Boa Constrictor (1943)/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Boa Constrictor (1943
Іван Франко
II
Видання: Краків: Українське видавництво, 1943.
II.

Споминки уколисували Германа. Він чув, як у нутрі його немов таяв якийсь давній, довголітній холод. Цілі роки він носив його в собі, — цілі роки, відколи оженився, — він чув, що якась судорога зціпила його грудь і притупила в нім всяке людське чуття. Тепер йому немов поступило. Чи так живо йому нагадався супокій безжурний, теплі дні та тихі вечери онучкарського життя. Але полегша тривала недовго. Швидко щось, ніби густа паморока, почало залягати його думки і поволі-поволі судорога стискала його нутро чимраз сильніше, коли в його голові відживали дальші картини його життя.

Учера вечором, їдучи сюди, він проїздив через Губичі. Йому прийшлось минати давно знайому, похилену й напіврозвалену Іцкову хатину. Тепер вона вже в третіх руках після Іцка. Перед нею дві верби головаті і стара поломана ліса. Стіни покривились і позападали в землю, віконця позатикані шматами. Кількасот разів він переїздив коло неї, а ніколи не прийшло йому на думку заглянути за високий пліт, хто тут жиє? Вчора, не знати як і відки, прийшла йому така думка. Він велів зупинити бричку і став на ноги, щоб заглянути через пліт. Троє жиденят бавилося на подвір'ю коло невеличкої занедбаної шіпки, де колись стояв Іцків кінь. Двоє дітей були круглі, повновиді, чорноокі і дуже веселі. Третій, трохи більшенький хлопчина держався якось осторонь від них, забавлявся, видно, нерадо і робив усе, що йому казали менші. Його лице було зовсім не подібне до тамтих, — певно це був якийсь знайда або вихованок. Дівчинка, літ коло 6, лютилася власне на нього, термосила його за руки, за вуха, щипала в лице і збиткувалася над ним, але він не плакав, не кричав, навіть не кривився, тільки жалібно дивився на неї. Видно, боявся її і ще гірше матері, яка в тій хвилині кричала на когось у хаті.

Герман не міг довше дивитися на таку забаву між дітьми. Він сів і казав поганяти коні. Його сильно вразив той тривожний, болючий погляд хлопчини, що не кричав і не плакав, коли інші збиткувалися над ним. Тепер йому пригадалися його давні забави серед селянських дітей. Як вони радо приймали його, як любо було бігати з ними, плести вінки з лоташу весною, ходити по лісі за грибами та горіхами восени, коли часом Іцик не їхав по селах. Чому вони чули себе всі рівними, а тут уже між малими, одної віри, така неприязнь? Але швидко пригадався йому власний син, що змалечку ще любив цьвігати батогом малих песиків аж до крови, що других дітей без причини кидав у рови, що для забави нераз бризкав на кухарку окропом, — пригадалася йому його жінка і вся домашня погань, і чоло його насупилось, а з-поміж стиснених уст вирвалося якесь жидівське прокляття.

Але дальші спомини з давніших літ успокоїли його. Тепер уже не тиха, безнадійна бідність виднілася в тих картинах, що пересувалися перед його очима. Ні, тут уже почалася боротьба за багатство, — боротьба страшна, завзята, щоденна. Тут Герман міг слідити від самого початку, від малесеньких зародів, як росли, розвивались і множились його тисячі, доки не дійшли до міліона, як поборювали і пожирали без ліку противників, як опутували і висисали без ліку народа, як ширили довкола без ліку нужди, бідности, знищення, і йому самому попри всіх достатках і розкошах таки не принесли того, що називається щастям, вдоволенням. Давніше упоювали його перші вдачі, в його грудях часом щось металося і скакало з радости, — але тепер не стало й того. Його капітал ріс і множився, мов заклятий. Сьогодні перший раз він оглянув добре, відки він набирав соків, — і злякався, злякався самого себе, злякався свого багатства. Не тому, щоб так надто зрушила його доля тих тисячів, у котрих його капітал відняв щоденний хліб, так, як велике дерево, ростучи, відіймає животні соки в дрібної трави кругом себе. Ні, доля тих бідолахів не дуже займала Германа. Не того йому стало страшно, що тисячі не мають через нього чим занестися. Він був забобонний, і йому в тій хвилині причувалися тільки тисячі проклять, що падали на його голову. Його багатство якось страшно в тій хвилині затяжіло на нім. Йому незнати відки прийшла думка, що багатство то стоголова потвора, що пожирає інших, але — хто знає — може нарешті пожерти й його. Він мимоволі глипнув на образ, залитий тепер ярким сонячним світлом. Ґазелі десь немов пощезали, зблідли серед яркого світла, — тільки звої вужа блищали, мов золоті живі перстені, готові ось-ось обхопити свою добичу, — а очі, ті зачаровані, огнисті очі, так і впивалися в Германа, так і проколювали його. Йому стало моторошно. Він зажмурив очі, щоб обігнатися світла і страшного привиду.

Яким же способом доробився Герман Ґольдкремер такого великого маєтку? Три літа пробував він у Іцка Шуберта. Здорове повітря, супокій, часті проїздки зовсім відживили його. Його лице почало наливатися здоровою краскою, рухи були живіші, ба навіть пам'ять і поворотність значно збільшилися. Природа почала загладжувати сліди поганого дитинства, почала загладжувати й пам'ять про нього. Іцик рідко згадував про свою Тавбу і „бухер“ — вони, мабуть, за життя також чимало йому були збридли. Правда, про холеру частенько ще чув Герман оповідання між губицькими селянами, а тоті оповідання проймали його морозом. Нераз і самому ще снилася мати, посиніла, страшна, як конає в лютих судоргах, або довженний похід возів, наладованих трунами, що гуркотять по каменистій дорозі серед крику і плачу осирочених. Але такі сни ставали чимраз рідші, — Герман ріс, дужав і поправлявся надиво, хоча слідів молодших літ ще лишилося чимало в цілій його вдачі. Він нераз лютився за леда марницю, нераз нападали на нього давні лінощі, і він сидів, зложивши руки, цілими днями на лавці, не кажучи ані слова до Іцка. Але все то не псувало між ними доброї злагоди. І певно Герман був би від тих хиб вилічився, якби був довше пожив у Губичах. Та не так воно склалося.

Герман до нині ще тямить ту зимову ніч, у яку постигло Іцка нещастя. Він цілий день сидів сам у хаті та нетерпеливо вичікував свого опікуна з Дрогобича. Іцик поїхав на торг. Удень мороз полегшав, сонечко світило ясно, а зо стріхи капало аж любо. Але надвечір надтягли сірі хмари, і почало ліпити широкими пластами снігу. Швидко й світа не стало видно. Смерклося доразу, а сніг усе ліпить та ліпить. Тихо довкола, вітру нема. Герман затопив у печі, сів на припічку і жде, але Іцка як нема, так нема. Дорога в село йде попри хату. Ось Герман чує, гейкають якісь торгові, вертаючи домів. Він вибіг, щоб розпитати про Іцка.

— А певно вже десь їде, ми його ще лишили в місті, — відповів селянин.

