Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/41

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

же! — тихо промовляє він, мов до живої людини. Потім сів під ясенем, схилився на руку й замислився. Знав Жук, що останній раз він сидить під ясеном; назад він не сподівається повернутися хоч би в гості: старий він дуже.

З сіней прийшла ще одна біла постать, підійшла до Жука й мовчки сіла поруч з ним. То Жукова старенька дружина.

Сидять вони задумавшись, мовчать…

Про віщо їм розмовляти? Не про щастя ж їм марити, не його ж, справді, їдуть вони шукати в чужу сторону на заході свого життя!

Стоїть місяць серед неба, засіває срібним пилом блискучий хрест і сині шибки старенької дерев'яної церковці. А там за церквою стоять хрести, хрести… й сумні, білі постаті під тінню ясена немов нахилилися у тую сторону.

 

 

А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється, аж виляски розтягаються. Там, де кінчаються доріжки та квітники й починається дика частина саду, окутані темрявою стоять під терниною хлопець і дівчина.

Не перший раз, як упаде на землю ніч і пани вкладуться спати, крадькома виходила дівчина в сад до хлопця на розмову; не раз стояли вони тут, обнявшись, до самого ранку. Тепер минулися жарти, минулися сміхи: стоять засмучені, хлопець і дівчина, не дивляться у вічі, одно одного докоряють за минулі ночі.

— Хіба ж ти не знав, що так воно буде? — крізь