Це діялося по весні 1614 року.
Широким Дніпром пливли вниз до порогів великі козацькі байдаки. Сонце, підбиваючися вгору, весело грало промінням по червоних, як мак, верхах на козацьких шапках, по жовтих, як гвоздики, та синіх, як волошки, штанях, по кольористих поясах, по блакитних та зелених вильотах на кунтушах. Байдаків було з десяток; на кожному була невисока щогла, а на щоглах маяли кольористі бинди; здавалося, що то дівочі коси мають над байдаками, нагадуючи козакам про коханих дівчат, що виряжали їх у дорогу. На передньому байдакові маяла на червоному ратищі блакитна корогва, а на їй намальовано було козака на коні і під ним злотом вигаптувано підпис:
Куди схоче, туди й скаче,
Ніхто за ним не заплаче.
Часом чути було спів; то козаки співали здебільшого журливих пісень; а геть нижче щось гуло, щось ревло та гуркотіло. Сказав би, що то гроза насуває, так же на небі не було ні хмариночки.
— Что бы оно гудѣло такъ? Ни вѣтеръ, ни градъ; и аеръ, кажись, не оболоченъ, а гудитъ! — дивуючися казав невисокий бородатий чоловічок у високій шапці і в кольористій одежі з широчен-
