задихавшись, мов з його перло дух.
— „Ходім, Рябко!“
— „Еге? — Ходім! — Не дуже квапся.
Сам принеси сюди“.
— „Іди-ж хутчій, не бався!“
— „Ба, не піду, Явтух!“
— „Іди, бо кличе пан!“
Сказав, та й зашморгнув на шиї він аркан.
„Чешіть Рябка“! гукнув… аж тут їх щось з десяток
Вліпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.
„Лупіть Рябка!“ кричить тут пан, як навісний;
Рябко-ж наш тілько вже що теплий та живий.
Разів із шість Рябка водою одливали,
І стілько-ж раз його, одливши, знов шмагали.
А потім перестали.
Рябко спитать хотів, але Рябків язик
Був в роті спутаний, неначе путом з лик,
І герготав щось, як на сідалі индик.
„Постій“ сказав Явтух Рябкові, „не турбуйся.
Я правду всю скажу; ото, Рябко, шануйся,
Добра своїх панів, як ока, стережи,
Зарання спать не квапсь, в солому не біжи,
Злодіїв обганяй та гавкай на звірюку,
Не гавкав ти, Рябко, — за те-ж ми, бач, в науку
Із ласки, з милости панів,
Вліпили сотеньок із п'ять тобі київ.“
— „Чорти-б убив твого, Явтух, з панами батька
І дядину і дядька
За ласку їх!“ сказав Рябко тут на-одріз.
„Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!
Той дурень, хто дурним іде панам служити.
А більший дурень — хто їм дума угодити!
Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку.
А що-ж за те Рябку?
Сяку мать та таку!
А до того іще спороли батогами,
А за вислугу палюгами.
Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,
Все випада таки Рябка притьмом побить.
Уже мені, бачу, чи то туди — високо,
Чи то сюди — глибоко;
Повернешся сюди — і тута гаряче;
Повернешся туди — і там-то боляче.
Хоч-би я тісто вніс псяюсі із діжею,
То-б він розтовк і ту над спиною моєю.
З ледачим все біда; хоч верть-круть, хоч круть-верть
Він найде все тобі хоч в черепочку смерть.“
2.XII.1818 р.