Boa Constrictor (1943)/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Boa Constrictor (1943
Іван Франко
III
Видання: Краків: Українське видавництво, 1943.
III.

Сонце починало хилитися з полудня. Його гаряче проміння сипалося іскристим градом на бориславське Підгір'я, розсипаючись по сугорбах сірої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкі дротяні линви, навинені на корбах, заламуючись і мигтячи всіми барвами веселки на калюжках та потічках, що їх стухла болотниста вода покрита була зверху густою, пливкою нафтою. Ясне, погідне небо горіло над горючим Бориславом і виглядало так само сіро, як ціла зруйнована околиця. Вітер ані разу не ворухнув повітрям, не повійнув холодом, не розсіяв важкого густого сопуху, що, виходячи з ям, з глини, з потоків, з брудних магазинів, залягав хмарою над Бориславом, запирав дух у грудях. А ще й гори, обрубані з ліса, покриті голими пеньками, що стирчали, або зовсім вигорілими шутроватими та каменястими галявами, доповнювали враження того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягалися і зливалися в один безмірний гамір, що заповнював усі закамарки Борислава, — тепер змовкли.

Якась сонна мертвота залягала довкола. Тільки ріпники в своїх зароплених сорочках, самі зароплені по очі, ліниво поверталися коло ям, крутячи корбами, та теслі цюкали одностайно своїми топорами о дерево, мов великі жовни. Всякий рух, який видно було довкола, — всякий голос, який можна було вчути, — все нагадувало радше повільний, сонливий рух та туркіт величезної машини, тільки що колеса, зубці, загачки та шруби тої машини були живі люди з тілом і кров'ю. Думка, не находячи нічого принадного ні поверх землі, ані над землею, мимоволі ниряла в ту темну, страшну глибінь, де тепер, у тій самій хвилині, мучаться, працюють, риють тисячі людей, де кипить робота, оживає або завмирає надія, бореться життя зі смертю, бореться чоловік з природою. Скільки сумних зітхань, тривожних думок, гарячих молитов, п'яних викриків розлягається всередині землі, — але наверх не видобувається ніщо, крім задушливого сопуху, все пожирає земля, глибінь, пітьма, мов той старосвітський божок власні діти. А сонце горить на небі, мов розпечена залізна куля, і, бачиться, навмисне силується якнайшвидше висушити всю силу, всі живі соки в тих чорних послаблих ріпників і в тих голих, обнищених з лісів, тільки беззубими чорними пеньками наїжених горах.

Герман Ґольдкремер не міг нині по обіді й на хвилину заснути, так зворушили і збентежили його різні враження нинішнього дня. Він вийшов зі свого помешкання і пішов на Новий Світ, де було найбільше і найбагатіших його ям. По дорозі минав він багато чужих закопів, але й не обзирався на них, силувався навіть нічого не видіти, нічим не займатися, бо чув, як усяка, хоть і найзвичайніша річ, дивним способом тривожить його роздражені нерви. Він був немов у гарячці, коли всякий, хоть і зовсім легенький, дотик на болюче тіло видається хорому важким ударом. Герман сам не знав, що з ним сталося сьогодні.

— Чи я мало спав, чи перестудився, чи що мені таке? — воркотав він сам до себе, чуючи в собі оту дивну, нечувану зміну.

Йому здавалося, що на все він нині дивиться якимись новими очима, і що ввесь Борислав нині для нього якийсь новий світ. Що́ це мало значити? Чому, наприклад, худі, нужденні, чорні обличчя ріпників, що працюють коло ям, нині так глибоко щеміли в його серці, а звичайно навіть уваги його не звертали на себе? Чому їх порвана, перегнила, зароплена одежа нині обходила його далеко більше, ніж груди воску, які вони раз-за-разом витягали з ям? Відки йому прийшла в голову думка, що тамтому в ямі мусить бути страх негарно сидіти в такій глибині і в такій задусі цілих шість, а то нераз (у його ямах) і дванадцять годин? Що за невидима сила навернула йому на голову питання: як же то муситься жити дома тим людям, коли вони воліють іти сюди за такий нужденний заробок та страшно бідити?

— „Нужденний заробок“!… „Страшно бідити“?.. Так, ті саме фрази, з яких він нераз так їдко насмівався, в правду яких ніколи не хотів повірити, просунулися тепер через саму тайну глибінь його душі, мов чорні хмари, передвісники бурі. Що сталося з Германом? Яким чудом приходить він до подібних рефлексій, він, твердий, практичний, вирахований „ґешефтсман“, — він, у котрого ставало настільки серця, щоб за якенебудь припізнення, за якунебудь недбалість, за якенебудь грубе слово навіть уривати своїм робітникам з платні? Відки він сам тепер приходить до подібних думок? Хіба він не знає, що це все дурниці, „dummes Zeug, woran ein Geschäftsmann nie denken darf“[1], як він сам звичайно говорив перед іншими.

О, Герман знає все це дуже добре і тямить дуже добре свої власні науки, — але що ж, це була якась така погана хвилина, коли подібні думки шибнули йому в голові. Він старається насилу прогнати їх. Ідучи звільна стежкою поміж ями, минаючи ріпників та жидів, що з пошануванням кланяються „таке велике пан з наші віри“, — насилу хоче зайнятися рахунком, діловою комбінацією. Ось останніми тижнями ями принесли йому на двадцять тисяч менше доходу, ніж звичайно, — в його касі починає показуватися недобір, — робітники коштують багато, бо косовиця настала, а тут контракт з різними фірмами кінчається. Правда, при належній натузі можна ще дігнати хибу, — треба лише найняти більше робітників і відкрити два закопи, які недавно мусів закрити через недостачу рук. Але що ж, — це також ризико. Ану ж у закопах покажеться жила води, — а це річ дуже легка, і так уже декуди слезить вода у штольнях. Тоді пропала робота, і треба довгого часу, заки воду вичерпати. На нафту нічого й надіятися, бо й джерела вже майже вичерпані, та й воно, зрештою, не виплачується, не видержує конкуренції з заграничною. Лихо! От якби так тепер порядну жилу воску надибати, — то це би якраз помогло!