Знов Герман чекає. Огонь сичить і тріскотить у печі, — він добув гороху і почав пражити його в грані, а для Іцка зварив кілька яєць. Ось під ніч потис мороз, позамальовував шиби льодовими, дивними квітами. Далі зірвався й вітер, почав бити снігом о шиби, свистіти серед крутих берегів, термосити і виривати китиці в стрісі. Огонь погасав, — Германові ставало лячно, він докладав полін і раз-у-раз притулював лице до вікна, чи не почує теленкання Іцкового коня. Не чути нічого. Крізь шпари в стінах потягає знадвору холодом. Германові здається нараз, що десь дзвонять, волосся зводиться вгору на голові, — думка про пожежу пролітає в нього. Він прислухується, — ні, не чути нічого. Ось засвистів, заревів, завив вітер дужче, ніж уперед, — немов стадо скажених вовків летить до села, виючи з голоду та копотячи серед сніговійниці. Від селянських дітей Герман наслухався повістей про злодіїв, що в бурливі ночі добуваються до хат, — і ось йому причулося, що хтось скрипнув сінешніми дверми і легенько ступає-чалапкає по сінях, мацає руками по стінах — виразно чути шолопання чимраз то ближче хатніх дверей… Герман хоче кричати, але чує, що щось здавило його в горлі; він, сам не знаючи, що робить, втиснувся в темний, тісний кут за печею, — холодний піт виступив йому на чолі, — все тіло дрижить, він щохвилини жде, як ось-ось двері отворяться, а в них покажеться страшне, обросле лице злодія з здоровенною булавою та з широким, блискучим ножем за ременем. Але хвилина за хвилиною минає, — не чути нічого, крім проразливого завивання бурі. В Германа поволі вступає дух, — але він уже не сміє встати зі свого кута. Розгарячкована уява приводить йому на пам'ять повісті про „страччуків“, що робляться з нехрищених дітей, закопаних дебудь під плотом, під вербою. Йому здається, що щось чупкає по поді, — він тривожно підніс очі вгору, де було в повалі, старим звичаєм, вирізане маленьке віконце. Мороз пробіг по його тілі. Йому бачиться, що віконце ворухнулося, що піднімається поволі-поволі вгору, а за ним видніється чорний глибокий отвір. Він замер зо страху, не можучи відвернути очей від віконця. Йому задзвеніло в ухах, — бачилося, що в нім самім, усередині, ворушаться якісь дикі тривожні голоси, піднімається крик, замішання без його волі. Нещасний хлопець безумів зо страху і ожиданки. Але голоси не унимаються, стають щораз різкіші, голосніші, — якесь уриване теленькання пробивається крізь змішаний гамір. Герман хвилину ще сидів, мов мертвий, не знаючи, чи дійсно цей гамір піднявся в його нутрі, чи, може, доноситься знадвору. Але одної хвилини застанови було досить. Він зірвався, немов у якійсь розпуці, і одним скоком був коло вікна. Гамір розлягався вже на їх оборі, — видно якісь ще чорніші тіні, чутно теленькання кінської упряжі, — ах, Іцик, Іцик приїхав!..

Гамір під хатою… Загримали до дверей. Герман побіг відчиняти і ще швидше влетів до хати, так лячно, темно, холодно було в сінях. Чи це знов йому причулося, чи то направду він чув глибоке, тяжке стогнання десь під землею? Він дрижачи, мов осиковий лист, докинув дров до вогню і, обернувшися лицем до дверей, ждав, хто ввійде. Двері отворилися, і повільно, важким поступом увійшли чотири селяни, несучи кривавого, ледве живого Іцка, з котрого груді видобувався часом глибокий, несвітський стогін болю. Герман застив на місці з переляку, побачивши той кривавий, страшенний привид. Він притисся до печі і не смів кроку зробити.

— Поволи, Максиме, поволи! — приговорював один селянин другому. — Бережно держи за руку, не видиш, що кров аж крізь бекешу виступає?…

— Я й так дивуюся, що бідний Іцко до́си видержав. Та в нім певно й одної кісточки цілої нема, — відізвався Максим.

Іцик знов застогнав, але так страшно, що Германові волосся вгору піднялося на голові. Селяни, положивши його опікуна на постелі, взялися перев'язувати його рани, як самі вміли (цирулик, за котрим післали до Дрогобича, не швидко над'їде в таку негоду!), а Максим, гріючи заморожені, кров'ю обмазані руки над огнем, почав шептом розповідати Германові, що за нещастя постигло Іцка.

— Ну, видиш, небоже, — почав Максим, хитаючи головою, — як то нещастє нераз чоловіка здибле на гладкій дорозі! Та й то ще от-яке! Най бог кождого боронить та й заступить від такого! От, видиш, їдемо ми дорогою понад Герасимове бережище, — ти знаєш, де воно, он там за селом над рікою той беріг крутий та високий, — їдемо собі віз за возом, а тут вітер усподу реве так, що Господи!.. Сніг так і жбухає межи очи, коні ледво лізуть, страх! Аж ось кум Стефан, що їхав передом, кричить: „Гов!“ — Ми всі: „Що таке?“ А Стефан повідає: „Слухайте! Тут щось страшного, якесь нещастє!“ Слухаємо, — дійсно всподі берега щось стогне, та так страшно, болюче, що нам аж кров застила в тілі. — „Е, — говорить Панько, — може, Дух Святий при нас, поганець який нас манить у западню?…“ „Що ви, куме, — відказує Стефан, — тут, видно, якийсь чоловік ішов або їхав, не спостерігся добре та й упав з кручі. Ходіть панове, треба ратувати живу душу!“ Панько каже: „Та бо я боюся! Мене ляк зносить!“ А тут стогнанє раз-у-раз зісподу чути, ніби грішна душа в пеклі пити просить. Ми всі зійшлися вкупу. Що тут робити?.. „Ходім, — каже Стефан, — а кума Панька лишім коло коний“. — Пішли ми. Ну, а знаєш, який кусень треба обходити, щоби дійти на сам берег ріки. Заки ми туди дібралися, заки що, то, може, з півгодини минуло. Вітер аж землю рве з-під ніг, аж лід на ріці тріщить, а снігом б'є в очи, ніби лопатою. Господи, плюта така, що хоть зараз гинь! Темно, страшно… Ми побралися за руки і йдемо напомацки туди, де чути стогнанє. Дивимось, лежить щось чорне на леду й не рушаєся. Ми підійшли, кінь посеред роздрухотаних саний. Певно хтось з дороги схибив та перевернувся долі бережищем. Оглянули коня, неживий. Ідемо далі, — а твій бідний Іцко лежить на леду і вже от-от, ледво стогне! Господи, Твоя воля! Таке нещастє на чоловіка!

Максим оповідаючи грів прозяблі руки над огнем і пикав люльку. Герман не плакав, тільки дрижав і поглядав скоса на постіль. Йому страшно було перед тим покаліченим, кривавим, стогнучим тілом, що колись було його опікуном. Він просив Стефана і Максима лишитися з ним через ніч коло слабого, але ґазди всі обіцяли прийти, скоро повідвозять худобу додому. Іцик лежав без пам'яті, говорити не міг і, бачилось, не пізнавав нікого. Герман раз лише поглянув украдком на нього. Голова була позав'язувана хустками, крізь які повиступали широкі плями крови. На бороді і волоссю скріпла кров, бекеша і сорочка криваві, уста посинілі, очі бездушні, вираз лиця страшний!

