Та на від'їзді мабуть, щоб „показатися“ перед нами, він розщедрився і заплатив дівці за їжу, з своєї ласки — 20 карбованців.
Було знати, що нічого нам потрібного ми не знайдемо. Безупинна балаканина Демяна Івановича і потреба стерегтися перед їм з кожним словом бентежили і втомлювали, нарешті вже йшло до вечера. Ми сказали Демяну Івановичу, що хочемо їхати на ночівлю…
— А де маєте ночувати?
— У З.
— А ви з ним знайомі? — пильно дивлячись на нас, спитав Демян Іванович.
— Я трохи знайомий, поспішивсь відповісти мій попутник, а за товариша, показав він на мене, буду вже якось прохати, щоб пустили переночувати, бо тут же ночувати ніде.
— Воно то і є де, — по заїздах, та звєстно у З. удобніще… А їдете завтра?
— Завтра рано збіраємось їхати.
— Ото і отлично, бо вашого діла однаково тут зробити нельзя.
— З. був місцевий урядовець, що залишився служити і при радянській владі. Через те йому було дозволено жити у власній хаті, хоч половину її таки зреквізовано, для „своїх“. Жити йому до-