Але тут Герман зупинився. Його переслідувала вже від тижня думка, що щастя починає відвертатися від нього, — а тепер він знову щастя просить — за жилу воску! Пуста просьба! Жили не добуде, недобір буде побільшуватися, — вода заллє закопи, контракт пропаде, — все, що він через тільки роки з такою мукою, грижею, працею і гарячкою назбирав і нагромадив докупи, — все пропаде, розслизнеться, розвіється, мов порох на вітрі, — бо щастя відвернулося від нього! Так, воно відвернулося, — він у цім сильно переконаний. Він знає з досвіду, що поки чоловікові щастя сприяє, поти тіло його сильне, мов залізо, нерви тверді, мов сталь, думка ясна і певна себе, — поти цілий чоловік подібний до блискучої гострої стріли, випущеної з лука, що з свистом летить просто до цілі. Герман був колись — недавно ще — такою стрілою! Але нині він не той! Нині він дразливий, змучений, — нині грижа їсть його серце, з'їдає його силу, бентежить його думку, — нині щастя покинуло його, відвернулося від нього!

Такі невеселі думки шибали по голові Германа. Він і не зчувся, коли став перед першим своїм закопом. Кошара з дощок і різаних стовпків розсілась над ямою, мов сіре циганське шатро, — всередині було брудно і душно, хоч кошара не зачинялася ніколи, усякого, хто знадвору входив до неї, померк хапав за очі; аж по довшім часі можна було до нього привикнути і розглянути добре все, що всередині находилося.

Герман увійшов.

Ріпники йнощо пополуднували і бралися до роботи. Їх було чотири, — самі молоді парубки. Один давно вже стояв при млинку і млинкував свіже повітря до ями. Поки цього не зробити, не можна лізти в глибінь. Два другі приладжували третього, що мав спускатися вдолину. Вони оперезали його шлиєю попід пахи і відтак причепили шлию до дротяної линви. Парубок, приладжений таким способом, стояв над ямою, не кажучи й слова.

— А що, чень уже мож спускати? — сказав один з тих, що його оперізували. — Ану, Миколо, подай 'му там оскарб і ліхтарню! Швидко, небоже!

— Ну, ну, ніщо квапитися, є час до вечера, — відповів той від млинка.

На ті саме слова Герман надійшов до кошари.

— Так, так, є час! Поволеньки собі поводіться! — крикнув він гнівно. — Вже друга година, а ти ще наверху?

Ріпники не вжахнулися, не переривали своєї роботи при Германовім приході, — ні один навіть не поглянув на нього. Микола рівнодушно складав оскарб і мотику в бляшаний кібель, причеплений на кінці линви; Семен млинкував далі, хитаючися при тім на обидва боки, мов п'яний, — а Степан причепив шнурок до пружини, на якій стримів дзвінок, відтак засвітив ліхтарню і дав її Гриневі.

— Чому швидше не робите? — крикнув знов Герман, котрого найдужче лютила ота рівнодушність, той дерев'яний супокій ріпників.

— Так робимо, як можемо! — відповів Семен. — Т'адже годі 'го спускати в замороку! Самі знаєте, що вісімдесять сяжень то не жарт!

— Ну, Гриню, бери ліхтарню та йди в божий час! — сказав Степан.

Гринь узяв ліхтарню і ступив одною ногою в кібель, а рукою взявся за линву. Степан і Микола стали коло корби. Поволі замахувала вона своїм крилом, і линва, мов червона змія, почала сковзуватися з валу, на якім була навинута. Гринь ще стояв на березі ями. На його обличчі крізь густу верству глини і кип'ячки можна було добачити якийсь неспокій, якусь тривогу і щось, мов боротьбу з самим собою. Через його голову перемигнула блискавкою думка про дім, про стару матір, що завтра, в неділю, жде його на обід. А тут ось перед ним ця глибоченна, вісімдесят сяжнева пропасть, брудна, вонюча і тісна, мов життя в нужді. А там у глибині — скільки то різних, невидимих сил грозить йому! Хто знає, чи за годину, за дві його товариші не витягнуть холодного трупа? Хто знає, хто знає!.. Дрож пройшла по його тілі, коли кібель почав тонути вдолину, коли на його обличчя повійнув важкий, підземний холод. Йому стало так тяжко, як ще ніколи. Ось він, стоячи одною ногою в кіблі, рукою держачися линви, перевис у повітрі і захитався над западнею. А корба невпинно махає своїми крилами, линва невпинно сковзується з валу, — він тоне, тоне повільно, тихо… Йому дух захапує, — дрижачим голосом кричить своїм товаришам на прощання звичайний гірницький оклик:

— Glück auf![2]

— Glück auf! — відповідають серед глибокої тиші три голоси, ні, не три! І четвертий, непевний, притишений голос Германа повторив також:

— Glück auf!

— Іди з Богом, — додав Микола і замовк.

Гриць утонув у темній пропасті.

В кошарі тихо. Ані один голос не перериває тиші. Всі мовчки працюють. Колеса, намазані кип'ячкою, обертаються нечутно, мов духи серед смерку. Линва тихо сковзується і хитається. Всім якось важко, немов при похороні, коли спускають труну до гробу. Дивна річ! Щодень кождий з них бачить те саме: спускається чоловік до ями, — і щодень те саме, важке, гнітюче почуття здавлює душу — щодень вертається думка: ось спускаємо до гробу живого чоловіка!