Аж десь над раном, коли буря трохи стихла, приїхав цирулик із Дрогобича і почав сварити та лютитися на селян, що бралися самі до перев'язки ран, а не знають тому ладу.

— Але ж, пане, — відповів Степан, — та ж доси був би згиб чоловік! Ми бодай що-то, а кров затамували.

— Мовчи, стара торбо! — гаркнув гнівно цирулик. — Ти відки знаєш, що був би згиб? Як ти можеш то знати?..

Стефан, хоть був на словах досить острий, змовчав, а цирулик почав розглядати рани і запевно мусів признати в душі, що перев'язка зовсім не була така лиха, як думав зразу. При помочі селян, котрі почали увихатися, немов тут ішло про рятунок їх наймилішого свояка, попромивано рани, і тоді аж можна було розглянути, що таке покалічено в Іцка. Здається, падучи з високої кручі, він упав насамперед на лівий бік (і то верхньою половиною тіла) о гострий, вистаючий камінь, бо ліва рука була зломана повижче ліктя, а крім того в самім рамені була глибока рана. Відтак тіло переважилося направо, при чім Іцик об другий камінь страшно скалічив собі голову. Цирулик побачив, що біда, і коли люди, а особливо жінки, котрих зійшлася повна хата, запитали його, чи вийде Іцик, він стис плечима і сказав, що велике було би диво, якби дожив до завтра.

Цирулик сказав правду. Іцик умер ще того самого дня, не прийшовши ані на хвилину до пам'яті. Герман не плакав на його похоронах, — його тіло все ще дрижало зо страху від тої ночі, — страх витискав усяке інше чуття. Він ночував у губицького орендаря, котрий заразом узяв опіку над Іцковим маєтком, щоб ніби зберегти його для Германа. Герман пробув у нього до весни, не знаючи, що діється з тим маєтком. Аж коли громада впімнулася за те діло, орендар показав якісь рахунки, якісь Іцкові квіти, хату й огород Іцків продано, а по сплаченню довгів лишилося для Германа 92 ґульдени, які орендар віддав йому до рук. Герман з тою сумою вийшов із Губич, пішов у світ щастя шукати, ота сума була першою підвалиною його міліонів.

Так закінчилося для Германа супокійне сільське життя. Тепер, сидячи за писемним бюрком перед рахунковою книжкою в Бориславі, він, практичний, діловий чоловік, не багато ваги прив'язував до наслідків, які лишило те життя в його душі. Він навіть силувався глядіти на нього згірдно, звисока, шукав у голові насмішливих слів для його схарактеризовання, але проте його думка раз-у-раз вертала до тих світлих хвилин і, не знати чому, йому все ставало легше на серці, коли згадував губицьке життя. Він не тужив до нього, не бажав, щоб воно вернулося, — але чув заразом, що теперішнє життя серед достатку й розкоші зовсім не ліпше від тамтого, коли навіть не поганіше. Він сам не знав, чому кождий раз при думці про Іцка й Губичі йому робиться якось так на душі, як тому, хто, блудячи в густім темнім лісі, крутими стежками, нараз вийде на невелику поляну, залиту ясним, сонячним світлом, заповнену теплом і пахощами квітів. Він почав думати про дальше своє життя під вагою того вражіння, і йому бачилося, що ось він знову запускається в темний ліс, у якім йому призначено блудити без виходу. А доки, до якої цілі, — хто його знає! Йому робилося чимраз тяже, тісніше, — якось душно і лячно. Чи то від сонячної спеки, чи від вогкости в хаті, йому пробіг мороз поза плечима.

Він пішов до Дрогобича, сам не знав чого. Не було в нього певної думки про заробок, до якого при тім не мав ні вмілости, ні охоти. Кілька день він жив сяк-так на одержані гроші, але коли побачив, що гроші минаються, і подумав, що опісля він залишиться зовсім без нічого, голий і голоден, перелякався дуже і завзявся — радше тут згибати, а не кивати більше тих грошей. Розуміється, з того завзяття також не було б нічого вийшло, коли б не щасливий випадок, що показав йому який-такий заробок. В шинку, в якім він ночував, зійшлися одного вечера якось чорні, страшні, смердячі люди. Герман зразу боявся їх, але почувши, що бесідують між собою по-жидівськи, підійшов ближче і став слухати. Це були самі молоді, 18—20-літні парубки, котрі завтра вибиралися до Борислава „либати“ кип'ячку. Герман довго слухав їх бесіди про те „либання“, але не знав, що воно таке. Він запитався одного з них, і цей відповів йому, випиваючи душком склянку пива:

— Ну, а що? Хіба ти не знаєш, що в Бориславі на всіх водах і багнах виступає чорна ропа, така, як нею хлопи вози смарують. Ну, то береться кінський хвіст, згониться ним поверх води, то тота ропа набирається на волосінь, а з неї рукою зсувається до коновки. Тото називається „либати“.

— Ну, і де ж дівається ту ропу? — спитав зацікавлений Герман.

— Носиться сюди до Дрогобича, тут є такі, що куплять.

— А добре платять?

— Чому ні! За коновку шістка. Ну, а як добре звиватися, то за день дві коновки назбираєш. Тілько ось носити біда!..

Герман почав роздумувати над тою бесідою. Що ж, — воно то не зле, такий заробок. Хоч робота негарна, то зате легка. А платиться добре. Чому ж і йому не взятися до неї? Він рішився таки завтра йти з либаками до Борислава і коли сказав їм це, вони пристали, тільки жадали могоричу. Герман на радощах упоїв їх пивом, щоб „обляти“ свій новий стан.

Відтепер почалося для нього нове життя, зовсім відмінне від губицького. Воно ділилося на два головні місця: Борислав і Дрогобич. Хоть дорога не близька, — либаки мусіли кождої доби тіпати туди і відтам: увечір з повними коновками кип'ячки на коромислах до Дрогобича, а рано з порожніми назад до Борислава. Перший день нової роботи особливо глибоко вбився Германові в тямку. Він живо нагадує ще тепер той холодний поранок майовий, коли, враз із п'ятьма іншими либаками, йшов стежкою повперек піль до Борислава. Вони йшли горою через Тептюж, лишаючи Губичі збоку. Сонце сходило над Дрогобичем і облило кривавим світлом ратуш, костел і церкву св. Трійці. Сюди ближче вилася, блискотячи, мов золота змія, Тисьмениця і шваркотіла в віддалі по камінні. Дуби в Тептюжі ще йнощо починали розвиватися, зате сподом ліщина шелевіла вже своїм широким темнозеленим листям. Вони йдуть швидко, не розмовляють, квач у кождого через плече, — хто молитву мурликає, а хто й так собі дещо співає. У кождого при боці торба з хлібом і цибулею, — це його цілоденна пожива. Ось вони минули Тептюж, — перед ними поле, зелене, свіже, — далі лука, замаєна цвітами, — зно горбок, через який гадиною звивається стежка, — і ось бориславська кітлина. Не доходячи до самого села, вони розійшлися по луках, по мочарах, — кождий вишукав собі місце, і стали до роботи.

