відку — але все ж людей певних, поважних, із становищем… А то… Семен Пилипчук… Андрій Гавриленко… Чекайте! Який це Андрій Гавриленко? Чи не той, часом, що недавно був під доглядом?.. Як же це він, Макар Іванович, урядовець, людина офіціально лояльна, прилюдно виступить з ним у такій справі, що вже сама з себе трохи… як би це сказати?.. ну, трохи небезпечна! Ні, це Бог зна що таке! Це… це… просто неможливе! Тепер такий час, такі умови, що як плюнути — підпасти під категорію українофілів, сепаратистів, політично небезпечних et cet. А нащо це? Та й, межи нами кажучи, до чого нам тепер ті маніфестації, до чого такий бучний похорон, з вінками, з промовами, з комедіями? Умерла людина — поховати її тихенько, зійтись по тому в гурточок, згадати небіжчика, пом'янути сльозою («п'яною», шепнув внутрішній голос Макарові Івановичу, але він не звернув на це уваги), посумувати, що бідній Україні нашій щербата доля забирає кращих синів — і розійтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру…
Макар Іванович задумався. Не потрібно, цілком не потрібно, — поквапився з обіцянкою їхати на той похорон.
Що то в нього — дві голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його від «всевидячого ока»? Краще б було відмовитись, краще б не їхати. Як можна бути таким необережним?! Цілий вік мати на меті обережність — і так вклепатися? Ат!
— Що мені чинити, що робити? Адже я згодився, обіцяв! — бігає по хаті збурений Макар Іванович. — Тепер якось ніяково назад лізти… А їхати не можу… І не поїду, нізащо не поїду… Але що мені зробити, як викрутитися?.. Боже!..
Макар Іванович бігає по хаті, як навіжений, а Хо не може далі витримати в свому кутку. Його розбира такий сміх, що аж кольки під грудьми спирають.
— Ха-ха-ха! — регочеться старий, узявшись у боки. — Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднішу фігуру? От се «філ», так «філ», чистої, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!
Біла борода Хо труситься від реготу, аж холодний вітер іде від неї, а наш патріот тіпається, мов у пропасниці, уявляючи буйною фантазією всі наслідки своєї не-