Герман стояв і дивився, — дивився і мовчав, і сам не знав, що з ним робиться. Як пильно, як уважно слідив він нині за виразом обличчя тих ріпників, а особливо того, що втонув у глибині, того „зажива похороненого!“ І дивно! Ті самі почуття, що ворушилися в них, що викликували в них дрож, і зітхання, і тривогу, ті самі почуття бушували і в його грудях, — але як сильно, як страшно! Все те, що мельком пролетіло через думку Гриневі, коли стояв над ямою, — все те проходило і через думку Германа, але як яскраво, як живо, як важко! В його уяві рисувався не один образ нужди, розпуки, недостатку, — не, один, а тисячі, і всі вони зливалися в одно бушуюче море, в одну страшну заливу недолі, в якій гриміли і стугоніли якісь змішані, глибокі голоси. Що вони гриміли — він не міг зрозуміти, хоч знав, що воно щось страшне. Він стояв у куті кошари непорушний, холодний і силувався позбутися страшних привидів. Він широко відкрив очі, щоб вид дійсности прогнав марева. Але і дійсність не могла його потішити, ані успокоїти. Бо чи ж його марева не були — ота сама дійсність, тільки більш оживлена, піднесена фантазією на вищий ступінь?

— Glück auf! Glück auf! — повторяв він бездумно.

Щастибі вам, бо ми не зазнали щастя! Щастибі вам, бо ми гибли з нужди, мучились увесь вік! Щастибі вам!… Кому? — повстало питання в його голові і приглушило цілу бурю голосів. Кому?.. Ну, кому ж, як не нам, нам, Ґольдкремерам, нам, що можемо спокійно стояти, дивитися на обороти корби, сковзання і хитання линви, що можемо спокійно наганяти тих людей до пильности, спокійно слухати їх страшного, пронизливого: Glück auf!…

Герман вийшов з кошари, не сказавши ні слова більше ріпникам. Сонячна ясність надворі заспокоїла його трохи, притишила розбурхані думки. Він пішов далі оглядати ями і старався по дорозі набрати якмога найбільше супокою і твердости. Він говорив сам собі, що „властиво, що ж це за велика річ? Лізе хлоп до ями, ну, і бере за це заплату, — цілого ґульдена! Якби не хотів, то не ліз би, — силувати його ніхто не силує. А як там що… того… ну, то за це ж я не можу відповідати. Я що можу, то роблю для їх безпеки. Скільки то мене коштують кошари, млинки, лямпи нової конструкції! Що ж мені можна закинути? А що я за свої гроші хочу совісної роботи, — то це зовсім природна річ. Значить, я не маю нічого на своїй совісті, — не маю чого цим гризтися! Навіть думати про це нема чого!“

Так міркував Герман, зацитькуючи ту невидиму силу, що нині збудилася в нім і валила-перевертала всі його рахунки, бентежила ввесь його супокій. І справді, — вона, мов на Германів наказ, затихла. Герман став спокійний, навіть якийсь жвавий і радий, мов чоловік по слабості. Тільки час-від-часу легенька дрож його мускулів давала йому знати, що страшна, ворожа сила в його нутрі не замерла, і що якийсь сильніший дотик, якесь потрясення може наново її розбудити.

Він підійшов ід другій ямі у веселім настрою. Йому хотілося забігти ріпників несподівано, невидимо, щоб доконатися, як вони роблять. Він знав, що тепер його вірника нема коло цеї ями, — і тому тепер легко буде йому доконатися, чи варті ці люди і тих грошей, що беруть. Він підійшов злегка ід дощаним стінам кошари, ступаючи без шелесту по м'якій глині, і заглянув через вибитий сук до середини. Такий спосіб надзирати був у нього не новина, і всі майже робітники знали про це, бо звичайно при виплаті Герман уривав їм зо чверть заробітку, кажучи:

— А, то ти цілий тиждень дармуєш та поводишся коло ями, мов глиняний, а тепер по гроші приходиш!

А коли бідолаха ріпник починає суперечатися та божитися, Герман цілий наливався кров'ю, як індик, грозив ріпникові жандармами і казав вірникові якстій викидати його за двері.

Герман заглянув через вибитий сук до кошари. Якраз напроти нього був вхід, через який входило досередини трохи світла, відбитого від сусідньої кошари, проте Германові легко було розглянути все, що діялося всередині. Два парубки стояли, як звичайно, коло корби, але не крутили, — видко було, що йнощо спустили одного в спід і ждали дзвінка, коли мають тягнути вгору кібель з воском. Тільки третій при млинку крутив раз-у-раз корбою, хитаючися в боки, мов і сам став машиною. А коло входу сидів малий заталапаний хлопчина-лип'яр, що звичайно вибирав з-поміж глини дрібні грудки земного воску. Тепер, не маючи роботи, він дрімав, опершися плечима об стіну; його худі, брудні руки висіли безвладно долі боками, а долоні лежали в глині.

Дзвінка не чути, робітники балакають.

— Най но, чого так нині нашого пана хлопець летів задиханий до вітця? Так, гиби хто гнав за ним!..

— А що, певне, грошей потребує! Ей, то́ ти, брате, урвитіль, най Бог сохранит. Я ти видів нераз у Дрогобичи, як ся тото над людьми збиткує, Господи! А грішми то так розмітує, де що видит, зараз біжит, купує, поламає, попсує та й знов біжит далі, знов купує!

— Е, ци не́ ще! Добре 'му дуріти, коли є за що. Розмітує людськов працев, розвергло би 'му кости!

— А знаєте, — докинув той, що при млинку, — я як ся див'ю на нього, то все си гадаю, що він не згине своєв смертев. Протренькає вітцеві тисячі та й піде людей розбивати.

— Ой, певне, що не́ що 'го чекає, як шибениця! То лишень 'му ся в тоті жаб'ячі очи подивити, та аж чоловіка морозом перейме!

— То Бог старого Гершка покарав за людську кривду! Добре то якийсь казав: людська кривда й на третім поколіню відомстится!

