Прачка.
Не складає рук бабуся,
Сорочки пере весь вік,
Хоч недавно їй минув ся
Сїмдесятий шостий рік.
Щоб добути скибку хлїба,
Не спочине, не здихне,
Мовчки бєть ся наче риба,
У ряди-годи здрімне.
Повінчалась вона з милим,
В щастї думала прожить
За своїм жіночим дїлом,
А припало — потужить.
Що дня просять їсти дїти;
Занедужав тай умер
Мужик кволий… Що робити
Удові самій тепер?
Працювати вдвоє стала,
Все заради немовлят;
Їх до труду навертала
Замісць злота і палат.
На далекі заробітки
Всїх синів повиряжа,
В люту зиму, в теплї лїтки, —
Сиротує — не зважа.
На льон, правши заробляла,
Та тонесенько в ночі
У починки переклала, —
Сувій виткали ткачі.
Знов бабуся не сидїла:
Дожидаючи кінця,
Все сорочку на смерть шила,
При мигтїнню каганця.
Дай же, Боже, так спокійно,
І менї в труну зійти,
А не плакать безнадїйно,
Та блукати без мети;
Знавши втїхи, знавши втрати, —
Горе й радість заодно, —
Не моргнувши споглядати
На могильне полотно.
|
