Boa Constrictor (1943)/IV
| ◀ III | Boa Constrictor IV |
V ▶ |
|
Ніч. Звізди горять та мигкотять над сонним Бориславом. Холодно. Повітря прочистилося, прояснилося, ген на далеких тустанівських пастівниках залягла мряка. Гори дрімають у тіні, крізь величну тишу, не переривану гамором людської недолі та людського приниження, чути тільки глухі, неясні прориви якогось глибокого шуму, мов дихання сплячої природи.
Герман спав твердим сном, заколисаний не так супокоєм думок або втомою по денній праці, як радше ситою вечерею, яку залив порядною порцією різних упійливих напитків. Герман не любив упиватися, але ж нині треба було покріпити свою силу, треба було запити щасливу нахідку нової матки, треба врешті „заморити червяка“, що без перерви вився в його нутрі, без перерви шпів і прожирав його супокій. Сідаючи до вечері, він почув якусь таку спрагу, що йому навіть тяжко було діждатися, поки служниця не поприносила наладжені з Дрогобича пляшки з вином та різними лікерами. Чим більше Герман пив, чим швидше грала в нім кров, чим прудше шибали різні думки, тім більше чув потребу нового жару, забуття, потребу розплистися в ніщо, аби тільки розплистися любо, лагідно, легенько… Його обличчя налилося кров'ю, очі блищали, руки мимоволі підмітувалися на столі, язик починав лепетіти щось без зв'язку і думки, — служниця ледве-ледве завела його до його кабінету, де вперед ще приладила була і постелила ліжко. Потонувши в пухових подушках, Герман ще хвилину обертався, лепетів, силувався навіть думати, але в його голові все помішалося, все гнало і перло кудись, мов вода через лотоки, коли за одним разом повіднимати всі шлюзи і всі затвори. По хвилині він утих і заснув мертвим сном.
Але ні! Хто це казав, що Герман спить, що Герман п'яний! Ні, він зовсім не п'яний, він не спить! Може бути, що колись… Він нагадує навіть, що бу́в такий вечір, — він пив багато, напивався жару і отяжів. Але тепер він легкий, такий легкий, що летів би кудись у даль, у той синій, усміхнений безмір, що над ним так любовно мріє! Він тепер щасливий, зовсім щасливий, щасливий, яким іще ніколи не бував! Довкола нього зелень, цвіти, криштальні води, шумлять гаї, в далі фантастичними контурами рисуються рожево-червоні скали, — ох, це не Борислав, це не та проклята западня, що душила його затхлим повітрям і смердячою заморокою. Тут чисто, ясно, весело, ох, як весело! Герман віддихає повними грудьми, легкими скоками, мов серна, проходжується по цвітистих лугах, топче запашні цвіти, що, настоптані, ще краще пахнуть і звучать, — так любо, солодко звучать, що його хапає за серце. Де він… де він чув ті звуки? Не може нагадати.
— Щастя, це твої звуки, твій запах, твій погляд у тій зелені, у тім чистім лазурі, в тих чудових горах, потоках, дібровах! Щастя, ти моє! Ти віддалося мені, як любка своєму милому, ти відкрило мені своє обличчя, подало мені свою руку, я держу тебе сильно, сильно! Я пізнаю тебе, чую віддих твій глибоко в серці, чую, як твоє тепло розгріває мою кров, і вона, дзвенячи, мов срібло, біжить ясними течійками по моїх жилах! Щастя, ходи в мої обійми, віддайся мені зовсім, навіки! Я сильний, молодий, хороший! Я хочу жити, любити, хочу розкоші, супокою, запаху, втіхи! Ходи до мене, я твій навіки!
Який легкий, який свобідний Герман! Яким солодким чарівним і сильним голосом проклинав він цю пісню, це закляття! Чу!.. Гаї, діброви, ріки і гори, і небо синє, і цвіти пахучі, — все, ціла природа дзвенить, гомонить відгомоном його пісні! Скільки солодощів ллється з кождого слова, з кождого тону! Як розкішно дихати тут, — ні, розкіш хвилями ллється в його груди, розширяє їх до безміру… Він простер руки широко-широко над околицею. Він здійнявся над нею, мов великий орел, а назустріч йому з усеї природи гомонить:
— Щастя, я твій, я сильний, молодий, хороший, я хочу жити, любити, хочу розкоші, супокою і втіхи! Щастя, ходи в мої обійми! Щастя, віддайся, віддайся мені!