— Бийте плішки, бийте плішки! — крикнув спросоння здріманий лип'яр і прокинувся. Германів погляд упав якраз на його нужденне обличчя, передчасом зів'яле і вихуджене, і йому промигнуло в думці повне, червоне пацалувате лице сина. Він сам не знав, що́ таке вразило його при цій згадці, але холод здавив його груди, йому стало так тяжко, так тривожно, немов бачив уже правду того, що пророчили його синові робітники.

— Що́ такого, що Мирон не звонит? — спитав той від млинка. — Ану, закричіт там хто до нього, що́́ з ним?

Один з тих, що стояли при корбі, нахилився, прикляк над яму й крикнув щосили:

— Мироне, Мироне!

Відповіді не було. Робітники поглянули на себе в німім ожиданні, колесо млинка закрутилося з подвійною живістю, малий лип'яр непевним, хитким поступом підійшов ід ямі, витріщивши очі і не зовсім розуміючи, що́ це таке робиться. Герман дивився і слухав.

— Мироне, Мироне, ци живий ти, небоже? Обізвися!

Знов хвилина мовчанки, — з ями голосу не чути ніякого. Холодний мороз пробігає по жилах робітників, їх лиця бліднуть, вони в тривозі позирають по собі.

— Тягнім догори, швидко, може, не дай Боже чого, нещастє!…

— Тягнім, тягнім!…

Вони дрижачими руками хапають за корбу, збираються з силою…

— Дзінь-дзінь-дзінь! — розлягається різко і гостро голос дзвінка. Всі відітхнули, ожили, мов гора звалилася з їх грудей.

— Слава тобі Господи, що живий! Ох, а ми вже гадали…

— Е, говори, або ту далеко до біди?

Знов дзвінок, знак — щоб тягли кібель догори. Корба закрутилася, — балаканка урвалася, і довгу хвилину Герман не бачив нічого, окрім одностайних розмахів корби. Він відступив від стіни і озирнувся, не знаючи, чи йти до кошари, чи ні. Але думка про лінивство робітників пропала з його голови. Він ще дрижав від того тривожного ожидання, заки залунав голос дзвінка, — в його голові, правда, не було бурі, що там перед хвилиною лютувала, але всі враження мінилися, перелітали, затиралися, мов тіні в хмарний день. Навіть ті слова, що їх ріпники говорили про його сина, щезли якось з його пам'яті, — ще більше, вони якось немов злегшили його душу, зняли з неї частину гніву на „непотрібного лямпарта“, як звичайно звав дома Ґотліба.

— А все ж таки він мій син і, як прийде до маєтку, буде вміти його шанувати, — сказав він сам до себе твердо і рішучо, немов силувався сам себе переконати. Ота твердість утішила його, він залюбки повторював по кілька разів:

— А таки він мій син!

За той час якось без свідома пішов далі, до третьої ями. Вона була трошки відсторінь від тамтих. Високий, до половини дерном покритий горбок круг неї вказував, що вона вже давно викопана. Кошари над нею не було, — вона й будована була ще по-давньому. Це була перша яма, з якої плило головне джерело Германового маєтку. Але від кількох літ вона стояла пусто, відколи джерело кип'ячки в ній вичерпалося. Аж тепер, коли, замість кип'ячки, поплачував найліпше віск, Герман казав її відновити і копати глибше, бо вона давніше мала тільки тридцять сажень углиб. Коли відбито дошки, якими була прикрита, показалося, що всподу́ вода, і треба було наперед вичерпати воду. Вже три дні черпали, а власне нині мав перший раз спускатися в неї старий ріпник Матій, щоб оглянути, де що треба направити, і де копати штольні. Коли Герман підійшов ід ямі, побачив, що ріпники саме витягали кібель з ями, в якій сидів уже від доброї години старий Матій.

— А що́? — спитав Герман, підійшовши ід робітникам.

— Та нічо, — відповіли вони. — От Матій зазвонив чогось, та й тягнемо.

— Ну, що там таке може бути? — спитав зачудований Герман. — Тяжке?

— Ні, не дуже. Щось старий мусів надибати.

Герман зацікавлений став над яму, опершися на стовпці і пильно дивився в темну глибінь. Сонце косо пересікало отвір ями, але вглиб не було видно нічого. Одно тільки вразило Германа — дивно неприємний гнилий сопух. Що це таке? Запах, мов на скітнику? Германові закрутило в носі, але цікавість не давала йому відвернутися. Він пильно, немов божевільний, дивився в темну глибінь, а за той час линва поволі навивалася залізними перстенями на вал корби. Він глянув на ті перстені і пригадав собі страшні скрутелі величезної гадюки на образі. Його забобонна, роздражнена думка зв'язала якстій прочуття якогось лиха з тим привидом. Втім лихо насмарована корба скрипнула проразливо, — Герман зіснувся, глипнув у глибінь і задеревів на місці. З темної пропасти виринала-виходила вгору на світло страшна, обгнила, почорніла труп'яча голова. Її зуби і безм'ясі щоки стирчали догори, очні ями були чорні від глини, що в них насіла, продрухнілий, почорнілий у воді череп лежав серед ребер і інших людських костей, без ладу напханий до кібля. І так цей відразливий страшний тягар повз поволі догори, а Герман стояв, мов мертвий, не міг відірвати очей від того виду і в тривозі своїй бачив виразно нелюдський злобний усміх на тих голих щербатих щоках, на тих безгубих устах, у тих великих, чорних, глиняних очах. Він стояв, дивився і дрижав, мов у лихоманці, — дрижав з забобонного переляку і обридження.

І ріпники при корбі, побачивши такий дивний і страшний груз, скрикнули в один голос і трохи зовсім не випустили корби з рук. Подібні випадки, хоть давнішими часами зовсім нерідкі в бориславських ямах, тепер стали далеко рідші, а особливо їм, молодим іще ріпникам, не траплялося бачити нічого подібного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвінок, і це продрухало їх з переполоху. Швидко вони підтягли кібель угору і висипали кості з нього на землю. Дивно застукали ці кості, а голова, випавши з кібля, покотилася долі горбком і опинилася аж коло самих ніг Германа.