Бориславська кітлина виглядала тоді ще зовсім не так, як тепер. Бідне, підгірське звичайне село розстелювалося невеличкими купками будинків по підніжжі Діла понад потоком. На пригірках, від Бані і Тустанович, були господарські поля, а нижче луки і мочари. Але при всім цім земля була якась не така, як звичайно. Якийсь дивний сопух виходив з неї, особливо теплими вечерами. Весною, коли розтаяли сніги, і зм'якла глина, чути було виразно якісь рухи в землі, щось, немов тихий віддих, немов пульсування гарячої крови в глибоких, невидимих жилах. Поміж народом ходили слухи, що на тім місці, де стоїть Борислав, були давніми часами великі братовбійчі війни, що тут поховано багато люда, невинно побитого, і що трупи щороку силуються встати на світ і силуватимуться доти, доки не прийде їх час. А тоді вони проломлять землю, розвалять увесь Борислав і підуть у світ воювати. Не знали бідні бориславці, говорячи собі зимовими вечерами цю казку, що вона аж надто швидко справдиться, що страшна, підземна потвора небавці вже прірве земну опону, розвалить їх бідне, сумирне село і зруйнує дотла їх і їх дітей! А тим менше знали і гадали вони, що та потвора то зовсім не трупи давніх лицарів, а ота гидка, чорна, смердяча ропа, котра тепер випалювала їм сіножаті, а швидко мала розійтися по всім світі прочищеною нафтою на зиск і вигоду панам та жидам, а їм на горе та на втрату.

Герман усе ще думав про перший день своєї нової роботи. І чим довше думав, чим виразніше ставала йому перед очима кожда подрібність того дня, тим тяжче і сумніше робилося йому. Це був такий самий хороший, теплий, погідний день. Саме в такий день, перед двадцятьма літами, перший раз обхопив його задушливиЙ нафтовий сопух і швидко погасив пред ним і сонце, і денну ясність, — прогнав з-перед нього запах цвітів, заглушив співи пташків, перемінив його в якусь тяжку глинисту масу, що котиться долі горою, давлячи й гнетучи все, — оживлену тільки жадобою грошей, зиску, багатства! Двадцять літ минуло від того першого дня, а задушливий нафтовий сопух усе ще не розсіявся, — усе ще обвиває його немов густою паморокою, здавлює йому груди, глушить і вбиває хороші людські пориви серця!

— Ох, на волю, на волю з тої поганої смердячої тюрми! — прошептав він без свідома, сам ще не знаючи, що це за тюрма, і чи можна з неї видобутися на волю.

А спогади йдуть безпереривним рядом, насувають йому образи минулих літ, не питаючи, чи радість по них залишається в серці, чи жаль і горе. Його заробок відразу пішов добре. З невидимих джерел підходила кип'ячка ненастанно і спливала блискучими перстенями на поверхність каламутної води. Герман, либаючи цілими годинами, дивувався нераз, що це за сила пре наверх той жовтавий, гострий плин, і де є його джерело. Він думав собі, що якби добувся до самого джерела, то тоді аж міг би розбагатіти. Але його товариші балакали частенько, що це так тільки — земля „потиться“, що джерела ніякого Герман не добуде, бо його й зовсім нема, а щодо збагачення, то може ще добрий час заждати. Герман не любив тих насмішок і покинув говорити, а далі й думати про нафтові джерела.

Тимчасом і не добуваючися до джерел, він умів тягнути зиск з того, що було. Не довго двигав він кип'ячку на коромислі до Дрогобича і швидко побачив, що воно — погана річ. Але в нього були гроші, — пощо йому мучитися, коли можна й самому собі полегшити і ще від других скористати. Ось він, змовившися з іншими либаками, купив за свої гроші коня і візок, щоб возити кип'ячку до Дрогобича. З того вийшла потрійна користь для нього. Раз те, що не потребував щодня двигати коновок до Дрогобича на продаж, бо міг возити їх, та й то що другиЙ день, — тим самим і часу менше тратив і міг більше улибати, — а ще й другі либаки давали йому для перевозу і продажу свою кип'ячку, а за кождих п'ять коновок їх кип'ячки додавали шосту для нього. Кінь не потребував також багато, бо за коновку смаровила, якого самим ніколи було налибати, селяни давали Германові сіна і ще не боронили йому поставити коня з візком якийсь час під своєю шопою.

Так воно йшло кілька літ, а за той час Германів капітал не тільки не розтратився, а при його зручності і хитрості майже взатроє виріс. Він за той час жив дуже нужденно і ощадно: не пив нічого, окрім води, їв мало і погане, і тому й сила його, при нездоровім повітрі серед багна, почала падати. Але Герман не дбав про те. Жадоба грошей чимраз сильніше опановувала його, — чимраз частіше він думав над тим, яким би тут способом розбагатіти. Зимою він сидів у Дрогобичі, — звичайно в того таки жида, що вліті купував у нього наливану кип'ячку. Це був не старий іще, сухий, поганий жид. Він торгував маззю, мотуззям, заліззям і всякою всячиною, що потрібна для селян. Герман, пробуваючи в нього зимою, помагав йому нераз торгуваоти, при чім багато йому придалася давня його онучкарська вправа. Жид звичайно назначував ціну за всякий товар, здаючи Германові до розпродажу, а що йому вдалося взяти поверх тої ціни — це його. Розуміється, що Герман не був з тих людей, що для якоїсь там чесности готові самі собі шкоду робити. Він шахрував покупців і дер з них, що міг, а коли нераз деякий селянин почав сваритися або проклинати, він, сміючись, витручував його за двері. Таким способом Герман дороблявся. Про його гроші не знав ніхто, і всі вважали його простим наємником. У свого господаря він повнив зимою всяку службу і немало нераз натерпівся від його жінки і від інших жидів усякої сварки, а то й биття. Одначе він хилився перед ними і таїв у собі злість.

Само собою розуміється, що таке життя йому швидко збридло, і що він ждав весни, як спасення душі. Навесну відкривався для нього свобідніший світ, а життя в Бориславі, хоть нужденне і невигідне, все таки якось швидше і веселіше збігало серед сміху і жартів інших либаків. Але не того бажав Герман. Він пізнав ціну грошей у нужді, пізнав, що без них жити лихо, що вони одні можуть визволити його від тої нужди, погані і приниження, які так часто мусить тепер терпіти. Поволі в його душі розгорялася страшна гарячка, сліпа жадоба грошей заглушувала всякі інші чуття, закривала перед його очима всі перепони і манила його тільки одною метою — багатством. Він з тривогою беріг свої гроші, заощаджені в днях недостатку з Іцкової спадщини і либацького промислу, рахував їх щотижня, ховав, як найдорожчу надію, і не пробалакався за них ні перед одним товаришем, боячися, щоб вони не всилували його якнебудь пропустити їх. Але він знав, що гріш лежачи не росте, для того обзирався пильно довкола, ловив усякі слухи, розпитував незначно про корисні „ґешефти“.