Безмірну, величезну силу чує в собі Герман! Він обняв раменами цілу околицю від краю до краю. Грудьми приліг до її розкішних грудей і чує биття серця в її глибині. Це ж вона сама — те щастя, і він дивується, як він уперед не знав цього. Він п'яний з розкоші, притискає любку до грудей, пестить її, наливається її теплом, її силою, любується нею, як забавкою, молиться до неї, як до Бога! Вона для нього все, він нічого не бажає, заволодівши нею, бо тепер ніщо не може розірвати його з нею. А вона з божеським усміхом на обличчі дивиться йому в очі, тане в його огнистих обіймах, — слабне, в'яне, тане… Це пароксизм любовної розкоші, це зеніт щастя навіть для щастя самого!…
— Любко, ти богиня,… ти вічна, безсмертна, правда?
Що за усміх, що за голос тихий, розкішний:
— Так, я богиня, я вічна, безсмертна, я твоя.З яким жаром Герман притис до себе безсмертну любку! З якою силою, з якою жадобою п'є він її огнисті поцілунки! Більше жару! Більше вогню! Більше розкоші! Хвилина така — це вічність! Ще, ще!.. Він тратить пам'ять, жар перемагає його, котиться потоками ляви по його жилах, не дає дихати, не дає думати. Він увесь — тільки одно чуття, і очі зажмурив, аби тільки повніше, безконечніше вливати в себе розкіш усіми порами тіла.
А вона тане, слабне, в'яне в його обіймах… Пахущі цвіти зів'яли, потоки повисихали, помутніли, мов від спеки. Але він цього не бачить, не чує, а чує тільки одне, як жар, сила, живість у нього чимраз більшіє, росте, дужчає, немов переходить від неї до нього. І чим сильніші стають його мускули, чим швидше котиться кров у його жилах, тим і обійми та поцілунки його стають сильніші, безпам'ятніші, тим більше жар обіймає всю його істоту.
— Ти вічна, безсмертна, ти моя! — шепче він.
А вона тане, слабне, в'яне в його обіймах. Не має вже сил, щоб промовити слово, не має сили, щоб усміхнутися. Вона тільки слабо, солодко дише в його обіймах, — чимраз слабше, чимраз повільніше. Рожеві гори почорніли, мов вуголь, небо ясне, лазурне померкло, поблідло, почорніло, країна щастя щезла, мов хмара, мов привид. Поволі, поволі сива мряка, задушлива, густа, почала залягати довкола. Повійнуло холодом, і останні сліди щастя забрав з собою той перший холодний повів. Герман лежав ще в безпам'яті, ще був велетом…
— Любко, любко, ти моя, правда? — шептав він.
Але в тій хвилині знов повіяло холодом, гострим, пекучим, і він стрепенувся, замість вічно молодої богині побачив чорного, страшного трупа! Він чув, що страшний жар горить у його крові, розпирає його груди, але довкола було холодно, гидко, мертво…
— Щастя, щастя, де ти? — скликнув він у страшній тривозі та розпуці.
Ніхто не відповідав.
— Га, ти покинуло мене, ти відвернулося від мене, — скрикнув він.
— Та годі, ти мені не втечеш! Я сильний, у мене в крові цілі вулькани вогню, я здужаю дігнати, зловити тебе! Ти не втечеш мені, ні, ніяким способом!
І він пускається скаженим бігом кудись у темну далечінь, не бачачи куди і за чим. Його сила росте, але він чує, що нема вже в нього такої легкости, як уперед. Він не можесвобідно знятися вгору, мов орел, не може ясним поглядом переглянути всю землю, щоб добачити, де сховалося щастя. Його гарячий, важкий віддих здіймається перед ним, мов хмара, і затемнює його погляд. Його залізні, сильні мускули м'якнуть, стають звичайним людським тілом, хоть утоми ще в них не чує. Він летить безупину. Околиці мигають перед ним, мов образки, ріки блискають, мов перлові шнури, що прикрашують землю, але не спиняють його в цій скаженій погоні.