— Чорт тебе візьми, ти, злодію! — крикнув Герман, відскакуючи набік від дотику голови, — як сиплеш?…

Але він не міг більше нічого сказати, тривога здавлювала йому горло. Знов дзвінок здолу. Ріпники шепчуть: „Господи, Господи!“ і збираються швидко опускати кібель вдолину. Герман, мов опарений, втікає від ями. Він чує холод у тілі, чує дрож, неміч, а в його голові крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тільки фраза: „Gott's Fluch über mir! Gott's Fluch über mir!“[3] Він і сам не знає, як і про що склалася ця фраза в його голові, і повторює її без думки, без застанови, біжачи стежкою поміж ями. Хоть голова діткнула тільки його черевика, але йому бачиться, що ціла нога його мов в огні, що щось пече його в неї, щось давить, і що відтам якесь погане чуття розходиться по всім його тілі. Він біжить від ями до ями, не тямлячи, куди і пощо. Чує за собою гамір і крики: це збіглися робітники і жиди кругом видобутих костей — оглядають їх, розгадують, хто би це міг бути. Аж ось виліз із ями старий Матій і показує всім руку трупа, обгнилу доразу: тільки на однім її пальці сидить приржавілий мідяний перстень із червоним скляним камінцем.

— Та що ти, Митре, не тямиш того перстеня? — кричить він.

Митро придивляється, хоть трохи здалека, а далі скрикує:

— Господи, таж то самий мій перстінь, що-м три роки тому дав був Іванови Півторакови на заручини!

Всі ахнули, пізнали, що труп той — не хто інший, лиш Іван Півторак, котрий два роки тому не знати де подівся, лишивши тут-таки молоду жінку з дитиною.

— Адіть, де бідний пропав дай'му Боже душеньці легко!

— Господи, як то нераз чоловікови смерть зайде, ніхто й не знає, де та що!

— Гей, то́-то була поцтива душа, небіжчиченько!

— О, та ви мені не кажіт! Вже хто́ хто, а ми оба жили, як рідні брати! — говорить Митро і замурзаним рукавом утирає сльози.

Герман відсторінь чує оту розмову. Його обступило кілька жидів, і говорять також живо про трупа, але він не слухає нічого. Його збурена кров гримає, мов молот у грудях. Він усе ще з жахом обзирається в той бік, де побачив трупа, хоч за людьми не може бачити нічого. Але поволі серед людського гамору він заспокоюється, принаймні силується бути супокійним, говорить навіть з жидами, але говорить без зв'язку, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та ріпникам ніколи довго пеняти. Наговорившися, назітхавшися за покійником, вони розійшлися, — кості зложено на купу і присипано зачас землею, — „най на сонічку Божім не лежат голі“ — і давня робота починається знов одностайно, мовчки, важко, мов і перерви ніякої не бувало. Часом тільки робітники при корбі забалакають до себе про нинішню новину: „Що скаже Іванова жінка, як ї то розповідят?“ Або: „Як то воно будут ховати грішні кости?“ і т. д.

Герман тимчасом побіг далі. Його переляк потрохи пройшов, він заспокоївся. Він став покрика́ти на ріпників, як котрі ліниво робили; кричачи, добирав чимраз більше смілости та сили, — заглушував та гнув у собі зворушення. Аж нарешті неспокій немов зовсім приліг, — думка звернулася доразу на щоденні практичні питання, Герман видобув нотатник і почав записувати імена робітників, котрі опускалися в роботі і котрі нині при виплаті могли сподіватися, що не дістануть повної зарібнини. Одначе все таки щось немов тіснило його. Не оглянувши всіх ям, він побіг до магазинів, відтам до дестилярні, всюди крутився, заглядав, кричав — одним словом, силувався бути тим, чим був донедавна: невгомонним, практичним „ґешефтсманом“.

— Herr Principal, Herr Principal, — почув нараз за собою голос вірника, що набирав робітників, годив їх на роботу і надзирав над ними в тижні.

Герман обернувся. Вірник, маленький обшарпаний жидок, біг за ним, задиханий, почервонілий, махав руками і головою, немов цілий був на пружинах.

— Nu, was ist geschehen?[4] — спитав Герман, не можучи дочекатися від нього слова.

— Ja, kimmen sie nur, klimmen sie nur,[5] — кричав вірник і не перестав розмахувати цілим тілом на всі боки.

Герман поступив пару кроків ід ньому і силувався відгадати, що́ так зворушило вірника, звичайно чоловіка тихого і повільного.

— Ja, kimmen sie nur, kimmen sie nur! — кричав він не вгаваючи. — Im Schacht Nro sieben und zwanzich hot man a Matki gefunden, a soi a Matki, Gott gerechter![6]

При тім вірник чіпався долонею за голову, махав руками, немов показуючи тягар найденої матки,[7] і робив різні, на вид безумні та дивоглядні рухи.

— А-ах! — вирвалося мимовільно з уст Германа.

Так о́сь чого біг за ним вірник, ось що так розрадувало його! Герман, хоч віддавна привик слухати подібних щасливих вісток, став цим разом, як укопаний. Він думав, що щастя зовсім уже відвертається від нього, а ось воно ні! Щастя все ще служить йому, він сильний по-давньому, він нічого не боїться, нічим не потребує журитись! Що́ йому тепер пусте балакання дурних ріпників, що пустощі сина, що грижа з жінкою! Щастя служить йому, а вони всі мізерні хробаки супроти нього, вони мали б мати, таку силу, щоб затруїти йому життя? Ні, ніколи! Не то життя, — і одної хвилини він не дасть собі закаламутити всіми тими мізеротами!