Ґешефт незадовго лучився. Уряд почав будувати в Дрогобичі військове депо і шукав доставців на різні будівничі матеріяли. Часи були бідні, доставців зголошувалося небагато, а уряд, хотячи приспішити справу, поставив легкі й корисні умови. Того тільки треба було Германові. Він найнявся достачувати дерева і вапна, але його власних грошей на те далеко не доставало. Він крутився, мучився, кидався сюди-туди, але надармо. Посторонньої помочі годі було надіятись, і Германові недалеко було до того, щоб стратити все дочиста та йти знов либати кип'ячку до Борислава. Несподівана, хоть і не зовсім для нього щаслива приключка вирятувала його цим разом.

Чоловік, у котрого пробував Герман кілька літ, дізнавшись, що його слуга, простий либак, взявся урядові достачувати матеріялів до будівлі, зразу вухам своїм не повірив, відтак розсміявся, — вкінці, видячи, що Герман не на жарт таки заходиться коло роботи (і кавції кількасот ґульденів зложив і дерева та вапна довозить), — розлютився дуже на нього, чому йому того не сказав уперед, чому не пішов з ним на спілку і т. д., а коли накінець Герман почав просити в нього позички кількасот ґульденів, гнів його дійшов до того, що не тільки відмовив грошей, але ще, вилаявши молодого спекулянта, вигнав його зі своєї хати.

— Марш, забирайся! — кричав розлючений жид. — Хто знає, відки ти гроші взяв! Може, то крадене, ще мені біда буде! Рушай, най тебе на очі не виджу!

Герман забрав свої манатки і пішов. Його не так діткнула образа і погане підозріння, як розчарування і відмова позички. Що діяти? Тут наставники наганяють, щоб швидко достачувати всього, а тут ні за що ні матеріялу більше закупити, ні навіть фіри заплатити. Правда, матеріял і перевіз були тоді в дрогобицьких околицях уп'ятеро дешевші проти теперішнього, але в Германа не було майже ніяких грошей. Він задумався важко. Як на термін не постачить усього, пропаде кавція, а тут і надії нема на якубудь поміч.

Вже вечеріло. Забиралося на слотаву погану ніч. Герман ішов не думаючи ні про що, крім свого „ґешефту“, не обзираючися ні на пору, ні на погоду. В руці ніс невеличкий пакунок. Думки його, мов потривожені горобці в сильці, шибалися в різні сторони, шукаючи виходу. Холодний піт виступав йому на лице, коли наверталася йому думка, що „прийдеться на все махнути рукою та й“… Махнути рукою на те, на чім він довгі літа будував усю надію своєї будучности! Ні, цього не буде! Він мусить найти ще спосіб, мусить щось придумати! Поволі стемніло, — холодниЙ дощ почав кропити в лице Германа. Дрібні гризькі студені краплі впали так несподівано на його розгарячене лице, що він в одній хвилині зупинився і оглянувся довкола, немов пробуджений зо сну, пригадуючи собі, де це він, і що з ним робиться. Аж тепер він нагадав собі, що його вигнано з хати, що треба шукати денебудь нічлігу.

— Треба йти до шинку спати, — подумав він собі і оглянувся довкола, на якім це він передмістю.

— Ов, та це Лан! — проворкотів він сам до себе. — А я тут коли зайшов аж із зварицького передмістя? Тьфу!

І він обернувся якстій, щоб повернути на зварицьке і піти туди на ніч до знайомого шинку, де звичайно збиралися либаки. Повертаючись живо на краю вулиці, він у померках зачепив ліктем якусь людину і мало не струтив її до глибокого рова край дороги.

— A riech'an daanen tat'n aran![1] — крикнув на нього дзвінкий дівочий голос, і при тім дві м'які руки обхопили його руку так нагло, що він задрижав цілим тілом і малощо й сам не втратив рівноваги.

— Nü, wus is?[2] — запитав він, повертаючись в той бік, звідки грозила небезпека.

Не вважаючи на неласкаві слова, якими привітала його незнайома людина, в голосі його не було ні гніву, ні прикрої жорстокости. Дотик м'яких рук зробив на нього якесь дивне враження; він сам не знав, що воно таке, і почав крізь померки приглядатися незнайомій людині.

Це була жидівська дівчина, літ, може, коло двадцяти, повнолиця, чорноока, хоть і не зовсім хороша собою. Подібних облич бачив Герман день-денно цілі десятки на вулицях, але тоді, вечірньою добою, підо впливом м'якого дотику її рук, бачилося йому, що це лице якесь принадніше від інших, очі живіші, голос приємніший; одним словом — він став, немов причарований, і з дурною міною дивився на незнайому дівчину. Ще й тепер, пригадавши собі оту стрічу і цілу сцену на вулиці, Герман сплюнув з досади.

— От не мало мене де лихо здибати, то мене догонило на гладкій дорозі! — проворкотів він, морщачи чоло. — Дурень з мене був та й годі.

Але тоді, при першій стрічі з Рифкою, Герман дуже і дуже далекий був від подібних неделікатних думок і викриків. А втім на хвилину він не міг прийти ні до яких загалом думок, доки йому над вухом не прозвучав дзвінкий сміх дівчини. Сміх той протверезив його.

— Ну, чого стоїш, очі витріщивши? — проговорила вона. — Ади, дощ буде, махай!

Вона хотіла відійти, — Герман мимоволі машинально вхопив її за рукав, усміхаючись. Вона поглянула на нього якимсь дивним, напів гнівним, напів визивним поглядом. Герман осмілився, почав розмовляти, йдучи поруч неї. Так зав'язалося їх перше знайомство.

Рифка, як і Герман, була сирота. Її батьки повмирали також на холеру, вона лишилася маленькою дитиною в опіці старої тітки, у котрої жила й тепер. Тітка ота, бездітна вдова по орендареві з Залісся, взяла її за свою, обіцяючи при виході замуж дати їй п'ятсот ґульденів посагу і виправу. Рифка розповіла про все це Германові зараз першого вечера, заки зайшли до її хати. Герман, відпровадивши її аж до дверей, пішов задуманий ночувати до шинку.

— „Щасливий випадок, — гадав він собі, — коб лиш удалося! Возьму оженюся з Рифкою, а її віном можна буде порятуватися бодай що то!“.

