такого лицаря… (гладить йому руку).
Оця рука
від крові чиста.
Степан. Се не всі вважають
за честь.
Оксана. А я відразу привернулась
до тебе серцем за твою лагідність.
Скажи, чи всі такі в твоій родині?
Степан. Родина в нас мала: сестра й матуся,
та брат маленький. Так, вони у мене
всі на лихі.
Оксана. Твоя матуся може
не злюбить незнайомоі невістки?…
Що я тоді почну там на чужині,
далеко так від роду?
Степан. Ні, Оксана,
того не бійся. Мати будуть раді,
що привезу я жінку з Украіни. —
Мій батько, уміраючи, бажав,
щоб я десь в ріднім краю одружився.
Тебе ж малою мати памятають.
(Знов пригортає її).
Та й хто ж би не злюбив моєї долі,
голубоньки Оксаночки моєї?
Се тільки в пісні всі свекрухи люті,
а ти побачиш, як моя матуся
тобі за рідну стане.
Оксана. Дай то Боже!
Степан. Мені тепер здаєтяся, що нігде
на цілім світі вже нема чужини,
поки ми вдвох з тобою. От побачиш,
яке ми там кубелечко зів'ємо
хоч і в Москві! Нічого ж там чужого
у нашій хатоньці не буде — правда?