Це нове несподіване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордість, стільки разів сьогодні принижувана різними спогадами, так сильно підкопана невблаганною рефлексією, ожила, одужала наново, почала надуватися, підносити голову вгору. Йому почало здаватися, що воно ж не є нічого такого важного, це нове щастя. Це природа була винна йому, хіба ж вона не знає, які контракти він поробив, скільки б він шкоди потерпів, якби вона не ставилася на час зі своїм скарбом? Вона знає це, і стає на час. Вона покірна його волі, служить йому так, як служить усякій силі. І він — сила, він не потребує навіть розказувати, потребує тільки хотіти, його воля — закон природи, її сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону.

Гордим, сміливим поступом зблизився Герман ід щасливій ямі, коло якої лежала величезна свіжо видобута груда воску, — перша з надибаної матки. Він радісним оком оглянув той скарб, а за той час невсипуща корба витягала догори вже другу подібну груду. З якою величною повагою Герман казав занести віск до магазину, з якою царською великодушністю обіцяв робітникам, що працювали коло цеї ями, додати до їх тижневого заробітку по ґульденові! З якою щедротою він у пориві радости дав ущасливленому вірникові зараз на місці п'ять ринських надзвичайного „трінґельду“. Він справді в цю хвилину був у своїх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тільки ввесь цей народ, але й сама природа!

Сонце вже хилилося на захід над Попелівську гору. На небі не було й хмарки, у природі залягала тиша, переривана тільки гамором робучого люду, що розповідав собі про нинішню новину, це є про видобуті з ями кості Івана Півторака. Півторакова жінка, що робила в Германовій дестилярні, не знала ще ніщо про це і журилася тільки дитиною, яку лишала саму в хаті. Але нині не був звичайний вечір, нині день виплати! Потомлені, виблідлі та посинілі обличчя ріпників нині оживлювалися надією на той гірко запрацьований гріш. Люди, що нераз по цілому дневі не сказали й слова до других, нині ставали говіркі, жартували та запрошували товаришів на горілку. Мертвий Борислав, чим ближче ночі, тим більше оживав.

Побалакавши дещо з вірником та послухавши, що говорили врадувані ріпники, Герман пішов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактів, векселів, рахунків, у вухах побрязкувало срібло та золото, — світ увесь бачився йому величезним ринком, на якім він — єдиний праводавець, він сам бере ввесь зиск. Всі прикрі, важкі враження нинішнього дня щезли, мов і ніколи не бували, бо тепер, — думав Герман, — коли його щастя вернулося, коли справи йдуть добре, — тепер уся та невчасна грижа не має ніякої підстави, не має розумної причини. Вона можлива тільки в нещасті і непевності, але не тепер. Так думав Герман і сильно в це вірив, і був би непомалу здивувався, якби хто був посмів йому сказати, що нема пана над совість, нема сили, що могла б їй наказати. Він же ж сам був такий пан, — він наказав, і совість з усіми своїми рефлексіями замовкла, щезла, пропала!

Прийшовши додому, він зараз запитав, що робить Ґотліб.

— Спит іще, — відповіла служниця.

— А не вставав за той час?

— Ні, не вставав.

— Ну, то добре, — проворкотав Герман і пішов до світлиці, де находилася каса, і де мала відбуватися виплата.

Була не простора, по-просту уладжена і майже зовсім не пристроєна світлиця. Насередині стояв сильний дубовий стіл, попри стіни лавки, коло стола пара крісел, а в куті залізна вертгаймівська каса. Герман казав собі сюди знести свої рахункові книжки і поволі перебирав у них, виписував якісь числа на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж і повперек світлиці, воркотячи та рахуючи під носом, і знов брався до книжок та до пера.

Смерклося. Надійшов вірник, і за ним лавою привалили робітники. Всі нині говорили багато, шум і гамір хвилею влився до тихої хати. Вірник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Він нині також був розмовний і веселий. Це був чоловік, відмолоду вихований на чужій ласці, відмолоду прибиваний і давлений, ввесь свій вік прожив чужою волею, в нього не було ні своєї думки, ні навіть (бодай на око) своєї втіхи та своєї жури. Щастя його пана тішило його, як його власне, хоч ця втіха не випливала з якогось-там прив'язання або з якоїсь любови до Германа. Герман не був йому ні свояком, ні добродієм, ні нічим, — він платив йому за надзорування так само скупо, як іншим за роботу, а вірник відчував це дуже добре і при нагоді не міг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всім цім він тішився його нинішнім щастям, не роздумуючи, чому і защо. Це вже стало йому другою натурою.

— Матію, Матію! — кликнув вірник, підхиливши двері, що вели до сіней, — Матію! Ходи но сюди, пан кличуть! А швидко!

Матій, старий ріпник, був нині важна особа між ріпниками. Ціла їх юрба, стоячи в сінях і ждучи, поки покличуть за чергою до виплати, обступила його і Митра, слухаючи їх оповідання про небіжчика Івана Півторака, що його кості нині видобуто.

— Говоріт собі, що хочете, — кінчив він свою бесіду і, сидячи на порозі, пикав файчину на короткім цибусі, — говоріт, що хочете, а я кажу все све, що бідному Іванови хтось прислужився!.. Як м'я ту видите! Гунцвот не моє ім'я, що хтось єго пхнув у яму, або й ще щось гіршого.

— Ей, що ви говорите, — загули довкола ріпники, — як то може бути!

— Я вже знаю, що говорю, — відповів Матій, сплюнувши. — Моє слово чень не песій голос!

— Ба, але хто ж би то такий? — спитали ріпники. — Хиба́ небіжчик що завинив кому?

— Ей, де там завинив, — відозвався Митро, що стояв побіч Матія, опертий об одвірок, — але що ж, хоть би чоловік і святий був, а вороги найдутся. Ци то цині за ворога тяжко?

— Ой, ци не ще, — відозвалося кілька голосів, — коби так за що друге, як за лихого чоловіка.