— Щастя, де ти? Куди ти сховалося? Ти ж віддалося мені, ти моє!… — кричить він, але відповіді нема.
Мряка, він кидається у мряку, мов блискавка. Холод, — він розжарює своїм огнем усе довкола, мов розпечене залізо. Дерева хиляться, куди він пройде, трави в'януть, цвіти перегоряють на вугіль. Але він не питає, він летить далі, він знає, що мусить дігнати щастя!
— Стійте, пречудові привиди! — кричить він, знемагаючи.
Жар його почав остигати, в тілі чутна утома, в крові холод.
— Стій, щастя! Ти ж моє!
І воно стало. З густої памороки виринає країна — хороша, блискуча, зелена. Де він бачив таку країну? Це не та, де вперед заблисло його щастя. Це не та лагідна, люба ясність, не те синє небо, не ті рожеві гори, не ті цвіти пахущі. Тут небо ціле горюче, червоне, мов луна безмірного пожару. Тут гір нема, тільки море зелені темної, твердої, гострої, а береги того моря то густа паморока, що хмарою здіймається над лісом високого, гінкого бадилля. Тут дібров нема, лиш одинокі групи високих стрімких пальм з вінцями широкого листя, що хитається у повітрі власною силою, мов крила вітряка. І потоків сріблистих тут нема, тільки далеко десь чути шум водопаду, а в гущавині бадилля скімлять тигри та ричать носороги. Де він бачив, де він бачив цю околицю? Чому вона видається йому такою знайомою? Чому сум якийсь збирає його, коли ступає по тій горючій землі, по тім гострім, тернистім листі? І запаху любого не чути, тільки вогкі повіви гнилизни. Де він? Куди занесла його скажена погоня за щастям?
Тривожними, дрижачими ногами ступив кілька кроків наперед. Чу! Шарудіння між високою травою! Це переполошена його приходом ґазеля зірвалася зо сну, зручними скоками погнала далі і щезла. Але Герман уже не думає, не нагадує собі, де він. Якась дивна сила здавлює його думки. Якийсь жар палить його, мов хто огнем обложив його шкіру, а проте на чолі виступає холодний піт. Він поспішає наперед. Он група пальм запрошує його до себе своєю тінню, своїм товстим зеленим листям, що без вітру, раз-у-раз, ворушиться, мов великі віяла, порушувані невидимою рукою. Він там поспішає до тіні, такими любощами наповняє його думка про спочивок, так привабливо манить його листя!
Ось він під пальмою, у холоді, коло живого дзюркотливого джерела.
Але нараз — легеньке шарудіння, крізь темну зелень мигнула різнобарвна блискавка. Герман почув лиш стільки, що вона мигом повалила його на землю. Він знепритомнів від страху і болю. Одну хвилину не знав, що з ним сталося. Але коли оглянувся, то побачив, що страшенний вуж, — той самий boa constrictor, що в нього був намальований, і що на нього він нераз так любувався, обкручував його своїми дужими залізними скрутелями. Ах, що це він зробив! Пощо йшов у прокляту тінь!.. Герман чув, що його смерть близька. Прудкими рухами вуж обвивався круг нього і придавлював його заразом до пня пальми. Холод від тіла гадюки доходив йому до кості, морозив смілість і силу, — він не міг ні крикнути, ні втікати, ні боронитися. Його ноги вже були обпутані і здавлені, мов кліщами. Скрутелі доходили вже до грудей, до шиї. Германові спирає дух у грудях, він чує, що вуж обмотав його доразу, він бачить його голову, його страшенні очі, що якраз проти його обличчя грають демонічним блиском і злорадною втіхою. Їх погляди зустрілись, і Герман помертвів. Мов льодовими ножами запоров його в груди той гадючий погляд! Ось паща змії рознімається широко-широко, мов кривава пропасть. Герман бачить, як під блискучою лускою корчаться залізні мускули гадюки, щоб останній раз здавити свою жертву, щоб потрощити їй кості. Він чує страшений тиск, лютий біль… Його очі лізуть наверх, отворені уста харчать, тіло холоне і мертвіє…
— „О, розпуко! Гинути, чи так суджено мені гинути?… Щастя моє, чи ти ж мене сюди завело?…“
Ця думка промигнула йому через голову в тій страшній останній хвилині. Червоні колеса закрутилися перед його очима, що заливалися кров'ю… Ще хвилина, ще один стиск… Але ні, Герман зібрав останні сили… ні, не зібрав свідомо, бо свідомість відбігла від нього серед страшного стиску. Сам його організм пруднувся в останній натузі, пруднувся так сильно, так нагло наперед, що скрутелі пустили, звільніли, обсунулись, і Герман, доразу пробуджений, зірвався на рівні ноги, держачи в судорожно затиснених руках — що?… кого?…
— Прокляття на тебе! Не вдалось…, — прохрипів над ним лютий, глухий голос.