Ця думка засіла йому в голову, і він твердо рішився виповісти її. Прицім і часу годі було тратити, — діло пильне, і Герман хотів якнайшвидше доп'ясти свого. Зараз на другий вечір він підстеріг Рифку, як ішла до міста, і розповів їй свою думку. Вона спершу застидалася і почастувала його звичайним своїм: „A riech'an daanen tat'n aran!“, але коли Герман розповів їй докладно про себе і свій заробок, стала трохи ласкавіша, час-від-часу поглядала з-під лоба на нього і накінець веліла поговорити з тіткою. Справа вдалася, хоть не без звичайних торгів і передирок, — за дві неділі Рифка вже була жінкою Германа, а Германів „ґешефт“, посилений Рифчиними грішми, пішов живо вгору, приносячи Германові значний зиск. Оженившися, Герман почув ще гарячіше жадобу грошей, він знав, що незадовго на його голові буде вдержання численішої родини, прокормлення кількох голодних, а непрацьовитих ротів. А йому так не хотілося попасти знов у стару нужду, а ще до того з родиною. Дрож холодна проходила по його тілі, коли подумав собі щось подібне, — тим то кинувся всею силою в „ґешефт“, — уривав усім і кождому, крутив, вився, кривдив, кого міг, ошукував уряд на якості дерева, на вазі вапна, на всім, — підплачував злісних і половину кльоців брав задармо з панських лісів, — одним словом, був усюди і дер лико, де тільки дрібку відставало. Така праця, дрібна, виснажлива, гидка, — серед вічних сварів, проклять, криків і принижень прийшла якраз до смаку Германові. Вона забирала всі його сили, всі його думки, — не давала йому ні над чим спинятися, заглушувала всякий внутрішній, людський голос, окрім невгамовної, неситої жадоби зиску. Рифка і її тітка (Герман жив у їх домику) дивилися на його невсипуще запобігання і тішилися, подивляючи сприт і розум Германа, коли той вечером у шабас розповідав їм про свої штуки та обороти. Всі троє вони жили по-давньому, — крайно ощадно. Рифка і її тітка займалися деякою роботою, що їх прогодовувала, а й Германові також небагато було треба. Таким способом гроші призбирувалися докупи, і незадовго Герман міг уже вийняти з обороту жінчин посаг, як чистий зиск. Коли до будівлі не треба було вже ні дерева, ні вапна, Герман взявся доставляти ґонти, лати і інші подібні знадоби і на всьому виходив з зиском через свою спритність і часто безсовісне туманення ґоїв, фірманів та злісних. Будування депа протяглося цілих чотири роки, а за той час Германів капітал устиг нарости до значної цифри, десяти тисяч. Інший, на місці Германа, затер би долоні з радости, що йому вдалося так гарно зискати, і, тямуючи стару приповідку: „По зиску втрати надійся!“, сховав би грошики в безпечне місце та й почав сяк-так жити процентами. Але Герман був не з таківських. Боротьба задля крейцара, задля ґульдена, а то й сотні ґульденів, — боротьба завзята, тяжка і ненастанна, розгарячила його. Він шукав іншого поля, на якім би міг зараз стати до бою з новими противниками. Таке поле вже, існувало, а існувало воно не де, а в Бориславі.

Домс, знаменитий пруський капіталіст, котрому Галичина майже в кождій галузі промислу завдячує першу спонуку, проїжджаючи через Дрогобич, звернув увагу на дивну мазь, котру жиди в коновках розносили на продаж селянам по ринку. Переконавшись, що це нафта, занечищена земляними і іншими мінеральними примішками, він забажав побачити те місце, де добувають ту мазь. Йому зараз показали бориславські мочари. Селяни розповіли йому, як вона підходить на верх води, як випалює траву і всяку рослинність, а деякі заговорили навіть про підземних, заклятих бойовиків, що їх перегнила кров випливає наверх. Домс, практичний чоловік, розуміється, небагато там зважав на такі казки, але швидко покмітив, що нафтові жили мусять бути неглибоко, коли нафта сама підходить догори, і що мусять вони бути неабиякі багаті. Він поїхав до Борислава, провідав місцевість і рішив зараз-таки почати першу пробу. У кількох бідніших він позакуповував за безцінок частки поля і, найнявши бориславських таки парубків, почав копати вузенькі „дучки“. По трьох-чотирьох сажнях показалася нафта. Домс тріюмфував. Він швидко кинувся будувати дестилярні, почав радитися з ученими інженерами та гутниками. А тим часом збоку натягла інша хмара, що швидко затемнила його надії.

В околиці рознеслася вістка поміж усіма маєтнішими або й тими, що бажали швидко доробитися, про Домсову нахідку і про „чистий інтерес“, який з того можна б зробити. Всі, а особливо жиди, лавою поперли в Борислав, хто з готовими грішми, а хто й так, на щастя. Почалася боротьба, якої досі не бачила Галичина. Слизький, влізливий жидівський елемент, мов вода підчас повені, вдирався в усі закутини, всі шпарки, шпів, немов тисячі хробаків, показувався всюди, де його ніхто й не сподівався. Докладне знання простого люду, умілість використовувати його, ошукувати в дрібницях, на кождім кроці, — надавали жидам велику перевагу над німецькими капіталістами і всякими фаховими людьми. Домс не міг видержати їх конкуренції і, хоть не переставав держатися в Бориславі, одначе діло не приносило такої користи, якої сподівався. Тільки жиди зі своїм „грабіжницьким господарюванням“ могли вдержатися. Вони не вважали на нінащо, аби тільки добути „кип'ячку“. Закопи робили вузькі, огороджували хворостом, вентиляція спершу була дуже мізерна, ніяких приписів безпеки ні здоров'я не зберігали, — тисячі, тисячі робітників гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячі і міліони. Вони й один одному не пропускали. Де один добув нафту, другий копав зараз тут же побіч нього, брав глибше, підкопувався під тамтого. Уряд не міг собі з цим дати ради, бо довгий час не було в Бориславі майже ніякої урядової контролі, майже ніякого надзору над публичним безпеченством. Всілякого роду проступки, а то й страшні темні справки, були дуже звичайні. Село Борислав поволі щезало в тім непросліднім хаосі, мов піна на воді. Давні побиті бойовики встали з могил, а встаючи розвалили село, що виросло було над ними!

Герман Ґольдкремер був один з перших спекулянтів, що злетіли на Борислав, мов хижі ворони на падло. Незадовго в нього були вже три ями з „матками“, це є з головними нафтовими жилами. Герман став на́пруго багачем. Досі він тільки боровся, — тепер став безпечно на ноги. Капітал плив йому сам до рук. Але ще довгий час не покидала його та гарячка, з якою колись узявся до першої спекуляції. Довго ще він цілими днями літав по Бориславі, заглядав від ями до ями, сварився, кричав, штуркав робітників, одним словом, як говорили ріпники „квапився, немов завтра вже мали 'го нести на окопище“. Він спершу немов сам не вірив своєму щастю, боявся, що ось-ось воно розслизнеться, розвіється, мов дим. Нераз вечерами він заглядував у тісні темні гирла ям, і дрож пробігав по його тілі. Він пригадав собі своє либацьке життя, пригадував собі селянські оповідання про людську кров у землі, про поганих „песиголовців“, що живі лежать у могилах і ждуть, поки хто їх не випустить на світ. Йому ставало страшно. Його забобонна фантазія рисувала йому почварні образи, — йому причувалися навіть у сні стогнання, що ніби добуваються з ям серед пітьми і мертвої тиші. Але такі хвилини не то рефлексії, не то мускулярної втоми і заспокоєння, були дуже рідкі. Гарячкова діяльність затопляла Германа, — він був немов сліпий, немов сновида, що під проводом невидимої сили ступає понад пропасть і тим тільки щасливо проходить коло неї, що не бачить нічого коло себе. Так само не бачив і Герман у своїй гарячці важних річей, які відтак тим дужче далися йому відчути.