— Матію, ходіть но сюди, Матію! — закликав вірник, підхиливши двері.

Але Матій сидів непорушно, никаючи файку, і не чув поклику. Він мовчав. Його чоло морщилося, брови стягалися, немов якісь важкі спогади пересувалися по його голові, а він силувався зібрати їх докупи і витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного.

— Матію, чи ти оглух, чи що тобі таке? — пищав вірник у дверях. — Скільки разів маю тебе кликати?

Матій за гамором і задумою і цей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув його в плече і сказав:

— А встаньте но, от вас Мошко кличе до пана!

— А тріс би-с, жидівська пуго! — проворкотів Матій, встаючи, дуже злий, що поклик перервав йому думання.

Коли встав, то його висока, хоть згорблена постать видніла понад усіх інших ріпників. Юрба проступилася, і Матій супокійним важким поступом увійшов до Германової світлиці.

— Е, мусит щось старий знати, — сказав Митро, коли вірник запер за ним двері. — Щось дуже брови морщит, видно, що то не абищо такого!

— Га, Господь 'го там знає! Може й боє що… А то чути, що він ту віддавна вже, надивився на тутошні порядки!

— Та що то з того всего вийде, — відізвався якийсь немолодий уже ріпник з кута, — ци ту хто допімнеся за бідним робітником? От, був, жив, мучився, а відтак пропав десь, як собака, та й бувай здоров!

— Е, вже ви так не говоріт, — відповів Митро, — а от як Митерчуки впали були до ями, що ся була під ними линва урвала, то не з'їздила комісія? Гет випитували всіх, як то могло бути, чому ся линва могла урвати, ну, і не посадили жида до креміналу?

— Ба-а-а! — відповів ріпник з кута, — то було що гинче, а се що гинче. Чень же Матій сам на свої очи не видів, хто небіщика пхнув у яму. Бо якби був видів, то чому не сказав давно? А тепер хоть би гадав-перегадував, то що з того вийде? На суді того достатчити не потрафит, і з цілої хмари буде „пшик“, замість дожджу!

А Матій тимчасом стояв у світлиці близько порога і розглядався довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своїм місці. Вірник Мошко стояв коло стола, а Герман сидів обернений до нього плечима. Вірник не знав, пощо Герман насамперед казав закликати Матія і про що хоче з ним бесідувати.

— Is schojn gekimmen, Herr Principal, is schojn gekimmen der alte Matij[8].

— Gut, gut![9] — відповів Герман, кінчаючи рахунки; потім обернувся до Матія.

— То ти́ був у ямі нині, як ті кості найдено? — спитав Герман, відразу приступаючи до речі.

— Я, — відповів коротко Матій, немов віддавна вже сподівався такого питання.

— Я чув… що ти там… того… говорив іншим, що ніби… ніби знаєш, хто́ то був такий?

Голос Германа був якийсь непевний, він чув, що в його нутрі щось буриться.

— А знаю. То був робітник Іван Півторак, два роки тому десь подівся, лишив жінку з дитиною.

Висказавши твердим і різким голосом ці слова, Матій озирнувся на вірника. На вірнику лиця не було, стояв блідий, як крейда, коліна замітно делькотали під ним, гадалося, що туй-туй упаде.

— А ти по чім то знаєш? — питав далі Герман, поволі і досить супокійно.

— Я пізнав небіщика по перстени, що був у него на пальци.

— То ти знаєш напевно, що то той Іван, можеш присягнути на це?

— Можу сто раз, не раз.

Герман задумався. Матієва твердість почала його бентежити. „Прийдеться тягатись на судах“, — подумав він собі. — „Яким способом чоловік у яму впав? Певно неосторожність! Лихо, треба кару платити, — клопіт!“ Роздумуючи це, Герман дивився на Матія і помітив на обличчі його щось таке, немов старий ріпник не досказав усього.

— Що? Може маєш іще що сказати? — спитав Герман, зачудований таємничим виразом Матієвого обличчя.

— Та я…, — почав непевним уже голосом Матій, — я… би пану сказав ще пару слів… ні, брешу, я хтів би дещо розпитати, але…

— Ну, питай, що там таке, чому не говориш?…

Матій не відповідав, тільки дивився на вірника. Герман порозумів, що Матій хоче з ним говорити в чотири очі.

— Geh nur а bissel weg[10], — сказав він до Мошка, не дивлячися на нього.

Мошко затрясся. Бачилося, що в нього нема й настільки сили — кроку зробити. Зміненим голосом він промимрив:

— A… a… ber warrrum kann er… auch soj… soj… soj… nischt?…[11]

Герман напруго́ озирнувся, зачувши його здавлений, уриваний голос. Що сталося з Мошком? Що значить ота його смертельна блідість, та дрож, те збентеження? Герман сидів, як укопаний, і дивувався.

— Ja, aber was is dir? Bist du krank?[12]

— O, jo… jo… jo… hob mich erkält.... tet[13], — пролепетів вірник, забуваючи про нинішню цілоденну сцену.

— Erkältet? — замітив спроволока Герман, — so? No, no, geh und schlaf dich aus![14]

— Abe… be… ber bitte, ich ko… ko… konn noch… vielleicht… wozu bro… brouch ich gehen?…[15]

— Ich sag dar, du sollst gehen![16], — скрикнув гнівно Герман, котрому ставало чимраз прикріше і моторошніше слухати того гробового, тремтячого голосу.

Вірник, тривожно обзираючися, вийшов. Матій пильно слухав цілої розмови, пильно дивився на кождий рух, на кождий поступ вірника. Обличчя його ставало чимраз сумніше, чимраз більше понуре.

— Ну, що маєш питати? Кажи! — сказав Герман по його відході.

Матій підійшов ближче і сказав притишеним голосом:

— Коби но пан подивилися до своєї книжки, як там записано, до якого часу робив Іван Півторак у пана?

