Я не жалуюсь на тебе, доле:
Добре ти вела мене, мов мати.
Таж де хліб роди́ти має поле,
Мусить плуг квітки з корінням рвати.
Важко плуг скрипить у чорній скибі,
І квітки зітхають у сконанню…
Серце рвесь, уста німі мов риби,
І душа вглибляєсь в люту рану.
А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
В чорні скиби і незрослі рани
Но́ве сімя, но́вії надії,
І вдихаєш дух життя румяний.
|
ПРИВИД. |