Передовсім він не бачив того, як розвинулося за ті літа його родинне життя. У нього вродився один син, Ґотліб, але Германові ніколи було уважати (зрештою ні вміння, ані здібности до цього в нього не було), як розвивається, під якими впливами росте його син. Він знав тільки те, що на четвертім році віку малий Ґотліб почав учитися від звичайного, трохи, зрештою, порядніше одягнутого бельфера гебрейської мови і Письма Святого, а на шостім році пішов до „німецької“ школи в Дрогобичі. Знав також і те (учителі частенько йому про те говорили), що Ґотліб дуже тупа голова і лихо вчиться. Але розважити докладніше над усім цим він не міг і не мав коли, тому то й збував усе грішми, — платив добре вчителям, що „підучували“ його Ґотліба приватно, дома, — платив вино та цукри оо. Василіянам, під зарядом котрих була школа, — і Ґотліб поволі з тяжкою бідою йшов з кляси до кляси.

Та недовго ж тяглася освіта Ґотліба. Скінчивши четверту нормальну, він навідріз об'явив батькові, що далі „мучитися в тій проклятій школі“ не думає. Батько спершу зачудувався, далі розлютився і почав грозити, а, видячи, що все це не помагає, пристав на жадання сина і дав його до крамниці на науку торгової практики. Там пробував Ґотліб і досі. Сцена з сином по скінченні нормалок перший раз відкрила очі батькові, розгарячкованому грошовими спекуляціями. Він побачив, що його син попри все ліниство, попри всю сонливість, близький до ідіотизму, вміє бути таким упертим, таким завзятим, що йому аж страшно стало. Довгі часи стояла Германові перед очима маленька, груба, буцмата фігурка його сина з низьким чолом, щетинистим, наїженим вгору волоссям, з грубими, посинілими зо злости губами, з маленькими сірими очима, в котрих палала така тупа завзятість, така злоба і лютість, якої він досі ніколи не бачив у дитини. З затисненими кулаками і з страшним писком Ґотліб кидався на нього, так, кидався, дерся горі ним, сам не знаючи чого. Напад лютости не багато різнився у нього від нападу епілепсії.

Але Германова спекуляційна гарячка тоді ще зовсім була не припинилася. Ґотліб успокоївся, поставивши на своєму, хоть з лиця його, — це Герман аж тепер побачив, — ніколи не сходила понура упертість ідіота, що знов часом напруго переходила в бездумну ідіотичну веселість. Друге, що Герман відтепер мав час розважити на своїм сині, — це була жадоба грошей, — ні, жадоба розкидати їх. Він купував різні забавки і тут таки псував та товк їх, — книжок, бувало, на курс у нього переводилося більше копи, — одежа щезала на нім, мов на вогні, — одним словом, Ґотліб відмалу перемінювався поволі в якогось кобольда, в якогось духа-мучителя, котрому все на перешкоді, все в дорозі, і котрий все старається змести і знищити, до чого тільки може руку прикласти. Стіни в його покою повні були дір, виверчених у мурі ножиками, а тут-таки в цих дірах видніли ще поламані вістря ножиків. Слуги і служниці мали з ним чисте пекло: ніколи не дав їм спокійно пройти попри себе, щоб не цьвігнути батогом, не вдарити каменем, не бризнути болотом. Герман, котрий дуже рідко бував дома, і котрого Ґотліб у початках трохи боявся, не знав або мало знав про це: аж вищезгадана сцена відкрила йому очі. Та й тоді він над цим так багато не задумувався.

— „От, дитина“, — погадав собі, — „звісна річ, живе, вразливе“.

Він заспокоївся, віддавши його до крамниці свого знайомого купця-текстильника Менкеса. Та не довго потривав його спокій. Син і тут не перестав бути тим, чим зробила його напів природа, а напів виховання матері, і дуже часто Германові приходилося слухати скарги інших „суб'єктів“, а то й самого „принципала“ на Ґотліба, — дуже часто приходилося йому сплачувати значні суми за шкоди, які понароблював його син у різних місцях.

Але поволі-поволі, з ростом маєтку, потухала спекуляційна гарячка в Германовій крові. Він тепер уже став найпершим багачем поміж усіма бориславськими капіталістами. У нього було кількасот власних ям, — кільканадцять дестилярень, на нього працювало кілька тисяч робітників, працювало під надзором невблага́нних неробів-жидів, котрим Герман за те тільки й платив по 40—60 крейцарів денно, щоб наганяли робітників до роботи від рана до ночі. За п'ятнадцять літ, від часу почину бориславської спекуляції, Герман закупив бориславську домінію й ще кілька шляхетських посілостей в околиці і став уже дідичем. Але разом з тою щасливою хвилиною, коли це сталося, — настав у житті Германа новий, спершу дуже мало видний, але все таки важний поворот. Його очі, досі засліплені тільки одною жадобою, зайняті тільки шуканням одного — багатства, тепер, найшовши його, почали оглядатися навкруги, почали пильніше розглядати всі обставини, серед яких текло Германове життя. Той, так сказати, критичний поворот, не надійшов разом, не став ніколи дотепер надто сильний, — але все таки багато вражень, яких Герман уперед не добачував, тепер підпадали йому під очі, будили його увагу, каламутили потрохи супокій і, падучи поволі, незначно, час-від-часу, мов краплі холодної води на розігріте тіло, разили його глибоко, лютили і перероблювали цілу його вдачу, ввесь світогляд.

Окрім дивної натури сина, що перша звернула на себе його увагу, він швидко покмітив, що і його жінка у своїм роді не менше цікаве і сумне явище, і коли темпераменту сина не можна було назвати інакше, як хоробливим, — то і вона не була зовсім нормально розвинута. Оженившися з нею, Герман відразу кинувся до своїх справ, з головою потонув у них і не бачив, як жива, бесідлива і сяк-так привітна дівчина, з котрою він оженився, перероджувалась, перемінялася поволі в зовсім іншу, не подібну до першої. Вона зовсім не була освічена, а доки ще незабезпечене становище Германа наганяло їй страх про будучу долю і заставляло до якоїнебудь роботи, — доти й до людей була подібна. Але швидко маєтковий стан Германа поліпшився, — йому нічого було боятися за будучий хліб, — сам не знаючи, як і коли, він став жити вигідніше, в порядній, хорошо мебльованій хаті, став держати слуг, коні, далі закупив у Дрогобичі кілька камениць на власність, — і тут життя його жінки пішло зовсім іншою дорогою. Всяке зайняття, всяку роботу вона покинула, — стала їсти смачно і багато, немов хотячи винагородити собі давніші часи недостатку. Строї займали її якийсь час, і вона видавала на них немало грошей. Але чим дальше в літа, тим більше вона товстіла і лінивіла. Цілими днями вона сидить, бувало, в м'якім вигіднім фотелі під вікном та дивиться на ринок. Її лиця стали повні і віддуті, — очі, колись чорні, блискучі й привабливі, тепер утратили блиск і стали немов олив'яні, голос понизився, згрубів, а рухи стали тяжкі й неповоротливі. Людська жива подоба замітно тонула в надмірі м'яса і товстости. Пані Ґольдкремер на всякого, хто її бачив, робила прикре, аж гидке враження.