— А нащо ж тобі того? — спитав зачу́дуваний Герман.

— А так, я прошу.

Герман заглянув до головного журналу і до робітницького каталогу.

— До осени, десь так… стій но, стій но… тиждень по Покрові.

— Як, як? — спитав прудко Матій. — Тиждень, кажете, по Покрові?

— А так, Покрови було в суботу, ось тут записано, а він ще на другу суботу виплату взяв за цілий квартал, сімдесят п'ять ринських.

— Виплату взяв? — скрикнув Матій, але зараз же заспокоївся і тихіше сказав: — Гм, тиждень по Покрові! А я 'го на самої Покрови послідний раз видів.

— Де?

— В трахтирни, в Кирніцкого, як ся напивав із… із єдним чоловіком.

— З ким?

— Отже вже-м забув… Але що́ то значит, пропало! Мене тогди були троха потовкли п'яні ріпники, і я дві неділі пролежав без пам'яти, відтак чую, вже Івана нема, пішов десь, кажут, світами.

— Ну, але що ж з цього всього, до чого ти мене питав?

— Та так такій, перепрашаю пана, але я гадав…

— Що, що?

— Та нічо, нічо! Що я, дурний хлоп, можу гадати? От, свої хлопські річи. Перепрашаю пана!

Матій, сказавши це, скулився, згорбився і відійшов ід порогові, а ціле його обличчя виражало один великий жаль, одно велике розчарування. Герман не допитував його далі, бо знав, що не діб'ється нічого більше від старого і, не тратячи часу, розпочав виплату…

— Ов, щось то з нашим паном не малого мусіло статися, що забув ми урвати зо шуску.

— Ей, певно ся зажурив, що тоті кости видобуто, то зараз комісія, може, ще деякий клопіт, та й уже 'му ся всього відхотіло.

— Або, може, му синище що такого доброго сказав, що так без духа летів нині рано до нього.

Так балакали ріпники, розходячися на свої помешкання або по шинках. Такого щасливого вечера вони віддавна не затямили, і тому пішли між ними різні здогади про ту незвичайну доброту пана. Навіть ті ріпники, котрим Герман нині обіцяв обривок, і котрі за те вже не мало його наклялися, вийшли зачу́дувані і вдоволені від нього — за обривок не було й згадки. Деякі ріпники, вийшовши від виплати, почали обзиратися за Матієм, почали допитуватися за ним, але його не було, — ніхто навіть серед загальної сутолочі не завважив, куди він подівся. І про вірника Мошка було немало бесіди, всі виділи, як він вийшов з Германової „канцілярії“, блідий, дрижачий, змінений, і як, обзираючися та поставкуючи щохвилини, поволікся долі вулицею.

— Що се все значит? Що сталося? — допитували самі себе ріпники і ламали собі голову над усім тим дивом, але ніхто не міг вияснити всього надокладь.

І дійсно, на око могло бачитися, що Герман подобрів, хоть було це тільки на око. Хто був би пильно придивився його рухам, виразові лиця і цілій поведінці підчас виплати, той би був помітив багато дечого, але найменше доброти. Ні, це не була доброта! Те отупіння й отуманення, ті непевні рухи, ті часті переливи обличчя, та задума і видима боротьба з собою, та дрож його рук, тусклість очей, натуга цілого тіла, з якою він держався просто, той прибитий, уриваний голос, — усе це значило щось зовсім інше, ніж доброта. Якісь темні почуття будились у Германовій душі, клубилися і перли на світ, підмулювали його силу і гордість, а Герман з крайньою натугою давив їх, здержував, не давав їм запанувати над собою. Він сам не знав ще ясно, що йому хибує, чого йому хочеться, але чув якусь непевну тривогу перед усім і перед кождим. Особливо страшила його найближча ніч, якийсь голос шептав йому, що вона не мине для нього добре.

— Тьфу, лихо якесь! — прошептав сам до себе Герман, коли виплата скінчилася, і робітники розійшлися. — Я якийсь слабий, це певно… щось мені недобре! Треба завтра вертатися до Дрогобича, бо тут у цій проклятій ямі, годі видержати. Десь на кождім кроці тобі дідьча мати пхає всяку погань перед очі! Але що за чорт, що все мене нині так дражнить, так допікає? Я певно дуже хорий! Треба буде зараз завтра піти до доктора, то єдина рада!

В тій хвилині прийшла служниця і покликала його на вечерю. Герман звідався, що робить Ґотліб.

— Спит, ще від обіду ані на хвилю не будився.

— Може б його збудити до вечері? — спитав Герман.

— Та нащо? Він і так змучився, най си відпочине. А якби збудився вночи і захотів їсти, то я 'му лишу вечеру!

— То най і так буде! — сказав Герман і пішов вечеряти, все ще роздумуючи над тим, що́ таке з ним сталося, і що́ б тут йому робити.

——————

  1. Дурничка, про яку „ґешефтсман“ не повинен ніколи думати.
  2. Дай Боже щастя!
  3. Боже прокляття над моєю головою.
  4. Ну, що сталося?
  5. Ідіть но сюди, ідіть но сюди!
  6. В шахті ч. 27 найшли „матку“, таку „матку“, Боже справедливий!
  7. Маткою називається головна жила або грубий поклад земного воску. Такі поклади стрічаються досить рідко, і хто до них докопається, може бути певний великого зиску. (Пояснення Ів. Франка).
  8. Вже прийшов, пане директоре, старий Матій вже прийшов.
  9. Добре, добре!
  10. Вийди на хвилину!
  11. Але чому він не може при мені сказати.
  12. Але що з тобою? Ти хворий?
  13. Так, я простудився.
  14. Простудився? Ну, ну, йди і виспися.
  15. Але ж прошу, я ще можу…, може…, чому маю йти?
  16. Кажу тобі, ти маєш вийти.