Але Герман у своїм нелюдськім зворушенні, не можучи прийти до повної свідомости зі сну, страху і болю, зібрав усю свою силу і з найбільшою огидою кинув до підлоги те холодне, ціпке тіло, що звивалося, і що його він держав у руці. Гримнуло, мов величезний тягар, зойкнуло, мов перед сконом. Оці два рівночасні і рівно страшні голоси протверезили Германа. Він скочив в одній хвилині з ліжка, черкнув сірником по стіні і засвітив свічку. Що за вид показався йому! На підлозі лежав його син Ґотліб з окривавленою головою, котру розвалив собі, падучи з ліжка, відки кинув його батько. Він вився і харчав у страшнім болю, але з його очей ще не сходила та запекла злоба, та ідіотична ненависть, що блискотіла в них ще вполудне, коли прийшов до батька. Герман став над ним, мов оглушений. Він мимоволі глипнув у дзеркало і, побачивши себе, злякався. Його лице ціле посиніло від страшного здушення, білка очей залиті були кров'ю, кров капала з обличчя, котре продер Ґотліб в однім місці нігтями.
— Ти що робиш, вироде? — спитав Герман по довгій мовчанці Ґотліба, що все ще лежав на землі з затисненими зубами і часом тільки кидався судорожно з болю. — Ти що робиш? — питав далі Герман глухим, дрижачим голосом. — Чого хочеш?
— Прокляття на тебе! — прохрипів ідіот. — Грошей хочу, давай сюди!
— Грошей хочеш? А за що? На що? Ти чим заробив на гроші? Ти, може, мучився на них ціле життя так, як я? А тепер ще батька берешся мордувати, вироде!
— Га, замордую ще, замордую, щоб ти знав, — хрипів Ґотліб, б'ючи кривавою головою об підлогу. — Давай гроші, то подарую тобі життя, давай!
— Псе проклятий, — крикнув Герман і приступив до нього. — Ти ще грозити мені! Гадино, хіба ти не бачиш, що я в одній хвилині можу розтоптати тебе, як жабу! Най прокляття Єгови спаде на твою руку, що піднялася на батька, най вона всохне, як суха тернина!
Ґотліб страшно захарчав, хотів зірватися на ноги, але не мав сили, і покотився аж до Германових ніг. Обличчя його було страшно бліде, волосся позлипалося від крови, він почав кричати з болю. Германа прошиб той крик до глибини, — він кинувся до сина, щоб зав'язати його рану, але Ґотліб почав битися об підлогу, кидатися і кричати, щоб батько не дотулювався до нього.
— Пусти мене, най здохну! Не хочу твоєї помочі!
Надбігла служниця, збуджена гамором, і остовпіла з переляку.
— Чого стоїш, — крикнув на неї Герман, — ходи помогти мені зв'язати цього шаленого, бо далі вся кров з нього стече!
По довгім пручанні Ґотлібові зв'язали хустками руки і ноги, відтак обмили, перев'язали його рану і поклали втомленого, охриплого, ледве живого на ліжко. Він ще хвилину кричав, але, ослаблий до краю, заснув швидко, мов дерево.
Служниця пішла, дрижачи зі страху і здивування; вона не знала, що все це значить, що сталося з Германом і його сином.
А Герман лишився сам у своїм кабінеті.