Безмежне лінивство, фізичне і духове, зродило в неї також упертість, властиву ідіотам, котрим годі подумати про щонебудь, — значить, годі й рішитися на якунебудь зміну, на якийнебудь живіший крок. Вона так боялася всякого руху, всякої зміни довкола себе! Вона й синові своєму передала оте ідіотичне лінивство і оту тупість, тільки що Ґотліба до неї примішалася ще батькова гарячка, що проявилася рідкими вибухами лютости і вічною невсипно́ю жадобою нищення, псування та трачення всього без думки і без цілі. Правда, школа, товариство, в котре відтак увійшов Ґотліб, обтесали трохи його дику вдачу, але не змінили її. Вона виявлялася тепер рідше, ніж уперед, але все таки виявлялася, скоро щонебудь збоку дало до цього досить сильну спонуку.

Герман нешвидко встиг докладно приглянутися всьому цьому. Спершу не клав на це великої ваги. Але вічна нерухомість, неробство і впертість жінки лютила його — гарячкового, непосидючого спекулянта. Він часто починав з нею сварку, але все надармо. Вона нераз і відповідати йому не хотіла, або на його бесіду відповідала напівдобродушним, напівдурним сміхом. Герман лютився і вибігав з дому. Подібні сцени останніми часами ставали щораз частіші. Германові робилося дома щораз прикріше, він почував себе немов у різницькій ятці, переповненій запахом свіжого м'ясива. Щось мов перло його з дому, — але сам він не знав, куди йому дітися. Та щастя його, що він не зовсім ще ясно бачив, що́ це за люди, з котрими йому треба жити, — що́ це за натури, його жінка і син! Щастя його, що він не знав, чому вони такі дивні, примхуваті, уперті, — що він уважав їх здоровими людьми! Коли б він був знав, яка велика мірка помішання розуму і психічної недуги лежить в їх крові, він певно не був би міг і днини ночувати з ними під одною стріхою! Правда, життя і природа — це дуже консеквентні діячі, — вони швидко показали йому й той бік справи, — але все таки ближча задума могла б була спричинити переворот, а то й зовсім звести його на супокійну дорогу лікарського та психіятричного рятунку.

І тепер, у хвилині найбільшої переваги рефлексії та спогадів, яку досі тільки переживав Герман, він не спинявся довго над картинами свого родинного життя, — так дуже це життя йому збридло. Саме вчора в нього була завзята передирка з жінкою, в котру вмішався й син, що на той час був дома. Герман тепер уже й не тямить, про що їм пішло, — але те тільки тямить, що жінка й син насіли на нього так, що мусів утікати з дому. Жінка лаяла його, а син грозив, посинівши зо злости. Герман сплюнув перед себе з досади.

— Прокляття боже на таке життя! — шепнув він, беручися до роботи.

Швидко перо заскрипіло по шорсткім сивім папері. Але рефлексія ще не втихла. Герман зупинився по хвилині, поглядаючи на великі стовпи чисел, що п'ялися перед його очима на папері.

— Для кого все це? — прошептав він. — Хто з цього схіснує? А на це ж увесь мій вік пішов, усі мої сили!..

Але діловий, практичний чоловік в одній хвилині обізвався, і всі непотрібні рефлексії втихли, поховалися геть, мов малі діти перед різкою. Герман устав, пройшовся по кімнаті, випив склянку води і засів до роботи.

Була одинадцята година. Сонце жарило, а вітер крізь вікно заносив до кімнати розпарений нафтовий сопух і безкінечний гук, крик та гамір робучого люду. Герман усе ще сидів і писав, не зважаючи на нінащо. Він умисно хотів набити собі голову числами та рахунками, щоб прогнати інші, погані думки.

Нараз двері до його покою з лоскотом відчинилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгоріле лице його сина. Ще хвилинка, — а перед ним стояв Ґотліб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима і стисненими кулаками.

— Га, — промовив він, важко дишучи і падучи безсильно на канапу.

Герман, перепуджений і здивований, витріщив на нього очі.

— А ти чого сюди прибіг? — запитав він по хвилині.

Ґотліб не відповідав. Видно, що він пішки пройшов усю дорогу до Дрогобича, та й то пройшов не „спацером“, а швидко. „Що таке сталося? Чого йому треба?“ — думав собі Герман, дивлячися на сина і ждучи його відповіді. Відповіді не було.

— Ну, що ж там таке? — промовив Герман ласкавіше. — Чого ти прийшов?

Останнє запитання стрясло нараз Ґотлібом, мов електрична іскра. Він в одній хвилині зірвався і з затисненими кулаками прискочив до батька.

— Гроші давай! Чуєш, гроші! — скрикнув він, чіпаючи його за груди. — Гроші давай, мені грошей треба, багато, чуєш?..

Голос ледве продирався Ґотлібові крізь пересохле горло. Його руки дрижали. Герман поблід зо страху. Він не знав, що́ йому робити: чи кричати помочі, чи вговорювати сина по-добру!

— Нащо ж тобі гроші? — спитав супокійно Герман.

Він силувався на спокій, хоч чув, що йому щось під горло підступає, немов хоче його задушити.

— Треба, треба, не питай, — кричав Ґотліб, шарпаючи його. — Давай швидко, у тебе їх і так багато! Давай, бо!…

Ґотлібів голос урвався. Герман поглянув на його обличчя, в його очі… Боже, що за дикість, що за страшна жадоба! Йому стало страшно і гидко, немов це не власна його дитина, а якийсь гад дотикається його тіла. Зачудування перейшло в гнів. Він одним замахом відіпхнув сина від себе так, що той хитаючись покотився в кут ід стіні.

— Що? — крикнув тепер Герман, дрижачи від гніву. — Ти відки? Що́ ти за один? Чи так до тата з просьбою приходиться? А ти, собача кров, смієш на мене руку піднімати? Не знаєш, що в Письмі написано: усхне рука, що піднімається на батька! І ти за грішми? Зараз мені кажи, нащо їх тобі?

Ґотліб як упав на канапу, так таки й лежав, не кажучи й слова. Він раз тільки поглянув на батька, але таким ненависним, злобним, завзятим поглядом, що Герман замовк і, сплюнувши та пройшовшися два-три рази по кімнаті, сів знову до роботи, не звертаючи уваги на сина.

Настало полудне. Служниця ввійшла і сповістила, що обід готовий.

— Їсти ходи! — обернувся гостро батько до сина.

Ґотліб, не кажучи й слова, встав і пішов до обіду. Він їв, своїм звичаєм, багато і пажерливо, — але це не дивно було Германові. Дивно було йому тільки те, що Ґотліб з такою жадобою випивав склянку за склянкою вина, яке стояло на столі. Герман бачив, як Ґотлібові очі розгорялися чимраз дужче, — грубі, вишневої барви губи рушалися, але ні одно слово не виходило з уст. Бачилось, Ґотліб бесідував, радився сам з собою нечутним нікому голосом. Батько зразу хотів заборонити йому пити так багато, але далі подумав собі: „най п'є, швидше засне, та й пройде все“. І дійсно, Германові не довго прийшлося ждати. Ще за обідом сон зламав Ґотліба, він перевернувся на софку і захропів, розкинувши руки і ноги і широко розкривши уста. Він лежав так перед Германом непорушний, — тільки губи раз-у-раз ворушилися, немов таємнича нарада з самим собою не припинялася й у сні.

——————

  1. Чорт би забрав твого тата.
  2. Ну, що таке?